Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З роси й води! · “Вибір професії журналіста і вступ на цей факультет був одним зі знакових подарунків долі”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 2—3 (1332), 15—28 січня 2026 “Як ти українець, кругом перепони…” Звернення від матерів розстріляного покоління», с. 1

“Як ти українець, кругом перепони…”

Слово Просвіти, №02–03 за 2026 рік

знавця”, “церковного діяча”. Але не еталонного державника, на якого мала б давно вже рівнятися наша національно вбога і почасти злочинна державна “еліта”. Г. Д.: Іван Огієнко – твій взі§ рець, як треба служити Україні, – завжди був гірко правдивим своєю націєтворчою позицією. Відвага, з якою ти криком кричиш про те, що болить, – одна із засадничих рис і твого характеру та чину. Що тебе спонукає не мовчати? М. Т.: Тут очевидні два чин§ ники – генетичний і набутий. Про перший коротко – я внук куркуля. Запізніле пізнання й ос§ мислення чину короткого й яск§ равого життя діда Івана Мозгово§ го – батька моєї матері, яке в мо§ лодому віці обірвалося на Солов§ ках, лиш прискорило проростан§ ня тих рис характеру, які були послані з Неба певно ще з народження. Другого чинника набув упродовж років праці з архівними документами та з численних інтерв’ю з живими свідками подій, які судилося мені повернути з безпам’ятства. Поступово вказівними зорями, авторитетними взірцями, орім батьків, ставали герої моїх книг – від Огієнка, Онацького, Русової до репресованих, замучених, знеславлених, убієнних, замучених голодоморами, невідмолених, непрошених, непізнаних, достойно непоцінованих сучасниками. У моменти, коли опускаються руки, переконую себе в тому, що їм було значно гірше, ніж мені тепер, коли часто доводиться стикатися з несправедливістю. Г. Д.: Принципів прямостояння і чесності протягом багатьох років ти навчаєш майбутніх редакторів і журналістів. Тобі важливо, щоб студенти не лише опанували знан§ ня, а й усвідомили свою відпові§ дальність за кожне мовлене чи на§ писане слово. Що можеш сказати про нинішнє журналістське поко§ ління? Надія є? М. Т.: На жаль, тут оптимізму в цім питанні стає все менше. На§ буті в результаті, як ти вислови§ лася, багатьох років прямостоян§ ня принципи власних “Трьох П” (Професіоналізму, Порядности, Патріотизму) на очах нівелюють§ ся реаліями життя. У наші з то§ бою роки на журналістику прий§ мали передусім талановиту мо§ лодь, що мала вроджені задатки до писання. Здебільшого такі під§ ростали не на асфальті, а в укра§ їнській глибинці. Тоді мірилом вступу на факультет був творчий доробок. Дикий ринок вирвав із коренем цю святая святих профе§ сії. Гарантованим “входом” на престижні спеціальності, якою завжди була журналістика, став грошовий гаманець батьків абіту§ рієнта. До запровадження ЗНО чи не всі бюджетні місця були продані наперед через корупційні схеми, якими давно вже заражена українська вища школа. Із запровадженням платної форми навчання, коли кількість бюджетних місць стала різко скорочуватися, студенти-контрактники стали головними годувальниками вишів. Вони амбітні і ледачі до знань. Підхід до навчання в них здебільше один: я, мовляв, вам плачу гроші, ви мені зобов’язані поставити оцінку. Відбулося знецінення університетської освіти. Маємо на ринку праці масу журналістів, дипломи яких не підтверджені належними навичками написання різножанрових текстів. Г. Д.: Ти належиш до тих на§ уковців, які, навчаючи інших, теж мають життєву потребу вчитися – стажувався у багатьох країнах. Що для тебе означають такі закор§ донні поїздки: престиж, досвід, культурну дипломатію? М. Т.: Признаюся чесно: лиш коли опиняєшся в науковому сві§ ті, зримо відчуваєш, у яку безна§ дію загнали національну освіту загалом та університетську зокре§ ма наші невігласи-реформатори. Безкінечно змінюються міністри, щораз більше вони шокують гро§ мадськість своєю некомпетен§ тністю. Безпорадність і неефек§ тивність управлінського апарату зашкалює. Ми, на жаль, не наближаємося, а вперто віддаляємося від стандартів вищої освіти, які толеруються на Заході. Там віддавна цінується професіоналізм, шанується власна позиція, створюються належні умови і для викладан- Автографи від автора читачам у Польщі ня, і для наукових досліджень. Там із тріском виганяють тих, хто вкрав бодай частину відсотка чужого тексту й привласнив до своїх публікацій. Там свято толерують наукову доброчесність. Там професори не заграють зі студентами-ледарями, не прагнуть догодити прогульникам. Там не складають так звані рейтинги на кшталт “викладач очима студентів”. Там основою авторитету професора є його публікаторська діяльність, наявність власних підручників, своєї наукової школи. Мені Бог послав низку неповторних наукових стажувань у престижних університетах Заходу. Зокрема, в США, Канаді, Великій Британії, Фінляндії, Німеччині. Такі запрошення і поїздки зазвичай фінансуються тими, хто запрошує. Тому тут, як ти влучно висловилася, три в одному – і престиж, і досвід, і культурна дипломатія. Для прикладу, в Інституті гуманітарних наук Гельсінського університету, де я стажувався рівно рік тому, знаковою для мене була прощальна мультимедійна лекція (звісно, англійською мовою) для академічної спільноти університету з промовистою назвою “Руйнування міфів “русского міра” у працях окремо взятого українського вченого (на матеріалах 30-ти українознавчих книг проф. М. Тимошика)”. Там, посеред лекції, був промовистий кадр: мій письмовий стіл із комп’ютером, батарея якого має до 6 годин самостійної енергії, три свічки довкола і верстка нової книги зі свіжими правками – то про умови, в яких доводиться працювати нині українському вченому в час системних бомбардувань рашистами України. Коли побачив, що після моєї підсумкової фрази “Слава Україні! – Glory to Ukraine!” вся авдиторія встала, ніби крила виросли у мене за плечима. Г. Д.: Останнє на сьогодні твоє відрядження – у Мюнхен, де ти ви§ ступив у Вільному університеті, чим викликав фантастичне захоплення серед викладацької та студентської спільноти. Розкажи про це. М. Т.: Ти маєш на увазі мою лекцію на сайті самого УВУ? Так, то для мене було несподіванкою – почути від колег оцінку про “духовне і моральне потрясіння від почутого”. Боляче, що про та§ ку культурно-освітню диплома§ тію, про промоцію українства і України за кордоном наші “ре§ форматори” фактично не дбають. Це не означає, що Україна не фі§ нансує таких поїздок. Але яких і кого посилає своїми “послами” на чужині? Скільки було скан§ дальних історій про “місіонерські концерти маловідомих “зірок”, які, опинившись за державні гро§ ші на Заході, гучно заявляли, що не бажають повертатися в Украї§ ну, бо мовляв, жити хочуть. Ди§ кунство якесь. І наша ганьба. Ти гадаєш, хтось у міністерстві поніс покарання за такого морального виродка зі званням “заслуже§ ний”, що зганьбив перед світом Україну? Напрошується паралель із Українською капелою під орудою Олександра Кошиця. Тоді, понад сто років тому, уряд УНР, знемагаючи від натиску московських військ, віднаходить кошти й посилає на кілька місяців у турне Європою й Америкою цей хор із високою місією змусити (чи спонукати) чужинців дивися на Україну не через московські, а українські окуляри. Забули? Не знали? Не актуальна така дипломатія? З ким про це говорити в наших міністерствах? Там дивляться на тебе і на твої пропозиції, як на дивака не з їхнього світу! Г. Д.: Вже кілька років поспіль ти видаєш науковий журнал “Ук§ раїнський інформаційний простір”, який означив як видання з критері§ ями наукової доброчесності, оригі§ нальності, проукраїнськости. Ти вважаєш, що ця краплина в морі може вплинути на корупцію і плагі§ ат в сучасній науці? М. Т.: Мені справді вдалося створити науковий журнал, у якому таки немає місця для інте§ лектуальної проституції. Відразу наголошу, що цей журнал ніколи не був моїм. Його засновник – Київський національний універ§ ситет культури і мистецтв. У від§ повідь на пропозицію вісім років тому ректора університету проф. Михайла Поплавського очолити цей журнал та вивести його в роз§ ряд фахових і авторитетних у га§ лузі в мене була одна умова: без§ коштовність публікацій для “сво§ їх” і “чужих”. На сторінки “Українського інформаційного простору” зайти цілковито легко. До того ж, без грошових поборів, що стали ганебним явищем новочасної української наукової періодики. “Зелене” світло всім: від магістрів до професорів; від своїх (які в штаті університету) до чужих (з інших вишів). Критерії для всіх незмінні й прозорі: а) наукова доброчесність; б) оригінальність, тобто першодрук; в) проукраїнськість (в конкретиці світової) профільної проблематики (журналістика, архівна справа). Перші дві вимоги обов’язково перевіряються по отриманні статті через “круту” програму “Антиплаг” (копає глибоко й безпристрасно). Третя вимога – у сфері компетенції головного редактора. Звісно, за незмінного дотримання таких критеріїв доводиться відсіювати на початку немало наукової полови і лженаукових сентенцій, які “ні про що” і якими переповнена в останні роки низка наших доморощених наукових видань. Звісно, й те, що за таку позицію доводиться “наживати” нових опонентів – прямих і прихованих, які здебільше в науку прийшли, особливо в останні десятиліття, не чесно, а “із заднього ходу”. Вустами моїх опонентів про те, що нібито в “журнал імені Ти- Презентація книжки “Змосковлення Буковини”. Сидять зліва на право: В. Цибух, Я. Калакура, другий ряд: П. Мовчан, М. Тимошик

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин