Незабутні · “Ми виграємо нашу культурну справу саме тому, що в нас були і є такі діячі, як Михайлина Хомівна”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Зв’язкова поколінь
Слово Просвіти, №01 за 2025 рік
Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ, лавреат премії імені В’ячеслава Чорновола, заслужений діяч мистецтв України
Двадцять років тому вийшов з друку двотомник “Мої обрії” (К., “Дух і літера”) Михайлини Коцюбинської – літературознавче дослідження, широка панорама української літератури як суспільного і культурного феномену від Тараса Шевченка до Василя Стуса. Зокрема, глибокий аналіз творчості таких постатей, як Григір Тютюнник і Леонід Кисельов, Микола Лукаш і Григорій Кочур та багатьох інших майстрів, із залученням епістолярної спадщини і спогадів про життя, складну і трагічну долю митців за тоталітарного режиму. Суспільство і держава віддали належне самовідданій дослідниці, одній з тих особистостей, якими пишається нація. Наступного 2005 року її праця була відзначена Шевченківською премією. Високо поцінували працю Михайлини Хомівни найвибагливіші читачі. “У силовому полі шістдесятництва, – писала у передмові відома літературознавиця Тамара Гундорова, – Михайлина Коцюбинська знайшла свій дім і сотворила власне ім’я. Вершиною циклу статей, що увійшли до двотомника, на думку багатьох, є стаття “Шевченко – поет сучасний””. Так вважає і Віталій Абліцов (збірка “З верховин півстоліття”. К., “Либідь”, 2012). На його думку – “Це стосується і творчості В. Стефаника у другому циклі досліджень під назвою “Література ХХ століття””... Видається, що М. Коцюбинська не обійшла своєю увагою жодну з видатних постатей українського літературного процесу другої половини ХХ ст. То не просто схвальні відгуки, а вдумливе проникнення до творчого простору авторки в історичному часі, до якого вона належить так само, як цей час належить їй. Михайлина Коцюбинська була і лишається для нас однією зі славетних постатей, що творили протестний рух шістдесятників разом з В’ячеславом Чорноволом, Євгеном Сверстюком, Василем Стусом, Іваном Світличним, Іриною та Ігорем Калинцями... Саме від їхнього імені промовляв у своєму останньому слові на суді (1972 р.) Є. Сверстюк: “Мені випало гірке щастя спізнати суворість і вагу великих слів: правда, честь, обов’язок; слів, що становлять морально-етичні підвалини мого світогляду. Честь, що оплачується кров’ю, гідність, що є передумовою життя, істина, до якої йдуть з безстрашністю дослідника – без гарантії повернутися”. Як тут не згадати вірш “Доля” Тараса Шевченка: “Ми просто йшли; у нас нема зерна неправди за собою”. Тож Михайлина Коцюбинська мала непроминальну слушність, називаючи Шевченка сучасним поетом! У своєму творі, значною мірою підсумковому, з притаманною їй послідовністю Михайлина Коцюбинська не лише приділила належну увагу видатним постатям нашої літератури, а й дослідила історичні витоки їхньої творчості. “Мої обрії” можна назвати історією української літератури в її авторському тлумаченні. Михайлину Коцюбинську я (тобто автор цих рядків) пам’ятаю з 1957 року, як викладачку факультету журналістики
Київського держуніверситету, куди її запросив незабутній декан Матвій Шестопал. Подружньому спілкуючись зі студентами (по імені, але на “ви”), справляла незвичне на ті часи, але приємне враження людини дещо старосвітської. Кожного небайдужого до науки підбадьорювала: “молодець”, “працюйте у цьому напряму”, навіть “ви – талант”... Проте щойно М. М. Шестопала усунули від керівництва, видатні літературознавці і мовні стилісти М. Коцюбинська і Алла Коваль покинули факультет, залишаючи в нас почуття несправедливості та непоправної втрати. Невдовзі моральний клімат на факультеті змінився не на краще. Але світла аура Михайлини Хомівни, як і Матвія Шестопала, залишилася з нами назавжди. Позиціонування і вчинки Михайлини Коцюбинської красномовно свідчать про формування її поглядів, про щирість, шляхетність, інтелігентність. У вересні 1965 р. вона взяла участь в історичній акції на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків”, коли І. Дзюба повідомив про арешти інакодумців, а В. Чорновіл та В. Стус закликали присутніх встати зі своїх місць на знак протесту; серед них була і Михайлина Хомівна. Відтоді аж до кінця 1980-х років перебувала вона під стеженням і тиском радянських каральних органів. І то попри славне походження (племінниця Михайла Коцюбинського названа на його честь). Адже вважалося офіційно, ніби класик української літератури Коцюбинський дружив з “пролетарським класиком” М. Горьким і тому з нього ліпили соціаліста, мало не ленінця, ще й атеїста, навіть попри духовну освіту. Особливо – посилаючись на те, що його син Юрій був радянським партійним і військовим діячем... Але це не зупинило карателів, що ревно виявляли “ворогів” навіть у власних лавах: до виключення у 1966 році М. Коцюбинська була членом компартії. З полегшенням позбулася партквитка, хоча й усвідомлювала, що це означало для неї. В одному інтерв’ю, як вона згадувала, запитали, чи захищало її ім’я під час репресій. “Що ж, певною мірою, звісно, захищало – передусім від арешту”, – відповіла Михайлина Хомівна. Але не захистило від подальшого тиску і переслідувань. Невдовзі, у 1968- му, вона опинилася “на вулиці”
без жодних засобів існування. Після виключення з партійних лав годі було влаштуватися бодай на якусь роботу за професією. Скрізь відмовляли, аж поки за допомогою прорадянського Товариства об’єднаних українців Канади (така собі поступка з боку влади сущої) вдалося влаштуватися до видавництва “Вища школа”. Як писав Л. Кравченко у біографічній статті до її 80-річчя: “Це були роки утисків, наклепів і постійних стресів, роки повної ізоляції від світу наукового і літературного – за цей час у друк не прорвалося жодного слова, а книжки вилучали з бібліотек”. (“Берегиня української літератури”, Вінниця, 2011 р.). На початку 1972 р. почалася нова хвиля репресій проти українських вільнодумців. Заарештували Є. Сверстюка, В. Стуса, В. Чорновола, І. Дзюбу, З. Франко та багато інших. “Репресії 1972 р. були не тільки масштабнішими, ніж у 1965-1966 роках, ай значно жорстокішими. Методи ведення слідства багато в чому нагадували найганебніші сторінки історії 30-х років” (Г. Касьянов. “Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х років”. К., “Либідь”, 1995). І хоча М. Коцюбинську, попри її контакти з дисидентами та зберігання забороненої літератури не заарештували (знову захистило ім’я), але зашморг утисків щодо неї посилився: провокації, доноси та обшуки; під час одного зних у неї було знайдено примірник відозви Гельсінської групи, з учасниками якої вона спілкувалася. Одразу ж у згаданому вище видавництві відбулися збори, на яких ішлося про її звільнення за антирадянську діяльність. У цьому, за її визначенням, “міні-таборі на робочому місці” перебувала вона до кінця 1980-х,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
