Пряма мова · “Мусимо бути сильними духовно і мілітарно, “говорити правдою” зі своїм народом”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Соборність – вершинна цінність Нації
Слово Просвіти, №02–03 за 2026 рік
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Уже понад століття українці в різних суспільно-політичних умовах 22 січня вшановують визначну подію Злуки українських земель. Віддається повага славним діянням усіх тих, хто своєю звитягою, борнею, жертовною працею, вірою і талантом закладали фундамент нашої Соборності, Державності, Суверенності. То були вікопомні часи, коли почленована чужинцями нація, позбавлена своєї школи, церкви, державності, зуміла знайти в собі сили й енергію, щоби запалити той вогонь, який горів під задавненими попелищами в серцях і душах кожного притомного українця. Цим невгасимим вогнем була вершинна національна мрія – відновлення власної Держави, об’єднання (“з’єдинення”) розірваного народу в незламну Українську Націю. У переддень знаменної дати про ці високі устремління, чин наших батьків і дідів згадували громадські діячі, вчені, митці в Центральній “Просвіті” імені Тараса Шевченка на Хрещатику, де відбувався круглий стіл “День Соборності України та консолідація Української Нації”. Виступи й дискусії торкалися як тих історично значущих днів, так і сьогоднішніх, обпалених і обрамлених війною, трагедіями, героїчним спротивом (як і в роки національно-визвольних змагань) московському ординству. 22 січня Софійський майдан у Києві став саме тим священним місцем, де відбулося урочисте зібрання і був проголошений Акт Злуки українських земель, засвідчений роком раніше ІV Універсалом про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину Велику Україну. Цією ідеєю жили в ті часи українці на всіх теренах тоді ще не “з’єдиненої” України. Ще на початку листопада 1918 року, коли на західних землях установилася українська влада, зі Львова в Київ (до гетьмана П. Скоропадського) прибули повноважені Української Національної Ради (О. Назарук, В. Шухевич), щоби розпочати реалізацію цієї значущої національної справи. Підписання 1 грудня у Фастові Директорією УНР (С. Петлюра, В. Винниченко, П. Андрієвський, Ф. Швець) та державними секретарями ЗУНР (Л. Цегельський, Д. Левицький) “передвступного договору” щодо майбутньої Злуки двох українських держав стало вагомим кроком на цьому історичному етапі. Із важливими стратегічними планами до Києва в грудні прибуває місія військового міністра ЗУНР Д. Вітовського, сотника Легіону Українських Січових Стрільців, полковник і команданта Української Галицької Армії. Цей визначний український політик, організатор “Листопадового чину” став широко відомим і тим, що за одну ніч у надскладній ситуації захопив Львів, визволивши його від поляків. Тоді старшини УСС, Українська Генеральна Команда на чолі з Д. Вітовським, С. Горуком віддали накази військовим перебрати владу на місцях. Тож зранку 1 листопада Львів прокинувся під українською владою Національної Ради. На ратуші майорів синьо-жовтий прапор, піднятий 17- літнім Степаном Паньківським – це легендарна постать, воїн (із 16 років) Українських січових стрільців, поручник Української Галицької Армії, що загинув у 19 років за Україну. Член Пласту, таємної “Драгоманівської організації молоді”, він присвятив усе своє юне життя (як і його родина) українській справі. Адже його батько був одним із засновників наукового Товариства ім. Т. Шевченка, а молодший брат – голова уряду УНР в екзилі, очолював українські студентські товариства в Празі, був заступником В. Кубійовича, членом уряду Я. Стецька. Такі люди жили, творили, боролися на всіх українських землях, торували дорогу Свободі і Соборності, про них варто пам’ятати, їх мають знати і шанувати передусім у сучасному молодіжному середовищі, в школах, ліцеях гімназіях, університетах, особливо в епоху екзистенційної війни України проти агресивної рашистської московії. У ці часи на Буковині боротьбу за національну єдність очолив Український Крайовий Комітет, очолюваний О. Поповичем, який 25 жовтня вирішив скликати (3 листопада) Віче українців, на якому мала прийматися соборна відозва. І тут варто віддати належне українській молоді, студентам Чернівецького університету, які напередодні (28 жовтня) в Народному домі в Чернівцях прийняли резолюцію про підтримку ідеї заснування Української держави із українських земель Австро-Угорщини та її об’єднання в єдиній суверенній Державі – Україні. Гідним прикладом стала позиція Українського православного духовенства Буковини, яке прийняло важливу резолюцію на своєму третьому з’їзді, підтримавши “однодушно” об’єднання всіх українських земель в одну українську державу. А вчительство Заставнівського повіту, підтримавши проголошення самостійної української держави, висловило рішучий протест проти “посягань на якунебудь частину української території, постановило добровільно оподатковуватись на зібранє фонду національної оборони”. 3 листопада 1918 року багатотисячне віче заявило, що “український нарід чужого не бажає, але своєї рідної землі боронитиме до останнього… Віче бажає прилучення австрійської часті української землі до України”. Це – лише окремі незабутні сторінки тих славних діянь, які закладались у підмурівок Соборної України, для давно омріяної Злуки українських земель. Тому День 22 січня є для нас великим етичним уроком. Він має нагадувати всім сущим українцям, що борці за волю України ніколи не повинні бути поза форматом суспільної уваги. Їхніми іменами варто увічнювати вулиці, площі, навчальні заклади, знакові місця України, а не тими забродами і насильниками, для яких вона завжди була чужою. Національна пам’ять героїчної минувшини нагально потребує “присутності” в підручниках, навчальних програмах, музеях, культурному та інформаційному просторах, на лекціях, навчальних заняттях і в наукових розвідках. А ще День Соборності огранює вершинну цінність Шевченкового Слова Свободи. Бо насправді без енергії Шевченкової визвольної ідеї в Україні (бездержавній і державній), українському світі не відбувалася б жодна суспільно значуща подія. Саме такий перебіг думок супроводжує нас, коли згадуються події тих осінніх днів 1918-го на західноукраїнських землях, передусім 1 і 3 листопада у Львові та Чернівцях, у Києві, на Наддніпрянщині, Волині, Слобожанщині та Сіверщині. Мусимо про це знати, оскільки вони навічно вплетені в соборний вінок Української Державності. Національно-визвольні рухи на Великій Україні та західноукраїнських теренах (Галичина, Буковина, Волинь, Закарпаття) вписані славною сторінкою в творення української державності, утверджуючи соборність і суверенність віками розділеного чужинцями народу. Пригадується як на сесії австрійського парламенту (4 жовтня 1918 р.) українець С. Вітик заявив нечуване для тих часів: “Український нарід жадає для свойого національного життя між свобідними державами Європи сполучення всіх українських областей в Одну самостійну республіканську державу, яка стане независимою від усіх сусідніх держав”. Сьогодні, коли точиться запекла битва з московитами за Свободу й Незалежність України, відзначення цього дня є насамперед складанням поваги Українському Воїну, що нині відважно боронить рідну Землю і свою Державу. Бо серед усіх національних цінностей, які неформально викарбувані в Декалозі Українця, саме Воїн посідає найвище і найдостойніше місце. І так мусить бути завжди, оскільки Націю і Державу можна вберегти, зростити і зміцнити лише тоді, коли постануть серед українства три повнокровних і шанованих усіма суспільні стани – Воїн, Будитель, Трудолюб. Адже жорстокий і безжалісний світ вочевидь показує, що навіть надпрацьовитим і творчим “гречкосіям” ніколи не вдасться захистити свою духовну, політичну, економічну суверенність та гідність, якщо на сторожі народу не стоятиме Воїн. Очевидно, такою бачиться нинішня реальність, коли саме він перебуватиме в центрі найболючішої проблеми ХХІ століття (війни і миру). Справді, світ радикально змінився (в гірший бік), і сучасні цивілізаційні утворення, характеризуючись своєрідними світоглядними, культурно-історичними, життєтворчими “каліграфіями”, етичними нормами й способами буття, всетаки наділені спільною знаменниковістю, коли етика життя катастрофічно на планетарному рівні “програє” фізіологічному інстинкту. Здається, що відома багатьом “піраміда Маслоу” перевернулася з голови до ніг. Відбувається уподібнення епохам Риму й Вавилону, бо й тоді катаклізми, людські трагедії, загибель цивілізацій наставали за умов, коли суспільну мораль витолочували господарським “прогресом”, людяність кидалася в жорна фетишу ненаситної влади, наживи, ненависті до “іншого” та всіляким гріхопадінням. А держави в цей час табуювали гуманність і справедливість, замінюючи їх деспотіями, автократіями, тираніями, диктатурами, позбавляючи народи природного дару свободи й духовної суверенності. Політичні режими культуру та духовність сприймали(-ють) зазвичай “по-своєму”, розглядаючи їх лише як знаряддя “сили” для формування закритої, агресивної людності, навертаючи її до стадності, страху, упокореності, водночас творячи усталено фальшиво-чванливий “ідеал” своєї вищості, месійності й безкарності. Очевидно, саме в такому безпросвітному колі виплоджувалася століттями московська сатрапія, для якої рабство в усіх його проявах, як і раб, що “мовчить”, є її найвищим “цивілізаційним” доробком. Місією московії, її щоденним “плебісцитом” стало сотворення підневільного люду, затемненого сліпотою обскурантизму в ставленні до освіченості й культурності, свободи й миру. Ось який уже вік таку “ціннісну” модель життя вона експортує насильством, геноцидами, війнами багатьом народам і державам, перетворившись у вселенське зло. Ця московитська злотворність нагадує істини з біблейських історій, коли “земля буде дощенту зруйнована та пограбована, засумує, зів’яне, ослабіє вселенна… Бо переступили закони, постанову порушили, зламали вони заповіта відвічного”. Тому й сталося, що “на болотах” утвердилася не гуманізація, а варваризація, що знелюднює світ. Але не безвихідь є виходом із цієї безнадійності, оскільки людство володіє ще значним інтелектуальним та етичним капіталом, тому здатне зробити більш обнадійливий вибір щодо власної долі заради торжества миру над війною, не піддаючись облуді словесних декорацій, не промінюючи справжні цінності на “ціни” та егоїстичні забаганки хворобливої і брехливої політики. Чи зуміє сучасне Людство, прагнучи миру і свободи, здолати найбільшу загрозу для свого існування, ймення якої – рашистська росія? Так, якщо буде послуговуватися праведною нормою – “Спільними зусиллями” (Viribus Unitis); якщо сильні світу усвідомлять, нарешті, що умиротворення агресора є хибою; якщо визнаємо “всім миром”, що непокаране зло повертається все злішим. Це – реперні знаки для екзистенційного виміру тієї частини людства, яка воліє демократії, свободи і “благоговіння перед життям”. Але все залежатиме насамперед від нас, від сили нашої національної енергії. Бо “ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо” (В. Липинський). А чин цієї праведної справи потребує єдності, консолідації, “бути разом”. Тому й витають “видимо-невидимо” у ці дні біля Святої Софії заклично соборні слова “Думи” великого державника Івана Мазепи: Жалься, Боже, України, Що не вкупі має сини! У той День 22 січня 1919-го українці, будучи вірними наступниками цієї невмирущої ідеї соборності, оголосили всьому світу про свою неподільність і нерозривність, урочисто проголошуючи Злуку: “Однині во єдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина Українська Народня Республіка”. Та велична подія донині слугує нам добротним уроком задля твердого усвідомлення, в якому розкуйовдженому світі живемо, яких недругів і друзів маємо, з якими сусідами межуємо. А тому мусимо бути сильними духовно і мілітарно, “говорити правдою” зі своїм народом. Відчуваючи, вдивляючись у цей безсердечний та лютий світ, варто безустану відшукувати ті обереги й першооснови нашого виживання й зросту, які боронять нашу Державність, Ідентичність, Суверенність, Українськість, творять майбутню Перемогу. Ними є і довіку будуть Національна Пам’ять, Національна Культура, Рідна Мова, Традиція, Віра і найвища чеснота Нації – Український Воїн! Слава Героям! Слава Україні!
Покладання квітів у День Соборності до пам’ятника Михайлу Грушевському в Києві
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
