Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Слово многоцінне · “Вона єднає покоління, значною мірою формує сам народ і є найдорожчою спадщиною нації”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Постання української мови, українського народу і першої української національної держави

Слово Просвіти, №02–03 за 2026 рік

Пропонована читачеві праця є четвертою частиною монографії “Постання української державності. (Часи Стародавнього Світу, Античності та Раннього Середньовіччя)”, яка готується до друку в київському видавництві “Право України”. Авторами книги є історик і письменник Дмитро Чобіт, який відповідає за історичну частину дослідження і доктор юридичних наук, професор Віктор Акуленко, провідний науковий співробітник Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, він відповідальний за юридичне наповнення праці, обґрунтування термінології та окремих аспектів видання. В. Акуленко став автором ідеї самого дослідження цієї теми. Він був рецензентом книги Д. Чобота “Ключі від миру і війни. Що таке Русь, Україна, Росія і хто такі українці та росіяни”, понад сто сторінок якої було присвячено питанням державності на давніх українських землях. До речі, журнал “Дзвін” впродовж 2022–2024 рр. друкував окремі розділи праці Д. Чобота, задовго до їх виходу окремою книгою. Дмитро ЧОБІТ Якраз розділи про державність попередньої історико-публіцистичної книги стали основою для нинішнього наукового дослідження цієї вкрай важливої і новаторської теми. На необхідність її дослідження звернув увагу керівник Наукового центру Української державності імені професора Володимира Кульчицького Національної академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор Олександр Святоцький і надав авторам всебічне сприяння та забезпечив їх апробацію у правничих виданнях. Окремі частини монографії “Постання української державності” друкував “Часопис Київського університету права” (№3 і №4 за 2024 р. і №1 і № 2 за 2025 р.), а також журнал “Українська державність” (№ 1 за 2025 р.) Практично четверта частина теперішньої монографії (всього їх шість, загальним обсягом понад сімсот сторінок), має цілком самостійне значення і вже названа рецензентами “монографією у монографії”, її автором є Дмитро Чобіт. До написання цієї частини книги спонукали критичні зауваження визначного українського мовознавця, академіка НАН України Григорія Півторака. Їх суть зводилася до наступного. Третя частина монографії Д.Чобота і В.Акуленка присвячена державі антів і королеві Божу. Хронологічно цей період охоплює ІV – VII ст.н.е. Низка істориків, у тому числі й М.Грушевський бачать в антах предків українського народу. Ґрунтуючись на численних джерелах, автори назвали державу антів першою українською національною державою, а їхнього правителя Божа, якого візантійський історик Йордан іменував королем, – українцем. Такий висновок Г. Півторак назвав “передчасним і занадто оптимістичним”, оскільки за висновками мовознавців про становлення української мови, а отже і українського народу можна впевнено говорити щойно з VI ст. н.е. Таку думку поважного вченого Д.Чобіт вважав дискусійною, оскільки у його книзі “Стиборівка: готи та їх нащадки. До питання про населення Волино-Подільського пограниччя ІІ – V ст. н.е.” та кількох статтях наведено чимало фактів про те, що мова, яку ми тепер називаємо українською, була розмовною мовою населення Волині і Поділля вже у ІІІ – ІV ст. н.е. Саме ці обставини і спонукали до додаткового дослідження цієї теми, результати якого вперше виносимо на суд читачів “Дзвону”. Тобто, перед вами, шановні читачі, четверта частина монографії “Постання української державності”. З огляду на значну кількість посилань, які суттєво впливають на площу видання, вважаємо за можливе їх не подавати. У книзі вони будуть наведені повністю з чималою кількістю ілюстрацій. Розділ І. Про українську державність і українську національну державу 1. Проблема національної на/ лежності держави антів У ході вивчення питань щодо державності антів, несподівано виникла проблема, правильне розв’язання якої матиме важливе значення не тільки для нашої праці, а й щодо дослідження зачатків української мови, постання українського народу та української національної держави, адже всі вони не тільки між собою тісно взаємопов’язані, а й складають єдине ціле. Без з’ясування часу виникнення й становлення мови неможливо вирішити проблему походження народу, а без наявності народу немає сенсу говорити про його національну державу. Отже все залежить від часу постання української мови. Головна причина полягала в розбіжності між хронологічними межами держави антів і часом виокремлення української мови із праслов’янської та її постання як цілком самостійної. Події пов’язані з королем антів Божем датуються 375 – 376 р.р. н.е., остання згадка про антів відноситься до 602 року. Отже, хронологічні межі у яких візантійські джерела багаторазово згадують народ антів припадають на кінець IV – початок VII ст. н.е. Слід наголосити: йдеться про перші й останні дати писемних згадок про антів, які дійшли до наших днів. Цілком зрозуміло, що анти нізвідки не з’явилися у 375 – 376 рр. і раптово не зникли кудись у 602 р. – час їх перебування на історичній арені значно ширший. Це перше. Друге – не завжди той народ називали антами; сірійський автор Псевдо-Захарія у 555 р. називав його рос, а грузинське джерело, описуючи напад скіфів на Константинополь 625 р., стверджувало, що тих скіфів ще називали росами. Візантійський історик готського походження Йордан, окрім етноніму анти, вжив до цього народу другу назву росомони. Перша частина цього слова на латинській і германській мовах означала “люди-роси”, а друга “мони (мани)”. Отже, росомони – це “руські люди”. Етнонім роси латинська мова запозичила з грецької, у якій відсутній звук “у”, тому його замінили на близький за вимовою “о”, звідси роси замість “руси”. Варто зазначити, що античні та візантійські джерела досить часто називали все населення Північного Причорномор’я та межиріччя Дністра й Середнього Дніпра скіфами без огляду на мови, якими воно розмовляло. Про те, що анти і руси-то один і той же народ дійшли висновків немало авторитетних дослідників, про що ми вже писали вище. За даними візантійських джерел багатолюдний народ антів проживав на величезній території від Карпат, Дністра й Західного Бугу на заході, до Середнього Дніпра, його лівих допливів і Сіверського Дінця на сході та від Прип’яті на півночі до Північно- Західного Причорномор’я на півдні. Земля антів – це практично територія нинішньої України. З антами пов’язують черняхівську археологічну культуру ІІ – V ст. н.е. Варто зазначити, що у 60-х – 80-х роках ХХ ст. цю культуру датували ІІ – VІІ ст. н.е. Зона поширення черняхівської культури на українських землях співпадає з територією проживання антів. Однак черняхівські пам’ятки також виявлено на територіях Бєлгородської та Курської областей Російської Федерації, в Молдові, північно-східній Румунії, південно-східній частині Польщі. Тобто на етнічних українських землях, де українці проживали до 1947 року (Польща) іде вони проживають досі. На території Румунії культуру називають Синтана-де-Муреш. Значна територія поширення та різноманіття старожитностей, серед яких знаходять матеріальні пам’ятки характерні різним культурам, дали підставу назвати черняхівську культуру поліетнічною. Черняхівська археологічна культура споріднена та синхронна у часі з київською культурою ІІ – V ст. н.е., поширеною на теренах Середнього Придніпров’я, та пеньківською культурою ІV – VІІ ст. н.е., пам’ятки якої охоплюють прикордоння Лісостепу та Степу від Сіверського Дінця до ріки Прут, лівої притоки Дунаю. Населення усіх трьох культур: черняхівської, київської і пеньківської археологи пов’язують із слов’янами. Цих слов’ян цього ж хронологічного періоду візантійські писемні джерела називали склавенами і антами, притому наголошували, що вони розмовляли одною мовою. Слід зазначити, що окремі дослідники, зокрема М.Брайчевський, вважали поділ черняхівської, київської і пеньківської штучним і відносили пеньківські пам’ятки до пізнього етапу черняхівської культури1. Історики називали народ антів прямими і генетичними предками українців, а створену ними державу IV – VII ст. – українською2. Це відображено в “Енциклопедії українознавства”, у якій прямо записано: “Анти створили першу українську і слов’янську державу”3. Однак за висновками мовознавців, українська мова виокремилася безпосередньо із лона праслов’янської мови та постала як цілком самостійна в VI ст. н.е. Виходить: щойно тоді з’явився її носій – український народ. Як тоді бути з антами, їх державою та королем Божем IV ст.? Який етнос вони представляли? Правильну відповідь може дати тільки якомога точніша і достовірніша хронологія постання української мови. Мова об’єднує спільноту людей, виробляє почуття національної свідомості та окремішності, ще на початковому етапі свого існування служить головним мірилом розрізнення за принципом свій – чужий, своє – чуже. За мовною ознакою відбувався поділ народів, мова об’єднувала сам народ, пробуджувала у ньому національну самосвідомість. Мова – це головна та визначальна ознака народу, вона єднає покоління, значною мірою формує сам народ і є найдорожчою спадщиною нації. “В самій мові нашій одбився дух нашого народу”, – писав Іван Огієнко4. Водночас українська мова та її лексика складають багатюще джерело інформації про минуле, тому в історії української мови відзеркалена історія українського народу, його доля, культура, звичаї й традиції з найдавніших дописемних часів. Мова – це насамперед слова, а в них досить часто відображено події і явища далекого минулого. Тому факти найдавнішого минулого української мови, зокрема її лексики, водночас є фактами давньої історії українського народу. Ось чому встановлення якомога точнішої хронології датування зачатків української мови має провідне значення для початкової історії українського народу та витоків української національної державності. Отже, час постання українців як окремого народу безпосередньо пов’язаний із головною ознакою кожного етносу – мовою. З цього приводу варто навести слова німецького філософа Йогана Готфріда Гердера (1744 – 1803): “Мова виникає і розвивається разом з родом людським”. Разом із мовою постає і нація. Й.Г.Гердер вважав, що визначальними характеристиками нації є мова, культура, звичаї, життєвий уклад5. Його співвітчизник, видатний німецький мовознавець Вільгельм фон Гумбольдт (1767- 1835) вжив вислів, який став крилатим дороговказом для дослідників мови: “Мова народу – це його дух, а дух народу – це його мова”6. Народ виражає себе у своїй мові, тому все починається з неї. Для того щоб встановити етнічну належність держави антів, потрібно знати якою мовою розмовляв цей народ: праслов’янською чи українською. Таким чином, час виокремлення української мови із лона праслов’янської є тою висхідною віхою від якої бере початок історія українського народу як окремої та самобутньої нації. Якщо є мова і народ, то державу цього народу можна з повним правом називати національною державою. Ось чому для нас так важливо знати достовірний час постання української мови. За висновками видатного українського мовознавця, академіка НАН України Григорія Півторака “значна частина специфічних для української мови рис… почала формуватися безпосередньо від праслов’янської мови, тобто від V – VІ ст. н.е.”7. Отже, зачатки української мови Г.Півторак виводив з V – VІ ст. н.е. Всесвітньовідомий славіст Ю.Шевельов, також зафіксував найдавніші фонетичні зміни у праслов’янській мові, які вказували на початок розвитку української мови і датував їх VI – VII ст.8 Подібну думку ще у 1958 році висловив український вчений в діаспорі Вадим Щербаківський: “Для нас важно те, що Анти говорили мовою слов’янською і жили в області між Дністром і Доном. А це показує, що в VI – VII віках на Україні панувала мова слов’янська і ця слов’янська мова мусіла бути одночасно й українською мовою, бо ці племена лишилися на місці і до наших днів і їхня мова була мовою наших колядок, щедрівок, веснянок, та інших обрядових пісень весільних, обжинкових, купальських і т.п., які дійшли до нас в незмінному вигляді від тих часів”9. Отже, висновки українських вчених свідчать про те, що українська мова виокремилася із праслов’янської та існувала як самостійна у V – VII ст. н.е. Однак, згадки про антів мають значно ширші межі: ІV – VІІ ст. н.е. Розбіжність між зачатками української мови згідно з даними В.Щербаківського, Ю. Шевельова і Г.Півторака та першими писемними відомостями про антів у візантійських джерелах складає ціле століття. Однак, і це ще не все. Провідні мовознавці стверджували, що про українців як окремий етнос можна впевнено го-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин