Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Спадщина · “Багато працював у царині дослідження побуту й звичаїв українського козацтва”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Людина-академія

Слово Просвіти, №01 за 2025 рік

Михайло Олександрович Максимович. Одна з найяскравіших постатей української інтелектуальної історії: вчений-енциклопедист, поет, публіцист, педагог, професор, перший ректор університету Св. Володимира, громадський діяч і один із перших провідників української ідеї. Цьогоріч у вересні виповнилося 220 років від дня народження духовного велета й нашого знаменитого краянина з Шевченкового краю. українофільських поглядів ученого, зашкодило цьому. Помер 10 (22) листопада 1873 р. на хуторі Михайлова Гора (Прохорівка), там і похований. Творча спадщина Михайло Максимович титулований як людина-академія, котра залишила потужну спадщину в різних наукових галузях. Він став автором понад 260 наукових праць, присвячених проблемам природознавства, фізики, філософії, історії, археології, краєзнавства, філології, етнографії, фольклористики тощо. Окрім прижиттєвих публікацій, його твори побачили світ після його смерті у трьох фундаментальних томах (1976–1880). Вчений висунув і обґрунтував багато оригінальних наукових ідей, започаткував низку нових напрямів розвитку вітчизняної науки. Пріоритетним напрямом природознавчих досліджень ученого стала ботаніка, і є всі підстави називати М. Максимовича фундатором цієї галузі вітчизняної науки. Поряд з цим він вивчав проблеми зоології та загальної біології й довкілля. Справжнім взірцем видання для широкого загалу стала його “Книга Наума про великий Божий світ” – узагальнюючий виклад світобудови від її першоджерел, яка витримала 11 видань. Цікавився мінералогією, збирав зразки порід, провів їхні описи. Науковий доробок М. Максимовича у царині природознавства загалом репрезентований 4 книгами, 96 статтями й 8 популярними виданнями. Михайло Грушевський справедливо вважав науковця одним із творців української історіографії. Не ставлячи за мету створення цілісної історії України, Михайло Олександрович досліджував її окремі періоди, епізоди, персоналії, регіональну специфіку, зосередившись зокрема на києворуській добі, історії козацтва й Хмельниччини, перебігу Коліївщини та ін. Плідно працював і в царині історичної персоналістики (С. Наливайко, П. Сагайдачний, Б. Хмельницький та ін.). М. Максимович працював і в галузі археології, зокрема віднайшов та створив систематичний опис речових артефактів. На Михайловій Горі він виявив і описав скарб польських монет ХVІІ ст., а відтак зробив внесок і в нумізматичну науку. Вчений знаходився й біля першоджерел вітчизняної археографії, займаючись збиранням, систематизацією та публікацією давніх актів, літописів та хронік. Заклав підґрунтя українського історичного краєзнавства, опублікувавши 50 статей з історії понад 130 поселень України. Він системно вивчав історію рідних місць, зокрема, Золотоніщини, Чигиринщини, Канівщини. Перу М. Максимовича належить низка глибоких лінгвістичних досліджень. У гострій дискусії з представниками імперської лінгвістики наполегливо й послідовно відстоював ідею автохтонності, оригінальності й самодостатності української мови, Учений уклав авторський етимологічний правопис, названий “максимовічивкою”. Працював і в царині діалектології, зокрема провів наукову класифікацію та визначив диференційні риси окремих діалектів української мови. Михайло Олександрович був і літературознавцем, глибоко дослідив пам’ятки давньоруської літератури, зокрема, “Слово о полку Ігоревім”. Йому належить і по-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин