Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №01 за 2025 рік

16 с. · 32 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 1 (1284), 9—15 січня 2025 ІГОР ЗОЦ

У церемонії відкриття взяли участь перший заступник голови Полтавської обласної ради Олександр Лемешко, заступник начальника обласної військової адміністрації Володимир Когут, секретар Полтавської міської ради Катерина Ямщикова, скульптор і заслужений художник України Катіб Сафар-огли Мамедов, заслужений архітектор України Сергій Чечельницький, депутати міськради, представник Українського інституту національної пам’яті (УІНП) у Полтавській області Олег Пустовгар, меценати, освітяни, мистецькі колективи обласного центру, громадські діячі. Знана громадська діячка, керівник управи Полтавської крайової організації Народного Руху України у 90-х роках минулого століття, вишивальниця Зоя Коваленко продемонструвала учасникам урочистостей вишитий нею портрет видатного українського філософа. “Справжній різдвяний подарунок. Україна була, є і буде. Слова Сковороди об’єднують крізь століття. Ця ідея народилася не вчора, народилася давно. Я дякую всім, хто до цього причетний. Я дякую всім, хто допоміг, щоб цей пам’ятник був у Полтаві, бо за нього боролися найкращі міста нашої країни. Але він для Полтави народився й тут мав стояти. За українську ідентичність, за українську історію боролися, боремося й переможемо. Слава Україні! Слава Збройним Силам України! Сковорода в Полтаві – справжній подарунок місту на Різдво”, – звернулася до учасників дійства секретар Полтавської міськради, в. о. Полтавського міського голови Катерина Ямщикова. “Знаково і символічно, що відкриття відбулося саме в день одного з найбільших християнських свят – Різдва Христового, адже Сковорода – філософ глибоко християнський. Він розділяв світобудову на три світи: макрокосм – все, що нас оточує; мікрокосм – це внутрішній світ людини; світ символів – Біблія. Тож чимало творів Сковороди вибудовані передусім навколо християнської етики”, – розповів Олег Пустовгар полтавським журналістам. ТАРАС ГОЛОВКО АЛЛА ПОЗНЯК
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Сковорода в Полтаві

У Полтаві урочисто відкрили пам’ятник філософу і митцю, уродженцю міста Чорнухи Лубенського полку Гетьманщини (нині селище Чорнухи Лубенського району Полтавської області) Григорію Сковороді. “Вітаю всіх з відкриттям пам’ятника геніальному мислителю, поетові Григорію Сковороді. Для мене це велика честь – вшанувати пам’ять цього видатного філософа. Це велика подія. Я пишаюся, що долучений до неї. Я вивчав його біографію, всі пам’ятники Григорієві Сковороді, які існують в Україні та світі. Вирішив робити його як мандрівника. Він іде босоніж, черпаючи енергію від рідної землі, ніби спускається постаментом, що має переходити в доріжку, яка веде зі скверу до центру Полтави, – він іде до людей”, – поділився скульптор Катіб Мамедов. “Полтава – прекрасне місто, у якому дуже багато хороших пам’ятників. І наше завдання було зробити рангом не нижче, ніж ті, що вже тут є. Чи є пам’ятники, де Сковорода в русі? Немає. Усі статичні: постамент і фігура. І ми вирішили, позаяк він мандрівний філософ, зробити його в русі. Ніби вийшло. Він іде в місто, іде до людей, – сказав Сергій Чечельницький. – Для цього пам’ятника було вибране одне з центральних почесних місць Полтави. Коли ми приїхали сюди вперше і подивилися на локацію, то вирішили, що місце чудове. Пам’ятник органічно вписався в архітектурну групу. Людському оку приємно для сприйняття”. Полтавський офіс УІНП ПЕРЕДПЛАТА—2025 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на 2025 рік (стор. 22). Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. 6 міс. — 390 грн. 11 міс. — 715 грн. Будьмо, друзі, разом!
Актуально · “Можна знищити будівлю, проте неможливо вбити українське слово”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Будинок письменників після обстрілу

На другий день після обстрілу рашистами Будинку письменників у Києві з’явилася інформація, що Міністерство культури та стратегічних комунікацій України має намір звернутися до Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) з проханням сприяти створенню механізму збереження та захисту архітектурної цілісності вулиць історичного центру столиці, незалежно від статусу будівель або форми їх власності. МКСК нагадує про історичні події, що відбувалися в цій будівлі по вулиці Банковій. Так, 1989 року тут проходили перші збори, на яких організовувався Народний Рух України. Його діяльність заклала підвалини для української незалежності, ядром Руху стали саме письменники. Очолив Рух поет Іван Драч. А будівля Спілки письменників стала першим штабом Народного Руху, де кувалась найголовніша наша перемога – незалежність. На початку 2024 року на фасаді Будинку письменників установили меморіальну дошку, присвячену цій важливій сторінці історії України. Ворог не просто вбиває письменників, палить українську літературу, нищить українське слово в окупації. Він цілеспрямовано залишає шрами навіть на символах нашої ідентичності, таких як Спілка письменників України. “Росіяни взяли нашу ідентичність за мішень, намагаючись усіма можливими способами її знищити, а разом із нею — і нашу культурну спадщину. Однак їхні зусилля марні. Можна знищити будівлю, проте неможливо вбити українське слово”, – зазначається на сайті МКСК. *** Відбулося позачергове засідання Секретаріату НСПУ. Голова НСПУ Михайло Сидоржевський подякував комунальним службам Печерської райдержадміністрації, усім волонтерським організаціям, творчій спільноті, а також усім небайдужим, хто долучився до прибирання наслідків руйнувань після рашистського обстрілу вранці 1 січня Будинку письменників України. На засіданні створені Комісія з передачі документів основної діяльності НСПУ у Державний архів України і Комісія з обстеження Будинку письменників – об’єкта культурної спадщини, який постраждав від російського обстрілу. Обговорено Звернення Секретаріату до письменників України, творчих спілок і організацій України і всієї української спільноти щодо благочинної допомоги у реконструкції Будинку письменників, а також запропоновано створити Дошку вдячності, де будуть вказані прізвища всіх жертводавців. Повідомляємо розрахунковий рахунок, на який можна перераховувати кошти для ремонту та реконструкції Будинку письменників України: ОТРИМУВАЧ КОШТІВ: НАЦІОНАЛЬНА СПІЛКА ПИСЬ- МЕННИКІВ УКРАЇНИ КОД ЄДРПОУ 00016018 РОЗРАХУНКОВИЙ РАХУНОК: UA21 305299 00000 26004046245895 МФО 305299 в АТ КБ “Приватбанку” ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Благодійний внесок на ремонт приміщення БП, пошкодженого внаслідок атаки безпілотників рф. Без ПДВ. Секретаріат НСПУ Фото з відкритих джерел Нагадаємо: тоді ж, 1 січня, в будинку поруч загинуло подружжя українських вчених: нейробіолог Ігор Зима та біологиня Олеся Сокур. Тоді також була сильно пошкоджена квартира воєнної фотографки Оксани Йоханнессон. Уродженка України, конгресвумен від Республіканської партії США Вікторія Спартц вважає, що Україні варто мобілізувати всю країну, щоб протистояти російській агресії, повідомляє інтернет-видання Цензор.НЕТ. “На жаль, президент Зеленський підвів свій український народ. Знаєте, він не підготував країну до війни. Він не надав достатньої підтримки власній армії. Він не вирішив проблему корупції, хоч і робить багато грандіозних презентацій. Він не оголосив загальну мобілізацію, не підготував армію і не зробив нічого для реальної підтримки свого народу, який героїчно гине за свободу. Це його відповідальність. На жаль, він привів цю війну до того стану, в якому ми зараз перебуваємо”, – цитує видання пані Спартц. На окупованих росією територіях відкривають “Центри популяризації російської мови”. Перший такий центр з’явився в Генічеську на Херсонщині. За інформацією інтернет-видання “Радіо Свобода”, метою цих центрів є насильницька русифікація населення, особливо дітей. Вони є інструментом пропаганди та контролю. За словами експертки Валентини Потапової, такі дії є частиною підготовки росії до затяжної війни. Книжка “Доця” письменниці Тамари Горіха Зерня вийшла у Швеції, а “Російський колоніалізм” українського журналіста Максима Еріставі – в Чехії. Про це автори творів повідомили у мережі Фейсбук. Видання “Читомо” нагадує, що у квітні 2023 року книжку “Доця” Тамари Горіха Зерня переклали іспанською, а в березні 2022 року вона вийшла друком у Польщі. Політичний аналітик Марина Данилюк-Ярмолаєва на своїй сторінці у Фейсбуці “трошки пошукала, як єдині телема-
Актуально · “Можна знищити будівлю, проте неможливо вбити українське слово”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

У BBC вийшла стаття про фінал в Україні, як у 2025 році війна може закінчитися. Найперше журналісти відзначають, що на фронті ініціативу зараз мають російські війська, як сказав Путін під час грудневої пресконференції: “На всій лінії фронту є рух щодня”. Російські війська поступово просуваються на сході України, захоплюючи села та міста Донбасу. Мирні жителі тікають або до початку обстрілів, або вже під звуки вибухів. “Росія досягає успіхів швидше, ніж раніше, попри українські асиметричні атаки. Після майже трьох років вторгнення і мільйонних втрат Україна видається виснаженою. Тим часом у США готується до влади Дональд Трамп, який критично ставиться до України. Він обіцяє завершити конфлікт за 24 години, але його дії залишаються непередбачуваними”, – пишуть у BBC. Майкл Кофман із Фонду Карнегі зазначає, що нова адміністрація США успадкує складну ситуацію без чіткої стратегії успіху. Трамп критикує дії Байдена, заявляючи, що рішення про передачу ракет Україні лише ускладнює війну. Він допускає скорочення допомоги, але не виключає перемовин. Українські офіційні особи, зокрема радник Офісу президента Михайло Подоляк, відкидають розмови про мирні переговори, наголошуючи, що “Росія ще не заплатила достатньо високу ціну за війну”. Водночас президент Володимир Зеленський активно готується до співпраці з Трампом, вже провівши зустріч у Парижі. Його підхід називають “розумною стратегією”, спрямованою на збереження підтримки Заходу. Тобто Зеленський демонструє готовність до співпраці з адміністрацією Трампа, що відображає прагнення Києва випередити ініціативи Кремля. За словами аналітиків, Україна намагається запропонувати ідеї, які Трамп може сприйняти як власні. Західні союзники продовжують підтримувати Україну: посилюють ППО, планують відправку інструкторів, вводять нові санкції проти Росії. Економіка РФ під тиском санкцій і втрат на фронті демонструє слабкість, але Путін наполягає на їхній другорядності. Тому, на думку BBC, ключове питання – скільки ще втрат зазнають Україна та Росія, перш ніж сторони сядуть за стіл переговорів. У Politico написали, що справжній мир в Україні можливий лише завдяки зміцненню країни.”Головною гарантією миру не може бути “добра воля” Трампа. Навпаки, треба створити умови, щоб ворог просто не наважився напасти знову”, — зазначає видання. Те саме відзначає і The New York Times, адже у своєму новорічному зверненні президент Зеленський сказав, що мир може настати лише тоді, коли Україна буде достатньо сильною у військовому плані, щоб змусити Путіна піти на переговори. Цікаву думку висловив професор історії Єльського університету та автор бестселерів, багато з яких – про Україну та Росію, Тімоті Снайдер. Він заявив The Guar- dian, що в уяві росіян саме Трамп – це “єдиний шанс Росії виграти війну”. Видання OBOZ.UA повідомляє, що за 11 місяців минулого року середня зарплата в держустановах зросла на 24 тисячі гривень, до 62 тисяч гривень. Це понад у 2,75 раза перевищує середній рівень по Україні (22,5 тис. грн, за даними кадрових порталів), а структур, де середні зарплати перевищують 100 тис. грн, побільшало. Згідно з даними Міністерства фінансів, середня зарплата співробітників центральних органів влади становить 62 тис. грн. Це на 3,5 тис. грн більше, ніж у жовтні, і на 23,4 тис. грн більше, ніж на початку року, коли вони отримували 38,6 тис. грн. Найбільші середні зарплати у таких держустановах: 1. Антимонопольний комітет (АМКУ) – 118,7 тис. грн; 2. Міністерство юстиції – 100,5 тис. грн; 3. Центральна виборча комісія – 97,2 тис. грн; 4. Комісія з регулювання азартних ігор та лотерей – 93,1 тис. грн; 5. Державне управління справами – 88 тис. грн; 6. Міністерство соціальної політики – 86,8 тис. грн; 7. Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП) – 86,7 тис. грн. Керівництво державних органів у середньому отримує на третину більше середньої зарплати чиновника – 137,4 тис. грн (на початку року було 94,4 тис. грн). А очільники низки держструктур отримують вдвічі більше цієї суми, і тільки голови Центральної виборчої комісії отримують понад 300 тис. грн. За місяць їхня зарплата зросла на 130 тис. грн – зі 180 тис. до 310 тис. грн. “Детектор медіа” повідомляє, що за результатами дослідження “Вчителі України: кадровий потенціал”, із початку повномасштабного вторгнення вчительський склад скоротився на 12%, тобто майже на 40 тисяч педагогів. Крім того, понад 40% учителів налаштовані піти з професії до 2030 року. Про це повідомили на брифінгу Міністерства освіти і науки, присвяченому підсумкам 2024 року. Окрім того, суттєвими проблемами залишаються доступ до освіти, енергетична незалежність шкіл та безпека.
Позиція · “Чи не час створити комітет захисту наших героїв, полеглих на війні, та тих, кого вбили за їхню проукраїнську діяльність?” · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

рафонщики витрачають наші гроші”. Ось її враження: “На Суспільному Стефанчук в облягаючій футболці на потужне тіло ухилився від відповіді, чому журналісти не можуть повноцінно працювати в Раді. На “плюсах” рагуль Горбунов скаржився, що “куплені хейтери” збили його кіно про Поворознюка за 33 мільйони гривень. Мовляв, коштувало це 10-15 тисяч доларів. Так от, якщо хто знає, де видають такі гроші, – можу закинути реквізити дружніх бригад. Дуже нада якраз ті тисячі на авто і екскаватори танкістам, піхотинцям та пілотам. Я писала про це безплатно, але воно дало результат – Юрєц пішов... А ось на Фрідомє Подоляк каже про ключове за 2024 рік. У нього в житті було одне ключове – його старший братєльник виявився офіцером ГРУ з медаллю асвабадітєля СВО”. “Весь телемарафон нині має вигляд поганої партійної пресслужби однієї партії”, – зазначає пані Марина. Військовослужбовець НГУ Вахтанг Кіпіані на своїй сторінці в Фейсбуці розповідає, що у війську багато зустрічей відбуваються на заправках: туалет, чай-кава, газ-бензин, випадкові знайомства. Едуард з Кривого Рога служить у Нацгвардії. Його син Влад служив у теробороні. За словами батька, мав “білий квиток”, міг не іти. Пішов сам. Був там, де важко. Загинув. Понад рік тому. За цей час влада не знайшла часу нагородити Влада орденом “За мужність” ІІІ ступеня, який дають усім нашим воякам, хто на щиті. Ще раз – більше року це триває. Батьки, друзі і побратими змогли зібрати голоси під петицією, щоб нагородити воїна званням Героя України. І знову тиша. Дзвінка і абсолютна. Нічого не відбувається. Навіть формальної відписки – типу отримали і розглянемо – нема. Це не перший раз таке чую і кожен раз шок. Як можна таке допустити? “Нічого простішого, важливішого і символічнішого для влади (попередньої, нинішньої, майбутньої) нема – не на словах, а ділом поважати воїнів, які віддали життя. Указ і орден посмертно. Що тут складного? Прощаємось. Пан Едуард відкриває тактичну сумку через плече і дістає прозорий пакет з українським прапором. Той самий, який накривав труну сина. Це все, що отримала родина від нас усіх”, – написав Вахтанг Кіпіані. Огидний “жарт” про Фаріон “95 Квартал” показав в ефірі повтор минулорічного новорічного випуску, в якому відзначився “жартом” про загиблу Ірину Фаріон. РБК-Україна (проєкт Styler) пише детальніше, що відомо про скандал. Так, в ефірі протранслювали випуск шоу, де залишили жарт про мовознавицю Ірину Фаріон. За сюжетом герої жартують про Арестовича та Фаріон, продовжуючи висміювати останню навіть після її трагічної загибелі. На такий вчинок з боку “кварталівців” вже відреагувала донька громадської діячки Софія Семчишин. У своїх соцмережах вона написала емоційний пост, де зазначила, що представники даної розважальної програми “не заслуговують ні поваги до себе, ні людського ставлення”. “Квартал 95!” Ви просто тварини! Ви не заслуговуєте ні поваги, ні людського ставлення! Ірину Дмитрівну Фаріон вбили за українську мову, за українську позицію! Знущання над загиблими українцями вам не пробачать! Я чекаю ще реакцій!” – зазначила Семчишин. Також про скандал висловився офіцер батальйону “Свобода” 4 бригади оперативного призначення Нацгвардії України, член партії “Свобода” Андрій Іллєнко. У Facebook він оприлюднив звернення з вимогою видалити відео. “Студія “Квартал 95”, вам дуже весело і смішно, але ваш “жарт” про вбиту безстрашну та беззахисну жінку Ірину Фаріон – огидний. Вибачтесь перед її донькою Софією, вдовою воїна, та видаліть цю гидоту”, – зазначив чоловік на своїй сторінці. Реакція “95 Кварталу” Представники проєкту поки ніяким чином не відреагували на скандал. Натомість у своїх соцмережах вони продовжують публікувати анонси щодо свіжого новорічного випуску. Реакція мережі Тим часом у коментарях під публікацією Семчишин та Іллєнка юзери продовжують висловлювати обурення з приводу того, що сталося. Ось деякі їхні реакції: “Вибачень мало, вони не будуть щирими. Дорогі українці, вважаю, щоб на кожній сторінці має бути протест через це дно, яке демонструє “Квартал”. Думаю, дорога Софіє, треба подавати до суду за цю наругу, бо це кодло, яке звикло висміювати українців і знущатися над пам’яттю, і далі продовжуватиме свою справу” “Це трагедія для всіх свідомих українців. Як таке можна показувати? Це в голові не вкладається” “Чергове дно пробито” “Сумно і соромно” “Ірина Дмитрівна – це страх страшний для таких, бо вона була одна. Якби таких, як вона, було б трохи більше, то все було б інакше” “Якими треба бути потворами, щоб сміятись зі смерті людини? Не вартують мізинця нашої величної Ірини Фаріон” “Їм самим від себе не гидко?” “Це ницо!” “Як так можна? Дуже шкода, що вони досі цього не розуміють” “Ще й портрет Ірини Дмитрівни поставили. Хай пояснюють свою поведінку” Інші жарти “Кварталу” про Фаріон До слова, це вже не вперше “кварталівці” “жартують” про мовознавицю. У минулому зірка “Вечірнього Кварталу” Ірина Сопонару пародіювала мовну активістку. “Вітаю! З приводу новорічного “Вечірнього Кварталу” на телеканалі “1+1 Україна”: ні в якому разі їх не “смотрите”, а виключно “дивіться”. В цю новорічну ніч я буду там особисто присутня, щоб контролювати мову цих, прости Господи, комедіантів”, – говорила акторка, з’явившись на екрані в образі Фаріон. Підготував Ігор ЗОЦ
Позиція · “Чи не час створити комітет захисту наших героїв, полеглих на війні, та тих, кого вбили за їхню проукраїнську діяльність?” · с. 3сторінка оригіналу ↗

Ірина Фаріон та її ненависники

Любов ГОЛОТА Важко уявити, але в сьогоднішньому суспільстві існують люди, які можуть писати на адресу вдови воїна, матері двох малолітніх дітей прокляття та побажання смерті. А ще бажати дочці долі матері, яку вбили пострілом в голову на порозі дому. А ще, не будучи слідчими і не володіючи будь-якими матеріалами розслідування справи про вбивство, виправдовувати підсудного, робити з нього героя. А тоді ще й писати в мережі про те, що “вбита сама винна”, знецінювати її життя, її знання, її діяльність, її переконання. Дозволяють собі людці з прихованими лицями та іменами принижувати вбиту, впиваючись своєю безкарністю, – очевидно, що в нашій державі бракує законів, які б захищали честь і гідність мертвих і передбачали б відповідальність за висловлене і сподіяне проти них, зокрема, як у випадку з Іриною Фаріон, ще й за переслідування їхніх близьких. Дозволю собі відступ по темі. Стало відомо, що в Дніпрі в морзі діяла група мародерів, які грабували вбитих на війні бійців. Банківські картки, криваві бойові, все, що здавалося цінним і мало дійти до родини, ставало здобиччю вурдалаків, які навіть оформляли кредити на мертвих воїнів. Невже цих моральних некрофілів будуть судити лише за існуючими статтями Кримінального кодексу? Неприпустимо, але у випадку з Іриною Фаріон активізувалися духовні мародери. Ірина Дмитрівна Фаріон теж вбита на цій війні. Всім відомо, що в Москві проти неї були порушені кілька справ за її політичну та професійну діяльність. Коли навіть переглянути існуючі записи її ефірів, то легко визначити коло тих, хто кидався на неї запопадливо і люто. Нині серед них можемо впізнати сепаратистів різних рангів і статусів – від втікачів і перебіжчиків до поки що прикритих камуфляжем істот, які все сміливіше піднімають голови... Невже воєнний час в Україні і важкі бої на фронтах є для когось прикриттям, аби зводити політичне вбивство до якоїсь “битовухи”, мовляв, Фаріон постраждала через свій складний характер і нетерпимість? А й правда, підляків називала підляками, дворушників – дворушниками, а ворогів української мови – ворогами України. Так, її бездоганні формулювання звучали переконливо і в Конституційному Суді, і з трибуни ВР, і в наукових дослідженнях. І у Львівському суді, де захистила свою людську та професійну честь. Показово, що опоненти й хулителі навіть після її смерті дозволяють собі принижувати ім’я Ірини Фаріон в тій манері, яка після розгляду в суді цілком тягне на покарання. Чи не час створити комітет захисту наших героїв, полеглих на війні, та тих, кого вбили за їхню проукраїнську діяльність? Нині такого захисту потребують імена Ірини Фаріон та загиблого в бою Василя Особи. Негайного убезпечення потребує їхня родина – Софія Семчишин і її двоє малолітніх дітей. Показово, що в різдвяні, новорічні, водосвятські дні особливо біснується чорнота і грязь москви. Огляньтеся, люди! Не бійтеся – зло має бути покаране. Згадайте, як десятиріччями цькували імена тих, хто віддав своє життя за Україну, воскреслих в її Незалежності? Я щаслива, що знала і співпрацювала як журналістка з Іриною Дмитрівною. Вірила їй живій. Вірю й тепер, що її справа є важливою частиною Української Перемоги. Вона її захищала. Настав час захистити Фаріон. Емма Бабчук: – Дорога пані Любо! Безмежно вдячна Вам за Ваш допис, за Ваше прагнення захистити честь і гідність неймовірно мужньої і сміливої Захисниці Рідного Слова Ірини Фаріон, яка з відкритим заборолом пішла проти бездумної, всуціль зрусифікованої орди його нищителів. На “полі бою” вона була така безстрашна практично одна. Вибачте ті, хто був у “групі підтримки”. Але всі разом ми не змогли чи не зуміли захистити її від нападників, від того зміїного сичання, з яким зустрічалася вона щоденно – у друкованих і модерних ЗМІ. Вона передчувала свій кінець: “Такі, як я, своєю смертю не вмирають...” Але правильно сказали Ви, пані Любо, що й тепер не заспокоїлись її чорнороті хулителі, не визнаючи своєї ницості перед її геніальною обізнаністю і її справжнім Патріотизмом. Поділяю Ваше обурення безкарністю нападників і підтримую Вашу думку про те, що пора узаконити відповідальність за поганьблену честь і гідність Достойників України. Галина Пагутяк: – То якась незбагненна нелюдська ненависть, якої я не можу зрозуміти. Від білих пальт до махрових українофобів. Василь Лизанчук: – Ірина Фаріон — потужний інтелектуально-просвітницький, націоналістично-державотворчий, незгасний потенціал Великих Українців: Миколи Міхновського, Євгена Коновальця, Степана Бандери, Романа Шухевича і багатьох-багатьох інших борців за самостійну Україну. Надзвичайно символічно, що одну з вулиць Львова названо іменем Ірини Фаріон 1 січня, вдень народження в Старому Угринові на Івано-Франківщині Степана Бандери. Як бандерівщина, так і фаріонівщина (Софія Особа) буде й надалі наснажувати мудрістю і мужністю в боротьбі з одвічними українськими ворогами московитами-росіянами-канібалами та найлютішими блудниками з українського поріддя, які ганебно прислужуються москальським варварам. Слава Україні! Слава ЗСУ! Слава Бандері! Слава Фаріон! Слава національно свідомим українцям! Вічна ганьба зловісним покидкам, які облизують московські патинки! Ірина Головай: – Згодна з кожним Вашим Словом. Сьогодні Софія Семчишин потребує охорони і захисту. Маємо відстояти чесне ім’я Ірини Фаріон. Я особисто лише зараз збагнула, що рівних Ірині Фаріон немає. Тижневик “Слово Просвіти” завжди публікував матеріали І. Фаріон і підтримував її позицію, актуальні ідеї. Українці мають відстояти Ірину Фаріон. Вбивця має бути покараний! Наталія Фесенко: – Знищили інтелектуальний завтрашній день України! Але Ірина Фаріон залишилась із нами в боротьбі за порятунок нашої держави, бо вдалося записати відео, виступи, наукові філософські роботи, залишилась у серці її студентів, прогресивних колег і громадян Львова, міст, де вона виступала. Таку громадянку і патріотку люди не забудуть, бо вона внесла в пробудження свідомості нації свій вклад – надважкий – як для жінки, фізично слабшої за великих та важких тілом і чужих духом псевдоукраїнців, які тільки пожирали та крали те, що наша щедра Україна їм дозволяла! Ницо жерти наше добро безкінечно: повинен прийти край нищенню добрих! А тих, хто паплюжить пам’ять про Ірину Фаріон, приберуть свідомі українці.
Суспільство · “Чесність – це та рідкісна в наш час чеснота, яка була лейтмотивом усього синового життя”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Цинічна “місія” московитів “асвабаждать”

Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету ім. І. Франка Лейтенант 24-ї Окремої механізованої бригади імені короля Данила, випускник факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка 10 липня 2020 року біля села Троїцького (неподалік Попасної) Тарас Матвіїв, порятувавши побратимів, поринув у засвіти. Матуся Героя України (посмертно) Тараса Матвіїва Валентина Павлівна Матвіїв впорядкувала записи сина і видала дві книжки “Мої думки”. У передмові до книжки читаємо “Чесність – це та рідкісна в наш час чеснота, яка була лейтмотивом усього синового життя. І навіть перед лицем смерті він зійшовся з нею в чесному поєдинку та виграв цей двобій, ставши безсмертним” [1]. Тарас Матвіїв до повномасштабного вторгнення російських нищителів в Україну роздумував: “Україна – загадка і моя печаль. Крізь мене твої віки величі й страждань пройшли за грань життя. Навіть у пеклі – я українець, ти – моя мати” [2]. Ці слова Великого Українця Тараса Тарасовича Матвіїва опубліковані у своєрідній візитівці до сьомого розділу моєї праці “Геноцид, етноцид, лінгвоцид української нації: хроніка незламності духу” (2024 р.). Книжка присвячена “Світлої пам’яті полеглим і живим борцям за самостійну, соборну, національну українську Україну”. Переклад тексту передмови, післямови, анотації англійською мовою здійснив професор Львівського національного університету імені Івана Франка Роман Дудок. На основі французьких, візантійських і арабських архівних документів викладачі нашого Львівського національного університету імені Івана Франка – доцентка історичного факультету Ольга Щодра і професор юридичного факультету Ігор Бойко у своїх працях переконливо обґрунтували, що давньоукраїнська держава Русь у 838 р. уже повноцінно існувала серед європейських країн як високорозвинута та той час держава [3]. Жаль, що цю історичну правду не сприймає професор Ярослав Грицак. На основі незаперечних документів (цифри, факти, коментарі) у книжці всебічно і переконливо розкрито підступну, цинічну, жорстоку агресивну політику і практику чужоземних режимів, які винищували українців, їхню мову, культуру, історію, духовність, самобутні звичаї і традиції. “Імперія вважала ворогом будьякого захисника мови і намагалася його фізично знищити. Бо очевидно, що саме мова не дає стерти з лиця землі українців” [4, с. 74], – наголошувала з незламним національним духом Ірина Фаріон. Основна увага у книжці зосереджена на розкритті лиходійної природи московсько-російського антиукраїнізму: геноциду, етноциду і лінгвоциду – трьох взаємозв’язаних концептів, які мають однакове закінчення “цид”, від латинського “caedo”, – що означає – убивати, знищувати. Геноцид – це запрограмоване фізичне вбивство людей незалежно від їхньої національності. Яскравим прикладом є нинішня терористична, руйнівна війна Російської Федерації проти України. Її мета – винищення всього народу, який живе в Україні. Етноцид – свідоме знищення людності за етнічною ознакою, як окремої культурно-історичної спільноти, тобто, винародовлення нації. Одверту брутальну московсько-комуністичну політику, спрямовану на знищення українського етносу, нині продовжує російська геноцидна антиукраїнська війна. Лінгвоцид – це свідоме, цілеспрямоване нищення мови як головної ознаки етносу, народу, нації, їхньої ідентичності. Доктор історичних наук, професор Степан Гелей у рецензії на рукопис книжки підкреслив (цитую): “На підставі ретельно проведених досліджень історичних документів та численних наукових і науково-публіцистичних праць автор розповів про українську мову як генетичний код нації, про розвиток нашої мови і культури в різні періоди їхнього існування, про поневіряння і заборони, яких вони зазнавали в часи бездержавності України, про українське національне відродження в двадцятих роках минулого століття та його жорстоке московсько-комуністичне придушення в 30–50 роках”. Кожен із семи розділів книжки висвітлює рубіжні події та явища двох паралельних у часі, але протилежних у намірах і цивілізаційному вимірі, процесів: етногенезу, націєі державотворення українського народу, його самовідданої боротьби за волю, свободу, самостійність, соборність та самоствердження – з одного боку, та прагнення московитів фізично і духовно поневолити українців, захопити і пограбувати наші землі, насильно накинути на нас свою російську мову, культуру, церкву, звичаї, ментальність, асимілювати і перетворити у рабів. В історичному контексті наголошую, що московити=росіяни і русичі=українці – різного роду-племені, вони ніколи не були одним етносом, одним народом, однією нацією. Московити=росіяни не є слов’янами, їхні корені в угрофінських і татаро-монгольських племенах. Політико-ідеологічні виклики, які породжені глобалізацією, жахливою війною Російської Федерації проти України та потужною антиукраїнською інформаційно-психологічною агресією, вимагають від кожного з нас застосовувати найрізноманітніші методи і форми, щоб розвінчувати російських маніпуляторів і всім серцем та інтелектом сприяти відродженню правдивої історичної пам’яті, формуванню української національної свідомості та гідності, державницького переконання, національної ідентичності. У цьому сенсі спочатку називаю декілька дат. 1051 рік. Антоній, який походив з Любеча, заснував Києво-Печерський монастир. Його сподвижником був Феодосій з Василева (нинішній Васильків). Києво-Печерські монастирі не могли і не можуть бути московськими=російськими, бо тоді ще держава Московія й у снах не являлася. Московія, як улус Золотої Орди, відома лише з 1277 року, тобто на 439 років пізніше давньоукраїнської держави Русь. Почаївську лавру заснували київські ченці у XIІI столітті. 1448 рік. Московський князь Василій Темний скликав церковний Собор, який самочинно висвятив на митрополита єпископа Іону. Отже, без благословення Царгородського патріарха постала Московська митрополія – на 400 років пізніше Київської. 1589 рік. Тоді силоміць було проголошено Московський патріархат. Почалося з того, що влітку 1588 року Царгородський патріарх Єремія II Тренос із супроводом прибув до Москви просити “милостині”, допомоги. Хитромудрий Борис Годунов щедро прийняв гостей і через кільканадцять днів звернувся до Єремії з “проханням” створити у Москві патріархат. Через серйозні канонічні перепони Єремія не хотів тай не смів задовольнити аморальне бажання Годунова. Впродовж кількох місяців грецьких ієрархів тримали під домашнім арештом, а Патріархові Єремії, старій, хворій людині, неодноразово погрожували довічним засланням до Владіміра. Зрештою, Єремія погодився і 27 січня 1589 р. московським патріархом став митрополит Іова. На час насильного утворення Московського патріархату землі теперішньої України не входили до Московії, а православні єпархії на цих землях підпорядковувалися Київській митрополії. Тому не може бути жодної мови про неканонічність Української Православної Церкви. Лиходійний 1686 рік. Тоді відбулося насильницьке приєднання Київської митрополії до Московського патріархату. Московська церква цілеспрямовано, цинічно зросійщувала українців. Отже, у 1686 р. закінчилося 700- річна самостійність Української Православної Церкви в юрисдикції Царгорода. Усі ми були свідками, як 6 січня 2019 р. Вселенський патріарх Варфоломій під час співслужіння Святої Божественної Літургії вручив Патріарший і Синодальний Томос Митрополитові Київському і всієї України Епіфанію. Ще до свого президентства Володимир Зеленський назвав Томос термосом. Можливо, йому було важко вимовляти це сакральне для українців Слово. Відроджена Помісна Православна Церква України і Греко- Католицька Церква України є нині життєдайною духовною силою у боротьбі з російськими терористичними загарбниками, які живляться імперською ідеологією, схарактеризованою у політичному тестаменті Петра I. Після гіркої поразки шведів і козаків гетьмана Мазепи Петро I написав своєрідний імперський заповіт, текст якого було знайдено у 1754 році у французьких дипломатичних архівах. Процитую кілька зловорожих порад Петра I наступникам на московському престолі: “1. Держати російський нарід у стані безперервної війни, аби не дати угаснути войовничому запалові московського жовнярства. Діяти так, аби мир служив війні, а війна – мирові, і то все в інтересі поширення межі добробуту Московії. 2. При кожній нагоді встрявати у справи європейських держав, особливо Німеччини, розділити Польщу, піддержуючи в ній внутрішні заколоти та постійні сварки. 3. Безупинно розширяти державні межі Московії вздовж Балтики на Північ, а вздовж Чорного моря – на Південь. 4. Коли Швеція буде розібрана, Персія переможена, Польща підбита, Туреччина завойована, наше військо об’єднане, Чорне і Балтійське моря під охороною наших кораблів, от тоді треба дуже потаємно запропонувати кожному зокрема – насамперед урядові версальському, а потім уряду віденському, поділити між собою владу над світом. Як один із них прийме пропозицію, що станеться з певністю, коли підлестити їхні амбіції й самолюбство, тоді використати його на те, щоб знищити другого. Потім знищити й того, що лишиться у боротьбі, якої вислід не підлягатиме жодним сумнівам, бо Московія тоді безроздільно володітиме цілим Сходом і великою частиною Європи …” [5]. Читаючи уривки цього імперського заповіту, на мою думку, у кожного з Вас, шановні читачі, зринають перед очима варварські дії Путіна і його вірних опричників, які несамовито продовжують злочинну політику Петра І, Катерини ІІ та інших московсько-російських царів і московсько-комуністичних вождів, які з пієтетом схвалювали геополітичне злодійство Петра I, здійснене у жовтні 1721 р. За порадою духовного ієрарха Московії Феофана Прокоповича, як не прикро – киянина, Петро I поіменував Московію давньоукраїнською назвою Русь, по-грецькому “Рассєя”, “Росія”. Петро I цією вкраденою назвою вводив в оману Європу, буцімто Московія не загарбала, не підкорила Русь=Україну, ніби моксельці=московити і руси= русини=українці є одним і тим же народом, від однієї матері, з однієї колиски, мають спільну історію, мову, культуру, церкву і що боротьба гетьмана Мазепи не мала національно-визвольного характеру, а була внутрішньою боротьбою за владу в російській державі. Щоб постати перед світом прогресивним діячем, Петро I купував в Європі журналістів і наказував, аби вони висвітлювали діяльність гетьмана Мазепи та історію Руси-України з його, Петрового, погляду. І оте зловороже, маніпулятивне Петрове бачення проникло не лише в журналістику, а й стало основою науки, якщо її можна так назвати. Зухвала брехливість Петра I проникла також в мистецтво і літературу. Наприклад, у поемі “Полтава” Пушкін оббрехав гетьмана Мазепу, обізвавши його “злодієм”. Пушкінську характеристику Мазепи Євген Маланюк означив, як “блюзнірчо-страшні і сатанинсько-брихливі рядки”. Сатанинсько-брехливою ідеєю наповнена стаття Путіна “Про історичну єдність росіян і українців” (2021 р.), сутнісне коріння якої живиться отруйними імперськими постулатами не тільки Петра I, а й Катерини II, в зловісну епоху якої утверджували маніпулятивний наратив про існування “триединого русского народа” (великороси, малороси і білоруси). Неонацист Путін безсоромно, глумливо нав’язує тезу, що “сучасна Україна – цілком і повністю дітище радянської епохи”, а не результат історичного, природного, об’єктивного розвитку впродовж тисячоліть. Спираючись на реакційну теорію академіка Погодіна, Путін заявляє, що на землях, на яких Ленін, мовляв, створив Україну, споконвіку жили російські люди, а тепер вони оголошені не корінним народом. Ця стаття за наративами подібна
Суспільство · “Найвища місія кожного свідомого українця полягає в тому, щоби всіма силами боротися за деокупацію України”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

до “Майн камф” Гітлера, адже насичена “червоним фашизмом” (В. Ющенко). Новітній “історик” Путін зі своїми рашистами сповідує ідеологію “Русского имперского движения”, яке очолює якийсь Жучковський. Цитую в оригіналі: “Русским следует понять, что сама Украина и сами украинцы как народ – это исключительно враждебное явление, а всё враждебное следует уничтожать. Для того, чтобы соединить русский народ, собрать заново и усилить Россию, – Украину необходимо уничтожить”. Аналіз, осмислення архівних документів, наукових досліджень, газетно-журнальних публікацій, телевізійних і радіопередач, матеріалів соціальних мереж розкриває Правду про глибинну сутність націоциду, який увібрав у себе геноцид, етноцид і лінгвоцид української нації. Московсько-російські царські та московсько-комуністичні ідеологи і політики застосовували різні найвишуканіші форми і методи знищення українського національного духу. Масштабно найзловіснішими були голодомори в Україні 1921–1923, 1932–1933, 1946–1947 років, спрямовані “на злам історичного укладу, форм життя та діяльності українців, руйнування їхньої традиційної культури – духовної і матеріальної”. Цю московсько-більшовицьку атаку на українського селянина академік Сергій Єфремов назвав “виїданням душі”, що призводило до перетворення українців у “механічний верстат”. Професор Любомир Сеник схарактеризував цілеспрямований Голодомор-геноцид в Україні як “духовний канібалізм”. За статистичними даними у лютому 1933 р. вмирало в середньому 25 тис. осіб щодня, тобто 1041 особа щогодини, або 17 осіб щохвилини. Найбільше помирало дітей. Роберт Конквест писав: “Українських селян нищили не тому, що були селянами, а тому, що були українцями”. Італійський консул Сержіо Ґраденіго повідомляв із Харкова своєму урядові: “… Голод далі робить таке велике знищення народу, що зовсім залишається незрозумілим, як світ може бути байдужим супроти такої катастрофи… Теперішнє нещастя спричинить колонізацію, переважно московську, України” [4, с. 137–138]. У такий цинічний спосіб московсько-сталінські іроди “замінювали етнографічний матеріал”: в українські села, виморені голодом, заселяли росіян, створюючи російськомовне життєве середовище, зловісні наслідки якого особливо відчутні під час нинішньої 28-ї повномасштабної геноцидної, терористичної, руйнівної війни Російської Федерації проти України. В архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України містяться документи, що свідчать про те, як у 1980-х роках органи КДБ УРСР пильно відстежували діяльність представників української діаспори, спрямовану на привернення уваги світової громадськості до Голодомору у 1932–1933 роках. Під час підготовки в діаспорі до вшанування жертв трагедії і злочинів сталінського режиму 2 червня 1983 р. вусі обласні управління КДБ було надіслано листа за підписом голови КДБ УРСР Степана Мухи “Про антирадянські задуми закордонних ОУН”. Другий документ називається “Витяг із заходів щодо протидії ворожим акціям закордонних наццентрів у зв’язку з “50-річчям” так званого “штучного голоду на Україні”, затверджених 28 червня 1983 року головою КДБ УРСР генерал-лейтенантом тов. Мухою С. Н.”. Одним із заходів передбачалося підготувати і відправити за кордон кілька десятків досвідчених агентів, які мали “здобувати інформацію про задуми і дії конкретних виконавців ворожих акцій закордонних ОУН” [6]. Під зловорожим впливом нинішніх московських маніпуляторів досі триває дискусія стосовно кількості убієнних українських селян голодомором-геноцидом. Коли московсько-комуністичний режим вимушений був визнати штучний голод, то назвав цифру 3,5 млн. Спущену з Москви цифру 3,5 млн втрат українців у 1932–1933 роках також “обґрунтовував” у своїх публікаціях відомий український історик Станіслав Кульчицький. На жаль, і тепер на боці великої московської брехні Станіслав Кульчицький, Антон Дробович, Людмила Гриневич, Лариса Якубова, які дотримуються московської маніпулятивної концепції про так званий “всесоюзний голод” і захищають “спущену” з Москви цифру 3,5 млн загиблих українців від голоду. Міжнародна наукова конференція “Правда про геноцид українців: запорука перемоги демократичного світу”, яка відбулася 22 листопада цього року в Українському державному університеті імені М. Драгоманова, у зверненні наголосила: сучасні наукові дослідження та проведені судові експертизи встановили, що в 1932–1933 роках московсько-комуністичний режим знищив 10,5 млн українців, з них – 4 мільйони дітей. Вчені Володимир Сергійчук, Василь Марочко, Олеся Стасюк, Микола Голомша закликали, щоби українське суспільство і міжнародна спільнота пам’ятали про знищення 3,5 млн українців під час масового штучного голоду 1921–1923 років та 1,5 млн українців – під час масового штучного голоду 1946–1947 років. Загальна цифра убієнних голодоморами, організованими московсько-комуністичним режимом, – 15,5 млн українців. Учені, правники та дослідники Голодомору-геноциду констатували, що необхідно провести люстрацію в історичній науці (курсив наш. – В. Л.), розробити механізми, які не допустять кремлівської маніпулятивної пропаганди та російських наративів у культурній, освітній та науковій сферах України. Також звернулися до влади в Україні з вимогою відновити діяльність Інституту дослідження Голодомору, який був знищений українофобами – колишнім міністром культури та інформації О. Ткаченком, головою Українського інституту національної пам’яті А. Дробовичем та директоркою музею Голодомору Л. Гасиджак [7]. Прикро, але й після проголошення відновленої державної незалежності Україна залишалася під пильним прицілом Кремля та його агентури. У добу “розвинутого кучмізму” і в часи Януковича не без впливу Москви підняли голови внутрішні вороги України, прихильники “русского міра”, сепаратисти, колаборанти і зрадники на зразок колективного “медведчука” і колективного “табачника”, які, вдаючи з себе українських політиків, ратували за “дружбу” і “спільну історію” з московитами. Тим часом за українську національну правдоцентричність, як визначальний принцип формування української свідомості та ідентичності, громадянського і державницького переконання, патріотів не лише цькують, а й вбивають. 19 липня 2024 р. чорна зловісна рука підступно і цілеспрямовано навічно зупинила праведне серце талановитої мовознавиці, доктора філологічних наук, професорки Національного університету “Львівська політехніка”, політика, громадської діячки, депутата Верховної Ради України (2012–2014), публіцистки, блогерки, щедрої, мудрої, ніжної матері й бабусі Ірини Дмитрівни Фаріон. Десятки тисяч глядачів захоплено дивилися на парламентському телеканалі “Рада” культурологічну програму І. Фаріон “Велич особистості” (2013–2019), метою якої були правдива популяризація знакових постатей української історії, культури, політики. І. Д. Фаріон створила 160 передач. З метою висвітлення життя видатних українців заснувала і була автором телевізійного проєкту “Ген українців” (2019–2023) на Львівському телеканалі “НТА”. Ірина Дмитрівна створила два авторські You-Tube-канали (Iryna Farion та Cтудія Фаріон), де вела проєкти “ПротиАнглізм”, “ПолітОгляд” та “Курси з культури української мови”. Професорка І. Д. Фаріон була безкомпромісною в оцінках і ставленні до українофобних київських “професорок” на кшталт зайцевих, кондратьєвих, більченкових чи завкафедрових шубіних з Одеської юракадемії (Миколаївський філіал), які публічно проголошували московську брехню, видаючи її за правду, називали Україну “онкохворою американською колонією”, а українську державну мову “блювотною”. Справедливу думку висловив академік Георгій Філіпчук: “Проте чомусь не в цих україножерних постатях очільники та всілякі зверхники вбачали небезпеку, не проти них спрямована заслужена покара за антиконституційність і неправдивість, а чомусь запанікували від надуманих українськоцентричних “загроз” Ірини Фаріон, влаштовуючи їй судові екзекуції, моральні й фізичні репресії за правду”... [8]. Вона перебувала в тому “передньому” ряду, де лунав заклик не просто “геть від Москви””, а “Геть Москву!” з усіх сфер українського національного життя. Оцей, як стверджує Г. Філіпчук, педагогічно-психологічний, політичний, світоглядний принцип “геть Москву!” сьогодні мусить стверджуватися повсюдно й безупинно, щоби добротно зрощувалися й удосконалювалася верховинна цінність національної освіти – українознавство, щоби не лише школи й університети, а вся Нація стали дихати на повні груди істинною правдою, остаточно вивільнившись від московсько-російського ординства. Сучасна повномасштабна націоцидна російська війна проти України є органічним продовженням геноциду, етноциду і лінгвоциду української нації. Правда, під іншими гаслами. Мовляв, спеціальна військова операція має гуманістичний характер, бо спрямована на порятунок українських громадян від нацистів, фашистів, мазепинців, петлюрівців, бандерівців, які захопили владу в Києві і є лютими ворогами цивілізації. Цей російсько-путінський маніпулятивний наратив досі тримає у психологічному полоні багатьох керівників різних країн світу. Заслужений професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Ярослав Калакура у “Передмові” зазначив, що “документалізм – найкраща аргументація достовірності, правдивості, переконливості та об’єктивності авторських оцінок історичних подій, фактів, явищ і постатей. Тому доцільно цю книжку видати англійською мовою, щоби її правдивий зміст дійшов до серця і розуму громадян зарубіжних країн, чимало з яких досі в полоні потужної російської маніпулятивно-отруйної пропаганди” [4, с. 8]. Заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка Іван Крупський у “Післямові” до книжки наголосив: “Осмислюючи драматичні сторінки націоцидної політики Московії, важливо сприймати її не як окремі епізоди або явища, а як систему і багатовіковий процес нищення української людності, української мови, культури, церкви, стирання історичної пам’яті. Але такий погляд на історію України не створює депресивного настрою, соціального песимізму. Навпаки – засвідчує силу, невмирущість національного духу, глибоку закоріненість українців у волелюбність, добродійність, упевненість, що всупереч колишнім і нинішнім лиходіям розбудує й утвердить соборну, національну українську Україну” [4, с. 360]. Отже, сьогодні найвища місія кожного свідомого українця полягає в тому, щоби всіма силами боротися за деокупацію України, відновлення її територіальної цілісності, повернення українців на рідну землю з полону та евакуації, тобто захищати Батьківщину, працювати для Перемоги над одвічними московсько-російськими ворогами-нищителями, вірити і доброчесно творити майбутнє соборної, самостійної, національної української України. Література 1. Матвіїв В. Від упорядниці // Матвіїв Т. Мої думки. Проза. – Львів : Колір ПРО, 2023, с. 7. 2. Матвіїв Т. Мої думки. Проза. Ритмопроза. – Львів : Колір ПРО, 2022, с. 11. 3. Щодра О. Слов’яни і Русь в ранньому середньовіччі. Передумови і початки формування імперії русів. Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2021. 481 с. 4. Лизанчук В.В., Геноцид, етноцид, лінгвоцид української нації: хроніка незламності духу: навч.-метод. посібник – 2-ге вид., доповн. і виправл. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2024. – 374 c. 5. Полтавець. Заповіт Петра Першого // Літературно-науковий додаток “Нового часу”. 1938. 11 липня. 6. Скрипник О. “Не допустити витоку за кордон відомостей про голод в Україні” // Україна молода. 2024. 27 листопада. 7. Мазуркова О. Знищити імперію. Голодомор – незабута рана національної пам’яті: правди, яка об’єднує українців у боротьбі за майбутнє ” // Україна молода. 2024. 27 листопада. 8. Філіпчук Г. Українка, якою варто гордитися // Слово Просвіти, 2024. 1–7 серпня.
Незабутні · “На міжнародному рівні його визнано найдовголітнішим політв’язнем у світі”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

пізніше дисидентами Лук’яненком, Чорноволом, Хмарою, Стусом, для яких українська справа стала справою життя. “Коли вже почнемо любити Україну не лише до глибини душі, а й до глибини своєї кишені!” – наголошував сто років тому відомий меценат Євген Чикаленко. Шістдесятники як ніхто інший це усвідомлювали. Бо москалі були професіоналами лише в одному – нищенні всього українського. Цією хворобою заразилися і наші люди “старшого віку”, бо не готові були до нових історичних викликів, зокрема, до відвертого зросійщення народу. У нього спершу забирають мову, а потім землю, як зараз. “А яка різниця, якою мовою розмовляти...”, – дивувалися вони із заяв шістдесятників, зокрема Василя Стуса, з яким Данило був особливо в добрих стосунках. “Бачити набір холуїв, обозних маріонеток, які на національній трагедії шиють собі розмальовані шаровари блазнів – танцюристів, що на трупі України витанцьовують хвацького гопака – сказитися легше, аніж бути собою”, – писав Василь Стус. Як же з ним не погодитися? Як було жити в такій країні, в якій тільки далекий привид комунізму бродив? Розмовляєш рідною мовою – уже націоналіст, поклав квіти до пам’ятника Шевченку чи одягнув вишиванку – також ідеологічний диверсант. І взагалі, щоб тебе помітили, треба померти. У тісних контактах був Шумук і з новим поколінням шістдесятників – Горинем, Сверстюком, Іваном і Надією Світличними. Не без впливу останніх написав книгу спогадів “За східним обрієм”, яка вийшла у світ за кордоном. Чи не за неї був знову арештований 1972 року, отримавши 10 літ таборів і 5 років заслання як особливо небезпечний рецидивіст. У жовтні того ж року написав автобіографію, яку закінчує словами: “Прошу Президію Верховної Ради СРСР звільнити мене від громадянства СРСР. Тоді мені легше буде помирати в тяжкій неволі за межею України, не будучи громадянином СРСР”. Такі ж заяви подавав у 1973–1974 рр. У 1978 р. його визнають інвалідом другої групи, бо вже практично не виходив з тюремної лікарні через виразку шлунку. Тому його друзі звертазліг, зайнявши одну кімнату, а в іншій тулилися решта п’ятеро членів сім’ї. Не скажу, що в нього в Покровську на той час було багато прихильників, але справжні були, зокрема Євген Шаповалов, Петро Гайворонський та інші. Влада ж робила вигляд, що не бачила і нічого не знала про Шумука. Хіба що через пару літ після його смерті на стіні будинку, з якого він пішов у кращий світ, з’явилася меморіальна дошка. Тай то завдяки друзям, того ж Євгена Шаповалова. Досі Донеччина людей такого штибу не знала, за винятком хіба що Олекси Тихого, Івана Дзюби, Василя Стуса. Щоправда, ця дошка повисіла недовго, бо якось непомітно зникла. Згодом з’ясувалося, що зняв її сусід, пояснюючи, що збирається відновити фасад будинку. А потім і забув, що там висіло. І владі до цього не було діла, аж поки покровські активісти почали допитуватися, де вона поділася. Сусіда тоді й прорвало: – Чого ви клопочетесь, він же бандерівець, у нього руки в крові!.. У нас так вже повелося: що яскравіша людина, то більше має ворогів. Згадаймо, чому у того ж Бандеру москалі послали кулю, на Коновальця кинули бомбу, на Чорновола – КАМаз, на Ющенка – отруту... Інше ставлення до своїх славних земляків у волинян. Свято шанують Шумука на його малій батьківщині, на Любомльщині, хоча Данило постійно повторював і на людях, і в сім’ї, мовляв, я не герой, а такий по крові... Маловідомі сторінки його життя – то передусім заслуга працівників Любомльського музею, зокрема його керівника О. Д. Остапюка. То він наполіг, щоб Данилова онука Ніна переправила їм з Покровська сімейний архів славетного діда, що вона й зробила. Хоч він був нелегкий, важив мало не півтора центнера. Коли відбулося укрупнення громад і Олександр Остапюк очолив її, його музейну естафету перейняв Юрій Фініковський, який захистив дисертацію на матеріалах знаного тепер всьому світові земляка, не один рік попрацювавши над нею після того, як архіви КДБ були розсекречені. …Коли Данило Шумук прибув на постійне місце проживан-
Незабутні · “На міжнародному рівні його визнано найдовголітнішим політв’язнем у світі”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Терниста доля

110 років тому 28 (30) грудня 1914 року народився борець за Україну Данило Лаврентійович Шумук. Олександр ВИННИЧЕНКО, журналіст з Донеччини Є такі особистості, які протягом життя були нетиповими, не такими, як усі, намагаючись не сприймати все на віру, а докопуватись до істини, за що наш герой провів у польських, німецьких і радянських тюрмах і таборах 42 роки, 6 місяців і 7 діб. Історію, кажуть, не можна ні покращувати, ні погіршувати. Інакше вона не буде історією. У його долі знаменним є той факт, що Данило Лаврентійович народився в селі Боремщина на Волині. Видно, пращури його села споконвіку боролися проти польського панування й назвали так село. Тому й він уже в 17 літ розпочав боротьбу з поляками. Через рік одружився з Марусею, трохи старшою за нього, а вже через два роки, 20 січня 1934 року, був заарештований уп’яте. На той час уже був у лавах компартії Західної України. Отримав 8 років ув’язнення за розповсюдження компартійної літератури та організацію селянських страйків. Доньку Віру побачив уперше, коли дружина взяла її з собою на побачення з ним. Тривало воно за тюремними мірками всього 15 хв. У 1939 році радянські війська окупували Волинь, і його амністували. На той час відбув за ґратами 5 років і 4 місяці. Повернувшись додому в Любомльський район, викладав у волинських школах географію, але недовго. 15 травня 1941 року совєти звільняють його з роботи і саджають до тюрми як ворога народу. Та цей арешт тривав недовго, бо на Волині вже точилися бої. Шумука призивають в ряди червоної армії, де він воював у складі штрафного батальйону, добре усвідомлюючи, що відсутність політичного, національного, культурного простору виховує лише пристосуванців, а не бунтарів і будівничих, тому нищення ворогами українців і України продовжувалося шляхом революцій, голодоморів, репресій. Шумук цього стерпіти не міг, тож опинився у “ямі смертників”, що в місті Хорол на Полтавщині, де перебувало на той час 40 тисяч наших військовиків. Данило організовує втечу. Пройшов з однодумцями пішки мало не всю Україну, побачивши на власні очі вимерлі від Голодомору села, де почув ось ці народом складені поетичні рядки: На хаті серп і молот, У хаті нужда і голод, Онука Шумука Ніна Калач Ні корови, ні свині Тільки Сталін на стіні. Тоді він остаточно розпрощався з комуністичними ілюзіями. Не міг тільки збагнути, чому Ліга націй відмовилася розглядати питання про кричущий факт винищення українського народу, тобто геноциду? Тоді як Нобелівські лавреати, осліплені славою, як, наприклад, Бернард Шоу, запевняли світ, що ніякого голоду в Україні не було і немає – там процвітає і співає щасливий люд, тим самим спонукавши більшовизм до ще більших злочинів. Йдучи полтавською землею, не міг не пригадати Миколу Міхновського та його спільників – тарасівців з однойменного товариства, які ще в кінці ХІХ століття склали 10 заповідей для України. Четверта з них, зокрема, гласила: “Усюди і завсігди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців – гнобителів”. Коли повернувся на Волинь, то дізнався, що на нього чатує німецька поліція, бо організував партизанський загін, який боронив місцеве населення від вивезення до Німеччини. Загін цей 1943 року влився в ряди Української Повстанської Армії. Але й тут він конфліктував з очільниками, відмовляючись брати участь в бойових діях, а лише викладав на військових курсах економічну географію, де готували на вишкіл молодих членів УПА. Улітку 1944 р. совєти повертаються на Волинь. Аби зберегти життя воїнів УПА, Шумук очолив їхню похідну групу, яка з боями пробилася у глибокий тил аж на Житомирщину. З огляду на безвихідь біля селища Малина розпустив товаришів по зброї. А уже в грудні 1944 нквд його арештовує під Богуславом на Київщині. Забігаючи наперед наголосимо, що саме тут після повторного вторгнення москалів на Донеччину отаборяться його внуки, правнуки та праправнуки... У Києві Данила Шумука засудили до смертної кари, але згодом вирок замінили 20-ма роками каторги. Карався нею, зокрема, і в Норильську, де каторжани у вересні 1953-го, вже після смерті сталіна, підняли повстання, яке криваво було подавлене з допомогою танків. З огляду на те, що Шумук і тут був у числі організаторів, йому приплюсовують ще 10 літ суворого режиму у Воркуті, Тайшеті, Мордовії, де він зближується з багатьма відомими Фото Марічки Твардовської, Гал+Інфо ються до парламенту та уряду Канади з проханням визволити Шумука. Але тільки через майже 10 літ, 1987 року, українська діаспора Канади та США і світова громадськість доможуться цього. Шумук виїжджає до Канади, де живе у притулку для літніх людей у Торонто, що знайшло своє відображення в книзі “З ГУЛАГу у вільний світ”. Не раз по тому запрошують до США, де його особисто вітав президент Рональд Рейган. Кілька разів приїздив і на свою Батьківщину в Україну, зокрема, на презентацію своєї головної книги життя “Пережите й передумане”. Тоді ж у Києві про нього було знято документальний фільм. Все, як у Василя Симоненка: “Все на світі можна вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину”. Туди, до доньки Віри Калач, пориваються весь цей час втомлені життям його душа і тіло. Ця мрія здійснюється 28 листопада 2002 року. Помирає в Красноармійську (нині Покровськ) на Донеччині 28 грудня 2004-го на 90-му році життя. Минуло вже 20 літ, але й донині Данило Шумук неоцінений державою, за яку боровся все своє життя. Хоча на міжнародному рівні його визнано найдовголітнішим політв’язнем у світі. У 2008 році як член Української Гельсінської групи посмертно нагороджений орденом “За мужність” I ступеня. У перший день нашого знайомства я розповів Шумуку про свою подорож велосипедом Україною, яку всю проїхав впродовж чотирьох студентських літ, аби краще її пізнати, а над усе – її людей, особливо із заходу України, бо сам зі сходу. Школа та університет цього мало навчали. Найбільше полюбив гуцулів-горян та волинян, хоча й сам не розумів, чому. Лише тепер, пробувши тут, на заході України, мало не три роки, як переселенець, почав потроху прозрівати. Пам’ятаю, як на початку 2004 року Шумукова донька Віра, з якою ми жили по-сусідськи, як кажуть, двері в двері, змушена була купувати нове житло в старенькому двоповерховому будинку в центрі міста поруч з військкоматом, бо в квартирі, де ми були сусідами з Вірою та її донькою Ніною, їм жилося вже затісно, особливо, коли Данило Лаврентійович остаточно
Незабутні · “Ми виграємо нашу культурну справу саме тому, що в нас були і є такі діячі, як Михайлина Хомівна”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ня до Покровська, коли минули перші дні радощів, що виливалися в гарячі обійми та поцілунки, він сильно засумував. Ще б пак! Уже кілька літ Україна вважалася незалежною державою, та хіба за таку він боровся! Навіть рідні прозвали його мовчуном. Коли я запитав Віру Данилівну, чи все життя він був таким, вона знітилася, а потім промовила: “Так, але не настільки...” Все частіше тепер замислююсь: а ким він був по натурі, якщо не вважав себе героєм? Швидше за все був лицаремхарактерником, яких багато було свого часу на Запорізькій Січі. Уже через кілька днів перебування в Покровську легко було помітити, як важко йому йдеться тут, на сході, коли вже наступного дня стали йому “какати” російськомовні українці. Не міг перенести, коли довідався, що в Покровську немає жодної українськомовної школи. Хіба він за це все життя боровся? Як тут не станеш “мовчуном”, коли всім чуттям збагнув: як же місцевий люд на сході змалів!.. Поїдають одне одного, як тварі в лісі, і душа Божа втрачає силу. А що робила влада тим часом – відомо... Вже майже три роки, як московська наволоч намагається загарбати нашу землю, на яку вони йшли з надією підкорити за 2-3 дні. Але одного горіння замало, треба ще вміння. Не біймося мужньо глянути правді у вічі: своїх керманичів ми звикли обирати не самі, їх нам нав’язували московити... Наша історія, як і нинішня війна, забирала кращих своїх синів, довівши не раз, що наше діло праведне і святе. Бо інакше в житті не буває. За все треба платити, хоч багато хто чекав, що їм ні з того ні з цього впаде з неба готовенька українська держава, що їм на тарелі піднесуть готові особисті блага, бо вони – українці. Так не буває. Зайвим тому доказом терниста доля Данила Шумука. *** 27 грудня 2024 року у Львові на полі почесних поховань Личаківського цвинтаря перепоховали останки політв’язня, дисидента та вояка УПА Данила Шумука. Про це повідомили в пресслужбі Львівської міської ради. Як зазначила онука Данила Шумука Ніна Калач, перепоховати останки дідуся для неї було важливо, тому що він був похований у Покровську, що на Донеччині, де зараз ідуть активні бойові дії. “Я дуже втішена, що Львів відгукнувся на нашу ініціативу, і з такою пошаною організували церемонію поховання. Ми думали над тим, де краще перепоховати дідуся, але оскільки він був волинянином, із заходу України, то тут, у Львові, найкраще місце для його вічного спочинку. Тим більше, що Личаківське кладовище – найбільш почесне місце для поховання борців за волю та незалежність України”, – зазначила Ніна Калач. Одним із ініціаторів перепоховання був сержант 13 бригади НГУ “Хартія” Вахтанг Кіпіані. “Це питання нашої національної пам’яті, бо нація має знати і шанувати тих, хто боровся за Україну в надзвичайно важких умовах, починаючи від Другої світової війни і до краху Радянського союзу”, – розповів він. тобто до глибокої “перебудови”, коли повернулася до Інституту літератури і наукової праці. Нарешті, змогла передавати іншим свої знання і досвід. Розповідаючи про І. Світличного, Є. Сверстюка, Є. Плужника, І. Калинця, В. Стуса та багатьох інших видатних особистостей, Михайлина Хомівна вдруге, а часом і вкотре проживала злети, поривання, страждання і ціле життя героїв своїх нарисів і статей; при цьому добро і зло розуміла у первинній, сакральній суті. Виступала в університетах, робила доповіді в Україні та на численних міжнародних конференціях у Чехії, Словаччині, Польщі, Франції, Канаді, Великій Британії. На I Конгресі україністів (1990 р.) величезний успіх мала її доповідь “Феномен Стуса”. І побачила світ його перша збірка поезій “Дорога болю” з передмовою М. Коцюбинської. Свіжий вітер життєдайних змін 1990-х років сприяв нашому спілкуванню, яке набуло конкретного змісту у Всеукраїнському об’єднанні “Громадянська позиція”, куди Євген Сверстюк запросив нас. Разом з Олесем Шевченком, братами Михайлом і Богданом Горинями, Миколою Горбалем, Олександром Сугонякою і кількома іншими небайдужими ми обговорювали події культурного, громадського і політичного життя в незалежній Україні. Коцюбинську шанували як представницю славного роду, аристократку духу, а головне – безмежно поважали за її глибоку ерудицію, нерідко звертаючись до неї за підтвердженням власних припущень. Михайлина Хомівна відповідала м’яко, по-жіночному, не категорично, даючи можливість самому дійти слушної думки... Незабутні часи – як і особистості, що належать до них! У цьому контексті погодимося з письменником і культурологом Вадимом Скуратівським: “Ми живемо в дуже драматичну хвилину нашої країни, коли українофобство наїжачилося щодо нашої культури; зрештою, можливо, входимо навіть не в драматичну, а трагічну стадію нашого культурного розвитку. Але в мене таке враження, що ми виграємо нашу культурну справу саме тому, що в нас були і є такі діячі, як Михайлина Хомівна, яка попри те, що залишила нас на 80-му році життя, по тому вже безперестанку асистуватиме тим чи іншим українським культурним процесам. І я маю надію, що ці процеси не припиняться ніколи” (Зв’язкова поколінь. “Культура”. К., 20.01.2011 р.). Берегиня української літератури, зв’язкова поколінь. Лагідна жінка з мужнім серцем. Такою була і є для нас незабутня Михайлина Коцюбинська. рила Осьмака та інших героїв, яких знищила Росія. Їхні портрети та фотографії висять на стінах мого храму. Чому їх не згадує наша держава? Невже болять тільки свіжі рани? Чому Україна щоранку не згадує героїв, які загинули в інших війнах, які розв’язала Росія проти нашого народу? Звертаюся з проханням до влади і журналістів оголошувати хвилину мовчання за загиблими у всіх війнах, які розв’язала Росія. Вічна пам’ять і слава борцям за волю України!
Незабутні · “Ми виграємо нашу культурну справу саме тому, що в нас були і є такі діячі, як Михайлина Хомівна”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Зв’язкова поколінь

Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ, лавреат премії імені В’ячеслава Чорновола, заслужений діяч мистецтв України Двадцять років тому вийшов з друку двотомник “Мої обрії” (К., “Дух і літера”) Михайлини Коцюбинської – літературознавче дослідження, широка панорама української літератури як суспільного і культурного феномену від Тараса Шевченка до Василя Стуса. Зокрема, глибокий аналіз творчості таких постатей, як Григір Тютюнник і Леонід Кисельов, Микола Лукаш і Григорій Кочур та багатьох інших майстрів, із залученням епістолярної спадщини і спогадів про життя, складну і трагічну долю митців за тоталітарного режиму. Суспільство і держава віддали належне самовідданій дослідниці, одній з тих особистостей, якими пишається нація. Наступного 2005 року її праця була відзначена Шевченківською премією. Високо поцінували працю Михайлини Хомівни найвибагливіші читачі. “У силовому полі шістдесятництва, – писала у передмові відома літературознавиця Тамара Гундорова, – Михайлина Коцюбинська знайшла свій дім і сотворила власне ім’я. Вершиною циклу статей, що увійшли до двотомника, на думку багатьох, є стаття “Шевченко – поет сучасний””. Так вважає і Віталій Абліцов (збірка “З верховин півстоліття”. К., “Либідь”, 2012). На його думку – “Це стосується і творчості В. Стефаника у другому циклі досліджень під назвою “Література ХХ століття””... Видається, що М. Коцюбинська не обійшла своєю увагою жодну з видатних постатей українського літературного процесу другої половини ХХ ст. То не просто схвальні відгуки, а вдумливе проникнення до творчого простору авторки в історичному часі, до якого вона належить так само, як цей час належить їй. Михайлина Коцюбинська була і лишається для нас однією зі славетних постатей, що творили протестний рух шістдесятників разом з В’ячеславом Чорноволом, Євгеном Сверстюком, Василем Стусом, Іваном Світличним, Іриною та Ігорем Калинцями... Саме від їхнього імені промовляв у своєму останньому слові на суді (1972 р.) Є. Сверстюк: “Мені випало гірке щастя спізнати суворість і вагу великих слів: правда, честь, обов’язок; слів, що становлять морально-етичні підвалини мого світогляду. Честь, що оплачується кров’ю, гідність, що є передумовою життя, істина, до якої йдуть з безстрашністю дослідника – без гарантії повернутися”. Як тут не згадати вірш “Доля” Тараса Шевченка: “Ми просто йшли; у нас нема зерна неправди за собою”. Тож Михайлина Коцюбинська мала непроминальну слушність, називаючи Шевченка сучасним поетом! У своєму творі, значною мірою підсумковому, з притаманною їй послідовністю Михайлина Коцюбинська не лише приділила належну увагу видатним постатям нашої літератури, а й дослідила історичні витоки їхньої творчості. “Мої обрії” можна назвати історією української літератури в її авторському тлумаченні. Михайлину Коцюбинську я (тобто автор цих рядків) пам’ятаю з 1957 року, як викладачку факультету журналістики Київського держуніверситету, куди її запросив незабутній декан Матвій Шестопал. Подружньому спілкуючись зі студентами (по імені, але на “ви”), справляла незвичне на ті часи, але приємне враження людини дещо старосвітської. Кожного небайдужого до науки підбадьорювала: “молодець”, “працюйте у цьому напряму”, навіть “ви – талант”... Проте щойно М. М. Шестопала усунули від керівництва, видатні літературознавці і мовні стилісти М. Коцюбинська і Алла Коваль покинули факультет, залишаючи в нас почуття несправедливості та непоправної втрати. Невдовзі моральний клімат на факультеті змінився не на краще. Але світла аура Михайлини Хомівни, як і Матвія Шестопала, залишилася з нами назавжди. Позиціонування і вчинки Михайлини Коцюбинської красномовно свідчать про формування її поглядів, про щирість, шляхетність, інтелігентність. У вересні 1965 р. вона взяла участь в історичній акції на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків”, коли І. Дзюба повідомив про арешти інакодумців, а В. Чорновіл та В. Стус закликали присутніх встати зі своїх місць на знак протесту; серед них була і Михайлина Хомівна. Відтоді аж до кінця 1980-х років перебувала вона під стеженням і тиском радянських каральних органів. І то попри славне походження (племінниця Михайла Коцюбинського названа на його честь). Адже вважалося офіційно, ніби класик української літератури Коцюбинський дружив з “пролетарським класиком” М. Горьким і тому з нього ліпили соціаліста, мало не ленінця, ще й атеїста, навіть попри духовну освіту. Особливо – посилаючись на те, що його син Юрій був радянським партійним і військовим діячем... Але це не зупинило карателів, що ревно виявляли “ворогів” навіть у власних лавах: до виключення у 1966 році М. Коцюбинська була членом компартії. З полегшенням позбулася партквитка, хоча й усвідомлювала, що це означало для неї. В одному інтерв’ю, як вона згадувала, запитали, чи захищало її ім’я під час репресій. “Що ж, певною мірою, звісно, захищало – передусім від арешту”, – відповіла Михайлина Хомівна. Але не захистило від подальшого тиску і переслідувань. Невдовзі, у 1968- му, вона опинилася “на вулиці” без жодних засобів існування. Після виключення з партійних лав годі було влаштуватися бодай на якусь роботу за професією. Скрізь відмовляли, аж поки за допомогою прорадянського Товариства об’єднаних українців Канади (така собі поступка з боку влади сущої) вдалося влаштуватися до видавництва “Вища школа”. Як писав Л. Кравченко у біографічній статті до її 80-річчя: “Це були роки утисків, наклепів і постійних стресів, роки повної ізоляції від світу наукового і літературного – за цей час у друк не прорвалося жодного слова, а книжки вилучали з бібліотек”. (“Берегиня української літератури”, Вінниця, 2011 р.). На початку 1972 р. почалася нова хвиля репресій проти українських вільнодумців. Заарештували Є. Сверстюка, В. Стуса, В. Чорновола, І. Дзюбу, З. Франко та багато інших. “Репресії 1972 р. були не тільки масштабнішими, ніж у 1965-1966 роках, ай значно жорстокішими. Методи ведення слідства багато в чому нагадували найганебніші сторінки історії 30-х років” (Г. Касьянов. “Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х років”. К., “Либідь”, 1995). І хоча М. Коцюбинську, попри її контакти з дисидентами та зберігання забороненої літератури не заарештували (знову захистило ім’я), але зашморг утисків щодо неї посилився: провокації, доноси та обшуки; під час одного зних у неї було знайдено примірник відозви Гельсінської групи, з учасниками якої вона спілкувалася. Одразу ж у згаданому вище видавництві відбулися збори, на яких ішлося про її звільнення за антирадянську діяльність. У цьому, за її визначенням, “міні-таборі на робочому місці” перебувала вона до кінця 1980-х,
Незабутні · “Ми виграємо нашу культурну справу саме тому, що в нас були і є такі діячі, як Михайлина Хомівна”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Хвилина мовчання не по всіх

Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр” Щодня беру участь у загальнодержавній хвилині мовчання о 9:00. І звертаю свій погляд до фотографій загиблих героїв – Олега Куцина, Андрія Жованика, Тараса Лемешка... “Якби Росія не розв’язала цю війну...” – у цей час говорить диктор. А я переводжу погляд на скульптора Михайла Гаврилка, отаманів Зеленого, Орлика, Гризла, Чорного Ворона, Костя Блакитного, сотника Івана Компанійця, повстанця Мефодія Мацкового (на кольбі своєї рушниці він вирізав “Загину за Україну”), Миколу Міхновського, Симона Петлюру, генерала-хорунжого Андрія Гулого-Гуленка, Федора Петриченка (начальника кулеметної команди Дніпровської повстанської дивізії), Федота П’явка-Коваля (мого діда, який загинув у Голодомор), голову ОУН Євгена Коновальця, сотенного УПА Василя Стригунця-“Гамалію”, голову УГВР Ки-
Національна еліта · “Її творчість – світ українського сходу, просторінь степу, глибочінь традиції, космос дитинства, ліричне і епічне, інтимне і громадянське”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

“Розчахнута душа як Золоті Ворота...” Про деякі поетичні перевтілення Любові Голоти з нагоди ювілею

Дмитро ЧИСТЯК Славне 75-ліття – у непроминальної постаті нашої культури Любові Василівни Голоти – а хто в це повірить, хто повірить, що майже пів століття промайнуло від виходу її першої збірки “Народжена в степах” (1976)? А вона таки стала подією у поколінні сімдесятників, і з неї й нині боляче й просвітлено озиваються вірші, що прикрасять будь-яку поважну антологію поезії. Такі: Я жінка. Я травина. Я роса. Я без кохання – мов калина на морозі. Як чорний шовк, м’яка моя коса, Як дикий мед, горенять мої сльози. Або ж такі: А полудень стривожиться й скона, І сутінком сливовий сад стриножить, І прийде вечір – схожий на коня, Що п’є і п’є. Й напитися не може… Або ще: У доріг захрипли голоси – Ми давно вже з ними не співали. Голоси в нас тихої води, А пісні з любові і печалі. Уже перша, цілком оригінальна збірка утвердила поетесу серед талановитого грона (а поряд – Наталка Білоцерківець, і Дмитро Кремінь, і Анатолій Кичинський, і Софія Майданська, і Володимир Затуливітер…), про неї (як слушно зауважував Михайло Слабошпицький) писали й тепло відгукувались і Павло Загребельний, і Дмитро Павличко, й Іван Драч, і Григір Тютюнник, і Віталій Дончик та В’ячеслав Брюховецький, і ще, і ще… Зрештою, чи міг обійти увагою її творчість кожен справжній шанувальник поезії – світ українського сходу, просторінь степу, глибочінь традиції, космос дитинства, ліричне і епічне, інтимне і громадянське – у цих поезіях вражають органічністю (“о ні, лукавити природа не навчилась…”), а тому викликають довіру й захоплення. Звичайно, понад півстолітня поезія Любові Голоти розкриває перед уважним читачем нові й нові обрії. Ів цій психобіографії можна мандрувати від унікального циклу “Молочними очима”, де чи то силою емоційного вчування на тонкій матерії спогаду, чи то в екстатичному єднанні з природою оприявлюються різні виміри уявного і трансцендентного: “поволі почуваю відчувати, // як віддаляюся від дому і від саду, // не рухаючись з місця – мов лечу усні. // Зірки так глибоко заходять мені в вічі, // що я скидаю тіло на траву // й навшпиньках віддаляюся від нього”. // …Легенько батько торсає за плечі: // – Вставай! У тебе народився брат! – // Мовчу. Він дивиться на мене, і жаліє, // і гладить по щоці – рука його здригнулась, // як від струму: // – Д у ш а т в о я, д и т и н о, в ж е д о р о с л а…”. Така органічна містичність – і від залишків у поетичному фольклорного світовідчуття, і від степової епічності, і від пісенності краєвиду, коли мимоволі виспівується таке творче кредо: Між днем і вечором є ледь вловима мить: В пригаслім сонці битий шлях куриться, Там жінка йде із відрами вповні, Літає птиця… Живу я словом, що болить мені, Шукаю серця – серцем прихилиться. Бо десь є жінка – з відрами вповні, Й над нею – птиця. І прийде день далекий – по мені… Ви не журіться – долі уклоніться: Там жде вас жінка – з відрами вповні. І в небі – птиця. У цьому ліричному краєвиді крізь прозір вечірній, у прозір образів сходяться минуле з майбутнім, поцейбічне з потойбічним, є тут і громадянська етика, і вистраждана естетика рідного, яке, либонь, довіку пронесе авторка у своїх розмаїтих іпостасях служіння громаді – і коли боролась для випуску у світ знакових видань української літератури у видавництвах “Молодь” і “Радянський письменник”, у видавничому центрі “Просвіта” і поза ними, і на чолі культурологічного журналу “П’ята пора”, і під час численних громадських і культурних заходів Народного Руху України та Товариства “Просвіта”, і на хвилях Українського радіо, і в Національній спілці письменників України, і в Комітеті Національної премії України імені Тараса Шевченка, і нарешті – майже 30 літ на чолі редакції унікального тижневика “Слово Просвіти”… Про цю розмаїту діяльність, як і про майстерну публіцистику (і про її збірку інтерв’ю зі знаковими постатями нашої культури, “Сотворіння” у 2005-му, і про “Життя і чин Анатолія Погрібного”…), про талановиту прозу (за роман “Епізодична пам’ять” її вшановано Шевченківською премією за 2008 рік) Любові Голоти напевне писали багато і напишуть іще, а тут продовжу розмову про її поезію… У довірливих розмовах з Любов’ю Василівною (від часів рубрики “Молода країна” з дебютами вже нині відомих юних авторів у “Слові Просвіти” мріялось – які дивовижні спогади могли б вийти з-під її пера, і таки дещо оприлюднюється!) не разі не двічі вчувався жаль за тим, що журналістська і громадська робота відбирала дуже багато сил від творчості, однак хіба могло бути інакше, коли письменниця обрала щоденний чин для української культури у тяжкі часи на зламі епох? Не могла, оскільки цей чин – той стрижень, на якому тримається її творчість, органіка її творчості, де слово в суголоссі з помислом і дією. Але надзвичайна вимогливість до свого слова не допустила шквалів публіцистичності у поезію, а в низці гострих соціальних творів зафіксувала біль “опроміненої часом”. У поемі “Провінціалка” різкість оптики наведено домежно: вгадуються в ній антигерої нашої літератури, названі й герої, але з іронією, з нотками сарказму розгортається полотнище літературного процесу здебільшого не за високими зразками. Душа наїлася та й бреше, – гуляй, душа, без кунтуша! І в о с ь м и н о г и й вирушай на перехрестях словом креше – гуляй і пий, бреши, душа! […] Їх “тьмы и тьмы” іде із пітьми, не сотворивши ні чорта. Яка майстерна компіляція – мастаковиті віражі! Так хто ж ми – етнос чи вже нація? Рідня по слову чи чужі? Лежить – запльована, залузана, – кого вона чекає з н а с, та, справжня муза, неомузена?! О прекрасний час! Неповторний час! У цій поемі, де князівство трав – поряд із бубабістами, табірний вагон Стуса і винозорий Гончар, Чорновіл і Тичина, Вічний Жид і Байда – страшний сміх за втраченим часом, коли химерні метаморфози штучного, часто інспіровані зовнішніми впливами – затьмарили есенційне і витворювали зразки вторинно-постколоніальної псевдокультури. А все ж таки катастрофізм довкілля – не знищує внутрішні сутнісні сили ліричної героїні, для якої вистраждані орієнтири – непорушні. Як і в поетичній творчості її високоталановитого чоловіка і соратника Павла Мовчана – здатність до перевтілення, відновлення в рідному космосі – повертає до нових перетворень. І в інтимній ліриці Любові Василівни – таке відновлення стає животворним для природи і людини: …Відсвітила нам ніч, мов засіяла яру пшеницю, Наче квітку до квітки, хилила чолом до чола… І здавалося нам: кожна птиця зронила по зірці. І побачили ми – кожну зірку прошила стріла. (“…Як відсяяла ніч і розгасла у небі зірниця…”) І якщо тут екстатично-любовне переходить на вищі рівні шляхом висвітлювання, уподібнення до зоряної субстанції (а з давніх-давен відомо про преображення як піднесення у світлі), то в інших творах – тілесне розмивається у водній субстанції (“вічність в крові, коли мить у ній ясно заб’ється…”), перепливає в уявне й співоче (“Лине мелодія, тешеться лодія…” насупроти “Перехвилю крізь літа – // Чи то жінка, чи то мрія, // Чи то пісня золота”), вертається до стихії вітрової (“Серпень нам дзвонить в давні розтріскані дзвони…”; “Живе, крилате серце твоє – птах!”), підноситься до небесного порогу (“і падала в Бога на білім високім порозі // двоглава істота, що Богом не прощена й досі…”): такі розмаїті, не метафоричні, а радше – міфопоетичні перевтілення утривалюють минущість матеріального й відносять у сфери поширення божественного, космізуючи довкілля. Але вглибання в силу першостихій неуникненно заглиблює поетку і в драматизм історичної пам’яті, до невмирущої сили Роду і Народу (“мертвих нема серед нас, // всі тут живі, // всі тут – безсмертні!”) з тривожною проспекцією в майбутнє – як у фіналі поеми “Час і пора” – з бабиною колядкою “з-під мертвих зір удосвіта”: “Розвився світ, як маків цвіт, // як Божа роса… А війна прийде – цвіт той обіб’є, роса опаде…”. І це знову справджується – в наш переступний час. Безсмертя Роду – у спадкоємності Слова (“Слово нам голова!”), крізь яке відлунюють і Ігорів похід із шаманом-Бояном, і козак Мамай, і батько Кобзар, і Мати Сира Земля, і Мати-Пшениця, і Мати-Вода, і Мати з немовлям під серцем, і найстарша сестра Пам’ять, і мила сестриця Пісня, і діди й баби – Сонце і Місяць, Зорі і Небо… Поема “Час і пора” – славень сутнісним силам світотворення, які крізь слово поетичне єднають часи і простори у все-присутності енергетичного імпульсу. І тому крізь гекатомби офір – утверджується віра в сходження нового циклу українського Сонця: Закопаний шлях тривимірний час поснує: Все, що мертве – безвічне. Але – чи в покої спочило?! Останній із роду уперто з колиски встає І котить на обрій вкраїнське схололе світило. І в пору повномасштабного вторгнення, коли змучена душа Любові Голоти озвалася до невинно убієнних у Бучі та Запоріжжі, до загиблої посестри Іриною Фаріон, явивши напевне найтрагічніші добірки на півстолітньому поетичному шляху, хочеться у фіналі цього слова нагадати їй і нам, що її внутрішній стрижень – непохитний, бо – живий у живому Слові, яке шукає і знаходить в нашому трагічному світі – неодмінні орієнтири! Многая і благая літа, наша прекрасна Любове Василівно! Сил і добра Вам на всіх шляхах, діліться ними ще довго – з багатьма-багатьма… А я таки – жива, і все така ж – Голота: це герб мій і тавро, і грає яра кров. Розчахнута душа як Золоті Ворота, а все-таки шука небесний свій покров. Київ, грудень 2024 р.
Культура без кордонів · “Корець пам’ятний тим, що став першим містечком, яке відвідав Тарас Шевченко на Рівненщині”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

кий костел Іоана Хрестителя є пам’яткою архітектури національного значення. Корець пам’ятний тим, що став першим містечком, яке відвідав Тарас Шевченко на Рівненщині. Щодо князів Острозьких, то 565 років виповниться Костянтину Івановичу, який стояв біля витоків могутності знатного роду. Загальноєвропейську славу князь здобув після блискучої перемоги над московським військом під Оршею. Маємо надію і віримо, що зможемо повторити його подвиг і в сучасній російсько-українській війні. 20 жовтня відзначатимемо 130 років від дня освячення Свято-Воскресенського собору в Рівному, 25 листопада – 120 років від дня народження головного художника та хороброго воїна УПА Ніла Хасевича, який з’явився на світ та загинув на Рівненщині. Завершує цю ювілейну плеяду барон фон Штейнгель, якому 8 грудня виповниться 155 років. Виходець із дворянського роду балтійських німців певний час мешкав у селі Городок, що поблизу Рівного. Він увійшов в історію краю як доброчинець і меценат. У Городку барон створив перший приватний сільський краєзнавчий музей на українських землях. У період Гетьманату в 1918 році він у якості дипломата представляв інтереси України в Німеччині. Окрім цих титульних ювілеїв, у календарі зібрано багато інших ювілейних дат знакових подій, важливих культурних установ та видатних земляків: просвітян, діячів визвольних рухів, істориків, академіків, письменників. У 2025 році свої ювілеї святкуватимуть видатні місцеві письменники, як-от Віктор Мазаний, Степан Бабій, Євген Шморгун, Юрій Береза, Любов Пшенична. А скільки їм виповниться та коли їхні дні народження – можна побачити в просвітянському календарі “Рівненщина ювілейна”. Тож запрошуємо відвідати Рівненщину – один із куточків нашої автентичної, мальовничої і героїчної України. кають кращої творчої долі за межами Батьківщини. Одним із таких діячів мистецтв, про відданість якого українському глядачу вже розповідало наше видання, є Олексій Жмуденко, соліст оперної трупи, продовжувач династії київських музикантів. На прем’єрі італійського комічного проєкту опери Джакомо Пуччіні “Джанні Скіккі”, заснованій на “Божественній комедії” Данте, Олексій Жмуденко постав в образі Сімоне, найстарішого спадкоємця Буозо Донаті, який вимушено намагався віддати шану помираючому родичу заради його статків. Одеська публіка вперше побачила свого улюбленого баритона, відомого як найкращого Ріголетто в однойменній опері Дж. Верді “Ріголетто” та Скарпіа в опері Дж. Пуччіні “Тоска”, в зовсім іншому амплуа. Співак, виконуючи партію баса, перетворився на старого, глухого та недолугого кузена Буозо Донаті, захопивши авдиторію акторською майстерністю. Шквал овацій став апогеєм прем’єри та проявом вдячності наших співвітчизників за яскраву подію у культурному житті південної перлини. Фото із сайту видання “Думська” нізаторка та членкиня журі Міжнародного вокального конкурсу імені Квітки Цісик, членкиня ГО “Перлини української культури – Світові”, лавреатка спеціального призу Соломії Крушельницької “Батерфляй” у Хорватії (2024) та Національної премії “Скарб нації”. “Послом Миру” стала також Наталія Євдокимова – ректор Міжнародного класичного університету імені Пилипа Орлика з Миколаєва. Нагороджені висловили щиру вдячність заслуженій артистці України Ірині Персановій за довіру, сприяння і висунення їхніх кандидатур на високе звання. Слова подяки прозвучали на адресу Тетяни Коцеби – голови організації “Федерація жінок за мир в усьому світі”. Власн. інф.
Культура без кордонів · “Корець пам’ятний тим, що став першим містечком, яке відвідав Тарас Шевченко на Рівненщині”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Рівненщина ювілейна

Ірина СИЧИК, графічна дизайнерка, просвітянка 2025 рік Рівненщина розпочинає доброю традицією: Рівненське міське об’єднання ВУТ “Просвіта” випустило третій настінний просвітянський календар, присвячений ювілейним подіям, які Рівненщина відзначатиме у 2025 р. Календар відкриває українцям знакові місця та постаті наших краян, що назавжди вписані в культурно-мистецький дискурс нашої нескореної у віках України. 29 січня виповниться 65 років Гощанському парку, одному з п’яти найстаріших парків в Україні. Він є пам’яткою садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення. 20 лютого відзначатимемо 120- річчя нашого славетного земляка, письменника Уласа Самчука, якого називали “українським Гомером ХХ століття”. Цього року виповниться 130 років знаменитій вузькоколійці Антонівка-Зарічне, яка є найдовшою в Європі. Вона пролягає мальовничою місцевістю – через ліси та піщані дюни, порослі соснами. На жаль, зараз вузькоколійка не функціонує, але сподіваємося, що зможемо зберегти цю унікальну залізницю. 3 квітня виповниться 100 років Борису Степанишину, першому голові відновленої “Просвіти” на Рівненщині. Він народився на Холмщині. Поруч із його портретом у календарі зображено Собор Різдва Пресвятої Богородиці у Холмі, що є місцем поховання Данила Галицького. У 2025 році пів століття святкуватиме рівненська Лебединка (парк названий на честь лебедів, які мешкають на озері, що в центрі комплексу). На цьому місці у XVIII ст. був вишуканий палацово-парковий ансамбль князів Любомирських. Зараз Лебединка – одне з найулюбленіших місць відпочинку рівнян і майданчик для різних концертів, виставок, культурних заходів, як-от етнографічне свято “Музейні гостини”. 2025-й стане ювілейним і для низки історичних міст Рівненської області: Дубно – 925 років, Дубровиця – 1020 років та Корець – 875 років. Дубно як місто засноване й розбудоване князями Острозькими. Дубровиця є найстарішим містом Рівненщини. Воно було збудоване Великим князем Володимиром Святославичем. Дубровиць-
Культура без кордонів · “Корець пам’ятний тим, що став першим містечком, яке відвідав Тарас Шевченко на Рівненщині”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Унікальний проєкт

Попри воєнний стан, повітряні тривоги, обстріли міста та комендантську годину, саме Одеський національний академічний театр опери та балету був обраний італійською стороною для відтворення проєкту одноактних опер Джакомо Пуччіні “Сестра Анджеліка” і “Джанні Скіккі”. Одеська опера під час повномасштабного вторгнення країни-агресора дарує публіці прем’єрні спектаклі завдяки акторам, які не покидають рідну сцену і не шу-
Культура без кордонів · “Корець пам’ятний тим, що став першим містечком, яке відвідав Тарас Шевченко на Рівненщині”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Нові “посли Миру”

У Відні, столиці Австрії, відбулися конференція міжнародних лідерів “Європа та Україна – спільні перспективи та цінності” і урочиста церемонія присвоєння почесного звання “Посол Миру”. Голова “Федерації Всесвітнього Миру в Україні” Михайло Ільїн і голова “Федерації Всесвітнього Миру Європи” Жак Маріон вручили це почесне звання Лесі Королик- Бойко та Юлії Мох. Леся Королик-Бойко – амбасадорка української культури й мистецтва, почесна амбасадорка Івано-Франківська, членкиня ГО “Федерація жінок за мир в усьому світі”, голова міжнародної організації “Поступ жінок-мироносиць у діаспорі”. Юлія Мох – оперна співачка, співорга-
Про-читання “Україно, я стою разом із тобою”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ри роки. Чи літературна творчість Стівена Кінга у нинішньому столітті і надалі захоплює читацькі маси, так як це було раніше? Сказавши суб’єктивне “ні”, одразу можна наразитися на критику, бо знайдуться ті, хто, аж запінившись, переконуватиме у зворотному. Така упевненість народилася після прочитання роману “Зона покриття” 2006 року. І хоча твір було екранізовано через десять років (мабуть кінорежисери довго вагались, чи матиме він комерційний успіх), все одно він поступається усім творам, які вийшли з-під пера Стівена Кінга у попередні десятиліття. Тут в авторській розповіді фіксується настання цифрової ери, впровадження нових технологій, непідконтрольність штучного інтелекту і багато іншої машинерії. А от зовсім не простежуються людські характери, психологічні злами, сила волі, все те, що раніше виявлялося з легкої авторської руки у літературних героях за доволі екстремальних ситуацій. Натомість “Зона покриття” наче списана із захоплюючої комп’ютерної гри, де персонажі без зайвих емоцій долають один за одним рівень складності, легко гинуть, наче олов’яні солдатики на імпровізованому полі бою. Це справді книга у жанрі фентезі, в якій надумані події штучно відірвані від життєвих реалій. Даються взнаки смаки молодіжної читацької аудиторії, на які все більше орієнтується письменник. Деякі з останніх його доробків — “11/22/63”, “Темна вежа”, “Під куполом” сприймаються як твори одного порядку, талановито написані, однак жодним чином не розраховані на читача, котрий віддає перевагу глибоко інтелектуальним текстам. Відчувається, що автор книги “Уроки короля жахів: Як писати горор?” скрупульозно вивчив багато західних джерел, віднайшовши у них чимало ексклюзивної інформації стосовно буденного життя Стівена Кінга, зокрема, про його звички, уподобання, нахили. Скажімо, письменник полюбляє працювати у своєму кабінеті, де в цей час гучно лунає важка музика таких рок-гуртів як Metallica, Megadeth чи AC/DC. І, як колись співав на концерті фронтмен групи AC/DC, на жаль, уже покійний Бон Скотт: “If You Want Blood You’ve Got It” - “Якщо ви хочете крові, ви її отримаєте”, то Стівен Кінг буквально виконує своєрідний “заповіт” передчасно померлого вокаліста, продукуючи роман за романом. Можна посперечатися з Ростиславом Семківим щодо того, чи справді аж такі страшні романи-горори Стівена Кінга, після прочитання яких вразливим читачам починають снитися різноманітні жахіття. Варто для порівняння згадати хоча б прозу іншого американського письменника, антрополога, етнографа Карлоса Кастанеди, зокрема, його книгу-бестселер “Вчення дона Хуана”. Він, на відміну від Стівена Кінга, не фантазував, вирушивши у подорож до паралельного світу, де зустрів “безсмертних”, тих, кому-таки вдалося повернутися з потойбіччя, на противагу літературним персонажам з “Кладовища мертвих тварин”. Опис цих мандрів настільки крижанить душу, що будь-які страхітливі сцени, коли-небудь відображені у творах Стівеном Кінгом, згасають порівняно з літературними екзорцисами Карлоса Кастанеди.
Про-читання “Україно, я стою разом із тобою”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Долаючи межу невідомого, або Прихований світ горору в інтерпретації Ростислава Семківа

Тарас ГОЛОВКО Так буває, коли з перших сторінок книги переконуєшся: автор має рацію. Стверджуючи, що психічний стан літературних героїв такий самий, як і в нинішніх українців, котрі вже майже три роки обпалені війною Росії в Україні, перебувають у постійному стресі і очікуванні загрози власному життю, він дуже близький до істини. Таке спостереження висловив Ростислав Семків на сторінках науково-популярної книги “Уроки короля жахів: Як писати горор?”, випущеної київським видавництвом “Pabulum”. Йдеться в ній про відомого в усьому світі американського письменника, якого ще називають “Королем жаху”, Стівена Едвіна Кінга, який, безперечно, є феноменальним прозаїком сучасності, оскільки йому вдалося підкорити захмарні вершини літературної творчості, внісши певне сум’яття у середовище інтелектуалів різного ґатунку. Багато з них і досі не знаходять відповіді на принципове, на їхню думку, питання: чому, описуючи людську патологію в її найгірших проявах у романах-горорах, читач ведеться на “словесну маячню”, майстерно викладену в карколомних сюжетах Стівеном Кінгом? Один із тих, хто спробував розкрити таємницю літературного письма американського письменника зі світовим іменем, став Ростислав Семків, застосувавши цілий арсенал засобів, а ще оригінальну методику, що дала змогу зазирнути у святая святих літератора – його творчу лабораторію. Перше завдання, яке дослідник намагається вирішити у процесі наближення до істини, то це переконати читача у тому, що Стівен Кінг – інтелектуальний майстер пера. Ілюзія життя, наповненого різноманітними жахами – вбивствами, тортурами, і яке розгортається у своїй демонічній відразливості, завдяки уяві Стівена Кінга стирає грань між реальним і нереальним, змушує направду повірити в усе майстерно описане. Розгін, взятий Стівеном Кінгом після публікації його першого роману жахів “Керрі” у 1974 році, виявився настільки вдалим, що всі наступні твори лише додавали впевненості і снаги письменнику у складній літературній праці. Він так захопився улюбленою справою (щось писати виявилося у нього ще в дитинстві), що за якесь десятиліття написані ним нові книги з мізерних зросли до багатомільйонних накладів, зробивши його казково багатим і матеріально забезпеченим письменником-ерудитом. На думку Семківа, саме прагнення вибратися зі злиднів, що обсіли його самотню матір і рідного брата (батько втік від сім’ї), стало потужним стимулом для Стівена Кінга, щоб утвердитися у цьому жорстокому і доволі цинічному світі. І не лише це. Як і більшість його маститих заокеанських колег-критиків, Семків, аналізуючи безпрецедентний успіх Стівена Кінга на літературному поприщі, відзначає його фантастичну працездатність, непідвладну багатьом творчим особистостям. Крім того, що письменник читає 80 книг на рік, Стівен Кінг, як правило, пише щодня від чотирьох до восьми сторінок тексту. Той, хто постійно займається журналістською чи літературною творчістю, достеменно знає, як складно вийти на такі обсяги, уникаючи при цьому зайвих психологічних перевантажень. Інший аспект, на який Семків звертає увагу у книзі, – це стимуляція творчого процесу Стівеном Кінгом. Адже письменник тривалий час вживав легкі і важкі наркотики, а ще зловживав алкоголем для того, аби, як він говорив, не втратити форму. Справа із залежністю від цих стимуляторів у Стівена Кінга зайшла так далеко, що його врятувало лише вчасне втручання Табіти, яка змусила чоловіка пройти відповідний курс лікування. Як стверджує Семків, аби вибратися з халепи, куди потрапив його головний герой розповіді, довелося майже рік відлежуватися в лікарні, приймати пігулки і тимчасово відмовитися справи. Письменник, виявивши силу волі, зміг повністю позбутися підступної залежності, фізично відновитися і знову взятися за творення специфічної прози. Стівен Кінг – один із небагатьох американських літераторів, твори яких охоче екранізують відомі в усьому світі голлівудські кінорежисери. Починаючи з 70-хі аж до нашого часу, за романами-бестселерами були зняті фільми: “Керрі”, “Сяйво”, “Мертва зона”, “Крістіна”, “Залишайся зі мною”, “Мізері”, “Втеча з Шоушенка”, “Долорес Клейборн”, “Зелена миля”, “Мряка” та “Воно”. Кінематограф фантастично збільшив фінансові прибутки Стівена Кінга, що дало йому змогу зайнятися ще й різноманітною благодійною діяльністю (чималу суму передав рідному університету, де навчався; започаткував стипендії для літераторів-початківців; долучився до реалізації соціальних програм у штаті Мен, де мешкає; забезпечив роботою творчий штат кількох FM-станцій, придбаних за власні кошти). Це, на думку Ростислава Семківа, лише зміцнило позитивний імідж “Короля жаху” у Штатах, сприяло додатковому інтересу збоку читацької Спільноти до його творчості й участі у громадському житті країни. Підприємницьку жилку, притаманну Стівену Кінгу, підмітив Семків у конкретних епізодах з його успішної творчої кар’єри. Стівен Кінг у футболці з написом “Україно, я стою разом із тобою” Невідомо, хто надихнув письменника вдатися до нестандартного маркетингового ходу, коли той вирішив продати, в буквальному розумінні цього слова, ім’я і прізвище головного героя ще не написаного ним роману жахів. І такі знайшлися. У книзі згадується жінка похилого віку, давня шанувальниця таланту письменника, яка виклала 25 тисяч доларів США за умови, що Стівен Кінг увіковічнить на сторінках свого твору її померлого чоловіка. Отримані кошти одразу були спрямовані на благодійність. Оскільки Стівен Кінг від самого початку літературної творчості свідомо почав наповнювати романи всілякими містичними химерами, проігнорувавши при цьому будьяку забобонність (а даремно), це рано чи пізно мало фатальним чином проявитися на ньому. Адже написане слово частенько має здатність матеріалізуватися поза волею того, хто його написав на папері чи набрав на клавіатурі комп’ютера. Мабуть, спрацьовує містичний закон, непідвладний людському розуму. Те саме сталося зі Стівеном Кінгом, про що читач дізнається з книги про згубний інцидент, а конкретно – автомобільну аварію, в яку той потрапив чверть століття тому. Навколо тієї дорожньо-транспортної пригоди висловлювалось чимало версій, одну з яких запропонував читачам автор книги. Не станемо її повністю переповідати, лише доповнимо кількома деталями, що вказують на їхній містичний підтекст. Перша: подейкують, що сам письменник описав те, що мало трапитися одного ранку на прогулянці з літературним персонажем, коли за сюжетом твору водій, відволікшись від споглядання траси, вилетів на бруківку і буквально протаранив не літературного героя, а… Стівена Кінга в його рідному містечку Бангорі. Одні можуть сказати — збіг обставин, інші – містика. Друга: завдані травми трохи не вкоротили письменнику життя, однак, одужавши завдяки неймовірній силі волі, якимось чином заволодів автомобілем, що фігурував у ДТП і розніс його на друзки звичайною бейсбольною битою. Винуватця водія так само наздогнала Божа кара: той згодом потрапив до медичного закладу з хворобою, перед якою лікарі виявилися безсилими. Можна вірити чи не вірити цим пліткам, в яких правда переплітається з вигадками стосовно життєвого побуту і творчих буднів “Короля жаху”, однак є одна, складна для розуміння, закономірність, дотична до описуваного епізоду: якщо дуже довго вдивлятися у безодню, то вона, рано чи пізно, обов’язково тебе покличе. Ростислав Семків пропонує читачеві сприймати романи американського письменника як своєрідну терапію від страху, що огортає незалежно від статі, віку і тілобудови індивіда, коли у того, приміром, спрацьовує інстинкт самозбереження. Звучить трохи наївно на тлі постійних ракетних обстрілів, бомбардувань, бойових зіткнень на фронті, терористичних актів у тилу, руйнування інфраструктури, знищення природного довкілля, що супроводжується загибеллю як цивільного населення, так і військових ЗСУ в неоголошеній російсько-українській війні. Здається, українці пристосувались до штучно створеного апокаліпсису сусідньою країною-агресором, на чолі якої стоїть божевільний диктатор. Стівен Кінг одним з перших західних інтелектуалів відчув, яку загрозу людству несе нинішній кремлівський бузувір, тому беззастережно підтримав Україну в боротьбі з московитами, закликав усю прогресивну громадськість країни і правлячу еліту США терміново надати їй необхідне озброєння. Має рацію Ростислав Семків, стверджуючи, що пік творчості Стівена Кінга припадає на 80-ті роки минулого століття. Саме тоді з’явилися друком романи, в яких автор постав глибоким знавцем людської психології, творцем динамічних сюжетів, чудовим стилістом і навіть оракулом. “Зараз багато хто порівнює маніакального політика Грега Стіллсона з “Мертвої зони” з Дональдом Трампом: видається, що Кінг передбачив прихід до влади демагогів, які гучними гаслами маскують власне прагнення до тотального контролю (може, саме тому торік (мається на увазі 2019 рік. – Т. Г.) Трамп заблокував Кінга у твіттері)”, — до такого висновку приходить автор, який не помилився у своїх передбаченнях, бо згадуваний політик, схожий звичками на героя твору Стівена Кінга, знову переміг на останніх президентських виборах у США і повторно стане господарем Білого Дому у наступні чоти-
Молода країна · “Не кожному відома історія міста, в якому живеш, або місць, які минаєш щодня”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Піца, усмішки та друзі Як працює перша соціальна кав’ярня в Києві

Sunshine Cafe – перша соціальна кав’ярня в Києві, де працюють люди з інтелектуальними порушеннями та синдромом Дауна. Професійні шеф-кухарі працюють поруч із людьми з інвалідністю, які не мають досвіду в кулінарній справі, втім, це не заважає їм працювати з неабияким запалом. Про свою справу розповідає засновниця франшизи Аліна Живаго. – Як у вас з’явилася ідея відкрити Sunshine Cafe? – У мене народилася донька з синдромом Дауна, і вже в пологовому мені запропонували її віддати. Що старше вона ставала, то частіше я почала задумуватися про її майбутнє. Що робити? Куди їй іти працювати? Що на неї чекає? Після закінчення школи ми почали шукати заклади для подальшого навчання та можливостей працевлаштування. Це був 2019 рік – у Києві було два чи три професійні училища, які приймали молодь з інтелектуальними порушеннями. Вона пішла в одне зних і навчалася там 3 роки. Весь час, поки донька навчалася, я шукала можливості для її майбутнього працевлаштування. Вивчала досвід інших країн. Одного разу я знайшла Cafе Joyeux – мережу кав’ярень у Франції, які беруть на роботу людей з ментальними порушеннями. Саме вони мене надихнули, і я захотіла співпрацювати з цією мережею. Мені вдалося з ними поспілкуватися, але від початку пандемії COVID-19 наш зв’язок обірвався. У мене є також старший син, який запитав: чому я чекаю на співпрацю саме з ними, адже можна створити власний бренд в Україні. Він працює в рекламній агенції і розповів їм про нашу Анастасія КОВТУН, студентка факультету журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка Рвучкий вітер ганяє футбольним полем, стадіон мовчить в очікуванні звичного галасу матчу: закликів вірних вболівальників, звуків суддівських свистків, радісних обіймів або розчарованих вигуків. Біля футбольного поля стадіону “Динамо” нас зустрічає головний грінкіпер клубу Анатолій Колоша, відомий в Україні фахівець із футбольних газонів. Вже понад сорок років він плекає складне зелене господарство клубу – газон центрального поля іще близько десятка полів на “динамівських” базах. Знає все про футбольні газони, створив на своїх полях ідеальний вигляд, буває на всіх матчах, які приймає стадіон “Динамо”. Хоча щиро зізнається: футбол для нього – не основне вподобання. Чуємо, що навколо – звична для містян гамірна метушня буденного Києва. Над чашею стадіону – Маріїнський парк із його палацом. Із протилежного боку вулиця Грушевського стікає до Європейської площі. Не кожному відома історія міста, в якому живеш, або місць, які минаєш щодня. Пан Анатолій не лише досконало знає свою справу, а й історію стадіону. Колись це місце було геть іншим: заболочений видолинок із озерцем; довкола будиночки, теплиці, де вирощували овочі для царського палацу та квіти – переважно для цвинтаря біля Аскольдової могили, де ховали видатних киян. Коли прийшли комуністи, вчинили у своїх найкращих традиціях: стерли з київських круч ідею. Їм сподобалося, і вони допомогли нам, створивши і подарувавши бренд для Sunshine Cafe. Крім бренду, нам потрібно було придумати, що ми будемо готувати. Спочатку я думала про млинці, але потім зупинилася на піці. Під час відкриття ми майже не шукали працівників – першими працівниками були одногрупники Насті. Моя донька була єдиною із синдромом Дауна, але інші також мали різні інтелектуальні порушення. Коли почалася війна, дехто поїхав в Європу й Америку, але ми швидко залучили нових працівників на їхні місця. Наше кафе працює в торговому центрі “МЕТРО” на Почайній та Позняках. Розташування доволі специфічне, віддалене від житлових комплексів. Це не дуже зручно для кафе, яке заробляє лише із замовлень відвідувачів, адже люди приходять до нас здебільшого цілеспрямовано. Тому ми не перевантажені роботою – тих людей, які є зараз, достатньо. У майбутньому плануємо розширити меню й задіяти ручну працю. – Як війна вплинула на Sunshi- ne Cafe? – Кафе мало відкритися ще 21 березня 2022 року – в день людей із синдромом Дауна, але війна завадила планам. У січні 10 майбутніх працівників почали проходити тренінги – перший, з комунікації, тривав 1,5 місяця. Другий – для виявлення професійних здібностей – вони не змогли пройти, бо почалася повномасштабна війна. Але нам вдалося почати роботу у вересні. – Чи були випадки, коли клієнти погано ставилися до ваших працівників? – Як я зазначила, кав’ярня в доволі специфічному місці і до нас не дуже просто випадково потрапити, тому ще не було випадків, коли б люди приходили і починала висловлюватися. А якщо хтось заблукав і випадково потрапив, то вони просто мовчки розверталися і йшли. – З якими фінансовими викликами ви стикаєтеся та як з ними справляєтеся? – Зараз кав’ярня виходь в нуль, але є місяці, коли ми йдемо в плюс. Ми відкладаємо частину коштів від прибутку, щоб розширювати франшизу та допомагати все більшій кількості людей з інтелектуальними порушеннями. – Ваші плани на майбутнє? – Наші плани – розширювати власну франшизу та створити мережу з подібних кав’ярень по всій Україні, щоб у людей з інтелектуальними порушеннями була змога працювати, а не сидіти вчотирьох стінах. Також хочемо створити академію для того, щоб навчати людей з інтелектуальними порушеннями, бо той підхід, який зараз є – застарілий і непрацюючий. Коли моя донька навчалася в училищі, їй задавали писати конспекти, вона їх писала, але коли я питала в неї про те, що вона там написала – вона казала, що не знає. Їм потрібна практика одразу після теорії, щоб запам’ятовувати. – Що вас мотивує рухатися далі? – Головною мотивацією є мої працівники, я вже не можу покинути їх. Коли я писала бізнес-план, то шукала кількість людей з синдромом Дауна. В Україні до початку повномасштабного вторгнення було зареєстровано приблизно 16-17 тисяч людей із синдромом Дауна, з яких працюють лише восьмеро. Ось це і є моєю найбільшою мотивацією. – Які поради ви можете дати людям, які також хочуть започаткувати власну справу? – Якби у мене не народилася Настя, то я б ніколи і не могла подумати, що створю власну франшизу кав’ярень для людей з інтелектуальними порушеннями. Найголовніше, що потрібно в відкритті власного бізнесу або початку якогось проєкту є те, що тебе мотивує, наполегливість та рішучість. Якщо ви вже почали, то потрібно йти до кінця. – Ваша улюблена страва з меню кав’ярні? – У нашій кав’ярні всі страви смачні! Тому завітайте та скуштуйте самі! Завдяки таким проєктам, як Sunshine Cafe, в нашому світі та країні з’являється значно більше інклюзивності для різних людей. Кожен візит до кав’ярні – це не просто чашка кави чи смачна піца, це підтримка інклюзивності та можливостей для людей з особливими потребами. Тож завітайте до Sunshine Cafe в ці різдвяно-новорічні дні та станьте частиною цієї важливої соціальної ініціативи. Підготував Олександр ШИНКАРЕНКО, студент журналістської групи ВСП ОМФК КНУ ім. Тараса Шевченка лимами, найкращий огляд на футбольне поле… Йдемо напівпідвальним коридором, яким щоразу виходять на стадіон команди. Цей перехід – свідок тріумфів і невдач, командної єдності, тренерських успіхів, миттєвостей піднесення та розчарувань. Зупиняємося в роздягальнях, займаємо місця тренерів та спортсменів. Слухаємо розповіді Анатолія Яковича про динамівські будні, наставників, його теплий спогад про Валерія Лобановського, який починав свій робочий ранок у відточений до хвилини час із прохідки футбольним полем, ніколи, навіть у скруті не дозволяв собі горланити на футболістів, але не терпів непунктуальних, тому його вихованці знали: якщо команда зібралася в автобусі для виїзду і Лобановський, увійшовши, зачинив за собою двері, марно будь-кому, навіть зірці футболу, намагатися зайти в салон. Час прощатися. Пан Анатолій повертається до своєї звичної роботи. А ми, натхненні зустріччю і спілкуванням, поступово занурюємося в гамір великого міста.
Молода країна · “Не кожному відома історія міста, в якому живеш, або місць, які минаєш щодня”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Нефутбольні таємниці “Динамо”

знаменитий некрополь, а місцевість із озерцем згодом загородили глухим парканом з колючим дротом, поставили вишки з озброєними людьми, нагнали за паркан в’язнів. Так починався стадіон – майбутня спортивна база каральних органів УРСР. Озерце загатили відходами будматеріалів, найперше “будівельним сміттям”, яке залишилося на місці “новопідірваної” святині – Михайлівського золотоверхого собору і приміщень монастиря. Насипали широкий насип, проклали дренажну систему, поєднали із великим колектором підземної річки під Хрещатиком. Ще “олімпійські” греки запровадили традицію будувати стадіони, орієнтовані зі заходу на схід. Ідеологи “до основанья, а затєм” і її порушили: розташували стадіон “Динамо” з півночі на південь. Футбольну команду заснували ще у 1927 році. Тоді стадіон носив імена більшовицьких катів України. Спершу головного енкаведиста УРСР Балицького, після його знищення його ж поплічниками як “ворога народу” – нового енкаведиста вже всього Союзу РСР. Коли ж і той пішов слідом у небуття, стадіону дали спокій із “найменуваннями”. На багато років. Лише по смерті динамівця Валерія Лобановського стадіону присвоїли ім’я легендарного футболіста і тренера. За словами Анатолія Колоші, кияни приймали тут майже всі європейські футбольні клуби і національні збірні. Особливо під час Євро-2012: саме на футбольному полі “Динамо” тренувалися команди-учасниці. Тепер тут тренуються і грають київське “Динамо”, інші команди. Пан Анатолій не міг не згадати плід своєї роботи і багаторічного досвіду – сам футбольний газон, створений за останньою розробкою європейських спеціалістів. Поєднання синтетичного і природного трав’яного покриву робить поле практично невразливим для бутсів, бо зазвичай після гарячої гри традиційний трав’яний газон доводиться ретельно і довго лікувати. Сьогодні стадіон уміщує 16 тисяч уболівальників. До його приватизації тут активно функціонувало чимало спортивних секцій. Був і популярний серед киян великий відкритий басейн. Нові господарі “реконструювали” його… під стоянку автомобілів. Двічі на стадіоні проводили генеральну реконструкцію: до Олімпіади 1980 року та до Євро- 2012. Під час першої онови виявили під родючим шаром ґрунту моторошні артефакти: людські кістки. Очевидно, тоді, коли стадіон-будову господарі з НКВС перетворили на концтабір, тут-таки, на майбутньому футбольному полі ховали померлих чи страчених в’язнів-рабів. “Динамівський” футбольний газон має “нетипові” розміри. На пропозицію тренера Валерія Лобановського, під час реконструкції поле розширили: замість тоді стандартних 68 м завширшки і 105 м завдовжки – відповідно до 75-ти м уздовж і 120-ти м ушир. Тоді під біговими доріжками знайшли міну часів Другої світової війни. Поки на полі працювали сапери, працівників стадіону евакуювали. А заодно і жителів цілого урядового кварталу. Цікаво було зазирнути до справжнього закулісся футбольного життя. Музей клубу “Динамо” виблискує золотом нагород, високих кубків, медалей, грамот. Стіни увінчані історичними фотографіями, старими вирізками з газет, яких давно немає, і такими ж шпальтами колись популярних спортивних видань. Світлини рудочубого Лобановського – тоді ще футболіста, яким захоплювалися мільйони футбольних фанів, і тієї команди динамівський зірок, про яку тоді співала вся Україна: Всюди гарно виграють кияни, Не страшні їм форварди й тарани, Бібу і Мунтяна, Сабо, Поркуяна Ждуть медалі, ждуть. Погляд у минуле викликає захоплення, повертає не лише до часів піднесення українського футболу, а й дає можливість заглянути в епоху, далеку від сьогодення. Дух перехоплює від усвідомлення, що в цій динамівській віп-зоні за склом перебували знамениті спортсмени, громадські діячі, політики, значні постаті новітньої України. Оббиті шкірою крісла, підлога, встелена ки-
Слава Героям! · “Встановлення інформаційних табличок – ще один крок у формуванні нашої культурної ідентичності та збереженні історичної пам’яті”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Вшанували пам’ять захисників

Нещодавно в Полтаві на фасаді будинку по вул. Олександра Оксанченка за участі воїнів ЗСУ, секретаря міської ради Катерини Ямщикової, ГО “Історична платформа”, представника Українського інституту національної пам’яті (УІНП) в Полтавській області Олега Пустовгара відкрили інформаційно-просвітницьку табличку про льотчика першого класу, Героя України (посмертно) Олександра Оксанченка. Він був закоханий у небо, а польоти обрав своїм фахом, пілот-ас, знаний у світі за надзвичайну майстерність, переможець багатьох авіашоу. Заступник командира з льотної підготовки, інструктор-пілот 831-ї Миргородської бригади тактичної авіації, уважний, справедливий до підлеглих та учнів, воїн, який першим піднявся в небо у 2014-му – у перший рік новітньої російсько-української війни. На табличці є QR-код з посиланням на сторінку, де вміщена інформація про Олександра Оксанченка. Кожен охочий турист, мешканець громади або конкретно вулиці Оксанченка завдяки цьому QR-коду може прочитати текст та прослухати аудіорозповідь про Героя, що підготовлені Платформою пам’яті “Меморіал”, яка збирає дані про полеглих Героїв російсько-української війни в межах проєкту “Герої наших вулиць” за підтримки Українського культурного фонду (УКФ). Ганна Оксанченко, донька полеглого Героя, розповіла: “Батько народився у невеличкому селі на Дніпропетровщині. Змалечку мав велику мрію: підняти в небо літак і здійснити вищий пілотаж. Він довів, що українці мають що показати, мають великий досвід. Що українці на рівні зі світовими країнами, у яких і на той час, і зараз є сучасна техніка. Він зміг довести всьому світу, що нам є ким і чим пишатися. Полковник Олександр Оксанченко, знаний як “Сірий вовк” – не тільки майстер повітряних маневрів, а й символ відваги та самопожертви”. У церемонії відкриття дошки взяли участь захисники України, воїни ЗСУ із ескадрильї 18-ї окремої бригади армійської авіації ім. Сікорського. Заступник командира Юрій Писанка поділився думками і спогадами: “Саме за Олександра Яковича скажу: це людина, яку знає не лише мікрорайон Авіамістечко у Миргороді, не лише Полтавська область і не лише Україна. Людина, яку знає весь світ через не просто за участь у авіашоу. Це неодноразові перемоги. Людина робила з цього шматку металу те, що комусь просто незрозуміло”. “Всі наші герої гідні такого вшанування, адже саме завдяки їм ми є, і боремося за свою країну. Встановлення таких інформаційних табличок – ще один крок у формуванні нашої культурної ідентичності та збереженні історичної пам’яті. Завдяки “Стріткодам” історія стає ближчою і доступнішою, а кожна вулиця – нагадуванням про тих, завдяки кому маємо наше сьогодення”, – зазначила Катерина Ямщикова. “Вулицю Степового фронту рішенням сесії міськради перейменовано на честь Оксанченка. Це була не лише ініціатива нашої робочої групи з деколонізації топонімії при Інституті розвитку міста та від побратимів-захисників, але й вибір громади – так проголосували полтавці на інтернет-платформі “Едем”. Оксанченко глибоко – душею і розумом усвідомлював, що історія україно-російських стосунків – це історія постійних війн, спроб поневолити українців, вбити нашу ідентичність. Переконував, наскільки важливо інвестувати в авіацію, про які б величезні кошти не йшла мова. Казав, що аби це розуміти, потрібно просто вивчати історію. Бачимо зараз, що він не помилявся. Проєкт “Стріткод” – це приклад, як популяризувати нові назви вулиць сучасно. Тому УІНП активно його підтримав і для цього тісно співпрацює із громадською організацією “Історична платформа” у Києві і Вінниці. А тепер і у Полтаві, де до кінця року планується встановити ще 15 інформаційних табличок на перейменованих вулицях”, – наголосив у виступі представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар. “Наші таблички з QR-кодом ідентичні, але їх стилізують під символічні кольори кожного міста. Ми створили платформу, долучили волонтерів, які готують і пишуть тексти, це історики, які вивчають і перевіряють тексти. А якщо говоримо про Героїв війни з росіянами, то ця інформація надана родинами, близькими, побратимами, от як ми, зокрема, працювали з інформацією про Олександра Оксанченка”, – сказала Інна Крупник, голова ГО “Історична платформа” і координаторка проєкту. Серед масиву інформації за QR-кодом на табличці розміщено й таку розповідь: “Оксанченко – людина-легенда, людина честі, офіцер, для якого людяність посідала чи не найперше місце в житті. Олександр Якович народився й виріс на Дніпропетровщині, в невеличкому селі Маломихайлівка. Закінчив школу із срібною медаллю. Малим хотів бути і прикордонником, і комбайнером, але покликом душі стала авіація: Сашка звабило небо. Юнак пішов за своєю мрією “літати”: вступив до Харківського вищого військового авіаційного училища. По закінченню навчання з 1989 року проходив військову службу на льотних посадах – свого роду кадровий шлях пілота. Від льотчика-інструктора в Дніпропетровську (до 1996 року), до заступника командира військової частини з льотної підготовки та інструктора-пілота в Миргороді Полтавської області (1996–2022 роки). Коли Оксанченко потрапив на службу у Миргород, його наставниками стали видатні українські аси вищого пілотажу – полковники Іван Черненко, Федір Тищук і, безумовно, льотчик-снайпер генерал-лейтенант Василь Нікіфоров. Завдяки спільним старанням заслужених пілотів та молодого Оксанченка, який зібрав із числа найкращих льотчиків-винищувачів групу охочих освоювати вищий пілотаж, як він сам, тоді вдалося відродити пілотажну школу. Підлеглі та побратими Олександра Яковича з його рідної 831-ї Миргородської бригади тактичної авіації відзначали його як мудрого, скромного, доброго, уважного офіцера з напрочуд тонким почуттям гумору. На своїй улюбленій “пташці” – винищувачі Су-27 – Оксанченко весь час удосконалював професійну майстерність. Він став першим пілотом за часів незалежності, який зміг опанувати всі фігури вищого пілотажу. У 2016 році на міжнародному авіашоу в Словаччині в складі команди Повітряних Сил України тоді вже полковник Олександр Оксанченко здивував публіку надскладною програмою з фігурами вищого пілотажу й косими петлями під 90 градусів. Потім були тріумфальні виступи і в інших країнах. Після 2016 року віртуозний пілот неодноразово представляв Повітряні Сили України й перемагав на міжнародних авіашоу в Європі. Чи не найбільший ажіотаж серед публіки українські пілоти спричинили на шоу у Великій Британії. Свого часу Олександр Якович скромно коментував свій виступ: “Міжнародний авіаційний показ “The Royal International Air Tattoo” – один із найпрестижніших у світі. Свої пілотажні програми на ньому показують найкращі фахівці на найновітніших та найсучасніших видах авіаційної техніки. Ми виконували віражі на повних форсажах, проходи на малій та великій швидкостях, бойові розвороти з поворотом у внутрішній бік, проходи з випущеним шасі та бочка з випущеним шасі, бойові розвороти з бочками. Англійська погода внесла свої корективи в програму польотів, але ми показали гарний результат”. Військовий пілот-ас мав багато учнів, яких по-батьківськи любив та яким по-менторськи передавав свою майстерність. Пройти вишкіл в Оксанченка мали за честь усі молоді пілоти України. Як кадровий військовий льотчик Олександр розумів важливість авіації у війні. Тож у 2014- му, коли російська армія розпочинає війну на сході України, він одним із перших піднімається в небо на захист країни. Виконує десятки бойових вильотів зі знищенням противника до моменту, коли активна фаза протистояння призупиняється. До 2018 року, свого 50-річчя й граничного строку перебування на військовій службі, Олександр Якович налітав понад 2000 годин. Із таким багажем того року вийшов у запас, на парадному кітелі літуна – орден Данила Галицького та медаль “За військову службу Україні”. Він встиг трохи посмакувати цивільним життям: у 2016-му став людиною року в Миргороді й почесним громадянином міста, а протягом 2020-го був депутатом Миргородської міської ради. Втім, із перших годин повномасштабного вторгнення Олександр Якович повернувся в небо й узяв удар на себе, вірний країні й побратимам. Він став одним із перших “Привидів Києва” – асів, які захищали нас в перші дні війни після 24 лютого 2022 року й наводили шалений страх на ворога. Не в останню чергу оберігаючи не тільки небо та країну, а й молодих пілотів від передчасної загибелі. Він дав їм можливість набути досвіду та продовжити його справу. Останнім для Олександра Яковича став політ 25 лютого 2022 року, на другий день повномасштабного вторгнення в небі над Києвом, яке він тримав до останнього подиху. Відволікаючи на себе ворожу авіацію й даючи можливість врятуватися своїм побратимам, легендарний пілот Олександр Оксанченко героїчно загинув у повітряному бою. Вже 28 лютого 2022 року йому було присвоєно звання “Герой України” з удостоєнням ордена “Золота Зірка” посмертно. Поховали захисника 6 березня 2022 року на військовому цвинтарі в Миргороді”. *** На фасаді Полтавської загальноосвітньої школи № 24 відкрили меморіальну дошку Володимиру В’язуну (позивний “В’язь”), випускнику цього навчального закладу, полеглому сержанту 49-го окремого штурмового батальйону “Карпатська Січ” імені Олега Куцина. Участь в урочистій події взяли рідні та близькі воїна-націоналіста, представники Ветеранського центру Полтавської міської територіальної громади, Українського інституту національної пам’яті (УІНП). Народився 18 вересня 1994 року у Полтаві, тут і мешкав. Навчався у 24 школі з 2001 по 2010 роки, після її закінчення зарахований до Кременчуцького ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, в якому опановував фах військовика по 2012 рік. Служив у ЗСУ з 2015 по 2017 роки. Навчався в Харківському національному університеті Повітряних Сил. Після повномасштабного вторгнення російських варварів Володимир одразу добровільно став на захист рідної держави. Головний сержант другого штурмового взводу сотні “Білі демони” 49 окремого штурмового батальйону ЗСУ “Карпатська Січ”. 24 січня 2024 року Володимир В’язун при штурмі ворожої позиції першим прийняв нерівний бій з російськими окупантами і героїчно загинув за незалежність України поблизу населеного пункту Макіївка Сватівського району Луганської області. За життя нагороджений “Золотим хрестом” Головкома ЗСУ Валерія Залужного, “Захиснику України” – відзнакою Ради національної безпеки і оборони України, “За вірність Українській нації” іменною холодною зброєю ОШБ Карпатська Січ, нагрудним знаком “Ветеран війни”. Посмертно нагороджений орденом “За мужність” III ступеня. Володимир народився і прийшов у цей світ захищати дітей та всіх українців. Він розумів тільки одне – бути воїном. Був Героєм, який віддав своє життя заради наступних поколінь, заради дітей, яких він дуже любив. Бувало, я з ним розмовляв по телефону, каже: “Ми зайшли в якесь село. Я взяв на руки дитину й заплакав. Я йтиму до кінця. Це моя мета”. Він жив військовою справою, був справжнім воїном. Як кажуть його побратими, Володимир завжди був першим, виконував найтяжчі завдання, підтримував своїх, завжди, коли виходив на бойові завдання, піклувався про підлеглих. У його підрозділі майже не було “200-х”. Пам’ятаю, як Володя приїхав у відпустку на декілька днів. Йому зателефонував побратим і сказав, що його підрозділ перекидають у населений пункт Макіївка. Це слово для нього стало останнім. При виконанні останнього завдання біля Макіївки мій племінник врятував чимало життів побратимів. Завдяки таким, як він, переможемо російську нечисть”, – розповів рідний дядько захисника Андрій Гонтовий. “Історія російсько-українських стосунків-це історія постійних війн і спроб загарбати України, знищити нашу ідентичність, мову, віру, культуру, пам’ять. Лише протягом 20-го століття російсько-комуністичний режим українську націю хотів вбити кілька разів… “Ви русскіє”, – зараз кажуть українським дітям на окупованих територіях. А тих, хто говорить українською, ледь не до психлікарень відправляють. Тож цінуйте те, що ви живете в українському місті Полтаві, що ви – громадяни незалежної держави Україна, що ви маєте можливість на своїй Богом даній землі говорити рідною, українською, мовою. Завдяки кому? Завдяки таким, як Володимир В’язун, якому сьогодні відкривається меморіальну дошка. Москалів просто плющить від того, що ми бережемо пам’ять про таких героїв. Це дуже важливо”, – зазначив представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар. Захід продовжився показом у школі документального відео полтавського телеканалу “ІРТ” (автор Іванна Димова), присвяченого В. В’язуну і створеного за ініціативи Офісу УІНП та рідних Героя. Полтавський офіс УІНП
Спадщина · “Багато працював у царині дослідження побуту й звичаїв українського козацтва”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

для них велику сумку. На запрошення ми разом з цими стендами виступали в школах, технікумах, бібліотеках, їздили до Вінниці. Боржковський побував у всіх місцях, які пов’язані з Степаном Руданським, тривалий час їздив у Ялту на зустрічі. Він обрав собі тему життя”, – розповів Святослав Васильчук, голова Житомирського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Святослав Карпович написав книгу про Олексія Боржковського “Із славетного роду Руданських”, за яку став лавреатом Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. С. Руданського. Васильовичем, є фото-і відеоматеріали з різних заходів, ми все це далі використовуємо під час тематичних занять у 6 та 7 класах, коли вчимо співомовки Руданського. А ще з нашими учнями ми висадили тюльпани – кругла клумба діаметром 12 метрів біля школи – з цибулин, подарованих Олексієм Боржковським”, – розповіла вчителька. Довго звучали теплі слова про неймовірно інтелігентну та розумну людину, закохану у слово та квіти. Також до спомину долучились відео та телефонним зв’язком Наталія Людва, директорка Брацлавської бібліотеки та Лідія Яковенко, волонтерка, вчителька Брацлавського ліцею. Одночасно з вечором у Житомирі у них тривав круглий стіл, присвячений пам’яті Олексія Боржковського. З Вінниці долучився Борис Пентюк, священник, лавреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. С. Руданського. З Києва – Тетяна Мусієнко, заступниця генерального директора Національної наукової медичної бібліотеки України. Бібліотекарки Житомирської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. О. Ольжича підготували виставку про Олексія Боржковського, присутні читали поезії Степана Руданського, звучали звуки скрипки. ня наукової спадщини, максимовичівські читання, перевидано його твори тощо. Вулиці М. Максимовича з’явилися в Києві, Львові, Дніпрі, Черкасах, Чернівцях, Золотоноші та інших містах. Його іменем названо наукові бібліотеки Київського національного університету ім. Тараса Шевченка та Черкаського національного ім. Богдана Хмельницького, школа в Богуславці (тут розгорнута експозиція музею М. Максимовича). На фасадах КНУ імені Т. Шевченка та наукової бібліотеки ЧНУ ім. Б. Хмельницького встановлені меморіальні дошки вченому. Окрім цього випущені ювілейна монета та марка на його честь, а Черкаською обласною організацією НСКУ запроваджена краєзнавча премія ім. М. Максимовича. У вереснево-ювілейні дні на Черкащині пройшла низка заходів з пошанування духовного подвигу людини-академії. Зокрема, в Черкаському національному університеті ім. Б. Хмельницького відбувся мітинг та покладання квітів до меморіальної стели М. Максимовича. Маловідомі сторінки життя й світогляду вченого-енциклопедиста було розглянуто на засіданні круглого столу в Черкаському державному технологічному університеті, де з розлогою доповіддю виступив відомий український політик і вчений, наш земляк із Золотоніщини Микола Томенко. Фінальна частина ювілейних заходів відбулася в пенатах М. Максимовича – селі Богуславець. Тут заступник голови Черкаської ОДА Олександр Шамрай та очільник обласної організації НСКУ Валентин Лазуренко вручили премії ім. М. Максимовича в різних номінаціях цьогорічним лавреатам – заступниці директора обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Т. Шевченка Клавдії Бугаєнко, чигиринській краєзнавиці Аллі Перепелиці та директорці Коврайського НВК ім. Г. Сковороди (керівниці літературного музею Г. Сковороди) Людмилі Різник. Відбулися Четверті максимовичівські читання, на яких було заслухано доповіді і повідомлення про життєдіяльність та наукову спадщину нашого великого краянина.
Спадщина · “Багато працював у царині дослідження побуту й звичаїв українського козацтва”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

“Пам’ять серця”

Людмила ЛОБАЧОВА, м. Житомир Фото авторки Просвітяни згадали Олексія Боржковського під час вечора “Пам’ять серця”, який був приурочений до 90-річчя з дня його народження і відбувся в Житомирській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. О. Ольжича. Людина народжується на білий світ, маючи власну долю, і виконує свою місію на цій святій і грішній землі. Є ті, хто пам’ять про рід зберігає, примножує та передає наступним поколінням. Таким був Олексій Боржковський. Він народився від гілок двох славних родів української інтелігенції Боржковських і Руданських. Побачив світ 27 листопада 1934 року в чудовому козацькому місті Брацлаві, став людиною, що несла у світ добро, – військовим лікарем, просвітянином і краєзнавцем. Він був романтиком, об’їхав пів світу і завжди пропагував українське слово і пісню. Досліджував життєвий і творчий шлях видатного предка, класика української літератури Степана Руданського, написав низку тематичних праць на цю тему. Пам’ять про свій рід Олексій Васильович проніс до останньої хвилини свого життя. Згадали теплим словом Олек- Григорій ГОЛИШ, директор наукової бібліотеки ім. М. Максимовича Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького Олена ФЕЩЕНКО, голова Черкаського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Штрихи до життєпису Великий українець народився 3 (15) вересня 1804 р. на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту Полтавської губернії. На нинішніх мапах уже не віднайти його пенатів: сьогодні це просто окраїнний і безлюдний куток села Богуславець на Золотоніщині Черкаської області. Михайло зростав у родині дрібномаєткових дворян, які мали козацьке коріння. Навчався в початковій школі при Зозулівсько-Благовіщенському монастирі (м. Золотоноша), а потім у Новгород-Сіверській гімназії, яку закінчив у 1819 р. з блискучими результатами. Вищу освіту Михайло здобув у Московському університеті, від 1826 р. обіймав посаду директора ботанічного саду, саме тоді й захистив магістерську дисертацію з ботаніки та згодом отримав вчене звання ординарного професора й посаду завідувача кафедри ботаніки. У 1834 р. М. Максимович повернувся в Україну, до Києва: його призначили ректором Імператорського університету Св. Володимира, який учений розбудував буквально з нуля. Одначе через поганий стан здоров’я вже наступного року пішов у відставку, залишившись професором кафедри словесності. У 1837 р. упродовж року він був деканом філософського факультету створеного ним університету й деякий час очолював кафедру словесності. Зрештою, з причин незгоди з освітньою політикою царизму та частих нападів хвороби він остаточно припинив викладацьку діяльність. Учений оселився разом зі своєю дружиною Марією Василівною (Товбич) у заснованому ним помісті Михайлова Гора Золотоніського повіту й зосередився на науково-творчій діяльності. Він неодноразово намагався повернутися до активної науково-академічної роботи в офіційних установах, одначе імператорське міністерство освіти, побоюючись сія Боржковського представники товариства “Просвіта”, знайомі, колеги, журналісти, бібліотекарі. Зустріч провела просвітянка, журналістка Віра Чернець. Віра Миколаївна прекрасно знала пана Олексія, була поряд до його останнього подиху. “Олексій Васильович завжди старався зробити щось найкраще людям. Коли вже нездужав, то думав, що ж доброго зробити для наших військових. Я запропонувала підбадьорити їх і випустити листівку. У 2022 році вона полетіла до бійців разом із маскувальними сітками, смаколиками – у шпиталі”, – зазначила журналістка. Вона зачитала поезії Степана Руданського “До України” та “Гей, бики!”, які пан Олексій обрав для листівки. Свого часу Віра Чернець зробила з Олексієм Васильовичем низку радіопередач та записала телепередачу “Мамина доля”, фрагмент із якої показали на вечорі. “Насправді пан Олекса був унікальною людиною. Після виходу на військову пенсію він ще 25 років працював лікарем. Буквально жив своїм видатним родичем, нашим класиком Степаном Руданським. Сам виготовляв багато інформаційних стендів, мав Ольга Висовець, заступниця директора з навчально-виховної роботи ліцею № 34 м. Житомира, сказала: “Я вдячна долі за випадок, який познайомив мене з цією чудовою людиною. Це було в переддень дня народження Степана Руданського. Олексій Васильович завітав до школи, розповів, що живе поруч, а ніколи у нас не був. Він запропонував провести зустріч, я погодилася. За три дні ми організували спілкування з тодішніми четвертокласниками, які зараз привели вже своїх діток у нашу школу. Вони читали вірші, фрагментами напам’ять”. “На дисках, наданих Олексієм етичний переклад українською цього шедевру давньої літератури. Він талановитий творець літературного слова, написав десятки поетичних творів громадянської та інтимної лірики, а також кілька казок. Наш іменитий земляк по праву вважається зачинателем української етнографії. Він уважно спостерігав за повсякденним життям народу, зробив спробу подати суцільну панораму національно-етнографічного побуту з життя українського села. Багато працював і в царині дослідження побуту й звичаїв українського козацтва. Виданням у 1827 р. своєї книги “Малоросійські пісні” М. Максимович започаткував українську фольклористику. Продовжив цю роботу випуском у 1834 р. збірника “Українські народні пісні” (у 3 кн.) та в 1849 – “Збірника українських пісень”. Учений вважав народні пісні найвищим досягненням українського фольклору. Активно займався видавничою діяльністю, зокрема, видавав літературний альманах “Денниця та був редактором-видавцем збірників “Киянин” і “Українець”. Ушанування пам’яті У радянську добу постать М. Максимовича та його творчість замовчувалися, і лише за незалежної України це ім’я було повернуто із забуття. Щорічно краєзнавці, просвітяни, науковці проводять конференції з вивчен-
Спадщина · “Багато працював у царині дослідження побуту й звичаїв українського козацтва”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Людина-академія

Михайло Олександрович Максимович. Одна з найяскравіших постатей української інтелектуальної історії: вчений-енциклопедист, поет, публіцист, педагог, професор, перший ректор університету Св. Володимира, громадський діяч і один із перших провідників української ідеї. Цьогоріч у вересні виповнилося 220 років від дня народження духовного велета й нашого знаменитого краянина з Шевченкового краю. українофільських поглядів ученого, зашкодило цьому. Помер 10 (22) листопада 1873 р. на хуторі Михайлова Гора (Прохорівка), там і похований. Творча спадщина Михайло Максимович титулований як людина-академія, котра залишила потужну спадщину в різних наукових галузях. Він став автором понад 260 наукових праць, присвячених проблемам природознавства, фізики, філософії, історії, археології, краєзнавства, філології, етнографії, фольклористики тощо. Окрім прижиттєвих публікацій, його твори побачили світ після його смерті у трьох фундаментальних томах (1976–1880). Вчений висунув і обґрунтував багато оригінальних наукових ідей, започаткував низку нових напрямів розвитку вітчизняної науки. Пріоритетним напрямом природознавчих досліджень ученого стала ботаніка, і є всі підстави називати М. Максимовича фундатором цієї галузі вітчизняної науки. Поряд з цим він вивчав проблеми зоології та загальної біології й довкілля. Справжнім взірцем видання для широкого загалу стала його “Книга Наума про великий Божий світ” – узагальнюючий виклад світобудови від її першоджерел, яка витримала 11 видань. Цікавився мінералогією, збирав зразки порід, провів їхні описи. Науковий доробок М. Максимовича у царині природознавства загалом репрезентований 4 книгами, 96 статтями й 8 популярними виданнями. Михайло Грушевський справедливо вважав науковця одним із творців української історіографії. Не ставлячи за мету створення цілісної історії України, Михайло Олександрович досліджував її окремі періоди, епізоди, персоналії, регіональну специфіку, зосередившись зокрема на києворуській добі, історії козацтва й Хмельниччини, перебігу Коліївщини та ін. Плідно працював і в царині історичної персоналістики (С. Наливайко, П. Сагайдачний, Б. Хмельницький та ін.). М. Максимович працював і в галузі археології, зокрема віднайшов та створив систематичний опис речових артефактів. На Михайловій Горі він виявив і описав скарб польських монет ХVІІ ст., а відтак зробив внесок і в нумізматичну науку. Вчений знаходився й біля першоджерел вітчизняної археографії, займаючись збиранням, систематизацією та публікацією давніх актів, літописів та хронік. Заклав підґрунтя українського історичного краєзнавства, опублікувавши 50 статей з історії понад 130 поселень України. Він системно вивчав історію рідних місць, зокрема, Золотоніщини, Чигиринщини, Канівщини. Перу М. Максимовича належить низка глибоких лінгвістичних досліджень. У гострій дискусії з представниками імперської лінгвістики наполегливо й послідовно відстоював ідею автохтонності, оригінальності й самодостатності української мови, Учений уклав авторський етимологічний правопис, названий “максимовічивкою”. Працював і в царині діалектології, зокрема провів наукову класифікацію та визначив диференційні риси окремих діалектів української мови. Михайло Олександрович був і літературознавцем, глибоко дослідив пам’ятки давньоруської літератури, зокрема, “Слово о полку Ігоревім”. Йому належить і по-
Гостя “СП” · “Справжнє мистецтво лікує. За стінами – війна, тривоги, а тут – зовсім інше життя”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Алла Позняк: “Вчуся все життя”

Один із останніх на сьогодні показів опери “Аїда” Джузеппе Верді в Національній опері України присвятили творчому ювілею заслуженої артистки України Алли Позняк (мецо-сопрано). Сьогодні пані Алла – гостя “СП”. – Очевидно, не випадково для ювілейного показу ви обрали саме цю виставу. – Дуже люблю цю оперу. Моя мама рахує мої виступи і сказала, що ще до ювілею було заспівано 178 вистав “Аїди”. Я її співала на різних сценічних майданчиках світу, з різними партнерами. Партія Амнеріс – одна з моїх улюблених. Пам’ятаю, коли я прийшла на прослуховування до Харківської консерваторії, співачка з оперного театру, яка була у приймальній комісії, запитала, який у мене голос. Відповіла – мецо. “Боже, до нас вступає Амнеріс”, – сказала вона. Конкурс був понад 10 осіб на місце, серед абітурієнтів було багато тих, хто пройшов дворічні вокальні курси. Майже всі вони вступали. Тому вступити було непросто, але я отримала найвищий бал. Вдячна своїй викладачці з вокалу Людмилі Петрівні Шалі. Її творче життя, на жаль, не склалося, вона була педагогом. У консерваторії мене почула Тамара Яківна Веске, яка вважається видатним педагогом. У неї було лише одне місце, на яке претендував абітурієнт з Болгарії. Тоді вона пішла до ректора і сказала, що консерваторія втрачає співачку, і вона (тобто я) поїде навчатися до Одеси. І домоглася, аби мені дали місце до неї в клас. Серед її вихованців були видатні співаки в майбутньому. Тож вважаю, що мені дуже пощастило. – Музикою почали займатися з дитинства? – Вже у три з половиною роки мене віддали навчатися грі на фортепіано. Мені це дуже подобалося. Підготували до вступу до музичної десятирічки. Таких шкіл тоді було лише кілька на всю Україну. Там при вступі теж був великий конкурс, а екзамени надзвичайно складні. Проте підготовка, яку там отримала, допомагає мені все життя. Як говорила Тамара Веске, якщо у людини є голос, то він не дасть їй спокою все життя, чим би вона не займалася. Знаю багато прикладів співаків, що змінювали спеціальність, аби присвятити себе опері. А мені поталанило в тому, що я вже мала музичну спеціальність. Перехід від інструменталіста до оперної співачки відбувся досить легко. – До Національної опери потрапили не одразу після закінчення навчання? – Коли я навчалася в консерваторії, в Національній опері працював учень Тамари Веске Олександр Востряков. До нього зателефонувала моя викладачка і сказала, що в неї є дуже хороше мецо-сопрано. Мені запропонували пройти прослуховування. Серед членів комісії були Володимир Кожухар, Марія Стеф’юк, Лідія Забіляста, Роман Майборода. Заспівала, послухали і вирішили брати мене до театру. Але тоді не склалося, бо відбулася зміна керівництва і стало не до мене. Я поїхала до Чехії, де взяла участь у конкурсі, що став для мене хорошим досвідом. Працювала над вокалом, вивчала партії, співала в інших театрах. Минули роки, врешті я вирішила взяти участь ще водному прослуховуванні в Національній опері. Спочатку треба було співати під фортепіано, потім з оркестром, а після цього – у виставі “Князь Ігор”. Підготуватися допоміг В’ячеслав Лупалов. Бажала працювати в Національній опері ще й тому, що тут працював цей співак і педагог. Його вокальна школа була справжньою італійською, він чудово викладав вокал, і я легко перейняла цю манеру співу. Зізнаюсь: я вчуся все життя. Коли співаєш поряд із такими особистостями, як Забіляста та Анісімова, то починаєш дихати так само, як вони. – Напевно, запам’ятався перший вихід на головну оперну сцену країни. – Першою була вже згадана опера “Князь Ігор”. Моїми партнерами по сцені були Степан Фіцич, Лідія Забіляста, Роман Майборода, постановник Дмитро Гнатюк, диригент Іван Гамкало. Степан Фіцич сказав, аби я не боялася, він у всьому допоможе мені і підтримає на сцені. Все відбулося легко. Після цього вийшов наказ, що з наступного тижня я працюю в театрі. Після першого виступу поїхала до сім’ї у Харків, а о 22-й годині мені телефонують і кажуть, що зранку я знову маю бути в Києві. Їхала до столиці у потязі на боковій полиці, зранку у мене була підвищена температура. Мала виконувати партію головної героїні в “Царевій нареченій”, знала її ще з часів навчання у Харкові. А партія надскладна і починається з пісні а капела. До цього не співала її десь три роки. Потрапила в цю виставу без репетицій, було непросто. Режисер Анатолій Солов’яненко дав свободу для творчості. Допомогли диригент і партнери. Можна сказати, що вони вели мене по сцені, а я зробила все, що змогла. Публіка сприйняла прекрасно. Це було на третій день моєї офіційної роботи в театрі. Мені комфортно працювати у цьому театрі. Дуже люблю колег по сцені. І якщо у них щось не виходить, то знаю, що винні в цьому насамперед не вони, а обставини. – Очевидно, є партії, особливо близькі? – Наступною моєю партією, коли я тільки прийшла до театру, була Азучена в опері “Трубадур” Джузеппе Верді. Партія готувалась швидко, вона драматична, складна не тільки за вокалом, а й за акторською грою, бо потрібен образ божевільної людини, яка пережила жахливі страждання. Це було 20 років тому, потім цю виставу зняли з репертуару в Національній опері. Але партію Азучени я співала в інших театрах та країнах, загалом було вісім постановок “Трубадура” в моєму творчому житті. Я щаслива, що через 20 років вистава “Трубадур” Джузеппе Верді набула нового життя, з’явилася нова постановка. Думаю, що згодом вистава обросте іншими відчуттями, ніж на прем’єрі, кожен співак завжди знаходить нове у своїх партіях, щось змінює, постійно шукає нові барви. Згадую слова директора нашого театру Петра Чуприни, які він казав ще на прослуховуванні: “Мені потрібен прем’єр, той, хто співатиме перші партії, на другі партії виконавців вистачає”. Тому я одразу почала з великих складних партій, таких як Любаша, Кінчаківна, Азучена, Любов Кочубей, Марина Мнішек, Амнеріс та інші. Тільки з другорядних в мене була Марта в “Фаусті” Гуно, бо диригенту була потрібна саме така грайлива Марта в пару до Мефістофеля. Особливо мені подобається концертне виконання опер, бо є ти і музика, бо ніхто не нав’язує свого прочитання образу, а ти робиш так, як цього хотів би композитор. Та за рахунок концертного виконання є можливість заспівати багато опер, бо постановки дуже дорогі, їх роблять 1-2 на рік, а концертне виконання опери може познайомити слухачів нашого міста з багатьма оперними шедеврами. – Як для вас почалася війна? – 24 лютого 2022 року мав бути концерт у Харківській філармонії. За день до цього провели репетиції з оркестром, а зранку я прокинулася від вибухів. Зрозуміла, що почалося… Найстрашнішим тоді було відчуття відсутності майбутнього. Ми все життя це майбутнє створювали, а коли почалася повномасштабна війна, то вже не могли про нього навіть думати. Коли буде мир, тоді можна буде думати про творчість, про життя, про майбутнє. А творчість – це і є майбутнє. Ти плануєш вивчити нову партію, показати публіці нову програму концерту. А зараз мені важко планувати, бо я не знаю, що буде завтра. У перші місяці була депресія. Стало трохи легше, коли змогла заспівати “Бал маскарад” в оперному театрі Тірани в Албанії. Дуже люблю цю виставу. Там почалася творчість, там побачила людські усмішки, не бомбить, не стріляє, не чекаєш щодня чогось жахливого. Проте мріяла про повернення до рідного театру. Зрозуміла, що справжнє мистецтво лікує. За стінами – війна, тривоги, а тут – зовсім інше життя. У Національній опері відновили роботу в перші місяці війни з “Севільського цирульника”. Художній керівник опери Анатолій Солов’яненко невипадково вирішив почати саме з цієї постановки, бо людей потрібно було хоча б на короткий час занурити в інший світ... Хотілося б повернутися до опери “Бал маскарад”. На початку року співала цю оперу в Італії з Рікардо Муті. Зараз часто відмовляюся від гастролей, а цього разу погодилася, бо він диригент найвищого рівня, він справжній. Вперше диригував “Бал маскарад” ще 50 років тому з видатним тенором Річардом Такером. Згадую, що в перші місяці війни мені дозволяли в Албанії виходити на сцену з українським прапором, а в Італії через два роки – вже ні. Єдине: в усіх інтерв’ю я намагалася розповідати про те, що у нас відбувається, хто винен. На жаль, багато чого з інтерв’ю вирізали і залишали переважно лише слова подяки за підтримку італійського народу. Для мене час розділився на до і після початку повномасштабної війни, як, напевно, і для більшості українців. – Чи були пропозиції виїхати з України і працювати за кордоном? – Так, звісно. Особливо багато таких пропозицій було в перші місяці війни – як від театрів, так і від співаків. Запрошували приїздити зі всією сім’єю. Попри велику конкуренцію в мистецтві, коли велика біда – весь світ єднається. Деякі співаки поїхали на захід, аби там далі робити свою кар’єру. Але я не шкодую, що залишилася. Виїхати і заспівати якусь оперу я можу завжди. Певним чином творчо підзарядитися, потім поділитися враженнями з колегами. Але тут мій дім, моя родина, моя земля. Адже це земля моїх предків, хоча в мені намішано різної крові. – Чи хтось із родини вирішив продовжити вашу справу? – Ні. І я нікому цього не радила. Так, збоку це може здатися святом. Але насправді постійні обмеження. Інколи доводиться виходити на сцену з підвищеною температурою, а публіка не повинна про це знати. Кожен здоровий співак може заспівати, а ти заспівай, коли хворий. Згадую прем’єру опери “Джоконда”, в якій Тетяна Анісімова співала головну партію. У другій дії вона впала, тяжко травмувала ногу, не могла ходити, їй вкололи знеболювальне, і довелося доспівувати сидячи, щоб не зірвати виставу. Ми знаємо і випадки, коли артисти та диригенти помирали на сцені. Ця професія надскладна. Вся сім’я працює з тобою. А надскладні партії настільки емоційно виснажують, що потім потрібно три дні для відновлення нормального стану. Іноді за виставу втрачаєш 2-3 кілограми. Віддаєш багато енергії. Потім частину цієї енергії повертають оплески. Вони дуже потрібні співакові. Дякую українській публіці – вона оплесків не шкодує. – Так буває не всюди? – Загалом публіка різна. Приміром, у Німеччині кричать і тупцяють ногами. Отже, це великий успіх вистави. Якщо не кричать, а просто аплодують, – це провал. Італійці непередбачувані: ти можеш гарно співати, але їм щось не подобається. Можуть свистіти диригенту чи виконавцю. Так було в часи Верді і раніше. Важливо, як тебе приймають під час поклонів. Пам’ятаю випадок, коли під час поклону одного зі співаків публіка сміялася. Тобі можуть навіть не аплодувати під час опери, а наприкінці кожен виконавець отримує свою порцію винагороди. – Що б ви хотіли сказати на завершення нашої розмови? – Нашій країні, нашому місту поталанило, що у нас є традиції оперних театрів. Відвідувати їх можуть собі дозволити майже всі. Можна купити квиток за зовсім невеликі кошти і доторкнутися до оперного мистецтва. А практично в усіх оперних театрах світу квитки дуже дорогі і купити їх може не кожен. Водночас рівень багатьох наших вистав навіть вищий, ніж закордонних. І такий високий рівень мають майже всі оперні театри України. Харківська національна опера не може сьогодні давати вистави на основній сцені. Вони зробили нову сцену на мінус другому поверсі, де раніше були майстерні. Сцена невелика, лише на 300 глядачів. Почали давати вистави, концерти. І я вже співала концерт на цій сцені і побачила, наскільки людям це потрібно. Там постійні аншлаги. Дякую Богові, що займаюся професією, яка лікує. Колись хотіла стати лікарем. Тоді мама мені сказала: “Почала з музики, музикою й продовжуй”. Мені хочеться, щоб у нашому театрі був камерний зал. Такі зали є майже в усіх оперних театрах світу. Тут співаки та артисти оркестру виконують камерні програми. Публіці потрібен такий прошарок культури. Також він потрібен співакові, бо камерна музика розвиває людину, розвиває музиканта. Мені цього бракує. На жаль, і Національна філармонія України майже не робить камерних програм, а раніше це було традицією. Кажуть, що люди на такі програми не підуть. Але ж треба завести нову традицію, щоб ходили. Слухачі поруч. Ти передаєш емоцію – і вона одразу до тебе повертається. Такі концерти не потребують декорацій, костюмів та тривалого часу на постановку. Є хороший потенціал, адже в Києві зібрані кращі співаки України. Прикро, що ця частина культури у нас зараз не розвивається. Наші співаки мають великий репертуар виконаних партій. Все це ми могли б подарувати нашій публіці. Приміром, я люблю партію Даліли з опери “Самсон і Даліла”. Там дивовижна музика. Чому б публіці це не показати? Можна все життя прожити в Києві і почути не більше сорока опер. Але ж їх значно більше. Люди не так багато знають про творчість Моцарта, Вагнера. Сподіваюсь на позитивні зміни в цьому питанні у близькому майбутньому. Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО Фото надано театром
Театр · “Вдома ти твердо стоїш на своїй землі і відчуваєш, що перебуваєш там, де й повинен бути”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ру “Арсенал у Прилуках”, виконує роль Вовчика. Вероніка Волошина та Віра Федоренко – асистентки режисера. Це мої учениці, вже випускниці Київської театральної школи-студії та мистецьких вишів, які досить звучно починають свій театральний творчий шлях й задіяні у всіх моїх режисерських роботах. Мілана Скорик – художниця-постановниця, яка своїм креативним мисленням створює неймовірно цікаві речі. Микола Хшановський – знаний львівський композитор, котрий створює надзвичайно атмосферну музику до театральних вистав. Також над саунддизайном голосів, котрі звучать у нашій виставі, працював знаний митець в Україні та світі Анатолій Матвійчук. Маю певні нестандартні творчі ідеї, які хочу втілити у Національній філармонії України. Також вже заплановані театральні постановки у театрах України та цікаві ініціативи з народним артистом України, співаком, поетом, композитором і журналістом Анатолієм Матвійчуком, про які згодом глядач зможе дізнатися на наших сторінках у соціальних мережах”. Мілана Скорик, художниця-постановниця: “В основу сценографічного рішення поклала картонні коробки. Це метафора часу, в якому ми живемо, нестабільного світу навколо, особливо в Україні вже стільки років поспіль. Картонні стіни, меблі, предмети інтер’єру, навіть досить абсурдний картонний камін символізують також прагнення наших людей і, зокрема, героїв п’єси до нормального, затишного життя, де є місце і радості, і смутку, і жартам. Костюми виконані в стриманій, крафтовій кольоровій гамі, наближеній до загальної колористики сцени. Ми прагнули не відволікати увагу глядача яскравими кольорами та формами. Стиль одягу героїв сучасний, з притаманними кожному персонажу акцентами (модна мама, стильна журналістка Оля, провінційна дама Вольдемара, симпатичний Вовчик)”. Микола Хшановський, музичне оформлення: “Враховуючи те, що п’єса про абсолютно буденні проблеми двох молодих людей, музичний ряд максимально підлаштований під ситуації, які відбуваються на сцені, тобто музика підкреслює атмосферу, додає наповненості. Якщо між героями сварка – у музиці відчувається напруженість, якщо персонаж гротескний – певна іронія, якщо любовна лірика – відповідний темп і тембральність”. Олександра Тарновська, заслужена артистка України:
Театр · “Вдома ти твердо стоїш на своїй землі і відчуваєш, що перебуваєш там, де й повинен бути”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Побувати в довоєнному Херсоні

У Мистецько-концертному центрі імені Івана Козловського Національної оперети України відбулася прем’єра вистави “На трьох”, яка, немов машина часу, повертає глядачів у Херсон до повномасштабного вторгнення. Це спільний проєкт митців з Києва та Херсона. Едуард ОВЧАРЕНКО Історія про молоду пару – Олю та Володю, які намагаються побудувати своє родинне щастя та звити сімейне гніздечко, але їм на заваді стає хтось третій – то мама, яка приїхала з-за кордону і виселяє їх із квартири, то господиня оселі, яка живе у другій половині найманої ними жилплощі і постійно підносить молодим квартирантам капосні “сюрпризи”… Але краще про виставу розкажуть люди, безпосередньо причетні до її створення. Альона Мовчан, авторка п’єси: “Зі мною зв’язалася режисерка Надія Агєєва-Швед і запропонувала написати легку п’єсу на кількох виконавців. Перед цим вона бачила в соцмережах, що йде вистава за моєю п’єсою “Котигорошко проти вікінгів”. Я кілька днів думала, і врешті вирішила, що це буде комедія про Херсон до повномасштабного вторгнення. Я й зараз живу у Херсоні, ходжу вулицями цього міста. Ходжу близько біля Дніпра, дивлюся на цю річку, на набережну, до якої так хочеться підійти. А спогади постійно повертають у минуле. Мрію, що знову ходитиму цією набережною, зустрічатимуся з друзями, ми гулятимемо, як раніше. Зробимо фестиваль, відчуємо мирне життя в мирному Херсоні. Це мрія кожного жителя міста, яке постійно перебуває під обстрілами. П’єса “На трьох” – це повернення в колишній мирний час. Я пишу про молоду пару, яка тільки починає жити разом. Молоді люди стикаються з певними труднощами. Я використала випадки, які траплялися з моїми знайомими. Думаю, що не треба нічого вигадувати, найцікавіше те, що вже було в нашому житті або житті знайомих. Після прем’єрного показу до мене підходили дівчата і розповідали, що під час вистави вони ніби поверталися у студентські роки. Бо жили у такої ж господині, як жінка, змальована в п’єсі. А одна моя землячка навіть захотіла передзвонити своїй колишній хазяйці до Херсона. Хотілося показати, як було і як буде, коли деокупують лівий берег і ми переможемо. У п’єсі – знайома багатьом ситуація, коли молоді доводиться шукати житло. Але йдеться не лише про це. Ще до повномасштабної війни багато людей їхали на заробітки за кордон. У кожного є вибір – залишитися вдома чи шукати кращої долі деінде. Зараз я обираю життя в рідному Херсоні. Нехай і під обстрілами, але вдома ти твердо стоїш на своїй землі і відчуваєш, що перебуваєш там, де й повинен бути. Імена героїв вибрала невипадково. Проте нехай це залишиться загадкою. Процес створення цього проєкту тривав недовго. Переговорила з Надією, деякий час виношувала ідею. Потім була на тренінгу в Києві. Тут у мене з’явилося натхнення. Почала писати п’єсу і завершила роботу буквально за кілька днів. Після цього ще допрацьовувала багато моментів, вже коли почалися репетиції. Вносили пропозиції і самі артисти. Вони по-своєму відчувають персонажів, по-своєму бачать ролі. Ця п’єса про відчуття себе у певному віці, про створення родини. Така тема близька молодим артистам, а Олександра Тарновська як мама відчуває цю тему по-своєму. Я була лише на першій читці. Далі – робота режисерки та команди. Для мене було сюрпризом побачити допрем’єрну здачу. Враження круті. Вийшло навіть краще, ніж я уявляла, коли писала. Зізнаюсь: коли я дописую якийсь твір, то кажу собі, що більше ніколи цього не робитиму. Люблю писати вірші, хоча й там інколи треба довго шукати вдале слово. Але процес написання прозових чи драматичних творів значно триваліший. Тому, коли дописала п’єсу “Котигорошко проти вікінгів”, то думала, що вже ніколи не писатиму. Потім з’явилася п’єса “На трьох”. А невдовзі мені зателефонували з херсонського радіо “Х. ОN”. У них військові і пожежники начитували дитячі казки. Запросили почитати і мого чоловіка, який працює пожежником-рятувальником. Запитали, чи я не пишу. Ау мене вже давно була задумка написати дитячу книжку “Рятівнички-бурундучки” про бурундуків-пожежників. Показати правила пожежної безпеки, поговорити про добро і дружбу. Вже написала першу історію. Думаю, що загалом їх буде близько п’ятнадцяти”. Надія Агєєва-Швед, режисерка-постановниця: “З Альоною Мовчан познайомились заочно на Міжнародному театральному фестивалі “Мельпомена Таврії”. Разом із директором Херсонського театру імені Миколи Куліша Олександром Книгою проводили цей фестиваль у Львові у перший рік повномасштабного вторгнення. Потім Альона змогла вибратися з окупації і ми познайомились особисто. Далі була моя перша співпраця з театром Куліша – вистава “Джива” Анатолія Матвійчука, яка вже понад рік іде на Камерній сцені ім. Івана Козловського Національної оперети України. Коли ставилась наша п’єса, Херсон було звільнено і Альона допомагала нам саме в Херсоні збирати автентичні голоси поетів Херсонщини, котрі використані в цій виставі. Під час спілкування з нею я дізналась, що вона пише вірші, п’єси. Напевно саме у цих діалогах й виникла ідея написання нової історії – легкої комедії, котра б на деякий час давала людям можливість перепочити й привнести у їхнє життя трохи позитиву. Моє життя тісно пов’язано з Національною оперетою України з дитинства. Саме тут були мої перші театральні кроки, а очільник театру Богдан Струтинський був моїм першим режисером на професійній сцені у виставі “Білосніжка та семеро гномів” ще в дитячі роки. Мабуть, випадковостей у житті не буває, і я знову маю чудову нагоду бути дотичною до Національної оперети. Під час роботи над виставою вносили зміни до п’єси. І це природно. Адже навіть найгеніальніший текст треба оживити, щоб актори могли знайти кожен свою органіку. Особливо коли йдеться про сучасну історію, більшість жартів народжуються тут і зараз. Під час всіх показів актори мають можливість імпровізувати. Зрозуміло, в межах лінії ролі своїх персонажів і відповідно до завдань. Звісно, є і фіксовані репліки, від яких персонажі не відходять. Будь-який репетиційний процес – це пошук, цікаві знахідки, котрі втілюються у твій задум, і ти спостерігаєш, як цей скелетик обростає новими ідеями і переростає у неймовірний, неочікуваний результат спільної творчості. Адже театр – це мистецтво колективне, і коли в команді є така синергія – це надихає. Тоді створюється цікавий мистецький продукт, котрий відгукується у серцях і душах глядачів. Щодо виконавців. Олександра Тарновська – заслужена артистка України, відома актриса Херсонського театру імені Миколи Куліша, у виставі виконує одразу дві ролі Тамари Степанівни та Вольдемари Іванівни. Поліна Еккерт та Іоланта Богдюн – молоді, але доволі цікаві й неординарні виконавиці ролі Олі. Андрій Карпов – знаний актор театру і кіно, який має надзвичайно цікаве амплуа та харизму, співпрацює з багатьма театрами Києва, засновник Арт просто- “На презентації спільного проєкту Херсонського театру імені Миколи Куліша та Київського театру “Колесо”, в якому я беру участь, була акторка та режисерка Надія Агєєва-Швед. Після цього вона запропонувала мені зробити ще один спільний проєкт з Херсонським театром. Цього разу за участі Арт-центру імені Івана Козловського Національної оперети України. Я погодилася. Наприкінці серпня ми зустрілися. На той час завідувачка літературно-драматичної частини Херсонського театру Куліша Альона Мовчан написала п’єсу, яка має назву “На трьох”. Саме за цим твором ставили нашу виставу. У процесі роботи ми дещо переробили п’єсу і зробили замальовку про довоєнний Херсон. З режисеркою я познайомилася минулого року під час ХХV Міжнародного театрального фестивалю “Мельпомена Таврії”, на якому вона представляла свою виставу “Джива”. Потім вона запропонувала мені взяти участь у проєкті “Римова війна”, який відбувся на сцені Національної філармонії України. Там я читала вірші українських поетів. Мала можливість ближче познайомитися з творчою діяльністю Анатолія Матвійчука, спілкувалася з Євгеном Нищуком, якого вже добре знала раніше. Це була яскрава творча подія. Вже тоді з Надією Агєєвою-Швед зрозуміли, що наша творча співпраця має обов’язково продовжитися. Протягом своєї театральної діяльності мені пощастило співпрацювати з різними режисерами. Тож маю можливість порівнювати. Під час роботи над новою виставою була створена неповторна атмосфера. На репетиціях Надія надавала акторам максимальні можливості для імпровізації. Звісно, потім відсікала деякі моменти, але загалом чимало наших пропозицій, замальовок увійшло до вистави. Вважаю, що це перспективна талановита дівчина з амбіціями. Знаю про їхній спільний проєкт з артистом Анатолієм Сухановим у Музеї Марії Заньковецької. У цих акторів вийшов потужний творчий тандем. Я в усьому намагалася дослухатися до її режисерського задуму. Якщо все ж щось не подобалося, то ми це виносили на загал і вирішували разом. Крім Києва встигли показати виставу “На трьох” у Прилуках, де нас дуже тепло зустрів глядач. У мене у виставі дві ролі – Мами і Вольдемари Іванівни. Що стосується першої, то здається їй треба було б приділити більше уваги у виставі. Натомість Вольдемара Іванівна виписана більш об’ємно та яскраво. Я сама уродженка Херсона і знаю цю тітку, її звати тьотя Роза. Вона продавала насіння на ринку, а ще гадала на картах. Оце і є справжній Херсон!”
16 Спадщина · “Народна картина наповнювала сільські хати життям і зберігала національний культурний код”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Тут вільно думці й почуттям

Галина ДАЦЮК, м. Київ В Українському Домі триває унікальна виставка “Наїв вільний”. Тут кожен знаходить себе. Тут укотре розумієш, що людина покликана бути творцем і народжувати красу. Тут ще раз переконуєшся, що українці – нація талановитих. Що скільки б їх не намагалися загнати до колгоспів, узути в ґумаки, одягти в куфайки, заморити голодом, – вони творили! Серцем і власним умінням, на свій розсуд, відчуття і фантазію. Наївна культура – чисте й живе джерело. Її нищили, вважали мотлохом. А вона вперто протирала скло над старими рамками, струшувала пил з намальованого “Оленя і дівчини” і стверджувала, що тут наші тотемні символи. Тут з народних картин відгукується твоє кольорове дитинство, у якому жили собі рукотворні звірі, птахи, риби і квіти, плавали лебеді. І були вони для тебе полотнами з музеїв, ілюстраціями книг, кадрами фільмів і казковим світом, який ти вже сама домальовувала і додумувала. На виставці оживають спогади передріздвяних днів, коли до хати стукали богомази, відчиняли свої валізи і пропонували нові ікони – миле Дитятко у Мами на руках. Колись я вибрала Йосипа з малим Ісусиком. І її бабуся придбала, і подібних я більше не зустрічала. А та народна ікона досі висить на стіні у хрещеної. Тут бачиш урочистих і шляхетних людей на чорно-білих світлинах, дуже подібних на тих, що колись пильно дивилися на тебе з обрамлень у рушниках. Під їхніми поглядами, як під поглядом з ікони, грішно було грішити... І здавалося, що їхні очі раділи з твоїх маленьких перемог над собою. Словом, якщо знайдете можливість побувати на виставці “Наїв вільний”, то віднайдете щось особисте й рідне. І захочеться вам зателефонувати до когось з родини, щоб спитати: “А ота картина з лебедями, яку бабуся намалювала, ще “жива”?” Встигніть зберегти. Як встиг зберегти 15 тисяч народних витворів колекціонер Микола Бабак, з чиєї колекції ми маємо радість бачити маленьку частинку великої народної культури. І Українського Різдва, коли Бог народжується в кожному і кожній з нас. Виставка організована з повагою до великого і найменшого експоната і з увагою до найменшого глядача. Продумана за розділами. Тут справді вільно і думці, і почуттям. Микола Бабак, колекціонер: “Поки “філософи” та адепти високого мистецтва на 34-му році незалежності не дадуть собі ради в прийнятті традиційної національ¢ ної культури, звинувачуючи її в примітив¢ ності та несмаку, український наїв зігріває душі і дає розраду мешканцям воєнного Києва і гостям столиці. Народна картина була одним із ключових рятівних інструментів виживання українців у часи лихоліть колективізації, воєн, голодоморів і московської колонізації, адже вона наповнювала сільські хати життям, додавала яскравих фарб у темні часи і зберігала національний культурний код. Українське мистецтво різне і не потре- Колекціонер Микола Бабак бує поділу на сорти та ступені якості. І ця різноманітність робить його бездонним джерелом натхнення, душевного тепла і національної гордості. Приходьте до Національного центру “Український Дім” на виставку “Наїв вільний” і переконайтеся самі”. Марина Кривда, журналістка: “Колись ми з родиною дуже любили їздити на гос¢ тини до моїх тіток по батьковій лінії. Вони, дитинство яких припало на Голодомори, а потім війну і розруху, як могли розквітчу¢ вали своє тяжке життя вишиванням і ви¢ шиванками. У їхній просторій хаті було, як в етнічному музеї: рушники, підзорники, подушки, килими і килимочки, а ще портрети (на Чернігівщині так кажуть про ви¢ шиті картини) і все в таких яскравих ко¢ льорах. Робилося все це після тяжкої праців колгоспі, а потім ще й по господарству, бо ж за галочки і трудодні не проживеш, треба ще й господарку мати. Тітка Катя полюбляла гаптування хрестиком, а Єфі¢ мія вишивала переважно гладдю. Давно ві¢ дійшли у вічність мої тітки, але залиши¢ лись їхні витвори мистецтва. А навіяла ці щемливі спогади виставка наївного мистецтва, що демонструється в Українському Домі. Мої українці. Святі серед людей, люди серед святих”. Виставка триватиме до 2 лютого, і ви зможете її побачити.
16 Спадщина · “Народна картина наповнювала сільські хати життям і зберігала національний культурний код”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Спадщина · “Народна картина наповнювала сільські хати життям і зберігала національний культурний код”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин