Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Чесність – це та рідкісна в наш час чеснота, яка була лейтмотивом усього синового життя”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Цинічна “місія” московитів “асвабаждать”

Слово Просвіти, №01 за 2025 рік

Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету ім. І. Франка Лейтенант 24-ї Окремої механізованої бригади імені короля Данила, випускник факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка 10 липня 2020 року біля села Троїцького (неподалік Попасної) Тарас Матвіїв, порятувавши побратимів, поринув у засвіти. Матуся Героя України (посмертно) Тараса Матвіїва Валентина Павлівна Матвіїв впорядкувала записи сина і видала дві книжки “Мої думки”. У передмові до книжки читаємо “Чесність – це та рідкісна в наш час чеснота, яка була лейтмотивом усього синового життя. І навіть перед лицем смерті він зійшовся з нею в чесному поєдинку та виграв цей двобій, ставши безсмертним” [1]. Тарас Матвіїв до повномасштабного вторгнення російських нищителів в Україну роздумував: “Україна – загадка і моя печаль. Крізь мене твої віки величі й страждань пройшли за грань життя. Навіть у пеклі – я українець, ти – моя мати” [2]. Ці слова Великого Українця Тараса Тарасовича Матвіїва опубліковані у своєрідній візитівці до сьомого розділу моєї праці “Геноцид, етноцид, лінгвоцид української нації: хроніка незламності духу” (2024 р.). Книжка присвячена “Світлої пам’яті полеглим і живим борцям за самостійну, соборну, національну українську Україну”. Переклад тексту передмови, післямови, анотації англійською мовою здійснив професор Львівського національного університету імені Івана Франка Роман Дудок. На основі французьких, візантійських і арабських архівних документів викладачі нашого Львівського національного університету імені Івана Франка – доцентка історичного факультету Ольга Щодра і професор юридичного факультету Ігор Бойко у своїх працях переконливо обґрунтували, що давньоукраїнська держава Русь у 838 р. уже повноцінно існувала серед європейських країн як високорозвинута та той час держава [3]. Жаль, що цю історичну правду не сприймає професор Ярослав Грицак. На основі незаперечних документів (цифри, факти, коментарі) у книжці всебічно і переконливо розкрито підступну, цинічну, жорстоку агресивну політику і практику чужоземних режимів, які винищували українців, їхню мову, культуру, історію, духовність, самобутні звичаї і традиції. “Імперія вважала ворогом будьякого захисника мови і намагалася його фізично знищити. Бо очевидно, що саме мова не дає стерти з лиця землі українців” [4, с. 74], – наголошувала з незламним національним духом Ірина Фаріон. Основна увага у книжці зосереджена на розкритті лиходійної природи московсько-російського антиукраїнізму: геноциду, етноциду і лінгвоциду – трьох взаємозв’язаних концептів, які мають однакове закінчення “цид”, від латинського “caedo”, – що означає – убивати, знищувати. Геноцид – це запрограмоване фізичне вбивство людей незалежно від їхньої національності. Яскравим прикладом є нинішня терористична, руйнівна війна Російської Федерації проти України. Її мета – винищення всього народу, який живе в Україні. Етноцид – свідоме знищення людності за етнічною ознакою, як окремої культурно-історичної спільноти, тобто, винародовлення нації. Одверту брутальну московсько-комуністичну політику, спрямовану на знищення українського етносу, нині продовжує російська геноцидна антиукраїнська війна. Лінгвоцид – це свідоме, цілеспрямоване нищення мови як головної ознаки етносу, народу, нації, їхньої ідентичності. Доктор історичних наук, професор Степан Гелей у рецензії на рукопис книжки підкреслив (цитую): “На підставі ретельно проведених досліджень історичних документів та численних наукових і науково-публіцистичних праць автор розповів про українську мову як генетичний код нації, про розвиток нашої мови і культури в різні періоди їхнього існування, про поневіряння і заборони, яких вони зазнавали в часи бездержавності України, про українське національне відродження в двадцятих роках минулого століття та його жорстоке московсько-комуністичне придушення в 30–50 роках”. Кожен із семи розділів книжки висвітлює рубіжні події та явища двох паралельних у часі, але протилежних у намірах і цивілізаційному вимірі, процесів: етногенезу, націєі державотворення українського народу, його самовідданої боротьби за волю, свободу, самостійність, соборність та самоствердження – з одного боку, та прагнення московитів фізично і духовно поневолити українців, захопити і пограбувати наші землі, насильно накинути на нас свою російську мову, культуру, церкву, звичаї, ментальність, асимілювати і перетворити у рабів. В історичному контексті наголошую, що московити=росіяни і русичі=українці – різного роду-племені, вони ніколи не були одним етносом, одним народом, однією нацією. Московити=росіяни не є слов’янами, їхні корені в угрофінських і татаро-монгольських племенах. Політико-ідеологічні виклики, які породжені глобалізацією, жахливою війною Російської Федерації проти України та потужною антиукраїнською інформаційно-психологічною агресією, вимагають від кожного з нас застосовувати найрізноманітніші методи і форми, щоб розвінчувати російських маніпуляторів і всім серцем та інтелектом сприяти відродженню правдивої історичної пам’яті, формуванню української національної свідомості та гідності, державницького переконання, національної ідентичності. У цьому сенсі спочатку називаю декілька дат. 1051 рік. Антоній, який походив з Любеча, заснував Києво-Печерський монастир. Його сподвижником був Феодосій з Василева (нинішній Васильків). Києво-Печерські монастирі не могли і не можуть бути московськими=російськими, бо тоді ще держава Московія й у снах не являлася. Московія, як улус Золотої Орди, відома лише з 1277 року, тобто на 439 років пізніше давньоукраїнської держави Русь. Почаївську лавру заснували київські ченці у XIІI столітті. 1448 рік. Московський князь Василій Темний скликав церковний Собор, який самочинно висвятив на митрополита єпископа Іону. Отже, без благословення Царгородського патріарха постала Московська митрополія – на 400 років пізніше Київської. 1589 рік. Тоді силоміць було проголошено Московський патріархат. Почалося з того, що влітку 1588 року Царгородський патріарх Єремія II Тренос із супроводом прибув до Москви просити “милостині”, допомоги. Хитромудрий Борис Годунов щедро прийняв гостей і через кільканадцять днів звернувся до Єремії з “проханням” створити у Москві патріархат. Через серйозні канонічні перепони Єремія не хотів тай не смів задовольнити аморальне бажання Годунова. Впродовж кількох місяців грецьких ієрархів тримали під домашнім арештом, а Патріархові Єремії, старій, хворій людині, неодноразово погрожували довічним засланням до Владіміра. Зрештою, Єремія погодився і 27 січня 1589 р. московським патріархом став митрополит Іова. На час насильного утворення Московського патріархату землі теперішньої України не входили до Московії, а православні єпархії на цих землях підпорядковувалися Київській митрополії. Тому не може бути жодної мови про неканонічність Української Православної Церкви. Лиходійний 1686 рік. Тоді відбулося насильницьке приєднання Київської митрополії до Московського патріархату. Московська церква цілеспрямовано, цинічно зросійщувала українців. Отже, у 1686 р. закінчилося 700- річна самостійність Української Православної Церкви в юрисдикції Царгорода. Усі ми були свідками, як 6 січня 2019 р. Вселенський патріарх Варфоломій під час співслужіння Святої Божественної Літургії вручив Патріарший і Синодальний Томос Митрополитові Київському і всієї України Епіфанію. Ще до свого президентства Володимир Зеленський назвав Томос термосом. Можливо, йому було важко вимовляти це сакральне для українців Слово. Відроджена Помісна Православна Церква України і Греко- Католицька Церква України є нині життєдайною духовною силою у боротьбі з російськими терористичними загарбниками, які живляться імперською ідеологією, схарактеризованою у політичному тестаменті Петра I. Після гіркої поразки шведів і козаків гетьмана Мазепи Петро I написав своєрідний імперський заповіт, текст якого було знайдено у 1754 році у французьких дипломатичних архівах. Процитую кілька зловорожих порад Петра I наступникам на московському престолі: “1. Держати російський нарід у стані безперервної війни, аби не дати угаснути войовничому запалові московського жовнярства. Діяти так, аби мир служив війні, а війна – мирові, і то все в інтересі поширення межі добробуту Московії. 2. При кожній нагоді встрявати у справи європейських держав, особливо Німеччини, розділити Польщу, піддержуючи в ній внутрішні заколоти та постійні сварки. 3. Безупинно розширяти державні межі Московії вздовж Балтики на Північ, а вздовж Чорного моря – на Південь. 4. Коли Швеція буде розібрана, Персія переможена, Польща підбита, Туреччина завойована, наше військо об’єднане, Чорне і Балтійське моря під охороною наших кораблів, от тоді треба дуже потаємно запропонувати кожному зокрема – насамперед урядові версальському, а потім уряду віденському, поділити між собою владу над світом. Як один із них прийме пропозицію, що станеться з певністю, коли підлестити їхні амбіції й самолюбство, тоді використати його на те, щоб знищити другого. Потім знищити й того, що лишиться у боротьбі, якої вислід не підлягатиме жодним сумнівам, бо Московія тоді безроздільно володітиме цілим Сходом і великою частиною Європи …” [5]. Читаючи уривки цього імперського заповіту, на мою думку, у кожного з Вас, шановні читачі, зринають перед очима варварські дії Путіна і його вірних опричників, які несамовито продовжують злочинну політику Петра І, Катерини ІІ та інших московсько-російських царів і московсько-комуністичних вождів, які з пієтетом схвалювали геополітичне злодійство Петра I, здійснене у жовтні 1721 р. За порадою духовного ієрарха Московії Феофана Прокоповича, як не прикро – киянина, Петро I поіменував Московію давньоукраїнською назвою Русь, по-грецькому “Рассєя”, “Росія”. Петро I цією вкраденою назвою вводив в оману Європу, буцімто Московія не загарбала, не підкорила Русь=Україну, ніби моксельці=московити і руси= русини=українці є одним і тим же народом, від однієї матері, з однієї колиски, мають спільну історію, мову, культуру, церкву і що боротьба гетьмана Мазепи не мала національно-визвольного характеру, а була внутрішньою боротьбою за владу в російській державі. Щоб постати перед світом прогресивним діячем, Петро I купував в Європі журналістів і наказував, аби вони висвітлювали діяльність гетьмана Мазепи та історію Руси-України з його, Петрового, погляду. І оте зловороже, маніпулятивне Петрове бачення проникло не лише в журналістику, а й стало основою науки, якщо її можна так назвати. Зухвала брехливість Петра I проникла також в мистецтво і літературу. Наприклад, у поемі “Полтава” Пушкін оббрехав гетьмана Мазепу, обізвавши його “злодієм”. Пушкінську характеристику Мазепи Євген Маланюк означив, як “блюзнірчо-страшні і сатанинсько-брихливі рядки”. Сатанинсько-брехливою ідеєю наповнена стаття Путіна “Про історичну єдність росіян і українців” (2021 р.), сутнісне коріння якої живиться отруйними імперськими постулатами не тільки Петра I, а й Катерини II, в зловісну епоху якої утверджували маніпулятивний наратив про існування “триединого русского народа” (великороси, малороси і білоруси). Неонацист Путін безсоромно, глумливо нав’язує тезу, що “сучасна Україна – цілком і повністю дітище радянської епохи”, а не результат історичного, природного, об’єктивного розвитку впродовж тисячоліть. Спираючись на реакційну теорію академіка Погодіна, Путін заявляє, що на землях, на яких Ленін, мовляв, створив Україну, споконвіку жили російські люди, а тепер вони оголошені не корінним народом. Ця стаття за наративами подібна

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин