Духовний простір · “Євген Пашковський не просто діагностує, а й дає конкретні, ним самим апробовані засоби позбутися цих недуг”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Рятівне перетворення Роздуми над новим рукописом Євгена Пашковського
Слово Просвіти, №02 за 2013 рік
Павло МОВЧАН
Успіх лікування будь#якого захворювання залежить від точ# ності діагностування… Суспільні хвороби діагносту# ються відповідно до кожної доби, як нас привчали та й привчають ідалі різні суспільні дисципліни, незважаючи на наявність відмін# ності між расами, кліматичними зонами, історією та релігіями… Найпрогресивніше вчення, яке вбивали нам у голови тривалий час, виявилось черговою ілюзією, яка розтанула в туманності мар# ксівської бороди, позоставивши по собі плаваючі багатотомні коржі, які поволеньки осідають у намул… Але ж святе місце порож# нім ніколи не може бути, тому і з’явився “новітній атеїзм”, що відбирає владу у Бога і впровад# жує залежність від “верховних жреців”, “політиків… чаклунів”, політологів, соціологів, “політи# кописців, політведучих — всіх камлателів і кадителів цієї нев# мовкної віросповіді…” (Євген Пашковський). Для того, щоб почути повний діагноз, який, як на мене, ще ні# хто і ніколи прицільно не давав, як це робить, хоч як дивно, люди# на особливого обдарування, для якої художнє слово, тобто слово, що відтворює точно психологіч# ний стан, відтворює атмосферу, відбиває надовколишній світ, бу# ло своєрідною оптикою, людина з абсолютним слухом на слово, людина, наділена найчіткішим особливим зором, який фіксує не лише коливання павутини, а й спроможністю бачити гру сонця на цій павутині, людина, яка так стрімко ввійшла в українську лі# тературу, примусивши багатьох визнати його хист, його майстер# ність, його оригінальність, його індивідуальність. Євген Пашков# ський серією публіцистичних публікацій так само примусив звернути увагу не на себе, а на ті суспільні метастази, які вразили українську націю. Дозволю собі продовжити ци# тату з його твору, який важко притулити до будь#якого жанру, який, я переконаний, є не лише діагнозом, а й попунктно виписа# ною програмою духовного оздо# ровлення людини, відповідно і нації: “політизація замінила без# божним колись політзаняття, сія н о в о я в л е н а в і р а (розрядка моя. — П. М.) привчає думати, що править не Бог, а демон”. А далі автор робить найпосутніше тлумачення, без якого всі попе# редні інвективи були б просто рефлектуючими фразами: “…де# мократія без наслідування Бога вироджується у наслідування се# бе; в обожествлення себе і покло# ніння злу; своєму злу, уявленому як блага, демократія без Богонас# лідування Бога приводить до повної злократії, політизація сприяє злу так, що відбирає наві# яння мудрості й сили Бога і при# лучає до немудрості і безсилля політикоманів”. У щойно процитованих ряд# ках Є. Пашковського відбито всі “приваби” глобалізованого світу, який контролюється наддержа# вою, що присвоїла собі звання “флагмана демократії”… Але вся гострота цього оці# ночного списа вже через кому скеровується не на той інерцій#
но#сприйнятний об’єкт, а на свою “рідну” злократію, яка “за# лишки духосил випалює на гово# ріння і обговорення нездар; ро# бить безвільно залежними; нав# подобі рабів від господарів, нар# команів від наркотиків; з допо# могою лжеполітиків, підручних олігархів; підтримує здирницькі псевдодержави, де економіка під# мінена поборами, чесноти — продажністю, праця — визиском, культура — розвагами, здоров’я — медициною, право — без# прав’ям. Все впізнаване, все зро# зуміле, все своє… Що це, полі# тичний аналіз?! Не кваптеся. Це — діагноз… Євген Пашковський не здій# снює локальних проривів у сферу символічного і провіденційного, а ніби постійно перебуває там, де йому відкриваються надособис# тісні супертексти, з яких зчиту# ються вищі змісти і вияснюється надмета для людини. Надособис# тісна складова не знівельовує ін# дивідуального стилю, не перетво# рюється на беземоційну ритори# ку, а кожне речення робить над# звичайно переконливим, емоцій# но#забарвленим, інтонаційно спедальованим, за цим квазітек# стом проглядає неймовірного масштабу постать Євгена Паш# ковського, до якого важко досто# сувати визначення: мислитель, філософ, письменник, теософ, публіцист… Він — інший, багато# вимірніший, бо наділений прові# денційними можливостями бачи# ти і передбачати, чути і передчу# вати, знати й усвідомлювати, зас# терігати… Адже те, що він “зчи# тує”, дається не для нього осо# бисто, — особистісне відсутнє, оскільки воно є дорогою найко# ротшою до ключового сенсу бут# тя для більшості, за визначенням Євгена Пашковського — себелю# бові… Отже, дорогою до вдово# лення своїх захотінок#забаганок, до самовтіх, до найоблуднішого для людського єства самовдово# лення, до ерозії духовної субстан# ції людини. Євген Пашковський набув особливого пог# ляду на природу людини, її приз# начення, її поза# соціальну сут# ність, яка лиш підтверджує, що найдосконаліша реальність є ско# роминущою, бо все матеріальне, короткочасове пе# реходить у позача# сове, субстанціо# нальне, за вислов# люванням Еману# їла Сведенборга, який, як на мене, найчіткіше пот# рактував Слово Господнє, Слово як закон, Слово як доцільність і засіб до індивіду# ального і вселюд# ського перетворення. Це слово “перетворення” є ключовим сло# вом у праці Євгена Пашковсько# го, який через щоденну багато# літню духовну практику, перет# рансформувавшись із нижчого енергетичного рівня на винятко# во стрімкий, вертикальний рі# вень, бачить тепер нашу буден# щину як марницю існування, а не життя, життя, що з віком людину робить мудрішою, підготовані# шою до перетворення, тобто ви# користанням дарованого Госпо# дом життєвого строку для підго# товки до вічного перетворення або ж переходу з світу критично# го прагматизму, який, власне, і означається Євгеном Пашков# ським як стан себелюбові, що є облудністю і самоошукою, досві# ту справді вічного… Пригадалося мені, як років десять тому одержав від невідомої мені людини від руки списаний зшиток під назвою “Прозріння# І”, де було 54 пункти. Ознайо# мившись з ними, я виокремив п’ятий. Цитую: “І ось тепер, від# криваючи двері нового тисячо# ліття, перед людством постав до# волі високий поріг, який воно по# винно переступити і (sіс!) перет# воритися в якісно нове або згину# ти. Ймовірність того, що людство житиме у старій якості, дорівнює нулю. Інша справа, чи дасть воно собі раду”. Євген Пашковський не лише констатує: світ або заги# не, або перетвориться через лю# дину, а й дає певні настанови, вдаючись до незнаних раніше ар# гументів (пункти: 2270—2305 з рукопису). Принагідно згадую вельми популярну ще з радянських часів працю Данила Андреєва “Роза мира”, де автор констатував про згасання на межі ХХ сторіччя ве# ликого мистецтва, великої літе# ратури, філософії, а відтак і музи# ки. “Сфера соціально#політичної діяльності втягує в себе, і чим да# лі, тим виразніше не найбільших духовних представників роду людського, а найубогіших духов# но…”
Соціальний ландшафт Украї# ни змінився за роки незалежнос# ті до невпізнаваності. В умовах диктатури так званого ринку на# ціональна складова була винесе# на за дужки, а разом із нею і такі категорії, як мораль, етика і доб# ротворчість… Можна торгувати всім, але за прейскурантом — він став замінником заповітів давніх і нових… Церква виправдовує жертводавця. З освітянського стандарту вилучені й історія, і звичаї, і традиції, і добропоряд# ність, і сумлінність. Філософія успіху обґрунтовується як голов# ний рушійний чинник і в освіті, ів кар’єрі… А задля чого? Сус# пільство приглуплюють, людину духовно вихолощують, з людини вилучається найпосутніше — її душа… Соціологізована безкоре# нева, бездуховна людина світог# лядно зашорена, загнана в біоло# гічне єство і глухо закоркована… Але як стверджував Епіктет, “не# має такого міцного і здорового ті# ла, яке б ніколи не хворіло…” Він же і продовжив смисловий ряд, який стосується людини: “не іс# нує таких багатств, які б не про# падали”, “не існує такої влади, під яку б не вели підкопи”. І як резюме: “усе тлінне і швидкоми# нуще, і людина, яка поклала жит# тя на все це, завжди буде в неспо# кої, страхові, смутках і страждан# нях. Вона ніколи не досягне того, чого прагне, а потрапить у ту пас# тку, якої уникає…” І “лише одна душа людська безпечніша від будь#якої неприступної фортеці. Так чому ж ми всіляко намагає# мося послабити цю нашу єдину твердиню? Чому ж ми захоплює# мося такими речами, які не при# носять нам душевної радості, і не переймаємось тим, що може при# нести спокій душі нашій? Ми всі забуваємо, що коли наше сумління чисте, то ніхто нам не зможе нашкодити і що ли# ше від нашої глупоти і жадань во# лодіти зовнішніми речами ста# ються і сутички, і ворожба”. Цю розлогу цитату великого Грека я навів, аби ще раз нагадати про за# давнену людську хворобу на зис# ковість, корисливість і само# любство, якою так інфіковане нині українське суспільство… Євген Пашковський не прос# то діагностує, а й дає конкретні, ним самим апробовані засоби позбутися цих недуг. Звичайна завищена самооцінка, гнівли# вість, недоброзичливість, заз# дрість — усе це руйнує людську особистість, руйнує душу, духов# но послаблює людину, яка вже приречена на поразку в боротьбі зі злом, адже людина відлучаєть# ся від Господньої енергії, енергії Космосу, що спричиняється до дисгармонії зі світом, із самим собою, винесення її за дужки без# вічного. Саме тому Євген Паш# ковський проводить наскрізну думку свого вчителя Емануїла Сведенборга, який у визначаль# ній для людства праці “Досте# менна християнська релігія”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
