Національна еліта · “Її творчість – світ українського сходу, просторінь степу, глибочінь традиції, космос дитинства, ліричне і епічне, інтимне і громадянське”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
“Розчахнута душа як Золоті Ворота...” Про деякі поетичні перевтілення Любові Голоти з нагоди ювілею
Слово Просвіти, №01 за 2025 рік
Дмитро ЧИСТЯК
Славне 75-ліття – у непроминальної постаті нашої культури Любові Василівни Голоти – а хто в це повірить, хто повірить, що майже пів століття промайнуло від виходу її першої збірки “Народжена в степах” (1976)? А вона таки стала подією у поколінні сімдесятників, і з неї й нині боляче й просвітлено озиваються вірші, що прикрасять будь-яку поважну антологію поезії. Такі: Я жінка. Я травина. Я роса. Я без кохання – мов калина на морозі. Як чорний шовк, м’яка моя коса, Як дикий мед, горенять мої сльози.
Або ж такі: А полудень стривожиться й скона, І сутінком сливовий сад стриножить, І прийде вечір – схожий на коня, Що п’є і п’є. Й напитися не може…
Або ще: У доріг захрипли голоси – Ми давно вже з ними не співали. Голоси в нас тихої води, А пісні з любові і печалі. Уже перша, цілком оригінальна збірка утвердила поетесу серед талановитого грона (а поряд – Наталка Білоцерківець, і Дмитро Кремінь, і Анатолій Кичинський, і Софія Майданська, і Володимир Затуливітер…), про неї (як слушно зауважував Михайло Слабошпицький) писали й тепло відгукувались і Павло Загребельний, і Дмитро Павличко, й Іван Драч, і Григір Тютюнник, і Віталій Дончик та В’ячеслав Брюховецький, і ще, і ще… Зрештою, чи міг обійти увагою її творчість кожен справжній шанувальник поезії – світ українського сходу, просторінь степу, глибочінь традиції, космос дитинства, ліричне і епічне, інтимне і громадянське – у цих поезіях вражають органічністю (“о ні, лукавити природа не навчилась…”), а тому викликають довіру й захоплення. Звичайно, понад півстолітня поезія Любові Голоти розкриває перед уважним читачем нові й нові обрії. Ів цій психобіографії можна мандрувати від унікального циклу “Молочними очима”, де чи то силою емоційного вчування на тонкій матерії спогаду, чи то в екстатичному єднанні з природою оприявлюються різні виміри уявного і трансцендентного: “поволі почуваю відчувати, // як віддаляюся від дому і від саду, // не рухаючись з місця – мов лечу усні. // Зірки так глибоко заходять мені в вічі, // що я скидаю тіло на траву // й навшпиньках віддаляюся від нього”. // …Легенько батько торсає за плечі: // – Вставай! У тебе народився брат! – // Мовчу. Він дивиться на мене, і жаліє, // і гладить по щоці – рука його здригнулась, // як від струму: // – Д у ш а т в о я, д и т и н о, в ж е д о р о с л а…”. Така органічна містичність – і від залишків у поетичному фольклорного світовідчуття, і від степової епічності, і від пісенності краєвиду, коли мимоволі виспівується таке творче кредо: Між днем і вечором є ледь вловима мить: В пригаслім сонці битий шлях куриться, Там жінка йде із відрами вповні, Літає птиця…
Живу я словом, що болить мені, Шукаю серця – серцем прихилиться. Бо десь є жінка – з відрами вповні, Й над нею – птиця.
І прийде день далекий – по мені… Ви не журіться – долі уклоніться: Там жде вас жінка – з відрами вповні. І в небі – птиця. У цьому ліричному краєвиді крізь прозір вечірній, у прозір образів сходяться минуле з майбутнім, поцейбічне з потойбічним, є тут і громадянська етика, і вистраждана естетика рідного, яке, либонь, довіку пронесе авторка у своїх розмаїтих іпостасях служіння громаді – і коли боролась для випуску у світ знакових видань української літератури у видавництвах “Молодь” і “Радянський письменник”, у видавничому центрі “Просвіта” і поза ними, і на чолі культурологічного журналу “П’ята пора”, і під час численних громадських і культурних заходів Народного Руху України та Товариства “Просвіта”, і на хвилях Українського радіо, і в Національній спілці письменників України, і в Комітеті Національної премії України імені Тараса Шевченка, і нарешті – майже 30 літ на чолі редакції унікального тижневика “Слово Просвіти”… Про цю розмаїту діяльність, як і про майстерну публіцистику (і про її збірку інтерв’ю зі знаковими постатями нашої культури, “Сотворіння” у 2005-му, і про “Життя і чин Анатолія Погрібного”…), про талановиту прозу (за роман “Епізодична пам’ять” її вшановано Шевченківською премією за 2008 рік) Любові Голоти напевне писали багато і напишуть іще, а тут продовжу розмову про її поезію… У довірливих розмовах з Любов’ю Василівною (від часів рубрики “Молода країна” з дебютами вже нині відомих юних авторів у “Слові Просвіти” мріялось – які дивовижні спогади могли б вийти з-під її пера, і таки дещо оприлюднюється!) не разі не двічі вчувався жаль за тим, що журналістська і громадська робота відбирала дуже багато сил від творчості, однак хіба могло бути інакше, коли письменниця обрала щоденний чин для української культури у тяжкі часи на зламі епох? Не могла, оскільки цей чин – той стрижень, на якому тримається її творчість, органіка її творчості, де слово в суголоссі з помислом і дією. Але надзвичайна вимогливість до свого слова не допустила шквалів публіцистичності у поезію, а в низці гострих соціальних творів зафіксувала біль “опроміненої часом”. У поемі “Провінціалка” різкість оптики наведено домежно: вгадуються в ній антигерої нашої літератури, названі й герої, але з іронією, з нотками сарказму розгортається полотнище літературного процесу здебільшого не за високими зразками. Душа наїлася та й бреше, – гуляй, душа, без кунтуша! І в о с ь м и н о г и й вирушай на перехрестях словом креше – гуляй і пий, бреши, душа! […]
Їх “тьмы и тьмы” іде із пітьми, не сотворивши ні чорта.
Яка майстерна компіляція – мастаковиті віражі! Так хто ж ми – етнос чи вже нація? Рідня по слову чи чужі?
Лежить – запльована, залузана, – кого вона чекає з н а с, та, справжня муза, неомузена?!
О прекрасний час! Неповторний час!
У цій поемі, де князівство трав – поряд із бубабістами, табірний вагон Стуса і винозорий Гончар, Чорновіл і Тичина, Вічний Жид і Байда – страшний сміх за втраченим часом, коли химерні метаморфози штучного, часто інспіровані зовнішніми впливами – затьмарили есенційне і витворювали зразки вторинно-постколоніальної псевдокультури. А все ж таки катастрофізм довкілля – не знищує внутрішні сутнісні сили ліричної героїні, для якої вистраждані орієнтири – непорушні. Як і в поетичній творчості її високоталановитого чоловіка і соратника Павла Мовчана – здатність до перевтілення, відновлення в рідному космосі – повертає до нових перетворень. І в інтимній ліриці Любові Василівни – таке відновлення стає животворним для природи і людини: …Відсвітила нам ніч, мов засіяла яру пшеницю, Наче квітку до квітки, хилила чолом до чола… І здавалося нам: кожна птиця зронила по зірці. І побачили ми – кожну зірку прошила стріла. (“…Як відсяяла ніч і розгасла у небі зірниця…”) І якщо тут екстатично-любовне переходить на вищі рівні шляхом висвітлювання, уподібнення до зоряної субстанції (а з давніх-давен відомо про преображення як піднесення у світлі), то в інших творах – тілесне розмивається у водній субстанції (“вічність в крові, коли мить у ній ясно заб’ється…”), перепливає в уявне й співоче (“Лине мелодія, тешеться лодія…” насупроти “Перехвилю крізь літа – // Чи то жінка, чи то мрія, // Чи то пісня золота”), вертається до стихії вітрової (“Серпень нам дзвонить в давні розтріскані дзвони…”; “Живе, крилате серце твоє – птах!”), підноситься до небесного порогу (“і падала в Бога на білім високім порозі // двоглава істота, що Богом не прощена й досі…”): такі розмаїті, не метафоричні, а радше – міфопоетичні перевтілення утривалюють минущість матеріального й відносять у сфери поширення божественного, космізуючи довкілля. Але вглибання в силу першостихій неуникненно заглиблює поетку і в драматизм історичної пам’яті, до невмирущої сили Роду і Народу (“мертвих нема серед нас, // всі тут живі, // всі тут – безсмертні!”) з тривожною проспекцією в майбутнє – як у фіналі поеми “Час і пора” – з бабиною колядкою “з-під мертвих зір удосвіта”: “Розвився світ, як маків цвіт, // як Божа роса… А війна прийде – цвіт той обіб’є, роса опаде…”. І це знову справджується – в наш переступний час. Безсмертя Роду – у спадкоємності Слова (“Слово нам голова!”), крізь яке відлунюють і Ігорів похід із шаманом-Бояном, і козак Мамай, і батько Кобзар, і Мати Сира Земля, і Мати-Пшениця, і Мати-Вода, і Мати з немовлям під серцем, і найстарша сестра Пам’ять, і мила сестриця Пісня, і діди й баби – Сонце і Місяць, Зорі і Небо… Поема “Час і пора” – славень сутнісним силам світотворення, які крізь слово поетичне єднають часи і простори у все-присутності енергетичного імпульсу. І тому крізь гекатомби офір – утверджується віра в сходження нового циклу українського Сонця: Закопаний шлях тривимірний час поснує: Все, що мертве – безвічне. Але – чи в покої спочило?! Останній із роду уперто з колиски встає І котить на обрій вкраїнське схололе світило. І в пору повномасштабного вторгнення, коли змучена душа Любові Голоти озвалася до невинно убієнних у Бучі та Запоріжжі, до загиблої посестри Іриною Фаріон, явивши напевне найтрагічніші добірки на півстолітньому поетичному шляху, хочеться у фіналі цього слова нагадати їй і нам, що її внутрішній стрижень – непохитний, бо – живий у живому Слові, яке шукає і знаходить в нашому трагічному світі – неодмінні орієнтири! Многая і благая літа, наша прекрасна Любове Василівно! Сил і добра Вам на всіх шляхах, діліться ними ще довго – з багатьма-багатьма… А я таки – жива, і все така ж – Голота: це герб мій і тавро, і грає яра кров. Розчахнута душа як Золоті Ворота, а все-таки шука небесний свій покров.
Київ, грудень 2024 р.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
