Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 2—3 (1332), 15—28 січня 2026 “Як ти українець, кругом перепони…” Звернення від матерів розстріляного покоління

Слово Просвіти, №02–03 за 2026 рік

18 січня виповнилося 70 років професору Миколі Степановичу Тимошику, доктору філологічних наук, вченому, журналісту, письменнику, громадському діячу, автору понад 30-ти книжок, видатному огієнкознавцю, лавреату багатьох літературних премій і одному з найактивніших авторів нашого тижневика. Сьогодні ювіляр – гість “Слова Просвіти”, відповідає на надзвичайно важливі запитання, які стосуються його майже п’ятдесятилітньої професійної діяльності, його погляду на сучасну науку і журналістику, на вибір – бути чесним у професії чи зручним, його спогадів про людей, котрі вплинули на формування характеру і україноцентричності, його задумів і планів. Микола ГОЛОМША, член Головної Ради ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Світе. Конгресмени. Переговорники. Європо. Ми дякуємо тим, хто допомагає Україні, тим хто бореться за нас і співчуває. Але ж скільки ще має загинути українців, щоб ви решта всі прозріли? Скільки тіл має лежати під завалами, скільки дитячих іграшок — у братських могилах, скільки матерів — у чорному, щоб ви побачили ріки крові в Україні? Чому ви заглядаєте в рот брехливим блазням кремля? Чому не називаєте речі своїми іменами — вбивство вбивством, агресію агресією, геноцид геноцидом? Чому намагаєтесь потрапити в об’єктив солодкої, слабкої брехні — брехні, зручної для кабінетів, але смертельної для українських домівок? Чому ви так прагнете сподобатися заокеанському дядькові, який цинічно і брутально намагається побудувати бізнес з агресором на крові українців? Невже рентабельність важливіша за людське життя? Невже прибуток переважує плач матері над тілом дитини? Підніміться. Хоч раз підніміться над брехнею, над амбіціями, над нелюдяністю, яку ви прикриваєте словами “реалізм” і “компроміс”. Сьогодні на вас дивляться мільйони біженців. На вас дивляться сотні тисяч убитих і закатованих. На вас дивляться ті, хто вже не може говорити, але чия тиша кричить гучніше за будь-які заяви. Ви втрачаєте не тільки людяність. Ви втрачаєте совість. Невже посади і гроші варті однієї втраченої маленької душі? Тієї, що вчора ще бігала, сміялася, хотіла жити. А сьогодні — її мати прокидається щоночі в сльозах і жаху, в інвалідному візку, з розбитим серцем, яке більше ніколи не стане цілим. Це не метафора. Це сьогоднішнє життя українців. Ми лягаємо спати — і не знаємо, чи прокинемося. А путіністи тим часом розігрують свою криваву лотерею: скільки душ сьогодні заберуть їхні шахеди і ракети. І десь у теплих кабінетах Трамп знову говорить із другом-терористом, відчуваючи, як той “щиро бажає процвітання Україні”. Процвітання — через смерть. Мир — через могили. Дружбу — через геноцид. Матері розстріляного покоління питають вас не як політиків. Вони питають вас як людей: — Скільки ще? — Скільки дітей має загинути, щоб ви перестали торгувати мораллю? — Скільки матерів має зійти з розуму від горя, щоб ви перестали шукати виправдання злу? Історія не питає дозволу. Вона виносить вирок. І коли цей вирок пролунає, у ньому не буде формулювань “складна ситуація” чи “геополітичний контекст”. У ньому буде одне питання: Чому ви знали — і мовчали? Прокиньтеся. Бо кров українців — уже на сторінках вашої історії. І вона не змивається. Слава Україні. Пам’ять усім убитим. Суд — усім співучасникам. Галина Дацюк: Миколо Степано§ вичу, про що найперше думається в ці дні? Чи про здобутки, яких немало, чи про найрідніших людей, що дали жит§ тя, чи про рідне село, звідки доля про§ стелила “Материн заповіт у рушнику 1933§го”? Микола Тимошик: Не покривлю душею, коли скажу – таки про Дани§ ну… Про свої витоки. Про початки своїх житейських доріг і розстаней, якими, як за Шевченком, судилося “поїхати далеко й побачити багато”… Про братиків Івана та Андрія – без§ відмовних трактористів-механізато§ рів вічно відсталого колгоспу “Жовтнева революція”, які пішли за небок§ рай молодими… Про сестру Пашу, яку за талант співати запрошували до хору Верьовки, але вона все життя мусила порати колгоспних телят, ланкувати в полі від зорі до зорі. Про батька-фронтовика, інваліда Другої світової війни з пенсією в 9 рублів, яких хронічно не вистачало на ліки. Про матір – доньку “ворога народу”, яка дорого розплатилася з радян§ ською владою за незгоду її батька йти до колгоспу й вимолила мені в Бога таку долю…. Не повіриш, але частіше повертаюся в село не думками, а ніби на крилах зверненої до Матері Ярем§ чукової пісні “Чуєш, мамо!”. Рвуть душу чимраз глибше ось ці слова: “Запитай…, запитай…, чи я так жи§ ву?”… Запитую себе і щоразу пробую відповісти самому собі… З тих відповідей виділяю три, що гріють душу. Це про свої неоплатні борги перед Даниною. Перший – повернув, без перебільшення, у відчайдушній боротьбі з місцевими невігласами й духовно убогими крикунами з ментальністю Вєрки Сердючки історичну назву Данина (замість змосковленого Даніно). Другий – ствердив у незвичний спосіб (знизу, а не зверху) двотомником на одну тисячу сторінок із назвою “Село” правдиву гілку української історії про колиску нації, яким віддавна було українське село. І третій – своїм “Материним заповітом у рушнику 1933-го”, про який ти згадала, спонукав колег-однодумців створювати й увічнювати подібні родинні саги. Цим повертатимемо втрачену генетичну пам’ять і стверджуватимемо національний стрижень українства. Г. Д.: Ми з тобою однокурсники, знайомі зі студентських часів – 1973–1978 рр. У 2008 році створили прекрасну книжку “Історія одного журналістського курсу”. На твою дум§ ку, маючи одних і тих самих вчителів, підручники, оточення, чому дехто з на§ ших однокурсників не сприйняли від§ новлення незалежності України і на все життя застрягли в радянському мину§ лому? М. Т.: Ми вступали на журналіс§ тику в епоху завершення короткої в часі хрущовської відлиги, яка поро§ дила вільнолюбиве шістдесятництво, а ті, в свою чергу, – нову хвилю націо§ нального відродження. Ця обставина на багато літ зробила професію жур§ наліста престижною і водночас відпо§ відальною. Пригадуєш шалені кон§ курси в ту пору? У наш рік вступу – під 30 чоловік на місце з-поміж учо§ рашніх десятикласників. Проблема – у виборі: кому ми, дипломовані журналісти, мали служити – партії (в руках якої була вся преса) чи народу, який вірив друкованому слову? Адже, увійшовши в реальну професію, зрозуміли: ці два по- Микола Тимошик на презентації книжки у США няття далеко не тотожні. І ця прірва – між реальністю й офіційно продукованою мільйонними накладами тодішніх ЗМІ фальшю, подвійною мораллю, дволикістю, угодовством, – посилювалася. Сама преса після так званого роздержавлення перейшла з рук хронічно фахово некомпетентної і національно кастрованої влади до кількох груп ментально далеких від намірів і сподівань притомного українства олігархів. Преса поступово втрачала людське обличчя, національну сутність і ставала “журналістикою обслуги”. Кого – зрозуміло: владних, грошовитих, непорядних і непрофесійних. Цікаво, що за всіх українських влад для слухняних журналістів, які мали гнучкі шиї і попереки в дугу, стало зберігалися пільги. Одна з них – звання “Заслужений журналіст України”. Його слід було заслужити – не в читача, а у влади, бо саме вона подавала документи на присвоєння такого “заслуженого” за вертикаллю: район – область – галузеве міністерство, й останнє “чистилище” – ментально чужі українству червоненки, табачники, єрмаки в офісах Президента. Чи могли б вони пропустити до тих списків “національно стурбованих”? Багато з наших свідомо пішли на таке угодовство. Здається мені, що з більш ніж пів сотні однокурсників, що залишалися донедавна в строю, ми з тобою чи не єдині, хто “не заслужені”… Втім, особисто я цим пишаюся. Г. Д.: Як у твоєму житті з’явилася Буковина і як ця прекрасна земля і лю§ ди гартували тебе? М. Т.: Поїхав у загадковий і незна§ ний мною “край Черемоша й Прута” за романтикою. Її так багато було в піснях мегапопулярної тоді “Смеріч§ ки”, в творах Кобилянської та Федь§ ковича за шкільною програмою. Жод§ ного разу не пошкодував, що відмо§ вився від цільової аспірантури, а, от§ же, перспективи столичної прописки по її закінченню та викладання в го§ ловному університеті країни. Їхав пізнавати реальне життя, стверджувати своє “я” в найкращій у світі професії. То був рік, коли верхівка влади припинила поширену в хрущовські часи політику “коренізації” кадрів. “Західняків” знову масово посилали на схід, а “східняків” – на захід. Звісно, для перемішування ще не Продовження на стор. 8—9 Вручення Народної Шевченківської премії біля пам’ятника Тарасу Шевченкові

с. 8 · сторінка оригіналу ↗

знавця”, “церковного діяча”. Але не еталонного державника, на якого мала б давно вже рівнятися наша національно вбога і почасти злочинна державна “еліта”. Г. Д.: Іван Огієнко – твій взі§ рець, як треба служити Україні, – завжди був гірко правдивим своєю націєтворчою позицією. Відвага, з якою ти криком кричиш про те, що болить, – одна із засадничих рис і твого характеру та чину. Що тебе спонукає не мовчати? М. Т.: Тут очевидні два чин§ ники – генетичний і набутий. Про перший коротко – я внук куркуля. Запізніле пізнання й ос§ мислення чину короткого й яск§ равого життя діда Івана Мозгово§ го – батька моєї матері, яке в мо§ лодому віці обірвалося на Солов§ ках, лиш прискорило проростан§ ня тих рис характеру, які були послані з Неба певно ще з народження. Другого чинника набув упродовж років праці з архівними документами та з численних інтерв’ю з живими свідками подій, які судилося мені повернути з безпам’ятства. Поступово вказівними зорями, авторитетними взірцями, орім батьків, ставали герої моїх книг – від Огієнка, Онацького, Русової до репресованих, замучених, знеславлених, убієнних, замучених голодоморами, невідмолених, непрошених, непізнаних, достойно непоцінованих сучасниками. У моменти, коли опускаються руки, переконую себе в тому, що їм було значно гірше, ніж мені тепер, коли часто доводиться стикатися з несправедливістю. Г. Д.: Принципів прямостояння і чесності протягом багатьох років ти навчаєш майбутніх редакторів і журналістів. Тобі важливо, щоб студенти не лише опанували знан§ ня, а й усвідомили свою відпові§ дальність за кожне мовлене чи на§ писане слово. Що можеш сказати про нинішнє журналістське поко§ ління? Надія є? М. Т.: На жаль, тут оптимізму в цім питанні стає все менше. На§ буті в результаті, як ти вислови§ лася, багатьох років прямостоян§ ня принципи власних “Трьох П” (Професіоналізму, Порядности, Патріотизму) на очах нівелюють§ ся реаліями життя. У наші з то§ бою роки на журналістику прий§ мали передусім талановиту мо§ лодь, що мала вроджені задатки до писання. Здебільшого такі під§ ростали не на асфальті, а в укра§ їнській глибинці. Тоді мірилом вступу на факультет був творчий доробок. Дикий ринок вирвав із коренем цю святая святих профе§ сії. Гарантованим “входом” на престижні спеціальності, якою завжди була журналістика, став грошовий гаманець батьків абіту§ рієнта. До запровадження ЗНО чи не всі бюджетні місця були продані наперед через корупційні схеми, якими давно вже заражена українська вища школа. Із запровадженням платної форми навчання, коли кількість бюджетних місць стала різко скорочуватися, студенти-контрактники стали головними годувальниками вишів. Вони амбітні і ледачі до знань. Підхід до навчання в них здебільше один: я, мовляв, вам плачу гроші, ви мені зобов’язані поставити оцінку. Відбулося знецінення університетської освіти. Маємо на ринку праці масу журналістів, дипломи яких не підтверджені належними навичками написання різножанрових текстів. Г. Д.: Ти належиш до тих на§ уковців, які, навчаючи інших, теж мають життєву потребу вчитися – стажувався у багатьох країнах. Що для тебе означають такі закор§ донні поїздки: престиж, досвід, культурну дипломатію? М. Т.: Признаюся чесно: лиш коли опиняєшся в науковому сві§ ті, зримо відчуваєш, у яку безна§ дію загнали національну освіту загалом та університетську зокре§ ма наші невігласи-реформатори. Безкінечно змінюються міністри, щораз більше вони шокують гро§ мадськість своєю некомпетен§ тністю. Безпорадність і неефек§ тивність управлінського апарату зашкалює. Ми, на жаль, не наближаємося, а вперто віддаляємося від стандартів вищої освіти, які толеруються на Заході. Там віддавна цінується професіоналізм, шанується власна позиція, створюються належні умови і для викладан- Автографи від автора читачам у Польщі ня, і для наукових досліджень. Там із тріском виганяють тих, хто вкрав бодай частину відсотка чужого тексту й привласнив до своїх публікацій. Там свято толерують наукову доброчесність. Там професори не заграють зі студентами-ледарями, не прагнуть догодити прогульникам. Там не складають так звані рейтинги на кшталт “викладач очима студентів”. Там основою авторитету професора є його публікаторська діяльність, наявність власних підручників, своєї наукової школи. Мені Бог послав низку неповторних наукових стажувань у престижних університетах Заходу. Зокрема, в США, Канаді, Великій Британії, Фінляндії, Німеччині. Такі запрошення і поїздки зазвичай фінансуються тими, хто запрошує. Тому тут, як ти влучно висловилася, три в одному – і престиж, і досвід, і культурна дипломатія. Для прикладу, в Інституті гуманітарних наук Гельсінського університету, де я стажувався рівно рік тому, знаковою для мене була прощальна мультимедійна лекція (звісно, англійською мовою) для академічної спільноти університету з промовистою назвою “Руйнування міфів “русского міра” у працях окремо взятого українського вченого (на матеріалах 30-ти українознавчих книг проф. М. Тимошика)”. Там, посеред лекції, був промовистий кадр: мій письмовий стіл із комп’ютером, батарея якого має до 6 годин самостійної енергії, три свічки довкола і верстка нової книги зі свіжими правками – то про умови, в яких доводиться працювати нині українському вченому в час системних бомбардувань рашистами України. Коли побачив, що після моєї підсумкової фрази “Слава Україні! – Glory to Ukraine!” вся авдиторія встала, ніби крила виросли у мене за плечима. Г. Д.: Останнє на сьогодні твоє відрядження – у Мюнхен, де ти ви§ ступив у Вільному університеті, чим викликав фантастичне захоплення серед викладацької та студентської спільноти. Розкажи про це. М. Т.: Ти маєш на увазі мою лекцію на сайті самого УВУ? Так, то для мене було несподіванкою – почути від колег оцінку про “духовне і моральне потрясіння від почутого”. Боляче, що про та§ ку культурно-освітню диплома§ тію, про промоцію українства і України за кордоном наші “ре§ форматори” фактично не дбають. Це не означає, що Україна не фі§ нансує таких поїздок. Але яких і кого посилає своїми “послами” на чужині? Скільки було скан§ дальних історій про “місіонерські концерти маловідомих “зірок”, які, опинившись за державні гро§ ші на Заході, гучно заявляли, що не бажають повертатися в Украї§ ну, бо мовляв, жити хочуть. Ди§ кунство якесь. І наша ганьба. Ти гадаєш, хтось у міністерстві поніс покарання за такого морального виродка зі званням “заслуже§ ний”, що зганьбив перед світом Україну? Напрошується паралель із Українською капелою під орудою Олександра Кошиця. Тоді, понад сто років тому, уряд УНР, знемагаючи від натиску московських військ, віднаходить кошти й посилає на кілька місяців у турне Європою й Америкою цей хор із високою місією змусити (чи спонукати) чужинців дивися на Україну не через московські, а українські окуляри. Забули? Не знали? Не актуальна така дипломатія? З ким про це говорити в наших міністерствах? Там дивляться на тебе і на твої пропозиції, як на дивака не з їхнього світу! Г. Д.: Вже кілька років поспіль ти видаєш науковий журнал “Ук§ раїнський інформаційний простір”, який означив як видання з критері§ ями наукової доброчесності, оригі§ нальності, проукраїнськости. Ти вважаєш, що ця краплина в морі може вплинути на корупцію і плагі§ ат в сучасній науці? М. Т.: Мені справді вдалося створити науковий журнал, у якому таки немає місця для інте§ лектуальної проституції. Відразу наголошу, що цей журнал ніколи не був моїм. Його засновник – Київський національний універ§ ситет культури і мистецтв. У від§ повідь на пропозицію вісім років тому ректора університету проф. Михайла Поплавського очолити цей журнал та вивести його в роз§ ряд фахових і авторитетних у га§ лузі в мене була одна умова: без§ коштовність публікацій для “сво§ їх” і “чужих”. На сторінки “Українського інформаційного простору” зайти цілковито легко. До того ж, без грошових поборів, що стали ганебним явищем новочасної української наукової періодики. “Зелене” світло всім: від магістрів до професорів; від своїх (які в штаті університету) до чужих (з інших вишів). Критерії для всіх незмінні й прозорі: а) наукова доброчесність; б) оригінальність, тобто першодрук; в) проукраїнськість (в конкретиці світової) профільної проблематики (журналістика, архівна справа). Перші дві вимоги обов’язково перевіряються по отриманні статті через “круту” програму “Антиплаг” (копає глибоко й безпристрасно). Третя вимога – у сфері компетенції головного редактора. Звісно, за незмінного дотримання таких критеріїв доводиться відсіювати на початку немало наукової полови і лженаукових сентенцій, які “ні про що” і якими переповнена в останні роки низка наших доморощених наукових видань. Звісно, й те, що за таку позицію доводиться “наживати” нових опонентів – прямих і прихованих, які здебільше в науку прийшли, особливо в останні десятиліття, не чесно, а “із заднього ходу”. Вустами моїх опонентів про те, що нібито в “журнал імені Ти- Презентація книжки “Змосковлення Буковини”. Сидять зліва на право: В. Цибух, Я. Калакура, другий ряд: П. Мовчан, М. Тимошик

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин