Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №02 за 2023 рік

16 с. · 26 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 2 (1189), 12—18 січня 2023 Як відзначали українську Соборність після проголошення Акта Злуки ВІКТОР СКОРИК

1919 “На дворі стояла зимова погода та кріпкий сивий мороз. Снігом вкриту Софійську Площу залили маси народу, – так описує день проголошення Акта Злуки у 1919 році в спогадах “Від легенд до правди” Лонгин Цегельський – політик, дипломат, на той час був секретарем іноземних справ ЗУНР. – По боках площі військо, наші Січові Стрільці, що у французьких шоломах виглядали ще рослішими, утворили чотирикутник, призначений для духовенства і представників держави… Українські прапори лопотіли у вітрі на високих щоглах. Ось так виглядала Софійська Площа, коли о 12-й вполудне ми, західноукраїнська делегація в силі 65 голов, Директорія та придніпрянський уряд і штаб, заїхали на неї військовими самоходами. Ми стояли двома групами – представники двох українських земель… По галицькому боці переважно селяни в своїх місцевих ношах, по боці Придніпрянців самі інтелігенти. По галицькому боці старші люди, деякі сивоволосі, по боці Придніпрянців відносно молоді люди. Між галичанами я був один із наймолодших; між Придніпрянцями Чехівський, Винниченко, Петлюра і Мартос – хоч дещо молодші від мене – були найстаршими…Та ось пролунала команда почесного куреня: “Позір!” і прапор його схилився до половини. Десь на Печерську залунав перший гарматний стріл… Рівночасно з першим стрілом загули дзвони на Мазепинській Дзвіниці Софійського Собору. З великої брами Собору вийшла церковна процесія: золототкані корогви, блискучі патериці, духовенство в святочних ризах… Після молебню заграв марші почали рухатися військові колони. Лави за лавами… понад 10 000. Першою повилася кіннота – Придніпрянці. Коні чудові, козаки один в одного! Їхали свобідно, по-козацьки вигукуючи “Слава!”. Публіка вітала їх одушевлено. За кіннотою полки піхоти. Салютували шаблями. Аж ось публіка, нагло загуділа, закричала: “Слава! Слава! Слава!”. В залізних шоломах, рослі, стрункі наближалися Січові Стрільці. Наче могутня, думкою керована машина, ішли їх лави – самопевні, здисципліновані. Увесь час, як вони проходили живою рікою гриміло “Слава!” За полками Київських Січових Стрільців чути тяжкий гуркіт. Це артилерія. Польові гармати, батареї за батареєю. А далі мортири, гавбиці. По чотири пари коней тягне їх. Залізо бряжчить якось грізно. Накінець кілька панцирних авт. За панцирниками кіннота і кінець дефіляди”. Так 22 січня 1919 року відбувалося офіційне урочисте проголошення злуки Наддніпрянської та Західноукраїнської Народної республіки. Невдовзі уряд УНР залишив Київ, який захопили більшовики. Більшу частину Західної області УНР окупували польські війська, Північну Буковину – румунські, Закарпаття відійшло Чехословаччині. За часів радянського панування на Наддніпрянщині проголошення незалежності УНР (22 січня 1918) і День Соборності не відзначали і згадки про ці події були табуйовані. На Західній Україні та на еміграції українці, наскільки дозволяли обставини, зберігали традицію відзначення злуки. У 1920-30-ті роки святкові заходи зводилися до урочистих академій. Їхні програми друкувалися в україномовній пресі. Обов’язковим елементом таких заходів було виголошування урочистих промов, зачитування тематичних рефератів, декламування віршів, а на завершення - мистецька частина. А ще в періодиці публікувалися історичні документи – передвступний договір, ухвала Української Національної Ради (у Львові) про злуку, Універсал Директорії про злуку. Для емоційного піднесення також друкувалися спогади учасників проголошення злуки у Києві. Закінчення на стор. 4 АНТОНІЯ ЦВІД ВАЛЕНТИНА КОВАЛЕНКО ПЕРЕДПЛАТА—2023 Тижневик “Слово Просвіти” (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях “Укрпошти” за допомогою Інформаційного листа № 1 (вкладка № 1) додатку до “Каталогу видань України “Преса поштою” на 2023 рік (I півріччя)” з доставкою: 1 міс. – 28,39 грн. 3 міс. – 80,17 грн. 6 міс. – 154,34 грн. Також можна передплатити нашу газету на сайтах “Укрпошти” https://pered- plata.ukrposhta.ua/ та ДП “Преса” http://presa.ua/
Суспільство · “Хто виборює своє право бути гідним — тому й Бог дає, й друзі допоможуть”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Нам своє робити – знищити імперію зла

Є відома груднева приказка: “Сонце повернуло на літо, а зима – на морози”. Саме зараз на фронтах війни настав той час, коли війна повернула на неминучу перемогу Збройних Сил України, а зимові бої – на жорсткі оборонні битви. Саме в грудні, у дні сонцестояння, почався поворот у справі постачання західними партнерами зброї для успіху ЗСУ. Віктор СКОРИК, оглядач “Слова Просвіти” Для того, щоб підготувати наступ – успішний для ЗСУ та нищівний для ворога, потрібна ретельна підготовка: - планування напрямів ударів - тактичних і стратегічних; - створення комунікаційно-логістичних передумов наступу; - накопичення сил та потужностей для здійснення такого наступу, параметри яких раніше означив Головнокомандувач Валерій Залужний таким чином: додатково до наявної зброї забезпечити постачання бодай 300 танків, 600- 700 БМП та БТР і 500 важких артилерійських систем, а також мільйони одиниць боєприпасів до наявної і додаткової зброї. Перші два чинники – це прерогатива ЗСУ, а третій чинник залежить переважно від наших партнерів, а також роботи дипломатії – західної та української. І чи не найбільшою силою впливу в цій роботі є “народна дипломатія”, тобто тиск і запити суспільних настроїв в Україні і, особливо, в цьому контексті – на Заході. Усі ці три чинники є взаємозалежні між собою, взаємопов’язані, і вдалий їх синтез в єдине ціле є необхідною і достатньою умовою успіху в масштабах і окремих наступальних операцій, і, особливо, в масштабах всієї війни. Зрозуміло, що про конкретне планування штабами майбутніх ударів не може йтися в будь-якій серйозній відкритій відповідальній публікації, можна лише за фактом вже проведених операцій дати аналіз дій і результатів планування, з певною часткою обережності та гіпотетичних припущень. Щодо основних тактичних та стратегічних характеристик планування та дій нашого війська неодноразово йшлось у низці моїх попередніх публікацій, тому зараз не повторююсь. Створення комунікаційно-логістичних передумов наступу – це саме те, чим зараз активно і негласно займається командування ЗСУ разом із нашими західними партнерами. Вдосконалення засобів і схем комунікації по всій вертикалі і горизонталі всіх військових підрозділів – від найменшого до цілого. Переміщення (як приховане, так і демонстративне) військових підрозділів в потрібне місце і в слушний час. Доставка зброї, боєприпасів та всіх видів забезпечення безпосередньо на фронт і накопичення їх у тилу на оптимальній відстані від передової, інформаційний та військовий захист цих процесів на землі і в повітрі тощо. Колосальний об’єм інженерних робіт, наприклад, підготовка понтонів, засобів переправ, мостоукладальників, грейдерів, тягачів і таке інше. Це гігантська робота, яка із зрозумілих причин малопомітна, але є необхідною умовою для забезпечення успішної наступальної, проривної операції. Тож зосередимося на третьому чинникові – зброя і боєприпаси до неї. Я в попередніх статтях прогнозував, що, попри відчутний суспільний скепсис і зростання зневіри щодо допомоги Україні, зріє прорив у справі постачання зброї і боєприпасів для потреб ЗСУ нашими західними партнерами. І ось сьогодні про це вже можна говорити як про факт, дію, що відбувається на наших очах. І в авангарді, головним мотиватором, модератором та організатором цього процесу є США. Саме тому ще напередодні Різдва Білий Дім організував зразково-показовий візит президентської делегації України у Вашингтон, забезпечив виступ Зеленського в Конгресі США. Ці заходи були необхідні для активізації суспільної думки на користь посилення та активізації допомоги Україні не тільки у США, а в усьому західному світові. Адміністрація Президента США ретельно підготувала цей візит. Але цей візит був вже остаточним знаком оклику в кінці речення, рішень та дій, які вже заздалегідь були написані і сплановані в уряді США. Було прийнято рішення про довгоочікуване постачання вкрай необхідної для оборони неба України системи “Patriot”. Цей подарунок приурочили до візиту делегації з України. Але це було лише заспівом у думі за Україну. Заспів, за яким почалась справжня пісня. За цими візуально-показовими діями йшла негласна, але вкрай напружена робота уряду США з урядами провідних західних держав щодо якісного прориву збройної допомоги Україні, надання зброї приблизно за списком Залужного – списку, який, повірте мені, теж не був написаний з уяви і зненацька; це все ланки однієї справи: переконати, заохотити, сформувати загальноприйняту суспільну думку, дотиснути держаних мужів та дів, а десь і примусити до якісного стрибка у допомозі Україні. Бо час на зволікання вже вичерпаний. Наступальний ресурс ЗСУ фактично вичерпаний, і без найскорішого постачання зброї, при чому саме наступальної зброї західних зразків. Щоб не втратити остаточно наступальну ініціативу у ході визвольної війни в Україні проти імперії зла – у війні, яка є водночас світовою проксі-війною світу демократії та свободи проти мороку тоталітаризму та неволі. У цій пісні про Україну потрібні були перші сильні слова і правильний тон мелодії. Пролунало – “Patriot”, що відповідало і духу України, і її нагальним потребам. Так, це було вже, на жаль, дещо запізнілим рішенням, але краще пізно, ніж ніколи. Чому так сталося, чому лише зараз? Тому що постачання Іраном Московії шахедів було сильним кроком, який разом із таємним планом енергетичного терору України став болючою несподіванкою, яка застала зненацька і Україну, і наших партнерів. Шахеди виявилися дешевою і ефективною зброєю, а вся енергетична система України була відкритою настільної книгою у Кремлі. У минулому номері “СП” я детально аналізував те, яким чином Україна вирішує цю напасть, яка допомога була вже надана партнерами у цій справі. Зараз лише хочу обережно констатувати, що я не помилився: ракетно-дронові атаки вщухають; ресурси імперії зла не є нескінченими; українська креативність, за допомогою друзів, дозволила у вкрай стислі терміни переобладнати всю енергетичну систему таким чином, що по-перше, її теперішній, обновлений організм вже не є відкритою книгою для ворога, подруге вона стала гнучкою, а тому не вразливою у цілому, завдяки її піксельно-інтегрованій новітній побудові, і, по-третє, нам Небо помагає – тепла погода стала нашим союзником у війні із злом, погода нам дала час на дії та заходи, щоб надалі максимально убезпечитись від енергетичного терору (тим більше, що різдвяні морози теж виявилися не сильними і не довгими, а традиційно для наших зим попереду можливі лише останні – стрітенські нетривалі морози наприкінці січня – на початку лютого). За першими словами і діями настав дуже сильний акорд у виконанні США: було оголошено про надання рекордної чергової допомоги Україні – і за вартістю (близько 3 млрд. доларів), і за змістом, а саме: • 50 бойових машин піхоти Bradley з 500 протитанковими ракетами TOW і 250 тисячами 25- мм снарядів; • 100 гусеничних бронетранспортерів M113; • 55 транспортних засобів із захистом від мін MRAP; • 138 позашляховиків HMMWV; • 18 155-мм самохідних гаубиць; • 18 машин забезпечення боєприпасами; • 70 тисяч артилерійських снарядів калібру 155 мм; • 500 високоточних 155- мм боєприпасів для артилерії; • 1200 155-мм снарядів дистанційного протитанкового мінування RAAM; • 36 105-мм буксируваних гаубиць і 95 тисяч 105-мм артилерійських снарядів; • 10 тисяч мінометних снарядів калібру 120 мм; • додаткові боєприпаси для систем HIMARS; • ракети протиповітряної оборони RIM-7 Sea Sparrow; • 4 тисячі авіаційних ракет Zuni; • близько 2 тисяч протитанкових ракет; • снайперські гвинтівки, кулемети й набої до гранатометів і стрілецької зброї; • протипіхотні міни Claymo- re; • прилади нічного бачення та оптика; • запасні запчастини та інше польове обладнання. А для краси – фото множини красунчиків M2 Bradley: Bradley – це сучасне зразкове БМП. Потужна техніка для наступальних дій піхоти. 50 штук – добрий внесок. У список Залужного. 100 штук БТРів M113 – класна техніка, щедра допомога, великий внесок у той же список Головнокомандувача ЗСУ. Хамвеї – вже добрі наші знайомі, що відмінно себе зарекомендували на полях боїв з ордою. Аж 138 штук одразу! 18 штук 155-мм самохідних гаубиць та 36 штук 105-мм буксированих гаубиць – ще один доробок у список Залужного. Ракети ППО RIM-7 Sea Spar- row – ці “морські горобці” гарна несподіванка для потреб ЗСУ, як і 4 тисячі авіаційних ракет Zuni. Там, у всіх рядках цього списку, наданого США, все смакота. Німеччина відгукнулась рішенням про надання Україні системи “Patriot” на пару до такої ж системи із США. А також готова надати 40 штук БМП Marder. Сильний хід! Ще сильніше долучилась Франція, яка зголосилась про постачання Україні бойової розвідувальної машини AMX-10 RC, яку інколи називають легким танком (105 мм гармата). Кількість їх ще достеменно невідома, але може бути 30-40 штук. Цей хід називають революційним, бо це перехідна машина до танку. І ось, щоб зіштовхнути постачання танків з мертвої точки, США (негласно) долучає до цієї справи свого найкращого друга – Велику Британію, яка робить заяву про наміри поставити ЗСУ певну кількість своїх танків Chal- lenger-2. У Великої Британії не так багато танків, і тут справа не стільки у британських танках і їхній кількості, скільки в рішучості зробити перший крок у постачанні Україні танків, цієї техніки, на яку досі було табу. Бо ніхто не хотів брати на себе сміливість бути першим у постачанні цього виду потужної наступальної зброї. А кандидатура Британії для зрушення цієї проблеми є найкращою: вона найвіддаленіша від Московії в усіх сенсах: географічно, геополітично, економічно тощо, і водночас це сильна держава. Чому ж США самі не бажають бути в цьому ряду першими? Бо, по-перше, постачання зброї такого ґатунку і призначення могло ще б більше розпалити антиамериканські настрої у світі. Ні, не в Московії, там і так все безнадійно з цим, а в так званих нейтральних країнах, та й у певної частини населення європейських держав теж існують такі наративи щодо США. Крім того, не варто забувати про злісні атаки трампістів на уряд США. По-друге, постачання танків США Abrams є логістично важкою проблемою з-за віддаленості. По-третє, Abrams є дуже паливовитратним танком, у якого надпотужний двигун, обслуговування його є непростим і вартісним. А головне і найважливіше те, що у Європі вже є танк, загальновизнаний як найкращий у світі – Leopard, німецького виробництва. Крім того, цих танків зараз на озброєні в різних країнах велика кількість, щонайменше 2000 штук. Є ще у нього одна цінна властивість – цей танк практично єдиний, який цілком успішно пристосований для боїв в населених пунктах, у містах – саме те, що зараз дуже б нагодилось ЗСУ, оскільки звільнення Донбасу – це бої переважно у містах, містечках, в індустріальних зонах, міських агломераціях. Власне, сама Німеччина їх має не так багато, десь чотири сотні, вона їх в основному продає. Тобто від Німеччини найбільше що потрібно – це згода як країни-виробника на постачання цих танків Україні тими країнами, які вже мають ці танки і які мають намір передати їх Україні. І такі країни є, вони вже зараз заявляють про це – Іспанія, Польща, Фінляндія... Щоб ще більше підштовхнути Німеччину до постачання танків, Франція буквально вчора заявила, що вона готова надати Україні свої танки – Leclerc. Це суперсучасні танки, але надзвичайно дорогі, тому їх ніхто не купує. І не забувайте, що між Німеччиною і Францією йде негласне змагання за лідерство у Європі. Те, що Німеччина дасть згоду на постачання танків свого виробництва в Україну, – у мене давно немає сумнівів. Я відчуваю логіку подій війни. І давно казав, що логіка війна неминуче приведе до постачання Україні всіх видів конвенційної зброї, без упереджень і табу. Тепер це питання часу: зволікання чи вчасність. Тепер вже очевидно, принаймні мені ще з жовтня, що постачання танків це вже близька перспектива, неминуча в найближчому часі. І до речі, я не маю сумнівів, щой американські Абрамси будуть на фронтах України. Але не раніше середини весни, бо раніше вони тут не дуже доцільні, з урахуванням їхніх характеристик, що не сприяють їхньому використанню у зимовий період та періоду весняного ґрунту. Танки США – це безумовно гарна зброя і її найбільше у світі, понад 6000 шт. – і це тільки у США. Це гарна перспектива для нас на майбутнє, вони ще повоюють на благо України і світу демократії. Попереду боротьба за авіацію і боєприпаси дальньої дії. Буде і це. І розвиток та впровадження своїх нових видів озброєння та боєприпасів. Є для цього у нас і свої уми, і свої вмілі руки, і свій хист. Нам своє робити – творити добро, нищити зло, скасувати імперію зла. Вірити в ЗСУ. Вірити в себе. І знати, що Перемога буде наша. Той, хто діє, хто виборює своє право бути гідним, — тому й Бог дає, й друзі допоможуть. Слава Україні! Це вже не тільки наше гасло, це істина, визнана всім світом свободи. Слава ЗСУ! Разом до Перемоги!
Духовний простір · “Безперечно, що нинішньою радісною подією ми зобов’язані мужності українського війська, нашим новітнім героям”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Лавра Печерська служитиме проповіді миру Божого, а не “русского міра”

7 січня 2023 року Митрополит Епіфаній очолив Різдвяну Божественну літургію в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври. Слово Священноархімандрита Києво'Печерської Лаври з нагоди першого богослужіння в Успен' ському соборі Преосвященні владики, всечесні отці, дорогі брати і сестри! Христос народився! Немає справді достойних і повноцінних слів, якими зараз ми можемо висловити подяку Всевишньому Богу за Його велику милість до нас, виявлену в тому, що нині у цьому Домі Пресвятої Богородиці, у соборній церкві Печерської Лаври, ми урочисто Божественною літургією прославили Різдво нашого Спасителя, Господа Ісуса Христа. Понад два десятиліття тому було відновлено з руїн цю святиню, як дар українського народу до ювілею 2000- ліття Різдва Христового, а нині ми святкуємо ніби друге народження і цього соборного храму, і самої нашої Лаври Печерської. Бо з них відходить штучний дух нечестивого вчення “русского міра” і повертається дух істинного духовного служіння святому православ’ю і українському народу. Велика наша подяка Пресвятій Владичиці Богородиці, домом і уділом Якої є це священне місце. Цього року виповнюється 950 літ від часу, коли за переданням Сама Вона покликала будівничих для зведення соборного храму обителі Печерської і послала їх з Царгорода до Києва, щоби тут, над берегом Дніпра – нового Йордану – виросла церква, яку сучасники будівництва справедливо назвали подібною до небес. Цей відпочатковий духовний зв’язок між Києвом і Царгородом, між Церквою Руси-України і Матір’ю-Церквою Константинопольською та повнотою Православ’я ми оновили нині, згадавши у молитві Вселенського Патріарха Варфоломія та Предстоятелів автокефальних Помісних Православних Церков. Адже саме від Царгорода було принесено до нас світло євангельської проповіді, від обителей Святого Афону преподобний отець наш Антоній приніс на ці гори благословення творити обитель за зразком найкращих монастирів Вселенського Патріархату. Ми віримо і відчуваємо, що нині молитовно з нами радіють преподобні Отці Печерські на чолі з великими світильниками благочестя – Антонієм і Феодосієм. Радіють на небесах святитель Іларіон – перший уродженець Руси на Київському Митрополичому престолі та подвижник, який тут розпочав своє служіння, а також і князі Київські, святі Володимир Великий та Ярослав Мудрий. Радіє святитель Петро Могила, архімандрит Печерський і Митрополит Київський та всієї Руси, трудами якого Лавра оновилася і засяяла як світильник богослів’я і вченості, красного письменства і друкарства. Переконаний, що духом радіє і світлої пам’яті спочилий Блаженнійший Митрополит Володимир, який засудив насаджуване з півночі “політичне православ’я” та робив свого часу реальні кроки до примирення між православними і подолання церковних розділень. Хвороба та підступні дії недоброзичливців не дозволили йому довершити багатьох добрих починань, але нині утверджується духовне єднання Української Церкви, про яке він в той час думав. Тому, що нинішній радісний день настав, що Лавра Печерська робить впевнені кроки, щоби знову, як і в давній час, служити проповіді миру Божого, а не “русского міра”, бути правдивим домом молитви, слугувати українському народу за приклад побожності, благочестя і добрих діл – ми маємо завдячувати широкій суспільній підтримці. Ми дякуємо всім вам, дорогі брати і сестри, всім, хто мріяв про українську молитву в цьому святому місці, про його звільнення з полону “русского міра”. Ваші молитви та ваша громадянська позиція підтримали нашу державу вне простому, але цілком вірному рішенні. Поступово, мирно, але незворотно ми всі разом будемо працювати над тим, щоби ім’я Лаври більше не ганьбилося серед зовнішніх через спокусливу поведінку тих, хто забув про покликання бути смиренними робітниками у винограднику Божому, а не пихатими боярами посеред нібито своєї вотчини. Сьогодні, в цей урочистий день свята Різдва Христового, коли чотири роки тому в Києві вперше було публічно представлено Томос про автокефалію Православної Церкви України, я хочу нагадати, що належність до неї православних вірних в нашій державі, православних громад та монастирів є їхнім канонічним обов’язком. Тож як і тоді, так і нині ми закликаємо: двері нашої Церкви відкриті, ми хочемо досягти єднання всіх православних навколо Київського Престолу, навколо автокефальної Православної Церкви України – однієї з рівнозначних і рівноправних автокефальних Церков-Сестер Вселенського Православ’я, яка на українській землі несе своє служіння рідному народу без будь-якого зовнішнього контролю, втручання чи примусу. Як Священноархімандрит Києво-Печерської Лаври я звертаюся до братії монастиря: настає час остаточно звільнитися від неканонічного владарювання над вами Москви та її слуг, послідувати Томосу, розпочати нову сторінку буття Лаври як справді чернечої обителі, відданої служінню єдиній Христовій Церкві та ближнім своїм – українському народу. Все добре, що складає правдиву тисячолітню традицію обителі Печерської, нехай продовжить своє буття та розквітає, примножуючи спасительні плоди. А все інше, що потребує очищення – нехай очиститься, з допомогою Божою і нашими спільними зусиллями. Безперечно, що нинішньою радісною подією ми зобов’язані мужності українського війська, нашим новітнім героям. Всім тим, хто нині на полі бою протистоїть нашестю чужинців і тим, хто у цій боротьбі віддав своє життя за Україну. Сьогодні ми підносили за них свої молитви, ми просили наближення перемоги і утвердження справедливого миру для України. І ми маємо щиру надію та будемо працювати для того, щоби така правдива і сердечна молитва за Україну, за президента і державну владу, за військо і за весь український народ зазвучала тут щоденно. Ми вдячні Главі держави Володимиру Зеленському, керівництву уряду та зокрема Міністру культури України Олександру Ткаченку, Національному заповіднику, а також відповідній Державній службі за сприяння у задоволенні нашого прохання і здійсненні мрії мільйонів українців. Протистояння руйнівній та єретичній ідеології “русского міра”, яка є наріжним каменем виправдання російської агресії проти України – наша спільна справа. Єднаючи зусилля ми зможемо і на духовному фронті захистити наш народ від кремлівської гібридної агресії плідно і переможно, як це відбувається іна інших фронтах боротьби – військовому, дипломатичному, інформаційному, економічному. Дорогі брати і сестри, святочна громадо! Ще порівняно не так давно те, що нині є реальністю, здавалося лише мрією. Але з Божою допомогою та єднаючи зусилля заради правди ми змогли багато мрій втілити в життя. Завдання, які стоять перед нами зараз і щодо духовного оновлення цієї славної обителі, і щодо єднання церковного, і щодо перемоги над агресором та встановлення тривалого справедливого миру – не прості. Однак віримо, що і ця праця буде успішною, бо на нашому боці, на боці українського народу – правда, а в правді і з правдою – Бог Всемогутній, Який дає перемогу. Ще раз і ще раз вітаю всіх вас, всіх православних вірних і всю Україну і світове українство з Різдвом Христовим та бажаю, щоби новий рік став роком перемоги і миру! Амінь! Христос народився! – Славімо Його!
Духовний простір · “Безперечно, що нинішньою радісною подією ми зобов’язані мужності українського війська, нашим новітнім героям”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Наше Різдво

Три ночі місячний, космічно-святий німб над Лаврою… Мороз мінус 11 вранці… Тисячі вірян не лише з Києва, а й з інших українських міст, електронні рамки на вході, перевірка паспортів, речей, заборона пронести навіть пляшку води, поліція з автоматами, телеекран на площі, прямі трансляції на всіх каналах… Фантастична краса Успенського собору вкупі з тривогою, що він вже був підірваний енкаведистами напередодні Другої світової, ганебна недавня спроба колишніх “хазяїв” вкрасти іконостас, ніби це мікрохвильовка з Бучі, намагання ними ж спровокувати конфлікт інсинуаціями про захоплення, тривожність у кожному погляді охоронців… І раптом урочисті малинові дзвони Лаври линуть над різдвяною столицею, заглушаючи страх і тривоги, зневіру і сумніви, дзвони, які лікують тіло й душу… Дзвони, які сповіщають про те, що вперше за майже 400 літ тут сьогодні звучатиме українська молитва… Кілька священників у білому одязі, схожих на перших Апостолів Христа, мужньо починають святкову службу посередині натовпу, де важко в тисняві навіть підняти руку, аби перехреститися… Але наскільки спокійними та щасливими були всі ті обличчя, що я зрозуміла значення слова “блаженність”… І лише напружені погляди військових, стрімкі рухи охоронців у штатському, рації у їхніх вухах видавали, як насправді все це було небезпечно. Як на фронті. Бо єв нашому житті ще й духовний фронт, де теж треба перемагати ворога… Неймовірна акустика храму, красиві і схвильовані голоси священників, що лунають у піднебессі. І можна нарешті видихнути, коли вони входять до вівтаря, де вільніше і безпечніше… Урочистий та суворий Митрополит Епіфаній у стилізованій під вишиванку рясі, його молитва за звільнення землі української від чужинців, відверта Різдвяна проповідь, обличчя в натовпі членів уряду та парламентарів, військовий із оселедцем, якого жінки пропускають без черги до причастя, веселі колядники з Гуцульщини… Їхнє голосисте “роди, Боже, жито ще й на нове літо; роди, Боже, сливи, щоб були щасливі; роди, Боже, бджоли, щоб були здорові”… Щирість обіймів священницькоі братії у вівтарі, гордість на їхніх втішених розслаблених обличчях: вони змогли… А владика втомлено знімає свої святкові рицарські обладунки і, поправляючи хреста на чорній буденній рясі так, як військові поправляють перед атакою бронежилети, рішуче, ввівши в ступор охоронців, впевнено йде до виходу просто крізь тісний тисячний натовп… Нехай, Господи, буде милість твоя на нас, бо ми надіємось на Тебе… Людмила СЕМЕНЮК
Схід і Захід разом! · “Об’єднавши зусилля усіх громадян України по обидва боки Дніпра, ми зможемо зберегти нашу країну”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Як відзначали українську Соборність після проголошення Акта Злуки

Закінчення. Початок на стор. 1 1926 У США Український народний союз зі сторінок газети “Свобода” закликав українців зібратися в Українському народному домі, щоб “показати, що соборність живе в наших серцях, що ідея соборної України рівнозначна у нас з ідеєю вольної України, що ми готові боротись за неї, поки не впадуть кордони, що покраяли Україну, і доки всі частини України не стануть одним тілом раз і навіки”. Під час урочистої академії, організованої Союзом українських товариств Нью-Йорка активісти збирали грошові пожертви, які використовувалися на потреби інвалідів українських армій та для українських інституцій у Чехо-Словаччині. 1932 31 січня 1932 року українські громади штату Нью-Йорк влаштували масштабне святкування Дня Соборності в Українсько-американському горожанському клубі у Водервліт. 700 запрошених гостей із задоволенням слухали промови керівників українських громад. На завершення ухвалили резолюцію з протестом проти переслідувань поляками українського населення на західноукраїнських землях. Резолюцію надіслали до Ліги Націй, урядів США та європейських держав. Пожертви, які вдалося зібрати під час заходу передали Українській військовій організації. 1935 16-ту річницю Злуки українці містечка Пассейк штату Нью-Джерсі поєднала з вшануванням пам’яті Михайла Грушевського. 22 січня 1935 року в українській церкві відбулася Служба Божа. Увечері – урочиста академія і святковий концерт, на якому виступав хор Лисенка. 1939 Після набуття автономії Карпатською Україною її уряд урочисто відзначив 20-ту річницю проголошення Злуки. День 22 січня 1939 року став символом національного єднання жителів краю з українцями по інший бік Карпат. “Від самого ранку поїзд за поїздом вбігає, українське населення спішить до столиці (м. Хуст) на маніфестації, –зі спогадів письменника Василя Гренджі- Донського. –Довжезний ряд селянських возів з близької околиці, вантажні самоходи з дальших сіл, а поїзди з найдальших закутин привозять учасників. Тисячі возів, роверів, авт, заповнили бічні вулиці. Сотні, ба тисячі синьо-жовтих прапорів по вулицях, ці дві барви сьогодні домінують. Уніформи, народні одяги з різних околиць по хустських вулицях маком цвітуть. Зразу можна розрізнити з одягу: Гуцульщина, Хустщина, Волівщина, Севлющина, навіть із далекої Ужанщини та Середнянщини людей повно. Це ж річниця української соборності, велике свято! Під синьо-жовтими прапорами маршують із різних напрямків, найбільше від станції, з піснями на устах. Біля тридцять тисяч учасників зійшлося з цілої Карпатської України. Це найбільші збори, які я під цими зеленими Карпатами бачив за останнє двадцятиріччя. Десь біля одинадцятої години після Богослужби сформувався величезний похід, замаяли сотні прапорів і ми перейшли з площі Волошина на головну вулицю. Оркестри заграли українські походові пісні. Старинний хустський замок ще не бачив такого величавого всенародного здвигу! Під звуки маршових пісень легко маршувати, радість, утіха і якась невимовна гордість підносить душу. Три години тривав похід вулицями нашої столиці і аж біля чотирнадцятої години розпочались святочні збори на площі. Вже речники промовляли з півтора години, як з’явився прем’єр Волошин, що якраз прибув з подібних зборів у Білках. А в Білках учасники вигукували: “Геть з чехом міністром, хочемо міністра українця!” Вже кінчалися збори, як влетіло авто міністра Ревая, що повернувся із маніфестаційних зборів у Сваляві. Це колишня твердиня фенциківщини, тепер ось часи змінилися і святкує і Свалява з нами”. 1940'ві Організація українських націоналістів та Українська повстанська армія 22 січня, як День державності та соборності України визнавали за одне з найбільших національних свят. ОУН мала на меті розбудову незалежної української держави на всіх українських етнічних землях. “За Українську Самостійну Соборну Державу!” – їхнє гасло. Присяга вояка Української Повстанської Армії мала такі слова: “Я, воїн Української Повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров’ю ycix Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського: Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу”. Наказ командира з’єднання груп “33” військової округи “Турів” Кайдаша за грудень 1944 року зобов’язував: “1. Провести підготовку до відсвяткування річниці Свята Соборності (22 січня) та Свята Крут. 2. Підготовити відділи до прийняття присяги на Свята Крут”. А директивний документ командування армії “Напрямні та плян виховно-політичної роботи в УПА” від 1 січня 1945 року в розділі “Національні свята” чітко визначав, що “В дні 22 січня перевести з вояками та командним складом Свято Соборності і незалежності українських земель. Кличі на це свято такі: “22 сiчня 1918- 22 сiчня 1919”, “Cлaвa Ук- paiнськiй Caмoстiйнiй Coбopнiй Дepжaвi!”, “Xaй живe Укpaїнськa Haцioнaльнa Peвoлюцiя!” “День 22 січня – це наше найбільше національне свято, свято – Самостійної й Соборної Української Державності! – йдеться у наказі ОУН від 22 січня 1946 року. – Ідеал 22-го січня – це наш всенародний ідеал, наше прагнення і наша ціль! Присягаємо, що не зложимо зброї, не перервемо боротьби, не завернемо з шляху Національної Революції, доки знову не здійснимо цього Великого Святого Ідеалу, доки не здобудемо Української Незалежної Держави!”. 1955 20 січня 1955 року в конгресі США митрополит Української православної церкви США Іоан Теодорович та протоігумен Чину святого Василія Великого (чернечий орден Української греко-католицької церкви) Микола Когут “з нагоди роковин української державності і соборності” провели молитву “За український народ та його волю 1956 Українське національне об’єднання Канади звернулося до українських осередків, парафій у Торонто із закликом: “...у День Державності і Соборності на домівках піднести український національний прапор і канадійський державний прапор”. 1959 В газеті “Місія України” за квітень 1959 року йшлося про таке: “Серед держав, що не визнали у 1918 році Української республіки були США, уряд яких у 1933 році визнав СССР. Отже, фактично санкціонував загарбання большевицькою Росією України. В останніх роках в урядових колах США помітна “ревізія” настанови щодо України. Ми є свідками того, що в Конгресі США з нагоди роковин 22-го січня відправляється Молитва за Україну, а в кільканадцятьох стейтах губернатори проголошують “Український День” з вивішуванням на ратушах міст українського національного прапору, включно із спільною резолюцією Конгресу в справі проголошення Президентом кожного 22-го січня Днем Української Незалежності на всьому терені США”. 1989 В УРСР перше відзначення Злуки відбулося у Львові 22 січня 1989 року. Організували його члени Марійського товариства “Милосердя” та Української гельсінської спілки. На подвір’ї собору Св. Юра зібралися львів’яни для участі у молебні, який проводив монах греко-католик. Міліція не заважала, натомість представники Російської православної церкви увімкнули музику з гучномовців. 1990 21 січня 1990 року в Україні відбувається одна з найбільших у Центрально-Східній Європі масових акцій – “живий ланцюг” – як символ єдності східних і західних земель України. Вона приурочена 71-й річниці Акта Злуки. За неофіційними підрахунками, учасниками “живого ланцюга” стають від одного до трьох мільйонів людей. Узявшись за руки, вони створюють безперервний ланцюг від Івано-Франківська (оскільки саме це місто у 1919 році було столицею ЗУНР) через Львів до Києва. Оскільки день Злуки (22 січня) припадав на понеділок, то організатори вирішили провести акцію напередодні, у неділю. Бо задіяти стільки людей у будній день було б неможливо. “Живий ланцюг” простягнувся практично на 700 км. Акція засвідчила, що українці подолали страх перед комуністичною партією і готові протистояти тоталітарному режимові. 30 років тому ця подія стає провісником падіння СРСР і відновлення незалежної України. “Це перша спроба публічно відзначити роковини української самостійної соборної держави, “поклонитися УНР і ЗУНР”, – із записки ідеологічного відділу ЦК Компартії України про плани політичних акцій Народного руху України на січень 1990 рік і заходи щодо їх нейтралізації. – Живий людський ланцюг має, за задумом його ініціаторів, символізувати єдність західних і східних земель України, єдність духовної культури українського народу, єднання церков, а головне – показати наскільки населення республіки підтримує Рух. Переконати лідерів НРУ у недоцільності організації живого ланцюга, його безплідності не вдалося. Вони наполягають на проведенні цієї акції і мають намір звернутися до партійних і радянських органів за допомогою в її здійсненні”. 2020'ті З 1999 року День Соборності був запроваджений указом Президента України на державному рівні. А “живі ланцюги”, які символізують єдність українського народу уже стали традиційними для відзначення Соборності. У Києві такий ланцюг проходить через міст Патона, що з’єднує правий та лівий береги столиці. У 2021 році, коли пандемія внесла корективи в життя цілої планети, українці влаштували символічний ланцюг єднання у соціальних мережах. А нині Україна відстоює свою незалежність та бореться за соборність своїх земель з тим самим агресором, що і в 1919 році. І лише разом, об’єднавши зусилля усіх громадян України по обидва боки Дніпра, ми зможемо зберегти нашу країну і повернути окуповані росією території. Підготувала Наталя СЛОБОЖАНІНА, співробітниця Українського інституту національної пам’яті (за матеріалами Центрального державного архіву зарубіжної україніки) Підписи світлин: Проголошення Акта Злуки українських земель на Софійській площі в Києві. 22 січня 1919 р. Фото зроблено з дзвіниці Софійського собору, на горизонті видно ще не зруйнований більшовиками Михайлівський Золотоверхий. Фото: сайт УІНП Молебень на Софійській площі у Києві з нагоди проголошення Акта Злуки УНР і ЗУНР. В центрі – Симон Петлюра та Володимир Винниченко. 22 січня 1919 року. Запрошення від Українського Республікансько-Демократичного Клубу та Української спільноти в ЧСР на святкування 13-ї річниці проголошення незалежності УНР та 12-ї річниці Злуки. Січень 1931. Центральний державний архів зарубіжної україніки. Прем’єр-міністр Августин Волошин виступає на святі соборності в Хусті. Зліва від нього: Іван Рогач, справа – Головний командуючий “Українського пластового уряду Карпатської України” Степан Пап (“Пугач”) та греко-католицький священик о. Віктор Желтвай. Фото: сайт УІНП Учасники мітингу на День Злуки у Хусті. 22 січня 1939 р. Дереворит Ніла Хасевича. Фото: сайт УІНП Проєкт оформлення сцени для проведення Свята Державності. Брошура “Свято Державности”. Нью-Йорк. 1955 рік. Фото з сайту ЦДАЗУ Учасники акції “Живий ланцюг” на Софійській площі. Київ. 21 січня 1990 рік. Фото: сайт УІНП
Василю Стусу — 85! · “Це був час вражаючих відкриттів білих плям нашої історії, постатей культури, літератури”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

«І я гукну. І край мене почує»

Згадуючи Василя Стуса з нагоди 85-х роковин з дня його народження 6 січня 1938 року, доречно бодай коротко розповісти про тих, хто 33 роки тому на Донбасі не злякалися написати про репресованого поета і правозахисника, і повернули його ім’я із забуття. Це було справедливо, адже значну частину свого життєвого шляху Василь Стус здолав у Донецьку – там сформувалися його світогляд і бунтівний характер. Не забуваймо: повернення імені Стуса, його творчого спадку в інформаційний простір відбулося ще за радянської системи, яка зі своїми каральними і цензурними органами була достатньо загрозливою. Ігор ЗОЦ, журналіст У 1990 році у двох обласних газетах з’явилися перші статті про Василя Стуса. Журналісти Донецька виявилися в числі перших сміливців в УРСР, які не побоялися розповісти про життя і смерть замордованого комуністичною імперією поета. Поспілкувавшись з деякими із цих достойників, думаю про те, що випадковостей в історії не буває. Перша публікація про Василя Стуса після його перепоховання в 1989 році в Києві вийшла під назвою “Возвращение” в “Комсомольце Донбасса” 10 лютого 1990 року за підписом Ірен Роздобудько, донецької журналістки, яка наразі є популярною українською письменницею, авторкою понад 30 книжок. Зв’язавшись з пані Ірен, я запитав, чи пам’ятає вона свій матеріал і що спонукало його написати. – Це я тільки переїхала до Києва, але ще друкувалася в “Комсомольце Донбасса”. Що спонукало? Тоді вперше дізналася про Стуса через книгу, що прислали з Канади, прочитала і “захворіла”, розізлилася, що до того не було ніякої інформації у нас… Ну і написала. Цікаво, що тоді в Донецьку її надрукували, – пригадує письменниця Ірен Роздобудько. Наступний за часом матеріал під назвою “Штрихи до портрета Василя Стуса” вийшов 16 травня 1990 року в “Радянській Донеччині” авторства Анатолія Лазоренка, літератора і товариша Стуса зі студентських літ. На той час пан Анатолій працював у письменницькому журналі “Донбас” і згодом зі здобуттям Україною Незалежності надрукував у цьому часописі свої спогади про літературне життя в Донецьку на початку 60-х років і місце в ньому талановитого поета Василя Стуса. Спогади Анатолія Лазоренка також виходили в інших виданнях і про це згадаємо окремо. Наступні публікації були приурочені до 5 роковин з дня смерті Стуса. Однак поява ледь не кожної статті давалася авторам шляхом жорстких суперечок з керівниками своїх видань. Наприклад, публікації “Спокута” (5 вересня 1990) журналістки “Радянської Донеччини” Рози Іванченко передувала досить характерна для того часу ситуація. Про неї згадує Юрій Доценко, колега, поет, вимушений переселенець з Донецька, з яким ми працювали в той час саме в “Радянській Донеччині”. Так от пан Юрій, який проживає тепер у селищі Малотаранівка біля Краматорська розповів про атмосферу тих днів: – За кілька місяців до Незалежності запанувало національне пробудження. Масовий рух до історичних витоків. Оживає преса. Тоді ще “Радянська Донеччина” починає однією з перших відроджувати правду, повертати народу імена її справжніх героїв, серед яких і поет-страдник Василь Стус, чия доля пов’язана з шахтарським краєм. Мені поталанило знати багатьох друзів Василевої юні, які мешкали у Донецьку, Києві, Горлівці. Підготував матеріал на тоді ще заборонену тему і показав його Розі Іванівні Іванченко, яка відповідала за літературно-мистецький напрямок. Вона уважно прочитала чималеньку статтю. Довго мовчала. А потім відверто мовила: “Юрко, ти в нас новенький і ще молодий. За твоїм підписом може і не пройти, та й мало що…А в мене ж який-неякий авторитет і втрачати нічого”. Так той матеріал про Стуса надрукували – хай на газетних “задвірках”, наполовину скороченим. Та все ж надрукували! Всупереч цензурі і КДБ В “Комсомольце Донбасса” 6 вересня 1990 року виходить перший матеріал про Василя Стуса журналістки Світлани Єременко, а 17 жовтня ще один. За словами пані Світлани, яка видавала українською мовою розворот “Клуб рідної мови” у російськомовній газеті, добитися кожної публікації було непросто, оскільки редактор газети не поділяв поглядів журналістки на українське відродження на Донбасі і щоразу погрожував відправити її на розмову на вулицю Щорса, 62 (там тоді розміщувалося управління КДБ в Донецькій області, а зараз так зване “МГБ ДНР” – Ред.). У номері “Комсомольца” від 6 вересня вийшло ще два матеріали, присвячені поету – В. Сафронової “Передчасно вирваний з життя” та “В памяти на всю жизнь” за підписом В. Корнілова, на той час працівника Ворошиловського райкому комсомолу Донецька. Тоді вітер суспільних змін був настільки потужним, що молодіжка, аби зберегти свій чималий тираж, мусила йти назустріч запитам читачів і друкувати матеріали, які ще кілька років були заборонені для друку. Відбувалося це всупереч цензурі і засновникам в особі обкому комсомолу, як підручного компартії. Ось що пригадує про ті часи колишня журналістка “Комсомольца”, нині виконавча директорка Інституту демократії імені Пилипа Орлика Світлана Єременко: – Постать Василя Стуса – особлива для мене. На початку 90-х я вже була членом Донецького товариства української мови ім. Шевченка і всіляко підтримувала його діяльність як журналіст. Перебудова! Це був час вражаючих відкриттів білих плям нашої історії, постатей культури, літератури. Про Стуса я нічого не знала. І якось на засіданні Товариства хтось дав мені кілька листків його віршів, передрукованих на машинці. Вони мене вразили! Я почала по крупинках збирати інформацію про поета. Факти біографії Стуса вразили мене ще більше! Зрозумійте, у мене було цілком щасливе життя: моя мрія бути журналісткою здійснилась. Я мала родину, щойно в 1984 році народила донечку. У мене були чудові друзі, я ходила в театр, їздила відпочивати за кордон. І раптом… Це було як вибух! Тобто, у той самий час, коли я гуляла з донечкою у сквері, насолоджувалась музикою, спілкувалась з друзями – в мордовських таборах страждав і помер геніальний український поет! Це просто не вкладалось в голову! Саме цей факт допоміг мені усвідомити посправжньому, в якій країні ми живемо. Зрозуміти, що таке Радянський Союз. Тож хотілося розповісти читачам якомога більше про видатного Поета і Громадянина. Це вже пізніше був “Архіпелаг Гулаг” Солженіцина, відкриття творчості Івана Дзюби, спогади українських дисидентів, інтерв’ю з ними, твори Віктора Суворова. 7 вересня 1990 року в “Комсомольце” з’являється чергова стаття про Стуса, яку написала раніше ув’язнена за “антирадянську агітацію” поетеса і громадський діяч Галина Гордасевич. У спогадах під назвою “Ми вийшли з “Обрію” вона пише не тільки про загиблого Стуса, а й інших колишніх студентів Сталінського (Донецького) педінституту, яких об’єднав літературний гурток “Обрій”, і яких пані Галина добре знала. Ще один глибокий матеріал написав Йосиф Курлат, який свого часу саме в редакції молодіжної газети, а потім у Спілці письменників у Донецьку гуртував майбутніх поетів. Свою статтю “Василь Стус – каким я его знали помню” він друкує в газеті “Алеф” (№ 3, ноябрь, 1990), яка почала виходити як окремий додаток до “Комсомольца Донбасса”. Головний тоді комуністичний рупор – “Социалистический Донбасс”, де, до речі, Василь Стус працював літературним редактором у 1963 році, теж відгукується статтею О. Бондаренко “Звезда и смерть Василия Стуса” (5 сентября 1990). Слідом за флагманом обласної преси підтягується і місцева: Ясинуватська газета “Знамя труда” друкує 18 жовтня статтю “Повернення” колишнього політв’язня і вчителя Очеретинської школи Ярослава Гомзи. А статтю Рози Іванченко “Спокута” з “Радянської Донеччини” передруковує 4 жовтня багатотиражка “Шлях Ілліча”, що виходила в Шахтарську на шахті “Постниківська”. З’являється і стаття в маріупольському “Приазовском рабочем” (27 жовтня 1990) Т. Польщикової із заголовком – цитатою поета в перекладі на російську “Хорошо, что смерти не боюсь я…”. Колишній політв’язень і дисидент Василь Овсієнко, який відбував покарання в одному таборі зі своїм тезкою, пропонує свої спогади про поета журналу “Донбас” і вони виходять під назвою “Не ошукайся ж, вірячи добру” (№3 1990). Надалі пан Овсієнко часто приїздитиме на Донеччину і виступатиме перед молоддю з табірними кайданками, як нагадуванням і засторогою: тоталітарним режимам властиво повертатися. “І край мене почує” Цей крилатий рядок із поезій Василя Стуса став заголовком книги, яку одними з перших в Україні видали в донецькому видавництві “Донбас” у 1992 році (294 стор.). До цього вірші репресованого поета окремою книжкою побачили світ у Києві в 1990 році (“Дорога болю”, 211 стор.). Ініціатором більш повного за столичне видання став Анатолій Лазоренко, він же написав передмову, де поділився невідомими раніше спогадами про донецький період життя свого побратима. Пізніше пан Анатолій розповідав про свого товариша в багатьох засобах масової інформації, але наразі згадуємо його як одного з перших, хто повертав із забуття ім’я Стуса. Ще один побратим Василя Семеновича – його товариш і однокурсник донеччанин Микола Колісник нагадав, що Анатолій Лазоренко в своєму житті вчителював, працював на обласному радіо, у видавництві та журналі “Донбас” і в своєму віночку поезій “Стусове коло” присвячує Анатолію такі рядки: …Учителем він юне покоління До України ревно навертав… Він першим написав життєпис Стуса, Його неупокореність збагнув. …У 1991 році і після здобуття Незалежності ім’я поета-страдника зайняло належне йому почесне місце, але і зараз, коли з’являються нові публікації і нові книжки, важливо було згадати журналістів і літераторів, які в Донбасі повертали з непам’яті забороненого Василя Стуса три десятиріччя тому в дуже непростий час. За це їм подяка і повага. Викладені в цій статті факти також знаходять підтвердження в книзі з передмовою вченого-переселенця з Донецька, літературознавця Вадима Оліфіренка, яка у 2002 році вийшла під назвою “Василь Стус. Бібліографічний покажчик” (Донецьк.“Східний видавничий дім”). Поет Дмитро Павличко під час Стусівських читань у центрі Донецька, ліворуч – журналістка Світлана Єременко (1990)
Український шлях · “Майже по цілому великому флоті Чорного моря залопотіли великі синьо4жовті національні прапори”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

За незалежність на Чорному морі

Нестор МИЗАК, доктор історичних наук, професор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Віримо, що Крим як складова частина України, загарбаний росією у 2014 році, героїчними зусиллями українського війська буде повернутий Україні, тож варто було б згадати про політичні події навколо українізації Чорноморського флоту та обставини його захоплення московитами у першій чверті двадцятого століття. Водночас і про перекручення фактів, якими росіяни, якби й нині, намагалися знеславити Українську Національну Ідею. Ідеологічному спотворенню революційної дійсності, вірно служила, старше покоління добре пам’ятає, трагедія Олександра Корнійчука “Загибель ескадри”, яка за рішенням всесоюзного журі у голодному 1933 р. визнана серед найкращих. Журнал “Театр і драматургія” писав з цієї нагоди: “П’єса ця є однією з кращих історико-революційних п’єс. Її великим безсумнівним достоїнством, крім її художніх якостей, є те, що вона завдає удару українському націоналізму і виховує глядачів у дусі пролетарського інтернаціоналізму”. Справді, відомий радянський письменник-драматург чудово володів чарами сценічної пропаганди. “Оптимістична трагедія” півстоліття ґрунтовно вивчалася у школі, оживала у кінематографі, на сценах вітчизняних і зарубіжних театрів. Непоінформованих вона заставляла переживати, хвилюватись, радіти, захоплюватись більшовиками-чорноморцями, що так “славно” потопили флот. У світлі драматичного часу сучасності ця сторінка історії оживає і змушує по новому оцінювати події минулого… Наші славні предки засвідчили, що доля незалежної Української Держави пов’язана з Чорним морем. Українські кораблі на чорноморських просторах появилися на переломі VIII–IХ століть. Десь 860 року відомо про літописний похід на Царгород київських князів Аскольда і Діра. Через пів століття у 907 році на Царгород ходив князь Олег. Наш літопис оповідає, що український флот складався з 200 кораблів по 40 воїнів у кожному. У війську служили варяги і слов’яни з різних племен: поляни, деревляни, сіверяни, в’ятичі, навіть дуліби й хорвати з далеких західних земель. Ще більшої слави Україні принесли на Чорному морі козацькі чайки, що появилися тут у другій половині ХVI століття. За славетного Петра Сагайдачного виробився особливий тип запорожця – моряка, а козацька флотилія досягла до 300 човнів. У відповідь на чисельні набіги турецько-татарських людоловів, запорожці відповідали їм тим же, героїчними чорноморськими походами. У ХVІІІ столітті козацький флот прославив російську зброю у московських кампаніях на турків в 1737, 1787, 1796 роках. Враховуючи живучі козацькі морські традиції, царський уряд охоче комплектував українськими героїчними нащадками російський чорноморський флот. На початок 1917 року чисельний склад українців-чорноморців становив 65 відсотків. Флот базувався у Севастополі, Одесі, Новоросійську, Батумі, Трапезунді і складався з 2 нових лінійних кораблів, 7 старих, 3 крейсерів, 27 ескадронних міноносців, 15 підводних човнів, 3 канонерок, 14 мінних загороджувачів, 3 авіатранспортів, 18 швидкохідних сторожових катерів. За ним рахувалося також 21 посильне судно, 64 тральщики, 160 суден транспортної флотилії і декілька загонів гідроавіації Всю цю армаду обслуговували 47735 моряків і 27787 солдатів берегових військ. Слід наголосити, що чорноморці ще 1905 року підняли прапор української національної революції. У Севастополі діяв український гурток “Кобзар”, до якого входили директор гімназії В. Лащенко, інженер-полковник адміраліції В. Савченко-Більський, корабельний інженер М. Неклієвич та інші. Серед моряків поширювалася національна література, часописи. З вибухом революції 1917 року на Чорному морі назріли найсприятливіші умови щодо українізації флоту, а легендарні герої революції дев’ятсот п’ятого року – панцерники “Потьомкін”, “Георгій Побєдоносець”, “Ростислав” стали її флагманами. У квітні 1917 року у Севастополі скликано величаві збори українців – моряків, на яких утворено Раду української чорноморської громади у складі – В. Лащенка, заступника – вчителя М. Коломійця, моряка – М. Пащенка. Головнокомандувач Чорноморським флотом віце-адмірал О. Колчак, як не дивно, до українізації віднісся прихильно. На головній вулиці Севастополя Рада українізації отримала приміщення “Уніон Банку” і вивісила великий малинового кольору з білим хрестом національно-морський прапор. Делегати – чорноморці були найактивнішими учасниками всіх трьох військових з’їздів, організованих у Києві Центральною Радою. У кінці квітня 1917 року майже на всіх кораблях Чорноморського флоту, в сухопутних частинах Севастополя з’явилися корабельні ради або гуртки. Найбільш активними національні організації проявилися на лінкорах “Іван Золотоустий”, “Св. Євстафій”, “Ростислав”, крейсерах “Пам’ять Меркурія”, “Кагул”, “Прут”, мінній бригаді ескадронного міноносця “Завидний”, що першим підняв синьо-жовтий прапор. Згодом національні символи замайоріли майже на всіх кораблях флоту. А 24 грудня 1917 року український прапор підняв найбільший чорноморський велетень лінійний корабель – дредноут “Воля” (великий броньований корабель з крупною артилерією на борту – Н. М.), збудований 1914 року, що налічував команду 1200 моряків і старшин. Українізація Чорноморського флоту не на жарт схвилювала антиукраїнську петроградську раду народних комісарів і залишки монархічних організацій росії. Більшовики Севастополя і Одеси повели рішучу війну з українським рухом на флоті. Севастопольський комітет РСДРП(б) для контрпропаганди на кораблі направив групу більшовиків-агітаторів на чолі з Роменцем і Куценком, які добре володіли українською мовою. Центральна Рада не змогла як слід організувати національний поступ на Чорному морі. Навпаки вона його навіть пригальмовувала. Оголосивши демобілізацію моряків 1907-1910 років призову, кораблі наполовину розукомплектувала. 22 грудня 1917 року у Києві із запізненням створили “Українське Генеральне Секретарство Морських Справ”, а пізніше “Українське Морське Міністерство”. Та в цей час на українську столицю вже посунули послані петроградською радою народних комісарів каральні війська Муравйова. “Українське Генеральне Секретарство” 14 січня 1918 року встигло спішно прийняти “Тимчасовий Закон про флот УНР” у першій частині якого йшлося: “Точка 1: Російський Чорноморський флот військовий і транспортний проголошується флотом Української Народної Республіки й виконує обов’язки на Чорному й Азовському морях(…). Точка 4: Українська Народна Республіка переймає на себе всі обов’язки російського уряду щодо Чорноморського флоту й щодо утримання флоту і портів. Точка 5: З часу проголошення цього Закону російські воєнні і торговельні кораблі підносять український прапор”. Проте у другій частині Закону Центральна рада прийняла необмірковане рішення про скасування обов’язкової служби на кораблях і ввела добровільне комплектування флоту на засадах народної міліції. Незабаром під ударами муравйовців український уряд залишив Київ і разом з рештками армії відступив на Волинь. При цьому під час вуличних боїв у столиці, захищаючи Центральну Раду, полягли майже всі моряки Чорноморського куреня. На якийсь час анархія, що заполонила Україну, охопила й кораблі. На окремих з них раз-по-раз мінялися червоні, синьо-жовті, а то й анархістські чорні полотнища. Але незабаром після Берестейського мирного договору 3 березня 1918 року на Україну прийшла німецька армія. До її підходу фронт червоних на Перекопі прорвали українські частини полковника Болбочана. 22 квітня ними звільнено станцію Джанкой, 25-го – Сімферополь. З появою у Бахчисараї Гордієнківського полку в Севастополі почалася паніка. Внаслідок цих подій команди обох лінійних кораблів флоту “Воля” і “Цариця Катерина Велика”, обравши єдине командування, вирішили виконати наказ Центральної Ради про піднесення на кораблях Чорноморського флоту українських прапорів. Ось як описує цей день сучасник: “Це було 29 квітня 1918 року. Гарний погідний день. Майже весь флот зібраний у Севастополі. Були тут величезні і горді лінійні кораблі, міноносці, крейсери, торпедоносці, підводні човни. Та майже на всіх ще повівали червоні прапори. О 4-й годині пополудні з корабля “Георгій Побєдоносець”, де командував адмірал флоту Саблін пролунав наказ: “Флоту підняти прапор!”. Спали червоні плахти. На більшості кораблів почулася команда: “Стати до борту!”. На цю команду по старому, як це було у бойовому Чорноморському флоті ще не розбехтаному революцією, стали моряки вздовж борту лицем до середини корабля: “На прапор і гюйс – струнко! Український прапор піднести!”. І під сурму й свист підстаршин і моряків злетів угору український прапор. “Розійдись!”. Разом із командою заграли сурмачі. Майже по цілому великому флоті Чорного моря залопотіли великі синьо-жовті національні прапори. Цей день назавжди увійде в історію українського флоту як свято українського моря”. Саблін негайно телеграфував у Київ: “Брати Центральної Ради. 29 квітня 1918 року Севастопольська фортеця і флот, що перебуває у Севастополі, підняли український синьо-жовтий прапор і чекають на ваш наказ. Привіт!”. На жаль Центральна Рада того ж самого дня припинила існування. На її місце при підтримці німецької армії з’явився уряд гетьмана Павла Скоропадського. Адмірал же, прикриваючись лозунгами, хотів зберегти флот для майбутньої монархічної росії. Не отримавши відповіді від української влади і німців, Саблін віддав наказ готуватись до відходу у Новоросійськ. 30 квітня німецька артилерія зайняла позиції при вході у Севастопольську бухту, але командувач випередив їх. О 23.30 перша бригада лінійних кораблів у складі дредноутів “Цариця Катерина Велика”, “Воля” і 16 міноносців під вогнем окупантів вийшли у море. У Севастополі залишилось 7 лінійних кораблів старого типу: крейсери “Кагул”, “Пам’ять Меркурія”, “Прут”, кілька міноносців, усі підводні човни і різні кораблі окремого призначення. Однак, прибувши у Новоросійськ, Саблін зіткнувся з технічними і політичними труднощами. Новоросійський порт, призначений під завантаження зерна та цементу, не був пристосований до довготривалих військових кораблів. До того ж 11 травня 1918 року головнокомандуючий німецькими військами генерал Ейхгорн радіограмою народному комісару росії Чичеріну завимагав негайного повернення флоту у Севастополь. Такого ж змісту ультиматум послав й адміралу Сабліну. Німці за Новоросійським портом установили жорсткий контроль. Раз-по-раз над кораблями пролітав німецький гідроплан, у бухті виринали підводні човни. На фоні цих подій голова ради народних комісарів росії Ленін 28 травня 1918 року підписав секретну директиву про знищення всіх кораблів. Саблін, позаяк головне своє завдання вбачав у збереженні флоту, відмовився його виконати. З надією переконати більшовицьких партійних лідерів він навіть виїхав у Москву, але даремно. 7 червня 1918 року наказ Леніна обговорили на нараді флагманів, де вирішили: позаяк реальної загрози німецького наступу на Новоросійськ з боку Ростова і Керченської затоки немає, знищувати флот не будуть. Значна частина чорноморців стояла на тому, що краще загинути у відкритому бою з німцями або повернутися в Севастополь, ніж топити флот. Уникаючи ускладнень з німцями, рада народних комісарів формально погодилася на відправку флоту у Севастополь, одночасно через колегію народного комісаріату росії передала хитру шифрограму № 14 такого змісту: “Ввіду германского ультіматума, правітєльство сочло сєбя винуждєнним формально согласіться на возвращеніє судов у Сєвастополь. В етом смислє вам будєт послано нєшіфрованной тєлєграммой пріказ. Но ви обязуєтєсь єго нє виполнять і счітаться только з отданним ранєє прєдпісанієм і настоящєй тєлєграммой”. Телеграма у більшовицькому комітеті викликала неоднозначну реакцію, моряків з нею вирішили не знайомити. Однак наступного дня її текст став відомим. 11 червня на лінкорі “Воля” погриміли три холості постріли, закликаючи моряків на загально флотські збори. Після гострих дискусій почалося голосування у ході якого за потоплення кораблів висловилося 600 моряків, проти – 700, утрималося – 600. 13 червня більшовицький комітет отримав категоричну шифрограму за підписом Леніна і Свердлова (голови всеросійського виконавчого комітету) з вимогою потопити кораблі. Моряки натомість провели загальний референдум. Із 2500 його учасників за перехід у Севастополь проголосувало – 500, потоплення – 450, майже 1000 утрималось. Окремо ще раз проголосували й корабельні команди. На “Волі” за потоплення було 190 голосів, проти – 360, “Цариці Катерини Великій” відповідно 240 і 350. Ставало зрозумілим, що треба зніматися з якоря і повертатись у Севастополь, проти чого запротестувала команда міноносця “Керчь”. Збільшовизований екіпаж на чолі з капітаном В. Кукелем поклявся знищити себе і решту кораблів. На міноносці негайно запровадили бойовий порядок, на випадок дизертирства виставили караули. 17 червня на “Волі” підняли сигнал: “Готовсь у Сєвастополь!” на який відповіли 1 крейсер і 7 міноносців із 730 моряками на борту. В. Бонч-Бруєвич, керуючий справами ради народних комісарів РРСФР, пізніше писав у своїх мемуарах, що Ленін, дізнавшись про повернення частини кораблів у Севастополь метав на всіх громи і блискавки: “Жаль, что наші сплоховалі і нє открилі огонь по уходящім в Сєвастополь! Обязатєльно іх надо било расстрєлять і потопіть… мерзавцев, ізмєнніков, прєдатєлєй нєльзя било упускть”. Залишені у Новоросійську кораблі команди “Керчь” і “Лейтенант Шестаков” без особливих ускладнень відбуксирували на зовнішній рейд, позаяк екіпажі судна зійшли на берег або дизертирували. Як тільки на буксир взяли останній корабель, натовп на березі кинувся рятувати ситуацію. Та капітан “Керчі” зреагував негайно. Навівши на людей гармати міноносця, Кукель прокричав у мегафон: “Єслі буксірованію міноносца будут прєпятствовать, я нємєдлєнно открою огонь”. Загроза подіяла, і люди на березі розбіглися. Обпливши всі кораблі, “Керчь” почав по черзі підривати їх. Цей факт у своїй трагедії О. Корнійчук подав комітрагічно, мовляв перед тим, як пустити кораблі на дно, моряки до блиску віддраювали палуби суден, що не відповідало дійсності. Затоплені кораблі Чорноморського флоту німці згодом, якби на глум, передали українському гетьманському режиму. Та попри гостроту і складність у його морському міністерстві велась серйозна кропітка робота. Міністерство працювало над виробленням закону про флот, добилося виділення коштів на розбудову воєнних портів Одеси, Миколаєва, Севастополя, Маріуполя. Прийнято закон про уніформу, вимпели кораблів, воєнно-морський прапор, він був як і нинішній за виключенням тризуба у лівій верхній частині, який варто було б додати до сучасного прапора. Також ви-
Читацьке віче · “Обійдусь без фоток – головне, щоб пацанчики жили. Бо всі геть чисто молоді”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

роблено закон про корпус старшин, воєнно-морських агентів за кордоном, штати морської охорони побережжя. Нарешті 11 листопада 1918 року появився наказ гетьмана про перший набір новобранців на флот. Та незабаром проти гетьмана почалося повстання. Потрясло воно і основами німецької держави. Німці спішно покинули Севастополь, а Скоропадський зрікся влади. На Чорному морі появилася Антанта. Англійці захопили лінкор “Воля” і 6 есмінців. Укомплектувавши їх своїми моряками, відправили у турецький порт Ізмір, а 12 підводних човнів потопили. Частину суден забрали французи. За радянської влади у 20-30 роках ХХ століття шість підірваних кораблів совєти підняли з дна Новоросійської бухти. Два зних повернули Чорноморському флоту СРСР і вони брали активну участь у Другій світовій війні. Лінкор “Цариця Катерина Велика” і есмінець “Громкий” спочивають на дні моря й досі. Через сімдесят років після розпаду СРСР ситуація повторилася. Росія знову привласнила Чорноморський флот й поклала на нього обов’язок контролю за чорноморськими територіями України. 21 квітня 2010 року президент України В. Янукович підписав між Україною і росією угоду, якою на 25 років продовжив перебування російського флоту у Криму, нібито, за зниження ціни на газ. Наступні події відбувалися як у калейдоскопі і вони нам відомі. Загарбання росією Криму у 2014 році, захоплення у 2018 році під час переходу з Одеси до Маріуполя трьох суден ВМС і 24 моряків, стало складовою частиною підготовки агресії росії проти України в 2022 році. Микола САВЕЛЬЄВ, позивний “Волоцюга”, Тероборона Думав: писати – не писати? Напишу. Уривки розмов у палатах госпіталю. – Мене, коли другим прильотом засипало, то думав все. Повітря нема, навколо земля, в голові гуде як в бочці, задихаюсь. Але чую – хтось шкребе. А це Іван, зовсім молодий пацан, лишився і мене розкопував вручну. До половини розкопав – і тут ще один прильот. Я, як виліз, бачу тільки його голова з-під землі. В голови питаю: “Двохсотий?!” А голова каже: “Ні, тільки “трьохсотий”. Цього разу я його розкопав. З’ясувалось, що він мене відривав з переламаною долонею. А два “убедешника” втекли тоді. Цей же Іван в бою двох русняків на позиції зняв. Одного поранив, другого задвухсотили. Поранений потім довго лежав за деревом – хотів перескочити в окоп: в момент стрибка Ванька його і добив. Наші позиції від їхніх були метрів за 50. Я хотів їм в окоп гранату закинути, але з того положення зміг її метрів на вісім кинути, не більше . Іван, до речі, тепер сидить – чекає суду. Звинуватили, що він сциканув і дав команду на відхід. А того просто бути не могло – ясно, що то хтось інший скерував, а не командир відділення, а його дупою хтось просто свою спину прикрив! – Я тепер з хлопцями на пам’ять не фотографуюсь. З ким сфотографуюсь – того відразу і вб’ють. Кажуть, прикмета дурна – фотографуватись на згадку. Обійдусь без фоток – головне, щоб пацанчики жили. Бо всі геть чисто молоді, по 22-24 роки – тільки жити… це я вже в літах. Скільки мені? 31 буде. Вже третє поранення. Нога, рука, голова. І діток троє. От зараз думаю: йти з бригади чи ні, бо право юридичне маю, та й навоювався доста.
Читацьке віче · “Обійдусь без фоток – головне, щоб пацанчики жили. Бо всі геть чисто молоді”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

“Чим більше Лубни “веснішають”, тим глибше закохуюсь в них” Лубенське Різдво Василя Стуса

Ганна КРЕВСЬКА, письменниця, м. Лубни У листі до свого друга Анатолія Лазаренка письменник додає: “...Служу я в Лубнах, на Полтавщині, – хоч тут повезло. Маю стати зенітником, може, й піхота, але це не так важливо… Часу мало. Читати, писати нічого не можна. Оце важко. Хлопці-друзі в більшості розвинені, енергійні, і це скрашує смуток…” Втім, починалося знайомство Стуса та Лубен геть нерадісно. Його перший лист, датований 7.12.1959 р, будить песимістичну картину: “Читати змоги не маю. Лубни – сіре містечко, хоч і посідає третє місце в області за обсягом. Без пам’ятних місць, хіба що згадати панські будинки, зведені на початку, а чи всередині 19 століття”. Однак через три місяці настрій Стуса дещо покращиться. Навесні 1960 р. він напише до товариша Віктора Дідівського: “Відколи вже я тут, а пройшло тільки 3 місяці. Піхота частково мені до серця. Їй богу, піхота бродить степами лісами, яругами і вдень і вночі, і взимку і літом, і мені, в душі трохи романтику, це править за хорошу поживу. Скоро піду в перше “увольнение”, тоді стане на душі легше… Зараз у мене творчий застій. Єдине – пишу оце листи і то з великими потугами, щоб хоч трохи розігнати, розбурхати якесь отупіння, що в мені і навколо мене… Між іншим, цей приблизний майже уявний солдатський спокій пішов мені на користь. Я фізично зміцнів і навіть поправився…” Кардинально позитивними є враження письменника від свого першого “увольненія”, а якщо точніше – від відвідин нашого краєзнавчого музею. А чому? А тому, що там Стус раптом знайшов часточку своєї України. У листі до однодумця і також творчої натури Бориса Дорошенка того ж 1960-го Стус поділиться історичною канвою нашого міста: “Зараз я тобі можу розповісти цікаві факти з історичного минулого Лубенського району. Існують Лубни з 988 року. Тут досі зберігся монастир десь приблизно ХІІ ст., де посідав місце, правда, уже згодом, Ісая Копинський. Бував і Гоголь (в музеї зберіглася його паличка). Шевченко тут був своїм. Славний Ромоданівський шлях – це ж тут, рукою подати. Земля Лубенщини належала Михайлові Вишневецькому, що збудував на догоду вибагливій дружині замок, зруйнований десь 1648 р. в час визвольної боротьби. Тут відступав Наливайко, гнаний під Лубнами ляхами, та й Солониця – зовсім близько… Кожен камінь зберіг сліди історії. Не зважаючи на всі сучасні і вже усталені метаморфози, є немало гордого і самоусвідомленого у людей цього краю. Якийсь архітектор з Москви записав у книзі відвідувачів музею, що ось, мовляв, яке горе – російська мова в музеї не в пошані і всі написи та роз’яснення зроблено, бач, виключно по-українськи, і він мав рацію. Був цілком щирий і справедливий в своєму обуренні… Словом - враження чудове од міста…Чим більше Лубни “веснішають”, тим глибше закохуюсь в них…”. Після цих рядків з особливою приємністю хочеться відзначити, що саме збереження української мови та минувшини в залах нашого музею додало Стусу снаги тягнути свою солдатську лямку далі. Вікіпедія стверджує, що Стус служив на Уралі, але насправді його туди перевели з Лубен. Темна історія. Потребує ще досліджень. Якщо одним словом – був занадто свободомислячим. За переказами лубенських краєзнавців, Василь Стус, перебуваючи в нашій дивізії, буцімто вів себе вкрай негідно та провокативно – спілкувався із товаришами по службі та армійським начальством лише українською мовою. На той час радянська армія всю субординацію, накази та команди озвучувала суто російським “язиком”. А не шкодує і начальство тримає іх за живих мерців, а другі – справжні професіонали, так звана “Ліга”. Ці найманці мають навіть свій кодекс честі: вони не мародерствують, а якщо знаходять в тебе гроші, документи чи мобілку, то документи передають керівництву, а гроші і мобільні закопують в землю! Уявляєш?!! Каже, що були випадки, коли до наших полонених кидали кількох вагнерівців, які крисанули у мертвяків гроші, то їх перед тим били ще жорстокіше, як наших бійців! Поміняли їх швидко на двох чи трьох вагнерівців з “Ліги”. Хотіли йому після пережитого дати лише 10 днів відпустки. Ледве випросив 30... – Хто б мене в чому не звинувачував, але я проти кобіт на війні! Медсестра на самому нулі просто ні до чого: накласти турнікет і витягнути тебе може той, хто поряд! Міномет чи гармату вони обслуговувати не можуть, тримати їх в остогидлих окопах, щоб жінки простуджували яєчники і потім не могли народити – тупо, а тих кілька толкових снайперів чи операторів “Стугни”, яких я бачив, чи про яких чув, то скоріше виняток, а не правило! На блокпостах перевіряти документи – так, в медчастинах, лікувати і ставити крапельниці – так, в штабах працювати з документами чи сидіти на раціях – так, а гнити в промерзлих окопах – то не діло для жінки. І хто б мені що не казав, а 50 тисяч жінок в українському війську, то перебір!.. – Думаю, що самогубців, котрі застрелились чи підірвали себе на війні, теж треба ховати з почестями. І не треба зі мною сперечатися! Адже в цьому винні не тільки вони, а й керівники, котрі не побачили, що людина вже доведена до психологічної межі та відчаю, і потребує лікування, відпочинку, або комісації. І наше щастя, якщо нещасний вирішив Василь Стус. Лубни, 18 січня 1960 р. Юному борцю тут лише 22… тут, у районному містечку, отаке “чепе” союзного масштабу. Отож Стуса від гріха подалі перевели на Урал, сподіваючись суворими умовами служби впокорити “єретика”. Втім, не так сталося як гадалося... За волелюбство, за любов до історичної пам’яті та рідної мови Стуса з часом засудять. Приводом стане його науково-літературна розвідка про Тичину, якого жорна системи розтерли на макуху. Василя арештують через тиждень після його дня народження, 12 січня 1972 р. Затим 9 місяців маринуватимуть в слідчому ізоляторі, а він… напише там збірку “Час творчості”. просто засунути ствол в рот, гранату під шию чи голову в петлю! Бо, уявіть, якщо він перед тим захотів би помститися справжнім чи уявним винуватцям своїх страждань?! Бо в кожного в руках автомат, а навколо повно гранат! Про офіцерів-психологів просто не згадуйте, бо в нашому мехбаті психолог вічно на стакані і йому самому потрібен психолог. – А ти що, не солдат? А, закінчив Львівську Сухопутку? І? Заптурили Вашу L-ку? Буває. То ще щастя, що один тільки 200- тий. Нога і вуха? Кров з вух? То в тебе сто відсотків тріснуті барабанні перетинки. Не знаю. Може і зшивають. А не виключено, що тобі випишуть слуховий апарат. Але впевнений, що ти вже відвоювався. Скільки? 22 роки? Нормально. Але генералом вже точно не будеш. – Кажеш, по вас ваша ж мінометка стріляла? Вірю. А ми вночі окопались, а начальство дивиться в тєпліки, а на нас суне піхота. Нам команда: “Вогонь!” Ми й… Потім з’ясувалось, що це наша мотопіхотна бригада, яка перед нами стояла, отримала команду відвести свої підрозділи. Вночі. А те, що ми вже стоїмо позаду, вони просто не знали…Неузгодженість дій і відсутність комунікації. Чи багато ми поклали? Не знаю. Але тепер з цим і живу… – Це мій побратим з Лисичанська. Нормальний мужик, хоча й по-русскі говорить. Задню не дає. Справжній десантник. Йому на брамі написали: “Предатель”. А дружина забрала малого і виїхала в Рашу, в Ярославль. Він їх ненавидить ще більше, ніж ми. А от на українську не переходить. Хоча сам розуміє, що навіть на фронті це небезпечно. Уяви собі, тебе питають: “Стій, хто йде?!”, ати у відповідь: “СвАІ!” Уявив? Підготувала Любов Долик з вільної мережі На Святвечір 85 років тому народився нескорений Василь Стус. Мало хто знає, але 1959 року строкова військова служба для 21-річного Василя почалася саме з Лубен, точніше, з військової частини № 03304 (115 гвардійська мотострілецька дивізія). “Чим більше Лубни “веснішають”, тим глибше закохуюсь в них”, – писав Стус.
Читацьке віче · “Обійдусь без фоток – головне, щоб пацанчики жили. Бо всі геть чисто молоді”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Росія має здохнути!

Але перед хлопцями незручно: що подумають про мене? У вас відказників багато? У нас на ППД чоловік 70 написали заяви. Чесно кажучи, не розумію, на дідька таких в армії тримати, плати зарплату, годуй, вдягай, а воно потім напише: на “нулі” не поїду, бо там страшно і можуть вбити! Так це війна – вбити скрізь можуть… – Я тільки три дні провоював і прилетіло. Якраз пораненого виносили. Рука відмовила, нога, голова, як не своя, вже 5 місяць по палатах. Рука запрацювала, нога до половини, а голова, певно, так і лишиться дурна. Болить дуже… – Мене снайпер поцілив. Ззаду, через бронік, на виліт. Куля пройшла три сантиметри над серцем. Лопатка переламана, всередині трохи ушкодження, але житиму! Бачиш – сам ходжу! А снайпер – лох, думає, що мене вбив))) – Не повіриш, товаришеві руку відірвало повністю, а висновок комісії “обмежено придатний”. Думаю, хочуть його десь на військкомат засунути, але де ти на таку кількість калік наберешся військкоматів?… – Думаю, наш комбат начальство надурив і повідомив, що такий і такий рубіж вже взято! А там подумали: якщо взято, то навіщо там підтримка арти? Саме тому, коли пішли вперед, то жодного пострілу арти і не було. А орки мали і танки, і мінометку. Так нам накидали – мама не горюй! Трьохсотих тоді вивезли, а 200 забрали тільки після того, як цей берег Херсонщини визволили!.. – У мене брат прикордонник, то каже: відбули три місяці – і ротація – приїжджають інші. Не те, що в нас: як залізеш в той проклятий окоп, то таке враження, що ти сам перетворився на грудку слизької землі: чорний, слизький, смердючий і не дуже комусь потрібний… – Ми “двохсотого” дуже важко витягали: снайпер не давав підійти. Спершу арматурою за шолом зачепили – ремінець обірвався, потім за бронік – знову обрив – він важкий, плюс броня, плюс автомат, але з горем витягнули. А мене відразу навчили: як бачиш, що когось снайпер завалив – не кидайся до нього, бо він і тебе завалить. Те саме з пораненим – якщо він може сам себе перев’язати – і повзти – хай так і робить. Не може – тут за обставинами. Найкраще – кинути дими і тоді щось пробувати робити. Бо твій героїзм – в цій ситуації, то є звичайна тупість. Всі справжні герої лежать рядочком на цвинтарі. Або присипані в ровах. А начальство одне одного в цей час нагороджує… – Він після обстрілу в полон до вагнерівців потрапив. Очі відкрив: навколо всі побиті лежать. Взяв автомат – і хитаючись йде. Бачить – під деревом хтось бородатий сидить. Питає: “Ти наш?”, а у відповідь чує: “Да”. І на рукаві в бороданя – червона стрічка! Він за автомат – а в магазині жодного патрона. Його вагнерівці відразу хотіли вбити, але мужик схитрував: каже, не вбивайте, я вам на карті покажу, де українські міномети стоять. Його привели в штаб, а він карти читати не вміє, то будь-де й тикнув! І якраз попав пальцем… в їхні позиції! То вони його до непритомності бітами побили, але вже вбивати не стали. Він в них там до обміну і сидів (вагнерівці мають свій обмінний фонд, який не світять). Розповідав, що є два різновиди вагнерівців: одні – прості зеки, яких ніхто
Тільки в “СП” · “На ловця і звір біжить! Нещодавно в Інтернеті мені трапилася репродукція акварелі Тараса Шевченка”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

кий зворушений цими побаченнями з дівчиною, що навіть не став пускати в свою душу товаришів, з якими жив у хатині на Козиному болоті, відмахнувшись, мовляв, вона вже заручена! Авжеж, після невдалого сватання до Феодосії Кошиць, що травмувало його душу, не був охочий до афішування своїх стосунків і намірів. Але оте „заручена” викликало в мене певні сумніви: а що як насправді вона була заручена саме з Тарасом? Хто ж була ця дівчина? Біографи висувають різні версії, згадуючи, зокрема, і ту ж попівну Кошиць. Можливо, на цю думку навертає вжите Чужбинським слово „богомольці”. Проте в ті часи для людей ходити на прощу до Києва було за звичай. Мої бабуся Ганна Оселедець ходили двічі пішки в Лавру аж з-під Конотопа. Та й аpriori не міг молодий Тарас засиджуватися „до полуночи” у попівни, ще й тієї, від якої нещодавно отримав гарбуза. А коли б то чужа наречена, то чи дозволила б їй старша жінка, схоже на те, що мати, засиджуватися з чужим майже тридцятирічним чоловіком „до полуночи”? І взагалі, чи могло аж так зворушити душу поета миттєве знайомство – можливо, ця історія мала свій початок у не такому вже й далекому минулому Шевченка? Седнів! — промайнув здогад. Адже саме напередодні цього випадку Шевченко повернувся із Седнева від братів Лизогубів, де мешкав і творив щовесни два роки поспіль – 1846 і 1847. Вбитий “гарбузовим сватанням” до попівни й зворушений одруженням у лютому П. Куліша та заручинами М. Костомарова, Тарас прагне й собі конче одружитися. У листі до О. М. Бодянського від 3 січня 1850 року з Оренбурга він з гіркотою повідомляв: “...думав уже в Києві ожениться та й жить на світі, як добрі люде живуть, – уже було й подружіє найшлось. Та Господь не благословив моєї доброї долі! Не дав мені докончить віку короткого на нашій любій Україні!”. Отже, таки “подружіє найшлось”, тобто вже посватався! До кого ж? Вочевидь, і йшлося саме про його останню седнівську любовну історію! „Думав уже в Києві ожениться” – пряма адреса пошуку нареченої, бо ж таки не в рідному селі з попівною, а в Киє-
Тільки в “СП” · “На ловця і звір біжить! Нещодавно в Інтернеті мені трапилася репродукція акварелі Тараса Шевченка”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Презентуємо нову книжку письменницьких розвідок Антонії Цвід “Таємниці Тараса Шевченка: Кохані жінки. Міфи і правда” Фрагмент

Від авторки. На основі архівних матеріалів, споминів сучасників, творів поета, новаторських досліджень сучасних шевченкознавців та авторського розслідування матеріали книжки відтворюють правдиві сторінки потаємного життя Тараса Шевченка. Невідомі документи, які розшукала дослідниця, гіпотези та міфи, зібрані в одному дослідженні, додають до образів жінок у творчості поета та художника неповторних і неочікуваних барв… Науково-популярне видання для освітян, істориків, шевченкознавців, молоді, а також для всіх, хто цікавиться життям і творчістю Тараса Шевченка. Дівчина з Лаврських пагорбів – мати прямого нащадка Шевченка? Дмитро Павличко, тримаючи в руках мою трилогію “Возлюбленик муз і грацій”, запитав: “А Ви згадали в романі про ту дівчину, з якою Шевченко прогулювався на Лаврських пагорбах? Хто вона?” А й справді – хто вона була? Це спонукало мене до пошуку. Мої письменницькі розслідування вдалося зрештою підтвердити деякими архівними матеріалами, та ще й віднайденими таємними родинними реліквіями в самому Седневі. Отже, біографи Шевченка досі гадають, хто була та загадкова дівчина “с замечательным личиком”, з якою, за спогадами О. Афанасьєва-Чужбинського, поет зустрічався на Лаврських пагорбах. Висувалися різні версії. Вочевидь, може існувати невідома пряма Тарасова родинна гілка? Про ці трепетні побачення поета з милою дівчиною на Лаврських пагорбах у своїх спогадах О. Афанасьєв-Чужбинський, який мешкав тоді з Шевченком у хатині на Козиному болоті, писав: “По вечерам Шевченко начал пропадать и не говорил, где просиживал до полуночи... На живописной дикой тропинке, ведшей из Царского сада на Подол прямо через скалистый берег, я однажды нечаянно увидел Т. Г. в незнакомом обществе, состоящем из двух старух, нескольких детей и очень хорошенькой девушки. Последняя откинула вуаль. Раскрасневшееся личико ее, окаймленное светлыми волосами, было замечательно”. Евріка! “Через скалистый берег” – сьогодні між цими скелями прокладений місток закоханих, де молодята зав’язують червоні стрічки, навіть не здогадуючись про цей випадок у житті молодого Тараса. Чим не містика?! Але це – між іншим. На мій погляд, Тарас був таві мав „ожениться”! А фраза: „не дав мені докончить віку короткого на нашій любій Україні!” – явно вказує на причину того, що весілля Тараса не відбулося саме через арешт! “Весной они приехали, но я уже был далеко”, – напише він в біографічній повісті “Близнецы”, і саме ця Шевченкова фраза підтвердить, що йдеться про останню симпатію перед арештом. У повісті “Близнецы” читаємо про “лаврський” період: “Однажды я, давно как-то, отслужив раннюю обедню в Лавре, вышел по обыкновению на типографское крыльцо. (...) И только было начал сравнивать линии и тоны пейзажа с могущественными аккордами Гайдна, как услышал тихо произнесенное слово: “Мамо!.. Мне, мамо, всегда кажется, что я на этом крыльце как бы слушаю продолжение обедни”. Зачарований, він ішов за жінками аж до трактиру, де вони зупинилися, а згодом чаював у них в номері, а також на їхнє замовлення Марія Стадниченко (за версією А. Цвід). Портрет невідомої в бузковій сукні (Офіційна назва). Т. Шевченко. Акварель (1846–1847) намалював пейзаж з Лаврських пагорбів. “Рисунок акварельный был у меня давно начат. Я его тщательно окончил и на первом плане между липами нарисовал моих незнакомок и себя тоже нарисовал...”. Вочевидь, про цих седнівських жінок і йдеться у творі! На ловця і звір біжить! Нещодавно в Інтернеті мені трапилася репродукція акварелі Тараса Шевченка, на якій зображений пейзаж з персонажами на передньому плані на лаврських пагорбах, яка чомусь підписана “Невідомий рисунок Т. Шевченка” (Просто дивно, чому його не включили в офіційний перелік Шевченкових робіт, адже він саму повісті описує цей пейзаж?! Але у нас, а надто за тих часів, а нині за інерцією, багато що лишається поза бар’єром). Я зрозуміла, що дві дами, старша й молода, зображені між двома липами, це і є жінки, згадані в повісті і в спогадах О. Чужбинського. “Голова накрыта была, вместо обыкновенной женской шляпы, белым широким, без всяких украшений чепцом”. Так і є! Якийсь білий довгий покрив на голові жінки. На акварелі Шевченко трохи осторонь спілкується, можливо, з О. Чужбинським, з яким і зустрівся на пагорбах, а ще одна чоловіча фігура, либонь, належить другому співмешканцю по Козиному болоту, художнику Михайлу Сажину. Жінка в повісті називала дівчину Глафірою. І зустріч ця трапилася на початку літа. Хочу додати родзинку від письменника й шевченкознавця В. Жадька, який у своїй книзі “І я лину у віки давноминулі” ось як описує Царський сад у Києві: “Художник Т. Шевченко прямував до Києво-Печерської лаври через Царський сад, щоб змалювати храми, внутрішній вигляд Ближніх і Дальших печер, цікаві типи прихожан. Оскільки Царський сад, а нині – Міський, розташований між Маріїнським та Хрещатим парками, де Шевченко малював і відпочивав, буде не зайвим згадати дещо з його історії. Закладений 1743 року за проектом італійського архітектора Вартоломея Растреллі (1700–1771) на основі старовинного Регулярного саду біля царського палацу, заснованого Петром І, у парку за участю садових майстрів Д. Фока й Л. Гофмейстера висаджено плодові дерева, розбито різнорівневі оранжереї”. Цікаво, репродукція, що мені трапилася, була підписана, як невідома робота Тараса Шевченка, але раптом я натрапляю в книзі В. Жадька на іншу її назву – схоже, що йдеться тут про одну й ту ж акварель: “На Тарасовій картині “Краєвид старого Києва з боку Царського саду” бачимо попереду тополі, а за ними – храми Києва: Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий монастир, Олександрівський костел та Київський сад (за версією А. Цвід). Т. Шевченко. Акварель. 1846 дві дерев’яні церкви поблизу Софійської площі – Іоанна Златоустого і Троїцьку, розібрані 1885 року в зв’язку з побудовою Присутствених місць”, – пише В. Жадько. В. Жадько також коментує Шевченкову згадку про Царський сад в повісті “Близнецы”: “Розповідаючи про зустріч з двома незнайомцями, що приїхали на прощу до Києво-Печерської лаври, художник намалював на передньому плані трьох молодих “джентльменів”, серед яких упізнаємо Шевченка з друзями, ймовірно, Сажином й Афанасьєвим- Чужбинським, які проходжаються алеєю саду, захоплюючись його красою. На картині не важко впізнати руку Шевченка – натурально змальовані дерева на передньому плані, й тополі – Тарас Григорович майже на всіх картинах “садив” ці дерева”. Отже, назва таки є! І все ж я схильна цю акварель називати так, як називав сам Тарас Григорович, позаяк певна, що не стільки види міста цікавили його, зображені на дальньому плані, скільки дві особи жіночої статі на передньому. До речі, якось неприродно великими в білому зображені косарі – як боги, ніби їм надана особлива честь. Лише Шевченко й міг так величати трударів! Зізнатися, чула, буцім, це не Шевченків малюнок, мовляв, і стиль не його, і ніде в збірниках його творів не зазначено. Може, й так, тільки там багато ще чого не зазначено. Тому формую власну думку. Порівнюю з “Садом”, написаним у Мангишлаці й іншими роботами, й, хоч я й не фахівець в галузі мистецтва, але не бачу особливої стильової різниці. Я на акварелі бачу самого Шевченка і його друзів, жінок, і гадаю, що одна з них дівчина, яку описав О. Чужбинський, а друга – та, яку описав Шевченко в повісті разом з дівчиною. Бо в повісті читаю майже опис цієї картини: і дівчину, і її матір, і навіть одяг, який вони носили. Гадаю, лише Шевченко міг піднести ко-
Тільки в “СП” · “І ось сама доля підкидає мені дивовижні факти, не зафіксовані в жодних джерелах”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

сарів до рівня богоподібних велетнів… і чомусь же ж вони – з косами! Та й стиль, як на мене, не надто відрізняється від інших, з яким її порівнюю. Отож ця зустріч біля Лаври сталася на початку літа, після повернення поета із Седнева в 1846 році. Хочу зауважити, що до цього ж періоду відноситься й “Портрет невідомої в бузковій сукні”. Не міг Шевченко, живучи в Седневі дві весни поспіль, не змалювати портрет коханої дівчини! Ана цей період випадає лише дві роботи “невідомої”, другий – жінки, явно старшої за віком та з її постави видно, що й – вищим становищем у суспільстві – “Портрет невідомої в блакитній сукні”; обидві вони датуються одним і тим же періодом: ІV 1845 – ІV 1846. То ж можна припустити, що дівчина в бузковій сукні – це і є портрет юної Марії Стадниченко. До цих думок підштовхує і схожість образу дівчини із зображеною на акварелі “Київський сад”. Один овал обличчя! Та ще й голова дівчини посаджена так само! І що мене здивувало – на жодному з портретів Шевченко так не викладав руки пацієнтки. Зверніть увагу, руки навхрест вона тримає під лоном, ніби хоче приховати чи захистити його! І захистити за допомогою символічного хреста з рук. Отже, можна з цього виснувати, що Шевченко міг знати про її таємицю! А коли я прочитала в 7 томі Повного зібрання творів, що 1929 р. цей портрет експонувався на виставці творів Т. Шевченка в Чернігові (Каталог, стор. 17, № 9), то це розбило мої останні сумніви. Це вона! У повісті Шевченко пише: “Следующую осень прожил я у них в деревне и уже называл их своими родными сестрами. А к концу осени старшую называл уже мамою, а меньшую – невестою. Я совершенно был счастлив (виділення А. Ц.)”. Що це значить: “...старшую называл уже мамою, а меньшую – невестою” – за цією фразою прочитується, що заручини вже відбулися? Отже, посватався і заручини відбулися? Далі ще один прототип автора цієї ж повісті Саватій, образ якого виведений у внутрішній повісті твору (якби повість у повісті), у листі запрошує головного героя, який веде оповідь від першої особи, на весілля й посвячує в історію свого кохання з – Наташою. Ця історія виглядає, як продовження попередньої, тобто головної, “лаврської” оповіді (Шевченкові притаманний конспіративний прийом, згадаймо хоча б повість “Художник”). Тут в образі дорослого Саватія автор зображує себе і своє життя на засланні. Отже, і прототип нареченої, тобто дівчина, яку він назвав Наташою, – теж мала місце в житті Шевченка. То Глафіра, чи Наталка? А, може, за цими іменами приховується Марія? Саме в оповіді Саватія, як на мене, і закодована історія заручин Шевченка. “Взаимные наши посещения продолжалися без малого год и кончилися тем, что я уже другой месяц в роли жениха и совершенно счастлив”. Отже, поет зізнається, він уже був “в ролі жениха”! І вже другий місяць як наречений! Повторенням у внутрішній повісті, тобто ніби в другій історії, визначення одного й того ж душевного стану героя: “совершенно счастлив”, – Шевченко ніби кидає в майбутнє своєрідний золотий ключик до розкриття таємниці, розкодування його лаврської історії: дає зрозуміти, що йдеться про одну й ту ж особу чоловічої статі, а отже, й жіночої. До того ж, він тут і вдруге подає розшифровку терміну їхнього знайомства – “без малого год”. Саме стільки поет і міг бути знайомий зі седнівчанкою з початку березня 1846 року свого перебування в Седневі до моменту його арешту (5 квітня 1847 року) на шляху до Києва, куди він поспішав за старшого боярина на весілля до М. Костомарова. І це, як на мене, є черговим аргументом на користь седнівської красуні. Особливо, коли зважити на оте уточнення, що через рік вони приїхали до Києва, але його вже там не було. Це було „к концу осени”, а вже в грудні, напередодні Нового року, Шевченко зустрічається з кирило-мефодіївцями і навесні його арештовують – на шляху з того ж таки Седнева. Весілля, як відомо, не відбулося, нареченого й боярина арештували, а непритомну наречену винесли з церкви на руках. Я далася диву, коли прочитала в одному з листів Шевченка до Андрія Лизогуба (від 22 жовтня 1847 року): “Шкода, що я не покинув тойді у вас рисунок київського саду, бо він і всі, що були при мені, пропали. У І. Фундуклея”. Те, що художник виділяє з усіх лише саме малюнок (“бо він і всі, що були при мені”), також видається красномовним. Але найбільше інтригує, що він висловлює свій жаль щодо “київського саду” не комусь, а саме седнівчанинові! Це прямо вказує на те, що дами з Лаврських пагорбів і є седнівчанками. І саме це розвіяло мої остаточні сумніви. Крапка. На щастя, роботи Шевченка були збережені в жандармських архівах, і сьогодні, як на мене, цю роботу, яку я описала вище, можна сміливо перейменувати на “Київський сад”. Виходить, коли б не цей трагічний випадок з весіллям Костомарова, наступне весілля могло б стати Тарасовим? Він уже другий місяць, як міг бути одруженим! Саме весіллям і закінчується повість “Близнецы” – треба гадати, нещасливець домріяв те, що так і не здійснилося! *** І ось сама доля підкидає мені дивовижні факти, не зафіксовані в жодних джерелах. У це важко повірити, та все ж – уявіть собі! тримаю в руках... пожовклий лист, який свідчить, що Тарас Григорович буцім мав сина Федора від своєї нареченої, яка мешкала… в Седневі! І навіть пожовкле фото сина тієї жінки! Я запалилася – чи ж не з нею розлучив поета арешт просто перед весіллям?! Після виходу в світ мого роману-трилогії “Возлюбленик муз і грацій. Кохані жінки Тараса Шевченка” у 2017 році чоловік родом із Седнева довірив мені свої родинні реліквії, які передавалися з покоління в покоління як найбільша таємниця роду: пожовклу світлину свого прадіда Федора – на його переконання, сина Тараса Шевченка – і такий же пожовклий лист, який цю ймовірність засвідчує. Що ж спонукало цю людину до такого „самовідкриття” після десятиліть мовчання? Можливо, думка про те, що в моєму тритомнику про коханих жінок Шевченка, він не знайшов тієї, яка… привела на світ єдиного нащадка великого Кобзаря?
Тільки в “СП” · “І ось сама доля підкидає мені дивовижні факти, не зафіксовані в жодних джерелах”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Міфи і правда про коханих жінок Тараса Шевченка (“Таємниці Тараса Шевченка: Кохані жінки. Міфи і правда. Письменницькі розвідки”. Ж-л “Київ”. № 11–12. 2022)

Людмила КОТКОВА Обрії розкриття життя і творчості Тараса Шевченка дедалі розширюються: виникають нові версії, і лише час покаже, які зних підтвердяться, а які кануть в небуття. Саме цій темі присвячена новаторська книжка письменницьких досліджень Антонії Цвід “Таємниці Тараса Шевченка: Кохані жінки. Міфи і правда”. У ній ідеться про жінок, яких кохав поет, про невідомі факти стосунків з музами генія, а також про легенди й реальність його життя. Досі тривають суперечки про те, чи бував Тарас Григорович у Варшаві (В. Жадько), чи кохала поета графиня Анастасія Толстая до заміжжя (Р. Смирнова), чи була останньою нареченою митця донька француза Анна Ренні, яку вдочерив його слуга Шариков (О. Вареник) тощо. Авторка в останній праці поєднала наукові дослідження провідних шевченкознавців із власними знахідками, мотивуючи це тим, що “затісно поетові в прокрустовому ложі ідолопоклонства, в яке ми його штучно вклали. Настав час дозволити генію дихнути вільно у його вільній Україні, за свободу якої він боровся і за що нині проливається кров... Вперше йому вдалося звільнитися з кріпацтва, вдруге – з каторги, а втретє – від догм”. Для більшої переконливості викладу Антонія Цвід послуговувалася щоденником Т. Г. Шевченка, його епістолярною спадщиною, спогадами сучасників, дослідженнями біографів різних поколінь. Письменниця, як справжній детектив, дослідила сама “історію про седнівську наречену, доньку Івана Стадниченка, вихованку Лизогубів, з якою поета розлучив арешт, про що розповідають відкриті мною в Седневі таємні родинні реліквії”. Аналізуючи окремі фрагменти повістей “Близнецы” й “Художник” Тараса Шевченка, його акварелі “Портрет невідомої в бузковій сукні”, “Київський сад”, листи до Андрія Лизогуба, Варвари Рєпніної, Йосипа Бодянського тощо, Антонія Цвід зважується на сенсаційну гіпотезу: Тарас Шевченко мав наречену, яка жила в Седневі, що на Чернігівщині, з якою його розлучив арешт і заслання. І була це та сама дівчина з Лаврських пагорбів, ім’я якої досі було нікому не відоме. Про зустріч Шевченка з нею написав у своїх спогадах його товариш О. Афанасьєв-Чужбинський. А також Антонія Цвід пропонує власні версії щодо окремих художніх робіт Т. Шевченка: портрет седнівської нареченої Марії Стадниченко позначений як “Невідома в бузковій сукні. Тарас Шевченко”, віднайдена акварель “Київський сад” позначена як “Невідомий пейзаж Тараса Шевченка” (на погляд авторки, саме його згадує митець у повістях). Несподіване знайомство з Михайлом Байдаковим (родом із Седнева) лише підтвердило здогади дослідниці, а таємні родинні реліквії цього чоловіка вказували на можливість того, що в Шевченка ймовірно був нащадок, якого звали Федір. Фото свого прадіда, а також пожовклий лист М. Байдаков показав письменниці, за її порадою передав до Інституту літератури АН України. Автором листа був Андрій Степанович Стадниченко, який доводився внучатим племінником седнівській нареченій Шевченка. Як зазначено в розвідках Антонії Цвід, серед седнівчан ще й досі ходять перекази про кохання Шевченка з Марією Стадниченко. Оповідає Антонія Цвід і про зустріч з чернігівським істориком та науковцем Ервіном Міденом (вихідцем із Седнева), який підтвердив цю версію. Він разом з мамою збирав по краплинах перекази седнівчан про історію цього кохання, про що й розповідає під час екскурсій в чернігівських музеях. Отож седнівчанка Марія була вихованкою Іллі та Андрія Лизогубів, у яких Тарас жив і працював дві весни поспіль. Господарі його приймали в себе як дорогого гостя. Саме в них Шевченко й познайомився з донькою Івана Стадниченка, який порятував життя старшого з братів Лизогубів, Віталія, що був тяжко поранений під час війни з Наполеоном (ця історія описана в енциклопедії “Вікіпедія”). Вдячна родина Лизогубів подарувала йому землю, а дітей, Марійку та Петра, взяла на виховання. Ті навчалися письма, гри на фортепіано, співу, танців. Тож дівчина хоч і була простого роду, але мала світське виховання. Чим не пара? Тарас теж був простого роду, але мав належне виховання завдяки баронесі Софії Енгельгардт, якій авторка книги присвятила окремий есей… Ервін Міден переповів письменниці, що “все село бачило, як вони гуляли вдвох мальовничими берегами Снову, разом співали й читали вірші в альтанці і вже сподівалося на весілля…”. Та не так воно сталося, як гадалося. Шевченко із Седнева поїхав на весілля до свого товариша М. Костомарова, де його й арештували на переправі через Дніпро, не дозволивши й ступити вільною ногою на берег. Так доля навіки розлучила закоханих... Із заслання Шевченко з гіркотою про це писав до О. М. Бодянського від 3 січня 1850 року з Оренбурга: “...думав уже в Києві ожениться та й жить на світі, як добрі люде живуть, – уже було й подружіє найшлось. Та Господь не благословив моєї доброї долі! Не дав мені докончить віку короткого на нашій любій Україні!” Шевченкознавчі розвідки Антонії Цвід – копітка праця. На цілком логічне запитання, чому така важлива інформація стільки років замовчувалася, маємо відповідь самого Михайла Байдакова: “Наш рід можна зрозуміти – залякані царськими та більшовицькими репресіями, та ще й той факт, що були живі нащадки асесора Кириченка, який дав своє прізвище Федорові… Та й соромилися, бо тоді стати покриткою – була велика ганьба, навіть коли на це була така поважна причина, як арешт і запроторення нареченого на каторгу... Тож уявіть собі, як під час арешту Шевченка всі були сконфужені й настрахані. Тепер, у вільній Україні, я можу відкрити родинну таємницю своїм дітям”. Безперечно, рецензована публікація Антонії Цвід є сенсаційною. Письменниця ненав’язливо пропонує читачеві своє бачення. “Дивлюся на світлини й думаю – ось вони, прямі нащадки Тарасові. Замовчувати цей факт лише через моральні застороги? Нехтувати прямою гілкою родоводу нашого Пророка лишень тому, що Тарас Григорович не встиг одружитися через раптовий арешт? Певна, що ні, бо істина – понад усе!” – підсумовує авторка. Хочу звернути особливу увагу й на манеру викладу цих розвідок. Інтеграція стилів, детективний пошук, цитування наукових джерел притаманні Антонії Цвід у цій рецензованій праці. Своєрідний експресивний потенціал дослідження, логічна несуперечливість, чіткі світоглядні та лінгвокультурологічні орієнтири письменниці – це далеко не повний перелік характерних особливостей книжки “Таємниці Тараса Шевченка: кохані жінки”. Мовний матеріал доробку Антонії Цвід, точні дати, топонімічна лексика схиляють читача до глибоких роздумів. А підзаголовок “Міфи і правда” свідчить про те, що авторка не має на меті когось остаточно переконати, вона дозволяє кожному визначитися з остаточним висновком. До слова сказати, Антонії Цвід також вдалося довести і висвітлити в своєму романі-трилогії “Возлюбленик муз і грацій”, що найяскравіша муза Шевченковогого пензля, Амалія Європеус, яку він описав у повісті “Художник”, не зникла з його життя, а продовжувала йому позувати й після заслання. Легко можна спостерегти її риси на славетних акварелях Шевченка студента “Жінка в ліжку”, “Мотря в Мазепиних покоях” (“Марія”), картині “Катерина” та на останніх роботах Шевченка академіка “Дніпрові русалки”, “Сама собі в своїй господі”, “Митець і муза”. Оповідь про седнівську наречену з Лаврських пагорбів започатковує серію дослідницьких есеїв Антонії Цвід у цій новій книзі про коханих жінок Шевченка, невідомих сторінок з його життя. Аналізуючи версії деяких шевченкознавців, авторка намагається зробити власні висновки, що з цього міф, а що правда. Уже в наступних номерах журналу “Київ” читач дізнається й про інші точки біфуркації з особистого й творчого життя Тараса Шевченка. Утім, якою б не була правда, а письменницька розвідка Антонії Цвід “Таємниці Тараса Шевченка: кохані жінки” не залишить байдужим жодного читача. Це, однозначно, новий погляд на біографічні сторінки нашого Кобзаря, свіжа думка, яка стимулюватиме шевченкознавців переглянути подані авторкою факти й синтезувати надруковані дослідження. Про автора Людмила Коткова, кандидат філологічних наук, доцент кафедри філологічних дисциплін та методики їх викладання Чернігівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського.
Шевченкіана · ““Заповіт” перекладено понад 1604ма мовами світу”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Дякуймо Богові за те, що послав нам Тараса Шевченка

25 грудня 1845 року в Переяславі, якраз на Різдво Христове, Тарас Шевченко написав свій найвідоміший і найпронизливіший вірш – “Заповіт”. Незадовго перед тим поет важко захворів на двостороннє запалення легенів. Його життя висіло на волосинці. Очевидно, ні сам Тарас, ні лікар Андрій Козачковський, в якого він гостював і лікувався, не мали великих сподівань на одужання. Анатолій КОВАЛЬЧУК, учасник боротьби за Незалежність України Усвідомлюючи майже безнадійний стан здоров’я, 31-річний Шевченко звернувся до рідного народу з прощальним посланням. То був геніальний вчинок нашого поета, безпрецедентний у світовій літературі! Щоб його здійснити, важко хворому Тарасові довелося мобілізувати вольові, фізичні, духовні й інтелектуальні зусилля. В короткому вірші, написаному впродовж декількох хвилин, Шевченко вказав українцям на єдино правильний спосіб визволення України від жорстокого гноблення – “кайдани порвіте!”. Тому Тарасів “Заповіт” вічний, як український народ! “Заповіт” – різновид вірша-пам’ятника, літературного жанру, відомого з часів античності. Шевченко виступив новатором, поєднавши традиційний поетичний заповіт із бунтівним закликом до земляків підняти національно-визвольне повстання проти ненависної Московщини – жорстокого окупанта, осоружного гнобителя й визискувача не тільки українців, але й десятків інших поневолених народів. Вірш написано у формі монологу ліричного героя-поета, зверненого до всіх земляків. Завдяки художній довершеності та величезному ідейно-патріотичному потенціалові він належить до найдосконаліших зразків не тільки української, але й світової політичної лірики! Автор упевнений: нація – невмируща, український народ непереможний. Але волю, власну державу і щасливу долю він зможе здобути тільки у важкій, упертій і безкомпромісній боротьбі проти лукавого, жорстокого ворога. Після смерті поета українці мусять – як заповіт – виконати останню його волю: звершити велику справу національного й соціального визволення. Щоб вільно, мирно, щасливо і заможно зажити у “Вкраїні милій”. Вірш пройнятий глибоким почуттям нерозривної єдності індивідуальної долі автора та історичної долі українського народу, впевненістю в його нездоланній духовній могутності, великою вірою в остаточну перемогу над темними, зловорожими силами. Шевченко також висловлює надію на те, що майбутні покоління гідно оцінять непроминальне значення його творчості і назавжди збережуть пам’ять про поета як вірного сина України. Композиційно “Заповіт” складається з трьох частин, пов’язаних між собою інтонаційно. Перша частина твору містить прохання, звернене до сучасників, бути похованим в особливому місці. На давній високій могилі, серед широкого степу, на березі Дніпра. Саме там, де впродовж багатьох тисячоліть творилася українська історія, де покрили себе вічною славою багато поколінь героїчних захисників України, передусім славні козаки. Багато їх полягло в боях за волю рідного народу. Бути похованим “на могилі” означало для поета успадкувати долю мужніх оборонців рідної землі, прилучитися до безсмертних подвигів українського козацтва. Цим самим Т. Шевченко справедливо зараховує себе до стану козаків, оскільки є гідним продовжувачем святої їхньої боротьби. Величний образ України у цій частині вірша створено завдяки майстерному переміщенню зорових і слухових картин та асоціацій від окремих елементів до цілісного образу. Іван Франко писав: “Уже слово “поховайте” будить у нашій уяві образ гробу; одним замахом поет показує нам сей гріб як частину більшої цілості – високої могили; знов один змах, і ся могила являється одною точкою в більшій цілості – безмежнім степу; ще один крок – і перед нашим духовним оком уся Україна, огріта великою любов’ю поета”. Усі деталі рідного українського пейзажу – ревучий Дніпро, безмежний степ, високі кургани-- могили, широкополі лани— сповнені глибинного символічного змісту. Саме вони є свідками невмирущої козацької слави (вона – головний мотив історіософських поезій Т. Шевченка). Слуховий образ ревучого Дніпра посилює відчуття грізної могутності великої ріки, яка уособлює не тільки рідну Україну, але й непереборну, нестримну визвольно-переможну енергію нації, яка швидко нагромаджується й чекає свого вулканічного, вибухового виходу. Динамічний рух інтонаційної хвилі твору найвище підносить вислів “на Вкраїні милій” і цим виділяє його як смисловий центр першої частини вірша. Саме до цього, найголовнішого вислову “Заповіту”, спрямовані всі атрибути образу улюбленої Батьківщини. Загалом, смисл першої частини поезії полягає у відчутті вічного духовного злиття безсмертної душі й потужного інтелекту автора з рідним краєм, з прекрасною, коханою, але пригнобленою нелюдами Україною. З її волелюбним народом, який неминуче порве накинуті кацапським ворогом ганебні кайдани. Центральна частина вірша – апокаліптичне видіння поетом-пророком кривавого революційного насильства, яке гнівно, безжально, але справедливо чинить повсталий український народ над усіма ворогами. Хто ж такі – вороги України? Під “ворогами” Тарас Шевченко розуміє всіх нелюдів, від яких українці зазнають національного, соціального і політичного гноблення, економічного визиску, фізичних і моральних знущань, принижень і зневаги. Тих, хто тримає наш народ у рабстві, неуцтві й духовній темряві, хто підло обкрадає, обманює і зраджує українців. Хто, цинічно розкошує на тлі великого народного горя. У часи Шевченка до ворогів України належали представники окупаційної московської влади: передусім цар, його міністри, губернатори, всі чиновники, жандарми. А також місцеві прислужники й посіпаки. В минулому сторіччі ними були кремлівські диктатори, всіх рівнів комуністичні вожді й численні репресивні органи – організатори і виконавці антиукраїнської політики тотального пограбування й лютого терору – фізичного й духовно-морального. Сьогодні – це не тільки агресивна, антиукраїнська кремлівська кліка, але й московська агентура, що, міцно вкорінившись, вільно, безпечно і впевнено почуває себе у всіх сферах суспільного життя України. А також огидні олігархи, які, злочинно прибравши до рук колишню державну власність, захопили владу економічну. За допомогою власних ЗМІ вони донедавна намагалися перешкодити формуванню в нашій державі політичної нації і громадянського суспільства. Шляхом зомбування намагалися перетворити народ у слухняний бездумний електорат. Т. Шевченко наполегливо закликає українців: задля цілковитого визволення дорогої Батьківщини, утвердження святої Правди на рідній землі – відважно, одним могутнім зусиллям, разі назавжди рішуче й на віки вічні очистити Вітчизну від сатанинської зграї лиходіїв. Назавжди утвердити в Україні найвищі моральні цінності й виплекані, вимріяні багатьма поколіннями національні ідеали – волю, добро, справедливість, рівність, братерство і взаємодопомогу. Й запровадити у вільній державі такий політичний лад, утвердити таку суспільну мораль, при яких поява нових ворогів стане неможливою. Для Т. Шевченка – людини глибоко віруючої – пристрасне бажання визволити рідний український народ виявилося у драматичний момент написання “Заповіту” набагато сильнішим за потребу врятувати власну безсмертну душу. Тому на порозі смерті (хвала Всевишньому, Тарас одужав), він не благає в Бога прощення й відпущення гріхів (віримо: він зробив це в молитві). Через те слова нашого поета стали виявом величезної громадянської мужності. Яскравим доказом його безмежної жертовності в ім’я України задля визволення і щасливого майбуття нації. Завершальна, третя частина “Заповіту” починається енергійними, рішучими навіть бойовими закликами: “поховайте”, “вставайте”, “порвіте”, “окропіте”, зверненими до всіх українців, поневолених, уярмлених і принижених лютими ворогами. Пристрасні поетові слова спрямовані до розуму й сумління кожного земляка з метою високо піднести хвилю народного протесту проти носіїв зла і викликати масове зростання бунтівних, революційних настроїв. Адже Т. Шевченко як людина інтелігентна і миролюбна неодноразово пересвідчувався, що заклики до нахабних визискувачів – істот бездуховних у намірах і вчинках – схаменутися і, покаявшись перед Богом і людьми, добровільно припинити злодіяння проти нашого народу й України – залишаються непочутими. Вони не заслуговують ні жалю, ні співчуття. Через це підлягають суворій карі! Поет упевнений: кривава помста жорстоким гнобителям українського народу, які вперто не каються в жахливих гріхах, затято йдучи дорогою зла, є справедливою і морально виправданою. Ця жертва на вівтар свободи і торжества вселенської справедливості стане останньою, оскільки боротьбу за визволення України буде переможно завершено. Після неї запанують у заможній і сильній Україні омріяні десятками поколінь спокій, мир, народовладдя, братолюбство, соціальна справедливість. У пошані буде чесна праця кожної людини задля власного добробуту, а також розквіту держави. Запропонована молодим Тарасом революційна програма визволення України спирається на історичну практику грізних козацько-гайдамацьких повстань, живиться щоденними народними настроями, сокровенними мріями і сподіваннями. Вона також базується на висновках світової політичної думки, яка обґрунтовує невід’ємне, природне право пригнобленого народу на повстання проти окупантів, узурпаторів і поневолювачів. Т. Шевченко наголошує: тільки суворо покаравши всіх нелюдів, створить український народ умови для реалізації свого суспільного ідеалу. Адже він підтримується також християнською етикою і передбачає остаточну перемоги добра, утвердження волі, рівності прав, соціальної справедливості і братерства. Цей ідеал генетично закладений у колективній пам’яті українців – миролюбного, працьовитого, розважливого, дбайливого хліборобського народу, який завжди брався за зброю тільки для самозахисту від грабіжницьких нападів лютих ворогів. Українці ніколи не прагнули захопити чужі землі, поневолити, пограбувати інші народи! Лише наприкінці вірша Тарас Шевченко висловлює надію на те, що, переможно завершивши національно-визвольну війну, розправившись із ворогами, український народ у своїй вільній державі й у всьому світі сущий – із почуттям глибокої вдячності гідно вшанує його як найвірнішого свого сина. Автор вірить, що ставши нарешті єдиними повноправними господарями милої України, українці побожно, тихими, щирими словами, що йдуть із глибини серця, згадають його як великого національного поета, як рідну людину і свого духовного брата. На жаль, ні після написання “Заповіту”, ні після смерті Т. Шевченка, що настала через 15 років, ні в результаті багатьох революційних виступів українського народу у ХХ і ХХІ ст.ст. не відбулося цілковитого очищення нашої Батьківщини від зла. Через те, що численні вороги України завжди уникали справедливої народної кари. При всіх змінах влади недолюдки зберігали політичний влив і величезні награбовані статками. Саме з вини недолугих правителів перших років незалежності і пригрітих ними українофобів, зрадників і злодіїв наша Вітчизна стала жертвою московитської агресії. Адже світовий досвід підтверджує, що 30 років незалежності – термін цілком достатній для докорінного реформування політичної, правоохоронної, економічної і соціальної сфер навіть дуже бідної країни й перетворення її в успішну квітучу державу. Але за умови, що при владі перебувають патріотичні, чесні, рішучі й компетентні люди. “Заповіт” перекладено понад 160-ма мовами світу. Покладений на музику композитором Гордієм Гладким, твір набув величезної популярності як високодуховна пісня. Співаючи або слухаючи “Заповіт”, ми віддаємо данину пам’яті Т. Шевченку – найвеличнішому українцю, світової слави поетові, мислителю, художнику, відважному борцю за волю Батьківщини. Проймаємося думками про його коротке подвижницьке, сповнене випробувань життя і безсмертну творчу спадщину. Звітуймо перед невмирущим образом нашого національного Пророка нації про те, як виконуємо вічні його Заповіти. Також щиро дякуймо Богові за те, що в лиху історичну годину, коли доля українства висіла на волосинці, послав нам Тараса Шевченка, який геніальною творчістю і власною життєвою долею згуртував і сформував націю, врятував її від загибелі. Допомагає він і сьогодні вистояти і перемогти у Великій війні з московитами. Щороку 9 і 10 березня, 22 травня і 25 грудня українці всього світу “тихим словом” поминають найвідомішого сина нашого народу. І цим підтверджують, що Тарас Шевченко належить до числа тих, чиї ім’я і творча спадщина безсмертні. Фото з Музею “Заповіту”
Нотатки письменника · “Хочуть цього сучасники чи не хочуть, але історія з географією вторгаються в усі сфери життя”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Судімо про рід свій від голови до неба

Невмирущу пам’ять про пережите за неміряні тисячоліття береже правічна мова українського народу. Таїни найдавнішого минулого відкриваються насамперед у колядках і щедрівках та піснях календарно-обрядових відправ на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Медового Спаса, Купала, Маковія, Яблучного Спаса. На Покрову, коли перший сніг припорошує землю, а дівчата на порі після нелегкої праці в полі побивалися колись: “Покровонько, Покровонько, покрий мені головоньку, як не наміткою, то хоча б онучею, щоб не зоставалася дівкою гидючою”. Вадим ПЕПА Не наголошую принагідно на зажинках та обжинках одних із перших рільників, хліборобів на третій від сонця життєдайній планеті. Колядки й щедрівки – явище суто українське. Немає чогось рівнозначного ні в кого із християн інших держав. Предковічне рік у рік – віками – звучить лише в Україні. Кому не під силу порівняти колядки й щедрівки пращурів українського роду з текстом “Літопису Самовидця”, де криком кричить зґвалтована предковічна українська мова? Візантійська “ортодоксія” скалічила природне, яким вічність ощасливила вірних синів і дочок любої Матері-Землі. Напосілася із нібито “староукраїнською”. Відгородила глухим муром спадкоємців предковічного від писемності. Нав’язала абсолютно незрозумілу церковнослов’янську. Підвела до загрозливих заяв царського міністра внутрішніх справ: “Української мови ніколи не було, немає і не буде, а хто не розуміє цього, той ворог росії”. Від терору заради “світлого комуністичного майбутнього” – лише криваві сліди. Непримиренні атеїсти зациклилися не на чомусь іншому, як на тому, щоб осідлати православ’я, проти якого ще позавчора нещадно боролися. А кремлівські ненажери “договорилися” до “спецоперації” – кривавої війни на предковічній землі України з хворобливим маренням путіна про реінкарнацію позавчорашнього срср. Запитати б новоявленого хижака: з якою ж вірою – марксистсько-ленінською чи з християнським “православієм”? “Ніхто в них не оре й не торкався рала” – такими якщо вже не бачив кочівників на власні очі в 4 ст. н. е., то знав про них за розповідями очевидців Аміан Марцелін. У 2016 р. у харківському видавництві “Клуб сімейного дозвілля” з дещо підправленою назвою – “Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності” надруковано український переклад. 2018 р. цей твір відзначено Національною премією України імені Тараса Шевченка. Доісторичне минуле української землі Сергій Плохій започатковує від “скіфських воєн”. Тож мотаймо собі на вус, вдивляючись не так у “Браму…”, як крізь “Браму Європи”. “Скіфи, безумовно, вважали себе корінним населенням регіону, а не якимись зайдами. В іншому випадку вони б не заявляли, що батьками їхнього пращура Таргітая були бог неба та дочка Борисфена, нинішнього Дніпра, головної річки царства. Цей самий міф наводить на думку, що, хоч скіфами й керували кочовики, вони вважали себе також і землеробами. Знаряддя, подаровані їм небом, включали не лише ярмо, а й плуг, виразний символ осілої культури” (Брама Європи. – С. 33-34). Видатна українська поетеса Ліна Костенко в поемі-баладі “Скіфська Одіссея” пише: Скіф і не скіф були для грека – скіфи. Увесь той край він Скіфією зве. Поема – плід поетичного натхнення і яскравої уяви, окриленої притаманними видатній майстрині слова вигадливими образами чарівної української мови та милозвучних рим. Як на моє переконання, це той випадок, коли, за народною мудрістю, “дай серцю волю – заведе в неволю”: Хоча як інші книги погортай, То перший цар був скіфський Таргітай. І як легенда каже престара, – Він син Дажбога і дочки Дніпра. Немає й ніколи не було в природі “інших книг”, які можна “погортати”. І нічогісінько не каже ніяка “легенда престара”. Удень зі свічкою не знайти найменшого проблиску про подібну легенду. Про Таргітая в предковічній пам’яті українських пращурів – ні слуху, ні духу. Натомість предки українського роду справіку справляли небуденне на третій від Сонця життєдайній планеті свято Купала. Десь сім тисяч років тому одні з перших на земній кулі рільників, хліборобів, георгос – “землеробів” зі слів усюдисущих еллінів, переступили цивілізаційну межу. Після неміряних тисячоліть збирання дармових плодів земних та полювання на дику звірину й риболовлю заходилися скородити землю, сіяти жито, пшеницю й усяку пашницю, щоб невтомно плекати дорідні врожаї, золоте збирати збіжжя. Яскраві відлуння про обнадійливу працю на вільних, веселих полях і нивах доносять до сучасності невмирущі колядки й щедрівки. Яке там “кобиляче молоко”? Яка там, прости Господи, “гіппака”? Де й коли рідні мені предки – тепер працелюбні українські селяни – доїли кобил і споживали сир з того молока? В яких глибинах генної пам’яті причаїлося первобутнє? Не таїться в підсвідомості те, чого зовсім і ніколи не було. А коли й траплялося зрідка подекуди, як, можливо, в українських Карпатах, у пастухів худоби, то не слід вважати прикметним, визначальним скороминуще, пов’язане з літуваннями – від весни до осені. На поетику класицизму справило неабиякий вплив так зване “піндарічне витання” чи, простіше, “піндарічне піднесення”. Роки життя давньогрецького поета-лірика – бл. 518–442 або 438 до н. е. Його похвальні пісні про переможців Олімпійських, Дельфійських та інших спортивних ігор – урочисті, величні. Принагідно збагатив людство афоризмом: “Звичай – цар над усіма”. Віра в це спонукає мене доводити, доказувати, що доісторичні віки українського етносу не відрізнялися від еллінських з їхньою дивовижною міфологією – невмирущим надбанням з юності людства. Понад те, певен, що є можливість воскресити принаймні головне з первісного. Воно приховане, а доступніше – збережене в переданнях, легендах, переказах, казках, повір’ях, забобонах, відправах при пострижинах, весільних обрядах, похоронах, відспівуваннях покійників, нашіптуваннях цілителів-самородків, віруваннях збирачів лікувальних трав, приказках, прислів’ях, примовках… На жаль, так звана еліта в Україні, за винятком окремих особистостей, абсолютно байдужа до відновлення вікопомного. Сліпа й глуха до зародження українського етносу з першими словами своєї мови на березі річки Десни, швидкоплинної притоки Дніпра, в Мізинській археологічній культурі. Вікування прадавнього – понад ХХІІ – ХІV тисячоліття до н. е. Матеріальні й духовні здобутки попередниці сповна успадкувала Трипільська археологічна культура, яку давно належалося б визнати Трипільською цивілізацією. Про це більш-менш докладно повідано в моїх виданнях, насамперед у книзі, що побачила світ 2019 р., “Вічна-віч з вічністю” – культурологічному діалозі, дискусії з С. Плохієм. Останніми десятиліттями президенти Академії наук в Україні – особистості технічних профілів. За великим рахунком, їм не до давнього давня. Гуманітарна сфера – падчерка в сім’ї технократів. Не в останню чергу через це під час російсько-української війни 2014–2022 рр., що триває, на роль всезнаючого історика на пострадянському просторі претендує путін. Не змигнувши оком, заявляє: “русские и украинцы – один народ, как мордва, где есть мокша и эрьзя… я пою русские песни… они мелодичные и содержательны”. Видатний мовознавець Іван Пилипович Ющук наголошував: “Мова і пісня стоять на сторожі нашого народу. Ще раз підкреслюю – мова і пісня. Вчені кажуть, що записано не менше двохсот тисяч народних пісень. Є припущення, що не менше чотирьохсот тисяч. Зупинимося на двохсот тисячах. Хай буде на кожній сторінці дві пісні… Це буде 500 томів… Якщо тут покласти – яка це буде висота! І це не дивно. І це так є!” Як провіщає народна мудрість, “все згине, тільки правда зостанеться”. Вона таїться й там, де апостол Андрій, як повідують літописи, “став під горами на березі”. Справді, “під горами”. Київський Поділ з південного заходу огинають витягнуті в одну лінію три гори. У їхніх найменуваннях простежується історія вічного міста над Дніпром. Південна гора – Хоривиця – Киселівська – Замкова – Старокиївська. Далі на північний захід – Щекавиця, яка заслуговує надзвичайної уваги, що й відкриється невдовзі. Найбільш віддалена від Дніпра – Юрковиця. Або Йорданські висоти. Щекавиця береже пам’ять не лише про Щека, як божества правічних вірувань предків українського роду. Її вершина пласка, рівнинна. Саме на тій, сказати б, ниві, 2 грудня 1581 р. київський воєвода Костянтин Острозький надав орне поле місцевій церкві Богородиці. Одвічні трударі на вершині дбали про хліб насущний. У церковних писемних джерелах час від часу змигують назви того придатного для рільництва узгір’я – Скавика. Як же можна не помічати цього вченим та друкованим, котрих не здолав сон розуму? Скави – поняття від еллінів з відстані в якихось сім тисяч років – “копачі”. Паралельно “георгос” – землероби. На пласкій горі Скавика працелюби вирощували жито, пшеницю та всяку пашницю. А нижче доглядали, культивували виноградники. Учинялося так, як оспівано в колядках і щедрівках із розквіту Трипільської археологічної культури: Зажурилися гори й долини, Що не вродило жито, пшениця, Лиш уродило зелене вино! Зелене вино вгору ся вило, Вгору ся вило, голубо цвіло, Голубо цвіло, сильно вродило. Сокотила ж то гречна дівчина. Як сокотила, кужільку пряла, Кужільку пряла, твердо заснула. Ой прилетіла райськая пташка, Крильцями збила, її збудила. Стій-ко ти, пташко, крильцями не бий, Крильцями не бий, винце не рушай, В мене є братчик на оженінню Та вже й я сама заручена За парубчика, за одинчика, За молодого, за багацького. (Колядки та щедрівки. // Видавництво “Наукова думка”. // К., 1965. – С. 429-430). Таке відлуння питомої української мови з розквіту Трипільської археологічної культури. “Цариця світу” Візантія нав’язала замість природної правічної мови українського етносу старослов’янську, з якої розвинулась абсолютно незрозуміла церковнослов’янська. Понад те. Український рід не одне століття нидів відторгнутим від писемності рідною мовою. Тією, яка дотепер на міжнародних оглядинах, форумах визнається однією з найрозвиненіших та найбагатших у світі. Великий київський князь 1113-1125 років Володимир Всеволодович Мономах – із роду Рюриковичів. Засновник князівської гілки Мономаховичів, оскільки його батько узяв жоною візантійську принцесу з династії Мономахів. Сам же уклав шлюб з дочкою англійського короля Гарольда ІІ. Був похований у Софіївському соборі. Збереглися печаті, на яких він, за візантійським взірцем, титулувався як “архонт (владар у давньогрецьких полісах – В. П.) усієї землі Руської”. За його правління у літописах указується: “идеже ныне зоветься Щековица”. Як же дивитися на це сліпими очима? З якої ж причини “ныне зоветься Щековица”? Чи не з тієї, що задовго перед тим прозивалася – Скавика? А вже потім Shcekavytsya латинською мовою. У ХVІІ ст. на Щекавиці було збудовано фортецю для захисту міста від ворожих набігів. У 1167- 1168 рр. твердиню взяли в облогу татари. Та попри всі зусилля ординців мури вистояли. Кияни відбилися від хижої напасті. На них чигало ще одне лихо, таке ж невідворотне, як і COVID-2019. Епідемія чуми 1770 року вигубила шість тисяч душ із 20 тисяч населення в Києві. Братські могили на Щекавиці засипані негашеним вапном і дотепер заховані в її схилах. На вшанування передчасно померлих 1782 р. було збудовано Церкву Всіх Святих, а 1809 р. зведено кам’яну дзвіницю. Від усього того в 1930-ті роки більшовики, а точніше – комуністи-інтернаціоналісти, не залишили ніякого сліду. Зруйнували дощенту, як і тисячі інших православних святинь. На самій горі, за легендами, похований Віщий Олег. “І погребли його на горі, що зветься Щекавицею. Єсть же могила його й до сьогодні. Називається та могила Олеговою”. Так промовляє до нащадків “Повість минулих літ”. До гори з 1869 р. веде вулиця Олегівська. Дослідник української давнини Михайло Максимович запевняв, що 1856 р. старожили показували йому ту могилу. Промовисто шикуються в шерегу незнищенні найменування: Скавика – Щекавиця – Олегівка – Олегова гора – Олегова Могила. Все це вікопомне, як і Гора Уздихальниця. Остання назва береже невмирущий спомин про круту переміну світогляду: “І коли [Володимир] прибув (з Корсуня до Києва – В. П.), повелів він поскидати кумирів – тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями. І це [діяли йому] не яко древу, що відчуває, ана знеславлення біса. Коли спокушав він сим образом людей – хай одплату прийме від людей! “Велик ти єси, господи, дивні діла твої”. Учора шанований людьми, а сьогодні знеславлений! І коли ото волокли його по ручаю до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо іще не прийняли вони були хрещення”. (Літопис руський, с. 66). Воістину, “дивні діла” Господні. За звістками, яким можна довіряти, та за переказами київський князь Володимир – син варязького архонта Святослава Хороброго від рабині й ключниці княгині Ольги. Остання з винахідливою жорстокістю розправилася з волелюбним Іскоростенем. Сама ж вона успадковувала рід завойовника Аспаруха з далекої Азії, що вдерся на Балкани й розперезався на повну губу в новоявленій столиці Пліски. Та не хтось інший, як Візантійська імперія завдала нищівної поразки ордам приблуд, посприяла збереженню корінного люду. Такою є історія з географією. В усій сукупності найменування гір на вищому березі Дніпра вказують на правічне буття предків українського роду, котрі протягом неміряних тисячоліть у жорстокій юдолі вічності берегли в своїх душах і серцях святу вірність рідній Матері-Землі. Для кого ж це не здогадно? Хіба що увергнутим у сон розуму. Приспаних, бездіяльних, не спроможних розплющити очі. Не вдається знайти якісь відомості про того київського міського землеміра з неукраїнським прізвищем (та, мабуть, не варто й шукати), який назвав місцину впритул до Щекавиці Татаркою з однойменною вулицею, а сусідні вулиці охрестив як не з дурного розуму, то зі зловорожого – Печенізька й Половецька. І це в Шевченківському районі міста Києва. У цьому ж районі на старому кладовищі по вулиці Лук’янівській перед мечеттю Ар-Рахма вандали в липні 2021 р. повалили хрест, присвячений пам’яті жертв Голодомору. У мечеті, “яка належить Духовному управлінню мусульман України”, заявили: “Ми взагалі про це не чули і нічого не знаємо”. Хочуть цього сучасники чи не хочуть, але історія з географією вторгаються в усі сфери життя. Нема куди від цього подітися. Хіба що в сон розуму… Редакція тижневика “Слово Просвіти” вітає свого автора й читальника Вадима Пепу з його 87-річчям і бажає творчої снаги й сили на багато років життя!
Долучайтеся! · “Не соромтесь плакати, слухаючи гарну пісню. Дайте волю сльозам. Це ваше очищення й причастя”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Народна пісня як частина народної медицини

Василь ТРИЛІС, музикант, перекладач Фізїологія* Перший крик немовляти – це профілактична фізїологічна процедура, запрограмована Природою: швидкий, майже конвульсивний вдих повітря, а затим тривалий, вичерпний аж до конвульсїї видих. Тривалість видиху зумовлюється його гальмуванням, гальмування ж забезпечують голосові органи – лунає Перша Пісня Життя. Забігаючи наперед, скажемо, що вона не з веселих і, отже, підтверджує буддїйську благородну істину: життя є страждання. На тому не кінець. Подивіться й подивуйтеся, як люблять дїти горланити, навіть коли не страждають. А як страшно кричить чоловік, кидаючись на ведмедя, мамута чи на свого ж таки брата-супостата! Який хор гримить над полем битви! Що голоснїший крик, то страшнїше ворогові, і цей психологічний тиск має об’єктивні, фізїологічні підстави: регулярно вправляючи собі горлянку й легенї, людина полїпшує й посилює не тільки міць голосу, але й кровообіг, обмін речовин, загальну життєздатність і силу. Недарма дихальні вправи були особливим об’єктом уваги найдавнїших лїкарів, жерцїв, воїнів, філософів – про це можна знайти згадки в ведичній лїтературі і в єгипетських текстах, цими питаннями переймалися мільйони мудрецїв і дослїдників від часів зародження йоґи до сучасних нам Бутейка, Стрельнїкової, Фролова та багатьох інших. Цїкаво для нас те, що з безлїчі найрізноманїтнїших систем дихання помітно видїляється один характерний режим: швидкий вдих – повільний видих, причому сповільнення, гальмування видиху здїйснюється не дїафрагмою, а артикуляцїйним апаратом (голосовими зв’язками, горлом, язиком, губами, навіть зовнїшнїм приладом чи інструментом). В найширшому, узагальненому розуміннї це й є пісня. І перший крик дитини, і лютий рик воїна, і палка молитва самітника, і мантри тїбетського монаха, й ритмічні погуки робочої артїлї, і маршова пісня виснажених тяжким переходом бійцїв, і розкішна оперна арія – все це має під собою одну й ту саму основу: людина, свідомо чи несвідомо, знаходить найздоровіший, найефективнїший спосіб дихання. Неможливо не віднести до цього ряду й українську народну пісню. Чому саме народну й чому саме українську? Народна пісня як частка традицїйної культури творилася багато столїть, якщо не тисячолїть, а отже пройшла такий добір (свідомий чи стихійний – тепер не так важливо), якого не знав і не міг знати жодний інший музичний жанр. Досить навіть побіжного знайомства з народними піснями, щоб помітити, що цей добір вплинув іна фізїологічні параметри піснї (ритміку, тривалість, темп і глибину дихання і т. ін.), ідеально достосовуючи їх до практичних потреб співаків. Українська пісня – унїкальне у світовій культурі явище. Вона вражає не тільки йне стільки кількісними показниками (за різними оцїнками, українцї склали від кількох сотень тисяч до кількох мільйонів пісень – таку кількість досить важко уявити, а ще важче зрозуміти її необхідність); та головне чудо – якість української народної піснї, розмаїття її тематики, жанрів, стилїв, глибина змісту, незбагненна й незрівнянна за своєю красою й простотою поезїя. Звісно ж, усе це виходить далеко за межі суто фізїологічних явищ. Емоцїї За емоцїйними ознаками українська народна пісня може здатися біднїшою, нїж, наприклад, італїйська, латиноамериканська (іспанська), циганська чи росїйська. Та це буде поверхове враження. Зовнїшня стриманість ще нїчого не говорить про прихований емоцїйний заряд; скоріше її можна розуміти як ошляхетнення емоцїй, підпорядкування їх вищим, моральним і духовним імперативам. Але це підпорядкування нїколи не буває примусовим, категоричним; воно не тільки не вбиває емоцїй, але й парадоксальним чином виправдовує їх, дає їм інше, вище життя, сублїмує. Цю парадоксальність не так легко прочитати. Потрібна певна культура і виконання, і сприйняття народної піснї, а така культура, на жаль, генетично не передається. Тільки вихованням. Виховання ж сьогоднї становить найтяжчу проблему, а точнїше – хворобу українського суспільства. Суть хвороби в тому, що системи освіти та інформацїї монополїзовані некомпетентними, байдужими, а то й ворожими українській культурі людьми, а несистемне (родинне) виховання значною мірою зруйноване так званим технїчним прогресом, що вже стає планетарним лихом. Втрати від цих бід, зрозуміло, не обмежуються цариною пісенної культури… Але народна пісня, хай як це дивно, може виявитися тією зброєю, що розірве зачароване коло. І наймогутнїшою її терапевтична дїя виявляється саме на емоцїйному рівнї, на рівнї підсвідомости. Цю дїю, цю терапевтичну властивість народна пісня виявляє навіть тодї, коли нї виконавцї, нї слухачі не можуть похвалитися пісенною культурою. Досить просто шанобливого ставлення, уваги до піснї. Її виховна, методологічна генїальність теж формувалася столїттями! І послабити, спотворити її майже неможливо: для цього знадобилася б така ж могутня сила, яка закладена в самій піснї, – але це мала б бути свідома ворожа сила. Такої сили й близько немає у ворогів української піснї. Всї незчислимі спроби профанацїї народної піснї не завдають їй жодної шкоди: вони породжують силу-силенну музичного сміття, яке може захаращувати (й захаращує) весь культурно-інформацїйний простір, але не може дати нїякого плоду і рано чи пізно буде виметене. Чим уважнїша людина до народної піснї, тим легше відрізняє вона зерно від сміття, тим багатша її пожива від цїлющої сили справжньої піснї. В чім же та сила, і як вона дїє? Почнїмо з колискової піснї. Це дуже чітко спецїалїзований, “стерильний” жанр, у якому майже нїчого іншого, крім емоцїй, немає. Колискова – це перші кроки пісенної практики в традицїйній культурі. Причастя починається ще в материнському лонї, коли майбутня мати вивчає (або згадує) колискові, які скоро співатиме дитинї. Під час співу і мати, й дитина входять у потік особливої інформацїї, на них накочуються цїлющі хвилї... хвилї чого? Таємниця. Слава Природї, людина не годна розчовпати цю технологію. Бо йдеться про святая святих, про найскладнїші процеси взаємодїї людських емоцїй, людських психік. Люди, тисячі людей, які були, починають говорити через пісню до людей, які є і які будуть. І через незбагненно прості й мудрі, теплі гойдання колискового ритму та маминої інтонацїї передають свою душевну рівновагу, свою любов і довіру до Буття, до Природи, одне до одного. Трохи пізнїше цї почуття рівноваги, любови й довіри набувають конкретнїших форм мами, світла, колиски, стїн кімнати, котика... Колискова триває. Буття розширюється, багатшає, ускладнюється. З’являються слова. Котик буває неслухняний; гулї не прилїтають і не сїдають на люлї саме тодї, коли хочеться; мама часом десь зникає; а ще трапляється й таке, що болить живіт. Ой, Буття не завжди прекрасне! Проте в душі дитини вже сформувався перший захисний редут – пам’ять про те, що доброго в Буттї більше, нїж поганого. Звісно ж, цей редут треба зміцнювати й далї. І, звісно ж, не тільки колисковою. Та в перші роки життя роль колискової неоцїненна. Старшим колискова вже не допомагає. Вони знають, що Буття жорстоке, Природа ненадїйна, довіряти одне одному... дуже хотїлось би, та небезпечно. Вони знають, що й самі грішні; їм так хочеться правди й милосердя, однак часом здається, що всї люди вороги. Вони заплутались і не бачать рятунку. І от до них – через справжню народну пісню – звертаються оті їхнї далекі, невідомі прадїди й прабабусї. Говорять дивною мовою: начебто кажуть одне, а чуєш щось інше. Не лають, не повчають, не залякують, не дають наказів і рецептів, та й не звеселяють… але... жалїють. І не тільки жалїють, а й утїшають, розказують нам, які ми добрі, гарні, чутливі, розумні... І людина, яка зцїпила зуби й героїчно терпить злиднї, обман, розбій, невдячність, не витримує цього щирого жалю до себе і, природно, плаче. Не соромтесь плакати, слухаючи гарну пісню. Дайте волю сльозам. Це ваше очищення й причастя, і якщо воно щире й повне, ви відчуєте велике полегшення й нові сили, яких вам так не вистачає в надто важкому життї. Найчастїшою емоцїйною реакцїєю на українську народну пісню бувають сльози. Проте свідчать вони зовсїм не про відчай, горе, сум, страх та інші негативні емоцїї: пісня викликає сльози тільки через контраст. Контраст між лихом – і красою. Ой зацвіла червона калина Над криницею… Горе жити, моя рідна ненько, За п’яницею. Краса не лише в цвітїннї калини; краса в мелодїї; краса в розумі, добротї і, зрештою, жертовностї молодої жінки. Ой не лай, мати, не клени, мати, П’яницю мого, Бо як умре – зостануться дїти, Горе буде без нього. На тлї краси особливо болючим контрастом виступає лихо – знївечена, зневажена доля доброї людини, розтоптана чоботом п’яницї. Слухач (чи співак) бере до серця саме красу, і тодї лихо стає антиподом, зовнїшнїм чинником, чужою, ворожою силою. Формується усвідомлення, а частїше відбувається підсвідома ідентифікацїя моральних орієнтирів. Приймаючи сторону краси, людина не приймає, заперечує лихо – і тим самим визначає свою позицїю в моральному просторі. А це вже велика сила, великий внутрішнїй ресурс у боротьбі з життєвими травмами та загрозами. Зрештою, все це відповідає відомій тезї про те, що краса врятує світ. Духовний світ народної піснї Із-за гори, гори та буйний вітер віє, Ой там удівонька та пшениченьку сїє. Сїє вона, сїє та й стала волочити, А заволочивши, стала Бога просити: “Ой зароди, Боже, та пшениченьку яру Та на моїх дїток, та на вдовину славу”. Розкіш поезїї, розкіш мелодїї, широке дихання, впевнене мажорне багатоголосся зразу вводять слухача в Храм просто неба, в піднесений настрій великого свята – справдї, вдовина тяжка, непосильна праця сприймається тут як священнодїйство, її прозаїчний буденний зміст прихований і потребує окремого осмислення, яке прийде пізнїше, коли ви вже не раз послухаєте, прочитаєте пісню. А тим часом далї йде справжнє диво, досить рідкісне навіть у піснях із фантастичним сюжетом: А ще тая вдова та й додому не дійшла, А вже кажуть люди, що пшениченька зійшла. А ще тая вдова та й на лавку не сїла, А вже кажуть люди, що пшениця доспіла. Якщо слухати тільки словесний текст, то легко почути солоденьку казочку про милостивого Бога, який сотворив чудо над пшеницею. Вдова роботяща та богослухняна – от їй і шана від Бога. Але таке тлумачення лежить на поверхнї. Треба почути все – і гармонїю піснї, і всї її інтонацїї, й загальний настрій. І, крім того, треба мати трохи ширші уявлення про вдовине життя на селї, нїж про нього сказано в піснї. Тільки тодї ви зрозумієте справжнїй зміст. Ви побачите сильну, незалежну жінку. Вона звертається до Бога, але як! Як до рівного собі. Вона з Ним на ти, і це не метафора, це випливає і з контексту піснї, і з контексту вдовиного життя. Вона сотворила своє чудо – тепер Його черга. І якби Він не сотворив Свого чуда, то навіть не дорівнявся б до вдови. І, зважаючи на подвиг удови, вічний подвиг матері-жінки з малими дїтьми й без чоловічої опори, звичайного природного чуда тут мало! Потрібне чудо надприродне – і воно стається: за годину-другу сходить і дозріває пшениця! Нїякої казочки тут немає. Навіть дитина розуміє, що нїчого подібного насправдї не буває, закони Природи куди певнїші, нїж людські. Це не казка, це щось вище: це “вдовина слава”, та нагорода, на яку вона заслуговує за свою тяжку працю й піклування про дїтей. Немає в Природї сили вищої, нїж її материнська сила – і доводиться вводити, бодай у пісню, силу фантас-
Поезія · “Ой Роде4Сторожо, Святий Білобоже, Гляди ж моїх діток Від очей ворожих”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

тичну. Цю пісню склали безіменні селянихлїбороби, і вже нїколи нїякий поет і композитор не перевершать цього гімну духовній величі сїльської жінки-вдови. Це лише моя, може й не дуже зграбна спроба осмислити духовне послання цїєї конкретної піснї. Але на таку спробу має право кожен. А пісень такого рівня, такої повноти, такого багатства прозаїчної правди й правди містичної – безлїч! Навіть перше знайомство з українським фольклором показує, що духовний світ українцїв далеко не обмежується суто релїгійною сферою – або ж релїгійністю треба назвати благоговіння перед життям, Природою, Сонцем, красою космічного й людського ладу. Духовне багатство наших пісень – це не збірник канонїзованої мудрости, не музей застиглих моральних правил і повчань. Справжнїй фольклор – це живий органїзм, що активно й розумно реагує на сьогоднїшнї подїї й проблеми. Можливо, головною ознакою фольклору є його постійна актуальність. А глухота до живого фольклору свідчить про серйозну душевну патологію. У народної піснї багато різноманїтних функцїй, і одна з найважливіших – функцїя лїкувальна. Якщо ця функцїя очевидна на фізїологічному та емоцїйному рівнях, то ще глибша й важливіша вона на рівнї духовному. Пісня лїкує душу – це відома емпірично знайдена істина, яка, проте, може бути підтверджена й з наукового погляду. Лїкування психіки Психічна (душевна) хвороба – це завжди якась проблема, яку людина взяла до душі, тобто не може нї кинути її, нї розв’язати. Сучасні психіатри знають, що єдиний спосіб вилїкувати таку хворобу – це стати з нею віч-на-віч, побачити її, визнати її існування, а далї тривалими, болїсними зусиллями проаналїзувати і, врештї, розв’язати проблему – зрозуміти її і, як наслїдок, “відпустити”, тобто позбутись. Як цього досягти? Психологічні науки взялися до цього питання порівняно недавно, але рецептів уже маємо задосить – чого варті тільки різноманїтні напрямки психоаналїзу. Не беручись їх зважувати, скажемо натомість, що наші прадїди, хоч і не знали тих наук, створили величезну кількість пісень, кожна з яких – за належної культури споживання! – це цїлюща краплинка для травмованої душі. Пісня непомітно й завжди несподївано допомагає (якщо не сказати – примушує) стати віч-на-віч із своєю бідою, своєю душевною травмою. Бо, взагалї, людинї властиво від своїх психічних травм ховатися, не визнавати, “не помічати” їх – дуже вже це болїсно. Тому так важко лїкуються психічні хвороби. Через емоцїйний канал, минаючи сторожу свідомого інтелекту, пісня розкриває хворому суть його страждання, акцентуючи на красї, добротї, на божественному началї, яке справдї нїколи не вмирає в людинї. І хворий приймає в душу пісню, її красу, а далї мусить усвідомити й проблему. Це теж нелегко: що глибше відповіла пісня душевній травмі, то гострішою виявляється емоцїйна реакцїя. Найчастїше це розчулення, сльози. І нїколи не агресїя, не лють, не ненависть (тут не йдеться про так звані патріотичні піснї), бо пробуджено, активізовано сферу краси, сферу духу, де немає місця ненавистї. Авжеж, це ще не одужання. Це тільки перший, але найважливіший крок до нього: людина усвідомила суть своєї травми, стала віч-на-віч із бідою. Але вона ще не хоче (або не може) зрозуміти причину страждання – їй усе ще здається, що та причина зовнї, що від неї можна сховатися чи що її можна усунути. Наступний етап – аналїз причини. Це тривала й складна робота, що стає можливою тільки за умови активізацїї всїх духовних ресурсів психіки – розуму, віри, надїї. І любови. У результатї цїєї роботи з’ясовується, що не треба проклинати п’яницю, не треба ненавидїти ворога – якщо хочеш вилїкуватися. Розкіш ненавидїти ворога може собі дозволити здорова, сильна істота; хвору ж людину ненависть убиває остаточно. Переводити своє життя на ненависть – це значить просто скорочувати його. Дїагностична функцїя Велика кількість серйозних, глибоких пісень (невіглас називає їх “сумними” й “занудними”) – це захисна реакцїя на суспільному рівнї від душевних страждань. Якщо суспільство продукує багато змістовних пісень на якусь вузьку тему, значить, у відповідній сфері треба шукати систематичну травму. Скажімо, рекрутські піснї – це стихійний вияв невідступного страждання через систематичне знекровлення загалом здорового суспільства: нїчого не можна вдїяти проти примусової солдатчини, але й змиритися з нею хлїбороб не може, бо для нього вона справдї безглузда. Ця хронїчна травма (протягом столїть!) і покликала до життя безлїч “некрутських” пісень, таких болїсних і сповнених відчаю, хай часом і задерикуватого. Наявність “пухлини” – збільшеної кількости пісень на певну тему – це й є дїагностична ознака якогось нездоров’я, якоїсь колективної травми у відповідній сфері суспільного життя. І чим глибший, серйознїший зміст цих пісень (“беруть за душу”), тим тяжча травма цього суспільства. Візьміть чи не найпотужнїший масив українського фольклору – піснї про жіночу долю. Цей колосальний, потрясаючий документ тільки глухого й слїпого може залишити байдужим: яке море нестерпних мук, лютої несправедливости! Який страшний контраст між душевною красою, жертовністю жінки – і її долею! Та, виявляється, це не тільки привід для голосїння. Цей масив пісень – це й перша медична допомога, і дїагностичний сигнал про якийсь серйозний дисбаланс в органїзацїї суспільства. Який? У землеробському суспільстві жінка не може бути приниженою перед чоловіком – це б суперечило здоровому глуздові, розумній органїзацїї побуту. Для матріархату українська земля теж мало підходить – надто потребує вона не лише такої органїзацїї, але й звичайної фізичної сили. Отже, мусила тут існувати рівноправність статей. Що й підтверджується багатьма дослїдженнями, та й просто очевидними звичаєвими формами стосунків між українцями й українками. Порушення рівноправности повинно було мати – і мало – свої причини. Корінними серед них я бачу з’яву християнської цивілїзацїї, в найглибші підвалини якої закладено догму вищости чоловіка над жінкою й протиставлення Людини Природї, а далї неминучий розвиток нездорової технологічної цивілїзацїї, який зрештою привів до занепаду землеробства і його загибелї як культури. Та це вже інша тема. * Уривок з книжки Василя Триліса “Піснї над Тікичем”, яка побачила світ наприкінці минулого року. Автор статті використовує желехівку
Поезія · “Ой Роде4Сторожо, Святий Білобоже, Гляди ж моїх діток Від очей ворожих”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Вірші війни

Валентина КОВАЛЕНКО, м. Канів Ой люлі ж, люлі, Налетіли кулі З московського бору До нашого двору – Та й діточкам в люлі! Та й навік приспали – Щоб не виростали; Спалили колиски – Щоб в роду – ні писку. Ні писку, ні сміху дідам на потіху, ні ладусі-лади бабам на розраду. Ой люлі ж, люлі! Налетіли кулі, Та в пахучі купелі Натрусили кукілю – Води отруїли, Землю упоїли, В степи українські Труй-зілля вживили. Ой враже-вороже, Тебе я стриножу: Нехай місяць вовчий З тебе силу сточить; Сімома свічками Тебе окільцюю, сімома вогнями тебе окучкую, на молитву сьому – оберну димами вороже труй-зілля, що зросло степами. А півні досвітні Скоять в крилах вітер Й дими-духи злії Зметуть в позасвіття. Я ж світанням вмиюсь Та й майну до лісу: Щоб з калини й явора – Гілля на колиски. А за другим разом Сяду на осонні, Сплету туго люлі Для синочка й доні. А за третім разом Сповиточки долі Огорну в біленькі Вишивані льолі. Сьома рушниками Люлі окільцюю, Духмяним трой-зіллям лози загаптую, Золоті вервечки Нав’ю з дев’ясилу Та й прадубу-діду Дам гойдать на гіллі: – Ой Роде-Сторожо, Святий Білобоже, Гляди ж моїх діток Від очей ворожих. Ой люлі, люлі, Налинули гулі Та й сіли на люлі, Та й стали гадати, Що дитині дати? Чи бубличок, чи калач? Спи дитиночко, не плач. А щоб спало – щастя мало А щоб росло – не боліло На голівку, на все тіло. З колискової А як візьмуть Сонця Та глибин Дніпрових До свойого духу, До своєї крови, – Благослови, Роде, І їх на колиски Зі сміхом синочків І донечок писком: Щоби України Та й не убувало, А кати московські Пропадом пропали! …Ой люлі ж, люлі, Налетіли кулі… 17-26.09.2022 *** За війною – війна. Знов москаль по степах лиховіє, знов збунтована Русь гонить генами гомін гінкий… Знов збунтовану Русь етапує в нові соловки заколимлена в дріт, визволителька мать-московІя. А мені в пам’ятку – в три штихи, в три віки глибочать – з Слобожані й Січі моїх пращурів сиві втечі. Визволителько-мать, визволяла ти й їх з-під бича із прарідних земель, нам під сонцем справік наречених. А мені в пам’ятку мого прадіда дзвонів плач – в несходимий сибір, що сходив його навхрест зОлений. А ще прадід лісник… А ще прадід куркуль-сіяч… А ще... мать твою так! – Всі тобою оголені й голені! А ще конюх мій дід. А ще й батька – глевку сумУ. Ти від мене й мене визволяла в червоні сурми…. За війною – війна. І твої ж – за тобою тюрми: вже збунтована Русь гонить гени гінкі на штурми – визволяти тебе, мокша-мать, у твою ж колиму! 30–31.05.22 Й на ляк сирен, немовби дзвін-почасник, Серденько кожне лунко відбива… Рівніше дихай, Харкове й Попасна, Чернігів, Бородянка ледь жива… Ой люлі ж, люлі, налетіли кулі… колискова-плач матері над убитими рашистами немовлятами Знов гулаги новій фільтраційні нові табори… Та все ті ж воркути, таганроги, бєлмори, норільськи… Й не забуті “дєла” – ті, що “вєчно храніть” – українські – перечитують знов феесбешні нові шулери. *** Так рясно болю в цій весні – як рясту. Так рясно голосіння і клятьби. Молитвами городим, наче пряслами, Од братовбивць окопи й погребИ. І Маріуполь – дихай, рідний, дихай; Оклигуй, Бучо, нам ще буть та й буть! Віками присусіджене тут лихо На нас чаїло чорну ворожбу. Тримайсь, Донбасе, Криме, не зневірся – Ми в українських берегах одних! В літопис неба московитські звірства Вписались кривавицею війни. І орки вже – над пропастю-напастю. А Україна вся – на блокпостах! Так рясно болю в цій весні – як рясту… І нам цей ряст топтати ще й топтать! 4.04.2022
Театр · “Вистава набуватиме нових відтінків. Це буде цікаво і глядачам, і акторам”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

лише на світло. У Софокла хор спонукає Едіпа до певних вчинків, але він не втручається в саму сюжетну дію, хоча й створює певну атмосферу, стилістику. Хочу похвалити художницюпостановницю Анну Шкрогаль із нетрадиційним і сучасним баченням. Це її дебютна робота в театрі, виконана прекрасно. Крім сценографії, Анна працювала над костюмами. Завдання було поєднати історичні паралелі із сучасним стилем молоді. Тканину обрали спеціально під фактуру декорації. У кожного костюма є світловипромінюючі елементи. Вважаю, що у виставі найкращі костюми ті, які грають разом із декораціями, а не просто є елементом одягу. Думаю, у нашій постановці це вдалося. Під час роботи над виставою ми репетирували періодично при свічках і ліхтариках. Тому деякі моменти дороблятимемо, можливо, щось трохи змінимо. А сама вистава вже має жити своїм життям для глядачів і акторів. У цьому театральному сезоні готую дві прем’єри. 8 березня плануємо вперше показати виставу “Візит” за п’єсою Фрідріха Дюренматта у Театрі Франка, де головну роль виконуватиме Наталя Сумська. Далі працюватиму над постановкою за творами Миколи Хвильового. Об’єднаю три оповідання під спільною назвою “Санаторійна зона”. Думаю, це буде в Театрі на Подолі. А в наступному сезоні, якщо все складеться добре, – робота над “Королем Ліром” у Театрі Франка. – Давид Петросян – неймовірний молодий режисер, який точно знає, чого хоче в цій професії, – продовжив розмову виконавець ролі Едіпа, заслужений артист України В’ячеслав ДОВ- ЖЕНКО. – З кожним роком він набирає обертів, щоразу працювати з ним цікавіше й цікавіше. Давид ретельно підходить до роботи, завжди створює атмосферу творчості, добре чує актора. Репетиції – складний творчий процес, але працюватиму з ним стільки, скільки у нього вистачить нервів працювати зі мною, ау мене – з ним (усміхається). Звісно, бачив виставу “Цар Едіп” із Богданом Ступкою в головній ролі. І нова вистава стала для мене певним викликом. До цієї ролі не можна підійти не підготовленим. Думаю, що вже можу взяти цю роль – у свої 46 років, приблизно стільки ж було царю Едіпу, коли відбувалися ці події. Зустрілися з Давидом Петросяном влітку. Якось ми сиділи в кав’ярні з виконувачем обов’язки художнього керівника нашого театру Євгеном Свиновим (зараз театр очолює Богдан Бенюк, і це перша прем’єра за час його керівництва) і думали над тим, яка прем’єра буде наступною. Випадково до нас зайшов Давид. Він сказав, що працює над “Царем Едіпом”. Ми того ж вечора вирішили, що вистава має йти саме в нашому театрі і саме з Давидом, який має готову концепцію. Було досить великою авантюрою (у хорошому смислі слова) запросити до нашого театру Наталю Сумську. Смілива думка поєднати два різних театри. Адже це неабиякий досвід, коли до театру приходить інший актор. Давид не вперше працює в нашому театрі. Але молодь стала для нього справжнім відкриттям. Хор у виставі – це специфічна і копітка робота, це не масовка, тут у кожного певна роль. Робота молодих акторів разом із Давидом просто неймовірна. Я ніколи не буваю задоволеним своєю роллю. Коли актор починає бути задоволеним, то йому можна йти з професії, адже на цьому закінчується творчий пошук, рух вперед. Але я дуже люблю творчий процес. Переконаний, що вистава набуватиме нових відтінків. Це буде цікаво і глядачам, і акторам. Хочу подякувати Збройним Силам України. Лише завдяки їм ми можемо сьогодні підтягувати культурний фронт до художнього рівня, творчо представляти нашу країну в різних іпостасях. Низький уклін нашим захисникам!
Театр · “Вистава набуватиме нових відтінків. Це буде цікаво і глядачам, і акторам”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Прем’єра в Театрі на Подолі

На новій сцені Київського академічного драматичного театру на Подолі відбулася прем’єра першого в історії цього театру детективу про ціну влади – трагедії “Цар Едіп” Софокла. Ідея, адаптація та музичне оформлення – Давида Петросяна. Фінансування вистави здійснюється зі Стабілізаційного фонду – ініціативи для підтримки культурних та освітніх організацій, що постраждали від війни проти України. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Сергія ГАВРИШКЕВИЧА Софокл – трагік, драматург, один із трьох давньогрецьких поетів-класиків. П’єса “Цар Едіп” написана в V ст. до н. е., вважається еталоном трагедії. До неї зверталися впродовж усієї історії становлення театрального мистецтва, трансформуючи сюжет відповідно до соціального контексту. Варто зауважити, що глядачі добре знали сюжет, адже в основі – античні міфи, а задоволення приносила адаптація історії. Створена геніальним поетом в добу перських війн, п’єса “Цар Едіп” відображає соціальне становище міст, їхній занепад і кризу, причиною якої, згідно з оповіддю Софокла, є гнів богів. Сюжет починається з візиту жерця до царя Едіпа. Прохачі молять правителя зупинити чуму, мор і нещастя, котрі переслідують громадян. За порадою правитель звертається до оракула: Фіви страждають через гріх убивства – невідомі позбавили життя попереднього царя і лишилися непокарані. П’єса, по суті, є також одним із перших детективів в історії, оскільки рушій сюжету – головний герой, який як відповідальний правитель мусить позбавити свою державу від напасті – знайти та покарати вбивцю. Едіп – самовільний вигнанець, він покинув царство свого батька, аби вберегтися від страшного пророцтва, що вб’є він отця свого й одружиться з матінкою своєю. Прийшовши в іншу місцину, Едіп здобув славу та був обраний управителем, одружився з Йокастою, вдовою тамтешнього владики. Як ідеальний правитель, Едіп прагне істини. Найзапекліший бій ведеться у його споминах, адже він стоїть перед вибором – відкрити для себе правду й прийняти її чи забути. Правильне рішення дається Едіпові складно, адже він – намісник богів, котрий залишив свій престол і здобув новий по праву. Та, будучи вірним правителем, він продовжує пошуки страшної істини, він – син Йокасти, якого немовлям віддали бездітному держателю далекого краю. Він, цар, який тікав від своєї долі та наздогнав її. Він син, що вбив батька, одружився з матір’ю й приніс чуму на свої землі. Не знаходячи собі виправдання, Едіп виколює очі, аби кров’ю змити гріх, і стає вигнанцем, відправляючись у мандрівку… – “Цар Едіп” – це світова класика, – розповідає режисерпостановник Давид ПЕТРОСЯН. – Вона не залишить байдужим кожного, хто цікавиться античною літературою та філософією. Тож я знайомий з цим твором досить давно. Звісно, задум поставити виставу виник значно пізніше. У кожного режисера є свій портфель п’єс, які його емоційно зачепили. І вони залишаються в цьому портфелі в очікуванні свого часу. Думаю, що історія царя Едіпа для України сьогодні досить актуальна. По-перше, тематикою, по-друге, можна провести дивовижну паралель. Свого часу Лесь Курбас робив “Царя Едіпа” і мріяв відмовитися від будь-якого російського театрального наративу. Зараз ми також відмовляємося від російських драматургів і їхніх творів, натомість намагаємося знайомити публіку з прекрасним надбанням світової драматургії. Власне задум поставити “Царя Едіпа” сформувався приблизно п’ять років тому, коли на сході країни вже йшла російсько-українська війна. Але будь-яка драматургія потребує конкретного місця, конкретних артистів, конкретного часу. Я радий, що це відбулося саме в Театрі на Подолі. Багато що гармонійно синхронізувалося – і простір, і люди, і час. Репетиційний процес розпочали два з половиною місяці тому. Раніше не було можливості, бо театр не має фінансування на такі постановки. Нам допоміг Стабілізаційний фонд – я виграв його гранд. Кілька слів про виконавців. У Театрі на Подолі я вже працював із В’ячеславом Довженком (цар Едіп), тому роботу над таким складним матеріалом вирішив розпочати саме зі знайомим мені актором. Молодь Театру на Подолі була щаслива за можливість грати разом із Наталею Сумською. І для Наталі В’ячеславівни це теж виклик. Хоча раніше вона мала спільні проєкти з режисером Віталієм Малаховим, але це були проєкти на сцені Театру Франка. Ми вже працювали разом із Максимом Максимюком, а цього разу я мав можливість працювати з популярними акторами Романом Халаімовим, Сергієм Сипливим та корифеєм Театру на Подолі Олександром Данильченком. Також на сцені хор (молоді актори Юрій Феліпенко, Костянтин Темляк, Євген Ковирзанов, Артем Каратаєв, Артем Штуца, Кирило Карпук), який то вимагає, то просить у царя Едіпа вирішити якісь проблеми. У п’єсі йдеться про те, що Едіп колись убив на дорозі шістьох людей, серед яких був і його батько. Шість хористів – це істоти, які реагують
Арт(калейдоскоп · “Національний театр має особливо ретельно обирати драматургію для свого репертуару”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

“Наталка Полтавка” заграла новими барвами

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру Саме тоді у творчого колективу на чолі з режисером Олександром Ануровим виникла ідея співпраці з однією зі знакових для української сучасної культури постатей – лідером гурту “ВВ” Олегом Скрипкою, який виступив у цьому проєкті композитором, адаптував відомі мелодії Миколи Лисенка, наблизивши образну мову вистави до сучасного глядача. Неординарний музичний ряд вистави покликав фантазію сценографа Андрія Александровича- Дочевського, художницю з костюмів Людмилу Нагорну, балетмейстерів Ірину Задаянну та Наталію Осипенко для створення вишуканого театрального дійства в сучасних ритмах. У визначенні жанру вистави є словосполучення “музично-драматичне”, що протягом багатьох десятиліть є пріоритетним визначенням українського театру. І тут Театр Франка виступає продовжувачем славних традицій театру корифеїв, які не знали фонограм, записів музики... У виставі звучать живі голоси в супроводі оркестру. – “Наталка Полтавка” завжди була для мене особливою п’єсою, – розповідає режисер оновленої версії, заслужений діяч мистецтв України Петро ІЛЬ- ЧЕНКО. – Ніколи не сприймав її як побутову психологічну комедію, а відчував як маніфест, якими б хотілося бачити людей. І, здається, ця постановка від початку відповідала моєму первинному почуттю. Думаю, що й Котляревський не тільки відображав певні глибинні процеси в українському суспільстві, а й створював певний модуль гармонійних стосунків. Коли люди розуміють, що, незважаючи на проблеми життя, треба бути мудрим, а не хитрим. То чим відрізняються мудрість і хитрість, Іван ДЕРДА, народний артист України, професор, заступник голови Чернівецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Завершуючи 2022 рік, в рамках музично-просвітницького проєкту “Мистецька ліра Буковини” та відзначення Року класичної та духовної музики на Буковині, на факультеті педагогіки, психології та соціальної роботи Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича відбувся концерт вокальної та інструментальної музики “За добро, красу і волю!”, присвячений 180-й річниці від дня народження геніального українського композитора, основоположника українського національного стилю в українській музиці, піаніста-віртуоза, хорового диригента, педагога, фольклориста, музично-громадського діяча Миколи Лисенка. Організаторами мистецько-виховного заходу виступили завідувач кафедри музики, доцент Вадим Лісовий та засновники проєкту “Мистецька ліра Буковини” – народний артист України, професор Іван Дерда і доцентка Ірина Боднарук. На початку ювілейного заходу присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять воїнів ЗСУ та мирних жителів, загиблих у російсько-українській війні 2022 року, а також вшанували пам’ять одного із засновників і першого декана педагогічного адже там і там живість ума? У мудрості – поєднання розуму з добротою, а в хитрості – з егоїзмом. Ця п’єса для мене завжди була мудрою. Дивно було чути думки від поважних осіб, що вона застаріла чи просто етнографічна. Нічого подібного, це кодова річ. Недаремно вона має такий успіх ів опері, і в драмі, і в народній свідомості. Тож коли мені запропонували працювати над оновленням вистави, я залюбки погодився. Це одна з найуспішніших вистав Театру Франка, за що треба віддати належне вже покійному режисерові Олександру Анурову. Вистава прожила 17 сезонів, а це чималий термін. Змінюються артисти, адже молодь мають грати молоді виконавці. На роль Виборного з 1 січня став Анатолій Гнатюк. Свого часу цю роль робив під себе Олег Скрипка. Вважаю, потім її вдало перехопив Володимир Ніколаєнко. На роль Наталки ввели двох молодих актрис – Оксану Сидоренко і Катерину Артеменко. На роль Миколи – Івана Залуського, на роль Возного – Тараса Жирка. Отож, оновлення відбулося. Ідея зміни з’явилася ще на початку минулого театрального сезону. Тоді вистава вже мала багаторічну біографію. Це швидше не нова версія, а поновлення. Стояло завдання максимально зберегти авторський задум режисера Олександра Анурова, тому що він оригінальний, цікавий, широко сприймається глядачем. А це буває не так часто, коли вистава і глядач знаходять одне одного. Інколи трапляється так: кажуть “геніальна вистава”, а глядач може її не сприйняти. Тут же матриця та глядач зійшлися. І зійшлися на перлині української класичної драматургії. Це надзвичайно важливо, особливо для національного театру. Вистава має свій шарм, історію, своє місце. Особливо хотілося б подякувати всім, хто грав до цього. Особливо хотілося відзначити Ларису Руснак (Терпилиха), яка надзвичайно чітко тримає малюнок. А ще Петра Панчука (Возний) і Павла Піскуна (Петро). Наталія Ярошенко свого часу грала Наталку, тепер вона Терпи-лиха. “Наталка Полтавка” деякий час не йшла, а сьогодні повертається на сцену, і глядач добре її сприймає. Думаю, треба буде вводити нового Петра. І скільки житиме вистава, стільки триватиме ця ротація. Та головне, що постановка витримує найважчу річ – час. А якщо щось перемагає час, то це свідчить про серйозні фундаментальні досягнення. Вистава пронизана іронією, самоіронією, але доброю. Це дуже важливо, адже іронія може принижувати, а тут вона надає блиску, шарму… Звісно, маю творчі плани. Але зараз такий час, в реаліях російсько-української війни, що вони можуть бути різко скореговані. Якщо буде можливість, залюбки працюватиму над українською драматургією, та й загалом європейською (насамперед німецькомовною або італійською). Національний театр, на моє переконання, має особливо ретельно обирати драматургію для свого репертуару. А ось деякі враження та відчуття акторів, які грають у виставі: Володимир НІКОЛАЄНКО, народний артист України, вико' навець ролі Виборного: – Граю у “Наталці Полтавці” буквально з прем’єри. Це була наша друга спільна робота з режисером Олександром Ануровим. Спершу працювали над виставою за творами Григорія Сковороди. Вистава народжувалася напрочуд цікаво, не так, як завжди. Однак мій персонаж залишився таким, яким був від початку. Нові актори, які входять у виставу, теж намагаються дотримуватися чистоти початкового малюнку. Виборний має тримати все село у своїх руках, знати, хто звідки прийшов, куди йде. Йому відомо, що відбувається поза селом. Виборний для всіх сват, брат і кум. Це одна з ключових постатей села. Як і Возний. Мені дуже подобається ця роль. Завжди з радістю йду до цієї вистави. Для мене з дитинства цінне все, зв’язане з музикою. Згадав музичну школу, взяв до рук баян. Спершу був на цій ролі разом із Олегом Скрипкою. Він займався музикою, дещо її осучаснив. А комподимира Кобилянського); Аліна Романюк (клас доцентки Ірини Боднарук); Валентин Несторяк, Аліна Чечул, Тетяна Пелепюк, Людмила Українець (клас заслуженої артистки України, доцентки Ірини Куліковської); Аніта Мороз, Діана Фидишена, Тетяна Глевка, Роман Ковалик (клас народного артиста України, професора Івана Дерди). П’єса для скрипки з фортепіано “Елегія” філігранно прозвучала у виконанні аспіранта, асистента кафедри музики Миколи Полянка. Фортепіанний твір “Сумний спів” трепетно і щемливо прозвучав у виконанні старшого викладача музичної школи № 2 м. Чернівці Августи Шишкіної. Твір для фортепіано “Баркарола” майстерно виконав лавреат літературно-мистецької премії імені Сидора Воробкевича, завідувач кафедри музики, доцент Вадим Лісовий. Два твори з вокального циклу на вірші Т. Шевченка “Музика до Кобзаря” – “Минають дні” і “Доля”, з великим піднесенням виконав народний артист України, професор Іван Дерда. Якісний музичний супровід вокальних та інструментальних творів митця забезпечили доценти Вадим Лісовий та Ірина Боднарук, а також провідні концертмейстери кафедри музики Анжела Райляну, Олександра Кирстюк, Августа Шишкіна. Наприкінці музично-просвітницького заходу виступили начальник управління Державної служзитор Іван Небесний зробив аранжування. Лариса РУСНАК, народна ар' тистка України, виконавиця ролі Терпилихи: – Як і Володимир Ніколаєнко, граю у виставі від самого початку. У цій виставі чіткі схема і структура. Саме ця структура тримає образ Терпилихи. Мені дуже подобається моя героїня – жвава, енергійна. Нещодавно з’явилися нові виконавиці ролі Наталки. Це вже нові відчуття, завжди цікаве дослідження. Вистава набуває нових граней. А я відчуваю свою героїню важливою частиною цієї гри, і необхідно наповнити персонаж своєю енергією. “Наталка Полтавка” – це не анекдот, а вистава, наповнена глибоким сенсом і любов’ю. Кожна роль, навіть парубків і дівчат, так само важлива, як і основні ролі. Переконана, що нині глядачам особливо потрібні вистави, які дають позитивні емоції. Думаю, нам вдається їх зарядити таким позитивом, адже наприкінці вони разом із нами співають і ледь не танцюють. би якості освіти у Чернівецькій області, депутатка Чернівецької обласної ради Оксана Палійчук; декан факультету педагогіки, психології та соціальної роботи ЧНУ ім. Ю. Федьковича, докторка педагогічних наук, професорка Тетяна Федірчик; завідувач кафедри музики, голова Чернівецького обласного відділення Національної всеукраїнської музичної спілки, доцент Вадим Лісовий; заступник голови Чернівецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, професор Іван Дерда; заслужений працівник освіти України, громадсько-культурна діячка і знана просвітянка Тамара Мінченко; завідувачка відділу мистецтв ЧО- УНБ ім. М. Івасюка Любов Шилюк; завідувачка науково-дослідного експозиційного відділу археології, історії середніх віків і нової історії краю Чернівецького обласного краєзнавчого музею Оксана Драгомирецька. Шановні гості заходу подякували організаторам і всім виконавцям за чудовий концерт, адже спільними зусиллями студенти та викладачі кафедри музики створили для присутніх атмосферу справжнього мистецького свята, свята української класичної музики! На завершення заходу його ведучі – студентки кафедри музики Світлана Грищук і Ксенія Мендришора – запросили всіх учасників до спільної коляди. Під час проведення концерту відбувся збір коштів, переданих на закупівлю необхідного обладнання для військових Збройних Сил України, які боронять незалежність нашої держави. У Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка представили оновлену версію вистави “Наталка Полтавка”, прем’єра якої відбулася на початку ХХІ століття.
Арт(калейдоскоп · “Національний театр має особливо ретельно обирати драматургію для свого репертуару”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

За добро, красу і волю!

Чернівецьке обласне об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка спільно з Департаментом освіти і науки Чернівецької обласної військової адміністрації, Чернівецьким обласним відділенням Національної всеукраїнської музичної спілки, Чернівецьким національним університетом імені Юрія Федьковича провели мистецько-виховний захід з нагоди ювілею великого українця Миколи Лисенка. факультету, доктора педагогічних наук, професора Івана Степановича Руснака, який раптово пішов від нас. Серед вокальних та інструментальних творів Миколи Лисенка, представлених увазі слухачів, були як досить відомі, так і незаслужено забуті. Зокрема, на концерті прозвучали обробки українських народних пісень “Ой під вишнею”, “А у тих багачок”, “Дощик капає дрібненько”; фрагменти з опер (пісня Тараса “Гей, літа орел” з опери “Тарас Бульба”, пісня Миколи “Вітер віє горою” та пісні Наталки “Віють вітри”, “Ой, я дівчина Полтавка” з опери “Наталка Полтавка”; солоспіви на вірші українських поетів Т. Шевченка (“Якби мені, мамо, намисто”, “Утоптала стежечку”, “Садок вишневий коло хати”) і М. Вороного (“Нічого, нічого”); твір для фортепіано “Елегія”. У концерті взяли участь студенти кафедри музики Крістіна Морар (клас асистента Воло-
16 Нумізматика · “Спеціальні монети та медалі для збору допомоги Україні були випущені банками Ватикану, Іспанії та небанківськими організаціями інших країн-партнерів України”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

“Воїн Азовсталі” викарбуваний на монеті тихоокеанської держави

Крихітна держава Ніуе, що знаходиться в південній частині Тихого океану, випустила срібну пам’ятну монету “Воїн Азовсталі”, номіналом 5 доларів. В описі монети зазначено: “Ця чудова срібна монета присвячена хоробрим і відважним захисникам “Азовсталі” в Україні, а також громадянам, які перебували разом із ними на промисловому комплексі “Азовсталь” у Маріуполі, Україна”. На великому металургійному комбінаті “Азовсталь”, попри невпинну атаку росії, українці чинили непохитний опір упродовж 80 днів. Деякі з них повернулися до своїх домівок; інші, набагато більше, все ще поховані під руїнами “Азовсталі””. На реверсі монети зображено “воїна в символічній металургійній рослинній броні з високим рельєфом, яка служила прихованим символом їхньої витривалості” – картину українського художника Максима Паленка “MARIUPOL AZOVSTAL”, створену 19 травня 2022 року. Також на реверсі напис: “WARRIOR OF AZOVSTAL” – назва монети. На аверсі зображено герб Ніуе та написи: “ОСТРІВ НІУЕ” — країна випуску, “5 DOLLARS” – номінал і “2 oz 2022 Ag 999” – вага монети (62,2 г), рік випуску та проба срібла. Діаметр монети – 50 мм, коштує вона в інтернеті майже 300 доларів США. Виробництво тематичних пам’ятних монет – одна із важливих складових державного бюджету острівної країни. Щороку в Ніуе виготовляють сотні різновидів нумізматичної продукції з сюжетами, актуальними для багатьох країн світу. У 2013 році, під час Євромайдану, в Ніуе випустили монету із фрагментом картини початку ХХ ст. українського іммігранта з Чикаго та написом “Україна майбутня”. В алегоричному зображенні України переплелися теми “дівчини-сіяльниці”, характерної для французьких франків і “крокуючої Свободи” доларів США. Того ж року в Ніуе викарбували сім однодоларових монет серії “Видатні гетьмани України” із портретами Дмитра Вишневецького, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Петра Дорошенка, Івана Мазепи і Пилипа Орлика. Вперше тематичні монети з українським сюжетом – літаками заводу Антонова (“Ukrainian An- tonov aircrafts”) – з’явилися на Островах Кука в 2008 році. Також тематичні монети про Україну випускали Фіджі (Океанія), Того, Камерун (Африка), Казахстан (Азія). Відома ціла серія срібних канадійських монет у формі яєць із орнаментами українських писанок, започаткована 2016 року з нагоди 125-річчя першого поселення українців у Канаді. Після початку широкомасштабної війни з росією минулого року, українські сюжети з’явилися також на пам’ятних монетах Євро (Естонія, Литва, Латвія), доларів Австралії (“Фенікс Україна”) та США (інвестиційні монети). Спеціальні монети та медалі для збору допомоги Україні були випущені банками Ватикану, Іспанії та небанківськими організаціями багатьох інших країн-партнерів України. Євген БУКЕТ На фото: Монета “Воїн Азовсталі”; срібні інвестиційні монети США, у дизайні яких відображена українська національна символіка; набір монет, викарбуваний Монетним двором Польщі на замовлення Ніуе; монета Естонії номіналом 2 євро “Слава Україні” ЗЗввееррннеенннняя
16 Нумізматика · “Спеціальні монети та медалі для збору допомоги Україні були випущені банками Ватикану, Іспанії та небанківськими організаціями інших країн-партнерів України”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ “Сенс Банк”, р/р UA 30300346000002600 2016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО 279-39-55 Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
16 Нумізматика · “Спеціальні монети та медалі для збору допомоги Україні були випущені банками Ватикану, Іспанії та небанківськими організаціями інших країн-партнерів України”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Відповідальна за випуск Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин