Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Та не все й не завжди було безпросвітно навіть на засланні. Були й там несподівано радісні миттєвості”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Тарас Шевченко: “Поздоровляю вас з Новим роком, молю Господа про дарування вам усіх благ” Різдво і Новий рік у житті Кобзаря

Слово Просвіти, №02–03 за 2026 рік

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “Отак мені доведеться свято зострічати!” Напередодні Різдва, а, значить, і Нового року – 24 грудня 1848-го – на Косаралі Шевченко написав один із кращих віршів його невольницької лірики “Не додому вночі йдучи…”, звернений до близького друга, чиновника Оренбурзької прикордонної комісії Федора Лазаревського: …Надворі, бач, Наступає свято… Тяжко його, друже-брате, Самому стрічати У пустині. Завтра рано Заревуть дзвіниці В Україні; завтра рано До церкви молитись Підуть люде… Наступні рядки вражають своєю контрастністю з попередніми, рвуться душу запалити, серце розірвати безвихіддям каторжного заслання, нидіння у промерзлому курені на острові в Аральському морі: …Завтра ж рано Завиє голодний Звір в пустині, і повіє Ураган холодний. І занесе піском, снігом Курінь – мою хату. Отак мені доведеться Свято зострічати! Та Шевченко не був би Шевченком, якби в кінцівці ліричної поезії не виявив однозначно свій незламний, нескорений характер: Що ж діяти? На те й лихо, Щоб з тим лихом битись. А ти, друже, мій єдиний, Як маєш журитись, Прочитай оцю цидулу І знай, що на світі Тілько й тяжко, що в пустині У неволі жити; Та й там живуть, хоч погано, Що ж діяти маю? Треба б вмерти. Так надія, Брате, не вмирає. Потрясаючу історію розповіла в журналі “Київ” (2003, №1) уродженка Шевченкового краю, колишня ув’язнена ГУЛАГу Ніна Вірченко. 1950 року в Тайшетському спецтаборі (Іркутська область) на Святвечір ув’язнені жінки читали напам’ять цей Шевченків вірш. Вірченко згадувала: “В бараці чути і плач, і стогін… З кожним словом, рядком входимо в Україну. Сльози котяться по щоках, ніхто їх не витирає… Ми всі зливаємося і душами, і думками, стаємо одним цілим!.. Без Шевченка в таборі не вижили б…”. “Добридень же, новий годе в торішній свитині, що ти несеш в Україну в латаній торбині?” Розповідь про те, як Шевченкові випадало в житті зустрічати Новий рік і Різдво чи писати, згадувати про це, продовжу з листа поета до Варвари Рєпніної від 1 січня 1850 року, який Шевченко починав так: “Поздоровляю вас з Новим роком, молю Господа про дарування вам усіх благ. Я тепер сиджу один-однісінький і згадую те минуле, коли ми з вами перший раз зустрілися в Яготині…” То було в липні 1843-го, затим поет приїжджав у вересні, а з жовтня (десь після 9-го числа) й до 10 січня 1844 року, тобто й на Новий рік, він прожив із перервами у Рєпніних. За словами Варвари Миколаївни, “його в нас одразу стали вважати за свою людину”. У передноворічному грудні 1845 року Тарас Шевченко створив у селі В’юнище осердні твори: Посланіє “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні…” (14 грудня); вірш “Холодний яр” (17 грудня); переспіви з Псалтиря “Давидові псалми” (19 грудня); вірш “Три літа” (22 грудня). Коли Тарас Григорович тяжко захворів, Андрій Козачковський забрав його напередодні Різдва до себе в Переяслав, де молодий Кобзар написав 25 грудня безсмертний вірш “Як умру, то поховайте…” (Заповіт). Виразно підсумовуючий вірш “Три літа” (ішлося про 1843, 1844 і 1845 роки) дав назву й славнозвісній рукописній збірці. Не маючи жодної змоги та й потреби занурюватися в усі згадані шедеври, наголошу лише в контексті нашої теми завершальні вісім рядків поезії “Три літа”: Добридень же, новий годе В торішній свитині, Що ти несеш в Україну В латаній торбині? “Благоденствіє, указом Новеньким повите”. Іди ж здоров, та не забудь Злидням поклонитись. Шевченкознавець Юрій Барабаш справедливо зазначив, що ці “рядки вірша – саркастичне привітальне звернення до нового, 1846-го, року…”, і вказав на те, що в “іронічно переосмисленому слові “благоденствіє” – пряма авторемінісценція до поеми “Кавказ”…”. Нагадаю ті вбивчі рядки з антимосковської поеми (18 листопада 1845 року), де йдеться, як у Московщині “На всіх язиках все мовчить, / Бо благоденствує!”. Між іншим, це слово в поезії Шевченка зустрічається лише двічі – у щойно зафіксованих текстах. Але, але… Відкриймо геніальну містерію “Великий льох”, написану в жовтні того ж 1845-го, де 1-ша (українська) ворона, вихваляючись злодіяннями проти свого народу, визнає: І я люта, а все-таки Того не зумію, Що москалі в Україні З козаками діють. Ото указ надрюкують: “По милості Божій, І ви наші, і все наше, І гоже, й негоже!” З подібних указів за всіх імперських часів криваво сочилось те саме смертне – духовно й фізично – російське “благоденствіє”, тому Шевченкове запитання до нового 1846-го стосувалося буквально всіх наступних років, які справно приносили в Україну в злиденній “латаній торбині” новенькі укази, повиті незгасним стремлінням перетворити великий і самодостатній український народ на малоросійський, говорячи словами Шевченка, “в народ отой убитий”… “Поздоровляю тебе з цим Новим роком, друже мій єдиний! Нехай з тобою діється те, чого ти у Бога благаєш…” Перше новорічне привітання засланця безпосередньо з Орської фортеці зустрічаємо в листі до близького друга Михайла Лазаревського від 20 грудня 1847 року: “З новим годом будьте здорові, любий і щирий мій земляче… Так мені тепер тяжко, так тяжко, що якби не надія хоч коли-небудь побачить свою безталанную країну, то благав би Господа о смерті”. Суголосно з цим у вірші “Сон” (“Гори мої високії…”), що датується часом перебування Шевченка в Орській фортеці у 1847 році, читаємо про сподівану, рятівну волю, пов’язану лише з Україною й омріяними горами над ревучим Дніпром: Дай же, Боже, коли-небудь, Хоч на старість, стати На тих горах окрадених У маленькій хаті. Хоча серце замучене, Поточене горем, Принести і положити На Дніпрових горах. Як відомо, художник особливо страждав од заборони малювати, про що з болем зізнався в листі до Варвари Рєпніної з Орської фортеці 24 жовтня 1847 року: “А дивитися і не малювати – це така мука…” Не можу не сказати, що на початку нового 1848 року Варвара Миколаївна написала начальникові ІІІ відділу графу Олексію Орлову прохання про “нещасного Шевченка”: “У мене немає іншого вибору, як звернутися до вас і благати добитися для нього дозволу малювати. Це милість, про яку я прошу вас зі складеними на грудях руками”. Послідовна бюрократична тяганина з приводу цього прохання тривала майже два роки й завершилася знову-таки близько нового року, у грудні 1849-го, коли на відповідній доповіді Орлова цареві Миколі І сам начальник ІІІ відділу написав: “Высочайшего соизволения не воспоследовало”. Звісно, рядовий Тарас Шевченко не міг знати таких подробиць, проте його новорічне вітання, надіслане з Оренбурга до Осипа Бодянського 3 січня 1850 року було гірко вмотивоване: “Поздоровляю тебе з цим з Новим роком, друже мій єдиний! Нехай з тобою діється те, чого ти у Бога благаєш… Господь не благословив моєї доброї долі! – не дав мені докончить віку короткого на нашій любій Україні. Тяжко! аж сльози капають, як згадаю, так тяжко!” Цей справді неймовірно тяжкий настрій відчувається й у поетичних творах, скажімо, у першій редакції вірша “Лічу в неволі дні і ночі…” (орієнтовно січень–квітень 1850 року): …Нема слов В далекій неволі! Немає слов, немає сльоз, Немає нічого. Нема навіть кругом тебе Великого Бога! Проте вчитаймося в завершальні рядки цієї поезії: Нехай як буде, так і буде. Чи то плисти, чи то брести. Хоч доведеться розп’ястись! А я таки мережать буду Тихенько білії листи. Минули роки, утім, друга редакція цього вірша (орієнтовно 1858 рік) закінчується тією ж упевненістю: Та й знов мережать захожусь Дрібненько книжечку. Рушаю. Отже, найголовніше в тому, що, став- “Приїжджав до мене колядувать Михайло Щепкін” Здається, найбільш пам’ятними для визволеного Шевченка були передноворічні дні 1857 року, пов’язані з приїздом до нього в Нижній Новгород істинно великого друга, геніального українця Михайла Щепкіна. Учорашній засланець, який дорогою в Петербург надовго застряв у місті, почувався щасливим уже від передчуття зустрічі з артистом, про що свідчить Шевченків лист од 4–5 грудня: “…Як ти приїдеш сюди та я подивлюся на тебе, подивлюся, неначе на всесвітнюю галерею, неначе на всесвітній театр, і забуду хоть на годину своє невсипуще горе”. Дізнавшись, що Щепкін уже виїхав із Москви до нього, Шевченко занотував у Щоденнику 21 грудня вдячно-вогняні слова: “Який я щасливий цією нелицемірною дружбою! Не багатьом із нас Бог посилає таку повну радість…” А радісного 24 грудня Тарас Григорович видихнув у Щоденнику лише два речення: “Святам свято і торжество є з торжеств! О третій годині ночі приїхав Михайло Семенович Щепкін”. Узагалі щоденникові записи відновилися аж 29 грудня після від’їзду друга, але присвяту йому поеми “Неофіти” Шевченко зробив саме цим днем: “М. С. Щепкину. На память 24 декабря 1857”. Тарас Григорович також подарував артисту свій автопортрет із дарчим написом: “Михайлу Семёновичу Щепкину на память 24 декабря 1857 года от Тараса Шевченко”. Тож цей день справді став особливим святом і торжеством для поета! Утім, і наступні кілька грудневих днів друзі щасливо не розлучалися. Михайло Щепкін поселився у Шевченкового знайомого, колезького секретаря, архітектора за освітою Павла Овсянникова, де на той час мешкав і Тарас Григорович. Поет познайомив артиста зі своїм нижньоновгородським приятелем, управителем міської контори пароплавного товариства “Меркурій” Миколою Брилкіним, у родині якого й зустрічав Новий рік, а добрий Михайло Семенович навіть став хрещеним батьком дочки Брилкіна, про що згадував аж у 1863 році, коли знову побував у Нижньому Новгороді: “Мешкав у Миколи Олександровича Брилкіна. Я колись у нього хрестив, коли приїжджав до Шевченка…” До речі, це – остання згадка про Тараса Григоровича в паперах Михайла Семеновича. Звісно, вкрай важливим для Шевченка було знайомство Щепкіна з юною актрисою місцевого театру Катериною Піуновою, в яку поет уже закохувався.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин