Тільки в “СП” · “І ось сама доля підкидає мені дивовижні факти, не зафіксовані в жодних джерелах”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Міфи і правда про коханих жінок Тараса Шевченка (“Таємниці Тараса Шевченка: Кохані жінки. Міфи і правда. Письменницькі розвідки”. Ж-л “Київ”. № 11–12. 2022)
Слово Просвіти, №02 за 2023 рік
Людмила КОТКОВА
Обрії розкриття життя і творчості Тараса Шевченка дедалі розширюються: виникають нові версії, і лише час покаже, які зних підтвердяться, а які кануть в небуття. Саме цій темі присвячена новаторська книжка письменницьких досліджень Антонії Цвід “Таємниці Тараса Шевченка: Кохані жінки. Міфи і правда”. У ній ідеться про жінок, яких кохав поет, про невідомі факти стосунків з музами генія, а також про легенди й реальність його життя. Досі тривають суперечки про те, чи бував Тарас Григорович у Варшаві (В. Жадько), чи кохала поета графиня Анастасія Толстая до заміжжя (Р. Смирнова), чи була останньою нареченою митця донька француза Анна Ренні, яку вдочерив його слуга Шариков (О. Вареник) тощо. Авторка в останній праці поєднала наукові дослідження провідних шевченкознавців із власними знахідками, мотивуючи це тим, що “затісно поетові в прокрустовому ложі ідолопоклонства, в яке ми його штучно вклали. Настав час дозволити генію дихнути вільно у його вільній Україні, за свободу якої він боровся і за що нині проливається кров... Вперше йому вдалося звільнитися з кріпацтва, вдруге – з каторги, а втретє – від догм”. Для більшої переконливості викладу Антонія Цвід послуговувалася щоденником Т. Г. Шевченка, його епістолярною спадщиною, спогадами сучасників, дослідженнями біографів різних поколінь. Письменниця, як справжній детектив, дослідила сама “історію про седнівську наречену, доньку Івана Стадниченка, вихованку Лизогубів, з якою поета розлучив арешт, про що розповідають відкриті мною в Седневі таємні родинні реліквії”. Аналізуючи окремі фрагменти повістей “Близнецы” й “Художник” Тараса Шевченка, його акварелі “Портрет невідомої в бузковій сукні”, “Київський сад”, листи до Андрія Лизогуба, Варвари Рєпніної, Йосипа Бодянського тощо, Антонія Цвід зважується на сенсаційну гіпотезу: Тарас Шевченко мав наречену, яка жила в Седневі, що на Чернігівщині, з якою його розлучив арешт і заслання. І була це та сама дівчина з Лаврських пагорбів, ім’я якої досі було нікому не відоме. Про зустріч Шевченка з нею написав у своїх спогадах його товариш О. Афанасьєв-Чужбинський. А також Антонія Цвід пропонує власні версії щодо окремих художніх робіт Т. Шевченка: портрет седнівської нареченої Марії Стадниченко позначений як “Невідома в бузковій сукні. Тарас Шевченко”, віднайдена акварель “Київський сад” позначена як “Невідомий пейзаж Тараса Шевченка” (на погляд авторки, саме його згадує митець у повістях). Несподіване знайомство з Михайлом Байдаковим (родом із Седнева) лише підтвердило здогади дослідниці, а таємні родинні реліквії цього чоловіка вказували на можливість того, що в Шевченка ймовірно був нащадок, якого звали Федір. Фото свого прадіда, а також пожовклий лист М. Байдаков показав письменниці, за її порадою передав до Інституту літератури АН України. Автором листа був Андрій Степанович Стадниченко, який доводився внучатим племінником седнівській нареченій Шевченка. Як зазначено в розвідках Антонії Цвід, серед седнівчан ще й досі ходять перекази про кохання Шевченка з Марією Стадниченко. Оповідає Антонія Цвід і про зустріч з чернігівським істориком та науковцем Ервіном Міденом (вихідцем із Седнева), який підтвердив цю версію. Він разом з мамою збирав по краплинах перекази седнівчан про історію цього кохання, про що й розповідає під час екскурсій в чернігівських музеях. Отож седнівчанка Марія була вихованкою Іллі та Андрія Лизогубів, у яких Тарас жив і працював дві весни поспіль. Господарі його приймали в себе як дорогого гостя. Саме в них Шевченко й познайомився з донькою Івана Стадниченка, який порятував життя старшого з братів Лизогубів, Віталія, що був тяжко поранений під час війни з Наполеоном (ця історія описана в енциклопедії “Вікіпедія”). Вдячна родина Лизогубів подарувала йому землю, а дітей, Марійку та Петра, взяла на виховання. Ті навчалися письма, гри на фортепіано, співу, танців. Тож дівчина хоч і була простого роду, але мала світське виховання. Чим не пара? Тарас теж був простого роду, але мав належне виховання завдяки баронесі Софії Енгельгардт, якій авторка книги присвятила окремий есей… Ервін Міден переповів письменниці, що “все село бачило, як вони гуляли вдвох мальовничими берегами Снову, разом співали й читали вірші в альтанці і вже сподівалося на весілля…”. Та не так воно сталося, як гадалося. Шевченко із Седнева поїхав на весілля до свого товариша М. Костомарова, де його й арештували на переправі через Дніпро, не дозволивши й ступити вільною ногою на берег. Так доля навіки розлучила закоханих... Із заслання Шевченко з гіркотою про це писав до О. М. Бодянського від 3 січня 1850 року з Оренбурга: “...думав уже в Києві ожениться та й жить на світі, як добрі люде живуть, – уже було й подружіє найшлось. Та Господь не благословив моєї доброї долі! Не дав мені докончить віку короткого на нашій любій Україні!” Шевченкознавчі розвідки Антонії Цвід – копітка праця. На цілком логічне запитання, чому така важлива інформація стільки років замовчувалася, маємо відповідь самого Михайла Байдакова: “Наш рід можна зрозуміти – залякані царськими та більшовицькими репресіями, та ще й той факт, що були живі нащадки асесора Кириченка, який дав своє прізвище Федорові… Та й соромилися, бо тоді стати покриткою – була велика ганьба, навіть коли на це була така поважна причина, як арешт і запроторення нареченого на каторгу... Тож уявіть собі, як під час арешту Шевченка всі були сконфужені й настрахані. Тепер, у вільній Україні, я можу відкрити родинну таємницю своїм дітям”.
Безперечно, рецензована публікація Антонії Цвід є сенсаційною. Письменниця ненав’язливо пропонує читачеві своє бачення. “Дивлюся на світлини й думаю – ось вони, прямі нащадки Тарасові. Замовчувати цей факт лише через моральні застороги? Нехтувати прямою гілкою родоводу нашого Пророка лишень тому, що Тарас Григорович не встиг одружитися через раптовий арешт? Певна, що ні, бо істина – понад усе!” – підсумовує авторка. Хочу звернути особливу увагу й на манеру викладу цих розвідок. Інтеграція стилів, детективний пошук, цитування наукових джерел притаманні Антонії Цвід у цій рецензованій праці. Своєрідний експресивний потенціал дослідження, логічна несуперечливість, чіткі світоглядні та лінгвокультурологічні орієнтири письменниці – це далеко не повний перелік характерних особливостей книжки “Таємниці Тараса Шевченка: кохані жінки”. Мовний матеріал доробку Антонії Цвід, точні дати, топонімічна лексика схиляють читача до глибоких роздумів. А підзаголовок “Міфи і правда” свідчить про те, що авторка не має на меті когось остаточно переконати, вона дозволяє кожному визначитися з остаточним висновком. До слова сказати, Антонії Цвід також вдалося довести і висвітлити в своєму романі-трилогії “Возлюбленик муз і грацій”, що найяскравіша муза Шевченковогого пензля, Амалія Європеус, яку він описав у повісті “Художник”, не зникла з його життя, а продовжувала йому позувати й після заслання. Легко можна спостерегти її риси на славетних акварелях Шевченка студента “Жінка в ліжку”, “Мотря в Мазепиних покоях” (“Марія”), картині “Катерина” та на останніх роботах Шевченка академіка “Дніпрові русалки”, “Сама собі в своїй господі”, “Митець і муза”. Оповідь про седнівську наречену з Лаврських пагорбів започатковує серію дослідницьких есеїв Антонії Цвід у цій новій книзі про коханих жінок Шевченка, невідомих сторінок з його життя. Аналізуючи версії деяких шевченкознавців, авторка намагається зробити власні висновки, що з цього міф, а що правда. Уже в наступних номерах журналу “Київ” читач дізнається й про інші точки біфуркації з особистого й творчого життя Тараса Шевченка. Утім, якою б не була правда, а письменницька розвідка Антонії Цвід “Таємниці Тараса Шевченка: кохані жінки” не залишить байдужим жодного читача. Це, однозначно, новий погляд на біографічні сторінки нашого Кобзаря, свіжа думка, яка стимулюватиме шевченкознавців переглянути подані авторкою факти й синтезувати надруковані дослідження.
Про автора Людмила Коткова, кандидат філологічних наук, доцент кафедри філологічних дисциплін та методики їх викладання Чернігівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
