Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Геноцид · “У душі зародились обурення й ненависть до жорстоких комуністичних нелюдів — винуватців усіх лих нашого народу”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Пам’ять жертви Голодоморів – вічна

Слово Просвіти, №02–03 за 2026 рік

Анатолій КОВАЛЬЧУК Упродовж тривалого перебування України у московському ярмі злочинно-людожерська влада деспотичної імперії зла (царська й комуністична) люто гнобила наш бездержавний народ. З метою позбавити українців історичної пам’яті, національних і політичних прав. Знущання й терор кремлівської кліки проти нашого миролюбного і працьовитого народу досягли величезних масштабів у ХХ ст. Московсько-більшовицькі окупанти, реалізовуючи нежиттєздатну, утопічну теорію ленінізму-сталінізму, проводили над нашим народом нечувані злочинні експерименти — політичні, соціальні й економічні. Проводячи насильницьку колективізацію індивідуальних господарств, яка супроводжувалася пограбуванням селянства і страшним голодомором, комуністи намагалися досягти декількох політичних цілей. Зокрема позбавити селян-власників усіх засобів виробництва: землі, худоби й реманенту. І найголовніше—права розпоряджатися виробленою продукцією. Влада намагалась перетворити мільйони вільних господарів на сільських пролетарів, на безправних осіб. На новітніх кріпаків, які примусово під загрозою кари з боку знавіснілих “осавулів” (згадаймо Миколу Джерю з однойменної повісті І. Нечуя-Левицького!) тяжко працюють за мізерну винагороду на чужу їм державу. Друга мета більшовицького ворога— зламати стихійний опір селянства (воно становило більшість нашого народу) грабіжницькій, антиукраїнській політиці окупаційного московського режиму. Й назавжди поневолити українців економічно, політично й духовно-ідеологічно. Розкажу про дві події. Учасником першої був сам, про другу чув від батька. На початку двотисячних років працюючи у Верховній Раді, був знайомий з багатьма тодішніми нардепами. Моє робоче місце було в кабінеті навпроти офісу депутатської фракції комуністів. Майже щодня бачив голову КПУ П. Симоненка. Хоча не були знайомі особисто, але віталися при зустрічах. Відповідно до правил ввічливості. Пам’ятаю розмову з головним леніністом після ухвалення Верховною Радою закону, який визнавав Голодомор (трагічні події 1932-1933 років, що призвели до загибелі мільйонів українців, передусім селянства), геноцидом комуністичної влади проти українського народу. Запитав Симоненка, чому комуністи голосували проти закону, який з історично-правдивих позицій дав об’єктивну, чесну оцінку трагічним подіям минулого. Адже більшість із них – українці, мають сільське коріння, тому як патріоти повинні добре знати правдиву історію нашого народу, завжди відстоювати його національні інтереси. Спочатку лідер КПУ, очевидно, не знаючи про мої політичні погляди й життєвий досвід, повів себе дуже зверхньо й нахабно. Так, неначе перебуває серед своїх слухняних, легковірних і малограмотних “партайґеноссе”. Він категорично заявив, що ніяких голодоморів в Україні ніколи не було. Що всі розмови про злочини компартії, які спричинили загибель мільйонів людей—вигадки націоналістів, антикомуністів та інших ворогів народу, які поширює буржуазна пропаганда. Стверджував, що всі документи, численні свідчення потерпілих від колективізації та очевидців страшного голодомору—фальшивки і вигадки антирадянщиків. Вони нібито поширюються ворогами трудящих з метою спаплюжити комуністичну ідею й перекреслити досягнення соціалізму. А також підірвати віру народу в ленінізм і, найголовніше, посварити українців з “братнім російським народом”. Мені довелося делікатно зупинити багатослівного лідера комуністів, запропонувавши задля пошуків істини вести діалог. Пояснив, що тільки під час розмови на рівних він почує багато такого, чого, напевно, не знає. Нова інформація допоможе йому, нардепу й очільнику компартії, поповнити знання й, можливо, відкорегувати помилковий світогляд. Симоненко згодився вислухати опонента. Отож розповів йому, що чув про насильницьку колективізацію і страшний голодомор ще в ранньому дитинстві, хоча не уявляв, що воно таке. Тоді не йняв віри, що в селянській хаті може не бути ні хліба, ні сала, ні молока! Наголосив Симоненку: про брутальне пограбування владою моїх родичів і земляків багаторазово розповідали свідки трагічних подій: бабця, батько й мати. А також сусіди. Вони були люди справедливі, не боялися говорити правду й ненавиділи комуністів. І кожну згадку про них, про леніна і сталіна супроводжували лайливими словами. Під впливом почутого ще в дошкільному віці я пройнявся співчуттям до людей, скривджених, пограбованих і вбитих московським ворогом У душі зародились обурення й ненависть до жорстоких комуністичних нелюдів — винуватців усіх лих нашого пригнобленого народу. Від земляків чув про важку примусову й дармову працю в колгоспах, про свавілля посадовців, про високі, непосильні податки і страшенну бідність. Про життя впроголодь, коли в селянській хаті не було навіть жменьки білого борошна, щоб спекти на Великдень паску. Про велику смертність від голоду і хвороб, особливо дитячу. Оповідачі поводили себе невимушено, не боялися розповідати правду про події, свідками яких були. Симоненко слухав мене, дивлячись кудись убік, нервово посмикував руками. Але не перебивав. Сказав йому, що згодом про репресивну політику більшовизму дізнався ще більше. Оскільки досліджував замовчувану владою правду про численні злочини сталінської кліки проти Українського народу. Працюючи в 1992-1996 рр. відповідальним секретарем комісії з поновлення прав реабілітованих, особисто чув розповіді декількох сотень людей, потерпілих від звірств, які коїли комуністи під час розкуркулення й колективізації. Зробив висновок: такої брутальної наруги й жорстоких репресій не зазнав на своїй землі жоден інший народ у ХХ ст. Також ознайомився з тисячами архівних документів. Приводив Симоненку конкретні факти комуністичного свавілля на території низки областей. Зокрема на Київщині і Хмельниччині. Пропонував разом зі мною поїхати в села до стареньких людей — свідків голодомору, щоб почути й записати їхні розповіді. Лідер комуністів не дав на те згоди. Категорично відмовився ознайомитися із зібраними мною записами. Очевидно, боявся людей, не хотів бути вилаяним і проклятим скривдженими українцями. А може, й відлупцьованим ними або їхніми дітьми й онуками. Якщо буде заперечувати події голодомору і захищатиме злочинний сталінізм . Оскільки розмова затягнулася, до нас підійшли декілька нардепів переважно комуністів (можливо, щоб запобігти переростанню дискусії в сутичку, хоча ми обидва поводилися стримано) й уважно слухали. Тоді Симоненко почав хитрувати, навіть брехати. Казав, що в роки колективізації в Україні були дуже несприятливі погодні умови. Через дощі в одних областях й посухи в інших було зібрано мало зерна, тому в деяких місцевостях виник дефіцит продовольства. Але не відповів на моє зустрічне запитання, чому в Західній Україні зокрема на Волині й Галичині (там були такі самі погодні умови, як і на Поділлі й Київщині), врожай був добрий. По той бік Збруча мільйони українців не вмирали від голоду. І додав: трагедія не зачепила галичан і волинян тому, що до середини вересня 1939 року землі заходу України перебували у складі “буржуазної” Польщі. А не в “соціалістичній” урср! У західній Україні комуністи не мали влади. У Польщі тоді існував відносно ліберальний демократичний режим. Хоча антиукраїнський. Також нагадав Симоненку, що документально підтверджено: в роки колективізації і голодомору погодні умови на території всієї України були однаково сприятливі для землеробства. Чому ж на землях сходу України, які перебували у складі ссср, від голоду і спричинених ним хвороб померло 7—8 мільйонів людей. І додав, що трагічні події відбулися тому, що окупаційно-ворожа комуністична влада руками місцевих посіпак ( радників, запроданців, люмпенів, нероб і п’яниць) реквізувала у селян-трударів усе продовольство. І прирекла їхні родини на голодну смерть. У Західній Україні, де українці зазнавали утисків на національному ґрунті, польська влада не проводила колективізації. Тому там ніколи не було дефіциту продовольства й голодоморів. Завершив такими словами: “Правдивість сказаного може підтвердити уродженець Волині, член фракції КПУ Адам Мартинюк. До 1939 року його діди й батьки жили в “буржуазній” Польщі. У ній не було в 1932 – 33 роках Голодомору. Оскільки мізерна жменька тамтешніх комуністів не мали влади. Й не проводили колективізації. У 1947 році, коли комуністи вже урядували в Західній Україні, голоду там не було, бо влада не встигла ліквідувати індивідуальні селянські господарства і створити колгоспи. Зробити це їм перешкоджало також оунівське підпілля”. Мої висновки дуже розлютили Симоненка. Під час розмови до нас підійшли декілька нардепів-комуністів. Вони стали свідками програшу свого лідера в дискусії. Ніби виправдовуючись, Симоненко сказав нарешті напівправду: “Нашій партії потрібно було, незважаючи на величезні жертви, за всяку ціну побудувати соціалізм. Задля майбутньої перемоги світової пролетарської революції. Щоб спорудити нові заводи, мусили купувати в Європі і США новітнє обладнання. Коштів для цього не було. Тому за низькими цінами продавали державам Заходу українську пшеницю”. Додав, що його діди й баби, уродженці Запорізької області, також пережили голод. Не стримавшись, спитав комуніста: “Невже ви, розумна людина, справді згодні із злочинцем Леніним, який навчав: “Мені наплювати на багатомільйонні жертви революційної боротьби (отже, на приречених до загибелі українців?!). Тому нехай у розпаленій ними світовій війні загине дев’яносто відсотків людства, зате ті десять, які вціліють, житимуть при комунізмі. Оце головне!”. На завершення “по-дружньому” порадив Симоненку: “Пізнайте істину, Петре Миколайовичу! Тільки правда визволить вас від помилкових суджень” Симоненко був дуже знервований, не знав, як відповісти. Він зблід, почав задихатися, його губи посиніли. На лобі виступив піт. Він заточився і мало не впав. Від нього поширювався сморід. Мені стало лячно, що співрозмовник знепритомніє і впаде на підлогу. Але члени комфракції підхопили свого лідара під руки і швидко повели до кабінету. Декілька днів його не було в парламенті. Після описаної події Симоненко перестав вітатися. А депутати-комуністи люто, зловороже поглядали на мене. Друга історія така. Під час гітлерівської окупації України мій батько у віці п’ятнадцяти років разом з багатьма односельцями був примусово вивезений на роботу до Райху. Після звільнення 1945 року військами США мав можливість виїхати на проживання до Франції. Його, як сумлінну і працьовиту людину, запрошував до себе француз-пілот на прізвище Ґарньє. Його літак був збитий німецькою зеніткою. Потрапивши в полон, він перебував у тому таборі, що й українці. Німці добре ставилися до полонених французів, їх краще годували й дозволяли по лінії Червоного Хреста отримувати посилки з продуктами. До війни Ґарньє був фермером й обіцяв допомогти українцю з житлом і роботою у своєму господарстві. Батько, незважаючи на можливість стати вільною людиною й жити в демократичній Франції, вирішив повернутися в Україну. Адже понад три роки не бачив матері і брата. Нічого не знав про їхні долі. Крім того, через молодість і недосвідченість повірив радянським агітаторам, які закликали полонених і примусово вивезених “ґастарбайтерів” повертатися з переможеної Німеччини додому. Бо їх “ждьот родіна-мать і батько-сталін”, чекають свобода, щастя і “лучшая жізнь”. За словами батька, серед молодих українців, які поїхали до Франції, США, Канади й Аргентини, були й ті, хто, переживши комуністичні репресії, нізащо не хотіли повертатися до злочинного ссср. Досі пам’ятаю його розповідь про уродженця Донбасу на прізвище Бондаренко. Цей трохи старший за мого батька чоловік розповідав, що 1933 року в його рідному українському селі, що за три кілометри від кордону з росією (тоді адміністративного, а не державного, тому уявного) лютував голод. На дорогах, що вели на схід до “кацапських” сіл, з’явилися озброєні прикордонники, переважно азійської зовнішності. Вони забороняли українцям іти до сусідів-кацапів, де голоду не було, щоб роздобути якісь харчі. Усіх українців, які казали, що їхні родини голодують, тому хочуть купити в росії хліба, нелюди люто били, кажучи “мая твая нє панємаєт”. Й завертали назад. Неслухняних і ослаблених голодних розстрілювали на місці. Ось приклад комуністичного інтернаціоналізму і “дружби народів”. Згодившись повернутися додому, мій батько в числі багатьох тисяч українців пішки пройшов із заходу на схід пів Німеччини і всю Польщу. Колона репатріантів оминала міста й села. Легко одягнені люди ночували в полях на соломі або в перелісках на зрубаних гілках. Милися в річках та озерах. Їх погано годували, тому всі, хто був слабкий і виснажений, вмирали. Після перетину польсько-радянського кордону “родіна-уродіна” не дала волі тим, кого чотири роки тому, ганебно відступаючи, залишила на поталу Гітлеру. Нікого не відпустила додому. Натомість, всупереч обіцяній свободі, всіх “синовєй-дочерєй” у Бресті, неначе худобу, рабів чи злочинців конвоїри позаганяли до холодних дощаних вагонів. Які, можливо, навмисно, не були вичищені від бруду, що залишився після перевезення коней. У вагонах не було жодних меблів. Ні стільців, ні лав, ні столів. Тому всі “пасажири” лежали на гнилій, смердячій соломі. Дуже мерзли, оскільки почалася осінь. Теплого одягу ніхто не мав. Крізь вузенькі заґратовані віконця вагону ледве проникало світло. Днів через десять батька разом з десятками інших “самих свабодних в мірє людєй”, неначе рабів, привезли в м. Златоуст, що на півночі Уралу. Незважаючи на кінець вересня, там лежав сніг і стояли морози. Батько майже два роки працював на металургійному комбінаті. Умови праці і проживання нагадували в’язничні. Існувала карткова система. За мізерну платню можна було купити на базарі три глевкі хлібини. Від важкої праці, голоду й холоду люди часто хворіли. Декілька батькових знайомих, які пережили важкі поневіряння в німецькій неволі, вмерли від хвороб і шкідливих умов праці на уральській “родінє”. Правовий статус примусово привезених на Урал українців був невизначений. Формально всі вважалися вільними людьми, оскільки проти них не були порушені кримінальні справи. Ніхто не був за ухвалою суду позбавлений волі чи обмежений у конституційних правах. Але при кожній нагоді колишнім “ґастарбайтерам” нагадували, що вони – підозрілі особи, оскільки “добровільно” поїхали до Райху і працювали на ворога. Перебуваючи під владою фашистів, а потім спілкуючись з американцями, які їх звільнили, під впливом ворожої пропаганди пройнялися антирадянським духом. Тому повинні викинути буржуазну “дурь” з голів і важкою працею віддячити “рідному

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин