Спадщина · “Багато працював у царині дослідження побуту й звичаїв українського козацтва”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
“Пам’ять серця”
Слово Просвіти, №01 за 2025 рік
Людмила ЛОБАЧОВА, м. Житомир Фото авторки
Просвітяни згадали Олексія Боржковського під час вечора “Пам’ять серця”, який був приурочений до 90-річчя з дня його народження і відбувся в Житомирській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. О. Ольжича. Людина народжується на білий світ, маючи власну долю, і виконує свою місію на цій святій і грішній землі. Є ті, хто пам’ять про рід зберігає, примножує та передає наступним поколінням. Таким був Олексій Боржковський. Він народився від гілок двох славних родів української інтелігенції Боржковських і Руданських. Побачив світ 27 листопада 1934 року в чудовому козацькому місті Брацлаві, став людиною, що несла у світ добро, – військовим лікарем, просвітянином і краєзнавцем. Він був романтиком, об’їхав пів світу і завжди пропагував українське слово і пісню. Досліджував життєвий і творчий шлях видатного предка, класика української літератури Степана Руданського, написав низку тематичних праць на цю тему. Пам’ять про свій рід Олексій Васильович проніс до останньої хвилини свого життя. Згадали теплим словом Олек-
Григорій ГОЛИШ, директор наукової бібліотеки ім. М. Максимовича Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького Олена ФЕЩЕНКО, голова Черкаського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Штрихи до життєпису Великий українець народився 3 (15) вересня 1804 р. на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту Полтавської губернії. На нинішніх мапах уже не віднайти його пенатів: сьогодні це просто окраїнний і безлюдний куток села Богуславець на Золотоніщині Черкаської області. Михайло зростав у родині дрібномаєткових дворян, які мали козацьке коріння. Навчався в початковій школі при Зозулівсько-Благовіщенському монастирі (м. Золотоноша), а потім у Новгород-Сіверській гімназії, яку закінчив у 1819 р. з блискучими результатами. Вищу освіту Михайло здобув у Московському університеті, від 1826 р. обіймав посаду директора ботанічного саду, саме тоді й захистив магістерську дисертацію з ботаніки та згодом отримав вчене звання ординарного професора й посаду завідувача кафедри ботаніки. У 1834 р. М. Максимович повернувся в Україну, до Києва: його призначили ректором Імператорського університету Св. Володимира, який учений розбудував буквально з нуля. Одначе через поганий стан здоров’я вже наступного року пішов у відставку, залишившись професором кафедри словесності. У 1837 р. упродовж року він був деканом філософського факультету створеного ним університету й деякий час очолював кафедру словесності. Зрештою, з причин незгоди з освітньою політикою царизму та частих нападів хвороби він остаточно припинив викладацьку діяльність. Учений оселився разом зі своєю дружиною Марією Василівною (Товбич) у заснованому ним помісті Михайлова Гора Золотоніського повіту й зосередився на науково-творчій діяльності. Він неодноразово намагався повернутися до активної науково-академічної роботи в офіційних установах, одначе імператорське міністерство освіти, побоюючись сія Боржковського представники товариства “Просвіта”, знайомі, колеги, журналісти, бібліотекарі. Зустріч провела просвітянка, журналістка Віра Чернець. Віра Миколаївна прекрасно знала пана Олексія, була поряд до його останнього подиху. “Олексій Васильович завжди старався зробити щось найкраще людям. Коли вже нездужав, то думав, що ж доброго зробити для наших військових. Я запропонувала підбадьорити їх і випустити листівку. У 2022 році вона полетіла до бійців разом із маскувальними сітками, смаколиками – у шпиталі”, – зазначила журналістка. Вона зачитала поезії Степана Руданського “До України” та “Гей, бики!”, які пан Олексій обрав для листівки. Свого часу Віра Чернець зробила з Олексієм Васильовичем низку радіопередач та записала телепередачу “Мамина доля”, фрагмент із якої показали на вечорі. “Насправді пан Олекса був унікальною людиною. Після виходу на військову пенсію він ще 25 років працював лікарем. Буквально жив своїм видатним родичем, нашим класиком Степаном Руданським. Сам виготовляв багато інформаційних стендів, мав
Ольга Висовець, заступниця директора з навчально-виховної роботи ліцею № 34 м. Житомира, сказала: “Я вдячна долі за випадок, який познайомив мене з цією чудовою людиною. Це було в переддень дня народження Степана Руданського. Олексій Васильович завітав до школи, розповів, що живе поруч, а ніколи у нас не був. Він запропонував провести зустріч, я погодилася. За три дні ми організували спілкування з тодішніми четвертокласниками, які зараз привели вже своїх діток у нашу школу. Вони читали вірші, фрагментами напам’ять”. “На дисках, наданих Олексієм етичний переклад українською цього шедевру давньої літератури. Він талановитий творець літературного слова, написав десятки поетичних творів громадянської та інтимної лірики, а також кілька казок. Наш іменитий земляк по праву вважається зачинателем української етнографії. Він уважно спостерігав за повсякденним життям народу, зробив спробу подати суцільну панораму національно-етнографічного побуту з життя українського села. Багато працював і в царині дослідження побуту й звичаїв українського козацтва. Виданням у 1827 р. своєї книги “Малоросійські пісні” М. Максимович започаткував українську фольклористику. Продовжив цю роботу випуском у 1834 р. збірника “Українські народні пісні” (у 3 кн.) та в 1849 – “Збірника українських пісень”. Учений вважав народні пісні найвищим досягненням українського фольклору. Активно займався видавничою діяльністю, зокрема, видавав літературний альманах “Денниця та був редактором-видавцем збірників “Киянин” і “Українець”.
Ушанування пам’яті У радянську добу постать М. Максимовича та його творчість замовчувалися, і лише за незалежної України це ім’я було повернуто із забуття. Щорічно краєзнавці, просвітяни, науковці проводять конференції з вивчен-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
