Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пошта “СП” “Мабуть, що найважче у ньому залишитися собою”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

ЛЮБОВ НЕ ПРОМИНАЄ, ЛЮБОВ ДАРУЄ ЖИТТЯ…

Слово Просвіти, №02–03 за 2026 рік

Їй здалося, що Мирослав усміхнувся. Пригорнула сина до себе, поцілувала і пішла додому, де знову зустрілася зі зневажливими поглядами сестер. Старша, Антоніна, найбільше наполягла на тому, щоб віддати малюка до притулку. – Навідуватимеш, – ніби виправдовуючись, розмашисто вона написала на чистому аркуші паперу. – Інакше, забирайся геть! – чітко внизу середульша, Тетяна, вивела. А що там сестри між собою бурмотіли, Оксана не чула. Вона взагалі нічого не чула. Хоча іноді намагалася зрозуміти про що ведеться мова, зчитуючи з губ. Зазвичай їй писали на якихось жалюгідних клаптиках паперу, а то й на обривках старих газет. Глухою вона була. Спілкувалася мовою жестів. Але байдужість, зневагу й жорстокість і без слів можна зрозуміти. Без слів розуміла й любов. Без слів дарувала її. Без слів і без застережень купалася в любові коханого, який теж особливо не вслухався у терпкий гомін велелюддя. Вода колись забрала в неї слух. Вода, холод і страх... Коли Оксані було шість років, її з подругою Надією трохи старші хлопці налякали вужем. Тоді вони, рятуючись від змії, побігли до річки. Але бешкетники не зупинялися доти, доки дівчатка не зайшли в холодну воду. А хлопчаки стояли на березі і сміялися. Нажахані подружки ніяк не наважувалися вийти на берег. Надто довго перебували вони в холодній воді. Обоє захворіли. Надія незабаром померла, а Оксана втратила слух. Відтоді жила у світі тиші, не чула навіть, як син плаче. Його крик дратував сестер, а вона цілувала маленькі рученята й усміхалася. Малюк був схожий на її коханого Олександра... Де нині він? Оксана не знала, що вони вже ніколи не будуть разом. Не відала вона й того, що мати Олександра колись все усвідомить, але буде запізно... Сподівалася, що всі непорозуміння тимчасові, й віддала сина до притулку. Не довелося зростати Мирославові в родині. Не могла Оксана знати й того, що ні її, ні коханого вже не буде, не буде і їхнього сина, коли ця історія наповниться умиротворенням, спокоєм, радістю і вдячністю... За столиком сидітимуть двоє: їхня внучка, Мирославова донька, і племінник Олександра. Мине пів віку, поки правда, любов і примирення перетнуться у місті, на березі річки Тетерів... Шерех штучних кольорових квітів, // замість свічки догорить цигарка... // Сутінки наздоганяють світло, // навіть оглядатися не варто. // І сльоза на мить не воскрешає, // а “Пробач” чомусь гамселить в спину. // Вітер в полі вовком завиває... // До мурах і холодно, й полинно. // Тут тебе нема, лишивсь у сквері... // Чи подався десь за ковзанами... // А, можливо, молишся в костелі // – заблукав між різними світами. Падає сніг і приховує сліди молодої кароокої жінки, яка виходить за ворота цвинтаря... Сніжинки тануть, коли потрапляють на її гаряче, вогке від сліз обличчя. Жінка наспівує улюблений романс Мирослава... Любов не проминає. Любов дарує життя...

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин