Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · ““Заповіт” перекладено понад 1604ма мовами світу”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Дякуймо Богові за те, що послав нам Тараса Шевченка

Слово Просвіти, №02 за 2023 рік

25 грудня 1845 року в Переяславі, якраз на Різдво Христове, Тарас Шевченко написав свій найвідоміший і найпронизливіший вірш – “Заповіт”. Незадовго перед тим поет важко захворів на двостороннє запалення легенів. Його життя висіло на волосинці. Очевидно, ні сам Тарас, ні лікар Андрій Козачковський, в якого він гостював і лікувався, не мали великих сподівань на одужання. Анатолій КОВАЛЬЧУК, учасник боротьби за Незалежність України Усвідомлюючи майже безнадійний стан здоров’я, 31-річний Шевченко звернувся до рідного народу з прощальним посланням. То був геніальний вчинок нашого поета, безпрецедентний у світовій літературі! Щоб його здійснити, важко хворому Тарасові довелося мобілізувати вольові, фізичні, духовні й інтелектуальні зусилля. В короткому вірші, написаному впродовж декількох хвилин, Шевченко вказав українцям на єдино правильний спосіб визволення України від жорстокого гноблення – “кайдани порвіте!”. Тому Тарасів “Заповіт” вічний, як український народ! “Заповіт” – різновид вірша-пам’ятника, літературного жанру, відомого з часів античності. Шевченко виступив новатором, поєднавши традиційний поетичний заповіт із бунтівним закликом до земляків підняти національно-визвольне повстання проти ненависної Московщини – жорстокого окупанта, осоружного гнобителя й визискувача не тільки українців, але й десятків інших поневолених народів. Вірш написано у формі монологу ліричного героя-поета, зверненого до всіх земляків. Завдяки художній довершеності та величезному ідейно-патріотичному потенціалові він належить до найдосконаліших зразків не тільки української, але й світової політичної лірики! Автор упевнений: нація – невмируща, український народ непереможний. Але волю, власну державу і щасливу долю він зможе здобути тільки у важкій, упертій і безкомпромісній боротьбі проти лукавого, жорстокого ворога. Після смерті поета українці мусять – як заповіт – виконати останню його волю: звершити велику справу національного й соціального визволення. Щоб вільно, мирно, щасливо і заможно зажити у “Вкраїні милій”. Вірш пройнятий глибоким почуттям нерозривної єдності індивідуальної долі автора та історичної долі українського народу, впевненістю в його нездоланній духовній могутності, великою вірою в остаточну перемогу над темними, зловорожими силами. Шевченко також висловлює надію на те, що майбутні покоління гідно оцінять непроминальне значення його творчості і назавжди збережуть пам’ять про поета як вірного сина України. Композиційно “Заповіт” складається з трьох частин, пов’язаних між собою інтонаційно. Перша частина твору містить прохання, звернене до сучасників, бути похованим в особливому місці. На давній високій могилі, серед широкого степу, на березі Дніпра. Саме там, де впродовж багатьох тисячоліть творилася українська історія, де покрили себе вічною славою багато поколінь героїчних захисників України, передусім славні козаки. Багато їх полягло в боях за волю рідного народу. Бути похованим “на могилі” означало для поета успадкувати долю мужніх оборонців рідної землі, прилучитися до безсмертних подвигів українського козацтва. Цим самим Т. Шевченко справедливо зараховує себе до стану козаків, оскільки є гідним продовжувачем святої їхньої боротьби. Величний образ України у цій частині вірша створено завдяки майстерному переміщенню зорових і слухових картин та асоціацій від окремих елементів до цілісного образу. Іван Франко писав: “Уже слово “поховайте” будить у нашій уяві образ гробу; одним замахом поет показує нам сей гріб як частину більшої цілості – високої могили; знов один змах, і ся могила являється одною точкою в більшій цілості – безмежнім степу; ще один крок – і перед нашим духовним оком уся Україна, огріта великою любов’ю поета”. Усі деталі рідного українського пейзажу – ревучий Дніпро, безмежний степ, високі кургани-- могили, широкополі лани— сповнені глибинного символічного змісту. Саме вони є свідками невмирущої козацької слави (вона – головний мотив історіософських поезій Т. Шевченка). Слуховий образ ревучого Дніпра посилює відчуття грізної могутності великої ріки, яка уособлює не тільки рідну Україну, але й непереборну, нестримну визвольно-переможну енергію нації, яка швидко нагромаджується й чекає свого вулканічного, вибухового виходу. Динамічний рух інтонаційної хвилі твору найвище підносить вислів “на Вкраїні милій” і цим виділяє його як смисловий центр першої частини вірша. Саме до цього, найголовнішого вислову “Заповіту”, спрямовані всі атрибути образу улюбленої Батьківщини. Загалом, смисл першої частини поезії полягає у відчутті вічного духовного злиття безсмертної душі й потужного інтелекту автора з рідним краєм, з прекрасною, коханою, але пригнобленою нелюдами Україною. З її волелюбним народом, який неминуче порве накинуті кацапським ворогом ганебні кайдани. Центральна частина вірша – апокаліптичне видіння поетом-пророком кривавого революційного насильства, яке гнівно, безжально, але справедливо чинить повсталий український народ над усіма ворогами. Хто ж такі – вороги України? Під “ворогами” Тарас Шевченко розуміє всіх нелюдів, від яких українці зазнають національного, соціального і політичного гноблення, економічного визиску, фізичних і моральних знущань, принижень і зневаги. Тих, хто тримає наш народ у рабстві, неуцтві й духовній темряві, хто підло обкрадає, обманює і зраджує українців. Хто, цинічно розкошує на тлі великого народного горя. У часи Шевченка до ворогів України належали представники окупаційної московської влади: передусім цар, його міністри, губернатори, всі чиновники, жандарми. А також місцеві прислужники й посіпаки. В минулому сторіччі ними були кремлівські диктатори, всіх рівнів комуністичні вожді й численні репресивні органи – організатори і виконавці антиукраїнської політики тотального пограбування й лютого терору – фізичного й духовно-морального. Сьогодні – це не тільки агресивна, антиукраїнська кремлівська кліка, але й московська агентура, що, міцно вкорінившись, вільно, безпечно і впевнено почуває себе у всіх сферах суспільного життя України. А також огидні олігархи, які, злочинно прибравши до рук колишню державну власність, захопили владу економічну. За допомогою власних ЗМІ вони донедавна намагалися перешкодити формуванню в нашій державі політичної нації і громадянського суспільства. Шляхом зомбування намагалися перетворити народ у слухняний бездумний електорат. Т. Шевченко наполегливо закликає українців: задля цілковитого визволення дорогої Батьківщини, утвердження святої Правди на рідній землі – відважно, одним могутнім зусиллям, разі назавжди рішуче й на віки вічні очистити Вітчизну від сатанинської зграї лиходіїв. Назавжди утвердити в Україні найвищі моральні цінності й виплекані, вимріяні багатьма поколіннями національні ідеали – волю, добро, справедливість, рівність, братерство і взаємодопомогу. Й запровадити у вільній державі такий політичний лад, утвердити таку суспільну мораль, при яких поява нових ворогів стане неможливою. Для Т. Шевченка – людини глибоко віруючої – пристрасне бажання визволити рідний український народ виявилося у драматичний момент написання “Заповіту” набагато сильнішим за потребу врятувати власну безсмертну душу. Тому на порозі смерті (хвала Всевишньому, Тарас одужав), він не благає в Бога прощення й відпущення гріхів (віримо: він зробив це в молитві). Через те слова нашого поета стали виявом величезної громадянської мужності. Яскравим доказом його безмежної жертовності в ім’я України задля визволення і щасливого майбуття нації. Завершальна, третя частина “Заповіту” починається енергійними, рішучими навіть бойовими закликами: “поховайте”, “вставайте”, “порвіте”, “окропіте”, зверненими до всіх українців, поневолених, уярмлених і принижених лютими ворогами. Пристрасні поетові слова спрямовані до розуму й сумління кожного земляка з метою високо піднести хвилю народного протесту проти носіїв зла і викликати масове зростання бунтівних, революційних настроїв. Адже Т. Шевченко як людина інтелігентна і миролюбна неодноразово пересвідчувався, що заклики до нахабних визискувачів – істот бездуховних у намірах і вчинках – схаменутися і, покаявшись перед Богом і людьми, добровільно припинити злодіяння проти нашого народу й України – залишаються непочутими. Вони не заслуговують ні жалю, ні співчуття. Через це підлягають суворій карі! Поет упевнений: кривава помста жорстоким гнобителям українського народу, які вперто не каються в жахливих гріхах, затято йдучи дорогою зла, є справедливою і морально виправданою. Ця жертва на вівтар свободи і торжества вселенської справедливості стане останньою, оскільки боротьбу за визволення України буде переможно завершено. Після неї запанують у заможній і сильній Україні омріяні десятками поколінь спокій, мир, народовладдя, братолюбство, соціальна справедливість. У пошані буде чесна праця кожної людини задля власного добробуту, а також розквіту держави. Запропонована молодим Тарасом революційна програма визволення України спирається на історичну практику грізних козацько-гайдамацьких повстань, живиться щоденними народними настроями, сокровенними мріями і сподіваннями. Вона також базується на висновках світової політичної думки, яка обґрунтовує невід’ємне, природне право пригнобленого народу на повстання проти окупантів, узурпаторів і поневолювачів. Т. Шевченко наголошує: тільки суворо покаравши всіх нелюдів, створить український народ умови для реалізації свого суспільного ідеалу. Адже він підтримується також християнською етикою і передбачає остаточну перемоги добра, утвердження волі, рівності прав, соціальної справедливості і братерства. Цей ідеал генетично закладений у колективній пам’яті українців – миролюбного, працьовитого, розважливого, дбайливого хліборобського народу, який завжди брався за зброю тільки для самозахисту від грабіжницьких нападів лютих ворогів. Українці ніколи не прагнули захопити чужі землі, поневолити, пограбувати інші народи! Лише наприкінці вірша Тарас Шевченко висловлює надію на те, що, переможно завершивши національно-визвольну війну, розправившись із ворогами, український народ у своїй вільній державі й у всьому світі сущий – із почуттям глибокої вдячності гідно вшанує його як найвірнішого свого сина. Автор вірить, що ставши нарешті єдиними повноправними господарями милої України, українці побожно, тихими, щирими словами, що йдуть із глибини серця, згадають його як великого національного поета, як рідну людину і свого духовного брата. На жаль, ні після написання “Заповіту”, ні після смерті Т. Шевченка, що настала через 15 років, ні в результаті багатьох революційних виступів українського народу у ХХ і ХХІ ст.ст. не відбулося цілковитого очищення нашої Батьківщини від зла. Через те, що численні вороги України завжди уникали справедливої народної кари. При всіх змінах влади недолюдки зберігали політичний влив і величезні награбовані статками. Саме з вини недолугих правителів перших років незалежності і пригрітих ними українофобів, зрадників і злодіїв наша Вітчизна стала жертвою московитської агресії. Адже світовий досвід підтверджує, що 30 років незалежності – термін цілком достатній для докорінного реформування політичної, правоохоронної, економічної і соціальної сфер навіть дуже бідної країни й перетворення її в успішну квітучу державу. Але за умови, що при владі перебувають патріотичні, чесні, рішучі й компетентні люди. “Заповіт” перекладено понад 160-ма мовами світу. Покладений на музику композитором Гордієм Гладким, твір набув величезної популярності як високодуховна пісня. Співаючи або слухаючи “Заповіт”, ми віддаємо данину пам’яті Т. Шевченку – найвеличнішому українцю, світової слави поетові, мислителю, художнику, відважному борцю за волю Батьківщини. Проймаємося думками про його коротке подвижницьке, сповнене випробувань життя і безсмертну творчу спадщину. Звітуймо перед невмирущим образом нашого національного Пророка нації про те, як виконуємо вічні його Заповіти. Також щиро дякуймо Богові за те, що в лиху історичну годину, коли доля українства висіла на волосинці, послав нам Тараса Шевченка, який геніальною творчістю і власною життєвою долею згуртував і сформував націю, врятував її від загибелі. Допомагає він і сьогодні вистояти і перемогти у Великій війні з московитами. Щороку 9 і 10 березня, 22 травня і 25 грудня українці всього світу “тихим словом” поминають найвідомішого сина нашого народу. І цим підтверджують, що Тарас Шевченко належить до числа тих, чиї ім’я і творча спадщина безсмертні. Фото з Музею “Заповіту”

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин