Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №02 за 2013 рік

16 с. · 32 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 2 (691), 10—16 січня 2013 Земного і небесного злиття

Фото Олександра Литвиненка Любити мову рідного народу — Це не бажати іншій мові зла, Це так, як дихати чи пити воду З цілющого дзвінкого джерела. Пречиста мова, та, що батько й мати Дали спадково кожному із нас, То це хіба прикраса лиш на свято? О ні, то серця голос на всякчас. Любити мову — право чи заслуга? Та ні, це труд наш цілого життя. У ній — і спів, і тиха світла туга, Земного і небесного злиття. Любити, захищати рідну мову — То нації моральна висота. Любімо ж мову, та не суржикову, Не оскверняймо лайкою вуста. У слові — цвіт роси і запах м’яти, Снага, що рве байдужість кам’яну, Любити мову — це найперше знати Ясну її глибінь та бистрину. Для кожного, для всіх нас рідна мова — Як хліб, вода, як небо голубе. Любімо ж вроду вислову і слова, Любімо так, як любимо себе. Любімо в мові кожну крапелину, Її коріння й листя молоде, Любімо так, як рідну Батьківщину, Як білий світ і кожен Божий день! Василь ГЕЙ
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Дорогі мої просвітяни!

Світлом Вашого “Слова” Ви роз1 віюєте темряву влади; піднімаєте цілину культурного надбання наших предків; сієте добірне зерно україн1 ської національної ідеї. Викохуєте росточки жертовної любові до Ма1 тері1Вітчизни. З лексичного поля вириваєте суржиковий кукіль, пле1 каєте пшеничне колосся рідної мови. Най Новий 2013 рік принесе Вамі нам очікуваний гарний ужинок! Марія МЕЛЬНИК, смт. Муровані Курилівці Вінницької обл.
Вавилон на Законі “Запорукою демократії є закон і гласність”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Так історично не складалося ВВііддккррииттиийй ллиисстт ддоо ВВііттааллііяя ККЛЛИИЧЧККАА

Дорогі друзі! Сердечно вітаю Вас з Новим роком і Різдвом Христовим! Хочу, мрію, вірю, що всі 12 місяців Вас не залишить ані на мить міцне здоров’я, 53 тижні матимете гарний настрій, 365 днів у Ваших серцях житиме незрадлива Любов і не тільки до рідної України, і 525600 хвилин Ви будете задоволені своїм життям і такого ж бажатимете своїм родичам і милим Вашому серцю друзям і приятелям. Приятелькам також! Щиро Олег ЧОРНОГУЗ війну з молодою і незалежною державою, докладаючи максимум зусиль, щоб повернути її у статус колонії і лоно імперії. Війна за ко# лонізацію України йшла в кілька етапів і в різних галузях: мовних і економічних. Спочатку імперія боролася за другу державну мову в Україні, потім, захоплюючи ін# формаційний простір, розпочала активну русифікацію через росій# ськомовну пресу. Тепер ця украї# нофобська братія бореться уже з українізацією, якої насправді не# ма: в українській державі повним ходом йде русифікація. Судячи з виступу Тигіпка і Єлени Бондаренко на “5 каналі”, їхні заяви є поки що пробними камінчиками — українізації не буде. Чи українці проковтнуть і ці антиукраїнські заяви? Якщо про# ковтнуть і змиряться з цим, то ко# лоніальний статус українцям за# безпечений як рабам безмовним і покірним, котрі не потребують своєї держави. Поки що альянс для них — найкращий вихід, по# дається у вигляді Митного союзу, оскільки імперський фокус з СНД у Москви провалився. “Ім# перія зла” залишилася вірна собі. Вона сьогодні в Україні контро# лює не лише економіку, а й ін# формаційний простір, заславши сюди спецагентів, які щотижня влаштовують телевізійні політич# ні вистави, розколюючи україн# ський народ на два “сорти”: сві# домо національний та інтернаціо# нальний. Кремль чудово розуміє, що масовий інформаційний нас# туп на нашу державу є найкра# щим підготовчим інструментом для поневолення України. Труба# дуром цього дійства сьогодні вис# тупив і новий#старий гравець на політичному полі — Тигіпко. Виступ Тигіпка у Верховній Раді — наочне свідчення того, що процес інформаційної окупації України активізувався. Українці не здатні, на погляд учорашньої колоніальної адміністрації (при# наймні так це подає сьогодні промосковська преса в Україні), захистити свій суверенітет, їхній шлях в одному напрямку — мос# ковському. Українці мають єдине право — підкоритися Москов# ській імперії і залишитися без# мовними, як і в попередні сторіч# Любов ГОЛОТА чя, рабами. Усі розмови про Брюссель, асоціацію і євронапря# мок — ніщо інше, як громовідвід: населення ще не стало нацією. Нардеп Тигіпко, виступаючи, очевидно, думав, що саме в цей час Віктор Янукович укладає з президентом екс#імперії Путіним угоду про Митний Союз і тепер можна сміливо робити такі заяви. Але пан Путін, який спить і на# віть у сні обіймає українську зем# лю, того дня не ощасливив Вікто# ра Федоровича кремлівським застіллям. Поїздку відмінив. Оче# видно, спецслужби пану “імпера# тору” доповіли, що Віктор Яну# кович ще не на всі сто відсотків дозрів до Митного союзу і деякий час “брикатиметься” , бо чудово розуміє, що вступивши в Митний союз, стає в реальності губерна# тором “Южного края”. Для поповнення певних знань, які не подавалися екс# комсомольцю в Есесерії, хочу сказати, що рідну мову народові надає сам Господь Бог і її жодним тигіпкам, колесніченкам, єлєнам бондаренкам і табачникам не ві# дібрати. А чужу приносять на віс# трі багнетів муравйовці і путінці. А ще хотілося б провокаторам і прислужникам усіх мастей від імені дітей війни нагадати, що навіть під час гітлерівської окупа# ції фашисти не дозволяли собі та# ких пасажів, який кинув із най# вищої законодавчої трибуни ди# кун, якщо йти за думкою росій# ського класика Костянтина Па# устовського, котрий сказав: “Лю# дина, байдужа до рідної мови, — дикун. Вона шкідлива самою сво# єю суттю, бо її байдужість до мо# ви породжується цілковитою байдужістю цієї людини до мину# лого, сучасного і майбутнього свого народу”. А людина, яка от# римала громадянство в чужій їй державі і не володіє чи не хоче вивчати мову народу, поміж яко# го живе, — двічі дикун. На закінчення колишньому першому секретарю обкому ВЛКСМУ хочеться процитувати відомі слова Тигіпкового ідеоло# гічного вчителя Карла Маркса: “Чужою мовою розмовляє у дер# жаві або гість, або найманець, або окупант, який нав’язує їй свою мову”. Ми з Вами, пане Віталію, зна# йомі. Ви мене могли й не за# пам’ятати, якщо тільки не збе# реглася у Вас випадково моя ві# зитка кількарічної давності. Сво# го часу ми з Вами летіли до Нью# Йорка, перед цим закріпивши наше знайомство в кімнаті для віп#персон у Бориспільському аеропорту. Того дня я Вас позна# йомив з американськими інвес# торами в Україні — родиною Алекса Воскоба і пані Хелен. На фотокартці онука Олександра з родини Воскоб Ви залишили свій автограф. Містер Алекс і пані Хе# лен тоді, пригадується, запроси# ли Вас до себе в гості, у містечко Бока Ратон (Майямі, Флорида). Чому тепер я про все це зга# дав? Бо тоді, під час нашої неви# мушеної бесіди, йшлося про те, що американські інвестори (та й англійські) відвідували у своїх країнах на початку нашої Неза# лежності курси української мови, щоб засвоїти хоча б її ази. Адже вони збиралися інвестувати в но# вовідроджену державу. В ній зби# ралися працювати. Та згодом вия# вилося, що українська мова в Ук# раїні бізнесменам#інвесторам не потрібна. В Україні, вони дізнали# ся, цією мовою не розмовляють. Тут державні службовці й бізнес# мени (зокрема й українські) роз# мовляють винятково російською. Тобто, на їхній погляд, в Україні розмовляли мовою вчорашнього колонізатора. Так, як і в багатьох державах на початку їхньої неза# лежності. Зокрема в Індії, Марок# ко, Алжирі, в країнах Африки. Не залишилося лише двомовності в тих колоніях, які не відстояли свою державність і їхнє корінне населення загнано в резервації або взагалі фізично знищено. Днями з Інтернету я дізнався, що Ви, пане Віталію, як україн# ський законодавець, народний депутат України, заявили, що не треба нікого примушувати роз# мовляти українською мовою. Це правильно. Але Ви при цьому не уточнили, де саме розмовляти?! Скажімо, на кухні у будь#якій ро# дині і будь#якої національності — справді примушувати не треба. Так робиться в усьому світі. І Ви це не гірше від мене знаєте. Узя# ти хоча ті самі Сполучені Штати Америки, де Ви часто буваєте. Те саме й в інших цивілізованих сві# тах. Але в жодному тому ж цивілі# зованому світі нема, де б розмов# ляли у парламенті, як під час бу# дівництва Вавилонської вежі, різ# ними мовами. Саме через таку мовну політику Вавилонський Навуходоносор не збудував Вави# лонської вежі. Почався хаос у державі. Точнісінько як у нас сьо# годні після закону КаКа. Але це ще тільки початок. Далі піде гір# ше. Повірте мені і моєму життє# вому досвіду. Наслідки ми вже маємо. Вони контрастно віддзер# калені у Верховній Раді, в бізнесі, які через закон КаКа втрачають свої дивіденди. А проблему можна було вирі# шити зовсім просто. Просто тре# ба сьогодні всім громадянам Ук# раїни полюбити цю державу, в якій вони вирішили жити. А жи# вучи, виконувати її закони, пова# Від редакції. Редакція “Слова Просвіти” теж щиро і з любов’ю вітає свого постійного автора Олега Федоровича Чорногуза і дякує йому за надісланий но1 ворічний подарунок — на втіху нам і на радість читачам, які вже здогадалися, що йдеться про оприлюднені тут статті авторства цього знаного сатирика й публіциста. Факти, які покликали перо відомого письменника трудитися в но1 ворічні дні, розголошені в році минулому: ідеться не лише про висловлювання ві1 домих політиків із трибуни Верховної Ради чи в їхніх інтерв’ю для ЗМІ, а й про своєрідну позицію, яка, вочевидь, поки що не змінилася. Тож замовчувати влас1 ні рефлексії на подібне Олег Чорногуз не збирається, так само як і наш просві1 тянський тижневик. Прочитавши гострі Чорногузові інвективи, я раптом пригадала назву його давнього, одного з багатьох, роману — “Вавилон на Гудзоні”. Сподіваюся, що Олег Федорович підтримає мою ініціативу — відкрити на шпальтах тижневи1 ка рубрику “Вавилон на Законі”, аби й автори, і читачі, і журналісти, і вчені, і політики — всі, хто стоїть в обороні державності українського слова, гостро, дотепно, сміливо обстоювали власні мовні права. Отже, з легкої руки Олега Чорногуза у нас прем’єра рубрики: “Вавилон на Законі”.
Вавилон на Законі “Запорукою демократії є закон і гласність”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Дикун чи окупант?!

— Українізації не буде! Саме таку дикунську заяву виголосив з найвищої трибуни в державі, у Верховній Раді, ко# лишній перший секретар Дніп# ропетровського обкому ЛКСМУ Сергій Тигіпко, нині за значком, хоч як дивно, народний депутат незалежної України, але — з мен# тальністю раба і нахабством служки Московської екс#імперії. Цікаво, чи розуміє Тигіпко, що він живе в унітарній державі, а неу федеративній? У державі, де є два корінних народи: українці — близько 70 відсотків населення і кримські татари. Є невеличкі анклави з румунським, угор# ським, болгарським, гагаузьким населенням. Наша Конституція підтримує їхню культуру, духов# ність, віросповідання. Усі народ# ності, що населяють нашу держа# ву, за Конституцією мають право на свою мову, свої школи, свою духовність. Щодо російської на# ціональності, то росіяни не є і ні# коли не були корінною нацією в Україні. Усі росіяни або пересе# ленці після депортації інших на# родів із рідних споконвічних те# риторій, або завойовники, які осіли на цих землях ще з часів знищення Гетьманщини. У 30#ті роки минулого століття частина росіян прибула разом із пограбо# ваним зерном, худобою на тери# торію України з Російської Феде# рації за вказівкою компартії, щоб заповнити села і міста, де вимер# ло корінне населення після штучного Голодомору#геноциду, і залишилися на цій території. Решта “інтернаціоналістів” за комсомольськими путівками і путівками радянських концтабо# рів і тюрем з усієї “нєоб’ятної Ро# діни” прибула в Україну на будів# ництво “Всесоюзної кочегарки”, якою на той час був Донбас. І це не докір донеччанам. Це, на жаль, реальні й печальні факти. Але, незважаючи на такі зловісні історичні події, комуністична і фашистська ідеологія, офіційно засуджена в Європі і цивілізова# ному світі, у “демократичній” Україні не заборонена. Тепер ко# муністи служать постколоніаль# ній адміністрації, яка всіма прав# дами і неправдами прийшла до влади, знищивши національні кадри. Одних — фізично, інших — психологічно, за допомогою інформаційної війни, яка ведеть# ся Російською Федерацією в Ук# раїні. Яскраве свідчення цьому виступ у Верховній Раді колиш# нього комсомольця#комуніста С. Тигіпка. До типових зразків таких прокремлівських холуїв в Україні належать уманський агроном і нардеп від русифікованого Се# вастополя Вадим Колесніченко та міністр освіти України невідо# мого національного походження Дмитро Табачник. Цей “політич# ний фрукт” у пресі заявив, що за# писався малоросом. Ось тільки невідомо, у який паспорт, оскіль# ки в українському 5#та графа від# сутня. На порядку денному в цих по# літичних перевертнів — не пок# ращення життя трудящих, а по# вернення України в лоно вчорашньої імперії. Саме тому 18 грудня минуло# го року на трибуну ВР піднявся прихований інтернаціоналіст — Сергій Тигіпко. (Моя совість ні# коли не дозволила б мені, при# їхавши навіть не в столицю Ки# шинів, а хоча б у село Драгонеш# ти Лазовського району, що в рес# публіці Молдова, вилізти на три# буну і заявити, якщо ви, молдова# ни, мене, українця, примусите розмовляти молдавською мовою, то я на зло вам розмовлятиму принципово українською або ро# сійською і плювати я хотів на ва# ші закони і вашу конституцію). Своїм виступом С. Тигіпко підтвердив, що він типовий пред# ставник учорашньої колоніальної адміністрації. Такі, як він, на пер# ших порах нашої незалежності десь сиділи у затінку і вичікували слушного часу. Наживалися на довірливості українців і збивали чималенькі статки для своїх сі# мей. Після масованої психічно# інформаційної війни екс#імперії проти України представники ко# лоністів перейшли на легальне становище. В унісон російським спецслужбам розпочали відкриту
Вавилон на Законі · “Закон державу держить”. Народне прислів’я · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

жати Конституцію. І все. Незадо# волені можуть так само безпе# решкодно виїхати у країну чи своїх батьків, чи в країну, яка їм більше подобається, ніж Україна. Не треба нікого змушувати, як кажете Ви. Треба тільки вголос сказати, що жоден громадянин, починаючи з дитячого садочка і школи, не зможе в майбутньому стати державним чиновником, мі# ністром, депутатом, президентом країни, якщо не знатиме держав# ної мови. Іншої мови в унітарній державі не буде. Україна не готує кадри для Російської, скажімо, Федерації. І все. Батьки після та# кої елементарної і простої твер# дості самі, без міністра Табачни# ка, вирішать, куди, в яку школу їм посилати своїх дітей, щоб вони не стали в майбутньому мовним посміховиськом. Це ж так прос# то. Чи не правда? Ви бували у багатьох країнах світу й добре знаєте, що в тій же Німеччині, чи в Англії, чи у Франції Ви ніде в державній уста# нові чи бізнесовому офісі не по# чуєте мови сусідньої держави. Україна — постколоніальна дер# жава. Ви це мали б знати, як і те, що в учорашній колонії залиша# ється на довгу згадку в голові вчо# рашнього уярмленого народу не тільки страх (боязнь, сором’язли# вість), а й двомовність. Уярмле# ний народ ще довго розмовляти# ме мовою вчорашнього понево# лювача. У нормальних державах ів тих, де вчорашній колонізатор, за тисячі кілометрів від своєї ко# лонії (скажімо, Алжир, Марокко, Малайзія чи навіть Брунейро#де# Салам) за активної і фінансової підтримки державної національ# ної політики (інколи це назива# ється національна ідея, націо# нальне відродження) корінний народ і залишки постколоніаль# ної адміністрації швидко прихо# дять до тями і починають викону# вати закони країни, в якій жи# вуть. Корінний народ нарешті усвідомлює свою ідентичність. Щойно піднімаю# чись на державні ноги, ми прийняли Європей# ську Хартію, яку не обов’язково було прийма# ти. Усталені держави, вчорашні імперії: Фран# ція, Російська Федера# ція, Англія, Туреччина, — одразу усвідомили, яку загрозу несе їм ця мовна Хартія. Який на них чекає хаос. Зокрема в РФ, де стільки авто# номних республік, наці# ональних округів і на# родностей. Ми ж ухвали# ли цей закон в унітарній державі, де 78 % корін# ного населення — укра# їнці, 17 % росіяни. Ви в тому ж інтерв’ю кажете журналісту: “Так історично скла# лося”. Цей ідеологічний штамп нав’язаний в Україні шовіністами або вузькочолими політологами. “Так історично склалося” і додає# те зовсім недоречні слова: “ми не можемо вимагати від нього гово# рити іншою мовою, він усе своє життя говорив російською”. Яке святотатство, м’яко кажучи?! Ви також усе життя говорили російською, але ж вивчили укра# їнську, чи, скажімо, “удоскона# люєте українську”, щоб згодом не стати посміховиськом у випад# ку, наприклад, обрання Вас пре# зидентом України. Я допускаю, що Ви можете стати президентом законів (але не таких провока# тивних, як мовний закон КаКа) і активної підтримки самої держа# ви жити звільненому народу пов# ноцінним життям у царині націо# нальній, культурній, релігійній. Звичайно, при підвищенні еко# номічних і соціальних потреб на# селення. Президент, уряд держа# ви мають бути розважливими, політично виваженими і піклува# тися про культуру, добробут і на# ціональне відродження у постко# лоніальній державі. Адже націо# нальним меншинам в Україні ні# чого не заборонено. Один із моїх приятелів каже: — Дай Боже нам би таке мати, як мають росіяни в Україні. І це думка не тільки мого при# ятеля! Росіяни і євреї в морально# духовному, культурному плані за# безпечені в Україні значно кра# ще, аніж українці. Переконливе свідчення цьо# му — наш новий уряд і новий парламент. Ви погляньте на його національний склад. Скільки там представників корінної нації? Приблизно стільки ж, як русинів (українців) в часи Австро#Угор# ської імперії. Але ж ми живемо нев імперії. Ані в Австрійській, ані в Російській. А ми ж тим часом тільки відстрілюємося штампованими і нав’я# заними нашими ворога# ми фразами: “Так, істо# рично склалося”. Ні, не так, пане Віталію. Хтось хоче, щоб так історично складалося, але ми, ук# раїнський народ, маємо взяти владу в свої руки. І візьмемо, якщо вже так історично знову склада# ється, бо далі в колоні# альному стані україн# ський народ у своїй дер# жаві жити не може. А в резервації нас не так легко буде загнати, хоча, судячи з усього, до цього йдеться. Бо ж навіть си# ловики в нібито нашій державі — не наші люди. Ще раз хочу нагада# ти Вам, пане Віталію, що ми жи# вемо не у федеративній державі. Про таку мріє у своїх проектах# утопіях тільки кум Путіна Віктор Медведчук разом, звісно ж, з Пу# тіним. Але в Російській Федера# ції, де понад сто корінних наро# дів, одна державна мова. Одна# єдина і аби в Держдумі якийсь Лисенко чи Петренко виліз на трибуну і заговорив мовою Шев# ченка, боюсь, після цього з нього залишилося б те, що Ви залиша# ли на рингу після Ваших сорока нокдаунів від свого суперника. Якщо не гірше. З повагою до Вас Олег ЧОРНОГУЗ
Вавилон на Законі · “Закон державу держить”. Народне прислів’я · с. 3сторінка оригіналу ↗

Прокрустове ложе «по-луганськи»

України. Я особисто проголосу# вав би за Вас. Але наразі йдеться не про Вашу майбутню політичну кар’єру. Ваша фраза “він усе жит# тя говорив російською” скида# ється на виправдання панування колоністів в Україні, спецагенту# ри і постколоніальної адміністра# ції, яка хапається уже не за соло# минку, а за ціле дерево, котре пустило в цій землі коріння. Отож ніколи і нікого, пане Ві# талію, не треба примушувати. Потрібно тільки єдине — нагада# ти, що Україна унітарна держава. До того ж молода держава і тут єдина українська мова. В україн# ців немає в світі другої України, як це є за плечима росіян, євреїв чи поляків. Але в жодній країні цих представників не твориться така мовна вакханалія, як в Укра# їні. Не можна, пане Віталію, двадцять із гаком років бути ва# гітним національною ідеєю і ні# чого путнього так і не народити. І поки на нашу землю не прийде український Гарібальді чи Бісмарк (не за національністю, аза істинним патріотизмом і лю# бов’ю до України) і не об’єднає нас: і українців, і росіян, то укра# їнсько#російська ідеологічна вій# на триватиме до безкінечності. Закон. Встановлене найвищим органом державної влади загальнообов’язкове прави/ ло (має найвищу юридичну силу). Вавилонське стовпотворіння — про ве/ лике і шумне збіговисько людей, також без/ ладдя. Вавилонська вежа — розгніваний зухва/ лістю людей Бог змішав їхні мови так, щоб вони перестали розуміти одне одного і не змогли добудувати вежу. Словник української мови, Київ, Видавничий центр “Просвіта”, 2012 Вавилони язиком розводити — говорити натяками, манівцями, навздогад. “Рос.6український словник”, Київ, Абрис, 2006 Адже ті і ті, українці й росіяни, підігріті третьою силою з обох бо# ків, вважають себе в Україні упослідженими. До честі багатьох росіян, зокрема молодих, які ба# гато років прожили вже в неза# лежній Україні, вони розмовля# ють чудовою українською, зай# маючи державні посади, чого часто не скажеш про “рідних” пе# ревертнів із прізвищами колісни# ченків, чаленків, іщенків, скачків і їм подібним бузинам. І я так са# мо тих росіян поважаю у тися# чократ більше, аніж “рідних” манкуртів. Національної злагоди, пане Віталію, можна досягти тільки водному випадку — дотримання Нещодавно луганці були просто-таки “ощасливлені новорічним подарунком” викладачів Східноукраїнського національного університету імені В. Даля Костянтина Дерев’янка і Гліба Боброва. Тримаючи в руках їхній другий “продукт фантазії” “Украинка против Украины” (Луганск: ООО “Виртуальная реальность”, 2012. — 462 с.) — у першому паплюжилося ім’я Тараса Шевченка — думаєш, до чого людей може довести ненависть до всього українського, що їх оточує, жага грошей (бо створюють вони такі “витвори” на замовлення, які щедро оплачуються), бажання догодити владі, за будь-якої умови викласти й проштовхнути основні положення “Русского блока”. Автори обирають найдорожчі для свідомого українця постаті, адже всім відомо, що Тарас Шевченко та Леся Українка стали символами України, їхні імена репрезентують українську літературу в усьому світі. Додамо ще: за наслідками дослідження Ганни Онкович (“Українознавство і лінгводидактика”, Київ, 1997), мовними знаками української національної культури є такі імена, як Тарас Шевченко (його прізвище респонденти ставлять на перше місце), Леся Українка (у зведеному списку лідерів її ім’я знаходимо на другому місці), Іван Франко (його ім’я посідає в цьому ж списку третє місце; див.: названа праця Г. Онкович, с. 23—24). Тому не важко передбачити, про кого К. Дерев’янко та його співавтори, уже, можливо, сьогодні старанно “виплітають” третю книгу. Важко лише збагнути, як можна бути таким цинічним, щоб лити на голови людям, з якими прожив усе життя поряд, такий бруд, та ще й подавати його під “благородним соусом” — мовляв, треба знати правду про людей, якими пишається нація. Наразі автори “шедеврів” шукають нагоди, яка б допомогла їм репрезентувати монографії перед студентами факультету української філології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка і просвітянами обласного центру. “Луганська” ментальність підказує К. Дерев’янкові, що в університеті та “Просвіті”, які носять ім’я великого поета, це зробити найдоречніше. Імовірно, саме цей порив керує авторами уже двох пасквілів на українських письменників, коли під час святкування Шевченківських днів їхні “братчики” роздають студентам, які зібралися біля пам’ятника Тарасові Шевченку (молодь вшановує великого сина українського народу!), книгу “Тарас Шевченко — крестный отец украинского национализма” (2005). Якщо М. Грекова, К. Дерев’янка і Г. Боброва спонукає до дії жага правди, то чому “поширювачі правди” при звертанні до них представників правоохоронних органів так швидко зникають з площі? Тим, що авторів книги про Лесю Українку “виплекано” у Національному(!?) Східноукраїнському університеті імені В. Даля, нікого не здивуєш. У цьому державному вищому навчальному закладі, класичному університеті, патологічно люблять позбиткуватися над українцями. Якщо це не так, то хіба б наважився хтось у музеї “Україна — світ” (цим музеєм дуже пишається адміністрація університету) виставити на стенді, присвяченому творчості Великого Кобзаря, розгорнуту книжку О. Бузини “Вурдалак Тарас Шевченко” (2000) з багатьма підкресленнями. Співробітники музею зауважують: ось як ми, мовляв, об’єктивно подаємо інформацію. Але вони не відповідають на питання про те, чому немає на стенді дослідницьких монографій шанованих у всьому світі авторів про Т. Шевченка? Чому б їм не підкреслити у цих монографіях слова, якими прославляється український геній? Чому в музеях О. С. Пушкіна не виставляють напоказ книги, у яких висловлено багато критичних і несхвальних думок про особистість поета? Може, тому, що дискусійні питання зазвичай обговорюють у колі фахівців? Чи здатних вступити в дискусію у нас небагато? І чи не суперечить така заангажованість практиці музейної справи? Чому, врешті-решт, у музеї історії Східноукраїнського університету про авторів відомих винаходів (усі вони були чи є співробітниками університету) подано лише офіційні свідчення? Чому тут відсутня інформація про їхнє приватне життя, шкідливі звички? Чому не подано тут уривків із листів, які б проливали світло на їхні пошуки свого шляху в житті? Вдамося до короткої характеристики лише окремих підрозділів книжки “Украинка против Украины”. Скажімо, в одному з них К. Дерев’янко та його співавтор вирішили проаналізувати перший вірш Лесі Українки “Надія” (с. 140). Замість характеристики змісту та художніх засобів цього твору вони зводять розмову до з’ясування подробиць революційної діяльності тітки Лесі Українки, Олени Антонівни Косач, яка пережила трагедію, як і багато інших просвітителів, політичного тероризму. Але автор не підкреслює, що сама Олена нікого не вбивала, хоч і була заслана за свої погляди 1879 року в Олонецьку губернію, а через два роки — у Сибір. За що ж її засуджувати? За те, що вона, як мільйони людей в Україні й у Росії, хотіла змін? За те, що вона не хотіла миритися з існуючим ладом? Автори не хочуть бачити, що Леся Українка у громадських і ліричних поезіях постає як дві різні особистості. За словами С. Єфремова, “у перших ви чуєте самі бадьорі ноти, невпокорену й неподужану силу, нерозвіяні надії… І зовсім іншою стає перед нами поетеса, коли звертається до своїх особистих, безпосередніх почувань: “думи сумні” беруть тут перевагу” (див.: С. Єфремов. Історія українського письменства, — К.: FEMINA. — 1995. — C. 324). І це кожному зрозуміло, бо Леся Українка дуже хворіла. Марними видаються нам і спроби авторів звинуватити Лесю Українку в тому, що вона, мовляв, не була істинною християнкою. Але ж світовою практикою визнано, що віросповідання — воля самої особистості. Відомо, що з розвитком знання й раціоналізму релігія перестає бути панівною формою суспільної свідомості, посилюються процеси секуляризації. Після Великої французької революції 1789—1794 рр. і особливо в XX ст. у різних країнах Європи і США росте відособлення церковного і світського життя: засвідчено відділення церкви від держави і школи; свободу віросповідання включають до конституційних прав громадянина; за різними конфесіями визнають рівний юридичний статус; поширена віротерпимість і релігійний плюралізм. Віросповідання дедалі більше стає приватною справою людини, як і конфесії — незалежними від держави об’єднаннями вірних. Хіба хтось може відібрати це право у самої Лесі Українки? Хочемо закінчити свої роздуми такими словами Ганни Чубач: “Незабутнє — забудеться, нескінченне — закінчиться, навіть чисте забрудниться, тільки пісня залишиться”. Пісня, яку так пристрасно творила Леся Українка для українського народу, залишиться, і нічим її не забруднити. А наклепи, створювані псевдонауковцями, тільки посилюють інтерес до творів поетеси й ведуть їх до справді наукових досліджень її життєвого й творчого шляху. Прес%центр Луганського об% ласного об’єднання ВУТ “Прос% віта” ім. Тараса Шевченка
«Просвіті» — 145 4 · “Просвіта” на Миколаївщині — найстаріше громадське товариство, яке несе мешканцям краю кращі зразки української національної культури”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

колаєві до 175-річчя від дня народження — бронзової меморіальної дошки на вулиці його імені (знищили невідомі у жовтні 1999 р.). У Миколаєві, де мешкали видатні українські діячі культури, встановлено меморіальну дошку та пам’ятний знак М. Аркасу, меморіальну дошку П. Саксаганському. Просвітяни проводять пошукову роботу зі встановлення вцілілих у краї пам’яток історії козацтва (О. Шарафанов), Шевченкіани Миколаївщини (І. Марцінковський), пісенних традицій (О. Шпачинський, А. Затурян), діяльності М. Аркаса (Т. Березовська), результати яких оприлюднюють у наукових виданнях, періодиці, конференціях, лекціях. Для дошкільнят п’єси пише драматург М. Євтушенко; зі школярами працюють педагоги Л. Цуркан, Н. Горецька, М. Матіюк, В. Купцова; зі студентами — Л. Старовойт, Т. Березовська, М. Загородній, І. Береза, В. Руссова; культурно-пізнавальні мандрівки краєм організовує Б. Савченко; щорічні колядування здійснює очолюваний Н. Архипенко вертеп. Серед районних осередків найактивнішими є новобузькі просвітяни — О. Жмурко, О. Репіхович, В. Корнафель, С. Кузьменко. Просвітяни Миколаївщини співорганізатори щорічних конкурсів: читців Шевченкової поезії “Заповіт”, української патріотичної пісні “Червона калина”, фольклорно-інструментальної музики та народного співу ім. Миколи Аркаса, українського гумору і сатири “Сміхослов”, української патріотичної поезії ім. Валерія Бойченка. Просвітяни сприяли молоді краю в підготовці до участі у Міжнародних конкурсах серед учнівської та студентської молоді ім. Т. Шевченка та з української мови ім. П. Яцика; Всеукраїнських конкурсах “Об’єднаймося ж, брати мої!”, “Я гордий тим, що українець зроду”, “Палітра українського слова”; Всеукраїнської українознавчої гри “Соняшник”; обласних “Аркасівських читаннях”, міського — “Стежками долі Шевченка”. Члени “Просвіти” разом з іншими організаціями беруть участь у заходах з ушанування Т. Шевченка, М. Аркаса, М. Вінграновського, С. Черкасенка; пам’яті жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму і Голодомору 1932—1933 рр. Протягом 2000— 2008 рр. Миколаївська “Просвіта” видавала газету “Аркасівська вулиця” (ред. М. Загородній, з 2001 р. Н. Огренич). У нелегких умовах просвітяни відстоюють традиції української культури краю, проводять роз’яснювальну роботу, беруть участь у заходах державницького спрямування. Головами правлінь обласного об’єднання “Просвіта” протягом 1992—1998 рр. був В. Бойченко (3.05.1941—25.03.2011), 1998— 2001 — М. Загородній, 2001— 2010 — Н. Огренич, з 2010 — І. Марцінковський. * * * Підсумовуючи пройдений шлях, усі пережиті труднощі, з упевненістю можна сказати, що “Просвіта” на Миколаївщині — найстаріше активне громадське товариство, яке несло і несе мешканцям краю Шевченкове українське слово, українські народні традиції, кращі зразки української національної культури сучасності для відродження та утвердження державності України.
«Просвіті» — 145 4 · “Просвіта” на Миколаївщині — найстаріше громадське товариство, яке несе мешканцям краю кращі зразки української національної культури”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Зі словом Тараса Шевченка понад століття

Ігор МАРЦІНКОВСЬКИЙ, кандидат медичних наук, доцент НУ кораблебудування ім. адмірала Макарова, голова правління Миколаївського ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Закінчення. Початок у ч. 1 за 2013 р. Організована М. Аркасом “Просвіта” діяла активно й пробудила українців краю, викликавши неприхильне ставлення місцевої влади (і царської, і більшовицької), переслідувалася в часи реакції, проте діяла. За комуністів “Просвіта” спершу брала участь у відкритті клубів, дитсадків, музеїв, організовувала народні хори, влаштовувала виставки картин, літератури, проводила вечори, брала участь у вшануванні пам’яті Т. Шевченка. Враховуючи авторитет “Просвіти”, особливо серед селян, ЦК КП(б) У, місцеві більшовицькі комітети намагалися використати просвітян у своїй ідеологічній пропаганді. 1920 року влада виробила новий Статут “Просвіти”, який нав’язував комуністичний характер її діяльності (у Миколаєві його ухвалено загальними зборами “Просвіти” 13 червня 1920 р.). На сторінках газети “Красный Николаев” в 1922 р. розгорнулася дискусія довкола “враждебной “культурной” банды” (№ 321), “зараженной петлюровским духом” (№ 332). Але досвід просвітян намагалися використати та “укрепить КСМУ на селе” (№ 332), оскільки альтернативні “Просвітам” Селянські Будинки створювалися з “великими труднощами”, а їхні активісти були нечисленними та слабко підготовленими. “Просвиты нечем заменить (виділено в тексті газети — Авт.). Сельбудынки, как преобладающая форма в 1922 г. на Николаевщине — интеллигентская утопия. У нас есть просвиты (321 просвита по подсчету т. Ломакина). Хочешь не хочешь, а мириться надо” (№ 321). Проте повністю перебудувати діяльність “Просвіт” виявилося неможливим, і більшовики пішли на закриття їхніх осередків. 9 березня 1924 р. “Просвіта” провела у Миколаєві вечір пам’яті Т. Шевченка, після чого більшовицька влада товариство ліквідувала як “осередок українського буржуазного націоналізму”. Члени “Просвіти” за сфабрикованими звинуваченнями були арештовані й зазнали репресій, багато з них було розстріляно. Жертвами комуністичних репресій стали викладачі: М. Лагута, Х. Гудзь- Засульський, М. Лященко; актори: П. Приходько, Я. Романовський, Г. Юрченко; інвалідпенсіонер Ф. Іляшенко та багато ін., кілька разів заарештовували і засуджували Ф. Камінського, “заарештовували” й знищували книжки, серед яких і Шевченків “Кобзар”. Після М. Аркаса в різні часи раду Українського товариства “Просвіта” у Миколаєві очолювали О. Аркас (дружина М. Ар- Микола Загородній каса), В. Дейнека, М. Василенко, М. Загоруйченко, О. Савченко-Осмоловський, Б. Брояківський, М. Лагута, О. Зіма, К. Христиченко. За німецької окупації 1941 року осередки “Просвіти” знову почали відроджуватися (часом за сприяння похідних груп ОУН), але з переобранням влади цивільна німецька окупаційна адміністрація їх заборонила, а щойно повсталі товариства самоліквідовувалися, щоб уникнути репресій. Після того діяльність Товариства обірвалася на півстоліття. Радянська влада діяльність “Просвіти” декларувала як “український буржуазний націоналізм”, а тому про її відродження не було й мови, дослідження архівних документів було обмеженим, а інформація — викривленою. Із початком перебудови й національного піднесення в Україні, з ініціативи активістів у грудні 1988 р. у Києві виникає Товариство української мови імені Тараса Шевченка. У Миколаєві його осередки згуртувалися на заводах “Зоря” (голова В. Стренадо), “Океан” (В. Спиця), ім. 61 Комунара (А. Тесленко), в організаціях “Машпроект” (К. Рибак, потім Р. Шпак), “Спецбуд” (В. Андрієвський), у тубдиспансері (М. Ганущак), при обласній сільськогосподарській дослідній станції (І. Баклицький), при обласній письменницькій організації (В. Бойченко) та ін. Загалом у них налічувалося 152 особи, яків непростих умовах комуністичного однопартійного режиму першими стали на захист української мови. 22 березня 1989 р. установчі збори Миколаївської міської організації Товариства української мови ім. Тараса Шевченка об’єднали первинні міські осередки, обрали правління, до якого увійшли письменник В. Бойченко (голова), інженер В. Сліпець (заступник голови), агроном Ф. Грозов (секретар). 19 травня 1990 р. на установчу конференцію Миколаївської крайової організації Всеукраїнського товариства української мови ім. Тараса Шевченка прибули 92 делегати. Окрім миколаївських осередків, тут були представлені районні організації з Очакова, Вознесенська, Первомайська, Кривого Озера, Нового Буга, Веселинового, Врадіївки, Снігурівки, Єланця. Дещо пізніше з’явилися осередки у Новій Одесі, Арбузинці, Братському. Головою обласного товариства обрали В. Бойченка. Незважаючи на утиски з боку комуністичної влади, активісти товариства намагалися продовжити традиції аркасівської “Просвіти”. Миколаївські просвітяни збирали українську літературу для українських діаспор Росії та Придністров’я, для районів Миколаївської області; встановили зв’язок з Товариством української мови в Чикаго (США). Вони агітували за ширше використання української мови (зокрема й вивішуючи плакат Б. Певного з портретом Т. Шевченка і запитанням “Чи твої діти розмовляють українською мовою?”). Актор М. Євтушенко читав поезію Кобзаря, був режисером сценаріїв, присвячених урочистостям пам’яті Кобзаря. Долаючи перешкоди дирекції, у зрусифікованому педагогічному інституті (нині Миколаївський національний університет ім. В. О. Сухомлинського) за підтримки просвітянського осередку провели концерт для студентів, присвячений 175-річчю від дня народження Т. Шевченка. Пасивність щодо впровадження української мови тоді виявили педагоги, чиновники обласного та міського управлінь освіти. Зрусифіковані батьки (першими були з с. Матвіївки) перешкоджали переведенню шкіл на українську мову навчання, але зустрічі з просвітянами (відповідальними у Миколаєві були С. Вдовиця, М. Лялько, А. Курган) мали позитивні наслідки — набір в українські класи був успішним. Просвітяни розробили план впровадження української державної мови, який влада прийняла до виконання. Проте згодом вона ж його активно і гальмувала. Просвітяни видавали на друкарській машинці газету-листівку “Слово” (ред. К. Рибак), поширювали першу в краї незалежну газету “Чорноморія” (ред. Н. Царинна), іншу просвітянську й демократичну українськомовну пресу (відповідальні Р. Шпак); популяризували серед населення знання з історії України (В. Бойченко, В. Сліпець); ініціювали перед міською владою питання оголошень у транспорті українською мовою (М. Євтушенко, М. Курінний, М. Любченко); разом із Союзом студентів порушували питання про Ігор Марцінковський зняття імені шовініста В. Бєлінського з назви вищого педагогічного закладу краю. Проте назвати його іменем М. Аркаса влада відмовилась, так само як і перейменувати проспект Октябрський на Петра Сагайдачного. Просвітяни організовували мистецькі заходи за участі А. Іванюченка, В. Антонюк, М. Євтушенка, О. Вербицького, В. Бойченка, в яких популяризовувалась українська національна ідея. Просвітяни проводили роз’яснювальну роботу серед населення напередодні референдуму 1 грудня 1991 р. із затвердження Акту проголошення незалежності України. З ініціативи товариства та за сприяння голови редакції комітету з радіомовлення В. Царюка, в ефірі прозвучали виступи, які викривали антиукраїнські партії, вчинені комуністами злочини. На шпальтах газет виступали В. Бойченко, В. Сліпець, Р. Шпак, А. Іванюченко, В. Кіпіані, Г. Єжелов, В. Авраменко, П. Панянчук та ін. Завдяки наполегливій роз’яснювальній роботі просвітян та рухівців в області за незалежність проголосувало 89,45 % громадян. У відродженні Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, а згодом “Просвіти”, на Миколаївщині окрім зазначених активними були В. Андрієвський, В. Березовський, С. Вдовиця, В. Галущенко, Ф. Грозов, П. Доценко, М. Загородній, А. Затурян, О. Іванюченко, Тамара та Володимир Кіпери, О. Малицький, М. Матвіїв, Олег та Микола Матіюки, Б. Мороз, К. Рибак, В. Спиця, В. Стренадо, А. Тесленко, Р. Шпак, Л. Цимбал, Л. Олещук та інші. Просвітяни Миколаївщини були ініціаторами та учасниками всіх заходів зі вшанування пам’яті Т. Шевченка в краї, наприклад, у встановленні йому пам’ятників у Баштанці, Новому Бузі, а в Ми- Валерій Бойченко Надія Огренич
Постать · “Ювілейні програми в кожному окремому випадку реалізовувалися коштами місцевих громад”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

“Заспіваю, що минуло”… 100#літній ювілей Маркіяна Шашкевича було відзначено 1911 року як вікопомну подію, загаль# ноукраїнське свято національно# го відродження. Досить перегор# нути тогочасні газети, перегляну# ти фотографії, щоб відчути нас# трій часу і зрозуміти, чому, заро# дившись на “малій батьківщині”, культ Шашкевича почав пересту# пати штучні кордони між україн# ськими землями. Так, це культ, у якому немає ані штучності, ані фальші. Він об’єднував усіх, хто усвідомив свою національну сут# ність, а хто ще не позбувся “без# рідності”, отримував допомогу від інтелігенції, церкви, патріо# тично вихованої молоді. Із кож# поет, публіцист, видавець). Це завдяки його фотографії маємо “позичене” обличчя Маркіяна Шашкевича (оригінал#портрет роботи Івана Труша, на жаль, втрачено). Нестаницький період цінний тим, що до нашого часу дійшли деякі проповіді Маркіяна в сіль# ській церковці; тим, що зрозумі# лою, дохідливою для мирян рід# ною мовою перекладено тут ве# ликі фрагменти Святого Письма. У Нестаницькій парафії після “перенесення” родини Шашке# вичів до Новосілок пробуде (не# довгий час) один із діячів “Русь# кої Трійці” Іван Вагилевич. Нес# таницька дерев’яна церква — од# на з небагатьох, які пам’ятають свого священика, отця Маркіяна. Пам’ятає о. Маркіяна і ста# ренька липа, під якою любив від# почивати дорогою до хатинки# плебанії, зображення якої бачи# мо на малюнку місцевого художника#краєзнавця Іва# на Діка. Це він записував спомини, що передавалися з покоління в покоління, був одним із ентузіастів, які під# тримали намір близького краянина Йосипа Парубо# чого (авторитетного госпо# дарника, лауреата Шевчен# ківської премії за будівниц# тво на селі). Йосип Семено# вич започаткував у Нестани# чах зустріч із діячами куль# тури далекого 1988 р. Тоді ж недалеко від церкви було закладено камінь під па# м’ятник Шашкевичу, а вже сам пам’ятник відкрито й посвячено 1992 року. Його автори: скульптор Ярослав Мотика й архітектор Марія Матвіїв. Пам’ятник вражає простодушністю і теплотою: панотець Маркіян, навчаю# чи сільських діточок, при# гортає їх до себе, а за цією громадкою спостерігають зверху та з боків постаменту зацікавлені янголята… Пам’ятник став домінантою, об’єднавши в одне ціле старовин# ну церкву з дзвіницею та кілька# сотлітньою липою, місцем, де бу# ла давня плебанія та відреставро# ваним будинком, по#своєму при# четним до пам’яті про о. Маркія# на. Сорок років прожив тут о. Ярослав Мурович, довголітній парох Нестанич. Десятиліттями оберігав він дерев’яного хреста, з яким Шашкевич відправляв бо# гослужби, а відтак, уже після ньо# го та його наступника Вагилеви# ча, передавався кожному новому нестаницькому душпастиреві. 1946 року о. Муровича вивез# ли до Сибіру, де він відбув у конц# таборі 25#літнє ув’язнення. Але Маркіянового хреста зберіг. Ми# нулого року родичі о. Ярослава відвідали Нестаничі, побували в церкві, оглянули будинок#музей. Висловили вдячність за все: збе# режену церкву з дзвіницею, ори# гінальний пам’ятник, чудовий музей. А перейшовши дорогу, наблизилися до місця, що також викликає хвилювання і роздуми: невеличку місцину огороджено та обсаджено квітами. Зображен# ня хатинки#плебанії, що стояла на цьому місці, відтворене на брилі базальту, над якою зведено мініатюрну дзвіничку. Кожен мо# же підійти до неї крізь невисоку браму, тому треба схилитися в поклоні, перш ніж зробити кіль# ка кроків і торкнути залізного дзвона: звук пролунає тривожний і водночас привітно#закличний. Далі буде.
Постать · “Ювілейні програми в кожному окремому випадку реалізовувалися коштами місцевих громад”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Маркіян Шашкевич — сьогодні

Роман ЛУБКІВСЬКИЙ “Державне” незнання чи ігнорування знакових по$ статей національного від$ родження? У перед’ювілейні дні (особли# во тоді, коли наближається важ# лива (кругла) річниця, виникає багато питань. Чи ювілей відзна# чатиметься лише за “місцевою” схемою? Чи матимуть до нього стосунок державні структури? А який буде резонанс? Загальноук# раїнський? Міжнародний? На превеликий жаль, у нас від якогось часу склалася й зак# ріпилася чи не єдина форма від# значення важливих загальнона# ціональних дат і подій — риту# альна. За буденною суєтою, без# конечними політичними перего# нами, в пасивному, збайдужіло# му ставленні до нав’язуваних суспільству совкових і кічевих “вартощів”, ми, здається, приза# були, задля чого потрібно пере# читувати календарі, утворювати ювілейні комісії, підписувати укази й розпорядження. А коли все#таки директиви не “заляга# ють”, а виконуються, — пам’ят# ники споруджують, музеї рестав# рують і будують нові, меморіаль# ні таблиці врочисто освячують, а полум’яні промови виголошу# ють не тільки письменники, — чи задумуємося про те, який вплив мають (і матимуть) юві# лейні заходи на наше життя, чи можуть чогось навчати, чимось зараджувати, щось залишати в серцях дітей, які з квітами в ру# ках зустрічають таких бажаних і дорогих гостей у селі чи в містеч# ку, святково прибраному з наго# ди великої події? Так, ювілей Маркіяна Шаш# кевича, ювілеї інших учасників “Руської Трійці” належно не по# шановано. Враховуючи те, що ці дати збіглися з 20#річчям віднов# лення суверенної, соборної дер# жави, український народ прини# жено в болючий спосіб. Завдано кривди, якої не можна затулити жодними найвигадливішими програмами та врочистими за# певненнями. Державні інститу# ції, окрім того, нічогісінько не зробили для видання творів Мар# кіяна Шашкевича, популяризації його творчості серед української діаспори. Тим часом громадськість до 200#ліття Шашкевича почала го# туватися заздалегідь. Ініціативні групи чи окремі особи подавали листи до колишнього та “діючо# го” Президентів України, до Мі# ністерства культури та багато до кого. Повторюю: щодо ювілею Шашкевича ми не почули жодної відповіді. Сподівалися на допо# могу від дуже багатьох людей, — свідомих, інтелігентних, які зай# мали високі посади. Очікування завершилося тим, що був прове# дений невеличкий вечір у сто# личному Будинку вчителя, і то за рахунок групи львів’ян, активіс# тів Шашкевичівської Комісії. Алей за те спасибі… Правда, деякі ін# ші місцевості долучилися до по# шанування, але “велика преса” того не помітила. Або промовча# ла. Та підкреслюю: ювілейні програми в кожному окремому випадку реалізовувалися кошта# ми місцевих громад, зусиллями патріотів, ентузіастів і добровіль# них помічників, людей різних за професіями та належністю до конфесій, зате об’єднаних лю# бов’ю до Апостола українського національного відродження — Маркіяна Шашкевича і його поб# ратимів із “Руської Трійці”. ним роком, із кожним поколін# ням набуває міцності народна традиція щорічного пошануван# ня пам’яті Маркіяна Шашкевича на Білій Горі, яку паломники під# носять до символу, порівнюючи її з Чернечою горою біля Канева. Люди старшого покоління добре пам’ятають, що майже до середи# ни 60#х років минулого століття в кожній селянській хаті й помеш# канні священика можна було по# бачити портрети Шевченка, Шашкевича і Франка поряд із об# разами#іконами. Ідеологічний терор супроти учасників пошану# вання Шашкевича в Україні три# вав понад півстоліття, і тільки по# чаток 1960#х, коли внаслідок по# літичної “відлиги” в нашу літера# туру повернулися Пантелеймон Куліш, Борис Грінченко, Олек# сандр Олесь, коли мотив захисту рідної мови став визначальним у творчості Максима Рильського, Андрія Малишка, Дмитра Пав# личка та наймолодших “новоб# ранців” поезії — Василя Симо# ненка, Івана Драча, Миколи Він# грановського, актуалізуються і творчість Маркіяна Шашкевича, і його патріотичний чин, а це, своєю чергою, внесло нові моти# ви в Шашкевичіану за межами України. Пригадую дуже добре, аж до подробиць, деякі етапи відзна# чення 150#річчя Шашкевича. Пам’ять сягає 60#х років, коли в Підлиссі Золочівського району на Львівщині було закладено гра# нітну стелу на місці садиби, де півтора століття тому народився Будитель національної свідомос# ті, борець за рідну мову, творець нової української літератури в Га# личині. Ювілейний тон задавав Львівський університет на чолі з великим ректором — ученим і патріотом Євгеном Лазаренком. Завдяки його ініціативності й на# полегливості скульптор Дмитро Крвавич створив знамените пог# руддя Маркіяна, котре було від# лите в кількох екземплярах і вста# новлене в Підлиссі, Львові, а од# не передане в м. Бережани (Тер# нопільщина). З’являються перші скромні експозиції (наприклад, при сільській бібліотеці в Підлис# сі, Львівській середній школі №34, названій іменем Шашке# вича ще в другій половині ХІХ ст. До пісенного репертуару повер# нулася знаменита “Веснівка”, ана сценах — міських та сільських — зазвучали поезії “Хмельниць# кого обступленіє Львова”, “О Наливайку”, “Руська мати нас родила”… З’явилися друком пер# ші (після кількадесятилітньої пе# рерви) наукові дослідження, статті в журналах і часописах. Через чверть століття, у трав# ні 1986 р. проблему відзначення 175#річчя від дня народження М. Шашкевича було порушено під час письменницького — т. зв. “чорнобильського” з’їзду. На ви# могу львів’ян було створено Рес# публіканський ювілейний комі# тет на чолі з Олесем Гончаром. Львів’янам випала честь органі# зувати всю підготовчу роботу. Кожен із нас добре розумів: рі# шення про “ювілейні заходи” — ідеологічне, отже, має двобічний характер: формально — буде від# значено ювілей людини, чий внесок у скарбницю національ# ної культури великий, а фактич# но — будуть спроби “нейтралізу# вати” патріотичні настрої в мо# лодіжному середовищі за раху# нок вигідних режимові тлума# чень. Але наша злагоджена пра# ця, оперта на велику традицію народного пошанівку до Шев# ченка, Франка, Шашкевича, принесла щедрі плоди. У Підлис# сі фактично на пустельній місци# ні воскресла з небуття старосвіт# ська будівля#музей. У Львові — відбудовано неповторної краси дзвіницю церкви Святого Духа, а фундаменти самого храму про# трасовано на майбутнє. А ще че# рез два роки біля дзвіниці (відто# ді — музею “Русалки Дністро# вої”) встановлено пам’ятник Маркіянові Шашкевичу. До речі, освячення і відкриття його відбу# лося того ж дня, коли перед Оперним театром демонтували монумент Леніну… Ось такий промовистий збіг обставин! Щодо врочистостей, то вони відбувалися і на Львівщині, і в Ки# єві, і навіть у Москві та Мінську. Крім того, вийшло в світ багато ювілейних публікацій. Уперше здійснили наукове перевидання альманаху “Русалка Дністровая”. Яка краса — народження музеїв!.. Перефразовуючи слова кла# сика: “Яка краса — відродження країни!”, я хотів провести анало# гію — бо ж кожен повноцінний музей — це історія країни в мініа# тюрі, відродження в масштабі кількох експозиційних кімнат ці# лих пластів нашого національно# го буття. Важливо, що відкрита 1986 ро# ку меморіальна садиба в Підлиссі стала місцем паломництва, утвер# дилася як музей#символ. За чверть століття він збагатив свої фонди, які колись починалися з Маркіянового камертона, першо# го видання альманаху “Русалка Дністровая”, етнографічних рари# тетів і побутових предметів ХІХ ст. Через чверть століття виникла потреба відремонтувати самі бу# дівлі — головну та допоміжні. На допомогу прийшов директор філії “Магістральні нафтопроводи “Дружба” Тарас Батенко. У Львові капітально відремонтовано і тех# нічно переобладнано Музей “Ру# салки Дністрової”. Велика заслуга в цьому народного депутата Укра# їни Петра Писарчука. Найважливішими здобутками 2011 року можна вважати ство# рення двох нових музеїв: у с. Не# станичі Радехівського району та с. Новосілки Буського району. Три роки (1838—1841) пере# бування в Нестаничах, далекому, вбогому селі на межі з Волинню були для молодого священика та його дружини суворою життє# вою випробою. Про це дізнаємо# ся з Маркіянових листів і пере# казів, що дійшли з тих часів. У Нестаничах народився син Мар# кіяна — Володимир Шашкевич (продовжувач батькової справи, 2011 року я виступив на сторінках “Слова Просвіти” з нотатками під заголовком “Ювілей у зоні відчуження”. Ішлося про 200-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича. Жодної реакції з боку найвищої державної влади. А коли голова “Просвіти”, народний депутат України Павло Мовчан через парламентську комісію таки “пробив” проект постанови, то Верховна Рада ухвалила …аж два документи, мабуть, з однією метою: відмахнутися від набридливих “національно стурбованих” людей. Ніякими виявилися й зусилля Уряду, покликаного їх реалізувати. Спрацювало одверте неприйняття Маркіяна Шашкевича в умовах… незалежної України. Пам’ятаємо: ініціатори злочинної “мовної” кампанії саме в цей час “протягували” сумнозвісний антиконституційний закон, і їм аж ніяк не хотілося, щоб — через ювілей Маркіяна Шашкевича — лунало слово на захист рідної мови та національної гідності українського народу: виявляється, якийсь слабосилий священик через голови поколінь подає нащадкам разючу зброю!
Український шлях · “Вони довгий час вели бої з ворожими військовими частинами та були провідниками маршових відділів на своїх, так добре їм знаних, верховинах”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

«Ми зродились

За час Незалежности, а особливо у рік 70-ліття створення УПА, з’явилося багато матеріялів про бійців нескореної армії. Але хоч скільки про це писали б тепер, ніколи не вичерпається тема, на правдиве висвітлення якої впродовж довгих десятиліть не тільки було накладено табу, ай роль УПА в українській історії оббріхувалася всіма можливими й неможливими способами. Не зайве підкреслити, що, захищаючи рідну землю, Українській повстанській армії доводилося боротися з арміями й иншими збройними формуваннями трьох держав: Німеччини, Польщі, Радянського Союзу. Сьогодні розповімо про молодих патріотів на прикладі лише одного навчального закладу. А такі жертовні та безстрашні юнаки й дівчата прийшли у лави повстанців чи не з кожної школи, інституту, села і міста. Вони не вважали себе ні героями, ні жертвами — вони просто захищали рідну землю. Вишкіл Вихованці Української учи# тельської семінарії, яка в 1940— 1944 роках з ініціятиви професо# ра Яґеллонського університету Володимир Кубійович Володимира Кубійовича діяла у лемківському місті Криниці, бу# ли життєрадісні й талановиті. Во# ни прагнули стати вчителями, але воєнні дії внесли корективи в їх# нє життя. Освіта допомогла мо# лодим людям усвідомити свою належність до нації, свободу якої можна було здобути лише бо# ротьбою з окупантами. Тому по# руч із навчальною програмою студенти поглиблено вивчали іс# торію рідного краю, займалися спортом, а деякі з них стали чле# нами підпільної групи ОУН, яка від весни 1942 року діяла в бурсі (гуртожитку). У своїх пізніших спогадах, пе# ребуваючи в еміграції, тодішній директор семінарії Омелян Цісик писав: “Чи наша, учителів, праця пішла намарне? Чи сліду по ній не осталося? Важко на ці питання відповісти… Частина з них разом зі своїми насильно виселеними батьками пішла у світ із закінче# ною фаховою освітою, а частина Омелян Цісик — у чужі світи з невимовним бо# лем по втраченій Батьківщині… Велика частина юнаків заповни# ла лави УПА. Вони довгий час ве# ли бої з ворожими військовими частинами та були провідниками маршових відділів на своїх, так добре їм знаних, верховинах…” Навчаючись, семінаристи не# легально відвідували вишкільні заняття, які на Парковій горі проводив ідейний вихователь мо# лоді Мирослав Котович, а також підпільники з вищого проводу. “Досвітком ми викрадалися з бурси через балкон і йшли на Мирослав Котович визначене місце. Добре не пам’ятаю всіх, хто був у тій пер# шій групі; пригадую лише деяких хлопців. Це були: Микола Філь, обидва Михайли Федаки, Остап Фака, Василь Дмитришин, — розповідав Анатоль Вороняк. — Хлопці дуже переживали, коли ставали в ряд на “струнко” і по# шепки промовляли Декалог ОУН. Це було небезпечно, бо ко# ли б німці накрили нас, то роз# стріляли б або загнали в концта# бір. Цікаво те, що ніхто з бурса# ків, які не належали до нашої ор# ганізації, не звернув уваги на на# ші нічні#досвітні відлучення. По вишколі кожний із нас мав уже свою групу, з якою проводив за# няття, але це відбувалося вже в кімнатах бурси”. Розповімо про деяких із них. Анатоль Вороняк (псевда “Хмара”, “Богун”) Народився 1925 року в с. Чер# мно на Холмщині, повіт Тома# шів, у селянській родині. Навча# ючись в Українській учитель# ській семінарії (1940—1944 рр.), був активним учасником худож# ньої самодіяльности і спортсме# ном, головою (старостою) шкіль# ної самоуправи й очолював шкільний курінь молоді. Зі спогадів учительки Наталії Волошинської: “З хлопців добри# ми і серйозними учнями були Анатоль Вороняк, молодший і старший Федаки та багато ин# ших… Мені особливо запам’ятав# ся Шевченківський концерт, на якому директор Омелян Цісик підготував з учнями містерію “Великий льох”. Ведучим у цій містерії був Анатоль Вороняк. Він також дуже гарно декламував “Кавказ”, за що отримав бурхли# ві оплески”. Ще підлітком Анатоль бачив, як польські банди нападали на українські села, вбивали людей, руйнували церкви. Тому 1940 ро# ку вступив в ОУН, у 1942— 1943 рр. пройшов оргвишкіл. 1944 року — він уже в активному підпіллі під псевдо “Хмара”, бере участь у роззброєнні німецької поліції у селах Гладишів і Крам# пна. Пройшов спецвишкіл під# пільної праці. Улітку 1945 р. за дорученням райпроводу ОУН спільно зі “Смирним” (товари# шем із семінарії Михайлом Феда# ком) організував групу на Захід# ній Лемківщині. 1945 року заарештований ен# каведистами, які передали його польському уряду безпеки. За два місяці звільнений через брак до# казів. Разом зі “Смирним” ство# рив бойову групу самооборони й роз’яснював лемкам політику пе# реселення українців зі своїх пи# томих земель до УРСР. Райпровід “Бескид” (після реорганізації — “Верховина”) у вересні 1945 р. доручив молодому підпільнику очолити відповідаль# ні реферантури під проводом “Пугача” (Миколи Філя, ще од# ного товариша із семінарії). Ви# конуючи завдання, 29 червня 1946 р. Анатоль потрапив у засід# ку прикордонної застави поль# ського війська. На щастя, встиг знищити всі документи і вдавав із себе “невинного” хлопця. “Тож мене не передали до уряду безпе# ки, — розповідав пан Анатоль, — а тільки до штабу 32#го полку польського війська, де я викону# вав функції перекладача”. Досвід підпільника, впевнена поведінка і прихильність польського офіце# ра#антикомуніста зробили свою справу: після піврічного ув’яз# нення “Хмару” звільнили. Оселився у Любліні. Працю# вав чорноробом на залізничному двірці й навчався у вечірній шко# лі, згодом закінчив загальноос# вітній ліцей і Вищу економічно# кооперативну студію і працював у споживчому кооперативі. 1956 року брав участь у І з’їзді Ук# раїнського суспільно#культурно# го товариства в Польщі. Був авто# ром Альбому українських церков, який вийшов друком у Лондоні. Микола Філь (псевда “Пугач”, “Думич”) Народився в селянській роди# ні 1923 року (с. Жапалів Любачів# ського повіту). В Українській учительській семінарії організу# вав камерний бурсацький хор, в якому співало 15—20 семінарис# тів, був його диригентом. 1944 р. став командиром бо# йової групи УПА, а в січні 1945 р. призначений провідником ОУН у надрайоні “Бескид”. Обійшов усю Західну Лемківщину (повіти Коросно, Ясло, Горлиці і Новий Санч). 1947 р., коли збройні загони УПА були майже розбиті, про# бився з частиною проводу в аме# риканську окупаційну зону в Ні# меччині. Оселився в Мюнхені. Працював у різних редакціях ук# раїнських видавництв. Навчався в Українському Вільному Універ# ситеті, захистив ступінь магістра, а опісля — доктора гуманітарних наук. Тривалий час очолював ре# дакцію часопису для молоді. Тяжкі літа у підпіллі, великі зу# силля в праці й науці підірвали здоров’я. Помер 1983 року. Євген Мельничук (псевдо “Білий”) Народився 1926 р. в с. Моло# дятичі на Холмщині. Початкову школу закінчив у рідному селі, з 1943 до 1944 рр. навчався в Укра# їнській учительській семінарії в Криниці. Член підпільної ОУН від 1943 р. Пройшов спецвишкіл конспірацій і дій у підпіллі. Уліт# ку 1945 р. заарештований НКВС і переданий у руки польської без# пеки, яка змушена була випусти# ти його через брак доказів вини. Майже два місяці арешту не зла# мали юнака, який, захищаючи лемківську землю, продовжив боротьбу тепер уже проти кому# ністичної влади. Був у бойовій групі “Смирного” (Михайла Фе# дака), за наказом райпровідника перейшов до праці в проводі ОУН надрайону “Бескид”, про# відником якого був “Пугач” (Ми# кола Філь). Коли об’єднані дії прокому# ністичного польського й чесько# го військ розбили збройні сили УПА, Євген із групою бійців про# бивався в американську зону. Не# далеко від австрійського кордону в сутичці з чеською безпекою був важкопоранений і потрапив у по# лон. Підлікувавши полоненого, чехи віддали його в руки НКВС. Допити у в’язницях Львова, Киє# ва, Харкова, вирок — 25 років концтабору. Перейшов етапами до різних гулагів Сибіру і Казах# стану. 1955 р. звільнили по амніс# тії. Помер у Тернополі на 36#му році життя. Михайло Федак, син Теодора (псевда Смирний”, “Бриль”) Народився 1923 р. в с. Роп’ян# ка на Лемківщині. Батьки — се# ляни. Навчався в Українській учительській семінарії в Криниці з 1940 до 1943 рр., займався спор# том, співав у шкільному хорі. Був товариський і веселий на вдачу. Хлопці#семінаристи називали його “Кайзер”, а дівчата — “Ба# раболька”. Вони й не здогадува# лися, що юнак — член ОУН (з 1940 р.), співорганізатор мережі ОУН на Західній Лемківщині, сотник у курені “Хріна”. Мав псевда “Смирний” і “Бриль”. 1945 р. зорганізував групу са# мооборони для захисту лемків# ських сіл від нападів польського війська, брав активну участь у бо# йових діях. 1946 рік — провідник куща ОУН, з 1946#го — командир бойової групи самооборони і зв’язку з закордоном у надрайоні “Верховина”. Його боївка, яка за# безпечувала зв’язок і вихід під# пільників ОУН#УПА до амери# канської зони, діяла на Лемків# щині найдовше — до осени 1947 р. Опісля еміґрував до Канади. Працював директором Україн# ської школи в Торонто, був ак# тивним діячем в Об’єднанні лем# ків у Канаді. Автор багатьох ста# тей, репортажів, нарисів. Михайло Федак, син Миколи (псевдо “Сокіл”) Михайло, син селянина зс. Роп’янка, що на Лемківщині,
Український шлях · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

“Мужні юнаки і дівчата — вихованці Української учитель) ської семінарії за любов до рідного краю та зв’язок з ук) раїнським підпіллям перейшли всі дев’ять кіл пекла”. о. Степан Дзюбина і де вже впали убиті кілька вояків, дівчина першою кинулася ряту# вати звіти, потім зайняла вигідну позицію за деревом і гукала до нас: “Хлопці! Вогонь!” Коли за# мовк кулемет вістуна “Богдана”, вона кинулася до нього під воро# жим вогнем, але не змогла зняти з кулемета вже мертвого стрільця. Коли дали наказ відступати, вона винесла на собі пораненого вісту# на “Буйного”. Побачивши, як ворог із трьох боків змикає кільце навколо ко# мандирів, які відбивалися у ска# листому потоці і не помітили ото# чення, вона з пістолетом у руках, незважаючи на ворожий вогонь і оклики: “Дєвушка, дєвушка!” з віддалі кільканадцяти метрів ки# нулася на порятунок і встигла ви# гукнути кодом: “Ка#Ха, відсту# пайте, бо більшовики над голова# ми!”. Навіть у такій екстремальній ситуації вона не втратила притом# ности духа і розуму і не назвала навіть наших псевд, щоб не зради# ти перед ворогом, хто саме знахо# диться в потоці. Так подруга вря# тувала життя своїх побратимів”. Після того бою Ганнуся виру# шила до села Билич (Самбірщи# на) на зустріч зі своєю сестрою і вночі 21 вересня 1948 р. загинула від нещасного випадку. Їй було тільки 22 роки… Бойові друзі й подруги Менше відомостей збереглося про инших безстрашних і мужніх юнаків і дівчат — вихованців Укра# їнської учительської семінарії, які за любов до рідного краю та зв’язок з українським підпіллям перейшли всі дев’ять кіл пекла (а декотрі, як#от Софія Пішинська, прийняли геройську смерть), та не зрадили друзів, не покаялися. Від# були каторгу і заслання у радян# ських таборах Стефанія Федчак (амністована 1952 року), Марія Кулянда (Казахстан, 1945— 1948 рр.), Марія Зубенко (засудже# на на 10 літ тюрми і 5 — у режим# них таборах, звільнена 1956 р.). А ті, котрих дивом обминула радянська червона мітла, відбули згодом ув’язнення у польських катівнях. Відважна підпільниця Іванна Тимочко (псевдо “Хрис# тя”) 1947 р. була в’язнем концта# бору “Авшвіц” у Явожно та, на щастя, вижила й емігрувала за кордон, де захистила магістер# ську працю. Заарештована польською ко# муністичною владою 1947 р. і від# Софія Пішинська була примусову працю в Явожно Марія Сиглова. Разом із батька# ми була заарештована й ув’язне# на в цьому страшному таборі Ан# на Міхневич. Там померли її батько Йосиф і старший брат Се# мен. Дівчина вижила, вийшла за# між за Омеляна Соколича — сот# ника УПА, закінчила торговель# ну школу, працювала бухгалтером у м. Ґлоґув (Польща). В’язнями концтабору “Авш# віц” були також колишні студен# ти криницької семінарії Текля Шипчик, Олександр Бішко та парох села Криниця (катехит се# мінарії у 1941—1942 рр., потім — отець#митрат, препозит Пере# миської капітули) о. Степан Дзю# бина (помер 2004 р.), в’язнем “Освєнціма” — лікар семінарії Іван Смолинський. За розповідями очевидців підго# тувала Ярослава ВЕЛИЧКО, член Національної спілки жур# налістів України, відмінник осві# ти України нистий шлях намагався донести молодшому поколінню українців. Його виступи у школах, на мітингах, під час різних заходів завжди залишали слід у людському серці. Свого часу Михайло Макарук виступив з ідеєю створити у Дубні просвітянський хор патріотичної пісні. І саме цей хор на відкритті меморіальної дошки виконав оду пам’яті про земляка. Також прозвучали стрілецькі, повстанські, козацькі пісні. Зі словом про Михайла Макарука виступили його земляки, побратими по УПА, письменники, відтворивши нелегкий і славний шлях борця за Україну. Прикметно, що відкрита у Мильчі меморіальна дошка — друга, присвячена пам’яті Михайла Макарука. Перша з’явилася у квітні нинішнього року на фасаді Дубенського ливарномеханічного заводу, де Михайло Якович пропрацював майже 40 років.
Український шлях · с. 7сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

із крови народу»

біля Кросна, народився у 1922 р. Навчаючись в Українській учи# тельській семінарії, співав у хорі. Друзі називали його “Старий”, бо був на рік старший від иншого Михайла — сина Теодора. Член ОУН з 1941 р. Мав псев# до “Сокіл”. Після матури, з 1943 р., вчителював. У 1945 р. пе# рейшов у підпілля, був учасни# ком збройної групи самооборо# ни. 1946 року отримав дозвіл ви# йти з підпілля. Виїхав за кордон. Помер 1974 р. в Чикаго. Іван Щерба (псевдо “Соловей”) Народився 1925 р. в с. Свір# жова Руська, повіт Ясло Краків# ського воєводства, в селянській родині. З 1941 до 1944 рр. навчав# ся в Українській учительській се# мінарії в Криниці. У серпні 1944 року, з набли# женням фронту до Дукельського перевалу, вступив в УПА. Тут зус# трів своїх друзів із семінарії: те# пер уже сотенного Михайла Фе# дака, командирів відділів УПА Миколу Філя, Анатоля Вороняка і одержав наказ очолити мережу зв’язку й розвідки під псевдо “Соловей”. Спільними силами повстанці роззброїли поліцію в селах Крампній і Гладишові, обо# роняли лемківські села від наско# ків польських шовіністичних формацій та більшовицьких пар# тизанів, які грабували та палили лемківські села, вбивали свяще# ників, учителів, національно сві# домих селян. Після переселення в УРСР за# кінчив Львівський університет. Працював директором школи, завідував кабінетом іноземних мов Львівського інституту вдос# коналення вчителів. Нагородже# ний численними грамотами різ# них рівнів, медалями. Іван Омелянович із родиною живе у Львові, безмежно любить рідну Лемківщину й Україну. Постійно читає і дописує в періо# дичні видання (“Наше Слово”, “Дзвони Лемківщини”, “Лемків# щина”, “Ватра”), збирає лемків# ські пісні, легенди, вивчає доку# менти з історії Лемківщини й на# ціонально#визвольної боротьби УПА, участь у ній лемків. Заступ# ник голови і голова наукового відділу Братства ветеранів націо# нально#визвольної боротьби іме# ни Романа Шухевича. Микола Мишко (гулагівський №740) Миколі Мишкові не було й двадцяти, коли він вступив в ук# раїнське підпілля. За спиною за# лишилися початкова школа в рід# ному селі Святкова Мала (повіт Ясло на Лемківщині), семирічка у Святковій Великій, учительська семінарія в Криниці. Заочно нав# чався у Технічно#господарському інституті в Подєбрадах (Чехосло# ваччина) і вчителював у селі Но# виця Перегінського району Іва# но#Франківської (тоді Станіслав# ської) области. Його батько, унтер#офіцер австрійської армії, пізніше укра# їнський Січовий стрілець, у своїй хаті давав притулок членам під# пілля. Внаслідок провокації 1947 року Миколу разом із дружиною Василя Андрусяка (полковника УПА “Різуна”—“Ґрегота”) Євге# нією і їхнім сином заарештували. За участь у національно#виз# вольній боротьбі молодого під# пільника засудили на 10 літ. Си# дів у тюрмі №1 Станіслава, в тюрмі на Лонцького у Львові, від# бував покарання в гулагах Пів# нічного Уралу, Казахстану, у Вор# куті, після страйків — у штраф# них таборах “Сарань”, “Кебас# жук”, на шахтах №№3, 11, 62, на будівництві ТЕЦ#2, потім — зас# лання під недремним оком ко# мендатури міста Воркути, де кожних 15 днів мусив відмічати# ся. Гулагівський №740. 1956 р. повернувся в Україну. Проживав у Самборі Львівської области, працював слюсарем. Ні# коли не шкодував, що пов’язав свою долю з УПА, не опускав руку найважчі хвилини, до останніх днів життя був оптимістом і мав почуття гумору. Відважна розвідниця “Тетяна” Анні Черешньовській було 15 років, коли вона приїхала з рід# ного села Стежниці, що коло Ба# лигорода на Лемківщині, до міста Криниці, щоб вивчитися на вчи# тельку. Здібна, кмітлива, старан# на, товариська, Ганнуся була од# нією з найкращих семінаристок і, мабуть, стала б добрим педаго# гом, але вона хотіла жити і пра# цювати у своїй незалежній дер# жаві, свободу якої ще треба було здобути. Тому 1943 року стала членом підпільної сітки ОУН Лемківського надрайону, а з 1944#го — розвідницею у відділі командира “Чорного” під псевдо “Галина”. Часто вбрана як селян# ка, вивідувала важливу інформа# цію і попереджала повстанців про небезпеку. Так, уночі 23 жовтня 1944 р. побачила, що в сусідньому селі з’явилися більшовицькі танки і військо та повідомила сотні ко# мандирів “Чорного” і “Хоми”, що ворог готує облаву на село Лі# щаву Горішню. Повстанці ви# йшли назустріч двотисячному війську й 24 жовтня відбувся ве# ликий цілоденний бій, у якому загинуло 17 вояків, серед яких поручник “Хома”, шестеро були поранені. У цьому бою брала участь і відважна дівчина. Коли прийшов наказ проводу демобілізувати сотню “Чорного”, Ганнуся перейшла на теренову роботу. Під псевдо “Тетяна” пра# цювала провідником Українсько# го Червоного Хреста в околиці Команчі аж до 1947 р. Опікувала# ся пораненими стрільцями, за# безпечувала 96#й відтинок ліка# ми, бандажами, ходила в розвід# ку. В жіночій сітці ОУН виховува# ла молодь і жіноцтво. Якось у селі Мичківцях її спіймали поляки, але завдяки приготованому алібі і впевненій поведінці відпустили. Тим часом надійшло повідомлення з Ліська, що це українська підпільниця, за нею вислали погоню, та спритній дівчині вдалося втекти. І ще не раз, заскочена ворогом, під куле# метним вогнем вона виривалася з обіймів смерти. Під час облави на село Ца# ринське вивезла на санях хворого на тиф стрільця до с. Сухі Ріки, дорогою ледве не втопившись у глибокому потоці. Іншим разом, коли переїжджала з хворим через ріку, заломився лід, і вони впали у воду. Дівчина винесла вояка до берега, хоч покалічила об кригу руки і ноги. Під час найбільших облав на# весні 1947#го, обдерта, боса, ви# холоджена, підтримувала на дусі стрілецтво. 14 серпня, взявши провід на себе, разом із друзями (“Марійкою”, “Мартою”, “Сти# ром” і “Дунаєм”) вирушила на велику Україну. Без мапи і зв’язку йшли навмання, аж поки не на# лагодили контакт із місцевими повстанцями. Восени 1947 р. Ганнусю пере# вели на роботу в штаб. Вона швидко навчилася друкувати на машинці й виконувала особливо відповідальні доручення проводу. За зиму вивчила військову літера# туру (польову і внутрішню служ# би, зброєзнавство, міномети і мі# нування, партизанську тактику). Переписала дві книжки коман# дира “Хріна” — “Крізь сміх залі# за” і “Зимою в бункері” та “Спо# гади чотового Островерха”. Зі спогадів Степана Стебель# ського: “Бойова подруга “Тетяна” особливо відзначилася під час наскоку більшовицької старшин# ської школи МВС дня 18 серпня 1948 р. В хвилини найсильнішого ворожого вогню з кількох куле# метів на крило, де знаходилися поручники “Кармелюк” і “Хрін”
Український шлях · с. 7сторінка оригіналу ↗

Земляка пошанували меморіальною дошкою

Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська обл. На фасаді школи, що у селі Мильча Дубенського району, відкрито меморіальну дошку колишньому вояку УПА (із шістнадцятирічного віку), політв’язневі сталінських таборів Михайлові Макаруку. Так земляки віддали шану світлій пам’яті людини, яка повсякчас залишалася незламною духом і відданою незалежності України. Михайло Макарук відійшов у кращі світи три роки тому. До останніх своїх днів намагався бути корисним суспільству — як просвітянин, депутат, поціновувач національних традицій та історії. Він — свідок боротьби за створення незалежної держави, і всю правду про цей тер-
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

так цілеспрямовано і послідовно таємницями Всесвіту, метафізикою життя, як він. Непояснима, здавалось би, сама ця схильність до ризикованого філософізму переконаного комуніста, секретаря парткому письменницької Спілки, рано пригрітого режимом благополучного посадовця й письменника. Донедавна, осмислюючи його шлях, я не знаходив відповіді на питання, що змусило його кинути виклик цьому режиму, поміняти сите життя на зеківський бушлат. Тепер, перечитуючи його поезію, усвідомлюєш: розум, який так затято заглиблювався у шукання доглибних істин, рано чи пізно мав відкинути догми марксизму і піти самостійним шляхом пізнання і самовдосконалення з неминучим поборюванням перешкод. І він відкинув їх із твердістю людини, переконаної у власній правоті. Цей акт розкріпачення, що призвів до втрати свободи, зрозуміти було б легше, коли б не знаття: Руденко фактично самоук, за плечима якого середня школа і місяць чи два навчання у київському університеті, звідки його вихопила війна, що призвела до каліцтва. Про це треба пам’ятати, щоб упритул наблизитися до цього, зацикленого на “високих матеріях”, автора. Самоцитація: “Численні запитання, що ними задається поет, якщо вишикувати їх в один ряд, виказують ту допитливість розуму, якій тісно на вузькій стежці одержавленого знання. Спраглий істини, він шукає її в різних напрямках. Якщо людину створила Вічність, то хто чи що в такому разі вона сама? Чи дано людині охопити світ своїми відчуттями повністю? Невже її вихоплено з небуття тільки заради самоіснування? Чи вона творіння чи й творець? “З яких світил наш мозок виник?”. “Ми живемо чи З якого вийшли ми горнила, — Ні в кого певності нема. Сказать, що Вічність сотворила, — Так хто ж тоді вона сама? Ми ще не здихались анкеток, Іще не позбулися віз, — Та вже націливсь кібернетик Створить білковий організм. Мудруй чи ні, — а є ті зерна, Що породили світ живий… Можливо, Вічність — це майстерня, Де ходить скульптор грозовий? І ось він вийшов на орбіту, — Вже не дикун, ще не мудрець... Хто ж ти такий у надрах світу — Лише творіння чи Творець? 1964 * * * Знову сонце зійшло, День прибув… Як мене не було, Де ж я був? Мабуть, жив у зорі — В напівсні; Чи в дубовій корі, Чи в зерні. Вітер хмари жене. Дощ іде. Як не буде мене, Буду де?
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗

Микола РУДЕНКО (1920—2004) «Енергія духовної стріли»

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ Енергія духовної стріли — То є найліпші для народу ліки. М. Руденко Доля Руденка-поета — віддзеркалення консерватизму літературного середовища, критичної думки зокрема. Неготовність їх до сприйняття духовної продукції, що випадає із загального ряду. Надто якщо її новизна постає у шатах традиції і зміст превалює над формою. Це в свою чергу схиляє до розмислів про байдужість суспільства, враженого вірусом споживацтва, про нездатність його пошанувати те, що заслуговує на пошанування. Ім’я Руденка сьогодні майже випало з обігу. Його якщо й згадують, то передусім як дисидента, автора художньої та наукової прози. Факт кричущої несправедливості. Руденко як поет філософської рефлексії — явище рідкісне у своїй цілісності. Глибока поезія немислима без філософії. Але те, що в інших мало вияви спорадичні, для нього стало домінантою, нормою, сутністю і сенсом існування. Жоден із поетів — ні до нього, ні після нього — не переймався Загадка Чи креслив хто, чи хтось із глини Спочатку виліпив модель, — Прообраз першої людини, Яка поселиться між скель? Чи плакав хтось? Чи в краплях поту Терзанням хмурилось чоло, Коли ліпив оцю істоту Собі на радість і на зло? Не зрадив майстра смак художній, І світлий геній не зачах, — Живої думки порух кожний Висвічує в людських очах. марим снами?”. “Що ти чи хто ти, пітьма непроглядна, — в чому твоя нерозгадана суть?”. Поет не довіряє Канту: “Як річ існує — ось питання: для нас, для себе чи в собі?” Перегукуючись з Тютчевим, мотто з якого узяв до свого вірша, і частково йому опонуючи, він твердить: “Оні, гроза — це потрясіння живих небес, живої суші. І сиплеться живе насіння з живих світил у наші душі. І хвилі, зорями зігріті, в собі несуть живу основу, бо тільки у живому світі ти міг живу здобути мову”. І виділяє при цьому: живих, живої, живе, живих, живу, живому, живу. Вірш написаний у пору, коли вже існував російський переклад книги Тейара Шардена “Феномен людини”. Немає сумніву, що Руденко читав цей твір французького мислителя, який стверджував, що Всесвіт — живий організм. Маємо й вірш Руденка під цією ж назвою. Чому саме Шарден? Адже й до нього не раз висловлювалася ця думка. Тому, що в одному з наступних віршів поет говорить про так звану точку Омега, а це виплід уяви Тейара Шардена. Точка Омега — фаза світової еволюції, фінальний період історії, коли людство увійде в світ Божественної досконалості, в лоно вічного Світла. Французький філософ був прихильником ідеї цілісного знання: синтезу науки й релігії. Можливо, саме цей факт спричинився до того, що правовірні марксисти поставилися якоюсь мірою поблажливо до цієї праці. За Шарденом, людство зіллється в точці Омега. Настане Мабуть, в Сонце піду — До братів, І усе там знайду, Що хотів. Хаос Як небо без землі І як земля без неба, Так я в холодній млі Караюся без тебе. Я мовити хотів Не про закони руху — Є хаос почуттів, Є темний хаос духу. Хоч прийдуть до злиття Дві статі неодмінно, Та хаос під життя Вже підкладає міну. О клятий дідуган З обличчям божевільним! Я не терпів доган — Я прагнув бути вільним! Великим жить хотів, А не вузьким обніжком. Та хаос хихотів, Як гном, під нашим ліжком. Наджиття і Надлюдство. Омега — об’єднання без змішування, злиття без поглинання, інакше кажучи, духовна соборність. Припускаємо, що й цей момент міг захопити українського поета, обтяженого знанням безрадісної рідної історії. Так чи ні, а переймання ним цими ідеями не підлягає сумніву. І зрештою, не вельми вже й важливо, що не тільки Шарденом Всесвіт сприймався як Божественна плоть, а природа як таємниця. На вічні питання відповідей немає. Тому вони й вічні. “Дух заперечення, дух великий, — ліва рука зоретворної моці! Ти уособлений чи безликий, де ти живеш у всесвітнім потоці?” “Хіба при ньому відмирає Сила, що в суглинках та у глибинах вод всю безліч форм живого сотворила, програму вклавши в генетичний код?” Ці та інші подібні питання змушують згадати про так звану наукову поезію. Але Руденко не захоплюється тим, що називають романтикою наукових шукань, він розуміє, що досягнення науки й техніки не тільки позитив, ай потенціальна небезпека, на яку, до речі, вказав ще Баратинський. Вони для нього тільки привід, щоб зазирнути за грань видимого, у потаємні глибини Всесвіту. Всесвіт — одна з найулюбленіших його лексем. Він вживає її безліч разів. Називає себе громадянином Всесвіту. Многократно твердить про злиття з ним. Але Всесвіт — це й людина. Івона здатна вмістити його в собі. Одна з кращих поетичних книг Що хотів, що бажав, Брав зі сну… На землі не дожав — Там дожну. 1966 * * * * * * Руденка так і називається “Всесвіт у тобі”. Можна говорити про антропоцентризм автора, можна його й заперечувати. Він так уперто шукає місця людині в Безмежності, що забуває про сказане, повторюється. Це не є недолік. Це впертість хвилі, яка знову й знову йде на приступ, щоб прихопити частину берега. Не кожна правда надається до привласнення чи й наближення, універсальна ж — манить як горизонт, то й поет повертається до неї знову. Філософія у певному сенсі — зачароване коло, вийти за межі якого розуму не дано. Тому й одвічні питання. Та є ще й питання-острахи, питання-сумніви, питання-застереження, питання-зітхання, питання як визнання безпорадності. “Сама безмежність — це жива істота, та як людиною стає земля?”. “Де той граніт, від котрого мене відрубано, щоб витворить людину?”. “Куди веде нас жалібниця-смерть після страждань, яких не оминути?” Є й легші, приземленіші питання: “Чи ми себе не перетворим на мертвий плин радіохвиль?”. “О час земний! Чи ти з людським обличчям? Чи є ще добрі люди на землі?” І навіть: “Скільки ж вона проіснує — криниця, з котрої слово моє витіка?” У Руденка-поета були всі підстави ображатися на сучасників. Його напружені духовні шукання лишилися ними непоміченими. Зокрема й початок сходження на вершину. “Безсмертний дух в мені долає звіра, щоб звір отой не подолав мене”. “Я живу, як живе антена, що приймає світи на екран”. “Є глибінь захованого зміс- В порушення всіх прав Він, як і личить гному, Небесне відібрав, Зіткнувши на земному. Тепер в холодній млі Я сам-один, без тебе. Як небо без землі І як земля без неба. 1969 Я визрів і прозрів — мені нема неволі І слово не вмира на зімкнутих вустах. Душа моя живе, неначе вітер в полі, — Крилатим немовлям шугає по світах. Я бачу крізь сонця — я так далеко бачу, Що байдуже мені до всіх моїх скорбот. У горі не стогну, в розпуці не заплачу І скреготом зубів не закривавлю рот. Я страх відкинув геть, байдужий став до болів. У грудях миготять зірниці потайні. Колись я в світі жив. Тепер, позбувшись волі, Я цілим світом став… І світ живе в мені. 13.11.1977 Життя — це ти. Твої маленькі руки Тримають світ, який живе в мені. Пустельним вітром падають розлуки На наших зустрічей короткі дні.
ХХ століття Українські поети · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ту, попри наші примхи та жалі”. “Вмирання є, але немає смерті — є вічне пізнання новим життям”. “Хтось нами зварює всесвітні шви”. “І може, сам я — тільки стовп вогню у вимірі невидимого світу”. “Схопити мить одну-єдину, що у собі несе природи рух — ту мить, яка вселилася в людину, перетворившись на Космічний Дух”. “Я світ шукав, де механізм чуттів спрямований на сферу речовинну”. “У цьому світі сенс лише один: побачити Творця духовним оком”. “Ми наше тіло — щедрий автомат — ще не навчили духові служити”. Мало хто з поетів бився так відчайдушно над таємницями космології і космогонії, архітектури всесвіту, життя і смерті, над загадками народження і призначення людини, доцільності її існування, як цей колишній партійний пропагандист і агітатор. “Замкнув себе за ребра, мов за ґрати, — і так тепер живу”, — скаже він в одному з віршів, щоб потім, за логікою парадоксів, спростувати себе самого: “Порвались пута. Я — крилатий дух. Весь Безмір мій, і я у ньому лину. Це рух у надрах Світла”. Останній рядок знову навертає до читаного поетом Шардена і його гіпотези про існування людини в лоні Світла. Але не тільки до нього. Кажучи про злиття з Всесвітом, поет твердить: “…За речовим порогом є із проміння виткані світи. Земний черв’як, я розмовляв із Богом, щоб невимовне в серці понести”. Згадується Державін з його: “Я — червь — Я — Бог”. Поезії Руденка в окремих виявах — мовби заримовані сентенції батьків церкви, релігійних мислителів. Вірш “Майя” свідчить про його знайомство з буддизмом. Нагадування про карму, “закон помсти”, увага до Я, до так званої самості, таємничого центру особистості, — свідчить про те, що він старанно студіював індійську філософію, зокрема містиків, які твердили, що атман Була — й немає. Хижі заметілі Взяли тебе і кинули в сніги. Лишився плач у змореному тілі Та клекіт невситимої жаги. Я думкою простежую дорогу, Яку тобі належало пройти. Стогну, радію і молюся Богу: Багато втрачено — Та є ще ти! Це значить, є стежки у тихих травах, Освячених лелечиним пером. Є материнські подихи в загравах, Що пломеніють вранці над Дніпром. Є Україна, є оте незриме, Що родить слово, думи висіва. Є в гумусі під зорями старими Душа нетлінна — сила вікова. Та страшно стане, як на серце ляже Хвилинний сумнів. Ніби помира Все те, що зорі між собою в’яже, — І світ стає вузеньким, як нора. А то вже смерть… Єдина запорука — Це те, що ти приїдеш навесні. Кохана, знай: твої маленькі руки Тримають світ, який живе в мені. 28.12.1977, Мордовія * * * Забуду шлях до рідної домівки, І шурхіт листя, й човен в комиші. Лише скупа ромашка із поштівки Розбудить смуток у моїй душі. є брахман, цебто Я є Божество. А це означає, що й рядок Державіна і строфу його, Руденка, можна витлумачити як варіації на тему, задану індійськими мудрецями. Можна, але необов’язково. Шляхи пізнання недовідомі. Відкриття Всесвіту у собі — це й наслідок індивідуального духовного досвіду. Таке відкриття неможливе на ґрунті атеїзму й позитивізму. Судячи з однойменної назви книги, поет відчув це уже в 70-ті роки. Можливо, саме поетична інтуїція стала першопоштовхом корінної зміни світогляду. Поезія, як і релігія, починається з подиву, з відчуття присутності таємниці. Атеїзм не визнає таємниць. Для нього не існує атман, який дрібніший від ядра гірчичного зерна і водночас більший від землі, неба і всіх світів. Отже, не існує й брахман як центр Всесвіту. Для Руденка ж Всесвіт, як і людина, має серце (“Серце світу”). Знаходимо в поета рядки, що сприймаються як ілюстрація до “Упанішад”, цієї, за словом філософа, індійської біблії. Втім, і до Біблії теж. Якщо релігія — то знаходження Бога в собі і себе в Богові (Вишеславцев), то “енергія духовної стріли” передусім і спрямована на єднання з Цілим. На спаді 1986 року муза Миколи Руденка впаде в летаргію і прокинеться тільки у 2001-му. П’ятнадцятирічний вакуум заповнить наукова й художня проза. “Пробач мені за те, поезіє-царице, що зраджував тебе із прозою не раз”. Це — з останнього сплеску поетичної хвилі 2001—2002 рр. Вірші логічно замкнули біографію поета. Рідкісний сам факт повернення до поезії на дев’ятому десятку життя, але нічого несподіваного у тім немає. Це майже рівне дихання людини філософського складу розуму, яка завершує земне коло. Тут звучать ті са- Неначе образ іншої планети В незнану далеч душу поведе. Жіночий голос запитає: — Де ти? — А я промовчу, бо не знаю, де. Здається, на Землі. Щоправда, обрій Чомусь не дано бачити мені. У штовханині, в суєті недобрій Минають ночі та безликі дні. Тумани сірі падають на очі. Реальність щезла, загубилась путь. А чорні постаті, мов поторочі, Кудись в холодну темряву ідуть. Ворушаться і лаються спроквола. Скрипіння милиць — їхній провідник. Запитую себе: яке це коло? Чому я тут? Куди Вергілій зник? В обличчях сірих жодної прикмети — Ні думки, ні чуттів не впізнаю. А голос твій питає: — Де ти, де ти? — Відповідаю: в Дантовім краю. 15.02.1978, Мордовія * * * Немовби й світу вже нема — Ані Москви, ані Парижа. Є тільки хуртовина хижа Та ця серед снігів тюрма. Можливо, отаким було Середньовічне городище… А хуртовина виє, свище — Природи хаотичне зло. Від міст відвикли ми давно — мі мотиви, що й раніше. Щоправда, питань поменшало, інтонація вирівнялася. Це неважко простежити у той же “цитатний спосіб”. Уже назви чи перші рядки частини віршів дають уявлення про напрямну думання і шукань: “Світобудова”, “Якщо душа ніколи не вмирає”, “Все більше закохуюсь в зорі далекі”, “Чи ти здатний увечері Всесвіт обнять”, “Діалектика”, “Інопланетяни”, “Майя”, “Езотеричне”, “Потойбічне”. “Що є життя?” — запитає поет на схилі життя. І ще раз — уже на трагічній ноті підтвердить: доки людина жива, їй замало знання, що життя — вітальна сила (віталісти), форма руху матерії, органічні структури, спосіб існування білкових тіл (Енгельс). Філософська лірика та ще й із таким розмахом і послідовністю явлена як у Руденка, — рідкість у наших пенатах. Вже сам факт цей мав би прикувати увагу. Тим більше, що маємо пряме вторгнення у філософію. Це ж означає, що думка мовби обтяжена сама собою, несе подвійне навантаження: вона — рушій і вона ж — мета. Ф. Сологуб, перекладач Шевченка, його хвалитель і хулитель, у жилах якого текла дещиця української крові, звертався: “О мысль моя, ты побывала на всех просторах бытия. И чем меня ты обольстила? К чему меня ты увлекла? Ты ничего мне не открыла. И много, много отняла”. Стосовно поезії Руденка можна сказати так: думка багато йому відкрила, але чимало й узяла. Відкрила Всесвіт, усвідомлення злиття з Абсолютом, і, як наслідок, повноту душевного спокою, полегшу виконаного обов’язку: “Я все зробив”. Взяла: безпосередність чуття, ліричний імпульс, уповільнила рух, приземлила й огрубила фактуру вірша, попри те, парадокс, що духовна енергія спрямована у високості. Така природа мислительної поезії: раціо бере гору, незрідка нехтуючи при цьому одежею образності. Думці важливо себе явити, її не обходить, у якій сорочці з’явиться вона на люди — і це найбільша небезпека, яка підстерігає поета-філософа. У Біблії є вислів — говорити в серце. Цебто думати серцем. Бо серце — це щось більше від розуму. Ті ж індійські любомудри вважали, що дух людини, його істинне Я — в серці, а не в голові. Серце — орган осягнення мудрості. Для нього досяжне те, що недосяжне для інтелекту. Про розум серця писав Л. Толстой. Той розум найглибше явив Тютчев. Кілька шедеврів дав Свідзінський. З його тяжінням до метафізики і здатністю думати серцем — дав би більше, коли б не випало йому жити, за Руденком, у череві дракона. У Миколи Руденка думка майже завжди рухається по прямій. Це призводить до називання, а не до зображення й розкриття. Оголеність прийому ускладнюється абстракціями. Самі по собі — вони набуток розуму: первісній людині зрозуміти їх було не під силу. Та й філософська лірика без них неможлива. Вся суть у їх співвідношенні з конкретикою. Важливо не втратити міру. Поетові цю міру щастить зберегти не завжди. Усвідомлюючи небезпеку логізації поезії, Фет стверджував, що думка поетична на відміну від філософської не повинна лежати каменем. Її призначення — висвітлювати передній план перспективи твору і ледь помітно мерехтіти в її глибині. Слова Фета слід сприймати з поправкою на складність проблематики. Але вони наближають нас до інтимної лірики Руденка, де знаходимо взірці синтезу “високої матерії” й інтиму, біблійного й земного. Цей вихід через усепланетарне й космічне на локальне й особистісне спонукає думати про філософію інтиму як продовження основної лінії творчості поета. Пурга мете, мете, мете — А я вже за бараком бачу, Як здобуває люту вдачу Щось волохате і круте. Воно, йдучи за небосхил, Іще істотою не стало. Але йому уже замало Руйнацій, крові та могил. Природи хаотичне зло — Воно ще втілення здобуде. У ньому корінитись буде Все те, що в таборах жило. Це дух і кров, це їжа та, Що батько-зек спіймає в мисці. І зек заплаче у колисці, І брата-зека привіта. 24.11.1979 Вони для нас такі далекі… Хто тут наглядачі, хто зеки — Для хуртовини все одно. Синиця Я спершу думав, що мені це сниться: В лікарню, не помічена ніким, Через кватирку вскочила синиця — Збудила хворих пурханням легким. Ранкове сонце підсвітило пір’я, На шийці грають живчики малі. Я пригадав старе, як світ, повір’я, Що пташка носить вісті на крилі. У серці заятрилась давня рана — І гірко стало, й солодко мені: Тема первинного хаосу озоветься й потім. У багатьох віршах виразно прочитується образ тієї, хто розділив з поетом гіркий хліб заслання й поневірянь. У них відбилася складна гама чуттів чоловіка, приреченого на ізоляцію й розлуку з жінкою, єдиною його опорою у матеріальному світі: від сумнівів, вагань, недобрих припущень, безоглядної віри — до інтимних подробиць. Недарма поет називав себе упертим правдолюбом. Він і тут лишився вірним собі. Руденко як майстер поеми — тема окремої розвідки. Обмежимося називанням кращих з них: “Сльоза Хіросіми”, “Хрест”, “Рогніда і Володимир”, “Побачення”. Задумуючись над причинами неуваги до цього самобутнього поета, вагомості змісту творчості якого вистачило б на багатьох віршників, доходиш висновку, що не останню роль зіграв тут і його стиль. Уже шістдесятникам з їхнім прагненням оновлення поетичної мови цей стиль видавався певною мірою консервативним. Що вже казати про нинішніх молодих, які попередників, за винятком хіба що кількох “розкручених” імен, не читають. Руденко — поет одного стилю. Він не міняв його упродовж життя. Стиль проливає світло на його характер. Це була сильна, самоорганізована з нахилом до авторитаризму особистість. Але цільність стосовно творчості незрідка обертається певним одноманіттям, що призводить до розхолодження читача. Та як би там не було, Микола Руденко належав до тієї рідкісної породи людей, які зуміли переступити через самого себе (Блаженний Августин) і повернути очі душі (Платон) на надсвітове, не забуваючи про земне. Бути людиною — значить страждати. Бути вкраїнцем — страждати стократ. Це ж я тебе нарік — тебе, кохана! — Синичкою у наші кращі дні. Нехай сентиментально, хай наївно — Але в закоханих є свій словник… Моя далека лугова царівно! Невже ти чула мій болючий крик? Невже тобі все це передалося, Що я шептав серед глухих ридань — Коли, здавалось, вигорить волосся Від болю, від образи і страждань? І зрозумівши, як мені тут важко (Ні співчуття, ні просвітку нема), В політ послала синьоперу пташку, А може, це, Синичко, ти сама? Тим часом пташка розбиває груди, Бажаючи вернутись на сосну: Їй, бідній, невтямки, що спритні люди Поставили невидиму стіну. Аби звільнитись із тюрми-палати, Безтямно билась об віконну твердь. Я їй хотів кватирку показати, Та налякав — і тим прирік на смерть. На шибці червоніє крапля крові, Мертвозно сонце вклякло у вікні: З моєї нерозумної любові Вчинились раптом наслідки сумні. Пір’їнок синіх купка невеличка Не тріпотіла, впавши на крило… Навчи, як жити слід, моя Синичко, — Аби кохання розум здобуло. 25.05.1981, Мордовія
Духовний простір · “Євген Пашковський не просто діагностує, а й дає конкретні, ним самим апробовані засоби позбутися цих недуг”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

стверджує, що людина створена для вічного життя, і кожен може успадкувати це життя, якщо буде жити відповідно до засобів поря# тунку, передбачених Словом. Засобів порятунку доволі ба# гато, проте всі вони мають безпо# середній стосунок до життя в добрі і збереженню правильних переконань, тобто до милосердя і віри: адже милосердя — означає жити доброжиттям, а віра — до# тримуватись правильних переко# нань”. Ці два загальні принципи не просто викладені для людей у Слові як засіб порятунку, але на# віть покладені на них як обов’язок. Із цього виходить, що з допомогою них людина може забезпечити собі вічне життя ти# ми силами, що закладені в ній і даровані Богом…” (стор. 341). Отже, обов’язок людиною відкинутий, а “закладені в ній си# ли не задіяні”. Звідси і власне са# мообмеження в швидкобіжучому часові і в скороминущій реаль# ності, яка людину загіпнотизува# ла примітивним набором само# втіх і самовдоволення. І це, зда# ється, все так просто і зрозуміло, “бо як на законах фізичного по# рядку тримається природний всесвіт, від атома до метагалакти# ки все діє по закладеному Ним врівноваженні, так на законах внутрішнього порядку — внут# рішній всесвіт — духовна людина в людині; тілесність або підкорю# ється їм, слухняніє вічнопорядку і стає здібною до трансформації вищого блага (підкр. — П. М.), або не підкорюється, суперечить вічнопорядку і тим самим воює з Богом; благосилу відторгує; нічо# го подвижного робити не здатна, робити може тільки з вимуше# ності, і то не довго; от чому серед безпринципних немає подвиж# ників, і значного добра, великого спільного діла не може бути…” Автор — яке неточне слово в цьому випадку, коли йдеться про фундаментальні трактування ос# нов людського буття, коли Євге# ну Пашковському відкриваються нові принципи світобудови, коли через моральні аспекти стає зро# зуміла “механіка” Всесвіту і структура його, коли Слово (Гос# поднє!) відкриває йому, а отже, і нам такі зрозумілі завдяки йому (Євгену Пашковському, 472— 477) речі: “духовне завершується в природньому; наденергія офор# млюється в матерію і живить уже утворені форми; залежно від сту# пеня життєвості в них і на них; на планети, де є життя, наденергія поступає в більшій мірі, ніж на ті, де воно призгасло; відображен# ням цього ж магнітні поля; сило# ві лінії не є магнітним полем, а тільки проекцією того, як сила Божественності, наденергія і на# дінформація — вливається в ма# теріальне, певною мірою Бог живе в магнітному полі; Божес# твенне поступенево сходить із ядер назовні, в атомах із підкван# тового рівня в протон — ней# тронну пару; відтак фізичні зако# ни є крайнім природнім завер# шенням духозаконів і відповідно порушення їх руйнує всесвіт і ви# рівнюється Ним Самим…” Зупи# нюся в цитуванні цих справжніх одкровень, які не сконструйова# ні, не скомпільовані, а сприйняті як надважлива інформація для нас, для усвідомлення і своєї ма# лості, а водночас — своєї
Духовний простір · “Євген Пашковський не просто діагностує, а й дає конкретні, ним самим апробовані засоби позбутися цих недуг”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Рятівне перетворення Роздуми над новим рукописом Євгена Пашковського

Павло МОВЧАН Успіх лікування будь#якого захворювання залежить від точ# ності діагностування… Суспільні хвороби діагносту# ються відповідно до кожної доби, як нас привчали та й привчають ідалі різні суспільні дисципліни, незважаючи на наявність відмін# ності між расами, кліматичними зонами, історією та релігіями… Найпрогресивніше вчення, яке вбивали нам у голови тривалий час, виявилось черговою ілюзією, яка розтанула в туманності мар# ксівської бороди, позоставивши по собі плаваючі багатотомні коржі, які поволеньки осідають у намул… Але ж святе місце порож# нім ніколи не може бути, тому і з’явився “новітній атеїзм”, що відбирає владу у Бога і впровад# жує залежність від “верховних жреців”, “політиків… чаклунів”, політологів, соціологів, “політи# кописців, політведучих — всіх камлателів і кадителів цієї нев# мовкної віросповіді…” (Євген Пашковський). Для того, щоб почути повний діагноз, який, як на мене, ще ні# хто і ніколи прицільно не давав, як це робить, хоч як дивно, люди# на особливого обдарування, для якої художнє слово, тобто слово, що відтворює точно психологіч# ний стан, відтворює атмосферу, відбиває надовколишній світ, бу# ло своєрідною оптикою, людина з абсолютним слухом на слово, людина, наділена найчіткішим особливим зором, який фіксує не лише коливання павутини, а й спроможністю бачити гру сонця на цій павутині, людина, яка так стрімко ввійшла в українську лі# тературу, примусивши багатьох визнати його хист, його майстер# ність, його оригінальність, його індивідуальність. Євген Пашков# ський серією публіцистичних публікацій так само примусив звернути увагу не на себе, а на ті суспільні метастази, які вразили українську націю. Дозволю собі продовжити ци# тату з його твору, який важко притулити до будь#якого жанру, який, я переконаний, є не лише діагнозом, а й попунктно виписа# ною програмою духовного оздо# ровлення людини, відповідно і нації: “політизація замінила без# божним колись політзаняття, сія н о в о я в л е н а в і р а (розрядка моя. — П. М.) привчає думати, що править не Бог, а демон”. А далі автор робить найпосутніше тлумачення, без якого всі попе# редні інвективи були б просто рефлектуючими фразами: “…де# мократія без наслідування Бога вироджується у наслідування се# бе; в обожествлення себе і покло# ніння злу; своєму злу, уявленому як блага, демократія без Богонас# лідування Бога приводить до повної злократії, політизація сприяє злу так, що відбирає наві# яння мудрості й сили Бога і при# лучає до немудрості і безсилля політикоманів”. У щойно процитованих ряд# ках Є. Пашковського відбито всі “приваби” глобалізованого світу, який контролюється наддержа# вою, що присвоїла собі звання “флагмана демократії”… Але вся гострота цього оці# ночного списа вже через кому скеровується не на той інерцій# но#сприйнятний об’єкт, а на свою “рідну” злократію, яка “за# лишки духосил випалює на гово# ріння і обговорення нездар; ро# бить безвільно залежними; нав# подобі рабів від господарів, нар# команів від наркотиків; з допо# могою лжеполітиків, підручних олігархів; підтримує здирницькі псевдодержави, де економіка під# мінена поборами, чесноти — продажністю, праця — визиском, культура — розвагами, здоров’я — медициною, право — без# прав’ям. Все впізнаване, все зро# зуміле, все своє… Що це, полі# тичний аналіз?! Не кваптеся. Це — діагноз… Євген Пашковський не здій# снює локальних проривів у сферу символічного і провіденційного, а ніби постійно перебуває там, де йому відкриваються надособис# тісні супертексти, з яких зчиту# ються вищі змісти і вияснюється надмета для людини. Надособис# тісна складова не знівельовує ін# дивідуального стилю, не перетво# рюється на беземоційну ритори# ку, а кожне речення робить над# звичайно переконливим, емоцій# но#забарвленим, інтонаційно спедальованим, за цим квазітек# стом проглядає неймовірного масштабу постать Євгена Паш# ковського, до якого важко досто# сувати визначення: мислитель, філософ, письменник, теософ, публіцист… Він — інший, багато# вимірніший, бо наділений прові# денційними можливостями бачи# ти і передбачати, чути і передчу# вати, знати й усвідомлювати, зас# терігати… Адже те, що він “зчи# тує”, дається не для нього осо# бисто, — особистісне відсутнє, оскільки воно є дорогою найко# ротшою до ключового сенсу бут# тя для більшості, за визначенням Євгена Пашковського — себелю# бові… Отже, дорогою до вдово# лення своїх захотінок#забаганок, до самовтіх, до найоблуднішого для людського єства самовдово# лення, до ерозії духовної субстан# ції людини. Євген Пашковський набув особливого пог# ляду на природу людини, її приз# начення, її поза# соціальну сут# ність, яка лиш підтверджує, що найдосконаліша реальність є ско# роминущою, бо все матеріальне, короткочасове пе# реходить у позача# сове, субстанціо# нальне, за вислов# люванням Еману# їла Сведенборга, який, як на мене, найчіткіше пот# рактував Слово Господнє, Слово як закон, Слово як доцільність і засіб до індивіду# ального і вселюд# ського перетворення. Це слово “перетворення” є ключовим сло# вом у праці Євгена Пашковсько# го, який через щоденну багато# літню духовну практику, перет# рансформувавшись із нижчого енергетичного рівня на винятко# во стрімкий, вертикальний рі# вень, бачить тепер нашу буден# щину як марницю існування, а не життя, життя, що з віком людину робить мудрішою, підготовані# шою до перетворення, тобто ви# користанням дарованого Госпо# дом життєвого строку для підго# товки до вічного перетворення або ж переходу з світу критично# го прагматизму, який, власне, і означається Євгеном Пашков# ським як стан себелюбові, що є облудністю і самоошукою, досві# ту справді вічного… Пригадалося мені, як років десять тому одержав від невідомої мені людини від руки списаний зшиток під назвою “Прозріння# І”, де було 54 пункти. Ознайо# мившись з ними, я виокремив п’ятий. Цитую: “І ось тепер, від# криваючи двері нового тисячо# ліття, перед людством постав до# волі високий поріг, який воно по# винно переступити і (sіс!) перет# воритися в якісно нове або згину# ти. Ймовірність того, що людство житиме у старій якості, дорівнює нулю. Інша справа, чи дасть воно собі раду”. Євген Пашковський не лише констатує: світ або заги# не, або перетвориться через лю# дину, а й дає певні настанови, вдаючись до незнаних раніше ар# гументів (пункти: 2270—2305 з рукопису). Принагідно згадую вельми популярну ще з радянських часів працю Данила Андреєва “Роза мира”, де автор констатував про згасання на межі ХХ сторіччя ве# ликого мистецтва, великої літе# ратури, філософії, а відтак і музи# ки. “Сфера соціально#політичної діяльності втягує в себе, і чим да# лі, тим виразніше не найбільших духовних представників роду людського, а найубогіших духов# но…” Соціальний ландшафт Украї# ни змінився за роки незалежнос# ті до невпізнаваності. В умовах диктатури так званого ринку на# ціональна складова була винесе# на за дужки, а разом із нею і такі категорії, як мораль, етика і доб# ротворчість… Можна торгувати всім, але за прейскурантом — він став замінником заповітів давніх і нових… Церква виправдовує жертводавця. З освітянського стандарту вилучені й історія, і звичаї, і традиції, і добропоряд# ність, і сумлінність. Філософія успіху обґрунтовується як голов# ний рушійний чинник і в освіті, ів кар’єрі… А задля чого? Сус# пільство приглуплюють, людину духовно вихолощують, з людини вилучається найпосутніше — її душа… Соціологізована безкоре# нева, бездуховна людина світог# лядно зашорена, загнана в біоло# гічне єство і глухо закоркована… Але як стверджував Епіктет, “не# має такого міцного і здорового ті# ла, яке б ніколи не хворіло…” Він же і продовжив смисловий ряд, який стосується людини: “не іс# нує таких багатств, які б не про# падали”, “не існує такої влади, під яку б не вели підкопи”. І як резюме: “усе тлінне і швидкоми# нуще, і людина, яка поклала жит# тя на все це, завжди буде в неспо# кої, страхові, смутках і страждан# нях. Вона ніколи не досягне того, чого прагне, а потрапить у ту пас# тку, якої уникає…” І “лише одна душа людська безпечніша від будь#якої неприступної фортеці. Так чому ж ми всіляко намагає# мося послабити цю нашу єдину твердиню? Чому ж ми захоплює# мося такими речами, які не при# носять нам душевної радості, і не переймаємось тим, що може при# нести спокій душі нашій? Ми всі забуваємо, що коли наше сумління чисте, то ніхто нам не зможе нашкодити і що ли# ше від нашої глупоти і жадань во# лодіти зовнішніми речами ста# ються і сутички, і ворожба”. Цю розлогу цитату великого Грека я навів, аби ще раз нагадати про за# давнену людську хворобу на зис# ковість, корисливість і само# любство, якою так інфіковане нині українське суспільство… Євген Пашковський не прос# то діагностує, а й дає конкретні, ним самим апробовані засоби позбутися цих недуг. Звичайна завищена самооцінка, гнівли# вість, недоброзичливість, заз# дрість — усе це руйнує людську особистість, руйнує душу, духов# но послаблює людину, яка вже приречена на поразку в боротьбі зі злом, адже людина відлучаєть# ся від Господньої енергії, енергії Космосу, що спричиняється до дисгармонії зі світом, із самим собою, винесення її за дужки без# вічного. Саме тому Євген Паш# ковський проводить наскрізну думку свого вчителя Емануїла Сведенборга, який у визначаль# ній для людства праці “Досте# менна християнська релігія”
Духовний простір · “Люби свій Край, як любиш Бога, А свій Народ, як Матір Божу”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

великості, адже ми підключені до надпотужних енергій, які можуть нас або перетрансформувати, або ж спалити… Думка Євгена Паш# ковського, його духовний зір од# наковою мірою охоплює і макро#, і мікросвіти… Це не передбачен# ня, а всебачення, всерозуміння, проникнення в багатовимірний Господній світ, присутність Твор# ця, якого він відчуває фізично. І все раптом зі світу культури і літе# ратури стає дрібним, курявним, малозмістовним… І лише озна# йомившись з цим одкровенням, починаєш усвідомлювати, чому видатний, а таким є Євген Паш# ковський, прозаїк поступився місцем учительству… жодних ам# біцій, жодних претензій на особ# ливість, на окремішність, на “мі# сійність”, а лише спроба вогня# ним, незвичним словом пропек# ти жирові тлущі часу, який зату# ляє своїми “принадами” те, до чого ми призначені: почути, і ба# чити, і розуміти, що ти Господнє створіння, Людина, в фізичне єство якої колись втілився сам Господь, аби в Новому Слові яви# ти нам ті заповіді, яких багато хто не чує… Євген Пашковський покли# каний нам їх не лише нагадати, ай потрактувати як шлях до пере# творення в ІІІ тисячолітті. Згаданий мною і розлого про# цитований філософ#стоїк Епік# тет, що жив на межі І—ІІ ст. нової доби, чиї усні настанови передав його учень Флавій Арріан у своїх творах, зазначав, що будь#який (порок) гріх спричиняється слаб# кістю людською, бо сила від доб# ротворення, і є добрим почином. Епіктет, як і Марк Аврелій, пе# редчував перетворення, які несли з собою ті, хто присвятив себе служінню Новому Слову, Слову, що було в почині і що було Бо# гом… Ці передчуття були вкрай загостреними і віщували зміни: людини і світу… Адже вони усві# домлювали, як і їхні попередни# ки, Зенон і Панецій, що криза полісної культури зумовлена змі# нами вектора духовного розвитку людства, який в свою чергу обу# мовлювавсь змінами історично# географічними. Адже походи Пи# липа Македонського, як і його сина Олександра, спричинені бу# ли несподіваною, за висловом Л. Гумільова, “пасіонарністю” як явищем космічним. Історія пос# тає як послідовний ланцюг дій, кінцевою ланкою якої було Бого# народження Ісуса Христа в дале# кій від грецького і римського сві# ту Іудеї… Історія, за висловлю# ванням Ф. М. Достоєвського, на# решті набула доцільності і вмоти# вованості, і поширення вселен# ського Християнства через вип# робовування римськими імпера# торами від Тіберія через Калігулу та Нерона, чиї тотальні репресив# ні методи боротьби з новим вчен# ням лише зміцнювали на вірі християн… Я вдався до далеких аналогій тому, що ми переживаємо, як на мене, часи неоримські з абсолю# тизацією людських законів із від# киданням головного закону — Господнього… Євген Пашковський мем# бранно відчуває ті невловимі змі# ни в сучасному світі, в самій мо# ралі, в людині, яка неодмінно підпорядкована глобальному пе# ретворенню. тотипом, автор зізнається: Життя йому вложить хотіло Все серце в мертвую труну, Господь же вклав живу струну Бреніть на подихи всі сміло. (“На Голготі”. С. 8). Борина був, як гусла Божі, Що плачуть з леготом в недолі, Й на кожні подихи ворожі В душі його стогнали болі. (“На Голготі”. С. 33). Прагнучи відродити в українській літературі призабутий жанр містерій, митрополит Іларіон багато уваги приділив праці саме в цьому жанрі. Тож у першому томі своїх творів, який побачив світ 1957 року у Вінніпезі, автор вмістив свої філософські містерії. Том завершено післямовою про релігійну поезію. На нашу думку, ця післямова — своєрідний ключ до розуміння всього поетичного доробку Івана Огієнка. Тому її і вміщено в цьому виданні. На закінчення хочу ще раз повторити слова Поета: Люби свій Край, як любиш Бога, А свій Народ, як Матір Божу, Тоді Голгота — в Рай дорога. І терня станеться за рожу. (“Українському народові у дні мого сімдесятп’ятиліття”). Книга митрополита Іларіона “Твою тільки луку ці руки косили” з’явилася у видавництві “Азалія” Рівненської організації Національної спілки письменників України завдяки матеріальній допомозі українця-патріота з Києва Веніаміна Олексійовича Довбні. важних і ґречних ювілярів із по# бажанням “многая літ”. Петро Шкрібляк досягнув свого 80#річ# чя 2 січня, а Іван Зеленчук 4 груд# ня відсвяткував своє 60#річчя. Зрозуміло, що ювіляри дарують колядникам свої книжки. Зокре# ма, спільну працю філії “Верхо# винщина за 20 років незалежнос# ті України” (упорядник Дмитро Ватаманюк), щорічний журнал “Гуцульський календар” (редак# тор Калина Ватаманюк). Якби скласти список розмаїтих науко# вих праць, досліджень і гірських експедицій філії “Гуцульщина”, він був би довжелезним. Колек# тив науковців нараховує до деся# ти педагогів і журналістів. В ос# танні роки їхні експедиції охоп# лять весь карпатський регіон. Столичні українознавці на чолі з академіком Петром Кононенком не натішаться “своїми гуцула# ми”. Для прикладу назвімо орга# нізовані філією Музей кінофіль# му “Тіні забутих предків” та Му# зей Михайла Грушевського, які діють поруч із давніше створени# ми музеями Івана Франка у Кри# ворівні і Гната Хоткевича у Крас# ноїлеві, та нового — історико# краєзнавчого — у Верховині. Многая літ Заслуженим гуцу# лам України!
Духовний простір · “Люби свій Край, як любиш Бога, А свій Народ, як Матір Божу”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

««ІІ ттееррнняя ссттааннееттььссяя ззаа рроож жууу»»

тальні “Історія українського друкарства”, “Історія української літературної мови”, “Українська Церква за час Руїни”, “Поділ Єдиної Христової Церкви і перші спроби поєднання її”, “Книга нашого буття на чужині”… Спромігшись навіть на одну з таких праць, людина вже обезсмертила б своє ім’я в історії України. А тут маємо таке розкрилля таланту! Не менш ваговитими були Огієнкові організаторські діяння. Він один із тих, хто утверджував Український державний університет у Києві за уряду гетьмана Павла Скоропадського 1918 року. Він — засновник і перший ректор Кам’янець-Подільського університету до 1920 року. За часів Директорії — Міністр освіти в уряді УНР, а згодом — Міністр віросповідань аж до 1924 року. Це йому уряд Української Народної Республіки доручив скласти програму Свята Проголошення Акту Соборності України й очолити ці урочистості. Він і визначив дату Свята Злуки — 22 січня 1919 року. Коли уряд УНР через воєнно-політичні обставини змушений був переміститися в Польщу, “в тодішньому тимчасовому “центрі” Української Народної Республіки, яким був Кам’янець-Подільський, з доручення Симона Петлюри залишився, як найвищий представник уряду, Головноуповноважений уряду УНР, проф. І. Огієнко; і на цьому становищі він фактично, тут на місці, мусів узяти на себе обов’язки керування державним апаратом УНР — від листопада 1919 року по 1920 рік” (Юрій Мулик-Луцик. “Усопшому Митрополиту Іларіону в пам’ять на віки вічні”). А ось віхи діянь митрополита Іларіона в оцінці тих, хто його знав. “З певністю можна сказати, що за час правління Холмсько-Підляською митрополією (20.10.1940 р.— 18.07.1944 р.) ніхто інший не зробив так багато для цього багатостраждального краю, починаючи після Данила Галицького, як владика Іларіон. Йому доводилось проводити значну і наполегливу роботу серед деякої частини зрусифікованих священиків, виховувати в них розуміння служити своїй нації, працювати в культурно-- освітніх установах, українізувати парафіяльне життя” (Володимир Медвідь. Син Холмщини. Спогади. — Рівне. — 2002. — С. 46). “У життя і розвиток нашої Церкви в Канаді владика Іларіон вклав два десятки років ревної і невтомної праці. Його відхід (29 березня 1972 року) всі ми відчули як велику втрату… Постать бл. пам’яті Митрополита Іларіона (Огієнка) навіки залишиться в історії нашої Церкви в Канаді. Він був мужем епохи” (Олег Кравченко. Митрополит Іларіон (Огієнко) — мій учитель і святитель. // Віра й культура. Ч.15. — Вінніпег. 2008—2010. — С. 305). Однак книгою “Твою тільки луку ці руки косили” представлено Огієнка-поета. Автора, який із висоти свого поважного віку мав повне право виголошувати для нас усіх святу істину про сенс людського буття: Найбільше щастя: для Народу Віддати все своє життя, Покласти душу за Свободу, Прийнять за нього й розп’яття! (“Українському народові у дні мого сімдесятп’ятиліття”) Художня палітра Івана Огієнка багатобарвна. Його твори насичені ємними й оригінальними образами, що пробуджують чуття і творять відповідний настрій. І грім гримів, й огні палали, І різали мечами землю, Й впинались в неї, як стожала, А я в страху душею внемлю… (“В огні і бурі”) За життя автор створив сотні ліричних віршів, друкував їх у різних періодичних виданнях. Тож не можна повністю погодитися з Юрієм Муликом-Луциком, що “поетична форма у нього — це тільки засіб, що служить його мислительській меті”. Поезія Іларіона-Огієнка насамперед вираження стану душі, вилив глибоких почувань автора, переживань і мрій. Високість мрій і дум віддзеркалюється повною мірою і в стилі авторського письма. Це особливо помітно в автобіографічній поемі “На Голготі”. У ній, оглядаючи шлях, пройдений героєм поеми Іваном Бориною, своїм про-
Духовний простір · “Люби свій Край, як любиш Бога, А свій Народ, як Матір Божу”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

«Заслужений гуцул України»

Інна НАГОРНА, завідувач Літературного музею Уласа Самчука в Рівному У Бібліотечці Літературного музею Уласа Самчука в Рівному побачила світ книга митрополита Іларіона “Твою тільки луку ці руки косили”. У ній представлено часточку досить об’ємного поетичного доробку знаменитого українського вченого, відомого державного та церковного діяча. Серед імен Великих Українців ім’я Івана Огієнка (митрополита Іларіона) шановане особливо. Тож приємно усвідомлювати, що своєю високістю воно доторкується і нашого волинського краю: 1903 року фельдшер І. Огієнко екстерном склав іспити в Острозькій класичній гімназії і отримав матуру — свідоцтво зрілості. Це дало йому право вступити на навчання до університету. Згодом, коли Улас Самчук редагував у Рівному газету “Волинь”, то мав стосунки з посланцями холмського владики Іларіона. Про це ми читаємо в Самчуковій книзі споминів і вражень “На білому коні”: “Нас відвідувала безконечна кількість відвідувачів і гостей — зі сходу і заходу. Майже всі, що подорожували через Рівне, не минали нашої редакції, а то й моєї приватної хати. Доводилося часто приймати емісарів конкуруючих церковних ієрархій — митрополита Дениса Варшавського, митрополита Іларіона Холмського, архієпископа Луцького Полікарпа, які вели свою політику і мобілізували для цього нашу опінію”. Творчі набутки цієї людини вражають. Тут і “Дохристиянські вірування українського народу”, і “Словник Шевченкової мови”, і двотомна “Історія церковнослов’янської мови”, і чотиритомний “Етимологічно-семантичний словник української мови”. Митрополит Іларіон звершив другий в історії українського народу та історії його Церкви переклад Біблії, присвятивши цій подвижницькій праці сорок років. А ще були непроминального значення роботи “Українська культура” й “Українське писання” (граматика), наклади яких на той час (1918 рік) нечувано високі — понад мільйон примірників кожна; а ще фундамен- Василь МАРУСИК, радіожурналіст Таким гонором#званням вша# новують нині у Карпатах тих “ґречних ґаздів”, котрі досягли певного поважного ювілею, пе# ред тим освідчуючись громаді своїм талантом і наполегливою працею у царині народних реме# сел, освіти й культури. “Із ініціа# тиви нашої ради Всеукраїнського товариства “Гуцульщина”, — розповідає її голова Дмитро Вата# манюк, — одними з перших тако# го пошанування удостоїлись на# ші “наукові авторитети”, відомі просвітяни, педагоги, організато# ри освіти і фольклорно#краєз# навчих експедицій із райцентру Верховина Петро Шкрібляк та Іван Зеленчук”. Петро Васильович — автор краєзнавчої книжки “Гуцульська столиця”, численних публікацій на теми історико#культурної спадщини гуцулів. Він майже 20 років, із серпня 1993 р., очолює філію “Гуцульщина” і є заступни# ком директора Національного науково#дослідного інституту ук# раїнознавства і всесвітньої історії Міністерства освіти і науки Укра# їни у Києві. Іван Михайлович — заступ# ник завідувача філії “Гуцульщи# на”, кандидат фізико#математич# них наук, учень академіка Ігоря Юхновського. Широко знані йо# го етносоціальні проекти “Шко# ла гірського сільського госпо# дарства” чи організована робота із сином Ярославом Зеленчуком, кандидатом історичних наук, ук# раїнознавчих експедицій, зокре# ма “Писаний Камінь” і “Астро# номічна обсерваторія на горі піп Іван”, у гірські присілки та поло# нини. У ці січневі дні партії (гурти) колядників відвідують цих по# ХХ Міжнародний Гуцульський фестиваль, смт Верховина, 22 вересня 2012 р. Серед киян)учасників свята (справа наліво): Іван Зеленчук, Дмитро Небесійчук, Петро Шкрібляк, Петро Кононенко, Микола Гушул, Ярема Гоян, Василь Марусик
“Обдаровний і обдарований голос — його переконлива сердечність виповнює слова особливим змістом”. Постать 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ін.), від чого людська душа ставала безбожною, дуплистою, забивалася фальшем… Це вже не було поодиноким явищем — червивинка, надщербленість, відступництво дедалі частіше сприймалися як очевидне і ймовірне. Саме в оповіданнях і повістях Катерини Мотрич, в її романі “Досвіток” з’явилися ось ці нові тоді типажі, з яких наплодилися (“Поганий плід дає погане дерево”) ще новіші, вчорашні й сьогоднішні (драма “Кайдашева сім’я”, “сучасники” із “Ночі після сходу сонця”), нові господарі життя й упосліджений люд з “Вавилонської вежі”. Думаю, що ми ще повернемося до творів Катерини Мотрич, а сьогодні… Сьогодні я про інше. Про різдвяну, урочисту Катерину. Вона таки й справді має в собі щось гоголівське, бо народили її ніхто інші, як васильківська красуня Оксана й коваль Вакула. Й чорнії брови, й карії очі, й усміхнена ямочка на щоці — її дівочий портрет і нинішня парсуна. Найулюбленіша квітка — цвіт соняха. Одяг завжди ошатний. І в модному капелюшку, і у вишиванці Катерина природна і неповторна. Вміє малювати, вишиває, в домі сама сучасний дизайнер і неперевершена господиня. Знає найдавніші рецепти старосвітської кухні і вміє дати лад на городі й у дворі селянського обійстя. Дотепна й весела. Співчутлива, милостива до тих, хто в нужді чи в горі… Це про неї: “Ау тої Катерини хата на помості”, бо наче зійшлися й помножилися в цій жінці усі щедроти, краса і гідність української дівчини, матері… бабусі. Хочете знати більше про Катерину Мотрич? Читайте її книжки. Вони написані не злегка, не мимохіть. Маючи на руках крихітну Мар’яну і молочну Олесю, Катерина вставала до робочого столу не пізніше четвертої ранку — так народжувався роман “Досвіток”. Рання пташка — світла душа, а чи легко їй пишеться? Не знаю, але пересвідчилася, що легкого письма і легких тем Катерина Вакулівна не шукає. Тому й не дивно, що в одному з інтерв’ю на питання, як почувається після написання роману, відповіла: “Було враження, що довго видиралася на гору, поранивши себе, роздерши до крові все тіло, аж до душі, зрештою вибралася — й більше нічого нема… Але коли чую про “муки творчості”, не розумію: які муки, коли йдеться про творчість?” Це дуже природно для Катерини Мотрич, бо в усьому, що вона робить, що горнеться до її рук, розуму, серця, ніколи не буває вимученості, вимушеності, є природність, порода і природа. Якось трапилася в її творчості перерва — на цілих сім років. (Думаю, що це був період переосмислення і творчості, і слова, а найбільше — намагання збагнути, хто ми і що з нами робиться). Але й ці сім років слово не покинуло Катерину Мотрич — воно зазвучало. На “Промені” разом із отцем Сергієм, священиком УПЦ КП, вона шість років вела передачу “Світло тихе”, згодом, на Національному радіо, літературні передачі про сучасну поезію й прозу. Віра і Слово для неї не мають початку й кінця, бо належать царині духу. Може, тому й вибухнули у ній вірші — написала поему “Мотрині ночі”, п’єсу, новий роман… І звісно ж, не полишала мовної теми — цього часу вже як воїтельниця, що бореться з мовною єрессю, з тими, чиїми вустами “диявол промовляє”. “Ми вічна опара. А коли ж, Господи, Ти випечеш із неї Свої хліби?” — запитує письменниця Катерина Мотрич Творця, не переадресовуючи своє питання літературному героєві. Це її питання — на сторінках “Вавилонської вежі” вона присутня, як тепер кажуть, “он лайн”. І її Муза — також, і, як зізнається Катерина Вакулівна: “Між нами духовний зв’язок і спілкуємося ми часто через Святого Духа, через Ангела мого, молитву”. — Дай Боже, аби так було завжди! — посилаю своє різдвяне побажання Катерині Мотрич із вірою в те, що Ви, мої різдвяні читачі й гості, приєднаєтеся до мене. Бо хіба в нас багато таких, як вона? Отаких, з неповторним голосом, навіки пов’язаних з Краєм, з Природою, з історичною родовою пам’яттю, із небесною і земною Україною, з сакральними образами нашого народу, з Богом?.. Почуйте у відкритому просторі різдвяного світу чистий голос Катерини Мотрич, голос працьовитої душі з найкращого в світі Краю-розмаю.
“Обдаровний і обдарований голос — його переконлива сердечність виповнює слова особливим змістом”. Постать 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗

Різдво з Катериною

Любов ГОЛОТА Кожного нового року на Святий вечір, коли моя родина, згадавши поіменно всіх рідних — живих і мертвих, скуштує куті та умиротворено й щасливо стихне в передчутті першої колядки, я подумки видовжую до неймовірної довжини стіл, за яким сидимо, уявляючи, що разом із нами — всі наші друзі, далекі й близькі. Подумки бажаю усім здоров’я і всього, що кожен зокрема собі намріяв, і вірю, що там, у відкритих небесах, мене чують. Звісно, сподіваюся, що хтось і мене згадує у різдвяну ніч, озивається серцем і голосом. Її голос не лише я впізнаю з першого слова. Обдаровний і обдарований голос — його переконлива сердечність виповнює слова особливим змістом, лишається з тобою надовго. Окремішній голос, який пролунав на всю Україну “Молитвою до мови”, “Молитвою за убієнних голодом”, “Молитвою до України”. Тоді, наприкінці вісімдесятих—початку дев’яностих тепер уже минулого ХХ століття саме Катерині Мотрич було дано виповісти біль і сподівання наших прозрілих сердець. Когось пробудив Чорнобиль, когось — оприявлена правда історії, а всіх разом — світло надій на нову Україну — тоді — майже ідеальну українську. Голос Катерини Мотрич розбудив тих, хто вже був готовий проснутись. “Молитва до мови” множилася тисячами чи й десятками тисяч дитячих голосів, звучала з радіоефірів… Знаний кінорежисер записав короткометражний фільм з Катериною Мотрич для головного державного телеканалу — тепер її могли не тільки почути, а й побачити: чорнява черкаська вродливиця — особливою архетипною красою. Але… З волі якогось телемудрагеля відома письменниця отримала дублершу. Хай і талановите наслідування авторчиним інтонаціям, але “Молитва…” звучала чужим голосом. Для Мотрич красива картинка нічого не важила і вона добилася, аби отой телекліп чи телеклон зник з екрана. Нині через — самі порахуйте, скільки років, я думаю, що ота вільна чи невільна провокація проти Катерини Мотрич і її “Молитви до мови” сьогодні має досить однозначне містичне забарвлення: тепер багато хто хоче замінити, вилучити, вирвати природні й правдиві українські голоси, залишивши віртуально поки що українську картинку. До речі, про голос: він у Катерини Мотрич настільки самобутній, що саме вона озвучила листи Катерини Білокур. І це прозвучало так природно, що багато хто сприйняв цей голос як справді білокурівський. Мабуть, Свята Катерина поєднала цих молільниць Слова: обидві народилися при світлі її улюбленого в народі дня, обом батьки дали ім’я святої, яку шанують українські християни. Мабуть, існує певна матриця імен — навіть зовні Катерина Білокур і Катерина Мотрич у чомусь подібні. Поєднує їх і своєрідне духовне сестринство — щира віра в Бога, безмежна відданість творчості. Втім, це окрема тема — християнство як духовна історія України, дослідження української душі з духовної точки зору у творах Катерини Мотрич, зокрема в її романі “Ніч після сходу сонця”, який з’явився друком у часи другого тисячоліття Різдва Христового. Відтоді її проза і поезія не мисляться поза словом із глибини серця, словом духовним. Боюсь, аби у моїх читачів не склалася думка, що Катерина Мотрич — цілеспрямована святенниця. Її віра дуже природна, закорінена в православний рід дідів і бабів, від матері й батька, славної селянської родини зі Шполянщини, із села Васильків, як сама Катерина каже: “за три горби від Шевченкового села”. Шоста дитина в сім’ї колгоспниці й коваля, гарнюня й співуча, прийшла у світ у рік третьої української голодовки. Минулого року, в останній листопадовий день, виповнився її поважний, ювілейний день народження. Його письменниця зустріла з неймовірно цікавим, самобутнім романом “Вавилонська вежа”. Чи не найпомітнішою серед постмайданної прози книжкою, читаючи яку переймаєшся не лише всіма емоціями, на які здатен, а й думками, питаннями, які примушує ставити вслід за собою авторка: чому мізерніє світ і людина в нинішньому суспільстві? Хіба здатен народ власноруч руйнувати свою тисячолітню цивілізаційну культуру? Де наша взаємоповага, чому розбрат і заздрість роз’їдають мир і лад? Чому змагання за державницьку булаву приводить до руйнування самої держави, догоджання її ненависникам? Урешті, ким є кожен з нас, за яким родовим кодом живе, яку сповняє місію? Чи людина, вкинута в хаос сьогоднішнього суспільства, здатна зберегти свою особистісну окремішність, а не стати лише одним з пасажирів геніальної вавилонської електрички, яку Катерина Мотрич населила такими яскравими типажами з нашого божевільного сьогодення, що іноді вони нагадують гоголівські “Мертві душі” з їхніми безсмертними персонажами… Хоча я й не є прихильником “датської критики”, але мене вразила забудькуватість наших літературних побратимів і їхня ж таки вузькоокість: творчість Катерини Мотрич досі по-справжньому не прочитана, хоча принаймні два її романи — “Ніч після сходу сонця” і “Вавилонська вежа” могли б стати предметом надзвичайно цікавої розмови, здатної залучити найширше коло учасників і читачів. Розмови, яка могла б вплинути й на читацькі пріоритети, й на громадське поцінування пошуків сучасної письменниці, яка справді перейнята українською долею своєї батьківщини і це примушує її ще й ще вчитуватися в рідну історію, не уникаючи її хитросплетінь, що часом зав’язані на людській підлості чи зраді. Прозу Катерини Мотрич цікаво читати тому (думаю, аналізувати також), що, починаючи від дебютних “Соняхів” (1977), її оповідання й повісті з книжок “Час найкоротшої тіні”, “Перед храмом любові і болю”, “Звізда Полин”, першого роману “Досвіток” (вийшли в світ із 1982 до1990 рр.) відкривають героїв у розвитку характерів за тих соціальних обставин надзвичайно малодосліджуваних. Словом “перестройка” (перебудова) ми часто-густо підмінюємо глибинний аналіз процесів, що відбувалися в ті роки та без критичного, відвертого, неупередженого погляду насамперед на людину тих років, її душу, яку тоді активно відчужували від материнського, батьківського, первеневого коріння (“Мой адрес — Советский Союз”, “партия — наш рулевой”, “единая социалистическая общность” і т.
Презентація · “Найбільшими мусять бути інвестиції у розвиток і збереження культури”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Пінзель: від Бучача до Києва через Париж

Напередодні 2013 року, як і було анонсовано в останньому числі “СП”, у митрополичих палатах Святої Софії відбулася непересічна подія в нашому культурно-мистецькому житті — презентація альбому “Таїна Пінзеля”. На брифінгу крім численних представників преси, радіо й телебачення, музейних працівників, мистецтвознавців були присутні також Тарас Демкура, тернопільський бізнесмен, меценат проекту, Віра Стецько, авторка проекту й альбомного тексту, завідувачка відділу Тернопільського обласного краєзнавчого музею, Олександр Дріз, кінопродюсер, співробітники видавництва “Майстер книг”. Присутні мали можливість почути захопливу розповідь про життя і творчість талановитого українського скульптора XVIII ст., історію порятунку його шедеврів і повернення в національну й світову культуру. На цю ж тему українські митці зняли фільм “Пінзель. Від Годовиці до Лувру”. Микола ЦИМБАЛЮК Явлення українцям і світові Іоанна Георга Пінзеля, цього другого, нашого Мікеланджело з Бучача, стало подією року минулого. Це засвідчив непідробний інтерес, який вибухнув навколо імені й творчості Пінзеля задовго до виставки в паризькому Луврі. А представлений українською стороною у Франції розкішно виданий альбом його творів підтвердив європейський рівень нашої культури і, що не менш важливо, європейського, державницького мислення переважної більшості наших співвітчизників, що долучилися до цього проекту. В альбомі вміщено майже 55 творів Іоанна Пінзеля, які атрибутували дослідники-мистецтвознавці на основі архівних документів і стилістичних порівнянь. Це не перше подібне видання. Вже маємо альбоми, що побачили світ у Японії, Польщі, Україні (видавництво “Грані-Т”). До відкриття виставки у Луврі й французи видали скромний, одномовний (текст тільки французькою), в м’якій обкладинці альбом-каталог. Напередодні виставки Віра Стецько, яка до того вже тридцять років разом із покійним Борисом Возницьким працювали над пошуками, збереженням і дослідженням творінь видатного скульптора, вирішили: має бути альбом українською мовою. Вони встигли підготувати і видати його українською й англійською мовами, а підписи під репродукціями ще й французькою. До цього альбому увійшли здебільшого репродукції дерев’яних скульптур і композицій Пінзеля, що зберігаються у Тернопільському, Івано-Франківському обласних музеях, Львівській галереї мистецтв. Також він проілюстрований роботами скульптора з Годовицького і Городенківського архітектурних комплексів, церкви Покрови Пресвятої Богородиці з Бучача, костелу Вознесіння Пресвятої Діви Марії з с. Монастириської, собору Святого Юра зі Львова тощо. Крім репродукцій автор і упорядник Віра Стецько вмістила тут вичерпний науково-довідковий матеріал, щедро проілюстрований чорно-білими архівними світлинами, тож він стане в пригоді і мистецтвознавцям, і витонченим поціновувачам мистецтва, і тим, хто пишається національною історією. Пінзель разом із архітектором Бернардом Меретином і десятками інших майстрів працювали на замовлення одного з найбагатших людей тодішньої Польщі Миколи Потоцького (1712—1782), графа, старости Канівського, власника Бучача і ще багатьох довколишніх маєтностей. До володінь належали землі у Волинському, Люблінському, Підляському, Київському воєводствах, низка міст і містечок. Його не приваблювали звання і посади — служба при королівському дворі. Він був високоосвіченою, європейської культури людиною, кохався в літературі й мистецтві. Сучасники називали Потоцького “будівничим 77 храмів і монастирів”, тих небагатьох нині вцілілих храмів і історико-архітектурних споруд, що є окрасою в національній скарбниці української культури. Польський магнат і шляхтич цікавий ще й тим, що ніколи не забував свого українського походження, пишався своїм родоводом. Крім буйної, непогамованої і вільнолюбивої козацької вдачі перейняв від предків і зовнішність: мав довгі вуса, запорозький оселедець, який закручував аж за вухо, і носив козацьке вбрання. Знаючи кілька мов, розмовляв завжди рідною, українською. Наприкінці життя перейшов у віру прадідів, засуджував свавілля польських панків на українських землях, що підпали під Річ Посполиту. Не шкодував грошей на освіту свого народу, на національну культуру. Тож вибір ним Пінзеля як головного скульптора для ведення робіт з оздоблення майже всіх споруд, фундатором яких був, не випадковий. Гірко і боляче було чути розповідь Віри Стецько про те, як вони ще за совєтських часів їздили з Борисом Возницьким по Галичині, намагаючись врятувати бодай дещицю з того безцінного національного культурного спадку, що зазнавав дикої руйнації новітніх варварів: храми спалювали, іконостаси розбивали, кам’яні статуї, заарканивши тросами, стягували додолу… Небагато вдалося їм врятувати. Але й те, що збережено і частина якого представлена в Луврі, викликає подиві гордість за творіння українських митців. Щодо постаті Пінзеля досі точаться суперечки між науковцями різних країн: чехи вбачають у стилістиці його робіт характерні риси їхніх митців; німці, на підставі того, що вдова Пінзеля виїхала до Німеччини — вважають нібито своїм; поляки, враховуючи, що Галичина тоді була частиною Польщі, заявляють своє право. Історія, архівні документи недвозначно свідчать, що Іоанн Георг Пінзель жив і творив на українській землі, на замовлення українського магната, для потреб українців. Тут, у Бучачі, 1751 р. він одружився з Маріанною Маєвською, тут народилися двоє його синів, тут він, найвірогідніше, 1761 року й помер чи загинув. До речі, відомий дослідник пластики рококо Дмитро Крвавич припускає, що Пінзель, безсумнівно, українського походження, бо й досі на Закарпатті, зокрема “в Ужгороді є династія греко-католицьких священиків із прізвищем Пінзель, мало того, це прізвище в регіоні Закарпаття фігурує у варіантах “Пензель”, “Понзель”. І коли науковці аргументують, що Пінзель приїхав із доброю європейською підготовкою, однаково вміло працював із мармуром, каменем, деревом, то це лише говорить про його освіченість і школу, яку талановиті українські майстри проходили в Європі. Приміром, нікому й на думку не спаде називати Івана Мазепу (в церковних книгах писалося “Іоанн”) поляком чи польським державним діячем лише тому, що він закінчив, крім Києво-Могилянської академії, Єзуїтську колегію у Варшаві, а потім ще навчався у Франції, Італії, Німеччині й служив польському королю. Художник Михайло Бойчук навчався у Кракові, Мюнхені, Італії, працював у Парижі, але ніхто його не назве неукраїнським митцем. Україна завжди славилася своїми майстрами, які розвивали не лише народні ремесла, а й творили високе мистецтво, спираючись на здобутки народного і європейського. Готицька дерев’яна пластика стала отим підґрунтям, на якому Іоанн Пінзель втілював художні пластичні принципи своїх робіт. Його твори — суто українське явище, а він — найяскравіший представник українського експресивного бароко другої половини XVIII ст. “Мені прикро було читати в одній із французьких газет думку куратора луврської виставки, — зазначила пані Стецько, — який пише, що Пінзель працював для простих неписьменних людей, а не для еліти. Заперечує це і мистецький рівень його робіт, і відгуки місцевих і міжнародних ЗМІ, мистецтвознавців, і, зрештою, хто виступав замовником”. Перебуваючи у складі української делегації в Парижі, вона пройшлася Лувром: розкішний музей, але там немає робіт, рівних Пінзелю! Такої дерев’яної пластики, як у нас, там немає. Як нема подібних скульптур XVIII ст., виконаних у стилі експресивного бароко. В українському мистецтві, зокрема дерев’яній скульптурі, воно виражено найповніше не лише Пінзелем, а також його численними учнями й послідовниками (понад 40 осіб): Антоном Осинським, Матвієм і Петром Полейовськими, Антоном Штілем, Михайлом Філевичем, Іваном Оброцьким та ін. Це свідчення того, що українське бароко — унікальне явище в історії нашої і світової культури. Ми мусимо звикнути до того, що українська культура справді багата, вона дала низку феноменальних постатей і імен художників, скульпторів, архітекторів. Нам, точніше, нашій владній так званій еліті бракує патріотизму, мудрості й державної волі належним чином розпорядитися національним надбанням і піклуватися про своє, українське. Тарас Демкура, власник ВРЦ “Атріум”, не обділений такими чеснотами, хоча й не претендує на яке-небудь “доходне” місце на Печерських пагорбах. “Я українець”, — повторює він. Узявши слово на брифінгу, він сказав, що в цьому світі не все, що має ціну, має цінність. Три роки тому доля звела пана Тараса з Борисом Возницьким. І коли він побачив його самовідданість і любов до рідного мистецтва, що той усе своє життя присвятив рятуванню і збереженню цінностей нашого краю, ця ідея оволоділа і ним. Він зрозумів: українське мистецтво не нижче за кращі зразки європейського, але його треба шанувати і популяризувати. “Мало знати історію світу, світову культуру, треба знати свою і вміти познайомити з нею інших, — переконаний він, — альбом “Таїна Пінзеля” у цій ситуації — візитівка держави”. Тож, не вагаючись, відгукнувся на пропозицію взяти участь у створенні альбому. Коли побачив польське Віра Стецько, авторка проекту, мистецтвознавець видання, де на вміщеній мапі навіть згадки не було про Україну, це зачепило його за живе. “Таїна Пінзеля” на другій сторінці починається з великої мапи областей України, де розміщуються його твори. І на кожній сторінці альбому внизу рефреном проходить підпис українською й англійською мовами: “Культурна спадщина українців”. Не лише патріоти, а й просто розумні люди усвідомлюють: найбільшими мусять бути інвестиції у розвиток і збереження культури. Це те, що переходить із покоління в покоління, що вивищує людину, народ, державу над буденщиною, змушує інших себе шанувати. Нині паризьку виставку українського Пінзеля хочуть бачити у себе американці, іспанці, японці. Але найкраще було б, аби туристи з інших країн приїжджали до нас і знайомилися з мистецькими шедеврами на землі їхніх творців. Під час відкриття виставки у Парижі Тарас Демкура від імені України безкоштовно передав презентований альбом не лише луврській бібліотеці, а й іншим закладам і організаціям, зокрема українській школі в Парижі. “Таїна Пінзеля” є в продажу на паризьких розкладках і в магазинах. Альбом, як логічне завершення виставки, викликав подив і захоплення в парижан. Завідувач бібліотеки Лувру зазначив, що за останні роки він нічого подібного не бачив. Ще б пак, аби потрапити на виставку українського Мікеланджело, парижани і туристи з інших країн простоювали годинами в черзі. Ця виставка зробила для популяризації України набагато більше, ніж усі наші політики разом. Але це лише початок. Як повідомив Тарас Демкура, українські бізнесмени викупили в Парижі церкву, де вінчалася Анна Ярославна, дочка київського князя Ярослава Мудрого, королева Франції. Той храм, біля якого ще недавно екскурсоводи називали Анну Ярославну російською (!?) княжною. Тепер не лише французи знатимуть, що і скульптор Пінзель, і їхня королева — з України, культура якої — не євразійський сурогат.
14 Народний звичай “Грай, море, радуйся, земле, Вік до віку!” · с. 14сторінка оригіналу ↗

Щедруй і величайся, Україно! Обереги української традиції — колядки і щедрівки

Микола ДМИТРЕНКО, доктор філологічних наук, професор, завідувач відділу фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України У річному календарно-обрядовому циклі української усної народної творчості колядки та щедрівки належать до величальних пісень — ідеалізації людини в образах переважно селянської хліборобської родини, представників трьох поколінь: старшого (дід і баба), середнього (батько й мати), молодшого (діти). Важливий момент у структурі цього величання — увага до пошанування пращурів (культ предків у різдвяно-новорічній обрядовості). Про колядки та щедрівки в українській фольклористиці написано чимало. Ще в другій половині ХІХ ст. професор Харківського університету Олександр Потебня присвятив їм окрему велику монографію: “Пояснення українських і споріднених із ними пісень. — Т. 2: Колядки і щедрівки” (Варшава, 1887; перший том, нагадаємо, присвячено веснянкам). Жанрову природу, специфіку мотивів, образів колядок і щедрівок, зміст цих творів, поетику досліджували Микола Костомаров, Олександр Афанасьєв, Олександр Веселовський, Микола Сумцов, Іван Франко, Володимир Гнатюк, Микола Коробка, Філарет Колесса, Степан Килимник, Ксенофонт Сосенко, Борис Рибаков, Олексій Дей, Людмила Виноградова, Олександр Курочкін, Михайло Глушко, Віктор Давидюк, Оксана Панчук та ін. Одна з найповніших публікацій — “Колядки та щедрівки: Зимова обрядова поезія трудового року” (упорядкування, передмова і примітки Олексія Дея; нотний матеріал упорядкував Андрій Гуменюк. — К.: Наукова думка, 1965. — 804 с.). Більшість посилань на тексти подаємо за цим виданням. Ідеальна сфера колядок і щедрівок, їхній основний зміст пов’язаний із радістю творення і звеличення людини, роду, а відтак і держави. У колядках і щедрівках передусім ідеться про творення ідеального середовища, в якому перебуває людина: не стільки про космогонічне творення світу в глобальних масштабах, а про ту близьку для людини світотворчу обсервацію, що відповідала її уявленням про ідеальність природи, буття, що надихало й саму людину до такого світотворення. Акт світотворення констатується в обрядових піснях як реалістичний, хоч і за своїми джерелами пов’язаний із міфологічним світоглядом, первісним синкретизмом, початками магії слова з її ефективною дієвістю (слово=діло). Це ідеальне світотворення в колядках передано в атмосфері сакральності, наближеності людини до світу природи через її обожнення. Фіксація уваги на архаїчних образах води, світового дерева, трьох голубів, магічно-чарівній сівбі піску, з якого “чорна землиця”, золотого каменю, з якого “ясне небонько”, “світле сонінько”, “ясен місячик”, “ясна зірниця”, “дрібні звіздочки”, — це не стільки пояснення першопричин походження названих елементів світобудови, скільки метафоричне уявлення про ідеальний світ загалом. Чи не найхарактерніший зразок такого акту світотворення й метафоричної ідеалізації, що своєрідно екстраполюється на людину, подав Володимир Гнатюк у першому томі збірки “Колядки і щедрівки”, опублікованої в “Етнографічному збірнику” НТШ у Львові 1914 р. (християнізований приспів, виділений курсивом, має пізніше походження і в текст обядової пісні невдало контамінований): Коли не било з нащада світа, Подуй же, подуй, Господи, Із святим духом по землі!, Тогди не било неба, ні землі, А но лем било синоє море, А серед моря зелений явір. На явороньку три голубоньки, Три голубоньки радоньку радят, Радоньку радят, як світ сновати: “Та спустеме ся на дно моря, Та дістанеме дрібного піску; Дрібний пісочок посієме ми: Та нам ся стане чорна землиця. Та дістанеме золотий камінь, Золотий камінь посієме ми: Та нам ся стане ясне небонько, Ясне небонько, світле сонінько, Світле сонінько, ясен місячик, Ясен місячик, ясна зірниця, Ясна зірниця, дрібні звіздочки”. Світ, отже, створено. Але то світ космічний, світ природи. Відповідно й з’являється символічна паралель: природа—людина. Наповненість, самодостатність природи передбачає таку ж ідеальну картину й для людини. Сивая зозуленька облітає сади, в одному з них — три тереми: А в першому — красне сонце, А в другому — ясен місяць, А в третьому — дрібні зірки. Ясен місяць — пан господар, Красне сонце — жінка його, Дрібні зірки — його діти. Або ще одна, менш відома колядка, в якій небесна космогонічно-символічна тріада опускається на порядок нижче, стає тріадою птахів, що відповідно символізують сімейну ідеальну тріаду: Ой течут, течут бистрі річеньки, На тих річеньках сплавиноченьки, На тих сплавоньках по три вершечки: В першім вершечку сив соколонько, В другім вершечку сив зазуленька, В третім вершечку ластов’ятонько. Ой не тото єсть сив соколонько, Але тото єсть господаренько. Ой не тото єсть сив зазуленька, Але тото єсть господиненька. Ой не тото єсть ластов’ятонько, Але тото єсть їх дитятонько. У творах із астральною символікою переважає не світотворча стихія, а магічний вплив на людину у зв’язку з функцією прогнозування: успішного господарювання, врожайності тощо. Тут своєрідною стереотипною тріадою є не тільки астральні образи (сонце, місяць, зірки; інший “набір”: сонце, місяць, дрібний дощик), а й пізніші за походженням образи самих новорічно-різдвяних свят — Рожество, святого Василя, святе Водохреще. У колядках і щедрівках “природа змальована в органічній єдності з людиною і виступає по-язичницькому життєрадісною, світлою, щедрою” (Олексій Дей). Можливо, саме звідси, з органічного оптимізму природи, людина переносила як символічний ідеал у своє життя такий дух і настрій? Олександр Потебня вважав, що основна мета колядок і щедрівок — “дім звеселити”. Учений зближував лексеми веселість, світло, весна, веселка (“райдуга”), весілля тощо і наголошував, що головною метою цих пісень є “величання, піднесення особи, якій призначена пісня, його дому і всієї обстановки до ідеального стану: до значення світового (сюди, напр., обожнення, родичання чи дружній зв’язок із божеством), до високого суспільного статусу, до блиску багатства, мудрості, благочестя, відваги, краси. На всіх ступенях розвитку потреба у щасті, шику, могутності вимагає задоволення хоч би у мрії. Тим більше здатне тимчасово вдовольнити цю спрагу щось таке об’єктивне, як пісня”. Дехто вважає, що основний зміст зимових обрядових пісень полягає в пророкуванні доброго майбутнього врожаю. Віктор Давидюк підкреслює: “Практична функція колядок із найдавніших часів і дотепер у їхній вітальній силі. У ній їхнє основне значення і причина досить тривалого побутування”. Щодо мети колядок і щедрівок, то ми схильні більше до позиції О. Потебні: “дім звеселити”, спрогнозувати щасливе майбутнє через символічну ідеалізацію самої людини через підвищення її суспільного статусу та господарського стану тощо. Здається, пророкування “хорошого майбутнього врожаю” хоч і пов’язане з людиною, але трохи відсторонене. А “вітальна сила” передусім засвідчує ідеалізацію людини та її середовища, про що писав Олександр Потебня. Зрозуміло, що первісно цей мотив “дім звеселити” був пов’язаний із “веселощами” сонця, світла, тобто мав значення сакральне, магічно-ритуальне. Згодом сакральна складова втратила силу, під тиском соціальних обставин людське життя профанізувалося й відповідно залишалася потреба такого оказіонально-мистецького ідеального “звесеління”. Особливо в умовах зміни “ідеальної” родо-племінної формації на феодально-кріпосницьку з її соціальним гнітом, визиском, безпросвітництвом. Саме тому колядки та щедрівки почали відігравати одну з тих основних функцій: дім звеселити. Суспільну роль колядок і щедрівок, їхнє значення для кожної трудящої людини описав Микола Сумцов, заразом і акцентуючи на ідеальних образах-персонажах: “Колядка зачаровує уяву рисами і образами неземного щастя, наповнює бідне життя фантастичними статками, із одинокої похмурої хатини веде в палаци багача, де всюди виблискує золото і срібло, підіймає слухача в осяйні надзоряні простори… Сонце виявляє батьківську турботу про селянське господарство. Місяць дружелюбно розмовляє з людьми і відкриває їм, в якій хаті в наступному році буде весілля. Добрий хлопець в колядках — не простий парубок, а богатир, що нехтує вороними кіньми й червінцями і любить лише милу дівчину. Дівчина в колядках — не звичайна селянська дівчина: В хату прийшла — пани стрічають, Пани стрічають, шапки знімають, Шапки знімають, її питають: — Чи ти царівна? Чи ти королівна? Селянський двір оточений білокам’яними стінами; ворота зроблені з жовтої міді. В хаті столи накриті дорогими килимами; на столах стоять келихи, повні вина. Дарунки, що їх парубок вручає дівчині, — великої вартості: золотий перстень блищить, як вогонь, намисто з буйних перлин облягає шию. Навіть кінь у колядах не простий, звичайний сільський кінь, малосильний, з запалими боками… Золота грива вкриває його широкі груди; срібні копита розбивають камінь, що потрапляє під ноги; очі, як тернові ягоди, читають всякі написи. Цей пісенний ідеалізм чогось та вартий! Вікова особиста і майнова залежність, що знижувалась часом до ступеня рабства, зламала б у духовному плані темного, неписьменного селянина, якби його не підтримувала постійно чарівниця-пісня, що переносила думку і почуття кудись далеко-далеко, де і ясно, і тепло, й затишно…”. Схожі міркування й оцінки колядок і щедрівок висловив Іван Франко, також підкресливши ідеальну людську домінанту, функцію поезії загалом у житті людини: “Колядки радували селян, брали за душу, хвилювали до сліз. А чому? А тому, бо колядка переносила їх думку в якийсь світ близький і рідний їм, а при тім зовсім відмінний від того, серед якого минає їх убоге, клопітливе життя. Пісня виповідає простими словами їх найглибші, сердечні бажання, показує їх не як бажання, а як дійсність. Слухаючи колядки, такий бідолаха хоч на хвилю бачить себе заможним господарем, у якого подвір’я чисто заметене, хата гарна, світла, в хаті прибрано по-празничному, недостатку нема, а натомість за столом сидять гості славні та величні на весь світ, і він рад, що може чесно і відповідно прийняти їх. Пісня радує його, а глухе почуття дійсних життєвих клопотів хоч на хвилю уступає на бік, випливає сльозами, — не гіркими, але такими, що облегшують душу. Оце й єсть сила і суть поезії”. У моделі світобудови як одній із властивих для колядок і щедрівок тем переважає елемент описовий, констатуючий, що має реалістичний характер і загалом опосередковано впливає на формування традиційного ідеалу людини, тобто образу господаря, господині, дітей, хлопця/парубка, дівчинки/дівчини. Ідеться про вертикальну світобудову, про мотив світового дерева (чи дерева життя). Як правило, в українському фольклорі в ролі світового дерева виступають явір, дуб, сосна, верба, яблуня. Цей архаїчний пласт творів зображує послідовну картину світобудови, але з погляду людини та її не стільки естетичної, як суто прагматичної оцінки, пов’язаної з успішним мисливством як запорукою добра, але добра не як морально-етичної категорії, а як матеріальної субстанції, тобто добра як багатства (в розумінні: добра нажити). Саме про це йдеться, скажімо, в колядці з Волині, яка містить, окрім іншого, й тричленну за структурою загадку та відповідну паралель — відгадку: На твойому дворі дуб гіллянистий, А в тому дубі то й три користі: Їдная користь — у корень дуба, Другая користь — посеред дуба, Третяя користь — у версі дуба. У корень дуба — сивії бобри, Посеред дуба — ярії пчоли, У версі дуба — ясні соколи. Далі в тексті колядки сказано, для чого саме потрібні ці бобри, пчоли, соколи, стверджується прогностичне начало, пов’язане з ідеалом господаря мати необхідне: шубу, мед, славу (“Соколи поб’є — славен пан буде”). Ця здобич необхідна людині, щоб обгородитися, найняти військо, але це військо дивне: турка звоюють і насіють “два лани жита, третій пшениці” і т. ін. В іншій колядці також конкретизується людська прагматика з прогностичною функцією: Над морем глибоким стояв явір високий. Приспів: Грай, море, радуйся, земле, Вік до віку! А на тім яворі сиз орел сидить, Сиз орел сидить да в воду глядить, У воду глядить, з рибою говорить: — Ой бути нам, рибо, у одного пана, У одного пана, пана Івана. Тобою, рибо, гості вітати, А моїм пером — листи писати! Прикметно, що в деяких випадках це світове дерево не стосується вертикальної світобудови, а лише родинних ознак. При цьому з’являється підґрунтя для символічної ідеалізації людини (мотив “Сім’ю вславляють” — Борис Грінченко; “Родина, як пишне дерево” — Олексій Дей). Далі буде. Рівненський дідух із роду велетнів. Хоча, за словами його творця, майстра соломоплетива Миколи Огородника, він красен не висотою, а життєдайною силою. Фото Євгена Цимбалюка
Народний звичай · “В Галичині й на Волині вертеп відродився і розвивався в 20—30)х роках ХХ століття”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

таку крамолу можна було загри# міти на далекі білі світи. На Буковині також ходили вертепи, але вони були значно бідніші. За румунської влади по# сібників українською мовою не друкували, тому перекладали ру# мунські тексти. Вони мали тільки біблійну містерію. Так звана по# бутова частина була зовсім від# сутньою. А наші побутові сценки виходили напрочуд вдало. Коли Князь чи Запорожець, фехтуючи, вбивав царя Ірода, тоді Смерть косою, а Чорт вила# ми випихали його за двері до сі# ней. Тоді починалася друга час# тина “Преставлення”: заходив Циган, Біда — Криза, Жид — обов’язковий колоритний персо# наж усіх вертепів. Річ у тім, що тоді, як і тепер у Польщі, вжива# ли тільки слово “жид”, бо пред# ставники цього етносу ображали# ся, якщо їх називали євреями. Слів не мали тільки два пер# сонажі — біла Смерть і Чорт, який лише стрибав, дзеленчав ланцюгами та дзвіночками і весь час вигукував “Гіфт! Гіфт!” До виконавця цієї ролі надовго при# ліпилося прізвисько Михайло Гіфт. Після Різдва побутував зви# чай колядувати на церкву. Де була дівка на виданні, парубки заходи# ли до хати і плєсали, тобто тан# цювали, ще й приспівували: Ой я плєшу, плєшу, бо я гроші виджу, Стоять в збаночку на коминочку. Ой давай, давай, та як маєш дати, Як не маєш дати, то вигони з хати… Хлопці знімали з голів кучми і протягували їх: Ой, кучмо, кучмо, тут ми ся мучмо Та за то ті гроші, що вони хороші… Дівчина клала гроші в шапку того, з ким сподівалася одружи# тися. Через два тижні приходили Маланка і Новий рік, або свято Василя. На Маланку щедрували “Ой у полі плужок оре”, “Приле# тіла ластівочка”, хоч надворі лю# тувала зима. Це свідчення того, що колись був звичай відзначати свято нового року в теплу пору. Дорослі наряджалися і йшли з Маланкою. Спеціально розроб# леного сценарію не мали, але обов’язково мусили бути Василь і Маланка. Вигадували інших пер# сонажів. Сельчанин Федір Костів мав старого цапа з великою боро# дою. Він водив його за собою, під вікном смикав за бороду, а той блеяв. Усе будувалося на імпрові# зації. Маланка була збитошною, тому остерігалися, щоб чимсь не образити, бо коло хати могли на# робити всякої шкоди. Щедрували розмашисто, розлого: Наша Маланка качура пасла, Доки вечірня зоря не згасла. Пасла, пасла, загубила, А шукаючи, заблудила. Наша Маланка в Дністрю брела Дністровую воду пила… Щедрівка була надто довгою. Вона досі побутує на Буковині, тільки має трохи спрощену мело# дію. Частину заколядованих гро# шей ми віддавали на потреби УПА, рештою ділилися і влаш# товували розколяду — гучну заба# ву з причащанням.
Народний звичай · “В Галичині й на Волині вертеп відродився і розвивався в 20—30)х роках ХХ століття”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Як ми колись колядували

Василь СЕЛЕЗІНКА, член правління Чернівецького ОО “Просвіти”, заслужений діяч мистецтв України На Буковині — від малого до великого — всі чекали Святвечора, який наста# вав 6 січня. У нас цього дня коля# дували, хоча в інших селах ходи# ли з колядою різдвяної ночі, тоб# то 7 січня. У надвечір’я, коли ще світило сонце, починали ходити найменшенькі колядники. Їх во# дили матері, старші сестри, брати і навіть батьки. Коли сходила перша вечірня зоря, починали ходити трохи старші. Відтак село завмирало. Сідали вечеряти за стіл, накритий білою скатеркою, під яку клали пахуче сіно. На сто# лі дражливо парувало 12 пісних страв, від яких пахтіли апетитні аромати. Побутував звичай воро# жіння. Кутю — пшеницю — під# кидали аж до стелі. Хто зловить більшу кількість зерен, той улітку зніме бджолиний рій. Бідний осі# лий циган, сусід Іван Ґудзуманюк жартував: Святий вечір святився би ся, А великдень не снився би ся — Їж і по стінах розкидай. Під час вечері з#за столу чо# мусь не можна було вставати. Од# ного разу прибігаю до свого това# риша Йосипа Жигалюка. А він ще сидить за столом. “Йосипе, що ти так довго їси?” Його мама до мене повчально: “Йосипко не їсть, худоба їсть. А Йосипко вече# ряє…” Після вечері селом ходили старші колядники. Чим пізніше, тим доросліші сельчани заверта# ли від хати до хати. Після півночі колядували старші газди. Газдині окремо. Моя мама жартома нас# півувала: Пішли бабочки у коляднички, За ними псище задер хвостище… Після вечері небавом почина# ли ходити царі. Так у нас назива# ли вертеп. На Буковині також по# бутували вертепи. Їх називали іродами (наголос на літері “о”). Восьмигранну українську зірку, так звану вертепку, міг зробити тільки досвідчений майстер. Її обклеювали кольоровим папе# ром, який попередньо змащували конопляною олією, щоб папір ліпше просвічувався. Усередину клали запалену свічку. Зірку но# сили або янгол, або пастух. У темряві ночі вертепка крутилася і мерехтіла різнобарвними кольо# рами. Це казкове мерехтіння справляло незабутнє чудодійне враження. Церковцю було простіше ви# готовити, ніж зірку. Її також обк# леювали кольоровим папером, всередину клали свічку, яка кру# тилася довкола своєї осі й загад# ково світилася серед білих снігів. У Київському інституті теат# рального мистецтва імені Кар# пенка#Карого на лекціях з літера# тури та з історії театру нам тлума# чили, що вертеп в Україні заро# дився у XVII, розвивався у XVIII і занепав у XIX столітті. Казали, що вертепники носили з собою шопку, яка розділялася на дві частини. У верхній ляльководи розігрували біблійну містерію про народження Ісуса Христа, в нижній показували лялькові по# бутові сценки, навіть сатиричні. Це мене дивувало, бо в Галичині й на Волині вертеп відродився і розвивався в 20—30#х роках ХХ століття, але ніяких шопок і ляльок там уже не було. У Львові навіть проводять те# пер огляди#конкурси верте# пів. Вертепну виставу розіг# рували живі люди, що на# ряджалися різними персо# нажами. Костюми і реквізит виготовляли самі. Ми також так робили. Щоб Чорт мав міцний хвіст, взяли колю# чий дріт, обмотали його ста# рою кожушиною, чорною вовною наверх. Самого Чорта обмотували навхрест ланцюгами. На загнутому кінці хвоста, який стирчав догори, навішували дзвіноч# ки. Ці дзвоники найбільше чарували і відлякували ді# тей. У руках Чортисько три# мав короткі вила. Пастухи ходили з довгими костурами, загнутими вгорі, і довшими за зріст людини. Князь та Ірод ма# ли при боці мечі. Циган ходив із клевцем (молотком) і з якоюсь дзвінкою залізякою. Для вер# тепного маскараду ми мали справжню єврейську сабашівку — шапку, пошиту з дорогого ок# самиту, облямовану навколо го# лови коротенькими пухнастими хвостиками якогось звіряти. Во# на дісталася нам від Лейзора, котрий мав колись на селі влас# ний млин. При совітах він став завідувачем націоналізованого цього ж млина. Його сім’ю ви# пустили з гетто бандерівці, які спеціально тимчасово йшли служити в німецьку поліцію. Як тільки вони отримували зброю, несподівано зникали, прихо# пивши всю амуніцію. Лейзор підтримував Українську Пов# станську Армію, доки не потра# пив до в’язниці. З’явилася навіть фірма, яка спеціально для вертепів виготов# ляла різні наличмани, тобто мас# ки. Від тих наличманів мені діс# тався тільки великий гумовий ніс, а наличман я виготовив собі сам зі старого капелюха та білих квасоль задля зубів, що від тепло# го дихання набубнявілись та на# віть покільчились. У Львові, один час у Коломиї, мешкав колишній січовий стрі# лець, поет Юрій Шкрумеляк, що підписувався ще псевдонімом Іван Сорокатий. Він писав вір# шовані сценарії, друкував спеці# альні посібники для вертепів. Але в нього було від 17 до 20 персона# жів, а в нашій компанії набирало# ся 13, максимум 14 виконавців. Що робити? Учитель Штефан Гаврилюк#Монахів спеціально для нашого гурту зробив варіант, скоротив його до 12 осіб. Наступ# ного року вчителя вже не було, його заарештували за зв’язок з УПА і засудили на 25 років. Най# гірше, що ми залишилися без по# сібника, бо радянська влада їх попалила. Довго я шукав виходу, врешті сів і написав свій варіант. Хлопцям сподобалося. Отож ми ретельно підготува# лися до коляди. Але перед самим Святим вечором несподівано за# хворів хлопець, який мав викону# вати роль Ірода. Згадали, що під горою живе тугий на розум Іван Шевчук. Пішли сватати Івана на Ірода. Він з радістю погодився. У школі він вчився погано, тому слів писаних йому не давали, а вчили з голосу. Він мав зайти до хати і грізно сказати: “Він тут? Кажіть, бо горе вам!” Князь мав перепитати: “Хто? Божий Син?” Ірод на це запитання мав сказати: “Так, він сам”. Оце й увесь його текст. Приходимо до хати, в якій жила чудернацька пара — ма# ленький на зріст, миршавий чо# ловічок із тоненьким голосом і його дружина Палагна, висока, дебела, тілиста, котра говорила майже басом. Заходить Ангел, за ним Пастухи, Три царі зі Сходу, Князь, нарешті поріг переступає цар Ірод і грізно питає: “Він тут? Кажіть, бо… бо…” Але лихо в то# му, що слово “горе” у нас не вживали. Казали — “біда”. Іван забув це слово. Кліпає очима, червоніє й мовчить. Хлопці сти# ха підказують: “Бо горе… Бо го# ре…” Наш Іван нарешті втямив та як видасть! “Він тут? Ка# жіть, болгари!” Хлопці від несподіванки пирснули смі# хом. Господар не зрозумів, подумав, що це над ним кепкують. Накокоїжився і до дружини: “Пола! Давай сюди якогось кола та й виго# нім це з хати!” Хлопці один за одним швидко вишились надвір. А надворі не могли вгамувати# ся від сміху. Так несподівано зірвалась прем’єра моєї різ# двяної п’єси. Колядники виконували різні світські колядки, що дійшли до нас, можливо, щез часів трипільської культу# ри. До речі, досі в нашому селі є носій прізвища Кічак, яке, за свідченням науковців, похо# дить із санскриту. У нас побутує якась предвічна дивна мелодія, тягуча і розлога, до якої під кож# ним вікном добирають різні тек# сти. Дівчині, що на виданні, ко# лядують “Садок сажений і об# стружений”. Хлопцеві, який слу# жить в армії, — “Сива пташечка та й зозулечка”. Доброму госпо# дареві — “В глибокій долині”. Є слова для вдови, для родини, в котрій хтось недавно помер, для малого хлопчика чи дівчинки і т. ін. Ми колядували нову світську колядку, що виникла під час ні# мецької окупації. Вона почина# лася такими словами: Чи чуєш ти, брате, сумную новину? Закували у кайдани нашу неньку Україну. Колядували її і за радянських часів. Закінчувалася вона слова# ми: Допоможи, Боже, це все перебути, Нашій неньці Україні воленьку здобути… Коли господар виходив і ви# носив гроші, їх брав обраний се# ред нас міхоноша. А ми тим ча# сом віншували газду гарними і щирими словами. Він нас запро# шував або й не запрошував до ха# ти. Під одною повіткою я поба# чив невелике колесо. Мабуть, від тачок. Усі спиці є, а обідка нема. Взяв те колесо на палицю і несу. Люди питають, що то таке. А я відповідаю: “Це над вами сталін# ське сонце зійшло…” Усі сміяли# ся над малим дотепником, хоча за
Святкуємо! · “Єднаються покоління за святковим столом із колядками, піснями, щедрівками”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

обрядів. Враховані різноманітні символи — вінки, зачіски, орнаменти на кожухах, хустках, стрічках. Поступово зібралася колекція вишиванок, стрічок, рушників, інколи це були невеличкі клаптики старовинного одягу, дерев’яні побутові речі. Саме з них майстриня і створила прикраси своїх постановок. Вражає вишуканість унікальних різдвяних композицій. Так подружжя передає знання іншим людям як благословення на життя у мирі та злагоді. Ось і єднаються покоління за святковим столом із колядками, піснями, щедрівками. Родзинка експозиції — святкові костюми, які автори створювали для різдвяних вистав Товариства “Сила Духу” у США, Канаді й Україні. Милує око вишукане вбрання з характерними ознаками персоналій “Княгині Ольги”, “Різдвяної Зірки”, “Янголів”, “Веснянки”. Зустріти колядників означає удачу на весь новий рік, тож поспішайте на виставку і прийміть радість у своє серце — Христос народився, славімо Його!
Святкуємо! · “Єднаються покоління за святковим столом із колядками, піснями, щедрівками”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Колядуємо, радіємо разом

Спільний проект “Українське Різдво у Лаврі” створили для киян і гостей столиці Український фонд культури, Товариство “Сила Духу”, Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник. Це виставка авторських різдвяних лялькових композицій, створених заслуженими діячами мистецтв України Романом і Даною Лунь. Подружжя вже понад 12 років висвітлює українську культуру, національні традиції через свою творчу та духовну діяльність. Валентина ЄФРЕМОВА, мистецтвознавець, член правління Українського фонду культури Фото автора Цього разу у церкві Святого Миколая через лялькову виставку, сповнену артефактів, колядує Полісся, Донеччина, Гуцульщина, Волинь, Слобожанщина, Полтавщина… Представлені понад сто самобутніх ляльок-колядників у національному та вертепному одязі. Герої водять “козу”, грають на скрипках, носять вертепи, зірки, оздоблені різнокольоровими стрічками, дзвіночки. Вражає правдивість жанрових сценок із Біблії зі створеними імпровізованими хлівами з народженим немовлям. Композиції — “Святкова вечеря”, “Благословляє святий Миколай”, “Полтавщина колядує”, “Гуцульський щедрий вечір”, “Донбас колядує”, “Святкує Слобожанщина”, “Співає Волинь” — не випадкові. Як розповіла їхня авторка Дана Лунь, вона побувала у багатьох віддалених поселеннях України. Там спілкувалася з корінними мешканцями, які розповідали про звичаї своїх регіонів. Майстриня вивчала особливості одягу дорослих і дітей, потім відтворила ці національні особливості у своїх лялькових образах. Тому кожен персонаж сповнений духовних традицій, певних звичаїв та
Святкуємо! · “Єднаються покоління за святковим столом із колядками, піснями, щедрівками”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Квіти Снігової Королеви

Уляна ВОЛІКОВСЬКА Фото автора Снігова Королева Г. К. Андерсена завітала на Співоче поле. Протягом січня тут триватиме виставка квітів, закутих у крижані тенета. Це не просто мертві льодяні брили, а кришталеві “скульптури”, в яких пульсує життя. Такий сюрприз підготували дизайнери “Київзеленбуду”. Організатори розповіли, що подібних “крижаних експериментів” не знайти у жодній країні світу. Створення таких оригінальних зимових “оранжерей” — процес цікавий і складний. Композиції з орхідей, гвоздик, троянд та інших рослин заливають дистильованою водою (тому лід абсолютно прозорий) у спеціально обладнаній камері. Тому букети тривалий час дихають свіжістю і зберігають свою красу. А потім брилам льоду надають вишуканих форм. І маємо справжній витвір мистецтва вагою 250 кг. Над кожною з десяти скульптур флористи та скульптори працювали тиждень. На відкритті відвідувачі не приховували свого задивування та захоплення, кожен хотів сфотографуватися, доторкнутися до “закутих” квітів Снігової Королеви. Виставка радуватиме киян, навіть якщо не буде морозів. За допомогою сучасних технологій нарощування льоду дари літа довго житимуть у композиціях, що грають світлотінями на сонці. А поруч із казковою експозицією походжають Дід Мороз, Снігуронька, тут і святкові атракціони для дітей, тож новорічний настрій забезпечено! ПЕ РЕ Д П ЛАТА—2013 ПЕ РЕ Д П ЛАТА—2 0 1 3 Вартість передплати Вартість передплати (з доставкою і поштовими витратами): (з доставкою і поштовими витратами):
Святкуємо! · “Єднаються покоління за святковим столом із колядками, піснями, щедрівками”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА на 1 місяць на 1 місяць 9 грн 37 коп. Поштовий індекс — 30617, сторінка 71 в “Каталозі” на півроку на півроку 53 грн 37 коп. на рік на рік 105 грн 54 коп. АНОНС на 3 місяці на 3 місяці 27 грн 51 коп. Ви — зі “Словом Просвіти”, бо це — Ваша газета!

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Любов ГОЛОТА Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступники головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН 270-55-57 Відділ культури Микола ЦИМБАЛЮК 279-49-47 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК 278-63-69 Кореспондент Уляна ВОЛІКОВСЬКА Черговий редактор Євген БУКЕТ Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Видрукувано з готових фотоформ у ТОВ “Поліграфцентр” у середу. Наклад у січні — 27 500 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Емблема «Просвіта»Просвітянин