Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №02–03 за 2026 рік

16 с. · 27 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 2—3 (1332), 15—28 січня 2026 “Як ти українець, кругом перепони…” Звернення від матерів розстріляного покоління

18 січня виповнилося 70 років професору Миколі Степановичу Тимошику, доктору філологічних наук, вченому, журналісту, письменнику, громадському діячу, автору понад 30-ти книжок, видатному огієнкознавцю, лавреату багатьох літературних премій і одному з найактивніших авторів нашого тижневика. Сьогодні ювіляр – гість “Слова Просвіти”, відповідає на надзвичайно важливі запитання, які стосуються його майже п’ятдесятилітньої професійної діяльності, його погляду на сучасну науку і журналістику, на вибір – бути чесним у професії чи зручним, його спогадів про людей, котрі вплинули на формування характеру і україноцентричності, його задумів і планів. Микола ГОЛОМША, член Головної Ради ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Світе. Конгресмени. Переговорники. Європо. Ми дякуємо тим, хто допомагає Україні, тим хто бореться за нас і співчуває. Але ж скільки ще має загинути українців, щоб ви решта всі прозріли? Скільки тіл має лежати під завалами, скільки дитячих іграшок — у братських могилах, скільки матерів — у чорному, щоб ви побачили ріки крові в Україні? Чому ви заглядаєте в рот брехливим блазням кремля? Чому не називаєте речі своїми іменами — вбивство вбивством, агресію агресією, геноцид геноцидом? Чому намагаєтесь потрапити в об’єктив солодкої, слабкої брехні — брехні, зручної для кабінетів, але смертельної для українських домівок? Чому ви так прагнете сподобатися заокеанському дядькові, який цинічно і брутально намагається побудувати бізнес з агресором на крові українців? Невже рентабельність важливіша за людське життя? Невже прибуток переважує плач матері над тілом дитини? Підніміться. Хоч раз підніміться над брехнею, над амбіціями, над нелюдяністю, яку ви прикриваєте словами “реалізм” і “компроміс”. Сьогодні на вас дивляться мільйони біженців. На вас дивляться сотні тисяч убитих і закатованих. На вас дивляться ті, хто вже не може говорити, але чия тиша кричить гучніше за будь-які заяви. Ви втрачаєте не тільки людяність. Ви втрачаєте совість. Невже посади і гроші варті однієї втраченої маленької душі? Тієї, що вчора ще бігала, сміялася, хотіла жити. А сьогодні — її мати прокидається щоночі в сльозах і жаху, в інвалідному візку, з розбитим серцем, яке більше ніколи не стане цілим. Це не метафора. Це сьогоднішнє життя українців. Ми лягаємо спати — і не знаємо, чи прокинемося. А путіністи тим часом розігрують свою криваву лотерею: скільки душ сьогодні заберуть їхні шахеди і ракети. І десь у теплих кабінетах Трамп знову говорить із другом-терористом, відчуваючи, як той “щиро бажає процвітання Україні”. Процвітання — через смерть. Мир — через могили. Дружбу — через геноцид. Матері розстріляного покоління питають вас не як політиків. Вони питають вас як людей: — Скільки ще? — Скільки дітей має загинути, щоб ви перестали торгувати мораллю? — Скільки матерів має зійти з розуму від горя, щоб ви перестали шукати виправдання злу? Історія не питає дозволу. Вона виносить вирок. І коли цей вирок пролунає, у ньому не буде формулювань “складна ситуація” чи “геополітичний контекст”. У ньому буде одне питання: Чому ви знали — і мовчали? Прокиньтеся. Бо кров українців — уже на сторінках вашої історії. І вона не змивається. Слава Україні. Пам’ять усім убитим. Суд — усім співучасникам. Галина Дацюк: Миколо Степано§ вичу, про що найперше думається в ці дні? Чи про здобутки, яких немало, чи про найрідніших людей, що дали жит§ тя, чи про рідне село, звідки доля про§ стелила “Материн заповіт у рушнику 1933§го”? Микола Тимошик: Не покривлю душею, коли скажу – таки про Дани§ ну… Про свої витоки. Про початки своїх житейських доріг і розстаней, якими, як за Шевченком, судилося “поїхати далеко й побачити багато”… Про братиків Івана та Андрія – без§ відмовних трактористів-механізато§ рів вічно відсталого колгоспу “Жовтнева революція”, які пішли за небок§ рай молодими… Про сестру Пашу, яку за талант співати запрошували до хору Верьовки, але вона все життя мусила порати колгоспних телят, ланкувати в полі від зорі до зорі. Про батька-фронтовика, інваліда Другої світової війни з пенсією в 9 рублів, яких хронічно не вистачало на ліки. Про матір – доньку “ворога народу”, яка дорого розплатилася з радян§ ською владою за незгоду її батька йти до колгоспу й вимолила мені в Бога таку долю…. Не повіриш, але частіше повертаюся в село не думками, а ніби на крилах зверненої до Матері Ярем§ чукової пісні “Чуєш, мамо!”. Рвуть душу чимраз глибше ось ці слова: “Запитай…, запитай…, чи я так жи§ ву?”… Запитую себе і щоразу пробую відповісти самому собі… З тих відповідей виділяю три, що гріють душу. Це про свої неоплатні борги перед Даниною. Перший – повернув, без перебільшення, у відчайдушній боротьбі з місцевими невігласами й духовно убогими крикунами з ментальністю Вєрки Сердючки історичну назву Данина (замість змосковленого Даніно). Другий – ствердив у незвичний спосіб (знизу, а не зверху) двотомником на одну тисячу сторінок із назвою “Село” правдиву гілку української історії про колиску нації, яким віддавна було українське село. І третій – своїм “Материним заповітом у рушнику 1933-го”, про який ти згадала, спонукав колег-однодумців створювати й увічнювати подібні родинні саги. Цим повертатимемо втрачену генетичну пам’ять і стверджуватимемо національний стрижень українства. Г. Д.: Ми з тобою однокурсники, знайомі зі студентських часів – 1973–1978 рр. У 2008 році створили прекрасну книжку “Історія одного журналістського курсу”. На твою дум§ ку, маючи одних і тих самих вчителів, підручники, оточення, чому дехто з на§ ших однокурсників не сприйняли від§ новлення незалежності України і на все життя застрягли в радянському мину§ лому? М. Т.: Ми вступали на журналіс§ тику в епоху завершення короткої в часі хрущовської відлиги, яка поро§ дила вільнолюбиве шістдесятництво, а ті, в свою чергу, – нову хвилю націо§ нального відродження. Ця обставина на багато літ зробила професію жур§ наліста престижною і водночас відпо§ відальною. Пригадуєш шалені кон§ курси в ту пору? У наш рік вступу – під 30 чоловік на місце з-поміж учо§ рашніх десятикласників. Проблема – у виборі: кому ми, дипломовані журналісти, мали служити – партії (в руках якої була вся преса) чи народу, який вірив друкованому слову? Адже, увійшовши в реальну професію, зрозуміли: ці два по- Микола Тимошик на презентації книжки у США няття далеко не тотожні. І ця прірва – між реальністю й офіційно продукованою мільйонними накладами тодішніх ЗМІ фальшю, подвійною мораллю, дволикістю, угодовством, – посилювалася. Сама преса після так званого роздержавлення перейшла з рук хронічно фахово некомпетентної і національно кастрованої влади до кількох груп ментально далеких від намірів і сподівань притомного українства олігархів. Преса поступово втрачала людське обличчя, національну сутність і ставала “журналістикою обслуги”. Кого – зрозуміло: владних, грошовитих, непорядних і непрофесійних. Цікаво, що за всіх українських влад для слухняних журналістів, які мали гнучкі шиї і попереки в дугу, стало зберігалися пільги. Одна з них – звання “Заслужений журналіст України”. Його слід було заслужити – не в читача, а у влади, бо саме вона подавала документи на присвоєння такого “заслуженого” за вертикаллю: район – область – галузеве міністерство, й останнє “чистилище” – ментально чужі українству червоненки, табачники, єрмаки в офісах Президента. Чи могли б вони пропустити до тих списків “національно стурбованих”? Багато з наших свідомо пішли на таке угодовство. Здається мені, що з більш ніж пів сотні однокурсників, що залишалися донедавна в строю, ми з тобою чи не єдині, хто “не заслужені”… Втім, особисто я цим пишаюся. Г. Д.: Як у твоєму житті з’явилася Буковина і як ця прекрасна земля і лю§ ди гартували тебе? М. Т.: Поїхав у загадковий і незна§ ний мною “край Черемоша й Прута” за романтикою. Її так багато було в піснях мегапопулярної тоді “Смеріч§ ки”, в творах Кобилянської та Федь§ ковича за шкільною програмою. Жод§ ного разу не пошкодував, що відмо§ вився від цільової аспірантури, а, от§ же, перспективи столичної прописки по її закінченню та викладання в го§ ловному університеті країни. Їхав пізнавати реальне життя, стверджувати своє “я” в найкращій у світі професії. То був рік, коли верхівка влади припинила поширену в хрущовські часи політику “коренізації” кадрів. “Західняків” знову масово посилали на схід, а “східняків” – на захід. Звісно, для перемішування ще не Продовження на стор. 8—9 Вручення Народної Шевченківської премії біля пам’ятника Тарасу Шевченкові
Пряма мова · “Мусимо бути сильними духовно і мілітарно, “говорити правдою” зі своїм народом”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Соборність – вершинна цінність Нації

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Уже понад століття українці в різних суспільно-політичних умовах 22 січня вшановують визначну подію Злуки українських земель. Віддається повага славним діянням усіх тих, хто своєю звитягою, борнею, жертовною працею, вірою і талантом закладали фундамент нашої Соборності, Державності, Суверенності. То були вікопомні часи, коли почленована чужинцями нація, позбавлена своєї школи, церкви, державності, зуміла знайти в собі сили й енергію, щоби запалити той вогонь, який горів під задавненими попелищами в серцях і душах кожного притомного українця. Цим невгасимим вогнем була вершинна національна мрія – відновлення власної Держави, об’єднання (“з’єдинення”) розірваного народу в незламну Українську Націю. У переддень знаменної дати про ці високі устремління, чин наших батьків і дідів згадували громадські діячі, вчені, митці в Центральній “Просвіті” імені Тараса Шевченка на Хрещатику, де відбувався круглий стіл “День Соборності України та консолідація Української Нації”. Виступи й дискусії торкалися як тих історично значущих днів, так і сьогоднішніх, обпалених і обрамлених війною, трагедіями, героїчним спротивом (як і в роки національно-визвольних змагань) московському ординству. 22 січня Софійський майдан у Києві став саме тим священним місцем, де відбулося урочисте зібрання і був проголошений Акт Злуки українських земель, засвідчений роком раніше ІV Універсалом про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину Велику Україну. Цією ідеєю жили в ті часи українці на всіх теренах тоді ще не “з’єдиненої” України. Ще на початку листопада 1918 року, коли на західних землях установилася українська влада, зі Львова в Київ (до гетьмана П. Скоропадського) прибули повноважені Української Національної Ради (О. Назарук, В. Шухевич), щоби розпочати реалізацію цієї значущої національної справи. Підписання 1 грудня у Фастові Директорією УНР (С. Петлюра, В. Винниченко, П. Андрієвський, Ф. Швець) та державними секретарями ЗУНР (Л. Цегельський, Д. Левицький) “передвступного договору” щодо майбутньої Злуки двох українських держав стало вагомим кроком на цьому історичному етапі. Із важливими стратегічними планами до Києва в грудні прибуває місія військового міністра ЗУНР Д. Вітовського, сотника Легіону Українських Січових Стрільців, полковник і команданта Української Галицької Армії. Цей визначний український політик, організатор “Листопадового чину” став широко відомим і тим, що за одну ніч у надскладній ситуації захопив Львів, визволивши його від поляків. Тоді старшини УСС, Українська Генеральна Команда на чолі з Д. Вітовським, С. Горуком віддали накази військовим перебрати владу на місцях. Тож зранку 1 листопада Львів прокинувся під українською владою Національної Ради. На ратуші майорів синьо-жовтий прапор, піднятий 17- літнім Степаном Паньківським – це легендарна постать, воїн (із 16 років) Українських січових стрільців, поручник Української Галицької Армії, що загинув у 19 років за Україну. Член Пласту, таємної “Драгоманівської організації молоді”, він присвятив усе своє юне життя (як і його родина) українській справі. Адже його батько був одним із засновників наукового Товариства ім. Т. Шевченка, а молодший брат – голова уряду УНР в екзилі, очолював українські студентські товариства в Празі, був заступником В. Кубійовича, членом уряду Я. Стецька. Такі люди жили, творили, боролися на всіх українських землях, торували дорогу Свободі і Соборності, про них варто пам’ятати, їх мають знати і шанувати передусім у сучасному молодіжному середовищі, в школах, ліцеях гімназіях, університетах, особливо в епоху екзистенційної війни України проти агресивної рашистської московії. У ці часи на Буковині боротьбу за національну єдність очолив Український Крайовий Комітет, очолюваний О. Поповичем, який 25 жовтня вирішив скликати (3 листопада) Віче українців, на якому мала прийматися соборна відозва. І тут варто віддати належне українській молоді, студентам Чернівецького університету, які напередодні (28 жовтня) в Народному домі в Чернівцях прийняли резолюцію про підтримку ідеї заснування Української держави із українських земель Австро-Угорщини та її об’єднання в єдиній суверенній Державі – Україні. Гідним прикладом стала позиція Українського православного духовенства Буковини, яке прийняло важливу резолюцію на своєму третьому з’їзді, підтримавши “однодушно” об’єднання всіх українських земель в одну українську державу. А вчительство Заставнівського повіту, підтримавши проголошення самостійної української держави, висловило рішучий протест проти “посягань на якунебудь частину української території, постановило добровільно оподатковуватись на зібранє фонду національної оборони”. 3 листопада 1918 року багатотисячне віче заявило, що “український нарід чужого не бажає, але своєї рідної землі боронитиме до останнього… Віче бажає прилучення австрійської часті української землі до України”. Це – лише окремі незабутні сторінки тих славних діянь, які закладались у підмурівок Соборної України, для давно омріяної Злуки українських земель. Тому День 22 січня є для нас великим етичним уроком. Він має нагадувати всім сущим українцям, що борці за волю України ніколи не повинні бути поза форматом суспільної уваги. Їхніми іменами варто увічнювати вулиці, площі, навчальні заклади, знакові місця України, а не тими забродами і насильниками, для яких вона завжди була чужою. Національна пам’ять героїчної минувшини нагально потребує “присутності” в підручниках, навчальних програмах, музеях, культурному та інформаційному просторах, на лекціях, навчальних заняттях і в наукових розвідках. А ще День Соборності огранює вершинну цінність Шевченкового Слова Свободи. Бо насправді без енергії Шевченкової визвольної ідеї в Україні (бездержавній і державній), українському світі не відбувалася б жодна суспільно значуща подія. Саме такий перебіг думок супроводжує нас, коли згадуються події тих осінніх днів 1918-го на західноукраїнських землях, передусім 1 і 3 листопада у Львові та Чернівцях, у Києві, на Наддніпрянщині, Волині, Слобожанщині та Сіверщині. Мусимо про це знати, оскільки вони навічно вплетені в соборний вінок Української Державності. Національно-визвольні рухи на Великій Україні та західноукраїнських теренах (Галичина, Буковина, Волинь, Закарпаття) вписані славною сторінкою в творення української державності, утверджуючи соборність і суверенність віками розділеного чужинцями народу. Пригадується як на сесії австрійського парламенту (4 жовтня 1918 р.) українець С. Вітик заявив нечуване для тих часів: “Український нарід жадає для свойого національного життя між свобідними державами Європи сполучення всіх українських областей в Одну самостійну республіканську державу, яка стане независимою від усіх сусідніх держав”. Сьогодні, коли точиться запекла битва з московитами за Свободу й Незалежність України, відзначення цього дня є насамперед складанням поваги Українському Воїну, що нині відважно боронить рідну Землю і свою Державу. Бо серед усіх національних цінностей, які неформально викарбувані в Декалозі Українця, саме Воїн посідає найвище і найдостойніше місце. І так мусить бути завжди, оскільки Націю і Державу можна вберегти, зростити і зміцнити лише тоді, коли постануть серед українства три повнокровних і шанованих усіма суспільні стани – Воїн, Будитель, Трудолюб. Адже жорстокий і безжалісний світ вочевидь показує, що навіть надпрацьовитим і творчим “гречкосіям” ніколи не вдасться захистити свою духовну, політичну, економічну суверенність та гідність, якщо на сторожі народу не стоятиме Воїн. Очевидно, такою бачиться нинішня реальність, коли саме він перебуватиме в центрі найболючішої проблеми ХХІ століття (війни і миру). Справді, світ радикально змінився (в гірший бік), і сучасні цивілізаційні утворення, характеризуючись своєрідними світоглядними, культурно-історичними, життєтворчими “каліграфіями”, етичними нормами й способами буття, всетаки наділені спільною знаменниковістю, коли етика життя катастрофічно на планетарному рівні “програє” фізіологічному інстинкту. Здається, що відома багатьом “піраміда Маслоу” перевернулася з голови до ніг. Відбувається уподібнення епохам Риму й Вавилону, бо й тоді катаклізми, людські трагедії, загибель цивілізацій наставали за умов, коли суспільну мораль витолочували господарським “прогресом”, людяність кидалася в жорна фетишу ненаситної влади, наживи, ненависті до “іншого” та всіляким гріхопадінням. А держави в цей час табуювали гуманність і справедливість, замінюючи їх деспотіями, автократіями, тираніями, диктатурами, позбавляючи народи природного дару свободи й духовної суверенності. Політичні режими культуру та духовність сприймали(-ють) зазвичай “по-своєму”, розглядаючи їх лише як знаряддя “сили” для формування закритої, агресивної людності, навертаючи її до стадності, страху, упокореності, водночас творячи усталено фальшиво-чванливий “ідеал” своєї вищості, месійності й безкарності. Очевидно, саме в такому безпросвітному колі виплоджувалася століттями московська сатрапія, для якої рабство в усіх його проявах, як і раб, що “мовчить”, є її найвищим “цивілізаційним” доробком. Місією московії, її щоденним “плебісцитом” стало сотворення підневільного люду, затемненого сліпотою обскурантизму в ставленні до освіченості й культурності, свободи й миру. Ось який уже вік таку “ціннісну” модель життя вона експортує насильством, геноцидами, війнами багатьом народам і державам, перетворившись у вселенське зло. Ця московитська злотворність нагадує істини з біблейських історій, коли “земля буде дощенту зруйнована та пограбована, засумує, зів’яне, ослабіє вселенна… Бо переступили закони, постанову порушили, зламали вони заповіта відвічного”. Тому й сталося, що “на болотах” утвердилася не гуманізація, а варваризація, що знелюднює світ. Але не безвихідь є виходом із цієї безнадійності, оскільки людство володіє ще значним інтелектуальним та етичним капіталом, тому здатне зробити більш обнадійливий вибір щодо власної долі заради торжества миру над війною, не піддаючись облуді словесних декорацій, не промінюючи справжні цінності на “ціни” та егоїстичні забаганки хворобливої і брехливої політики. Чи зуміє сучасне Людство, прагнучи миру і свободи, здолати найбільшу загрозу для свого існування, ймення якої – рашистська росія? Так, якщо буде послуговуватися праведною нормою – “Спільними зусиллями” (Viribus Unitis); якщо сильні світу усвідомлять, нарешті, що умиротворення агресора є хибою; якщо визнаємо “всім миром”, що непокаране зло повертається все злішим. Це – реперні знаки для екзистенційного виміру тієї частини людства, яка воліє демократії, свободи і “благоговіння перед життям”. Але все залежатиме насамперед від нас, від сили нашої національної енергії. Бо “ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо” (В. Липинський). А чин цієї праведної справи потребує єдності, консолідації, “бути разом”. Тому й витають “видимо-невидимо” у ці дні біля Святої Софії заклично соборні слова “Думи” великого державника Івана Мазепи: Жалься, Боже, України, Що не вкупі має сини! У той День 22 січня 1919-го українці, будучи вірними наступниками цієї невмирущої ідеї соборності, оголосили всьому світу про свою неподільність і нерозривність, урочисто проголошуючи Злуку: “Однині во єдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина Українська Народня Республіка”. Та велична подія донині слугує нам добротним уроком задля твердого усвідомлення, в якому розкуйовдженому світі живемо, яких недругів і друзів маємо, з якими сусідами межуємо. А тому мусимо бути сильними духовно і мілітарно, “говорити правдою” зі своїм народом. Відчуваючи, вдивляючись у цей безсердечний та лютий світ, варто безустану відшукувати ті обереги й першооснови нашого виживання й зросту, які боронять нашу Державність, Ідентичність, Суверенність, Українськість, творять майбутню Перемогу. Ними є і довіку будуть Національна Пам’ять, Національна Культура, Рідна Мова, Традиція, Віра і найвища чеснота Нації – Український Воїн! Слава Героям! Слава Україні! Покладання квітів у День Соборності до пам’ятника Михайлу Грушевському в Києві
Суспільство · “Предстоятель ПЦУ Епіфаній звернувся до релігійних і моральних лідерів світу з закликом засуджувати воєнні злочини Росії”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

Надзвичайний та повноважний посол України в Великій Британії, головнокомандувач Збройних сил України у 2021— 2024 роках Валерій Залужний наголошує на важливості розвитку інновацій та технологій в Україні у співпраці з країнами-партнерами, коментуючи удари державиагресора по Україні в ніч на п’ятницю 9 січня, які вказують на підготовку РФ до тривалого військового протистояння. “Росія не готується до завершення війни, вона готується до тривалого протистояння. Ми бачимо інтенсивну війну на виснаження з шаленим науково-технічним прогресом. І обстріли минулої ночі – чергове тому підтвердження”, – написав пан Залужний в соцмережі Facebook у п’ятницю 9 січня, проілюструвавши повідомлення фотографіями пошкоджених житлових будинків та автомобілів у Києві. Російський диктатор путін не відмовляється від своїх загарбницьких цілей. Його окупаційна армія продовжує знищувати українські міста, зокрема ворог стирає з лиця Землі Костянтинівку, що у Донецькій області. Тепер противник розпочав знищення ще одного міста – Дружківки. Про це розповів старший лейтенант Сил оборони України із позивним “Алекс”, автор Телеграмканалу “Офіцер”. Він зазначив, що у Дружківці та її околицях FPV-дрони противника “поступово починають ставати сумною реальністю”. “Коли знищення Костянтинівки в самому розпалі і скоро від міста залишиться лише груда каміння, в той самий час КАБами та FPV-дронами вже починають знищувати Дружківку та все живе в ній – такі вони сучасні умови війни…”, – цитує офіцера видання “Главред”. Коментуючи варварські обстріли рашистів України в ніч з 8 на 9 січня, журналістка Марина Данилюк — Ярмолаєва в своєму блозі на сайті телеканалу “Еспресо” погоджується з експертами, які питають, а де ж обіцяне “око за око” — тобто блекаути на Москву? “І, врешті, критикуючи санкційну політику Трампа щодо ро/ сії, — чи достатньо ми доклали зусиль, аби зменшити бюджет Москви на війну з нами”, — за/ питує журналістка і далі цитує слушну думку українського еко/ номіста Іллі Несходовського: “А якого біса в той час, коли сотні тисяч українців сидять без елек/ троенергії, уряд забезпечує без/ перебійне постачання електрое/ нергії для нафтопроводу “Друж/ ба”, якою качається російська нафта для Орбана? Пане Володи/ мир Зеленський, вже нема Галу/ щенка, Єрмака, тому вся відпові/ дальність за цей злочин лежить особисто на вас. Ви через РНБО не зупиняєте цей транзит, це ва/ ша відповідальність, тому не вар/ то українцям говорити на скільки відсотків ви близькі до миру, як/ що ви забезпечуєте щорічно 5 млрд доларів доходів для агре/ сора на те, щоб він мав можли/ вість обстрілювати українців, як він робить це за останні місяці!”. Предстоятель ПЦУ Епіфаній звернувся до релігійних і моральних лідерів світу з закликом засуджувати воєнні злочини Росії. Про це він повідомив у соціальній мережі. Митрополит наголосив: “Просимо релігійних і моральних авторитетів світу викривати терор проти мирного населення, навмисне руйнування житла та цивільної інфраструктури, спрямоване на занурення України в холод і темряву. Закликаємо тих, хто несе відповідальність у світі, рішуче діяти, щоб примусити російську владу припинити державний терор. Дякуємо всім нашим партнерам і союзникам за підтримку України та спільні зусилля задля миру. Нехай Господь благословляє ваші добрі справи”. Генерал-майор ЗСУ, колишній заступник секретаря РНБО Сергій Кривонос у своєму блозі на Фейсбук зазначає, що “Україна має більше ніж достатньо ресурсів для перемоги”, а політичного глузду і волі у керівників країни бракує. “Просто дістало. Де ті довбані 3000 ракет? Сховали в ліс у мільярд дерев? А багаті вчителі не можуть їх знайти разом з бабусями? Коли під час війни народ бідніє, коли щороку офіційна інфляція з’їдає 12 відсотків, наші можновладці прикривають своїх “подєльніков”, позбавляючи їх громадянства і кришуючи їх втечу в Ізраїль? Це тих, хто крав мільйонами і “двушечку” мільйонів доларів системно відправляв до рашки. Коли ви, тварюки, нажеретесь? Ніколи! Але ж у труні кишень немає. Чи ви себе безсмертними уявили?”, — обурюється генерал. За його словами, проблеми нев ворогах з Московії — проблеми в голові українців. “Ми маємо всі шанси перемогти. Ми можемо робити власну зброю, в тому числі і для посилення нашої протиповітряної оборони. Просто треба перестати красти, але ці не можуть наїстися”,— пише пан Кривонос. Народні депутати звернулися до Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) з проханням розпочати перевірку фактів, озвучених бізнесменом Сергієм Ваганяном. Варто зазначити, що у нещодавно опублікованому відео підприємець, який наразі перебуває за межами України, розповів про принципи роботи Служби безпеки України у 2019–2021 роках, коли відомство очолювали Іван Баканов та Андрій Наумов. За словами Ваганяна, він тривалий час був частиною команди керівників СБУ та мав тісні особисті зв’язки з представниками оточення “95-го кварталу”, яким допомагав у вирішенні фінансових та господарських питань ще до президентських виборів 2019 року. Згідно зі свідченнями Ваганяна, фактичне управління спецслужбою здійснював Андрій Наумов, тоді як Іван Баканов виконував роль комунікатора між ним та Офісом Президента. Бізнесмен стверджує, що для безперешкодного експорту зерна та відсутності перевірок з боку правоохоронців він був змушений сплачувати “відсоток з прибутку”, який з часом зріс до 30–50%. Окрім прямих грошових виплат, за твердженням підприємця, практикувалося придбання для посадовців автомобілів, меблів та дорогих прикрас. Готівкові кошти, обсяги яких, за словами свідка, щомісяця становили від декількох до десяти мільйонів доларів, нібито перевозилися безпосередньо у службовому броньованому автомобілі голови СБУ. Російський диктатор путін все більше розчаровує президента США Дональда Трампа. Американський лідер бачить у ньому більшу перешкоду для миру в Україні, ніж у Володимирі Зеленському. Про це пише видання The Telegraph. Російський диктатор відкинув мир. Він намагається всіх переконати, що українська лінія оборони ось-ось рухне, щоб змусити президента США Дональда Трампа примусити Україну до капітуляції. Але путін бреше. Про це пише американська газета The New York Post (NYP), яка вважається улюбленим виданням Трампа, повідомляє NV. Через чотири роки після початку повномасштабної війни рф проти України Сили оборони тримаються, а наступ росіян залишається дуже повільним і дорогим. Саме на путіна необхідно чинити тиск, щоб він зрозумів “безглуздість подальшого кровопролиття заради своїх марних мрій про завоювання”, підкреслюється в статті. NYP також вказує, що попри чисельну перевагу противника та втрати, Україна продовжує стримувати росію і завдавати їй важких втрат. За словами народного депутата Олега Синютки, підготовка України до війни могла піти за іншим сценарієм. Він нагадує, що 12 січня 2022 року директор ЦРУ Вільям Бернс у Києві передав план російського вторгнення: “Гостомель. Чорнобиль. Чонгар. Київ. Напрямки головних ударів. Розвідка союзників спрацювала бездоганно. У нас був час...” “Сьогодні за бездіяльність заплачено тисячами життів українців, окупованою територією і знищеною енергетикою... Немає іншого шляху, ніж тримати єдність, боротися з ворогом і разом з нашими західними союзниками досягнути перемир’я. А “час збирати каміння” обов’язково прийде!”, — написав пан Синютка на своїй сторінці в Фейсбук. У Німеччині живуть понад 320 тисяч українських чоловіків призивного віку. При тому депортувати їх виключно за ухилення від мобілізації в Україні не будуть. Про це йдеться у відповіді уряду Німеччини на запит “Альтернативи для Німеччини”, зазначає видання DW. Так, станом на 31 жовтня 2025 року в Німеччині проживало 328 363 громадян України у віці від 18 до 60 років – до цього числа входять і ті, хто приїхав до країни до повномасштабної війни. Скільки з них підлягають військовому призову в Україні, у Берліні не знають. Так, серед чоловіків:87 тис. українців – від 18 до 24 років,168 тис. – від 25 до 45 років, 73 тис. – від 46 до 60 років. За двох народних депутатів, яких підозрюють у хабарях за “потрібні” голосування у парламенті, внесли застави. Йдеться про представників фракції “Слуга народу” Ольгу Савченко та Євгена Пивоварова. Суми застави разом сягають десятків мільйонів гривень. Про це повідомили журналісти проєкту “Схеми” від “Радіо Свобода”. За даними джерел у правоохоронних органах, 8 січня заставу у розмірі 16,6 мільйона гривень за Савченко вніс один з її адвокатів — Ігор Фомін. Загальна заробітна плата начальника Донецької ОВА Вадима Філашкіна за минулий рік склала майже 2,2 мільйона гривень. Про це виданню “Східний Варіант” повідомили в апараті Донецької ОДА. Це приблизно 183 тис. грн в місяць. Зокрема, його зарплата за 12 місяців складалася з посадового окладу — 1,6 млн грн, надбавки за роботу з відомостями, що становлять державну таємницю — 238 тис. грн, та оплата за час відрядження — 363 тис. грн. У соцмережах спалахнула дискусія навколо доньки Уповноваженої із захисту державної мови Олени Івановської. Користувачі помітили, що дівчина репостила у TikTok відео з російськими прапорами, хештегами міст рф та музикою гурту “Любе” – саме ці скріншоти й розлетілися мережею. Після публікацій у телеграм-каналах профіль дівчини став приватним, а контент, який викликав обурення, зник із відкритого доступу. На скріншотах також видно, що донька Івановської цікавилася російськими артистами та блогерами, а частина її старих lip sync була знята під російськомовні треки. У коментарях користувачі називали репости “лицемірством” і дорікали омбудсменці за виховання доньки. Інші іронізували: “Патріотам можна все”. Сама Івановська ситуацію поки не коментує, повідомляє видання BlIK. Словник “Мислово” визначив слово 2025 року для України. Ним став термін “переговори”. Про це повідомляє Regio News із посиланням на сайт “Мислово”. Як зазначається, саме слово “переговори” було актуальним протягом всього 2025 року, а особливо у травні, коли вперше за кілька років пройшли прямі перемовини української та російської делегацій. У рейтингу також опинилися слова “Мідас”, “НРК, “картонки” “кілл-зона”, а антирейтинг очолила фраза Генерального прокурора Україна Руслана Кравченка “прийду за кожним”. Газета “Сільські вісті” (№01, 08.01.2026) пише, що 1 січня виповнилося 80 років Валерію Мареничу, легенді української естради. “Свого часу славнозвісне тріо Мареничів збирало стадіони не тільки в тодішньому союзі, а й за кордоном. На їхніх піснях виросло не одне покоління”, — зазначає газета. У Національному музеї історії України у Другій світовій війні презентували виставковий проєкт “Крізь морок. Світло пам’яті”. Експозиція демонструє цифрові дані, зібрані в результаті документування наслідків війни у Харківській області, яка з 2022 року перебувала під постійною загрозою воєнних дій, окупації та бойових зіткнень. Про це інформує медіа “Дім” із посиланням на інформацію Міністерства культури України. Експонати виставки — це 3D- моделі зруйнованих об’єктів, місць незаконного утримання людей та масових поховань цивільних. Важливою частиною проєкту стали персональні історії мешканців Харківщини, надані Головним управлінням Національної поліції у Харківській області та Платформою пам’яті “Меморіал”. У Києві в одному з розважальних закладів стався мовний конфлікт між адміністраторкою та відвідувачами. Працівниця закладу відмовилась переходити на російську мову, якої від неї вимагали клієнти. Про це повідомляє 24 Канал з посиланням на інстаграм — сторінку Кімнат страху Insomnia у Києві. Саме там і з’явилося відео цього інциденту. На оприлюднених кадрах видно, як до приміщення розважального закладу зайшли двоє чоловіків. Після цього між ними та адміністраторкою виникла словесна перепалка. Один із відвідувачів поцікавився вартістю послуг. Після відповіді працівниці він попросив продовжити розмову російською, заявивши, що нібито “не розуміє української”. Адміністраторка відмовилась змінювати мову спілкування. Попри це, чоловік продовжив наполягати на використанні мови країни-агресорки. Почувши повторну відмову, відвідувачі зрештою залишили заклад. “До побачення. Вчіть українську” , – сказала їм услід працівниця закладу. П’єси українського драматурга Леся Подерв’янського вперше переклали англійською мовою та видали у форматі ілюстрованого артбука. Про це автор повідомив у Facebook, пише “Рубрика”, посилаючись на видання “Читомо”. Збірка має назву 10 Selected Plays. До неї увійшли десять обраних п’єс Подерв’янського, а також бонус — смс-оповідання “Кришку впєрьод!”. Переклад англійською виконав Роман Фомов. *** Запитання без відповідей. Чому Північна Корея під санкціями виробляє балістичні ракети, а Україна з міжнародною підтримкою жодної? От цікаво — наш найвеличніший і найпотужніший президент турботливо сповіщає нас про черговий масований обстріл, щоб ми що? Щоб ми встигли підготувати кожен своє персональне особисте ППО? Щоб ми підняли в повітря нашу приватну авіацію? Щоб ми встигли доробити кожен свою ракету “Фламінго” і нанесли упереджувальний удар по Оленячій губі? Чи щоб шо? Хтось може пояснити? Підготував Ігор ЗОЦ
Такі вони, просвітяни · “Спільна праця буде джерелом нових проєктів і звершень – для України і заради України”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ладач, Чехія), Софія Максимець (7-А клас ліцею №1), Вікторія Те/ лещук (7-А клас ліцею №1), Ве/ роніка Баран (9-Г клас ліцею №1), Андрій Кузиляк (9-А клас ліцею №1), Юлія Келеман (9-Г клас ліцею №1), Аліна Твердохліб (9-Г клас ліцею №1), Анастасія Дорошенко (10-А клас ліцею №1), Поліна Грималюк (10-А клас ліцею №1), Софія Зарівна (10-А клас ліцею №1), Вікторія Полянська (9-А клас ліцею №1), Анастасія Вережак (9-Г клас лі/ цею №1), Дар’я Фролкова (9-Г клас ліцею №1), Маргарита Ма/ тійчик (9-А клас ліцею №1), Дмитро Тисяк (10-А клас ліцею №1), Анна Демянець та Ростислав Стецько (10 клас ліцею №6), Діана Горбкова (11 кл. ліцею №2 і МАНУМ ІФМР), Дмитро Гембу/ рич (ФТЛ), Лідія Басараб (сту/ дентка 1 курсу ІФМНУ). Не було би таких досліджень та їхніх вкладень без керівників творчих робіт учасників конкурсу, тому кожному керівнику висловлено та вручено книжку і подяку від ІФМОВУТ “Просвіта”: Наталія Михайлівна Гуменяк (ВХПУ №3), Роксолана Степанівна Дебенко (ліцей №10), Володимир Михайлович Ревчук (ліцей №6), Леся Іванівна Гринів (ліцей №6), Людмила Михайлівна Нестерук (ліцей №17), Юлія Михайлівна Цибуляк (ліцей №3), Оксана Дмитрівна Таній і Оксана Ігорівна Копей (ліцей №13), Юрій Іванович Демянів і Соломія Русланівна Павлишин (ЦПВУМ ім. С. Бандери), Оксана Василівна Туранська (ліцей №28), Марія Василівна Пазинюк (ВСП “Івано-Франківський фаховий коледж” КНУВС), Леся Несторівна Кисляк (ОЮА), Наталія Миколаївна Басараб (ІФН- ТУНГ). А ще керівники, які крім подяки отримали найвищу нагороду від ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка – медаль “Будівничий України”: Віра Тарасівна Василишина і Леся Михайлівна Козич (ліцей №1), Марія Василівна Субичева-Остапюк (ФТЛ). Також медаллю нагороджено Василя Мельниковича – сценічне ім’я Гуцул-Хуліган (артист, композитор, шоумен, меценат). Отримала найвищу просвітянську нагороду медаль “Будівничий України” і Марія Василівна Дорожон – директорка Брустурського ліцею Космацької сільської ради Косівського району Івано-Франківської області; учителька української мови та літератури; володарка звання “Старший вчитель”; учасниця проєкту “Літній інститут–2025 Україна – Канада”; лавреатка Всеукраїнського конкурсу “Учитель року–2021”; членкиня наукової організації “Просвіта”. Голова Товариства М. Гуцол щиро подякувала за допомогу у проведенні заходу. Спільна праця буде джерелом нових проєктів і звершень – для України і заради України. “Просвіта” – це сила духу, міць слова, світло української ідентичності. Хай справа Тараса Шевченка живе в наших серцях! Війна триває, але ми знаємо: Україна вистоїть. Бо ми сильні. Бо ми разом. Бо за нами – Правда.
Такі вони, просвітяни · “Спільна праця буде джерелом нових проєктів і звершень – для України і заради України”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

“Просвіта” – духовний оберіг нації Про підсумки конкурсу “Історія і “Просвіта” – ХХІІ тур

Товариство “Просвіта” поєднує багаторічні традиції з актуальними викликами сучасності, підтримуючи національно-патріотичний дух та розвиток громади і співпрацюючи з органами влади, освіти і культури міста на ниві державотворення, дбає про культурний, національний та духовний розвиток жителів нашого міста. Міське об’єднання Товариства “Просвіта” нині має 62 первинні осередки, з якими ведеться організаційна та методична робота. Роль “Просвіти” в суспільстві повинна зростати. Утвердження української мови як державної в усіх сферах суспільного життя є основою роботи об’єднання. Товариство “Просвіта” працює на ниві національного та духовного розвитку українського народу. Центром культурно-просвітницької роботи, поширенням християнської моралі і національної духовності став Народний дім “Просвіта” в якому знаходиться “Світлиця” Товариства. Значна увага приділяється молоді, учням та дітям у відзначеннях державних свят, роковин “Матері-Просвіти”, вшануваннях видатних державних та громадських діячів, вчених, письменників і художників тощо. Рада і Правління об’єднання для пожвавлення роботи осередків організовують зустрічі, семінари для їх голів, різні конкурси серед молоді. Проводиться значна робота з відродження рукоділля: стародавніх технік в українській народній вишивці, макраме та плетіння гачком та спицями. Велика увага при цьому надається учням, роботі з молоддю, організації гуртків з освоєння й вивчення різних технік в українській вишивці. Організація активно працює над патріотичним вихованням, підтримкою ЗСУ (наприклад, збір коштів на РЕБи та дрони) – за останній місяць молоді просвітяни закупили 6 дронів “Черешня–10”, співпрацює з міською владою та реалізує різноманітні культурно-просвітницькі проєкти, відвідали онкохворих діток, де залишили допомоги на 58700 грн. Відбулися урочистості “Історія і “Просвіта” з нагоди відзначення створення найдавнішої громадської організації “Просвіта”, відновлення її в нашому місті та підбиття підсумків конкурсу “Історія і “Просвіта”. Голова ІФМОВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка, заступниця ректора з виховної роботи Івано-Франківського медичного університету, докторка філософії Марія Гуцол, дбаючи про виховання нашої молоді, заохотила її до участі у ХХІІ турі Всеукраїнського з міжнародною участю конкурсі “Історія і “Просвіта”. У ньому брали участь учні ліцеїв, студенти закладів вищої освіти та інші зацікавлені особи. Тож нині їх нагороджували представники міської влади, помічник народного депутата України Оксани Савчук та члени Правління товариства. Також вручили медалі “Будівничий України” активістам-просвітянам – педагогам, співакам, громадським діячам. Культурнопросвітницький захід “Історія і “Просвіта” – ХХІІ тур” відбувся у Музеї шани Тараса Шевченка НД “Просвіта”. До присутніх звернулася модераторка, голова правління Марія Гуцол: “Розпочинаємо наш творчий захід. Дякуємо Господу Богу та воїнам ЗСУ за кожний новий день і світанок і просимо хвилиною мовчання вшанувати тих, кого немає з нами серед живих”. Далі прозвучала пісня “Мить” у виконанні студентки 1 курсу філологічного факультету Карпатського університету ім. В. Стефаника Марії Дорожон. Захід благословив отець Орест Путько і прозвучали поетичні твори Іванни Мошури. Присутні прослухали поетичний калейдоскоп у виконанні молодих просвітян – учнів ліцею №1: Маргарити Матійчик (9 клас), Олександра Савки (9 клас), Івана Мельничука (10 клас), Дмитра Тисяка, Софії Зарівни і Поліни Грималюк (10 клас). Теми ХХІІ туру конкурсу “Історія і Просвіта”: Боротьба України триває… Українська мова – це мова Перемоги над Росією; Валерій Залужний – військовий і дипломат; Просвітянська діяльність українських патріотичних організацій світу. Цікаві випадки з життя та біографічні дані про патріотів – будівничих України на державному і місцевому рівнях (у місті, краю, Україні і світі); Патріотично-просвітянська діяльність художника Опанаса Заливахи (до 100-річчя від дня його народження) – в номінаціях “Публіцистика”, “Проза”, “Поезія”, “Малюнок”, “Фотографія”. Підбиваємо підсумки ХХІІ конкурсу “Історія і “Просвіта”. 62 учасники і 18 керівників – це багато! Всі роботи були змістовними дослідженнями даних тем. Жодне відзначення, жоден проєкт чи конкурс не відбувся би якби не співпраця з нашим міським головою Русланом Марцінківим та його командою, народним депутатом України Оксаною Савчук, міськими департаментами освіти та культури та цілою Івано-Франківською територіальною громадою, на які вони запрошувалися. На заході були присутні заступник голови м. Івано-Франківська та територіальної громади Віталій Федорів і заступник голови Департаменту інтеграції громад, внутрішньої політики та роботи з внутрішньо переміщеними особами ІФТГ Ігор Кінаш, які привітавши всіх присутніх, подякували за плідну роботу просвітянам міста і вручили квіти голові Товариства та від міської ради передали сувенірні подарункові набори для всіх учасників конкурсу, а від обласної військової адміністрації – книги наших прикарпатських письменників. До привітального слова запрошено помічника депутатки Верховної Ради України Юрія Головчака, який у своєму виступі сказав, що “Просвіта” має жити вічно. Україні ніколи не буде забагато світла цивілізації: в нових умовах нашого буття — в центрі просвіченої Європи – той смолоскип і та зоря хай запалають новим могутнім світлом”. Для нагородження переможців конкурсу запрошено заступника голови ІФМОВУТ “Просвіта” Івана Гавриловича та відповідального секретаря Товариства Наталію Синицю. У 2025 році – 100 років від дня народження патріота України, видатного художника Опанаса Заливахи. І всім 11 учням, які взяли участь у цьому конкурсі на тему “Патріотично/просвітянська діяльність художника Опанаса Заливахи”, разом із дипломом вручено сувенір – пам’ятну футболку з видрукуваним портретом О. Заливахи, завдяки народному депутатові України Оксани Савчук: Номінація “Проза” – 1 місце: Костянтин Земляков (учень ФТЛ), Анна Дроняк (6-Б клас лі/ цею №1), Ангеліна Мала (9-А клас ліцею №17), Анна-Марія Мазуренко (9-Д клас ліцею №10), Анастасія Стасюк (8-А клас ліцею № 10), Анастасія Ба/ сараб (студентка 1-го курсу ІФН/ ТУНГ), Владислава Тимків (8-Б) і Анна Яковіщак (9-Б клас ліцею №6). Номінація “Малюнок” – 1 міс/ це: Анастасія Тронь (11-В клас лі/ цею №3), Софія Дробна (8-Б клас ліцею №17). За розробку теми “Боротьба України триває… “Українська мова – це мова Перемоги над Росією”. Валерій Залужний – військовий і дипломат”: Номінація “Проза” – 1 місце: Олександр Дрозд (студент 3-го курсу ІФНМУ), Євген Жураков/ ський (студент 3-го курсу ІФ нав/ чально-наукового юридичного інституту Національного універ/ ситету “Одеська юридична акаде/ мія”), Софія Заник (7-А клас лі/ цею №1), Павло Ростовцев (6 клас ліцею №1), Євгеній Пет/ ришин (9-Г клас ліцею №1), Арі/ на Гаркавенко (10-В клас ліцею №3), Андрій Сліпченко (11-А клас ліцею №3), Олександр На/ зар (9-Б клас ліцею №13), Вікто/ рія Маланчук (9-А клас ліцею №17), Катерина Шевчук (11-А клас ліцею №12 і ЦПВУМ імені С. Бандери), Каріна Козінцева (11 клас ліцею №2 і ЦПВУМ ім. С. Бандери), Анна Павлюк (уче/ ниця ФТЛ), Діана Говера (просві/ тянка), Олена Поліщук (членки/ ня Міжнародної ГО “Поступ жі/ нок-мироносиць в діаспорі”, То/ ронто, Канада). Номінація “Поезія” – 1 місце: Злата Нездойминога (10-А клас ліцею №13), Віктор Онойко (11- А клас ФТЛ), Юлія Михайлівна Цибуляк (учителька історії ліцею №3). Номінація “Малюнок” – 1 міс/ це: Марія Зборовська (6-А клас ліцею №17), Таісія Копінчук, Оренчак Габріела і Олександра Дембіцька (студентки ІФНМУ), Ольга Герула, Юліана Круць, Уляна Гаморак (студентки ВСП “Івано-Франківський фаховий коледж” КНУВС). Тема “Просвітянська діяльність українських патріотичних організацій світу. Цікаві випадки з життя та біографічні дані про патріотів – будівничих України на державному і місцевому рівнях (у місті, краю, Україні і світі”: Номінація “Проза” – 1 місце: Олег Павлів (письменник, перек/ Підготувала Марія ГУЦОЛ, голова ІФМОВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, м. Івано-Франківськ Нещодавно ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка відзначило 157-ту річницю з дня заснування (1868 р.). 148 років минуло з часу заснування (1877 р.) філії Товариства “Просвіта” в м. Станиславові (нині – Івано-Франківськ). Івано-Франківське міське об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка відроджене 1992 р. (ІФМОВУТ), вважає себе продовжувачем славних традицій і звершень Матірної “Просвіти”, є найдавнішою українською патріотичною громадською організацією, яка несе в собі національну ідею та виконує функції державної ідеології.
Інформаційний простір · “Утверджувати українську національну свідомість, історичну чесність, сучасну справедливість і відповідальність”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Українськоцетрична націєтворча позиція

Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка Епіграфом для статті я обрав слова Володимира Йосиповича Здоровеги: “Журналістам сьогодні, як ніколи, повинно бути властиве болісне відчуття справедливості, докладне знання проблем і моральна відповідальність за слово сказане й написане”. Ці одухотворювальні думки наш безпосередній і опосередкований Навчитель ? професор Здоровега висловив 28 років тому. Переконаний, що їхня синергія у журналістикознавстві набула особливої націєцентричної актуальності під час нинішньої 28- ої повномасштабної війни Московії=Росії проти нашої України. В останні два-три роки, характеризуючи московську антиукраїнську ідеологію й політику, журналісти використовують латинський термін “existentia”, що українською мовою означає “існую”. Це — основна категорія екзистенціалізму, суть якої – внутрішнє буття людини, те непізнаване, ірраціональне в національному “Я”, завдяки чому людина є конкретною, оригінальною, неповторною, національною мовно-культурною особистістю. Московська імперська політика звіку-правіку спрямована проти існування українських національно свідомих особистостей. Сьогодні кремлівські рашисти водночас із тактичним фізичним знищенням українців під час геноцидної, терористичної війни потужно використовують стратегічну психологічну форму вигублювання української нації — приховане, повзуче російщення. Для цього навіть застосовують штучний інтелект. Приховане, повзуче російщення ґрунтується на витонченій малоросійській психології введенних в оману, очманілих від московської маніпулятивної пропаганди “какаяразніц”, “ждунів”, “невігласів”, “індеферентів”, “байдужистів” тощо. На жаль, дуже мало журналістів осуджує, розвінчує, викорчовує їхню свідому чи несвідому антиукраїнськість. Володимир Йосипович Здоровега глибоко, водночас дуже просто оцінив морально-духовну сутність професіоналізму журналіста: “Щоб успішно розмовляти з іншими людьми, треба самому стати особистістю”. Адже особистість є основою розвитку суспільства, спільних національних і власних безпекових інтересів на засадах націоналістичної соборності особистостей. Отже, кожний журналіст, дослідник колишніх і сучасних пресових видань, засобів комунікації як особистість покликаний принципово поєднувати професіоналізм, патріотизм, компетентність, правдивість і політичну далекоглядність, які є передумовою не механічної ретрансляції інформації у вузькому й широкому розумінні, а (наголошую) — інтелектуально-ідеологічним засобом впливу на формування в усіх українців національної свідомості й гідності, державницького мислення і переконання, морально-духовних цінностей. Важливим психолого-педагогічним, мовно-культурним, політико-історичним, професійно-творчим підґрунтям для життєдайного функціонування українських і зарубіжних медіа у сучасних геополітичних кризових ситуаціях є набутий, багатий досвід львівської школи журналістики. Один із її творців, корифеїв Володимир Йосипович Здоровега акцентував, що “львівська школа журналістики — явище аж ніяк не локальне, а загальноукраїнське. Це якраз один із тих … містків, які з’єднують українську журналістику з європейською”. Животворчими імпульсами зародження львівської школи журналістики були “Русалка Дністровая” (1837), “Зоря Галицька” (1848), яку Іван Франко назвав першим руським (тобто українським — В.Л.) політичним часописом. Потужний інтелектуально-професійний вплив на формування львівської школи журналістики мала газета “Діло”, журнали “Друг” і “Громадський друг”, які видавали із студентами Іван Франко і Михайло Павлик, а також Літературно-науковий вісник і “Вісник” Дмитра Донцова, видання Українських Січових Стрільців, Організації Українських Націоналістів, Української Повстанської Армії, шістдесятників, зокрема, позацензурний журнал В’ячеслава Чорновола “Український вісник” (1970–1972) – унікальне явище в історії української журналістики. Із створенням сімдесят років тому факультету журналістики тривав другий етап розвитку львівської школи журналістики. У ньому поєдналося дослідження теорії і практики преси, історії української і європейської журналістики, яке в свій час здійснювали Іван Франко, Михайло Возняк, Осип Маковей, Василь Щурат та інші, з навчанням студентів — майбутніх журналістів. Львівську школу журналістики творили, розвивали, підносили на професійно-моральний, інтелектуальний рівень науково-педагогічні особистості Володимир Дмитрук, Йосип Цьох, Володимир Здоровега, Михайло Нечиталюк, Дем’ян Григораш, Павло Ящук, Олександра Сербенська, Ольга Федик, Володимир Кибальчич, Юрій Петрушко, Борис Машталярчук, Юрій Шаповал, Степан Кость, Іван Крупський, Ігор Лубкович, Михайло Присяжний, Ігор Мельник, Анатолій Капелюшний, Зенон Дмитровський, Володимир Гой, Борис Потятиник, Олег Романчук … В одній статті важко назвати всіх колишніх і сучасних працівників факультету, які творили і сьогодні множать унікальну за українським національним духом львівську школу журналістики. Старше покоління добре пам’ятає, що у 60—80-х роках минулого століття вся ідеологія і політика в СРСР була спрямована на формування нової історичної спільності людей — радянський народ. Комуністичні вожді створювали морально-психологічну атмосферу легковажного, негативного, ворожого ставлення до вивчення і функціонування української мови та матеріально й адміністративно заохочували опанування російською мовою — мовою так званого міжнаціонального спілкування. У таких, м’яко кажучи, дискомфортних умовах, задушливій московсько-комуністичній атмосфері доводилося працювати Олександрі Антонівні Сербенській, високо нести інтелектуальну гідність львівської школи журналістики. Вона майстерно прищеплювала студентам не лише української, а й російської, єврейської, гагаузької та інших національностей професійно-психологічну потребу ґрунтовно вивчати і знати українську мову. Всевишній огортав Олександру Антонівну Сербенську благодаттю, щоб не втратити національно-громадянське “Я”, не збитися на манівці, а йти чесним шляхом батьківського роду до вершин педагогічно-наукової діяльності, формувати у студентів — майбутніх журналістів — розуміння, що стан розвитку і функціонування української мови, які мови кожного народу, залежить від освітнього рівня тисяч, мільйонів особистостей. Вперше про статті Івана Франка, “Що таке поступ?”, “Поза межами можливого”, “Одвертий лист до галицької української молодежі” я почув від Михайла Федоровича Нечиталюка. Тільки з нинішньої інтелектуально-професійної, національно-громадянської висоти можна оцінити внесок викладача Нечиталюка, який, ніби між іншим, у 1961 році привернув увау до цих націоналістичного духу праць Івана Франка у Кабінеті франкознавства. Неординарною особистістю був професор Йосип Терентійович Цьох. Він не поспішав виконувати настанови партійних інституцій про викладання всіх предметів російською мовою. Безперечно, позитивну роль у цьому відіграв декан факультету журналістики Й. Т. Цьох. На сьогоднішній Міжнародній науково-практичній конференції основну мову ведемо про одного з корифеїв львівської школи журналістики — Володимира Йосиповича Здоровегу з нагоди його 95-річчя. У спогадах багатьох випускників факультету мовиться про Здоровежине вміння навчати. “Він кожного разу відкривав перед тобою щось нове, досі незнане, але якесь близьке, цікаве і бажане, таке, яке хочеться повністю збагнути і зробити його своїм власним досягненням, — розповідав Роман Андріяшко. — Критичні судження Володимира Йосиповича не ображали, не принижували, не викликали відчуття нездатності, а, навпаки, розбуджували бажання розвивати свої сили в журналістській творчості”. Володимир Йосипович “інтуїтивно відчував свій вплив викладача на студентів і час від часу полюбляв зупинити в коридорі і у своїй лагідній манері зауважити, що на семінарі був неуважний або вступити в полеміку, здавалось би, з якогось несуттєвого виступу на зборах, або замітки в університетській багатотиражці, — згадує Олег Наливайко. — Я щасливий, що цей наш “коридор” зберігався до останнього його дня. Нас розділяли відстань, час, посади, але доля вперто зводила в цьому “коридорі” і я мав щастя чути його поради, думки, зауваження”. Актуальною є монографія “Perpetuum mobile Володимира Здоровеги” доцентки факультету журналістики нашого Університету Мирослави Рудик. У цій праці ґруновно досліджено наукову, публіцистичну діяльність Володимира Йосиповича та його визначальну роль у формуванні львівської школи журналістики. Простежено еволюцію наукових поглядів Володимира Здоровеги, систематизовано великий пласт його публіцистичних матеріалів, розкрито творчу майстерню. Як вчений, педагог, публіцист, наставник, Володимир Здоровега володів індивідуальним, тільки йому притаманним, виразним стилем писати і читати лекції. “Цінність слова Володимира Здоровеги — у його думці, у влучності й точності формулювань”, — цитую доцента Ігоря Івановича Паславського. Гідний вихованець і послідовник львівської школи журналістики Віктор Мазаний влучно підкреслив, що “Володимир Йосипович збагатив світ мудрістю Вів нас за руку по-батьківському, хотів, щоб принцип “совісної” журналістики, модель якої створив своїми теоретичними засадами, стали нашою щоденною філософією”. Творці, корифеї львівської школи журналістики самоповажно витримували виклики системи комуністичної освіти й виховання. Про один із її викликів Володимир Здоровега справедливо висловлювався! Декому хочеться, щоб Україна була без українців, без національної мови, без національної культури, тобто таким собі хохляцьким дублікатом Росії, правда, з певним фольклорним колоритом. До речі, така ідеологія нинішнього прихованого повзучого російщення. Після відновлення незалежності України на факультеті, у львівській школі журналістики відверто, щиро запанувала життєдайна, морально-духовна націє-творча аура, відкритість до творчих націоналістичних ризиків. Михайло Павлович Присяжний у статті “Куди йдемо?” наголошував, що “треба й надалі заповнювати вакуум нашої історичної пам’яті”, щоби давати гідну, компетентну відсіч новітнім викликам московських фашистів, які ведуть повномасштабну антиукраїнську екзистенційну війну. Керівник “Російського імперського руху” якийсь Жучковський раз-у-раз наголошує: “Росіянам потрібно зрозуміти, що Україна і українці як народ – це винятково вороже явище, а все вороже необхідно знищувати. Для того, щоби з’єднати російський народ, зібрати заново і зміцнити Росію — Україну і українців потрібно знищити!”. На цьому аморальному, антилюдському, антиукраїнському отруйному постулаті побудована імперська політика рашиста Путіна і шовіністичної Державної Думи, інформаційно-психологічна агресія російських медіа та їхніх прислужників в Україні. Сповідуючи принцип українського творчого націєцентризму, європейських демократичних цінностей, на засадах яких функціонує львівська школа журналістики, віддали своє життя за соборну, самостійну, національну, демократичну українську Україну випускники нашого факультету Євген Гулевич, Андрій Дусан, Василь Кіндрацький, Вадим Кофтунов, Богдан Маркевич, Тарас Матвіїв (Герой України — посмертно), Роман Панькевич, Валентин Присіч і Роман Ряжських. Під час захисту Української Держави від московських канібалів був поранений старший викладач кафедри радіомовлення і телебачення Тарас Подедворний. Про те, як витерпів поранення, витримав московське пекло екзистенційної війни, описав у своїх творах випускник нашого факультету Артур Дронь. За українську національну правдоцентричність, як визначальний принцип формування української національної свідомості та ідентичності, громадянського і державницького переконання, патріотів не лише зневажають, цькують, а й вбивають таких Великих Українців, як Ірина Фаріон, Андрій Парубій — випускників нашого Львівського національного університету імені Івана Франка. Осмислення, аналіз особливостей функціонування львівської школи журналістики в органічній єдності з науково-педагогічною діяльністю працівників факультету журналістики було би неповним, скупим без оприлюднення уривка тексту професора, філософа Андрія Пашука: “Мудрість полягає в тому, щоб помилки свої виправляти, бо кожна людина здатна помилитися, але і силою свого розуму, і незламною волею долає свої хиби в ім’я правди. Така доля кожної людини, які б висоти людського духу вона не займала. Володимир Здоровега за своїм характером був людиною доброю, щиросердною, мудрою. Головне полягає ще й в тому, що він був у своїй душі патріотом, любив свою землю, свій народ, українську мову та культуру, вболівав за національну та державну самостійність України. Це те, що визначало внутрішнє життєве кредо Здоровеги, яке він завжди беріг у своєму серці”. Скажу без перебільшення: внутрішнє життєве кредо Володимира Йосиповича Здоровеги — корифея львівської школи журналістики — життєдайно наснажує до сумлінної націєцентричної праці нинішній науково-педагогічний колектив факультету, на якому тепер працює шість кафедр. Їх очолюють авторитетні фахівці у галузі журналістикознавства: Наталія Габор, Парасковія Дворянин, Мар’ян Житарюк, Іван Крупський, Ігор Паславський і Марія Яцимірська. У цьому році ректор Університету призначив деканом факультету журналістики доцента Мар’яна Лозинського. Його заступниками є Андрій Яценко, Наталія Шайда, Юліана Лавриш. Це — ініціативний, працьовитий, інноваційний квартет. Отже, одним із головних завдань сучасних медіа, львівської школи журналістики – компетентне, ґрунтовне, всебічне розвінчування і традиційних, і найновіших імперських викликів з “логікою змія” у безпековій, морально-психологічній, військово-оборонній, соціально-економічній, політико-ідеологічній сферах України. Месійне покликання працівників засобів масової комунікації доброчесним словом і правдивим аудіовідеозображенням формувати й утверджувати українську національну свідомість, історичну чесність, сучасну справедливість і відповідальність, націоналістичні та загальнолюдські морально-духовні цінності, українську соборну ідентичність на засадах українського націєцентризму у світовому цивілізаційному співтоваристві.
Слово многоцінне · “Вона єднає покоління, значною мірою формує сам народ і є найдорожчою спадщиною нації”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Постання української мови, українського народу і першої української національної держави

Пропонована читачеві праця є четвертою частиною монографії “Постання української державності. (Часи Стародавнього Світу, Античності та Раннього Середньовіччя)”, яка готується до друку в київському видавництві “Право України”. Авторами книги є історик і письменник Дмитро Чобіт, який відповідає за історичну частину дослідження і доктор юридичних наук, професор Віктор Акуленко, провідний науковий співробітник Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, він відповідальний за юридичне наповнення праці, обґрунтування термінології та окремих аспектів видання. В. Акуленко став автором ідеї самого дослідження цієї теми. Він був рецензентом книги Д. Чобота “Ключі від миру і війни. Що таке Русь, Україна, Росія і хто такі українці та росіяни”, понад сто сторінок якої було присвячено питанням державності на давніх українських землях. До речі, журнал “Дзвін” впродовж 2022–2024 рр. друкував окремі розділи праці Д. Чобота, задовго до їх виходу окремою книгою. Дмитро ЧОБІТ Якраз розділи про державність попередньої історико-публіцистичної книги стали основою для нинішнього наукового дослідження цієї вкрай важливої і новаторської теми. На необхідність її дослідження звернув увагу керівник Наукового центру Української державності імені професора Володимира Кульчицького Національної академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор Олександр Святоцький і надав авторам всебічне сприяння та забезпечив їх апробацію у правничих виданнях. Окремі частини монографії “Постання української державності” друкував “Часопис Київського університету права” (№3 і №4 за 2024 р. і №1 і № 2 за 2025 р.), а також журнал “Українська державність” (№ 1 за 2025 р.) Практично четверта частина теперішньої монографії (всього їх шість, загальним обсягом понад сімсот сторінок), має цілком самостійне значення і вже названа рецензентами “монографією у монографії”, її автором є Дмитро Чобіт. До написання цієї частини книги спонукали критичні зауваження визначного українського мовознавця, академіка НАН України Григорія Півторака. Їх суть зводилася до наступного. Третя частина монографії Д.Чобота і В.Акуленка присвячена державі антів і королеві Божу. Хронологічно цей період охоплює ІV – VII ст.н.е. Низка істориків, у тому числі й М.Грушевський бачать в антах предків українського народу. Ґрунтуючись на численних джерелах, автори назвали державу антів першою українською національною державою, а їхнього правителя Божа, якого візантійський історик Йордан іменував королем, – українцем. Такий висновок Г. Півторак назвав “передчасним і занадто оптимістичним”, оскільки за висновками мовознавців про становлення української мови, а отже і українського народу можна впевнено говорити щойно з VI ст. н.е. Таку думку поважного вченого Д.Чобіт вважав дискусійною, оскільки у його книзі “Стиборівка: готи та їх нащадки. До питання про населення Волино-Подільського пограниччя ІІ – V ст. н.е.” та кількох статтях наведено чимало фактів про те, що мова, яку ми тепер називаємо українською, була розмовною мовою населення Волині і Поділля вже у ІІІ – ІV ст. н.е. Саме ці обставини і спонукали до додаткового дослідження цієї теми, результати якого вперше виносимо на суд читачів “Дзвону”. Тобто, перед вами, шановні читачі, четверта частина монографії “Постання української державності”. З огляду на значну кількість посилань, які суттєво впливають на площу видання, вважаємо за можливе їх не подавати. У книзі вони будуть наведені повністю з чималою кількістю ілюстрацій. Розділ І. Про українську державність і українську національну державу 1. Проблема національної на/ лежності держави антів У ході вивчення питань щодо державності антів, несподівано виникла проблема, правильне розв’язання якої матиме важливе значення не тільки для нашої праці, а й щодо дослідження зачатків української мови, постання українського народу та української національної держави, адже всі вони не тільки між собою тісно взаємопов’язані, а й складають єдине ціле. Без з’ясування часу виникнення й становлення мови неможливо вирішити проблему походження народу, а без наявності народу немає сенсу говорити про його національну державу. Отже все залежить від часу постання української мови. Головна причина полягала в розбіжності між хронологічними межами держави антів і часом виокремлення української мови із праслов’янської та її постання як цілком самостійної. Події пов’язані з королем антів Божем датуються 375 – 376 р.р. н.е., остання згадка про антів відноситься до 602 року. Отже, хронологічні межі у яких візантійські джерела багаторазово згадують народ антів припадають на кінець IV – початок VII ст. н.е. Слід наголосити: йдеться про перші й останні дати писемних згадок про антів, які дійшли до наших днів. Цілком зрозуміло, що анти нізвідки не з’явилися у 375 – 376 рр. і раптово не зникли кудись у 602 р. – час їх перебування на історичній арені значно ширший. Це перше. Друге – не завжди той народ називали антами; сірійський автор Псевдо-Захарія у 555 р. називав його рос, а грузинське джерело, описуючи напад скіфів на Константинополь 625 р., стверджувало, що тих скіфів ще називали росами. Візантійський історик готського походження Йордан, окрім етноніму анти, вжив до цього народу другу назву росомони. Перша частина цього слова на латинській і германській мовах означала “люди-роси”, а друга “мони (мани)”. Отже, росомони – це “руські люди”. Етнонім роси латинська мова запозичила з грецької, у якій відсутній звук “у”, тому його замінили на близький за вимовою “о”, звідси роси замість “руси”. Варто зазначити, що античні та візантійські джерела досить часто називали все населення Північного Причорномор’я та межиріччя Дністра й Середнього Дніпра скіфами без огляду на мови, якими воно розмовляло. Про те, що анти і руси-то один і той же народ дійшли висновків немало авторитетних дослідників, про що ми вже писали вище. За даними візантійських джерел багатолюдний народ антів проживав на величезній території від Карпат, Дністра й Західного Бугу на заході, до Середнього Дніпра, його лівих допливів і Сіверського Дінця на сході та від Прип’яті на півночі до Північно- Західного Причорномор’я на півдні. Земля антів – це практично територія нинішньої України. З антами пов’язують черняхівську археологічну культуру ІІ – V ст. н.е. Варто зазначити, що у 60-х – 80-х роках ХХ ст. цю культуру датували ІІ – VІІ ст. н.е. Зона поширення черняхівської культури на українських землях співпадає з територією проживання антів. Однак черняхівські пам’ятки також виявлено на територіях Бєлгородської та Курської областей Російської Федерації, в Молдові, північно-східній Румунії, південно-східній частині Польщі. Тобто на етнічних українських землях, де українці проживали до 1947 року (Польща) іде вони проживають досі. На території Румунії культуру називають Синтана-де-Муреш. Значна територія поширення та різноманіття старожитностей, серед яких знаходять матеріальні пам’ятки характерні різним культурам, дали підставу назвати черняхівську культуру поліетнічною. Черняхівська археологічна культура споріднена та синхронна у часі з київською культурою ІІ – V ст. н.е., поширеною на теренах Середнього Придніпров’я, та пеньківською культурою ІV – VІІ ст. н.е., пам’ятки якої охоплюють прикордоння Лісостепу та Степу від Сіверського Дінця до ріки Прут, лівої притоки Дунаю. Населення усіх трьох культур: черняхівської, київської і пеньківської археологи пов’язують із слов’янами. Цих слов’ян цього ж хронологічного періоду візантійські писемні джерела називали склавенами і антами, притому наголошували, що вони розмовляли одною мовою. Слід зазначити, що окремі дослідники, зокрема М.Брайчевський, вважали поділ черняхівської, київської і пеньківської штучним і відносили пеньківські пам’ятки до пізнього етапу черняхівської культури1. Історики називали народ антів прямими і генетичними предками українців, а створену ними державу IV – VII ст. – українською2. Це відображено в “Енциклопедії українознавства”, у якій прямо записано: “Анти створили першу українську і слов’янську державу”3. Однак за висновками мовознавців, українська мова виокремилася безпосередньо із лона праслов’янської мови та постала як цілком самостійна в VI ст. н.е. Виходить: щойно тоді з’явився її носій – український народ. Як тоді бути з антами, їх державою та королем Божем IV ст.? Який етнос вони представляли? Правильну відповідь може дати тільки якомога точніша і достовірніша хронологія постання української мови. Мова об’єднує спільноту людей, виробляє почуття національної свідомості та окремішності, ще на початковому етапі свого існування служить головним мірилом розрізнення за принципом свій – чужий, своє – чуже. За мовною ознакою відбувався поділ народів, мова об’єднувала сам народ, пробуджувала у ньому національну самосвідомість. Мова – це головна та визначальна ознака народу, вона єднає покоління, значною мірою формує сам народ і є найдорожчою спадщиною нації. “В самій мові нашій одбився дух нашого народу”, – писав Іван Огієнко4. Водночас українська мова та її лексика складають багатюще джерело інформації про минуле, тому в історії української мови відзеркалена історія українського народу, його доля, культура, звичаї й традиції з найдавніших дописемних часів. Мова – це насамперед слова, а в них досить часто відображено події і явища далекого минулого. Тому факти найдавнішого минулого української мови, зокрема її лексики, водночас є фактами давньої історії українського народу. Ось чому встановлення якомога точнішої хронології датування зачатків української мови має провідне значення для початкової історії українського народу та витоків української національної державності. Отже, час постання українців як окремого народу безпосередньо пов’язаний із головною ознакою кожного етносу – мовою. З цього приводу варто навести слова німецького філософа Йогана Готфріда Гердера (1744 – 1803): “Мова виникає і розвивається разом з родом людським”. Разом із мовою постає і нація. Й.Г.Гердер вважав, що визначальними характеристиками нації є мова, культура, звичаї, життєвий уклад5. Його співвітчизник, видатний німецький мовознавець Вільгельм фон Гумбольдт (1767- 1835) вжив вислів, який став крилатим дороговказом для дослідників мови: “Мова народу – це його дух, а дух народу – це його мова”6. Народ виражає себе у своїй мові, тому все починається з неї. Для того щоб встановити етнічну належність держави антів, потрібно знати якою мовою розмовляв цей народ: праслов’янською чи українською. Таким чином, час виокремлення української мови із лона праслов’янської є тою висхідною віхою від якої бере початок історія українського народу як окремої та самобутньої нації. Якщо є мова і народ, то державу цього народу можна з повним правом називати національною державою. Ось чому для нас так важливо знати достовірний час постання української мови. За висновками видатного українського мовознавця, академіка НАН України Григорія Півторака “значна частина специфічних для української мови рис… почала формуватися безпосередньо від праслов’янської мови, тобто від V – VІ ст. н.е.”7. Отже, зачатки української мови Г.Півторак виводив з V – VІ ст. н.е. Всесвітньовідомий славіст Ю.Шевельов, також зафіксував найдавніші фонетичні зміни у праслов’янській мові, які вказували на початок розвитку української мови і датував їх VI – VII ст.8 Подібну думку ще у 1958 році висловив український вчений в діаспорі Вадим Щербаківський: “Для нас важно те, що Анти говорили мовою слов’янською і жили в області між Дністром і Доном. А це показує, що в VI – VII віках на Україні панувала мова слов’янська і ця слов’янська мова мусіла бути одночасно й українською мовою, бо ці племена лишилися на місці і до наших днів і їхня мова була мовою наших колядок, щедрівок, веснянок, та інших обрядових пісень весільних, обжинкових, купальських і т.п., які дійшли до нас в незмінному вигляді від тих часів”9. Отже, висновки українських вчених свідчать про те, що українська мова виокремилася із праслов’янської та існувала як самостійна у V – VII ст. н.е. Однак, згадки про антів мають значно ширші межі: ІV – VІІ ст. н.е. Розбіжність між зачатками української мови згідно з даними В.Щербаківського, Ю. Шевельова і Г.Півторака та першими писемними відомостями про антів у візантійських джерелах складає ціле століття. Однак, і це ще не все. Провідні мовознавці стверджували, що про українців як окремий етнос можна впевнено го-
Слово многоцінне · “По коренях слів можна довідуватись і про культуру нашу”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ворити щойно із VI ст. н.е. На їхню думку вживати етнонім українці до населення ІV ст. н.е. “передчасно і занадто оптимістично”, вони вважали, що попередній період історії, зокрема ІV – V ст. н.е. слід називати праслов’янським або протоукраїнським, а населення – протоукраїнцями чи праукраїнцями. (Усне повідомлення академіка НАН України Григорія Півторака одному з авторів). Постає доволі дивна ситуація. Якщо керуватися міркуваннями мовознавців, то анти у ІV – V ст. н.е. були ще праслов’янами і праукраїнцями, а в VI ст. н.е. вже стали українцями. Яким чином і за якими ознаками можна провести між ними хронологічну межу саме у цей проміжок часу? Достовірну відповідь на це запитання може дати вирішення питання хронології походження української мови. Виокремлення української мови із лона праслов’янської можна виводити з часу виникнення особливастей притаманних тільки українській мові. Однак, як писав Г.П.Півторак: “Час виникнення українських мовних особливостей, а за їх сукупністю – й української мови взагалі встановити важко”10. Дійсно визначити мить де закінчується праслов’янська мова і починається українська неможливо. Мова не народжується, а формується і цей процес відбувався повільно, упродовж тисячоліть. Що стосується виокремлення української мови з праслов’янської, то таке явище потрібно порівняти з добре відомими фактами. Як засвідчує практика південних слов’ян, постання їх мов на нових місцях поселення тривало не менше двох століть. Очевидно стільки ж часу тривав процес остаточного виокремлення української мови із лона праслов’янської. Отже проблема не є простою, а від її правильного вирішення залежить відповідь на головні запитання нашого дослідження: “Коли постала українська національна держава?” Це перше і друге: “Представником якого народу був король антів Бож?” 2. В чому полягала необхід/ ність додаткового міждисциплі/ нарного дослідження проблеми ча/ су постання української мови Досягнення історичного мовознавства щодо часу витоків української мови є беззаперечними, однак лінгвісти не в силі самостійно вирішити головне: відколи, з якого саме часу розмовну мову народу можна назвати українською? Чому? Бо лінгвісти досліджували походження української мови в основному методами історико-порівняльного мовознавства та фонології, виходячи із слов’янських писемних текстів, найдавніші з яких датуються щойно ІХ – ХІІІ ст. Хронологічна різниця між найдавнішими слов’янськими текстами і часом остаточного розпаду праслов’янської єдності та постанням окремих слов’янських народів складає понад півтисячі років, що неминуче впливає на точність хронологічних висновків. Окрім цього при встановленні часу постання української мови методами мовознавства не було використано дані фольклору, етнографії, топонімії, лексичних запозичень з інших мов. Отже питання походження української мови не досліджувалося комплексно, повно і всебічно із врахуванням мовних фактів інших галузей знань. Звідси висновок: питання походження української мови і українського народу неможна вважати вирішеним остаточно. Хронологічний період остаточного виокремлення української мови з лона праслов’янської також залишається під великим питанням. Такий стан справ спонукає до дискусій і навіть суперечок. Дискусія на подібну тему між мовознавцями та істориками й археологами вже мала місце в минулому. Опонуючи радянському лінгвісту Ф.Філіну, який твердив, що співставлення (“накладення”) ареалів археологічних культур та реконструювання лінгвістичних регіонів позбавлене перспективи, автори монографії “Походження слов’ян” писали: “Але й порівняльне мовознавство має власні слабкі місця. Мовні явища, як правило, не піддаються датуванню, що зменшує їх історико-пізнавальні можливості. Крім того, не можна забувати, що поняття історія мови й історія народу хоча й пов’язані між собою, але не тотожні. Останнє значно ширше і різноманітніше, воно включає ще й низку інших важливих характеристик не доступних лінгвістиці, як предмет вивчення”11. Отже, археологи висловили свої претензії до мовознавців, які є доволі слушними. Але і дані археології не є достатніми. Археологія робить найбільший внесок у вивчення матеріального і духовного життя населення певної території, досить точно встановлює хронологію існування пам’яток, але і вона не може відповісти на питання етнічної належності носіїв певної культури, мови на якій вони розмовляли та їх подальшої історичної долі. Вищенаведене свідчить про необхідність комплексного, міждисциплінарного дослідження походження українського народу та його мови. Археологи вказали на неоднозначність і спірність висновків мовознавства, однак ми не можемо погодитися з їхньою думкою, що нібито мовні явища “не піддаються датуванню”; для спростування цього у подальшому наведемо низку мовних фактів щодо постання української мови, які мають чітке і дуже конкретне датування ІІІ – IV та VІ ст. н.е. Окрім цього, один із авторів нашого дослідження про постання української державності мав власні напрацювання та публікації у галузі краєзнавства, топонімії, анттропонімії, фолькльору та етнографії, які свідчили про те, що українська мова побутувала на Волині та Поділлі вже у ІІІ – IV ст. н.е.12 Тому у нас були достатні підстави піддати сумніву і висновки відомих мовознавців про те, що відлік історії української мови, а відповідно й українського народу слід починати щойно з VІ ст. н.е. Низка мовних фактів вказувала на те, що витоки української мови потрібно шукати у значно раніші часи. Сам Г.Півторак писав, що формування українців як окремого етносу розпочалося у середині І тис. н.е.13 Він же вказав, що специфічні риси української мови стали формуватися у V – VІст. н.е.14 Якщо питання розглядати докладніше, то виходить, що V ст. н.е. – це 401 – 500 роки. Події пов’язані з королем антів Божем датуються 375 – 376 роками. Різниця між згадками про короля антів Божа у ІV ст. н.е. і початком V ст. н.е. складає усього 26 – 27 років, що для процесу формування мови народу не є суттєвим. Обміркувавши ситуацію й порадившись, автори вирішили додатково провести власне дослідження щодо витоків української мови, оскільки воно мало визначальне значення для усієї нашої праці, особливо стосовно держави антів. Спонукали до цього і слова видатного славіста Юрія Шевельова, який вважав можливим розширення меж хронології витоків української мови у плані її більш раннього датування із залученням джерел з інших галузей знань, зокрема топонімії15. Сама українська мова, особливо її лексика, також містять у собі значний обсяг інформації, яка піддається досить чіткому датуванню. З цього приводу відомий український мовознавець Костянтин Тищенко влучно зазначив: “Мова несе історію свого походження і формування у власному звуковому, граматичному і словниковому матеріалі”16. Подібну думку ще у 1918 році висловив видатний український вчений Іван Огієнко: “По коренях слів можна довідуватись і про культуру нашу”17. Співзучні слова щодо методів вивчення питань походження мови навів відомий російський мовознавець Олексій Шахматов: “Історія мови ґрунтується головним чином на даних сучасної живої мови в її говорах, бо ці дані, якщо вони точно описані, можуть служити надійними висхідними точками дослідження”18. Із вищенаведених висновків мовознавців випливає, що сама мова народу є найважливішим джерелом її історії. Безперечно, що таким джерелом є українська мова, її лексика та пов’язані з нею український фольклор, українська етнографія, топонімія, антропонімія і навіть краєзнавство; у своїй сукупності вони здат- Презентація книжки “Ключі від миру і війни” ні суттєво прояснити питання походження мови. Зважаючи на важливість порушеної проблеми, автори вимушені були суттєво розширити тему, бо чітко усвідомили, що встановлення часу зачатків української мови має визначальне значення не тільки для правильних висновків нашого дослідження про постання української державності, а й для історії українського народу в цілому. Від часу постання української мови, її першовитоків залежить етногенез українського народу та становлення української нації. Таким чином, питання походження української мови дуже тісно пов’язані з витоками історії українського народу, української державності й української національної держави. Без встановлення достовірного часу зачатків української мови, як цілком самостійної, неможливо говорити про час появи українців як окремого народу та його національної держави. Отже, головним і визначальним є встановлення часу постання української мови, як самостійної й самобутньої. Щоб отримати достовірну відповідь на запитання про час постання української мови, українського народу і української національної держави, ми провели додаткове комплексне дослідження щодо найголовнішої складової даної проблеми – витоків української мови, виходячи із здобутків мовознавства, але залучили при цьому мовні факти з інших наук і дисциплін: фольклору, етнографії, краєзнавства, топонімії, антропонімії, української лексики і навіть транспортної та будівельної термінології. Результати систематизації даних міждициплінарного дослідження нас самих вразили. Далі буде. _________ 1 Абашина Н.С. М.Ю.Брайчевський про історичний зміст поняття “археологічна культура” та проблему культурної трансформації. // Михайло Брайчевський. Вчений і особистість / За ред. Ю.В.Павленка. К.: Фенікс, 2002. С. 31. 2 Грушевський М. Історія України-Руси. Т.І. До початку ХІ віка. К.: Наук. думка, 1994. С.166, 177; Щербаківський В. Формація української нації. К.: Старий Світ, 2013. С. 116; Полонська-Василенко Н. Історія України. Т.І. До середини ХVII століття. К.: Либідь, 1992. С. 68 – 69; Дорошенко Д. Слов’янський світ у його минулому й сучасному. К.:Темпора, 2010. С.440. 3 Енциклопедія українознавства. Загальна частина. Перевидання в Україні. Репринтне відтворення видання 1949 року./ НАН України. Інститут Української археографії. К., 1995. С. 408. 4 Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народа. К.: Вид-во книгарні Є.Череповського, 1918. С.22. 5 Гердер Й.Г. Мова і національна індивідуальність // Націоналізм. Антологія. Упорядники О.Проценко, В.Лісовий. К.: Смолоскип, 2000. С.43, 849. 6 Цит. за: Іванишин В., Радевич-Винницький. Мова і нація. Дрогобич, 1990. С. 4. 7 Півторак Г. Історична правда проти імперської облуди. К.: Арт- Прінт Студія, 2018. С. 31. 8 Шевельов Ю. Історична фонологія української мови. Перекл. з англійської. Харків: Акта, 2002. С. 46. 9 Щербаківський В. Формація української нації. Репринтне видання. К.: Стародавній Світ, 2013. С.116. 10 Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. К.: Наукова думка, 1993.С. 103. 11 Баран В.Д., Козак Д.Н., Терпиловський Р.В. Походження слов’ян. Київ: Наук. думка, 1991. С. 18. 12 Чобіт Д. Стиборівка: готи та їх нащадки. До питання про населення Волино-Подільського пограниччя ІІ – V ст. н.е. Броди: Просвіта, 2013, 352 с.; Він же. Топоніми готського походження центральної частини Волино-- Подільського пограниччя. Броди: Просвіта, 2012, 52с.; Він же. Слово “плюндрувати” як ключ до розв’язання надуманої загадки черняхівської археологічної культури. // Брідщина – край на межі Галичини й Волині. Випуск 5. Броди, 2012. С. 22 – 24; Він же. Топоніми села Стиборівка та його околиць. // Брідщина – край на межі Галичини й Волині. Випуск 6. Броди, 2013. С.82 – 86; Він же. Про топоніми з основами -бож і красн Волино-Подільського пограниччя. // Брідщина – край на межі Галичини й Волині. Випуск 7. Броди: Просвіта, 2014. С.53 – 61; Він же. Ключі до історії України ІІ – V століть нашої ери. Відколи починається історія України та українського народу? // Пам’ятки України: національна спадщина. 2018 № 1– 2. С.52 – 64; Він же. Про переправу готів україну Скіфію (OIUM) // Пам’ятки України: національна спадщина. 2019 № 4 – 6. С.53 – 66; Він же. Топоніми “Стиборівка”, “Паликорови” і “Немяч” як джерела глотогенезу українців. // Історія Підкаменя в контексті політичних. Соціально-економічних та культурних процесів на західноукраїнських землях. Збірник 3. (Матеріали третьої міжнародної науково-краєзнавчої конференції). Підкамінь – Львів: Левада, 2022. С. 45 – 71. 13 Півторак Г. Історична правда проти імперської облуди. К., 2018. С. 26. 14 Там само. С. 31. 15 Шевельов Ю. Історична фонологія української мови. Перекл. з англійської. Харків: Акта, 2002. С.978. 16 Тищенко К. Всеслав’янськість мови українців // Український тиждень. 2012. № 39, 28 верес. С.26. 17 Огієнко І. Українська культура. С. 22. 18 Шахматов А.А. Введение в курс истории русского языка. Часть І. Исторический процесс образования русских племен и наречий. Петроград, 1916. С.3.
З роси й води! · “Вибір професії журналіста і вступ на цей факультет був одним зі знакових подарунків долі”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

потолоченої остаточно ментальности західних українців. Але вийшло так, що Буковина мене “українізувала” остаточно. Їхав туди переконливим комуністичним журналістом, а повертався до Києва через вісім років вже справжнім націоналістом, звісно, не в совєтському, а европейському розумінні цього поняття. Дружина Надія – коренева буковинка, з-під Вижниці, у паспортах доньки Алінки та сина Ярослава місцем народження зазначені Чернівці. Г. Д.: Кидаючи погляд до своїх витоків, яку справу вважаєш най§ головнішою у своєму житті? М. Т.: Часто повторюю своїм студентам-журналістам фразу китайського мудреця Конфуція: “Виберіть собі професію до душі – й вам не доведеться працюва§ ти”. Тож книговидавничу справу і журналістику – ці два крила ко§ лись однієї професії, про яку мрі§ яв ще з 6 класу, – таки освоїв дос§ теменно. Вибір професії журна§ ліста і вступ на цей факультет був одним зі знакових подарунків до§ лі. За це в своїх молитвах до Бога дякуватиму їй до останніх днів свого життя. Г. Д.: “Як ти українець – кру§ гом перепони…”, – писав Іван Огі§ єнко. Чи часто тобі доводилося до§ лати перепони саме через свою принциповість і непоступливість у сповідуванні головних принципів життя – професійності, поряднос§ ті, патріотизмі? М. Т.: Цей воістину вистраж§ даний текст Огієнка, який доне§ давна в Україні був невідомий, став своєрідним епіграфом жит§ тєвого шляху не лише цього авто§ ра, а й моїм особистим. Це – сильний зазив до кожного укра§ їнця заглянути собі в душу, запи§ тати й відповісти собі чесно: - що сталося з Україною, з українцями, коли в їхньому домі століттями хазяйнують ментально чужі правителі? - чому українець розкрилює свої таланти і здібності до добротворення та єднання здебільше на чужинах, а в себе вдома нидіє, страждає, свідомо принижується, тупо сприймає фальш “єдиноправильних”, марафонців, на утримання яких щороку виділяється все більше мільярдів із податків простих українців? - чому й під час цієї кривавої війни на виживання нації на українцях нахабно й безкарно наживається зграя наділених владою, інтелектуально убогих нікчем, хто краде і ховає крадені мільйонні статки в ізраїлях, оманах та женевах? Завжди актуальний, гострий і гірко правдивий голос Огієнка системно підживлюю гіркими фактами нашої реальности. Це як голос Кассандри, яка свого часу криком кричала задурманеним обіцянками “старшого брата” троянцям про правду. Її, ту гірку правду, суспільство не хотіло слухати – тому й впустило добровільно до себе руйнівного коня, начиненого зброєю ординців-завойовників. На власному житейському досвіді переконуюся, що ментально знесиленому народові потрібна правда лиш підсолоджена, сфальшована. Тому всі владні режими й забороняли Огієнка. А якщо й допускали до вивчення “неофітами”, то лише в обгортці як суто “лексикографа”, “мово-
З роси й води! · “Вибір професії журналіста і вступ на цей факультет був одним зі знакових подарунків долі”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 2—3 (1332), 15—28 січня 2026 “Як ти українець, кругом перепони…” Звернення від матерів розстріляного покоління», с. 1

“Як ти українець, кругом перепони…”

знавця”, “церковного діяча”. Але не еталонного державника, на якого мала б давно вже рівнятися наша національно вбога і почасти злочинна державна “еліта”. Г. Д.: Іван Огієнко – твій взі§ рець, як треба служити Україні, – завжди був гірко правдивим своєю націєтворчою позицією. Відвага, з якою ти криком кричиш про те, що болить, – одна із засадничих рис і твого характеру та чину. Що тебе спонукає не мовчати? М. Т.: Тут очевидні два чин§ ники – генетичний і набутий. Про перший коротко – я внук куркуля. Запізніле пізнання й ос§ мислення чину короткого й яск§ равого життя діда Івана Мозгово§ го – батька моєї матері, яке в мо§ лодому віці обірвалося на Солов§ ках, лиш прискорило проростан§ ня тих рис характеру, які були послані з Неба певно ще з народження. Другого чинника набув упродовж років праці з архівними документами та з численних інтерв’ю з живими свідками подій, які судилося мені повернути з безпам’ятства. Поступово вказівними зорями, авторитетними взірцями, орім батьків, ставали герої моїх книг – від Огієнка, Онацького, Русової до репресованих, замучених, знеславлених, убієнних, замучених голодоморами, невідмолених, непрошених, непізнаних, достойно непоцінованих сучасниками. У моменти, коли опускаються руки, переконую себе в тому, що їм було значно гірше, ніж мені тепер, коли часто доводиться стикатися з несправедливістю. Г. Д.: Принципів прямостояння і чесності протягом багатьох років ти навчаєш майбутніх редакторів і журналістів. Тобі важливо, щоб студенти не лише опанували знан§ ня, а й усвідомили свою відпові§ дальність за кожне мовлене чи на§ писане слово. Що можеш сказати про нинішнє журналістське поко§ ління? Надія є? М. Т.: На жаль, тут оптимізму в цім питанні стає все менше. На§ буті в результаті, як ти вислови§ лася, багатьох років прямостоян§ ня принципи власних “Трьох П” (Професіоналізму, Порядности, Патріотизму) на очах нівелюють§ ся реаліями життя. У наші з то§ бою роки на журналістику прий§ мали передусім талановиту мо§ лодь, що мала вроджені задатки до писання. Здебільшого такі під§ ростали не на асфальті, а в укра§ їнській глибинці. Тоді мірилом вступу на факультет був творчий доробок. Дикий ринок вирвав із коренем цю святая святих профе§ сії. Гарантованим “входом” на престижні спеціальності, якою завжди була журналістика, став грошовий гаманець батьків абіту§ рієнта. До запровадження ЗНО чи не всі бюджетні місця були продані наперед через корупційні схеми, якими давно вже заражена українська вища школа. Із запровадженням платної форми навчання, коли кількість бюджетних місць стала різко скорочуватися, студенти-контрактники стали головними годувальниками вишів. Вони амбітні і ледачі до знань. Підхід до навчання в них здебільше один: я, мовляв, вам плачу гроші, ви мені зобов’язані поставити оцінку. Відбулося знецінення університетської освіти. Маємо на ринку праці масу журналістів, дипломи яких не підтверджені належними навичками написання різножанрових текстів. Г. Д.: Ти належиш до тих на§ уковців, які, навчаючи інших, теж мають життєву потребу вчитися – стажувався у багатьох країнах. Що для тебе означають такі закор§ донні поїздки: престиж, досвід, культурну дипломатію? М. Т.: Признаюся чесно: лиш коли опиняєшся в науковому сві§ ті, зримо відчуваєш, у яку безна§ дію загнали національну освіту загалом та університетську зокре§ ма наші невігласи-реформатори. Безкінечно змінюються міністри, щораз більше вони шокують гро§ мадськість своєю некомпетен§ тністю. Безпорадність і неефек§ тивність управлінського апарату зашкалює. Ми, на жаль, не наближаємося, а вперто віддаляємося від стандартів вищої освіти, які толеруються на Заході. Там віддавна цінується професіоналізм, шанується власна позиція, створюються належні умови і для викладан- Автографи від автора читачам у Польщі ня, і для наукових досліджень. Там із тріском виганяють тих, хто вкрав бодай частину відсотка чужого тексту й привласнив до своїх публікацій. Там свято толерують наукову доброчесність. Там професори не заграють зі студентами-ледарями, не прагнуть догодити прогульникам. Там не складають так звані рейтинги на кшталт “викладач очима студентів”. Там основою авторитету професора є його публікаторська діяльність, наявність власних підручників, своєї наукової школи. Мені Бог послав низку неповторних наукових стажувань у престижних університетах Заходу. Зокрема, в США, Канаді, Великій Британії, Фінляндії, Німеччині. Такі запрошення і поїздки зазвичай фінансуються тими, хто запрошує. Тому тут, як ти влучно висловилася, три в одному – і престиж, і досвід, і культурна дипломатія. Для прикладу, в Інституті гуманітарних наук Гельсінського університету, де я стажувався рівно рік тому, знаковою для мене була прощальна мультимедійна лекція (звісно, англійською мовою) для академічної спільноти університету з промовистою назвою “Руйнування міфів “русского міра” у працях окремо взятого українського вченого (на матеріалах 30-ти українознавчих книг проф. М. Тимошика)”. Там, посеред лекції, був промовистий кадр: мій письмовий стіл із комп’ютером, батарея якого має до 6 годин самостійної енергії, три свічки довкола і верстка нової книги зі свіжими правками – то про умови, в яких доводиться працювати нині українському вченому в час системних бомбардувань рашистами України. Коли побачив, що після моєї підсумкової фрази “Слава Україні! – Glory to Ukraine!” вся авдиторія встала, ніби крила виросли у мене за плечима. Г. Д.: Останнє на сьогодні твоє відрядження – у Мюнхен, де ти ви§ ступив у Вільному університеті, чим викликав фантастичне захоплення серед викладацької та студентської спільноти. Розкажи про це. М. Т.: Ти маєш на увазі мою лекцію на сайті самого УВУ? Так, то для мене було несподіванкою – почути від колег оцінку про “духовне і моральне потрясіння від почутого”. Боляче, що про та§ ку культурно-освітню диплома§ тію, про промоцію українства і України за кордоном наші “ре§ форматори” фактично не дбають. Це не означає, що Україна не фі§ нансує таких поїздок. Але яких і кого посилає своїми “послами” на чужині? Скільки було скан§ дальних історій про “місіонерські концерти маловідомих “зірок”, які, опинившись за державні гро§ ші на Заході, гучно заявляли, що не бажають повертатися в Украї§ ну, бо мовляв, жити хочуть. Ди§ кунство якесь. І наша ганьба. Ти гадаєш, хтось у міністерстві поніс покарання за такого морального виродка зі званням “заслуже§ ний”, що зганьбив перед світом Україну? Напрошується паралель із Українською капелою під орудою Олександра Кошиця. Тоді, понад сто років тому, уряд УНР, знемагаючи від натиску московських військ, віднаходить кошти й посилає на кілька місяців у турне Європою й Америкою цей хор із високою місією змусити (чи спонукати) чужинців дивися на Україну не через московські, а українські окуляри. Забули? Не знали? Не актуальна така дипломатія? З ким про це говорити в наших міністерствах? Там дивляться на тебе і на твої пропозиції, як на дивака не з їхнього світу! Г. Д.: Вже кілька років поспіль ти видаєш науковий журнал “Ук§ раїнський інформаційний простір”, який означив як видання з критері§ ями наукової доброчесності, оригі§ нальності, проукраїнськости. Ти вважаєш, що ця краплина в морі може вплинути на корупцію і плагі§ ат в сучасній науці? М. Т.: Мені справді вдалося створити науковий журнал, у якому таки немає місця для інте§ лектуальної проституції. Відразу наголошу, що цей журнал ніколи не був моїм. Його засновник – Київський національний універ§ ситет культури і мистецтв. У від§ повідь на пропозицію вісім років тому ректора університету проф. Михайла Поплавського очолити цей журнал та вивести його в роз§ ряд фахових і авторитетних у га§ лузі в мене була одна умова: без§ коштовність публікацій для “сво§ їх” і “чужих”. На сторінки “Українського інформаційного простору” зайти цілковито легко. До того ж, без грошових поборів, що стали ганебним явищем новочасної української наукової періодики. “Зелене” світло всім: від магістрів до професорів; від своїх (які в штаті університету) до чужих (з інших вишів). Критерії для всіх незмінні й прозорі: а) наукова доброчесність; б) оригінальність, тобто першодрук; в) проукраїнськість (в конкретиці світової) профільної проблематики (журналістика, архівна справа). Перші дві вимоги обов’язково перевіряються по отриманні статті через “круту” програму “Антиплаг” (копає глибоко й безпристрасно). Третя вимога – у сфері компетенції головного редактора. Звісно, за незмінного дотримання таких критеріїв доводиться відсіювати на початку немало наукової полови і лженаукових сентенцій, які “ні про що” і якими переповнена в останні роки низка наших доморощених наукових видань. Звісно, й те, що за таку позицію доводиться “наживати” нових опонентів – прямих і прихованих, які здебільше в науку прийшли, особливо в останні десятиліття, не чесно, а “із заднього ходу”. Вустами моїх опонентів про те, що нібито в “журнал імені Ти- Презентація книжки “Змосковлення Буковини”. Сидять зліва на право: В. Цибух, Я. Калакура, другий ряд: П. Мовчан, М. Тимошик
З роси й води! · “Як віруюча людина, переконаний: усіляке зло, несправедливість, кривда рано чи пізно будуть покарані”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ньої української діаспори на цім полі. Г. Д.: Від початку російсько§ української війни ти встиг написа§ ти кілька книжок, зокрема леген§ дарний двотомник “Змосковлення Буковини”, який став просто вибу§ хом. Це дослідження про те, як ка§ зуїстично, педантично, послідовно випалювалося українство на Буко§ вині і заходив “руській мір”. Як то§ бі прийшла ідея написати цю книжку? М. Т.: То борг Буковині, яка довершила формування моїх прі§ оритетів, цінностей та взірців у житті та професії. На початку війни ми з дружиною опинилися в старій хаті її покійних батьків у вижницькому передгір’ї. А що треба було обом викладати в зумій мати надійний інтернет, то не§ забаром зняли помешкання в Чернівцях. Так я потрапив до тамтешнього архіву. На початку мене приголомшили тим, що у зв’язку з воєнним станом вони не видають архівних справ. Довело§ ся звертатися до Києва – дозвіл на цю тему вони таки дали. Книга писалася на одному диханні, але в особливо тривожну пору. Вийшов двотомний (на понад тисячу сторінок) своєрідний мошика” важко потрапити, бо він, мовляв, проштовхує “своїх”, озвучене новітнє ганебне явище, якому не може бути виправдання: масштабна інтелектуальна проституція в науковій сфері, яка приходить на заміну донедавна такому ж масштабному і майже узаконеному на верхніх щаблях влади плагіату. Низка моїх колег вже покинула принизливу викладацьку науку і перейшла на високооплачувану роботу з обслуговування замовлень таких “лжевчених”, у яких гроші й посади. На мою поштову скриньку вже не раз надходили пропозиції перейти в розряд “інтелектуальних проституток”. Втім, це тема окремої статті, яку маю намір написати. Г. Д.: 30 авторських книжок – підручників, посібників, публіцис§ тики, наукових і журналістських досліджень – такий твій ужинок на сьогодні. Це – просто бібліотека для людини, яка хоче зробити сер§ йозний крок до журналістики, ре§ дагування, видавничої справи. Хто хоче знати правдиву історію про першого українського друкаря Степана Дропана, наприклад. Плюс праця всього життя – повер§ нення спадщини Івана Огієнка в Презентація книжки однокурсника Сергія Козьякова у Національній спілці журналістів України науковий і повсякчасний обіг Ук§ раїни. Яка книжка найрідніша для тебе? М. Т.: Мій покійний батько на часті запитання його товари§ шів-фронтовиків, кого із своїх трьох синів він найбільше лю§ бить, стало наводив приклад із п’ятьма пальцями на руці. Казав коротко, мудро й переконливо: “Якщо поранити кожен із них – як він болітиме? Однаково!” Так і з моїми книгами. Вони як мої діти. Часто жартома кажу своїм студентам: у мене двоє офіційних дітей і 30 – також моїх дітей, але втілених у книгах. Про історію появи творчого задуму, народження й побутування кожної з них можу говорити годинами. Звісно, найважче було писати першу – “Голгофу Івана Огієнка”. Боявся, бо доти думав, що книги здатні писати лиш небожителі, в яких німф над головою. Крайня, тридцята моя книга, яка з’явилася на світ якраз напередодні мого ювілею, – знакова. Її назва – “Основи журналістики”. Я не міг не написати таку після того, як створив корпус підручників і посібників з видавничої справи та редагування. Тим більше, за обставин, коли маємо в Україні понад 80 факультетів і відділень журналістики, ще більше – катедр, але й досі не маємо нормативного підручника з цього фаху. Притому такого, який зорієнтований на досі не толеровані в Україні вектори: досвід західного журналізму з його чіткими стандартами й посутні набутки захід-анатомічний зріз випробуваних московськими пропагандистами на Великій Україні ще в 20–30-х роках ХХ ст. форм і методів комуно-більшовицької пропаганди із зомбування свідомості всього українського населення, зміни його ментальності, традицій, звичок і поведінки. З’ясував цікаву тенденцію. Упродовж підрадянської доби історії радянської України московські провідники комуно-більшовицької влади та їхні представники на місцях діяли одними й тими ж методами. Гранатам і танкам завжди передувала агітація, пропаганда, ідеологія. А ще – чужа мова, чужа віра, чужа церква. Разом узяте активно й у різний спосіб насаджувалося. На рівні свідомості, мислення, переконань, знань, способу поведінки. Освіта, наука, кіно, театр, література, преса, телебачення, радіо, книга, бібліотека – все підпорядковувалося єдиному управлінню і контролю з боку безроздільно правлячої партії. Відбулася низка голосних презентацій цього двокнижжя. Дві з них – у Києві (Музей літератури України та Будинок кіно). Тому що було два видання “Змосковлення Буковини” (коштом місцевої влади і коштом Буковинського земляцтва в Києві низка презентацій була в Чернівцях та кількох районах області). Одну з них чернівецька влада запропонувала провести в Чернівецькому академічному театрі ім. О. Кобилянської, за участі голови Чернівців та голови облради. Це був чи не перший випадок такої честі для книжкового дійства. Книга має поважні відгуки в пресі. Редакція головного інформаційно-аналітичного порталу “БукІнфо” назвала “Змосковлення Буковини” справжнім бестселером, що викликав фурор у мешканців краю. Звучала на тих велелюдних зустрічах слушна думка: мають бути написані такі ж книги про Змосковлення Волині, Галичини, Полісся, Таврії, Донеччини, Слобожанщини. Г. Д.: У тебе чимало літератур§ них та журналістських премій, за§ служених, звісно. Нещодавно став лавреатом ще однієї престижної премії – імені В’ячеслава Чорно§ вола. Як ставишся до нагород і від§ знак? М. Т.: Ніколи не був збирачем премій, ніколи не подавався са§ мочинно, не випрошував. Знаю низку колег, які такі премії… ку§ пували. Кожна з тих, що удосто§ ївся завдяки ініціативі збоку, є дорога для мене. Звісно, номер один – премія Огієнка. Вона й була першою в моєму житті. Звіс§ но, хвилююча до сліз – Народна премія імені Тараса Шевченка. За “Село”. Також прилюдно освяче§ ний іменами правдивих подвиж§ ників українського духу Івана Франка, Бориса Грінченка, Софії Русової, Паїсія Величковського, Якова Гальчевського, Міжнарод§ ної премії родини Воскобійників (США). Переживаю зовсім свіжі враження від вручення мені премії ім. В. Чорновола. Цього разу за “Тоталітарну журналістику”. Премія В’ячеслава Чорновола – осібна. Бо одухотворена легендарною особистістю, яка пішла на прю проти системи зла й насилля, безкомпромісно стверджувала сфальшовану московитами українську правду й захищала національне, народне, наше. Парадоксальність воловодів моєї професійної долі полягає втому, що урочиста церемонія вручення цієї престижної нагороди (її ще називають українською Пулітцерівською премією) відбувалася в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Саме там, де 15 літ тому владні опоненти з цього ж університету пробували мене дискредитувати і таки витіснили. За ініціативою тодішнього директора Інституту професора В. Різуна та тодішнього ректора університету Л. Губерського. За що мене нагородили сьогодні? Власне, за те, за що п’ятнадцять років тому витіснили з рідного університету. Отже, за прямостояння, за здатність називати речі своїми іменами, за принципову позицію, чесність і результативність у професії, що є суголосним житейському чину В’ячеслава Максимовича. Переконаний: про цю непорядну сторінку історії Інституту журналістики червоного університету з організованим саме Різуном фальшуванням результатів голосування таки буде написана правдива сторінка. Бо не визнане і не покаране зло посилює свою дію, а поглумлена правда звужує своє буття, знесилюється. Сподіваюся, совість спонукатиме заговорити про це правдиво й чесно тих із колег, хто мав би тоді не промовчати, зосібно недавні попутниці-однодумиці професорки Тетяна Приступенко та Наталя Сидоренко. Адже щодень вчимо Зустріч студентів Миколи Тимошика з Іваном Драчем цих рядків – перший повний життєпис Івана Огієнка “Його бій за державність” та двотомне “Село”. Цікаво із “Селом”. У рамках акції ця книга була виставлена окремим лотом на аукціоні за донати в Ніжині. За початкової ціни 100 грн книгу купила за 1000 гривень громадянка Німеччини Наталія Хюллє. Пані Наталя родом із Ніжина, мала поширене в тій окрузі дівоче прізвище Пулінець. Але давно вже вийшла заміж за німця і мешкає в Німеччині. До війни щороку приїздила з чоловіком та сином у рідні краї. А нині вирішила у такий спосіб підтримати зв’язок із Батьківщиною. Акцію “Купи книгу Огієнка – підтримай ЗСУ” буде продовжено і в цьому році. Г. Д.: Миколо Степановичу, ювілей – це певні проміжні підсум§ ки і плани на майбутнє. Ти нале§ жиш до тих людей, які не дозволя§ ють собі зневіритися. Про що най§ більше мрієш і в що найсильніше віриш? М. Т.: Як віруюча людина, пе§ реконаний: усіляке зло, неспра§ ведливість, кривда рано чи пізно будуть покарані. Покарана буде й московія за всі її звірства проти України і нашого вільнолюбиво§ го народу. Про плани якось не прийнято загадувати – сатана підслухає та пробуватиме завадити. Втім, про найближчі два проєкти, які вже реалізуються, таки обмовлюся. Нині на робочому столі – начерки книги про великомученика з моєї рідної Данини Володимира Кательницького. Хочу ще до виходу її у світ зініціювати створення громадського комітету з канонізації цієї видатної особистости сучасності. Його коротке молоде життя цілковито і самозречено була посвячене ствердженню Української за духом і сутністю Церкви, захисту українського в Україні. За що й був страчений у нелюдський спосіб 1997 року разом зі своєю матір’ю Лукерією. Також із нагоди своєї поважної дати маю намір підготувати до друку книгу своєї бронебійної публіцистики з робочою назвою “За Мову, Віру і Націю замовлю Слово”. В її основі будуть мої знакові публікації на сторінках тижневика “Слово Просвіти”. Г. Д.: Щиро дякую за цікаві, вичерпні, чесні та емоційні від§ повіді. юних Журналістиці, а не хімії. А поки що – осмислюю цю подію, працюю на своїм улюбленім українознавчім полі й далі. Та сердечно дякую тим, хто так високо поцінував мою працю. Осібно – редакції легендарного тижневика “Слово Просвіти” (головний редактор Ігор Зоц) за висунення цієї книги та публікацію знакових розділів. Г. Д.: Добру частину твого життя займає громадська робота. Це боротьба, скажімо, за надання імені Олександра та Софії Русових Публічній Чернігівській бібліотеці. Утвердження в Брусилові імені Іва§ на Огієнка. Повернення правдивої історії та імені рідному селу – Да§ нина. Захист чесних імен видатних людей, які були несправедливо пе§ реслідувані совєцькою системою, і тих, кому дотепер “вставляють палки у колеса”. Що дає тобі сил боротися і не мовчати? М. Т.: Тут – однозначно: ма§ терин заповіт у рушнику 1933-го та герої всіх моїх книг і статей. Г. Д.: Знаю, що твої книжки працюють нині на перемогу не ли§ ше ментально, а збирають реальні кошти для ЗСУ. Під час нашої по§ їздки влітку на батьківщину Огієн§ ка в Брусилів озвучувалися вража§ ючі цифри. Розкажи, будь ласка, про цю акцію. М. Т.: Суть акції: певний наклад виданих у серії “Запізніле вороття” досі не друкованих в Україні праць І. Огієнка з канад§ ських архівів (уже побачили світ 24 випуски), а також низка книг мого авторства передається в Му§ зей І. Огієнка в Брусилові. Кожен відвідувач може взяти ці книги, поклавши в спеціальну скриньку свою посильну пожертву. Акція починалася ще до війни, коли в Брусилові методом народної толоки закінчували відбудову зруйнованого більшовицькою владою козацького Свято- Воскресенського козацького храму, в якому хрестився, а згодом і вінчався Іван Огієнко зі своєю однокласницею Домінікою Литвинчук. Тоді на добудову храму було передано перший книжковий “заробіток” Огієнка – 38 тисяч гривень. Від лютого 2022 року всі пожертви за книги спрямовуються винятково на потреби ЗСУ. Тут “ужинок” такий. З урахуванням січня – грудня 2024 року до грудня 2025 року маємо чеки Ощадбанку на відправлені нашим захисникам 73 тисяч 200 грн. Загалом Огієнко “заробив” і “віддав” на добрі справи в межах двох акцій Фундації 111 тисяч 200 грн. Варто виділити книги-лідери, за які упродовж цієї акції відвідувачі Музею в Брусилові давали найбільші суми пожертв. Це – перше повне видання “Української культури”, “Світильники землі української” та “Містечко Брусилів та його околиці”. Також у цьому списку – дві назви автора *** Редколегія “Слова Просвіти” щиро вітає Миколу Степановича з днем народження і бажає многії благії літа в наукових пошуках, ус§ піхах, досягненнях і добрих ужин§ ках задля Перемоги і розбудови ук§ раїнської України, яку він виборює кожним днем свого подвижницько§ го життя! Спілкувалася Галина ДАЦЮК
Геноцид · “У душі зародились обурення й ненависть до жорстоких комуністичних нелюдів — винуватців усіх лих нашого народу”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Пам’ять жертви Голодоморів – вічна

Анатолій КОВАЛЬЧУК Упродовж тривалого перебування України у московському ярмі злочинно-людожерська влада деспотичної імперії зла (царська й комуністична) люто гнобила наш бездержавний народ. З метою позбавити українців історичної пам’яті, національних і політичних прав. Знущання й терор кремлівської кліки проти нашого миролюбного і працьовитого народу досягли величезних масштабів у ХХ ст. Московсько-більшовицькі окупанти, реалізовуючи нежиттєздатну, утопічну теорію ленінізму-сталінізму, проводили над нашим народом нечувані злочинні експерименти — політичні, соціальні й економічні. Проводячи насильницьку колективізацію індивідуальних господарств, яка супроводжувалася пограбуванням селянства і страшним голодомором, комуністи намагалися досягти декількох політичних цілей. Зокрема позбавити селян-власників усіх засобів виробництва: землі, худоби й реманенту. І найголовніше—права розпоряджатися виробленою продукцією. Влада намагалась перетворити мільйони вільних господарів на сільських пролетарів, на безправних осіб. На новітніх кріпаків, які примусово під загрозою кари з боку знавіснілих “осавулів” (згадаймо Миколу Джерю з однойменної повісті І. Нечуя-Левицького!) тяжко працюють за мізерну винагороду на чужу їм державу. Друга мета більшовицького ворога— зламати стихійний опір селянства (воно становило більшість нашого народу) грабіжницькій, антиукраїнській політиці окупаційного московського режиму. Й назавжди поневолити українців економічно, політично й духовно-ідеологічно. Розкажу про дві події. Учасником першої був сам, про другу чув від батька. На початку двотисячних років працюючи у Верховній Раді, був знайомий з багатьма тодішніми нардепами. Моє робоче місце було в кабінеті навпроти офісу депутатської фракції комуністів. Майже щодня бачив голову КПУ П. Симоненка. Хоча не були знайомі особисто, але віталися при зустрічах. Відповідно до правил ввічливості. Пам’ятаю розмову з головним леніністом після ухвалення Верховною Радою закону, який визнавав Голодомор (трагічні події 1932-1933 років, що призвели до загибелі мільйонів українців, передусім селянства), геноцидом комуністичної влади проти українського народу. Запитав Симоненка, чому комуністи голосували проти закону, який з історично-правдивих позицій дав об’єктивну, чесну оцінку трагічним подіям минулого. Адже більшість із них – українці, мають сільське коріння, тому як патріоти повинні добре знати правдиву історію нашого народу, завжди відстоювати його національні інтереси. Спочатку лідер КПУ, очевидно, не знаючи про мої політичні погляди й життєвий досвід, повів себе дуже зверхньо й нахабно. Так, неначе перебуває серед своїх слухняних, легковірних і малограмотних “партайґеноссе”. Він категорично заявив, що ніяких голодоморів в Україні ніколи не було. Що всі розмови про злочини компартії, які спричинили загибель мільйонів людей—вигадки націоналістів, антикомуністів та інших ворогів народу, які поширює буржуазна пропаганда. Стверджував, що всі документи, численні свідчення потерпілих від колективізації та очевидців страшного голодомору—фальшивки і вигадки антирадянщиків. Вони нібито поширюються ворогами трудящих з метою спаплюжити комуністичну ідею й перекреслити досягнення соціалізму. А також підірвати віру народу в ленінізм і, найголовніше, посварити українців з “братнім російським народом”. Мені довелося делікатно зупинити багатослівного лідера комуністів, запропонувавши задля пошуків істини вести діалог. Пояснив, що тільки під час розмови на рівних він почує багато такого, чого, напевно, не знає. Нова інформація допоможе йому, нардепу й очільнику компартії, поповнити знання й, можливо, відкорегувати помилковий світогляд. Симоненко згодився вислухати опонента. Отож розповів йому, що чув про насильницьку колективізацію і страшний голодомор ще в ранньому дитинстві, хоча не уявляв, що воно таке. Тоді не йняв віри, що в селянській хаті може не бути ні хліба, ні сала, ні молока! Наголосив Симоненку: про брутальне пограбування владою моїх родичів і земляків багаторазово розповідали свідки трагічних подій: бабця, батько й мати. А також сусіди. Вони були люди справедливі, не боялися говорити правду й ненавиділи комуністів. І кожну згадку про них, про леніна і сталіна супроводжували лайливими словами. Під впливом почутого ще в дошкільному віці я пройнявся співчуттям до людей, скривджених, пограбованих і вбитих московським ворогом У душі зародились обурення й ненависть до жорстоких комуністичних нелюдів — винуватців усіх лих нашого пригнобленого народу. Від земляків чув про важку примусову й дармову працю в колгоспах, про свавілля посадовців, про високі, непосильні податки і страшенну бідність. Про життя впроголодь, коли в селянській хаті не було навіть жменьки білого борошна, щоб спекти на Великдень паску. Про велику смертність від голоду і хвороб, особливо дитячу. Оповідачі поводили себе невимушено, не боялися розповідати правду про події, свідками яких були. Симоненко слухав мене, дивлячись кудись убік, нервово посмикував руками. Але не перебивав. Сказав йому, що згодом про репресивну політику більшовизму дізнався ще більше. Оскільки досліджував замовчувану владою правду про численні злочини сталінської кліки проти Українського народу. Працюючи в 1992-1996 рр. відповідальним секретарем комісії з поновлення прав реабілітованих, особисто чув розповіді декількох сотень людей, потерпілих від звірств, які коїли комуністи під час розкуркулення й колективізації. Зробив висновок: такої брутальної наруги й жорстоких репресій не зазнав на своїй землі жоден інший народ у ХХ ст. Також ознайомився з тисячами архівних документів. Приводив Симоненку конкретні факти комуністичного свавілля на території низки областей. Зокрема на Київщині і Хмельниччині. Пропонував разом зі мною поїхати в села до стареньких людей — свідків голодомору, щоб почути й записати їхні розповіді. Лідер комуністів не дав на те згоди. Категорично відмовився ознайомитися із зібраними мною записами. Очевидно, боявся людей, не хотів бути вилаяним і проклятим скривдженими українцями. А може, й відлупцьованим ними або їхніми дітьми й онуками. Якщо буде заперечувати події голодомору і захищатиме злочинний сталінізм . Оскільки розмова затягнулася, до нас підійшли декілька нардепів переважно комуністів (можливо, щоб запобігти переростанню дискусії в сутичку, хоча ми обидва поводилися стримано) й уважно слухали. Тоді Симоненко почав хитрувати, навіть брехати. Казав, що в роки колективізації в Україні були дуже несприятливі погодні умови. Через дощі в одних областях й посухи в інших було зібрано мало зерна, тому в деяких місцевостях виник дефіцит продовольства. Але не відповів на моє зустрічне запитання, чому в Західній Україні зокрема на Волині й Галичині (там були такі самі погодні умови, як і на Поділлі й Київщині), врожай був добрий. По той бік Збруча мільйони українців не вмирали від голоду. І додав: трагедія не зачепила галичан і волинян тому, що до середини вересня 1939 року землі заходу України перебували у складі “буржуазної” Польщі. А не в “соціалістичній” урср! У західній Україні комуністи не мали влади. У Польщі тоді існував відносно ліберальний демократичний режим. Хоча антиукраїнський. Також нагадав Симоненку, що документально підтверджено: в роки колективізації і голодомору погодні умови на території всієї України були однаково сприятливі для землеробства. Чому ж на землях сходу України, які перебували у складі ссср, від голоду і спричинених ним хвороб померло 7—8 мільйонів людей. І додав, що трагічні події відбулися тому, що окупаційно-ворожа комуністична влада руками місцевих посіпак ( радників, запроданців, люмпенів, нероб і п’яниць) реквізувала у селян-трударів усе продовольство. І прирекла їхні родини на голодну смерть. У Західній Україні, де українці зазнавали утисків на національному ґрунті, польська влада не проводила колективізації. Тому там ніколи не було дефіциту продовольства й голодоморів. Завершив такими словами: “Правдивість сказаного може підтвердити уродженець Волині, член фракції КПУ Адам Мартинюк. До 1939 року його діди й батьки жили в “буржуазній” Польщі. У ній не було в 1932 – 33 роках Голодомору. Оскільки мізерна жменька тамтешніх комуністів не мали влади. Й не проводили колективізації. У 1947 році, коли комуністи вже урядували в Західній Україні, голоду там не було, бо влада не встигла ліквідувати індивідуальні селянські господарства і створити колгоспи. Зробити це їм перешкоджало також оунівське підпілля”. Мої висновки дуже розлютили Симоненка. Під час розмови до нас підійшли декілька нардепів-комуністів. Вони стали свідками програшу свого лідера в дискусії. Ніби виправдовуючись, Симоненко сказав нарешті напівправду: “Нашій партії потрібно було, незважаючи на величезні жертви, за всяку ціну побудувати соціалізм. Задля майбутньої перемоги світової пролетарської революції. Щоб спорудити нові заводи, мусили купувати в Європі і США новітнє обладнання. Коштів для цього не було. Тому за низькими цінами продавали державам Заходу українську пшеницю”. Додав, що його діди й баби, уродженці Запорізької області, також пережили голод. Не стримавшись, спитав комуніста: “Невже ви, розумна людина, справді згодні із злочинцем Леніним, який навчав: “Мені наплювати на багатомільйонні жертви революційної боротьби (отже, на приречених до загибелі українців?!). Тому нехай у розпаленій ними світовій війні загине дев’яносто відсотків людства, зате ті десять, які вціліють, житимуть при комунізмі. Оце головне!”. На завершення “по-дружньому” порадив Симоненку: “Пізнайте істину, Петре Миколайовичу! Тільки правда визволить вас від помилкових суджень” Симоненко був дуже знервований, не знав, як відповісти. Він зблід, почав задихатися, його губи посиніли. На лобі виступив піт. Він заточився і мало не впав. Від нього поширювався сморід. Мені стало лячно, що співрозмовник знепритомніє і впаде на підлогу. Але члени комфракції підхопили свого лідара під руки і швидко повели до кабінету. Декілька днів його не було в парламенті. Після описаної події Симоненко перестав вітатися. А депутати-комуністи люто, зловороже поглядали на мене. Друга історія така. Під час гітлерівської окупації України мій батько у віці п’ятнадцяти років разом з багатьма односельцями був примусово вивезений на роботу до Райху. Після звільнення 1945 року військами США мав можливість виїхати на проживання до Франції. Його, як сумлінну і працьовиту людину, запрошував до себе француз-пілот на прізвище Ґарньє. Його літак був збитий німецькою зеніткою. Потрапивши в полон, він перебував у тому таборі, що й українці. Німці добре ставилися до полонених французів, їх краще годували й дозволяли по лінії Червоного Хреста отримувати посилки з продуктами. До війни Ґарньє був фермером й обіцяв допомогти українцю з житлом і роботою у своєму господарстві. Батько, незважаючи на можливість стати вільною людиною й жити в демократичній Франції, вирішив повернутися в Україну. Адже понад три роки не бачив матері і брата. Нічого не знав про їхні долі. Крім того, через молодість і недосвідченість повірив радянським агітаторам, які закликали полонених і примусово вивезених “ґастарбайтерів” повертатися з переможеної Німеччини додому. Бо їх “ждьот родіна-мать і батько-сталін”, чекають свобода, щастя і “лучшая жізнь”. За словами батька, серед молодих українців, які поїхали до Франції, США, Канади й Аргентини, були й ті, хто, переживши комуністичні репресії, нізащо не хотіли повертатися до злочинного ссср. Досі пам’ятаю його розповідь про уродженця Донбасу на прізвище Бондаренко. Цей трохи старший за мого батька чоловік розповідав, що 1933 року в його рідному українському селі, що за три кілометри від кордону з росією (тоді адміністративного, а не державного, тому уявного) лютував голод. На дорогах, що вели на схід до “кацапських” сіл, з’явилися озброєні прикордонники, переважно азійської зовнішності. Вони забороняли українцям іти до сусідів-кацапів, де голоду не було, щоб роздобути якісь харчі. Усіх українців, які казали, що їхні родини голодують, тому хочуть купити в росії хліба, нелюди люто били, кажучи “мая твая нє панємаєт”. Й завертали назад. Неслухняних і ослаблених голодних розстрілювали на місці. Ось приклад комуністичного інтернаціоналізму і “дружби народів”. Згодившись повернутися додому, мій батько в числі багатьох тисяч українців пішки пройшов із заходу на схід пів Німеччини і всю Польщу. Колона репатріантів оминала міста й села. Легко одягнені люди ночували в полях на соломі або в перелісках на зрубаних гілках. Милися в річках та озерах. Їх погано годували, тому всі, хто був слабкий і виснажений, вмирали. Після перетину польсько-радянського кордону “родіна-уродіна” не дала волі тим, кого чотири роки тому, ганебно відступаючи, залишила на поталу Гітлеру. Нікого не відпустила додому. Натомість, всупереч обіцяній свободі, всіх “синовєй-дочерєй” у Бресті, неначе худобу, рабів чи злочинців конвоїри позаганяли до холодних дощаних вагонів. Які, можливо, навмисно, не були вичищені від бруду, що залишився після перевезення коней. У вагонах не було жодних меблів. Ні стільців, ні лав, ні столів. Тому всі “пасажири” лежали на гнилій, смердячій соломі. Дуже мерзли, оскільки почалася осінь. Теплого одягу ніхто не мав. Крізь вузенькі заґратовані віконця вагону ледве проникало світло. Днів через десять батька разом з десятками інших “самих свабодних в мірє людєй”, неначе рабів, привезли в м. Златоуст, що на півночі Уралу. Незважаючи на кінець вересня, там лежав сніг і стояли морози. Батько майже два роки працював на металургійному комбінаті. Умови праці і проживання нагадували в’язничні. Існувала карткова система. За мізерну платню можна було купити на базарі три глевкі хлібини. Від важкої праці, голоду й холоду люди часто хворіли. Декілька батькових знайомих, які пережили важкі поневіряння в німецькій неволі, вмерли від хвороб і шкідливих умов праці на уральській “родінє”. Правовий статус примусово привезених на Урал українців був невизначений. Формально всі вважалися вільними людьми, оскільки проти них не були порушені кримінальні справи. Ніхто не був за ухвалою суду позбавлений волі чи обмежений у конституційних правах. Але при кожній нагоді колишнім “ґастарбайтерам” нагадували, що вони – підозрілі особи, оскільки “добровільно” поїхали до Райху і працювали на ворога. Перебуваючи під владою фашистів, а потім спілкуючись з американцями, які їх звільнили, під впливом ворожої пропаганди пройнялися антирадянським духом. Тому повинні викинути буржуазну “дурь” з голів і важкою працею віддячити “рідному
Суспільство · “Українці говорять “Ніколи знову”, усвідомлюючи ціну миру”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

сталіну” за звільнення від капіталістичного ярма. Людям заборонили самовільно відлучатися із заводського гуртожитку, повідомляти родинам, де працюють і проживають. Пояснили, що додому відпустять після особливого розпорядження уряду. Після майже двох років праці на металургійному комбінаті батькові надали відпустку. Він приїхав у село до матері, адже не бачив її понад 5 років. Був серпень, пора жнив. Щоб мати відпочила від каторжної роботи, син за згодою бригадира ходив замість неї працювати на колгоспному току. Там жінки сушили і провіювали змолочену пшеницю. А чоловіки, серед них мій батько, насипали збіжжя в полотняні мішки й підводами везли на залізничну станцію. Звідти українське зерно ешелонами доставляли в бездонні “закрама родіни”. Якось спекотного серпневого дня до селян, які працювали на току, підійшли голова колгоспу і прибулий з райцентру секретар райкому компартії. Пикатий і пузатий райкомівець, глянувши на великі купи зерна, по-московськи з сильним українським акцентом спитав: “Как настроєніє, таваріщі калхозніци, как работаєца? Нє обєжаєт вас прєдсєдатєль?”. Всі мовчали, похнюпившись. Але одна молодиця, вдова з трьома дітьми (чоловік і брат загинули на війні), сміливо сказала: “До роботи ми звичні. Щодня зранку до вечора працюємо на полі й на колгоспному току. Але не маємо часу, щоб свої городи обробити й дітей доглянути. Колгосп за роботу не платить ні копійки. На трудодень виписує жменю зерна. Нема борошна, щоб дітям хліба спекти і крупи, щоб кашу зварити. Плачуть, їсти просять. Скажіть голові, щоб давав більше зерна на трудодень. І щоб податки зменшили, бо не маємо грошей, щоб їх заплатити”. Голова колгоспу, слухаючи скарги працівниці, справедливі її нарікання й вимоги, мовчав, потупивши очі. Не заперечував і не виправдовувався. Секретар райкому кривився, покашлював, люто поглядаючи з-під лоба на сміливу селянку. Потім грізно сказав очільнику колгоспу: “Нєхарашо поступаєш, прєсєдатєль, нє по-партєйному. Людєй абєжаєш, про дєтішек нє беспокоїся”. Й після слів “а ви, таваріщі, бистрєє, бистрєє рабатайтє, ми ва всьом розбірьомся” пішов до колгоспної контори. Навіть не попрощався з людьми. Через пів години райкомівська бричка поїхала геть. Ніхто з колгоспників не вірив солодким словам компартійного секретаря. Наступного дня дружина голови колгоспу (вчителька сільської школи, але влітку, особливо під час жнив нарівні з усіма працювала на колгоспному току) розповіла таке. У кабінеті голови секретар райкому, випивши склянку міцного самогону і з’ївши добрячий шмат домашньої 20 лютого – День Героїв Небесної Сотні Одна з найболючіших дат новітньої історії України. Цього дня ми вшановуємо подвиг учасників Революції Гідності, які у лютому 2014 року віддали життя за європейське майбутнє та свободу держави. Саме 18 – 20 лютого протистояння на Майдані досягло піка, коли силовики відкрили вогонь по беззбройних протестувальниках. Їхня самопожертва змінила хід історії, ставши символом незламності духу українців у боротьбі проти диктатури. 26 квітня – День Чорнобильської траге/ дії У 2026-му Україна та світ відзначатимуть 40 років від дня найбільшої техногенної катастрофи в історії людства. У ніч на 26 квітня 1986 року вибух на 4-му енергоблоці Чорнобильської АЕС назавжди розділив життя мільйонів людей на “до” і “після”. Радіоактивна хмара накрила не лише Україну, а й значну частину Європи, зазначає УІНП. Цього дня українці вшановують героїзм ліквідаторів, зокрема пожежників, військових, інженерів та медиків, які ціною власного здоров’я та життя врятували світ від ще масштабніших наслідків. 8 травня – День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939 – 1945 років Україна відзначає цю дату разом із циковбаси, гахнув кулаком по столі й по-звірячому накинувся на її чоловіка. Й уже по-українському, але з кацапськими матюками люто кричав: “Нащо це ти людей розпустив, що не бояться відкрито виступати з антипартійними промовами. Хто ця язиката баба, що вимагала збільшити оплату й виступала проти податків? Це ж ворожі, антирадянські, антиколгоспні заклики. Всі повинні мовчати й працювати. І дякувати геніальному сталіну і рідній партії за звільнення від фашистського ярма— нашого народу і світу. Головне завдання партії й уряду – за всяку ціну допомогти братнім партіям Європи прийти до влади й за нашим прикладом будувати соціалізм у своїх країнах, зрозумів? Для того, щоб сусідні народи відчули переваги нового суспільного ладу, маємо допомогти їм продовольством. Самі будемо бідувати (наш народ перетерпить голод і холод), але класових братів нагодуємо. Нині всі ми працюємо задля перемоги світової комуністичної революції”. Випивши залпом другу склянку самогону й доївши ковбасу, райкомівець завершив візит словами: “Якщо все зерно, яке лежить на току, ще сьогодні не вивезеш на залізничну станцію, виключу з компартії. Як саботажника й ворога народу віддам під суд. Ти заслужив це лібералізмом і невиконанням партійних рішень”. Після брутальних погроз, не подякувавши голові за частування, не попрощавшись, компартійний вовкулака, заскочив у бричку й поїхав геть. Згодом від сусідів дізнався: під час війни, окупувавши Україну, німці не розпустили колгоспів, лише назву їх змінили. Й голодомору не влаштували. Безправні селяни, як і при комуністах, примусово працювали на полях і фермах. Але за роботу отримували невелику платню. Її вистачало, щоб прогодувати родини. Очевидно, гітлерівська влади, яка вимагала від окупованих українців послуху, порядку і якісної роботи, не мали мети вигубити селян голодом. 1947 року, за словами очевидців, ус. Тернавка (тоді Антонінського району Кам’янець-Подільської області) від голоду і хвороб померли майже сотня людей, більшість із них-діти. Понад десять родин втратили по двоє, а деякі навіть по троє дітей. Згадаймо слова геніального Тараса Шевченка з написаної 1845 року поеми “Сон”: “..Онде під тином опухла дитина. Голоднеє мре. А мати пшеницю на панщині жне..” Ніколи й нізащо не простимо людожерській московії страхітливих злочинів, зокрема геноцидів проти нашого народу! Усвідомлюємо, що нині ведемо важку оборонну війну за те, щоб скажені кремлівські мародери й люті кати-песиголовці більш ніколи не розпинали нашу Україну.
Суспільство · “Українці говорять “Ніколи знову”, усвідомлюючи ціну миру”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Золотий та срібний віки Трипілля

Юрій МОСЕНКІС, Дмитро КОЛЯДЕНКО На пошану професора Михайла Відейка Нині широковживаною є метафора “золотий вік” на позначення розквіту, процвітання, але не взагалі, а саме в минулому. Образ сягає давньоримської літератури – відомого поета Овідія. Базуючись на давньогрецькій літературі, він у поемі “Перетворення” (“Метаморфози”, початок нової ери) зобразив чотири віки людства (золотий, срібний, мідний та залізний), серед яких найкращим був найдавніший – золотий. Джерелом образів є давньогрецька поема Гесіода “Роботи і дні” (VIII-VII століття до н.е.), де описано п’ять поколінь люд/ ства – золоте, срібне, бронзове, героїчне та залізне. Ясно, що тут поколіннями названо не буквально людські покоління, а цілі культурні епохи. Третє покоління узвичаєно в перекладах називати “мідним”, але давньогрецька мова, як не дивно, не розрізняла назв міді і бронзи. В історії людства мідного віку не існувало (з початком використання міді продовжували широко вживати кам’яні знаряддя), а от бронзовий вік був цілком реальним – люди перейшли з кам’яних знарядь на набагато ефективніші бронзові. Гесіод чітко зазначає, що бронзове покоління використовувало знаряддя праці та зброю з бронзи – поетове розуміння бронзового віку цілком збігається з розумінням сучасних археологів. Тривалий час уважали, що “золотий вік” зі щасливим життям у гарному кліматі – це лише поетична метафора втраченого минулого, що начебто відповідає концепції не розвитку, а деградації людства. Але новітні археологічні та кліматологічні відкриття показали, що минулий золотий вік, як і срібний, були цілком реальними. Археологами було з’ясовано, що впродовж майже тисячоліття (4600 – 3700 рр. дон.е., дати дещо варіюють по регіонах) у кількох доволі близько споріднених археологічних культурах України, Румунії, Болгарії та Угорщини існувала мода на золоті вироби. Це і був легендарний золотий вік, що виявився цілком реальним! Золоті вироби символізували істотну суспільну зміну – перехід від соціальної рівності до появи еліти, яка й використовувала золоті вироби. В іншій (пов’язаній зі спостереженням сузір’їв) періодизації минулого того ж таки поета Гесіода це був перехід від Хаосу до Урана (“неба”) – космічного порядку. А в наступний майже півторатисячолітній період, близько 3500 – 2200 рр. до н.е., мода на срібні вироби в культурах України, Кавказу та Трої засвідчила реальність срібного віку. Нині ясно, що золотий і срібний віки минулого були не поетичними метафорами, а епохами розвитку матеріальної культури – так само, як і наступні бронзовий та залізний віки. Більше того, з’ясувалося, що золотий вік збігався з найкращим за багато тисячоліть кліматом, що проіснував так само до 3700 р. до н.е. І золотий, і срібний віки невіддільні від історії матеріальної культури давньої України. До культур золотого віку належало класичне Трипілля середнього періоду, а найяскравішим представником срібного віку була пізньотрипільська Усатівська культура. Ранні культури Трої так само походять від пізнього Трипілля. Слід особливо наголосити, що саме Усатівська культура становила сполучну ланку між золотим і срібним “поколіннями”. Поет Гесіод повідомляє, що про “металеві” покоління йому оповіли Музи. Їхнє ім’я означає “ті, що пам’ятають”. Це були жриці – носії усної історії. На відміну від Близького Сходу, індоєвропейці воліли передавати свою сакральну історію втаємничено – усно. Муз стародавні греки вважали тракійськими. А тракійцями називали нащадків культур Трипілля/Кукутень та Гумельниця, споріднених дуже близько. Тракійська мова належала до балто/слов’янських і становила мало змінений залишок праіндоєвропейської мови. Як для давньогрецького поета золоте, срібне та “мідне” (насправді бронзове) покоління існували в минулому, так і в казці (записаній в осередках українського фольклору – на Архангельщині та Вороніжчині) мідне, срібне та золоте царства розташовані під землею. Образи належать до праіндоєвропейської спадщини. Належність золотого віку праіндоєвро/ пейцям безсумнівна: реконструйована мо/ вознавцями праіндоєвропейська назва золо/ та (не запозичена, а питома, похідна від назви світанку, ранкової зорі) датована V тисячоліттям до н.е. й у матеріальній куль/ турі може бути співвіднесена тільки з три/ пільсько/балканським золотом – іншого в тогочасному світі просто не існувало! Таким чином, золотий і срібний віки – не казкова фантазія, а доісторична реальність праукраїнського Трипілля. лони наших бійців. Символом цього дня став соняшник, бо саме в полях стиглих соняшників полягли сотні українських героїв. 29 серпня ми вшановуємо всіх військовослужбовців і добровольців,які загинули, захищаючи незалежність України. 13 вересня (друга неділя) – День пам’яті примусового виселення українців у 1944 – 1951 роках У 2026 році ця дата припадає на 13 вересня. Вона присвячена трагічній долі українців Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини. Внаслідок угод між СРСР та Польщею сотні тисяч етнічних українців позбавили домівок і примусово переселили. 28 листопада (четверта субота) – День пам’яті жертв Голодоморів У 2026 році він випадає на 28 листопада. У цей день Україна та світ вшановують мільйони жертв Голодомору 1932 – 1933 років – спланованого сталінським режимом геноциду української нації. Традиційно о 16:00 оголошується загальнонаціональна хвилина мовчання, після якої українці запалюють у вікнах свічки пам’яті. Цей вогник символізує нашу скорботу і віру в те, що такий злочин більше ніколи не повториться.
Суспільство · “Українці говорять “Ніколи знову”, усвідомлюючи ціну миру”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Календар скорботних днів на 2026 рік

У 2026 році в Україні є низка днів жалоби та пам’яті, затверджених на державному рівні. Це дати, коли органи місцевого самоврядування, телеканали та радіостанції обмежують розважальні заходи й контент, щоб вшанувати жертв історичних трагедій та загиблих захисників України. Знати та шанувати ці дні – обов’язок кожного свідомого громадянина, адже це прояв поваги до нашої спільної історії. вілізованим світом, відмовившись від радянських наративів. Символом цього дня є червоний мак – знак пам’яті про всіх військових і цивільних жертв тієї страшної війни. Українці говорять “Ніколи знову”, усвідомлюючи ціну миру та вшановуючи внесок українського народу в перемогу над нацизмом. Адже саме українська земля була одним з основних полів битви тієї війни. 17 травня (третя неділя) – День пам’яті жертв політичних репресій Щорічно у третю неділю травня Україна вшановує тих, чиє життя забрала радянська тоталітарна система. Биківнянський ліс під Києвом, де поховані тисячі розстріляних “ворогів народу”, є одним із головних символів цього терору. Це день пам’яті про знищену інтелігенцію, духовенство та селянство, які стали жертвами Великого терору та політичних переслідувань. 18 травня – День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу Це трагічна дата, що нагадує про злочин радянського режиму. 18 травня 1944 року розпочалася примусова депортація корінного народу Криму. У товарних вагонах сотні тисяч жінок, дітей і літніх людей вивезли до Центральної Азії та Сибіру. Тисячі загинули в дорозі від голоду та хвороб. Сьогодні, в умовах тимчасової окупації Криму Росією, цей день набуває особливого значення як символ боротьби кримських татар за право жити на своїй землі. 29 серпня – День пам’яті захисників Ук/ раїни Ця дата присвячена трагічним подіям виходу українських воїнів з оточення під Іловайськом у 2014 році. Тоді російське командування гарантувало “зелений коридор”, який перетворився на дорогу смерті, адже ворог цинічно розстріляв ко-
Шевченкіана · “Та не все й не завжди було безпросвітно навіть на засланні. Були й там несподівано радісні миттєвості”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ши на прю із царизмом, Шевченко не тільки показав, “як він горе боре”, але справді переміг імперію навіть у нестерпних умовах заслання й солдатчини: “…Я сказав собі, що з мене не зроблять солдата. Так і не зробили”. Характерно, що в довідці ІІІ відділу, складеній в останній рік заслання, визнавалося, що рядовий Шевченко “продовжував писати і малювати”… Та не все й не завжди було безпросвітно навіть на засланні. Були й там несподівано радісні миттєвості. Скажімо, у листі до Андрія Лизогуба від 29 грудня 1849 року з Оренбурга Шевченко писав: “На самий Святвечір сижу собі один-однісінький у хатині та журюся, згадуючи свою Україну і тебе, мій друже єдиний. Думаю: от Бог дає і свято своє велике на радість добрим людям, а мені нема з ким слова промовить. Аж гульк! входить в хатину добрий Герн1 і подає мені ваш лист. Господи милостивий! Як я зрадів! Неначе батька рідного побачив або заговорив з сестрою на чужині!”
Шевченкіана · “Та не все й не завжди було безпросвітно навіть на засланні. Були й там несподівано радісні миттєвості”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Тарас Шевченко: “Поздоровляю вас з Новим роком, молю Господа про дарування вам усіх благ” Різдво і Новий рік у житті Кобзаря

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “Отак мені доведеться свято зострічати!” Напередодні Різдва, а, значить, і Нового року – 24 грудня 1848-го – на Косаралі Шевченко написав один із кращих віршів його невольницької лірики “Не додому вночі йдучи…”, звернений до близького друга, чиновника Оренбурзької прикордонної комісії Федора Лазаревського: …Надворі, бач, Наступає свято… Тяжко його, друже-брате, Самому стрічати У пустині. Завтра рано Заревуть дзвіниці В Україні; завтра рано До церкви молитись Підуть люде… Наступні рядки вражають своєю контрастністю з попередніми, рвуться душу запалити, серце розірвати безвихіддям каторжного заслання, нидіння у промерзлому курені на острові в Аральському морі: …Завтра ж рано Завиє голодний Звір в пустині, і повіє Ураган холодний. І занесе піском, снігом Курінь – мою хату. Отак мені доведеться Свято зострічати! Та Шевченко не був би Шевченком, якби в кінцівці ліричної поезії не виявив однозначно свій незламний, нескорений характер: Що ж діяти? На те й лихо, Щоб з тим лихом битись. А ти, друже, мій єдиний, Як маєш журитись, Прочитай оцю цидулу І знай, що на світі Тілько й тяжко, що в пустині У неволі жити; Та й там живуть, хоч погано, Що ж діяти маю? Треба б вмерти. Так надія, Брате, не вмирає. Потрясаючу історію розповіла в журналі “Київ” (2003, №1) уродженка Шевченкового краю, колишня ув’язнена ГУЛАГу Ніна Вірченко. 1950 року в Тайшетському спецтаборі (Іркутська область) на Святвечір ув’язнені жінки читали напам’ять цей Шевченків вірш. Вірченко згадувала: “В бараці чути і плач, і стогін… З кожним словом, рядком входимо в Україну. Сльози котяться по щоках, ніхто їх не витирає… Ми всі зливаємося і душами, і думками, стаємо одним цілим!.. Без Шевченка в таборі не вижили б…”. “Добридень же, новий годе в торішній свитині, що ти несеш в Україну в латаній торбині?” Розповідь про те, як Шевченкові випадало в житті зустрічати Новий рік і Різдво чи писати, згадувати про це, продовжу з листа поета до Варвари Рєпніної від 1 січня 1850 року, який Шевченко починав так: “Поздоровляю вас з Новим роком, молю Господа про дарування вам усіх благ. Я тепер сиджу один-однісінький і згадую те минуле, коли ми з вами перший раз зустрілися в Яготині…” То було в липні 1843-го, затим поет приїжджав у вересні, а з жовтня (десь після 9-го числа) й до 10 січня 1844 року, тобто й на Новий рік, він прожив із перервами у Рєпніних. За словами Варвари Миколаївни, “його в нас одразу стали вважати за свою людину”. У передноворічному грудні 1845 року Тарас Шевченко створив у селі В’юнище осердні твори: Посланіє “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні…” (14 грудня); вірш “Холодний яр” (17 грудня); переспіви з Псалтиря “Давидові псалми” (19 грудня); вірш “Три літа” (22 грудня). Коли Тарас Григорович тяжко захворів, Андрій Козачковський забрав його напередодні Різдва до себе в Переяслав, де молодий Кобзар написав 25 грудня безсмертний вірш “Як умру, то поховайте…” (Заповіт). Виразно підсумовуючий вірш “Три літа” (ішлося про 1843, 1844 і 1845 роки) дав назву й славнозвісній рукописній збірці. Не маючи жодної змоги та й потреби занурюватися в усі згадані шедеври, наголошу лише в контексті нашої теми завершальні вісім рядків поезії “Три літа”: Добридень же, новий годе В торішній свитині, Що ти несеш в Україну В латаній торбині? “Благоденствіє, указом Новеньким повите”. Іди ж здоров, та не забудь Злидням поклонитись. Шевченкознавець Юрій Барабаш справедливо зазначив, що ці “рядки вірша – саркастичне привітальне звернення до нового, 1846-го, року…”, і вказав на те, що в “іронічно переосмисленому слові “благоденствіє” – пряма авторемінісценція до поеми “Кавказ”…”. Нагадаю ті вбивчі рядки з антимосковської поеми (18 листопада 1845 року), де йдеться, як у Московщині “На всіх язиках все мовчить, / Бо благоденствує!”. Між іншим, це слово в поезії Шевченка зустрічається лише двічі – у щойно зафіксованих текстах. Але, але… Відкриймо геніальну містерію “Великий льох”, написану в жовтні того ж 1845-го, де 1-ша (українська) ворона, вихваляючись злодіяннями проти свого народу, визнає: І я люта, а все-таки Того не зумію, Що москалі в Україні З козаками діють. Ото указ надрюкують: “По милості Божій, І ви наші, і все наше, І гоже, й негоже!” З подібних указів за всіх імперських часів криваво сочилось те саме смертне – духовно й фізично – російське “благоденствіє”, тому Шевченкове запитання до нового 1846-го стосувалося буквально всіх наступних років, які справно приносили в Україну в злиденній “латаній торбині” новенькі укази, повиті незгасним стремлінням перетворити великий і самодостатній український народ на малоросійський, говорячи словами Шевченка, “в народ отой убитий”… “Поздоровляю тебе з цим Новим роком, друже мій єдиний! Нехай з тобою діється те, чого ти у Бога благаєш…” Перше новорічне привітання засланця безпосередньо з Орської фортеці зустрічаємо в листі до близького друга Михайла Лазаревського від 20 грудня 1847 року: “З новим годом будьте здорові, любий і щирий мій земляче… Так мені тепер тяжко, так тяжко, що якби не надія хоч коли-небудь побачить свою безталанную країну, то благав би Господа о смерті”. Суголосно з цим у вірші “Сон” (“Гори мої високії…”), що датується часом перебування Шевченка в Орській фортеці у 1847 році, читаємо про сподівану, рятівну волю, пов’язану лише з Україною й омріяними горами над ревучим Дніпром: Дай же, Боже, коли-небудь, Хоч на старість, стати На тих горах окрадених У маленькій хаті. Хоча серце замучене, Поточене горем, Принести і положити На Дніпрових горах. Як відомо, художник особливо страждав од заборони малювати, про що з болем зізнався в листі до Варвари Рєпніної з Орської фортеці 24 жовтня 1847 року: “А дивитися і не малювати – це така мука…” Не можу не сказати, що на початку нового 1848 року Варвара Миколаївна написала начальникові ІІІ відділу графу Олексію Орлову прохання про “нещасного Шевченка”: “У мене немає іншого вибору, як звернутися до вас і благати добитися для нього дозволу малювати. Це милість, про яку я прошу вас зі складеними на грудях руками”. Послідовна бюрократична тяганина з приводу цього прохання тривала майже два роки й завершилася знову-таки близько нового року, у грудні 1849-го, коли на відповідній доповіді Орлова цареві Миколі І сам начальник ІІІ відділу написав: “Высочайшего соизволения не воспоследовало”. Звісно, рядовий Тарас Шевченко не міг знати таких подробиць, проте його новорічне вітання, надіслане з Оренбурга до Осипа Бодянського 3 січня 1850 року було гірко вмотивоване: “Поздоровляю тебе з цим з Новим роком, друже мій єдиний! Нехай з тобою діється те, чого ти у Бога благаєш… Господь не благословив моєї доброї долі! – не дав мені докончить віку короткого на нашій любій Україні. Тяжко! аж сльози капають, як згадаю, так тяжко!” Цей справді неймовірно тяжкий настрій відчувається й у поетичних творах, скажімо, у першій редакції вірша “Лічу в неволі дні і ночі…” (орієнтовно січень–квітень 1850 року): …Нема слов В далекій неволі! Немає слов, немає сльоз, Немає нічого. Нема навіть кругом тебе Великого Бога! Проте вчитаймося в завершальні рядки цієї поезії: Нехай як буде, так і буде. Чи то плисти, чи то брести. Хоч доведеться розп’ястись! А я таки мережать буду Тихенько білії листи. Минули роки, утім, друга редакція цього вірша (орієнтовно 1858 рік) закінчується тією ж упевненістю: Та й знов мережать захожусь Дрібненько книжечку. Рушаю. Отже, найголовніше в тому, що, став- “Приїжджав до мене колядувать Михайло Щепкін” Здається, найбільш пам’ятними для визволеного Шевченка були передноворічні дні 1857 року, пов’язані з приїздом до нього в Нижній Новгород істинно великого друга, геніального українця Михайла Щепкіна. Учорашній засланець, який дорогою в Петербург надовго застряв у місті, почувався щасливим уже від передчуття зустрічі з артистом, про що свідчить Шевченків лист од 4–5 грудня: “…Як ти приїдеш сюди та я подивлюся на тебе, подивлюся, неначе на всесвітнюю галерею, неначе на всесвітній театр, і забуду хоть на годину своє невсипуще горе”. Дізнавшись, що Щепкін уже виїхав із Москви до нього, Шевченко занотував у Щоденнику 21 грудня вдячно-вогняні слова: “Який я щасливий цією нелицемірною дружбою! Не багатьом із нас Бог посилає таку повну радість…” А радісного 24 грудня Тарас Григорович видихнув у Щоденнику лише два речення: “Святам свято і торжество є з торжеств! О третій годині ночі приїхав Михайло Семенович Щепкін”. Узагалі щоденникові записи відновилися аж 29 грудня після від’їзду друга, але присвяту йому поеми “Неофіти” Шевченко зробив саме цим днем: “М. С. Щепкину. На память 24 декабря 1857”. Тарас Григорович також подарував артисту свій автопортрет із дарчим написом: “Михайлу Семёновичу Щепкину на память 24 декабря 1857 года от Тараса Шевченко”. Тож цей день справді став особливим святом і торжеством для поета! Утім, і наступні кілька грудневих днів друзі щасливо не розлучалися. Михайло Щепкін поселився у Шевченкового знайомого, колезького секретаря, архітектора за освітою Павла Овсянникова, де на той час мешкав і Тарас Григорович. Поет познайомив артиста зі своїм нижньоновгородським приятелем, управителем міської контори пароплавного товариства “Меркурій” Миколою Брилкіним, у родині якого й зустрічав Новий рік, а добрий Михайло Семенович навіть став хрещеним батьком дочки Брилкіна, про що згадував аж у 1863 році, коли знову побував у Нижньому Новгороді: “Мешкав у Миколи Олександровича Брилкіна. Я колись у нього хрестив, коли приїжджав до Шевченка…” До речі, це – остання згадка про Тараса Григоровича в паперах Михайла Семеновича. Звісно, вкрай важливим для Шевченка було знайомство Щепкіна з юною актрисою місцевого театру Катериною Піуновою, в яку поет уже закохувався.
Шевченкіана · “Не можна забувати, тим більше ігнорувати заповіти й застороги національного Пророка”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Немає підстав не вірити Піуновій, яка згадувала, що “Щепкін під час своїх гастролей кожний вільний вечір проводив зі мною і з Тарасом Григоровичем… Пригадуються мені наші дружні бесіди, коли за чашкою чаю біля самовару сиділи я, Михайло Семенович Щепкін і Тарас Григорович…” За два дні до Нового року, 29 грудня, схвильований Тарас Григорович опівночі проводжав свого друга в Москву. Не хотів відпускати, навіть проїхав із ним до першої станції. Востаннє обнялися: Щепкін плакав, а в Шевченка очі були повні сліз… Тарас Григорович повернувся додому о третій годині ночі. Довго дивився на фотографію, подаровану Щепкіним, яку до кінця життя беріг наче зіницю ока. У списку “Фотографій з натури”, зробленому Григорієм Честахівським після смерті поета, читаємо: “Малоросійський актор Михайло Семенович Щепкін, друг задушевний Кобзаря Шевченка. Подарував Кобзарю сам Щепкін”… Рука сама потяглася до Щоденника, і поет записав пронизливі слова про щасливі дні, проведені з артистом: “Шість днів, шість днів повного, радісно-торжествуючого життя!” У короткому листі до Щепкіна від 4 січня 1858 року поет зізнався: “Друже мій єдиний! Я ще й досі не вгамувався од того великого свята, що ти мені завдав на самоті. Якщо не полегша трохи згодом, то я не знаю, що мені й робить з моєю дурною головою, думаю, та я й сам тепер не знаю, що я думаю… А поки що цілую тебе, друже мій єдиний, і поздоровляю з Новим годом”2. Такої напруги щирих емоцій і дружніх почуттів, такої вдячності за справжнє, чудотворне щастя, подароване дружбою, у Шевченка більше не зустрічаємо. Нічого подібного, здається, не знайдемо у світовому мемуарному й епістолярному жанрі. У словах про Михайла Щепкіна – серце, що завмирає від захоплення. Як зазначив Іван Дзюба, поетові “записи цих днів підносяться до апофеозу щастя”. Тож, якщо коли-небудь нарешті буде зображено справді щасливого Тараса Григоровича, то поряд із ним обов’язково побачимо й Михайла Семеновича. Справді, у перші дні 1858 року Тарас Григорович знайшов опертя в листовних розповідях друзям про щастя, подароване йому Михайлом Семеновичем. У листі від 2 січня до Анастасії Толстої, яка з чоловіком, віцепрезидентом Академії мистецтв, графом, допомогла йому повернутися в Петербург, учорашній засланець-страдник поділився щасливою теплотою зігрітого Щепкіним серця: “Вітаю вас, графа Федора Петровича і милих дітей ваших з Новим роком і бажаю вам на все життя такої радості, такого щастя, яким я тепер насолоджуюсь”. А 4 січня 1858 року захоплювався Щепкіним у листі до Пантелеймона Куліша: “I де в його узялась така жива, сердечно трепещуща, жива натура? Диво, та й годі!... Та будь здоров з Новим годом”. Того ж дня повідомляв Михайла Лазаревського: “Приїжджав до мене колядувать старий М. С. Щепкін, то я після його колядки ще й досі хожу, неначе після похмілля... Поздравляю тебе з Новим годом”. Ніколи раніше й опісля доля не дала Тарасу Григоровичу можливості вітати своїх друзів із Новим роком так істинно щасливо й радісно… “Погано я зострів оцей новий поганий рік…” Сталося так, що в листопаді 1858 року Тарас Шевченко познайомився в домі Федора й Анастасії Толстих із відомим афроамериканським актором Айрою Фредеріком Олдріджем, творчістю якого захопився. Передноворічні дні 1858 року пройшли у Шевченка, так би мовити, під знаком Олдріджа. Поет не лише відвідував вистави з його участю, але, скажімо, узяв участь “як один із почесних і найзахопленіших глядачів” (Петро Жур) у бенкеті на честь Айри Олдріджа 20 грудня 1858 року. Впродовж іще кількох днів, як свідчать записи в щоденнику доньки Толстих Катерини (у заміжжі – Юнге), Тарас Григорович бував у них на домашніх декламаціях Олдріджем Т. Шевченко. Автопортрет (зі свічкою). 1860 р. творів Шекспіра. Більше того, 25 грудня 1858 року Шевченко закінчив у своїй майстерні портрет Айри Олдріджа. Катерина Толстая згадувала: “Приходили ми до Шевченка втрьох: Олдрідж, моя десятирічна сестра... і я. Трагік серйозно сідав на приготовлене місце і сидів деякий час урочисто й тихо, але жвава вдача його не витримувала, він починав робити гримаси, жартувати з нами, набирав комічно-переляканого вигляду, коли Шевченко дивився на нього. Ми весь час сміялися. Олдрідж діставав дозвіл співати і заводив меланхолійні оригінальні негритянські мелодії чи поетичні старовинні англійські романси, зовсім у нас не відомі. Тарас слухав і заслухувався, а олівець без діла опускався на коліна. Нарешті Олдрідж схоплювався й починав танцювати “gig” (джигу, тобто швидкий старовинний танець. – В. М.) на превелику радість моєї сестрички... Незважаючи на оригінальність таких сеансів, портрет був скоро закінчений, підписаний художником і моделлю...” Справді, на портреті праворуч унизу художник залишив білим олівцем авторський підпис і дату: “1858. Т. Шевченко. 25 декабря”. Отже, на Різдво Христове! Збереглася записка від 30 грудня 1858 року, якою Анастасія Толстая запрошувала Тараса Шевченка, а через нього – Пантелеймона Куліша і Семена Гулака-Артемовського до них на новорічний вечір 31 грудня: “Від 7 до 10 буде в нас Олдрідж і буде читати…” Через рік саме на Різдво – 25 грудня 1859 року – Шевченко написав у столиці Російської імперії Петербурзі вірш “Осія. Глава XIV. Подражаніє”, в якому використано деякі мотиви та образи з Книги біблійного пророка Осії (VIII століття дон. е.). Поезія побудована так, що пророк звертається безпосередньо до України: Погибнеш, згинеш, Україно, Не стане знаку на землі, А ти пишалася колись В добрі і розкоші! Вкраїно! Мій любий краю неповинний! За що тебе Господь кара, Карає тяжко? За Богдана, Та за скаженого Петра, Та за панів отих поганих До краю нищить... Отже, у вірші лунає найзастрашливіша Шевченкова засторога – “Погибнеш, згинеш, Україно, / Не стане знаку на землі...”, яка, по суті, й досі пов’язана з небезпекою втрати національної ідентичності не лише в імперських умовах московського домінування, ай повномасштабного збройного вторгнення, говорячи Шевченковими словами, “лютого ворога України”. Новітня історія України, скроплена кров’ю героїчних захисників нації від загарбницької Москви, переконливо показала, що не можна забувати, тим більше ігнорувати заповіти й застороги національного Пророка. В історичному потоці непідвладного людству часу кожна нація зінтегрувала духовні цінності, що дозволяють зберегти її генотип. Український генетичний код – у Шевченковій творчості. Зміна коду загрожує існуванню України. На новорічному рубежі 1859–1860 років однозначно знаменним явищем стало завершення видання Шевченкового “Кобзаря” 1860 року: 6 грудня 1859-го поет правив коректуру цього твору, а 31 грудня він одержав гроші, передані Платоном Симиренком для видання з умовою, що вони будуть обов’язково повернуті примірниками “Кобзаря”. Перший лист 1860 року Тарас Шевченко написав 3 січня саме Платону Симиренку – вітав його з Новим роком, подякував за матеріальну підтримку, пообіцяв одразу після видрукування надіслати примірники “Кобзаря”, що було дисципліновано зроблено в січні 1860-го. На початку грудня 1860 року хворий Шевченко завів розмову з приятелем Федором Черненком про своє бажання вибратися нарешті на вулицю, а той остерігав його й порадив не виходити цілу зиму. Тарас Григорович стрепенувся: “Щоб і на Різдво б то не виходити? А кутя? А узвар? Ні, не всиджу; колядувати хоч рачки вилізу до куми3”. Він, очевидно, не міг не згадати тоді Різдво Христове в своєму селі, в повісті “Близнецы” (1855) писав, що ніч перед ним – це дитяче свято у всіх християнських народів, і тільки святкується по-різному: у німців, наприклад, із ялинкою, у великоросів також. А у них, після урочистої вечері посилали дітей з хлібом, рибою і узваром до найближчих родичів, і діти, прийшовши в хату, говорили: “Святий вечір! Прислали батько й мати до вас, дядьку, і до вас, дядино, святу вечерю”. Задум із колядуванням у куми здійснити не вдалося, тим більше що 23 грудня 1860 року Тарас Григорович повідомив Якова Тарновського, що “кума моя Н[адія] В[асилівна] занедужала…”. Утім, очевидною є Шевченкова добра, тепла пам’ять про велике свято Різдва Христового й українські народні традиції, йому присвячені… На перетині останніх у Шевченковому житті 1860–1861 років особливе значення для нього мало знову-таки книжкове видання – посібник для навчання грамоти в недільних україномовних школах “Букварь южнорусский”, укладений поетом орієнтовно у вересні-жовтні 1860-го. Уже до кінця року 10-тисячний наклад було надруковано, але квиток на випуск видання цензор виписав 31 грудня, тож на обкладинці посібника стоїть 1861 рік. Тарас Григорович особисто турбувався про розповсюдження “Букваря”, звертався з цього приводу до Платона Симиренка, Федота Ткаченка… Михайлу Чалому писав 12 січня 1861-го: “Будьте здорові з Новим роком! Послав я сьогодня вам свого добра 1000 штук… Добре було б, якби його можна було пустить в села, там би воно швидче прийнялося”. Уже тяжко хворий Тарас Григорович на початку 1861 року – 2, 11 та 12 січня – купував малярське приладдя в магазині Аванцо, і в цьому таїлося його сподівання на майбутню творчу роботу. Миколі Лєскову, який побував у Шевченка наприкінці місяця, сказав: “От якби до весни дотягти! Та на Україну… Там, може б, і полегшало, там, може б, ще хоч трошки подихав”… На столі, за яким Шевченко сидів, Лєсков побачив два стосики укладеного ним букваря, один примірник автор подав гостю: “Прогляньте його та скажіть мені, що ви про нього думаєте”… Утім, за тиждень до того, у листі до Варфоломія Шевченка від 22 січня хворий поет уже гірко констатував: “Погано я зострів оцей новий поганий рік: другий тиждень не вихожу з хати – чхаю та кашляю. Аж обісіло…” Наприкінці місяця – 29 січня – знову поскаржився в останньому листі до Варфоломія Шевченка: “Так мені погано, що я ледве перо в руках держу. І кат його батька знає, коли воно полегшає”. Та не втрачав усе-таки надії переїхати в Україну: “Кінчай швидче в Каневі та напиши мені, як кончиш, щоб я знав, що з собою робить весною”… Нагадаю, що 14–15 лютого 1861-го, тобто незабаром після початку “нового поганого року” й незадовго до смерті, Шевченко написав свій останній, передсмертний вірш “Чи не покинуть нам, небого…”, в якому відсутня лексема “смерть”, а навпаки, твір-елегія, за пронизливими словами літературознавиці Елеонори Соловей, “є оскарженням смерті, заповітом радості в потойбіччі”: Дніпро, Україну згадаєм, Веселі селища в гаях, Могили-гори на степах – І веселенько заспіваєм… Наостанок ізнову повернуся до щасливих Шевченкових днів початку 1858 року, осяяних недавньою присутністю Михайла Щепкіна. Серед захоплених письмових розповідей, відправлених тоді друзям, окремо й особливо наголошу поетове новорічне привітання Михайла Максимовича, якому Шевченко також повідомив у листі від 4 січня про “великого чудотворця Михайла Семеновича”, по/ просивши Господа милосердного послати довголіття та здоров’я “на славу нашої преславної України”… Ці всеосяжні й всепроникні Шевченкові слова, на мій погляд, є заповідальносакральними, бо визначають, заради чого ми живемо, працюємо, творимо, воюємо і перемагаємо – “на славу нашої преславної України”. Слава преславній Україні! _____________ 1 Карл Іванович Герн (1816–?) – Шевченків знайомий, відомий інженер і картограф Оренбурзького краю. 2 Докладно див.: Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Мій великий друг Щепкін”. М., 2009. 480 с. 3 Ішлося про Надію Тарновську, яка відвідала Шевченка 2 грудня, після чого він написав вірш “Н. Т.” (“Великомученице кумо!”).
Пошта “СП” “Мабуть, що найважче у ньому залишитися собою”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

рій, ми однолітки. З його алегорично-філософською поемою “Вертеп” я вперше познайомився в студентські роки. Це був самвидав, бо про офіційне видання таких сміливих творів тоді годі було й мріяти. “Цей світ – вертеп, і, мабуть, що найважче у ньому залишитися собою”, – запам’яталися рядки, які супроводжують мене все життя. Ще тоді здивувався, що такий глибокий твір написав 18-річний юнак. Зі Львова до нас у Рівненський педінститут передавали нові доробки Чубая, які ми напівпідпільно поширювали між собою. Проте з самим автором познайомитися, на жаль, не довелося. Але я з величезною повагою й шаною ставлюся до цієї непересічної таланояк особистість поет і перекладач переїхав до Львова. Він знав німецьку, польську, білоруську, чеську, сербську та іспанську мови. Серед університетської молоді з успіхом декламував свою антиімперську поему “Вертеп”. Тут познайомився зі студенткою філології Галиною Савкою, згодом одружився з нею. У 1970 році в них народився син Тарас Чубай – нині народний артист України, лідер гурту “Плач Єремії”. А в 1979-му – донька Соломія, нині відома співачка. У 1971 році Чубай підготував самвидавний літературно-мистецький часопис “Скриня”. А в 1975-му створив поему “Говорити, мовчати і говорити знову”. Григорій Чубай мав авторитету творчої еліти Львова та дисидентів: був знайомий із Ігорем та Іриною Калинцями, братами Горинями, В’ячеславом Чорноволом, зустрічався з Василем Стусом. Втім, переслідування та арешти творчої інтелігенції змусили його переховуватися та постійно змінювати роботу. Працював монтажником сцени в театрі Заньковецької, вантажником, художником-оформлювачем на ізоляторному заводі, щоб утримувати сім’ю. У 1978-му нарешті здійснилася його давня мрія стати студентом: Григорій блискуче склав вступні іспити до Літературного інституту імені Горького в Москві. Однак на четвертому курсі через хворобу нирок помер у віці Ісуса Христа – у 33 роки. Григорія Чубая поховали у Львові на Сихівському цвинтарі, а в 1995-му перепоховали на Личаківському. І лише посмертно талановитого поета й перекладача прийняли до Національної спілки письменників України. Так само посмертно були видані всі поетичні книги автора, зокрема, завдяки його доньці Соломії. Вона відкрила мультимедійну дисидентську кімнату імені батька в тюрмі на Лонцького у Львові та разом із братом Тарасом і режисером Михайлом Крупієвським створила фільм “Чубай. Говорити знову”. Ім’я Григорія Чубая тепер носять вулиці у Львові, Рівному та містечку Радивилів на Рівненщині. Так повернувся з небуття “гетьман втраченого покоління”, як назвав Чубая у своїх спогадах Юрій Винничук.
Пошта “СП” “Мабуть, що найважче у ньому залишитися собою”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

“Цей світ – вертеп…” Просвітянська премія ім. Григо1 рія Чубая – у Бориса Боровця

Інна ОМЕЛЯНЧУК, журналістка, просвітянка Церемонія вручення обласної просвітянської премії імені нашого земляка – українського поета, перекладача, художника Григорія Чубая – вже традиційно відбулася у день його народження, 23 січня. Цього разу – в затишній залі Літературного музею Уласа Самчука в Рівному. Здавалося, що й сам Волинський Гомер щиро радів разом із поважним товариством. Голова Рівненської обласної “Просвіти” Іван Вєтров оголошує рішення правління: лавреатом премії імені Григорія Чубая визнати члена двох Національних спілок – письменників і журналістів, багаторічного редактора газети “Надслучанський вісник”, автора десятків книг, невтомного дослідника рідного краю, активного просвітянина Бориса Боровця з Березного. – Ця щорічна премія є винагородою за особистий внесок у розвиток літератури, мистецтва, освіти, науки, культури Рівненщини. Вручаємо її достойним землякам, чия тривала просвітницька робота безпосередньо пов’язана з рідним краєм. Саме такий наш лавреат – просвітянин Борис Боровець, напродив скромний чоловік, який усе життя присвятив своєму синьоокому Поліссю, українському слову та подвижницькій справі національного відродження, – відзначив Іван Вєтров. Сам Борис Боровець не приховував приємного здивування, що його праця помітна, а головне – потрібна людям. – Із Григорієм Чубаєм, який так рано відійшов за вічний об- Євгенія ЮРЧЕНКО Лапатий сніг витанцьовував довкіл і затоптував її сліди. Цього лютневого ранку Оксана віднесла свого крихітного малюка до притулку і залишила там. Синові нещодавно минуло три тижні – той куций відтинок часу, який було подаровано їм бути разом. Тиждень тому молода матір намагалася втопитися разом із дитиною у Тетереві, але не змогла... витої постаті, – розповів лавреат. Борис Боровець передав до бібліотеки “Просвіти” та музею Уласа Самчука подарунки – свої книги. Видає їх переважно власним коштом – це і є справжнє подвижництво, бажання й покликання прислужитися тим, хто прийде після нас. І водночас, як у “Вертепі” Чубая, залишитися собою. Для творчих людей ці слова актуальні на всі часи. Голова Березнівського об’єднання “Просвіти” Наталія Бойчук відзначила залюбленість Бориса Боровця в рідний край – до села Яцьковичі він привитий пуповиною. Не розриває її ось уже 77 років, невпинно досліджує все, що пов’язане з його земляками, вигранюючи кожне слово, наче діамант. У його прискіпливому фокусі – й отаман “Поліської Січі” Тарас Бульба-Боровець, й іменитий тренер із греко-римської боротьби Станіслав Ко-вальс. Справжнім скарбом Полісся завжди були його люди. А чого вартий його роман “Омана”! Письменник і журналіст Віктор Мазаний розповів про непросту постать нашого талановитого земляка Григорія Чубая, зокрема, про львівський період особистого життя та творчості. Наголосив, що його непроста, зіткана з глибоких алегорій поезія ще чекає на серйозні дослідження. Бард Олександр Кривохиж виконав ліричну пісню на слова Григорія Чубая, які той написав у 15 років. Хто ж він, Григорій Чубай? Григорій Чубай народився 23 січня 1949 року в селі Березини тодішнього Козинського (нині Дубенського) району в селянській родині. Бабуся навчила його читати й писати вже в чотири роки. Школярем Григорій друкував власні вірші в районних газетах. Його творчість змалку носила антирадянське спрямування, бо формувався під впливом родини, де понад усе була Україна. Саме проукраїнська позиція юнака стала на заваді до вступу до Рівненського педагогічного інституту та Львівського державного університету імені Івана Франка. Тож перша збірка віршів вийшла самвидавом. У 1969 році вже сформований
Пошта “СП” “Мабуть, що найважче у ньому залишитися собою”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

ЛЮБОВ НЕ ПРОМИНАЄ, ЛЮБОВ ДАРУЄ ЖИТТЯ…

Їй здалося, що Мирослав усміхнувся. Пригорнула сина до себе, поцілувала і пішла додому, де знову зустрілася зі зневажливими поглядами сестер. Старша, Антоніна, найбільше наполягла на тому, щоб віддати малюка до притулку. – Навідуватимеш, – ніби виправдовуючись, розмашисто вона написала на чистому аркуші паперу. – Інакше, забирайся геть! – чітко внизу середульша, Тетяна, вивела. А що там сестри між собою бурмотіли, Оксана не чула. Вона взагалі нічого не чула. Хоча іноді намагалася зрозуміти про що ведеться мова, зчитуючи з губ. Зазвичай їй писали на якихось жалюгідних клаптиках паперу, а то й на обривках старих газет. Глухою вона була. Спілкувалася мовою жестів. Але байдужість, зневагу й жорстокість і без слів можна зрозуміти. Без слів розуміла й любов. Без слів дарувала її. Без слів і без застережень купалася в любові коханого, який теж особливо не вслухався у терпкий гомін велелюддя. Вода колись забрала в неї слух. Вода, холод і страх... Коли Оксані було шість років, її з подругою Надією трохи старші хлопці налякали вужем. Тоді вони, рятуючись від змії, побігли до річки. Але бешкетники не зупинялися доти, доки дівчатка не зайшли в холодну воду. А хлопчаки стояли на березі і сміялися. Нажахані подружки ніяк не наважувалися вийти на берег. Надто довго перебували вони в холодній воді. Обоє захворіли. Надія незабаром померла, а Оксана втратила слух. Відтоді жила у світі тиші, не чула навіть, як син плаче. Його крик дратував сестер, а вона цілувала маленькі рученята й усміхалася. Малюк був схожий на її коханого Олександра... Де нині він? Оксана не знала, що вони вже ніколи не будуть разом. Не відала вона й того, що мати Олександра колись все усвідомить, але буде запізно... Сподівалася, що всі непорозуміння тимчасові, й віддала сина до притулку. Не довелося зростати Мирославові в родині. Не могла Оксана знати й того, що ні її, ні коханого вже не буде, не буде і їхнього сина, коли ця історія наповниться умиротворенням, спокоєм, радістю і вдячністю... За столиком сидітимуть двоє: їхня внучка, Мирославова донька, і племінник Олександра. Мине пів віку, поки правда, любов і примирення перетнуться у місті, на березі річки Тетерів... Шерех штучних кольорових квітів, // замість свічки догорить цигарка... // Сутінки наздоганяють світло, // навіть оглядатися не варто. // І сльоза на мить не воскрешає, // а “Пробач” чомусь гамселить в спину. // Вітер в полі вовком завиває... // До мурах і холодно, й полинно. // Тут тебе нема, лишивсь у сквері... // Чи подався десь за ковзанами... // А, можливо, молишся в костелі // – заблукав між різними світами. Падає сніг і приховує сліди молодої кароокої жінки, яка виходить за ворота цвинтаря... Сніжинки тануть, коли потрапляють на її гаряче, вогке від сліз обличчя. Жінка наспівує улюблений романс Мирослава... Любов не проминає. Любов дарує життя...
Наші обереги · “Хай її чистий голос вселяє надію, добро, любов і єдність громад краю”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Просвітянська Різдвяна містерія у Вижниці

Іван ДЕРДА, голова Чернівецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, народний артист України У Вижниці на площі Героїв Майдану відбулася Різдвяна містерія “Над Карпатським краєм дитяча коляда лунає” – традиційна розколяда, започаткована Вижницьким районним об’єднанням ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка (очільник – Ілля Стринадко). Високодуховну подію з нагоди народження Спасителя благословив Благочинний Вижницького благочиння ПЦУ протоієрей Олександр Фуштей. До співорганізації просвітницького Різдвяного дійства долучилися територіальні громади Вижницького району: Берегометська, Брусницька, Вашківецька, Вижницька, Конятинська, Путильська, Селятинська та Усть-Путильська. Активну участь в організації заходу взяли представники ГО “Захист Держави” у Вижниці – ветеран Володимир Валявський, Євген Обшитош та керівниця Чернівецького обласного осередку організації Людмила Кушнір. Ведучими свята стали заслужені працівники культури України Ольга Дроняк та Михайло Ковалюк. Вижницька концертна сцена цього дня наповнилася дзвінкими дитячими голосами, що виконували прадавні та сучасні колядки й щедрівки. Глядачів потішила вокально-хореографічна композиція заслуженого працівника культури України Ореста Сірецького “Вашківецька Маланка Переберія”. Гурт колядників ГО “Захист держави” Вижницького району представив військово-патріотичну колядку “Там, у Бахмуті”. Іван Дерда виконав старовинну колядку “Новая рада”, записану по пам’яті від свого діда Василя Кащука (1888 р. н.). Свято відбулося під патронатом представників влади та почесних гостей: Михайла Андрюка – голови Вижницької районної ради; Валерія Вятковського – заступника голови Вижницької районної військової адміністрації; Тетяни Бельмеги – в.о. міського голови Вижниці; Петра Брижака – начальника відділу супроводу реформ та аудиту місцевих програм Чернівецької обласної ради; Івана Дерди – народного артиста України, голови Чернівецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка; Володимира Антофійчука – доктора філологічних наук, професора; Віталія Міхалевського – голови Хмельницького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка; Алли Антофійчук – кандидатки філологічних наук, члена Ради Чернівецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта”. Представники ГО “Захист Держави” підтримали святкову ініціативу просвітян, заспівали патріотичну колядку та вручили учасникам пам’ятні сувеніри. Коляда велично лунала понад Карпатами як знак вдячності українським захисникам і захисницям. Дитячі голоси, сповнені віри й надії, дарували тепло Різдва та нагадували про силу єдності й любові до рідної землі. Учасники благодійної імпрези отримали подяки від Вижницької районної військової адміністрації та Вижницької районної ради. Грамотами Чернівецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка за високохудожнє та натхненне виконання коляд, що утверджують духовні цінності, зберігають українську традицію та звеличують світло Різдва у серцях людей, були відзначені творчі колективи. У їх числі – вокальні ансамблі “Мелодія” та “Нотки” Берегометської школи мистецтв за виконання колядок З. Медюхи “Молитва на Різдво”, Л. Горової “Різдвяна зірка”, “Святий вечір, добрий вечір” та Г. і В. Лисенків “У печері” (керівник Л. Мендришора); гурт “Брусницькі колядники” (керівник А. Рудей) – за виконання колядки “Добрий вечір, тобі”; гурт колядників Вашківецького опорного закладу – за виконання щедрівки М. Леонтовича “Щедрик” (керівник З. Перепелиця) та композиції “Вашківецька Маланка Переберія” (керівник О. Сірецький); гурт колядників Мистецької школи Вижницької міської ради – за виконання коляди “В глибокій долині” (керівник Ф. Шпак); колядники Будинку дитячої та юнацької творчості Вижницької міської ради – за виконання коляди “На Різдво Христове” (керівник Л. Пилипко); Іспаський опорний ліцей імені Миколи Марфієвича – за виконання коляди “У темноті над містом”; гурт колядників Чорногузівського ліі звичаї минулих століть. Ці дні – дні колядування та віншування. А український народ має особливий дар до співу, бо, як переказує народна легенда, сам Господь подарував цей талант саме українцям. Наші колядки та щедрівки зачаровують всіх, хто їх чує! Перед тим, щоб почати спільне колядування, було висвітлено мультики маленьких колядників цею – за виконання коляди слів і музики О. Пічугіна “Коляд, коляд, коляда”; гурт колядників Конятинської мистецької школи “Гуцулія рулит” – за виконання колядки “Зійшла зоря із-за гори” (керівник Н. Мартинюк); гурт “Різдвяні дзвони” Путильського ліцею ім. Ю. Федьковича – за виконання колядки, записаної Ю. Федьковичем; гурт колядників Селятинського навчального закладу І-ІІІ ст. ім. Олександра Зайця “Різдвяний драйв” – за виконання колядок “Ой, чи чули, люди, ви таку новину” та “Зірка яскрава в небі тривожному” (керівник Ю. Данко); гурт колядників опорного закладу “Розтоківський ліцей” Усть-Путильської з України, які заохочували присутніх долучатися колядувати зними. Опісля, під проводом Ореста Грицика, всі гості співали колядки “Бог Предвічний”, “Небо і Земля”, “Во Вифлеємі”, “Бог ся Раждає” та “Добрий Вечір Тобі”. Орест Грицик, бувший член-славної Капели Бандуристів, яка прославляла Україну концертами в країнах Європи, в Америці і Канаді, та у Південній Америці. Несподіванкою вечора були привітання та подяка з України ТГ “Скриня” – за виконання колядки “Різдвяна коляда” (керівники Л. Чев’юк та Н. Гаман); гурт колядників ГО “Захист держави” Вижницького району – за виконання патріотичної коляди “Там, у Бахмуті”. ДСНС розгорнули Пункт незламності, щоб зігріти серця і душі всіх учасників дива Різдвяної містерії у Вижниці, де серед зимової тиші й небесного сяйва кожен відчув подих невидимої опіки. У цьому світлому колі єднання, ніби під крилом самої Вифлеємської зорі, люди торкнулися глибинної тиші, в якій народжується надія. І коли пролунала спільна предковічна коляда “Нова радість стала”, здавалося, що її мелодія підноситься вище за хмари, з’єднуючи землю й небо в одному благословенному пориві. Нехай дитяча коляда, організована просвітянами Буковини, і надалі лунає над Карпатським краєм, даруючи світло Перемоги України над темрявою зла й війни, утверджуючи незламність нашого народу перед обличчям агресора – новітнього Ірода. Хай її чистий голос вселяє надію, добро, любов і єдність громад краю, зберігаючи та примножуючи українські різдвяні традиції, що ведуть нас до омріяного миру й тріумфу свободи. Суддя Богдан Футей вітає для громади, які привезла Оля Бабчук. Особливо зворушливо було отримати подяку від Волонтерів “Україна Сильних” для Товариства Української Мови (ТУМ) та згадку про активного організатора ТУМ с. п. Богдана Боднарука. Від 1990 року ТУМ активно помагає обласним “Просвітам” та університетам України. Великим успіхом святочного вечора завдячуємо членам управи Осередку: голові Вікторові і Галі Лісничим, заступникам голови Дарії і Евгенові Томашоским, Вікторові Каплієві, Ярі Літош, Олі Бабчук, Юлі Даніловець та їхнім помічникам. Щира подяка всім!
Наші обереги · “Хай її чистий голос вселяє надію, добро, любов і єдність громад краю”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Традиційне Свято

Віра БОДНАРУК, Культурно-освітня реферантура Осередку, США Фото Віктора Лісничого Члени української громади південно – західньої Флориди зустрілися в Українському Осередку імені святого Андрія в Норт Порті, Флорида, на традиційній вечері, щоб у родинному колі пригадати давні українські традиції колядування і віншування. Та щиро побажати Україні Перемоги над жорстоким ворогом, щоб український народ міг вільно жити у своїй незалежній державі. Святочні дні принесли спомини про минулі роки та традиції Оля Бабчук і Віра Боднарук Гості вечора
16 Цікаво знати · “Для держави принципово важливо, щоб Києво Печерська лавра й надалі залишалася простором української духовності, культури та історичної тяглості”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Запорозька січ і випуск монет у Чернівцях

Ілля ШУТОВ, член Донецького клубу колекціонерів 1970-90 рр. Восени 1708 року гетьман Іван Мазепа відкрито виступив проти російського царя Петра кривавого у Північній війні, центром запорозького козацтва була Чортомлицька Січ. Попри особисту неприязнь кошового отамана Костя Гордієнка до Мазепи він підтримав виступ гетьмана, за що Чортомлицька Січ була зруйнована російськими військами у травні 1709р. Після поразки під Полтавою деякі запорожці пішли на південь й в 1710р. заснували Кам’янську Січ, яка через рік також була зруйнована московитами, після чого Гордієнко разом із запорожцями перебрався на територію Кримського ханства і у гирлі Дніпра заснував Олешківську Січ. Коли влітку 1733 року козаки виступили на боці Туреччини у черговій війні проти Росії, їм була передана грамота імператриці про помилування за умови переходу в російське підданство. За підписаним наступного року Лубненським договором Запорозьке козацтво визнало протекторат Москви і зобов’язалось охороняти південні кордони Російської імперії у Північному Причорномор’ї та Приазов’ї — Олешківська Січ була зруйнована і центром Запорозького козацтва став півострів у місці впадання ріки Підпільної у Дніпро. З Підпільненської (Нової) Січі запорозьке військо брало участь у двох російсько-турецьких війнах, остання з яких закінчилась у 1774 році підписанням Кючук — Кайнарджийського мирного договору. Він затвердив протекторат Росії над Молдавією і Валахією та право російських кораблів на судноплавство в Чорному морі. Через великий дефіцит дрібних монет на окупованій території в 1771 році було викарбовано спеціальні мідні монети. Ці монети карбувалися із захоплених турецьких гармат, які були непридатними для використання. Право карбувати мідну монету дісталося барону Гартенбергу. Барон-авантюрист заснував монетний двір у своєму маєтку Садагорі. Ніколаус Гартенберг, “Гартенберг” – це дослівний німецький переклад слов’янського “Садагора”, що означає “садова гора”. Починаючи з 1771 року, монети, що карбувалися в Садагорі, мали на одному боці герби Молдавії та Валахії а на іншому номінал. Садогура укр. Садгора; мн. Sadagora; рум. Sadгgura; Садигора, також “Садігер”). Раніше це було незалежне місто, зараз мікрорайон міста Чернівці/Україна/, який розташований за 6 км від центру міста. Монети карбувалися номіналом 2 пари (3 копійки) і є широковідомими, а от 5 копійок 1771 року для Молдавії та Валахії вийшли як велика, красива монета і відомі лише як пробні та “перекарбовані” (рос. “новодєли”). Тираж цих монет невідомий, але зовсім невеликий, у зв’язку з руйнуванням штемпелю ( це помітно на гербовій стороні з гербами Молдови і Валахії). Вони надзвичайно рідкісні на ринку і їхня ціна на аукціонах рідкісних монет у найгіршому стані перевищує 30 тисяч доларів. Перебування Січі у глибокому тилу на думку російських урядовців позбавляло Запорозьку Січ функцій бастіону проти турецько-татарської експансії, яка після ліквідації в 1764р. полковосотенного устрою Слобожанщини, залишалось єдиною автономною самоврядною територією України. Крім того, у 1764 році на території колишніх Миргородських і Полтавських полків була утворена була утворена Новоросійська губернія, яка активно колонізувалась сербами, мадярами і волохами, і їх розселення на межі із Запоріжжям приводило до земельних конфліктів із козаками. Отримавши від імператриці практично необмежені повноваження для освоєння і розширення Новоросії з центром у Кременчуку, князь Григорій Потьомкін віддав наказ військам генерала Петра Текелія, які у червні 1775р. поверталися з турецького походу, повністю зруйнувати Підпільненську Січ, а все майно та козацькі архіви вивезти до Петербурга. Не зважаючи на те, що кошовий отаман Петро Калнишевський відмовився оборонятись, він разом із старшиною був звинувачений у захопленні та присвоєнні чужої власності, намаганні створити незалежне управління і заарештований. 3 серпня 1775 року Катерина II видала маніфест, яким офіційно оголодиректор Національного заповідника “Києво-Печерська лавра” Максим Остапенко, намісник Свято-Успенської Києво-Печерської лаври єпископ Бориспільський Авраамій та протоієрей Петро Ландвитович. Сторони обговорили ключові завдання, які необхідно реалізувати в межах підготовки до 975-річчя Києво-Печерської лаври, ювілей якої у 2026 році. Окрему увагу приділили питанням функціонування Лаври як духовного та культурного центру України. Тетяна Бережна наголосила сила про ліквідацію Запорозької Січі. Згідно з переписом, у 1775 році на Запоріжжі козаків і посполитих разом з жінками проживало 59 тисяч 637 осіб. Кілька тисяч козаків врятувались втечею на Буг, звідки з дозволу султана Османської імперії перемістились спочатку в пониззя Дністра, а в 1792р., після завоювання Бессарабії росіянами, — в дельту Дунаю, де виникла Задунайська Січ. Вона проіснувала до 1828 року. Велика частина козаків разом з родинами переселилися на Кубань, яка історично була частиною Руського Князівства. Так закінчилась славна історія козацьких Січей. Принагідно надаю свої контакти: +380 67 476-29-17. на важливості координації дій і збалансованого підходу до поєднання релігійної, культурної та державної складових: “Для держави принципово важливо, щоб Києво-Печерська лавра й надалі залишалася простором української духовності, культури та історичної тяглості”,- зазначила Віцепрем’єр-міністерка – Міністерка культури України. За підсумками зустрічі Тетяна Бережна подякувала Блаженнішому Митрополиту Епіфанію за зустріч та конструктивний діалог. За інф. Мінкультури України
16 Цікаво знати · “Для держави принципово важливо, щоб Києво Печерська лавра й надалі залишалася простором української духовності, культури та історичної тяглості”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Важлива зустріч

Міністр культури України Тетяна Бережна зустрілася із Предстоятелем Православної церкви України, Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Епіфанієм. У заході також взяли участь заступниця Керівника Офісу Президента України Олена Ковальська, заступник Міністра культури України Іван Вербицький, голова Державної служби з етнополітики та свободи совісті Віктор Єленський, генеральний
16 Цікаво знати · “Для держави принципово важливо, щоб Києво Печерська лавра й надалі залишалася простором української духовності, культури та історичної тяглості”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будьяка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Цікаво знати · “Для держави принципово важливо, щоб Києво Печерська лавра й надалі залишалася простором української духовності, культури та історичної тяглості”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин