Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Гостя “СП” · “Справжнє мистецтво лікує. За стінами – війна, тривоги, а тут – зовсім інше життя”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Алла Позняк: “Вчуся все життя”

Слово Просвіти, №01 за 2025 рік

Один із останніх на сьогодні показів опери “Аїда” Джузеппе Верді в Національній опері України присвятили творчому ювілею заслуженої артистки України Алли Позняк (мецо-сопрано). Сьогодні пані Алла – гостя “СП”. – Очевидно, не випадково для ювілейного показу ви обрали саме цю виставу. – Дуже люблю цю оперу. Моя мама рахує мої виступи і сказала, що ще до ювілею було заспівано 178 вистав “Аїди”. Я її співала на різних сценічних майданчиках світу, з різними партнерами. Партія Амнеріс – одна з моїх улюблених. Пам’ятаю, коли я прийшла на прослуховування до Харківської консерваторії, співачка з оперного театру, яка була у приймальній комісії, запитала, який у мене голос. Відповіла – мецо. “Боже, до нас вступає Амнеріс”, – сказала вона. Конкурс був понад 10 осіб на місце, серед абітурієнтів було багато тих, хто пройшов дворічні вокальні курси. Майже всі вони вступали. Тому вступити було непросто, але я отримала найвищий бал. Вдячна своїй викладачці з вокалу Людмилі Петрівні Шалі. Її творче життя, на жаль, не склалося, вона була педагогом. У консерваторії мене почула Тамара Яківна Веске, яка вважається видатним педагогом. У неї було лише одне місце, на яке претендував абітурієнт з Болгарії. Тоді вона пішла до ректора і сказала, що консерваторія втрачає співачку, і вона (тобто я) поїде навчатися до Одеси. І домоглася, аби мені дали місце до неї в клас. Серед її вихованців були видатні співаки в майбутньому. Тож вважаю, що мені дуже пощастило. – Музикою почали займатися з дитинства? – Вже у три з половиною роки мене віддали навчатися грі на фортепіано. Мені це дуже подобалося. Підготували до вступу до музичної десятирічки. Таких шкіл тоді було лише кілька на всю Україну. Там при вступі теж був великий конкурс, а екзамени надзвичайно складні. Проте підготовка, яку там отримала, допомагає мені все життя. Як говорила Тамара Веске, якщо у людини є голос, то він не дасть їй спокою все життя, чим би вона не займалася. Знаю багато прикладів співаків, що змінювали спеціальність, аби присвятити себе опері. А мені поталанило в тому, що я вже мала музичну спеціальність. Перехід від інструменталіста до оперної співачки відбувся досить легко. – До Національної опери потрапили не одразу після закінчення навчання? – Коли я навчалася в консерваторії, в Національній опері працював учень Тамари Веске Олександр Востряков. До нього зателефонувала моя викладачка і сказала, що в неї є дуже хороше мецо-сопрано. Мені запропонували пройти прослуховування. Серед членів комісії були Володимир Кожухар, Марія Стеф’юк, Лідія Забіляста, Роман Майборода. Заспівала, послухали і вирішили брати мене до театру. Але тоді не склалося, бо відбулася зміна керівництва і стало не до мене. Я поїхала до Чехії, де взяла участь у конкурсі, що став для мене хорошим досвідом. Працювала над вокалом, вивчала партії, співала в інших театрах. Минули роки, врешті я вирішила взяти участь ще водному прослуховуванні в Національній опері. Спочатку треба було співати під фортепіано, потім з оркестром, а після цього – у виставі “Князь Ігор”. Підготуватися допоміг В’ячеслав Лупалов. Бажала працювати в Національній опері ще й тому, що тут працював цей співак і педагог. Його вокальна школа була справжньою італійською, він чудово викладав вокал, і я легко перейняла цю манеру співу. Зізнаюсь: я вчуся все життя. Коли співаєш поряд із такими особистостями, як Забіляста та Анісімова, то починаєш дихати так само, як вони. – Напевно, запам’ятався перший вихід на головну оперну сцену країни. – Першою була вже згадана опера “Князь Ігор”. Моїми партнерами по сцені були Степан Фіцич, Лідія Забіляста, Роман Майборода, постановник Дмитро Гнатюк, диригент Іван Гамкало. Степан Фіцич сказав, аби я не боялася, він у всьому допоможе мені і підтримає на сцені. Все відбулося легко. Після цього вийшов наказ, що з наступного тижня я працюю в театрі. Після першого виступу поїхала до сім’ї у Харків, а о 22-й годині мені телефонують і кажуть, що зранку я знову маю бути в Києві. Їхала до столиці у потязі на боковій полиці, зранку у мене була підвищена температура. Мала виконувати партію головної героїні в “Царевій нареченій”, знала її ще з часів навчання у Харкові. А партія надскладна і починається з пісні а капела. До цього не співала її десь три роки. Потрапила в цю виставу без репетицій, було непросто. Режисер Анатолій Солов’яненко дав свободу для творчості. Допомогли диригент і партнери. Можна сказати, що вони вели мене по сцені, а я зробила все, що змогла. Публіка сприйняла прекрасно. Це було на третій день моєї офіційної роботи в театрі. Мені комфортно працювати у цьому театрі. Дуже люблю колег по сцені. І якщо у них щось не виходить, то знаю, що винні в цьому насамперед не вони, а обставини. – Очевидно, є партії, особливо близькі? – Наступною моєю партією, коли я тільки прийшла до театру, була Азучена в опері “Трубадур” Джузеппе Верді. Партія готувалась швидко, вона драматична, складна не тільки за вокалом, а й за акторською грою, бо потрібен образ божевільної людини, яка пережила жахливі страждання. Це було 20 років тому, потім цю виставу зняли з репертуару в Національній опері. Але партію Азучени я співала в інших театрах та країнах, загалом було вісім постановок “Трубадура” в моєму творчому житті. Я щаслива, що через 20 років вистава “Трубадур” Джузеппе Верді набула нового життя, з’явилася нова постановка. Думаю, що згодом вистава обросте іншими відчуттями, ніж на прем’єрі, кожен співак завжди знаходить нове у своїх партіях, щось змінює, постійно шукає нові барви. Згадую слова директора нашого театру Петра Чуприни, які він казав ще на прослуховуванні: “Мені потрібен прем’єр, той, хто співатиме перші партії, на другі партії виконавців вистачає”. Тому я одразу почала з великих складних партій, таких як Любаша, Кінчаківна, Азучена, Любов Кочубей, Марина Мнішек, Амнеріс та інші. Тільки з другорядних в мене була Марта в “Фаусті” Гуно, бо диригенту була потрібна саме така грайлива Марта в пару до Мефістофеля. Особливо мені подобається концертне виконання опер, бо є ти і музика, бо ніхто не нав’язує свого прочитання образу, а ти робиш так, як цього хотів би композитор. Та за рахунок концертного виконання є можливість заспівати багато опер, бо постановки дуже дорогі, їх роблять 1-2 на рік, а концертне виконання опери може познайомити слухачів нашого міста з багатьма оперними шедеврами. – Як для вас почалася війна? – 24 лютого 2022 року мав бути концерт у Харківській філармонії. За день до цього провели репетиції з оркестром, а зранку я прокинулася від вибухів. Зрозуміла, що почалося… Найстрашнішим тоді було відчуття відсутності майбутнього. Ми все життя це майбутнє створювали, а коли почалася повномасштабна війна, то вже не могли про нього навіть думати. Коли буде мир, тоді можна буде думати про творчість, про життя, про майбутнє. А творчість – це і є майбутнє. Ти плануєш вивчити нову партію, показати публіці нову програму концерту. А зараз мені важко планувати, бо я не знаю, що буде завтра. У перші місяці була депресія. Стало трохи легше, коли змогла заспівати “Бал маскарад” в оперному театрі Тірани в Албанії. Дуже люблю цю виставу. Там почалася творчість, там побачила людські усмішки, не бомбить, не стріляє, не чекаєш щодня чогось жахливого. Проте мріяла про повернення до рідного театру. Зрозуміла, що справжнє мистецтво лікує. За стінами – війна, тривоги, а тут – зовсім інше життя. У Національній опері відновили роботу в перші місяці війни з “Севільського цирульника”. Художній керівник опери Анатолій Солов’яненко невипадково вирішив почати саме з цієї постановки, бо людей потрібно було хоча б на короткий час занурити в інший світ... Хотілося б повернутися до опери “Бал маскарад”. На початку року співала цю оперу в Італії з Рікардо Муті. Зараз часто відмовляюся від гастролей, а цього разу погодилася, бо він диригент найвищого рівня, він справжній. Вперше диригував “Бал маскарад” ще 50 років тому з видатним тенором Річардом Такером. Згадую, що в перші місяці війни мені дозволяли в Албанії виходити на сцену з українським прапором, а в Італії через два роки – вже ні. Єдине: в усіх інтерв’ю я намагалася розповідати про те, що у нас відбувається, хто винен. На жаль, багато чого з інтерв’ю вирізали і залишали переважно лише слова подяки за підтримку італійського народу. Для мене час розділився на до і після початку повномасштабної війни, як, напевно, і для більшості українців. – Чи були пропозиції виїхати з України і працювати за кордоном? – Так, звісно. Особливо багато таких пропозицій було в перші місяці війни – як від театрів, так і від співаків. Запрошували приїздити зі всією сім’єю. Попри велику конкуренцію в мистецтві, коли велика біда – весь світ єднається. Деякі співаки поїхали на захід, аби там далі робити свою кар’єру. Але я не шкодую, що залишилася. Виїхати і заспівати якусь оперу я можу завжди. Певним чином творчо підзарядитися, потім поділитися враженнями з колегами. Але тут мій дім, моя родина, моя земля. Адже це земля моїх предків, хоча в мені намішано різної крові. – Чи хтось із родини вирішив продовжити вашу справу? – Ні. І я нікому цього не радила. Так, збоку це може здатися святом. Але насправді постійні обмеження. Інколи доводиться виходити на сцену з підвищеною температурою, а публіка не повинна про це знати. Кожен здоровий співак може заспівати, а ти заспівай, коли хворий. Згадую прем’єру опери “Джоконда”, в якій Тетяна Анісімова співала головну партію. У другій дії вона впала, тяжко травмувала ногу, не могла ходити, їй вкололи знеболювальне, і довелося доспівувати сидячи, щоб не зірвати виставу. Ми знаємо і випадки, коли артисти та диригенти помирали на сцені. Ця професія надскладна. Вся сім’я працює з тобою. А надскладні партії настільки емоційно виснажують, що потім потрібно три дні для відновлення нормального стану. Іноді за виставу втрачаєш 2-3 кілограми. Віддаєш багато енергії. Потім частину цієї енергії повертають оплески. Вони дуже потрібні співакові. Дякую українській публіці – вона оплесків не шкодує. – Так буває не всюди? – Загалом публіка різна. Приміром, у Німеччині кричать і тупцяють ногами. Отже, це великий успіх вистави. Якщо не кричать, а просто аплодують, – це провал. Італійці непередбачувані: ти можеш гарно співати, але їм щось не подобається. Можуть свистіти диригенту чи виконавцю. Так було в часи Верді і раніше. Важливо, як тебе приймають під час поклонів. Пам’ятаю випадок, коли під час поклону одного зі співаків публіка сміялася. Тобі можуть навіть не аплодувати під час опери, а наприкінці кожен виконавець отримує свою порцію винагороди. – Що б ви хотіли сказати на завершення нашої розмови? – Нашій країні, нашому місту поталанило, що у нас є традиції оперних театрів. Відвідувати їх можуть собі дозволити майже всі. Можна купити квиток за зовсім невеликі кошти і доторкнутися до оперного мистецтва. А практично в усіх оперних театрах світу квитки дуже дорогі і купити їх може не кожен. Водночас рівень багатьох наших вистав навіть вищий, ніж закордонних. І такий високий рівень мають майже всі оперні театри України. Харківська національна опера не може сьогодні давати вистави на основній сцені. Вони зробили нову сцену на мінус другому поверсі, де раніше були майстерні. Сцена невелика, лише на 300 глядачів. Почали давати вистави, концерти. І я вже співала концерт на цій сцені і побачила, наскільки людям це потрібно. Там постійні аншлаги. Дякую Богові, що займаюся професією, яка лікує. Колись хотіла стати лікарем. Тоді мама мені сказала: “Почала з музики, музикою й продовжуй”. Мені хочеться, щоб у нашому театрі був камерний зал. Такі зали є майже в усіх оперних театрах світу. Тут співаки та артисти оркестру виконують камерні програми. Публіці потрібен такий прошарок культури. Також він потрібен співакові, бо камерна музика розвиває людину, розвиває музиканта. Мені цього бракує. На жаль, і Національна філармонія України майже не робить камерних програм, а раніше це було традицією. Кажуть, що люди на такі програми не підуть. Але ж треба завести нову традицію, щоб ходили. Слухачі поруч. Ти передаєш емоцію – і вона одразу до тебе повертається. Такі концерти не потребують декорацій, костюмів та тривалого часу на постановку. Є хороший потенціал, адже в Києві зібрані кращі співаки України. Прикро, що ця частина культури у нас зараз не розвивається. Наші співаки мають великий репертуар виконаних партій. Все це ми могли б подарувати нашій публіці. Приміром, я люблю партію Даліли з опери “Самсон і Даліла”. Там дивовижна музика. Чому б публіці це не показати? Можна все життя прожити в Києві і почути не більше сорока опер. Але ж їх значно більше. Люди не так багато знають про творчість Моцарта, Вагнера. Сподіваюсь на позитивні зміни в цьому питанні у близькому майбутньому. Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО Фото надано театром

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин