Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Читацьке віче · “Обійдусь без фоток – головне, щоб пацанчики жили. Бо всі геть чисто молоді”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

“Чим більше Лубни “веснішають”, тим глибше закохуюсь в них” Лубенське Різдво Василя Стуса

Слово Просвіти, №02 за 2023 рік

Ганна КРЕВСЬКА, письменниця, м. Лубни У листі до свого друга Анатолія Лазаренка письменник додає: “...Служу я в Лубнах, на Полтавщині, – хоч тут повезло. Маю стати зенітником, може, й піхота, але це не так важливо… Часу мало. Читати, писати нічого не можна. Оце важко. Хлопці-друзі в більшості розвинені, енергійні, і це скрашує смуток…” Втім, починалося знайомство Стуса та Лубен геть нерадісно. Його перший лист, датований 7.12.1959 р, будить песимістичну картину: “Читати змоги не маю. Лубни – сіре містечко, хоч і посідає третє місце в області за обсягом. Без пам’ятних місць, хіба що згадати панські будинки, зведені на початку, а чи всередині 19 століття”. Однак через три місяці настрій Стуса дещо покращиться. Навесні 1960 р. він напише до товариша Віктора Дідівського: “Відколи вже я тут, а пройшло тільки 3 місяці. Піхота частково мені до серця. Їй богу, піхота бродить степами лісами, яругами і вдень і вночі, і взимку і літом, і мені, в душі трохи романтику, це править за хорошу поживу. Скоро піду в перше “увольнение”, тоді стане на душі легше… Зараз у мене творчий застій. Єдине – пишу оце листи і то з великими потугами, щоб хоч трохи розігнати, розбурхати якесь отупіння, що в мені і навколо мене… Між іншим, цей приблизний майже уявний солдатський спокій пішов мені на користь. Я фізично зміцнів і навіть поправився…” Кардинально позитивними є враження письменника від свого першого “увольненія”, а якщо точніше – від відвідин нашого краєзнавчого музею. А чому? А тому, що там Стус раптом знайшов часточку своєї України. У листі до однодумця і також творчої натури Бориса Дорошенка того ж 1960-го Стус поділиться історичною канвою нашого міста: “Зараз я тобі можу розповісти цікаві факти з історичного минулого Лубенського району. Існують Лубни з 988 року. Тут досі зберігся монастир десь приблизно ХІІ ст., де посідав місце, правда, уже згодом, Ісая Копинський. Бував і Гоголь (в музеї зберіглася його паличка). Шевченко тут був своїм. Славний Ромоданівський шлях – це ж тут, рукою подати. Земля Лубенщини належала Михайлові Вишневецькому, що збудував на догоду вибагливій дружині замок, зруйнований десь 1648 р. в час визвольної боротьби. Тут відступав Наливайко, гнаний під Лубнами ляхами, та й Солониця – зовсім близько… Кожен камінь зберіг сліди історії. Не зважаючи на всі сучасні і вже усталені метаморфози, є немало гордого і самоусвідомленого у людей цього краю. Якийсь архітектор з Москви записав у книзі відвідувачів музею, що ось, мовляв, яке горе – російська мова в музеї не в пошані і всі написи та роз’яснення зроблено, бач, виключно по-українськи, і він мав рацію. Був цілком щирий і справедливий в своєму обуренні… Словом - враження чудове од міста…Чим більше Лубни “веснішають”, тим глибше закохуюсь в них…”. Після цих рядків з особливою приємністю хочеться відзначити, що саме збереження української мови та минувшини в залах нашого музею додало Стусу снаги тягнути свою солдатську лямку далі. Вікіпедія стверджує, що Стус служив на Уралі, але насправді його туди перевели з Лубен. Темна історія. Потребує ще досліджень. Якщо одним словом – був занадто свободомислячим. За переказами лубенських краєзнавців, Василь Стус, перебуваючи в нашій дивізії, буцімто вів себе вкрай негідно та провокативно – спілкувався із товаришами по службі та армійським начальством лише українською мовою. На той час радянська армія всю субординацію, накази та команди озвучувала суто російським “язиком”. А не шкодує і начальство тримає іх за живих мерців, а другі – справжні професіонали, так звана “Ліга”. Ці найманці мають навіть свій кодекс честі: вони не мародерствують, а якщо знаходять в тебе гроші, документи чи мобілку, то документи передають керівництву, а гроші і мобільні закопують в землю! Уявляєш?!! Каже, що були випадки, коли до наших полонених кидали кількох вагнерівців, які крисанули у мертвяків гроші, то їх перед тим били ще жорстокіше, як наших бійців! Поміняли їх швидко на двох чи трьох вагнерівців з “Ліги”. Хотіли йому після пережитого дати лише 10 днів відпустки. Ледве випросив 30... – Хто б мене в чому не звинувачував, але я проти кобіт на війні! Медсестра на самому нулі просто ні до чого: накласти турнікет і витягнути тебе може той, хто поряд! Міномет чи гармату вони обслуговувати не можуть, тримати їх в остогидлих окопах, щоб жінки простуджували яєчники і потім не могли народити – тупо, а тих кілька толкових снайперів чи операторів “Стугни”, яких я бачив, чи про яких чув, то скоріше виняток, а не правило! На блокпостах перевіряти документи – так, в медчастинах, лікувати і ставити крапельниці – так, в штабах працювати з документами чи сидіти на раціях – так, а гнити в промерзлих окопах – то не діло для жінки. І хто б мені що не казав, а 50 тисяч жінок в українському війську, то перебір!.. – Думаю, що самогубців, котрі застрелились чи підірвали себе на війні, теж треба ховати з почестями. І не треба зі мною сперечатися! Адже в цьому винні не тільки вони, а й керівники, котрі не побачили, що людина вже доведена до психологічної межі та відчаю, і потребує лікування, відпочинку, або комісації. І наше щастя, якщо нещасний вирішив Василь Стус. Лубни, 18 січня 1960 р. Юному борцю тут лише 22… тут, у районному містечку, отаке “чепе” союзного масштабу. Отож Стуса від гріха подалі перевели на Урал, сподіваючись суворими умовами служби впокорити “єретика”. Втім, не так сталося як гадалося... За волелюбство, за любов до історичної пам’яті та рідної мови Стуса з часом засудять. Приводом стане його науково-літературна розвідка про Тичину, якого жорна системи розтерли на макуху. Василя арештують через тиждень після його дня народження, 12 січня 1972 р. Затим 9 місяців маринуватимуть в слідчому ізоляторі, а він… напише там збірку “Час творчості”. просто засунути ствол в рот, гранату під шию чи голову в петлю! Бо, уявіть, якщо він перед тим захотів би помститися справжнім чи уявним винуватцям своїх страждань?! Бо в кожного в руках автомат, а навколо повно гранат! Про офіцерів-психологів просто не згадуйте, бо в нашому мехбаті психолог вічно на стакані і йому самому потрібен психолог. – А ти що, не солдат? А, закінчив Львівську Сухопутку? І? Заптурили Вашу L-ку? Буває. То ще щастя, що один тільки 200- тий. Нога і вуха? Кров з вух? То в тебе сто відсотків тріснуті барабанні перетинки. Не знаю. Може і зшивають. А не виключено, що тобі випишуть слуховий апарат. Але впевнений, що ти вже відвоювався. Скільки? 22 роки? Нормально. Але генералом вже точно не будеш. – Кажеш, по вас ваша ж мінометка стріляла? Вірю. А ми вночі окопались, а начальство дивиться в тєпліки, а на нас суне піхота. Нам команда: “Вогонь!” Ми й… Потім з’ясувалось, що це наша мотопіхотна бригада, яка перед нами стояла, отримала команду відвести свої підрозділи. Вночі. А те, що ми вже стоїмо позаду, вони просто не знали…Неузгодженість дій і відсутність комунікації. Чи багато ми поклали? Не знаю. Але тепер з цим і живу… – Це мій побратим з Лисичанська. Нормальний мужик, хоча й по-русскі говорить. Задню не дає. Справжній десантник. Йому на брамі написали: “Предатель”. А дружина забрала малого і виїхала в Рашу, в Ярославль. Він їх ненавидить ще більше, ніж ми. А от на українську не переходить. Хоча сам розуміє, що навіть на фронті це небезпечно. Уяви собі, тебе питають: “Стій, хто йде?!”, ати у відповідь: “СвАІ!” Уявив? Підготувала Любов Долик з вільної мережі На Святвечір 85 років тому народився нескорений Василь Стус. Мало хто знає, але 1959 року строкова військова служба для 21-річного Василя почалася саме з Лубен, точніше, з військової частини № 03304 (115 гвардійська мотострілецька дивізія). “Чим більше Лубни “веснішають”, тим глибше закохуюсь в них”, – писав Стус.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин