Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Народний звичай · “В Галичині й на Волині вертеп відродився і розвивався в 20—30)х роках ХХ століття”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Як ми колись колядували

Слово Просвіти, №02 за 2013 рік

Василь СЕЛЕЗІНКА, член правління Чернівецького ОО “Просвіти”, заслужений діяч мистецтв України На Буковині — від малого до великого — всі чекали Святвечора, який наста# вав 6 січня. У нас цього дня коля# дували, хоча в інших селах ходи# ли з колядою різдвяної ночі, тоб# то 7 січня. У надвечір’я, коли ще світило сонце, починали ходити найменшенькі колядники. Їх во# дили матері, старші сестри, брати і навіть батьки. Коли сходила перша вечірня зоря, починали ходити трохи старші. Відтак село завмирало. Сідали вечеряти за стіл, накритий білою скатеркою, під яку клали пахуче сіно. На сто# лі дражливо парувало 12 пісних страв, від яких пахтіли апетитні аромати. Побутував звичай воро# жіння. Кутю — пшеницю — під# кидали аж до стелі. Хто зловить більшу кількість зерен, той улітку зніме бджолиний рій. Бідний осі# лий циган, сусід Іван Ґудзуманюк жартував: Святий вечір святився би ся, А великдень не снився би ся — Їж і по стінах розкидай. Під час вечері з#за столу чо# мусь не можна було вставати. Од# ного разу прибігаю до свого това# риша Йосипа Жигалюка. А він ще сидить за столом. “Йосипе, що ти так довго їси?” Його мама до мене повчально: “Йосипко не їсть, худоба їсть. А Йосипко вече# ряє…” Після вечері селом ходили старші колядники. Чим пізніше, тим доросліші сельчани заверта# ли від хати до хати. Після півночі колядували старші газди. Газдині окремо. Моя мама жартома нас# півувала: Пішли бабочки у коляднички, За ними псище задер хвостище… Після вечері небавом почина# ли ходити царі. Так у нас назива# ли вертеп. На Буковині також по# бутували вертепи. Їх називали іродами (наголос на літері “о”). Восьмигранну українську зірку, так звану вертепку, міг зробити тільки досвідчений майстер. Її обклеювали кольоровим папе# ром, який попередньо змащували конопляною олією, щоб папір ліпше просвічувався. Усередину клали запалену свічку. Зірку но# сили або янгол, або пастух. У темряві ночі вертепка крутилася і мерехтіла різнобарвними кольо# рами. Це казкове мерехтіння справляло незабутнє чудодійне враження. Церковцю було простіше ви# готовити, ніж зірку. Її також обк# леювали кольоровим папером, всередину клали свічку, яка кру# тилася довкола своєї осі й загад# ково світилася серед білих снігів. У Київському інституті теат# рального мистецтва імені Кар# пенка#Карого на лекціях з літера# тури та з історії театру нам тлума# чили, що вертеп в Україні заро# дився у XVII, розвивався у XVIII і занепав у XIX столітті. Казали, що вертепники носили з собою шопку, яка розділялася на дві частини. У верхній ляльководи розігрували біблійну містерію про народження Ісуса Христа, в нижній показували лялькові по# бутові сценки, навіть сатиричні. Це мене дивувало, бо в Галичині й на Волині вертеп відродився і розвивався в 20—30#х роках ХХ століття, але ніяких шопок і ляльок там уже не було. У Львові навіть проводять те# пер огляди#конкурси верте# пів. Вертепну виставу розіг# рували живі люди, що на# ряджалися різними персо# нажами. Костюми і реквізит виготовляли самі. Ми також так робили. Щоб Чорт мав міцний хвіст, взяли колю# чий дріт, обмотали його ста# рою кожушиною, чорною вовною наверх. Самого Чорта обмотували навхрест ланцюгами. На загнутому кінці хвоста, який стирчав догори, навішували дзвіноч# ки. Ці дзвоники найбільше чарували і відлякували ді# тей. У руках Чортисько три# мав короткі вила. Пастухи ходили з довгими костурами, загнутими вгорі, і довшими за зріст людини. Князь та Ірод ма# ли при боці мечі. Циган ходив із клевцем (молотком) і з якоюсь дзвінкою залізякою. Для вер# тепного маскараду ми мали справжню єврейську сабашівку — шапку, пошиту з дорогого ок# самиту, облямовану навколо го# лови коротенькими пухнастими хвостиками якогось звіряти. Во# на дісталася нам від Лейзора, котрий мав колись на селі влас# ний млин. При совітах він став завідувачем націоналізованого цього ж млина. Його сім’ю ви# пустили з гетто бандерівці, які спеціально тимчасово йшли служити в німецьку поліцію. Як тільки вони отримували зброю, несподівано зникали, прихо# пивши всю амуніцію. Лейзор підтримував Українську Пов# станську Армію, доки не потра# пив до в’язниці. З’явилася навіть фірма, яка спеціально для вертепів виготов# ляла різні наличмани, тобто мас# ки. Від тих наличманів мені діс# тався тільки великий гумовий ніс, а наличман я виготовив собі сам зі старого капелюха та білих квасоль задля зубів, що від тепло# го дихання набубнявілись та на# віть покільчились. У Львові, один час у Коломиї, мешкав колишній січовий стрі# лець, поет Юрій Шкрумеляк, що підписувався ще псевдонімом Іван Сорокатий. Він писав вір# шовані сценарії, друкував спеці# альні посібники для вертепів. Але в нього було від 17 до 20 персона# жів, а в нашій компанії набирало# ся 13, максимум 14 виконавців. Що робити? Учитель Штефан Гаврилюк#Монахів спеціально для нашого гурту зробив варіант, скоротив його до 12 осіб. Наступ# ного року вчителя вже не було, його заарештували за зв’язок з УПА і засудили на 25 років. Най# гірше, що ми залишилися без по# сібника, бо радянська влада їх попалила. Довго я шукав виходу, врешті сів і написав свій варіант. Хлопцям сподобалося. Отож ми ретельно підготува# лися до коляди. Але перед самим Святим вечором несподівано за# хворів хлопець, який мав викону# вати роль Ірода. Згадали, що під горою живе тугий на розум Іван Шевчук. Пішли сватати Івана на Ірода. Він з радістю погодився. У школі він вчився погано, тому слів писаних йому не давали, а вчили з голосу. Він мав зайти до хати і грізно сказати: “Він тут? Кажіть, бо горе вам!” Князь мав перепитати: “Хто? Божий Син?” Ірод на це запитання мав сказати: “Так, він сам”. Оце й увесь його текст. Приходимо до хати, в якій жила чудернацька пара — ма# ленький на зріст, миршавий чо# ловічок із тоненьким голосом і його дружина Палагна, висока, дебела, тілиста, котра говорила майже басом. Заходить Ангел, за ним Пастухи, Три царі зі Сходу, Князь, нарешті поріг переступає цар Ірод і грізно питає: “Він тут? Кажіть, бо… бо…” Але лихо в то# му, що слово “горе” у нас не вживали. Казали — “біда”. Іван забув це слово. Кліпає очима, червоніє й мовчить. Хлопці сти# ха підказують: “Бо горе… Бо го# ре…” Наш Іван нарешті втямив та як видасть! “Він тут? Ка# жіть, болгари!” Хлопці від несподіванки пирснули смі# хом. Господар не зрозумів, подумав, що це над ним кепкують. Накокоїжився і до дружини: “Пола! Давай сюди якогось кола та й виго# нім це з хати!” Хлопці один за одним швидко вишились надвір. А надворі не могли вгамувати# ся від сміху. Так несподівано зірвалась прем’єра моєї різ# двяної п’єси. Колядники виконували різні світські колядки, що дійшли до нас, можливо, щез часів трипільської культу# ри. До речі, досі в нашому селі є носій прізвища Кічак, яке, за свідченням науковців, похо# дить із санскриту. У нас побутує якась предвічна дивна мелодія, тягуча і розлога, до якої під кож# ним вікном добирають різні тек# сти. Дівчині, що на виданні, ко# лядують “Садок сажений і об# стружений”. Хлопцеві, який слу# жить в армії, — “Сива пташечка та й зозулечка”. Доброму госпо# дареві — “В глибокій долині”. Є слова для вдови, для родини, в котрій хтось недавно помер, для малого хлопчика чи дівчинки і т. ін. Ми колядували нову світську колядку, що виникла під час ні# мецької окупації. Вона почина# лася такими словами: Чи чуєш ти, брате, сумную новину? Закували у кайдани нашу неньку Україну. Колядували її і за радянських часів. Закінчувалася вона слова# ми: Допоможи, Боже, це все перебути, Нашій неньці Україні воленьку здобути… Коли господар виходив і ви# носив гроші, їх брав обраний се# ред нас міхоноша. А ми тим ча# сом віншували газду гарними і щирими словами. Він нас запро# шував або й не запрошував до ха# ти. Під одною повіткою я поба# чив невелике колесо. Мабуть, від тачок. Усі спиці є, а обідка нема. Взяв те колесо на палицю і несу. Люди питають, що то таке. А я відповідаю: “Це над вами сталін# ське сонце зійшло…” Усі сміяли# ся над малим дотепником, хоча за

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин