Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Інформаційний простір · “Утверджувати українську національну свідомість, історичну чесність, сучасну справедливість і відповідальність”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Українськоцетрична націєтворча позиція

Слово Просвіти, №02–03 за 2026 рік

Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка Епіграфом для статті я обрав слова Володимира Йосиповича Здоровеги: “Журналістам сьогодні, як ніколи, повинно бути властиве болісне відчуття справедливості, докладне знання проблем і моральна відповідальність за слово сказане й написане”. Ці одухотворювальні думки наш безпосередній і опосередкований Навчитель ? професор Здоровега висловив 28 років тому. Переконаний, що їхня синергія у журналістикознавстві набула особливої націєцентричної актуальності під час нинішньої 28- ої повномасштабної війни Московії=Росії проти нашої України. В останні два-три роки, характеризуючи московську антиукраїнську ідеологію й політику, журналісти використовують латинський термін “existentia”, що українською мовою означає “існую”. Це — основна категорія екзистенціалізму, суть якої – внутрішнє буття людини, те непізнаване, ірраціональне в національному “Я”, завдяки чому людина є конкретною, оригінальною, неповторною, національною мовно-культурною особистістю. Московська імперська політика звіку-правіку спрямована проти існування українських національно свідомих особистостей. Сьогодні кремлівські рашисти водночас із тактичним фізичним знищенням українців під час геноцидної, терористичної війни потужно використовують стратегічну психологічну форму вигублювання української нації — приховане, повзуче російщення. Для цього навіть застосовують штучний інтелект. Приховане, повзуче російщення ґрунтується на витонченій малоросійській психології введенних в оману, очманілих від московської маніпулятивної пропаганди “какаяразніц”, “ждунів”, “невігласів”, “індеферентів”, “байдужистів” тощо. На жаль, дуже мало журналістів осуджує, розвінчує, викорчовує їхню свідому чи несвідому антиукраїнськість. Володимир Йосипович Здоровега глибоко, водночас дуже просто оцінив морально-духовну сутність професіоналізму журналіста: “Щоб успішно розмовляти з іншими людьми, треба самому стати особистістю”. Адже особистість є основою розвитку суспільства, спільних національних і власних безпекових інтересів на засадах націоналістичної соборності особистостей. Отже, кожний журналіст, дослідник колишніх і сучасних пресових видань, засобів комунікації як особистість покликаний принципово поєднувати професіоналізм, патріотизм, компетентність, правдивість і політичну далекоглядність, які є передумовою не механічної ретрансляції інформації у вузькому й широкому розумінні, а (наголошую) — інтелектуально-ідеологічним засобом впливу на формування в усіх українців національної свідомості й гідності, державницького мислення і переконання, морально-духовних цінностей. Важливим психолого-педагогічним, мовно-культурним, політико-історичним, професійно-творчим підґрунтям для життєдайного функціонування українських і зарубіжних медіа у сучасних геополітичних кризових ситуаціях є набутий, багатий досвід львівської школи журналістики. Один із її творців, корифеїв Володимир Йосипович Здоровега акцентував, що “львівська школа журналістики — явище аж ніяк не локальне, а загальноукраїнське. Це якраз один із тих … містків, які з’єднують українську журналістику з європейською”. Животворчими імпульсами зародження львівської школи журналістики були “Русалка Дністровая” (1837), “Зоря Галицька” (1848), яку Іван Франко назвав першим руським (тобто українським — В.Л.) політичним часописом. Потужний інтелектуально-професійний вплив на формування львівської школи журналістики мала газета “Діло”, журнали “Друг” і “Громадський друг”, які видавали із студентами Іван Франко і Михайло Павлик, а також Літературно-науковий вісник і “Вісник” Дмитра Донцова, видання Українських Січових Стрільців, Організації Українських Націоналістів, Української Повстанської Армії, шістдесятників, зокрема, позацензурний журнал В’ячеслава Чорновола “Український вісник” (1970–1972) – унікальне явище в історії української журналістики. Із створенням сімдесят років тому факультету журналістики тривав другий етап розвитку львівської школи журналістики. У ньому поєдналося дослідження теорії і практики преси, історії української і європейської журналістики, яке в свій час здійснювали Іван Франко, Михайло Возняк, Осип Маковей, Василь Щурат та інші, з навчанням студентів — майбутніх журналістів. Львівську школу журналістики творили, розвивали, підносили на професійно-моральний, інтелектуальний рівень науково-педагогічні особистості Володимир Дмитрук, Йосип Цьох, Володимир Здоровега, Михайло Нечиталюк, Дем’ян Григораш, Павло Ящук, Олександра Сербенська, Ольга Федик, Володимир Кибальчич, Юрій Петрушко, Борис Машталярчук, Юрій Шаповал, Степан Кость, Іван Крупський, Ігор Лубкович, Михайло Присяжний, Ігор Мельник, Анатолій Капелюшний, Зенон Дмитровський, Володимир Гой, Борис Потятиник, Олег Романчук … В одній статті важко назвати всіх колишніх і сучасних працівників факультету, які творили і сьогодні множать унікальну за українським національним духом львівську школу журналістики. Старше покоління добре пам’ятає, що у 60—80-х роках минулого століття вся ідеологія і політика в СРСР була спрямована на формування нової історичної спільності людей — радянський народ. Комуністичні вожді створювали морально-психологічну атмосферу легковажного, негативного, ворожого ставлення до вивчення і функціонування української мови та матеріально й адміністративно заохочували опанування російською мовою — мовою так званого міжнаціонального спілкування. У таких, м’яко кажучи, дискомфортних умовах, задушливій московсько-комуністичній атмосфері доводилося працювати Олександрі Антонівні Сербенській, високо нести інтелектуальну гідність львівської школи журналістики. Вона майстерно прищеплювала студентам не лише української, а й російської, єврейської, гагаузької та інших національностей професійно-психологічну потребу ґрунтовно вивчати і знати українську мову. Всевишній огортав Олександру Антонівну Сербенську благодаттю, щоб не втратити національно-громадянське “Я”, не збитися на манівці, а йти чесним шляхом батьківського роду до вершин педагогічно-наукової діяльності, формувати у студентів — майбутніх журналістів — розуміння, що стан розвитку і функціонування української мови, які мови кожного народу, залежить від освітнього рівня тисяч, мільйонів особистостей. Вперше про статті Івана Франка, “Що таке поступ?”, “Поза межами можливого”, “Одвертий лист до галицької української молодежі” я почув від Михайла Федоровича Нечиталюка. Тільки з нинішньої інтелектуально-професійної, національно-громадянської висоти можна оцінити внесок викладача Нечиталюка, який, ніби між іншим, у 1961 році привернув увау до цих націоналістичного духу праць Івана Франка у Кабінеті франкознавства. Неординарною особистістю був професор Йосип Терентійович Цьох. Він не поспішав виконувати настанови партійних інституцій про викладання всіх предметів російською мовою. Безперечно, позитивну роль у цьому відіграв декан факультету журналістики Й. Т. Цьох. На сьогоднішній Міжнародній науково-практичній конференції основну мову ведемо про одного з корифеїв львівської школи журналістики — Володимира Йосиповича Здоровегу з нагоди його 95-річчя. У спогадах багатьох випускників факультету мовиться про Здоровежине вміння навчати. “Він кожного разу відкривав перед тобою щось нове, досі незнане, але якесь близьке, цікаве і бажане, таке, яке хочеться повністю збагнути і зробити його своїм власним досягненням, — розповідав Роман Андріяшко. — Критичні судження Володимира Йосиповича не ображали, не принижували, не викликали відчуття нездатності, а, навпаки, розбуджували бажання розвивати свої сили в журналістській творчості”. Володимир Йосипович “інтуїтивно відчував свій вплив викладача на студентів і час від часу полюбляв зупинити в коридорі і у своїй лагідній манері зауважити, що на семінарі був неуважний або вступити в полеміку, здавалось би, з якогось несуттєвого виступу на зборах, або замітки в університетській багатотиражці, — згадує Олег Наливайко. — Я щасливий, що цей наш “коридор” зберігався до останнього його дня. Нас розділяли відстань, час, посади, але доля вперто зводила в цьому “коридорі” і я мав щастя чути його поради, думки, зауваження”. Актуальною є монографія “Perpetuum mobile Володимира Здоровеги” доцентки факультету журналістики нашого Університету Мирослави Рудик. У цій праці ґруновно досліджено наукову, публіцистичну діяльність Володимира Йосиповича та його визначальну роль у формуванні львівської школи журналістики. Простежено еволюцію наукових поглядів Володимира Здоровеги, систематизовано великий пласт його публіцистичних матеріалів, розкрито творчу майстерню. Як вчений, педагог, публіцист, наставник, Володимир Здоровега володів індивідуальним, тільки йому притаманним, виразним стилем писати і читати лекції. “Цінність слова Володимира Здоровеги — у його думці, у влучності й точності формулювань”, — цитую доцента Ігоря Івановича Паславського. Гідний вихованець і послідовник львівської школи журналістики Віктор Мазаний влучно підкреслив, що “Володимир Йосипович збагатив світ мудрістю Вів нас за руку по-батьківському, хотів, щоб принцип “совісної” журналістики, модель якої створив своїми теоретичними засадами, стали нашою щоденною філософією”. Творці, корифеї львівської школи журналістики самоповажно витримували виклики системи комуністичної освіти й виховання. Про один із її викликів Володимир Здоровега справедливо висловлювався! Декому хочеться, щоб Україна була без українців, без національної мови, без національної культури, тобто таким собі хохляцьким дублікатом Росії, правда, з певним фольклорним колоритом. До речі, така ідеологія нинішнього прихованого повзучого російщення. Після відновлення незалежності України на факультеті, у львівській школі журналістики відверто, щиро запанувала життєдайна, морально-духовна націє-творча аура, відкритість до творчих націоналістичних ризиків. Михайло Павлович Присяжний у статті “Куди йдемо?” наголошував, що “треба й надалі заповнювати вакуум нашої історичної пам’яті”, щоби давати гідну, компетентну відсіч новітнім викликам московських фашистів, які ведуть повномасштабну антиукраїнську екзистенційну війну. Керівник “Російського імперського руху” якийсь Жучковський раз-у-раз наголошує: “Росіянам потрібно зрозуміти, що Україна і українці як народ – це винятково вороже явище, а все вороже необхідно знищувати. Для того, щоби з’єднати російський народ, зібрати заново і зміцнити Росію — Україну і українців потрібно знищити!”. На цьому аморальному, антилюдському, антиукраїнському отруйному постулаті побудована імперська політика рашиста Путіна і шовіністичної Державної Думи, інформаційно-психологічна агресія російських медіа та їхніх прислужників в Україні. Сповідуючи принцип українського творчого націєцентризму, європейських демократичних цінностей, на засадах яких функціонує львівська школа журналістики, віддали своє життя за соборну, самостійну, національну, демократичну українську Україну випускники нашого факультету Євген Гулевич, Андрій Дусан, Василь Кіндрацький, Вадим Кофтунов, Богдан Маркевич, Тарас Матвіїв (Герой України — посмертно), Роман Панькевич, Валентин Присіч і Роман Ряжських. Під час захисту Української Держави від московських канібалів був поранений старший викладач кафедри радіомовлення і телебачення Тарас Подедворний. Про те, як витерпів поранення, витримав московське пекло екзистенційної війни, описав у своїх творах випускник нашого факультету Артур Дронь. За українську національну правдоцентричність, як визначальний принцип формування української національної свідомості та ідентичності, громадянського і державницького переконання, патріотів не лише зневажають, цькують, а й вбивають таких Великих Українців, як Ірина Фаріон, Андрій Парубій — випускників нашого Львівського національного університету імені Івана Франка. Осмислення, аналіз особливостей функціонування львівської школи журналістики в органічній єдності з науково-педагогічною діяльністю працівників факультету журналістики було би неповним, скупим без оприлюднення уривка тексту професора, філософа Андрія Пашука: “Мудрість полягає в тому, щоб помилки свої виправляти, бо кожна людина здатна помилитися, але і силою свого розуму, і незламною волею долає свої хиби в ім’я правди. Така доля кожної людини, які б висоти людського духу вона не займала. Володимир Здоровега за своїм характером був людиною доброю, щиросердною, мудрою. Головне полягає ще й в тому, що він був у своїй душі патріотом, любив свою землю, свій народ, українську мову та культуру, вболівав за національну та державну самостійність України. Це те, що визначало внутрішнє життєве кредо Здоровеги, яке він завжди беріг у своєму серці”. Скажу без перебільшення: внутрішнє життєве кредо Володимира Йосиповича Здоровеги — корифея львівської школи журналістики — життєдайно наснажує до сумлінної націєцентричної праці нинішній науково-педагогічний колектив факультету, на якому тепер працює шість кафедр. Їх очолюють авторитетні фахівці у галузі журналістикознавства: Наталія Габор, Парасковія Дворянин, Мар’ян Житарюк, Іван Крупський, Ігор Паславський і Марія Яцимірська. У цьому році ректор Університету призначив деканом факультету журналістики доцента Мар’яна Лозинського. Його заступниками є Андрій Яценко, Наталія Шайда, Юліана Лавриш. Це — ініціативний, працьовитий, інноваційний квартет. Отже, одним із головних завдань сучасних медіа, львівської школи журналістики – компетентне, ґрунтовне, всебічне розвінчування і традиційних, і найновіших імперських викликів з “логікою змія” у безпековій, морально-психологічній, військово-оборонній, соціально-економічній, політико-ідеологічній сферах України. Месійне покликання працівників засобів масової комунікації доброчесним словом і правдивим аудіовідеозображенням формувати й утверджувати українську національну свідомість, історичну чесність, сучасну справедливість і відповідальність, націоналістичні та загальнолюдські морально-духовні цінності, українську соборну ідентичність на засадах українського націєцентризму у світовому цивілізаційному співтоваристві.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин