Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Український шлях · “Майже по цілому великому флоті Чорного моря залопотіли великі синьо4жовті національні прапори”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

За незалежність на Чорному морі

Слово Просвіти, №02 за 2023 рік

Нестор МИЗАК, доктор історичних наук, професор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Віримо, що Крим як складова частина України, загарбаний росією у 2014 році, героїчними зусиллями українського війська буде повернутий Україні, тож варто було б згадати про політичні події навколо українізації Чорноморського флоту та обставини його захоплення московитами у першій чверті двадцятого століття. Водночас і про перекручення фактів, якими росіяни, якби й нині, намагалися знеславити Українську Національну Ідею. Ідеологічному спотворенню революційної дійсності, вірно служила, старше покоління добре пам’ятає, трагедія Олександра Корнійчука “Загибель ескадри”, яка за рішенням всесоюзного журі у голодному 1933 р. визнана серед найкращих. Журнал “Театр і драматургія” писав з цієї нагоди: “П’єса ця є однією з кращих історико-революційних п’єс. Її великим безсумнівним достоїнством, крім її художніх якостей, є те, що вона завдає удару українському націоналізму і виховує глядачів у дусі пролетарського інтернаціоналізму”. Справді, відомий радянський письменник-драматург чудово володів чарами сценічної пропаганди. “Оптимістична трагедія” півстоліття ґрунтовно вивчалася у школі, оживала у кінематографі, на сценах вітчизняних і зарубіжних театрів. Непоінформованих вона заставляла переживати, хвилюватись, радіти, захоплюватись більшовиками-чорноморцями, що так “славно” потопили флот. У світлі драматичного часу сучасності ця сторінка історії оживає і змушує по новому оцінювати події минулого… Наші славні предки засвідчили, що доля незалежної Української Держави пов’язана з Чорним морем. Українські кораблі на чорноморських просторах появилися на переломі VIII–IХ століть. Десь 860 року відомо про літописний похід на Царгород київських князів Аскольда і Діра. Через пів століття у 907 році на Царгород ходив князь Олег. Наш літопис оповідає, що український флот складався з 200 кораблів по 40 воїнів у кожному. У війську служили варяги і слов’яни з різних племен: поляни, деревляни, сіверяни, в’ятичі, навіть дуліби й хорвати з далеких західних земель. Ще більшої слави Україні принесли на Чорному морі козацькі чайки, що появилися тут у другій половині ХVI століття. За славетного Петра Сагайдачного виробився особливий тип запорожця – моряка, а козацька флотилія досягла до 300 човнів. У відповідь на чисельні набіги турецько-татарських людоловів, запорожці відповідали їм тим же, героїчними чорноморськими походами. У ХVІІІ столітті козацький флот прославив російську зброю у московських кампаніях на турків в 1737, 1787, 1796 роках. Враховуючи живучі козацькі морські традиції, царський уряд охоче комплектував українськими героїчними нащадками російський чорноморський флот. На початок 1917 року чисельний склад українців-чорноморців становив 65 відсотків. Флот базувався у Севастополі, Одесі, Новоросійську, Батумі, Трапезунді і складався з 2 нових лінійних кораблів, 7 старих, 3 крейсерів, 27 ескадронних міноносців, 15 підводних човнів, 3 канонерок, 14 мінних загороджувачів, 3 авіатранспортів, 18 швидкохідних сторожових катерів. За ним рахувалося також 21 посильне судно, 64 тральщики, 160 суден транспортної флотилії і декілька загонів гідроавіації Всю цю армаду обслуговували 47735 моряків і 27787 солдатів берегових військ. Слід наголосити, що чорноморці ще 1905 року підняли прапор української національної революції. У Севастополі діяв український гурток “Кобзар”, до якого входили директор гімназії В. Лащенко, інженер-полковник адміраліції В. Савченко-Більський, корабельний інженер М. Неклієвич та інші. Серед моряків поширювалася національна література, часописи. З вибухом революції 1917 року на Чорному морі назріли найсприятливіші умови щодо українізації флоту, а легендарні герої революції дев’ятсот п’ятого року – панцерники “Потьомкін”, “Георгій Побєдоносець”, “Ростислав” стали її флагманами. У квітні 1917 року у Севастополі скликано величаві збори українців – моряків, на яких утворено Раду української чорноморської громади у складі – В. Лащенка, заступника – вчителя М. Коломійця, моряка – М. Пащенка. Головнокомандувач Чорноморським флотом віце-адмірал О. Колчак, як не дивно, до українізації віднісся прихильно. На головній вулиці Севастополя Рада українізації отримала приміщення “Уніон Банку” і вивісила великий малинового кольору з білим хрестом національно-морський прапор. Делегати – чорноморці були найактивнішими учасниками всіх трьох військових з’їздів, організованих у Києві Центральною Радою. У кінці квітня 1917 року майже на всіх кораблях Чорноморського флоту, в сухопутних частинах Севастополя з’явилися корабельні ради або гуртки. Найбільш активними національні організації проявилися на лінкорах “Іван Золотоустий”, “Св. Євстафій”, “Ростислав”, крейсерах “Пам’ять Меркурія”, “Кагул”, “Прут”, мінній бригаді ескадронного міноносця “Завидний”, що першим підняв синьо-жовтий прапор. Згодом національні символи замайоріли майже на всіх кораблях флоту. А 24 грудня 1917 року український прапор підняв найбільший чорноморський велетень лінійний корабель – дредноут “Воля” (великий броньований корабель з крупною артилерією на борту – Н. М.), збудований 1914 року, що налічував команду 1200 моряків і старшин. Українізація Чорноморського флоту не на жарт схвилювала антиукраїнську петроградську раду народних комісарів і залишки монархічних організацій росії. Більшовики Севастополя і Одеси повели рішучу війну з українським рухом на флоті. Севастопольський комітет РСДРП(б) для контрпропаганди на кораблі направив групу більшовиків-агітаторів на чолі з Роменцем і Куценком, які добре володіли українською мовою. Центральна Рада не змогла як слід організувати національний поступ на Чорному морі. Навпаки вона його навіть пригальмовувала. Оголосивши демобілізацію моряків 1907-1910 років призову, кораблі наполовину розукомплектувала. 22 грудня 1917 року у Києві із запізненням створили “Українське Генеральне Секретарство Морських Справ”, а пізніше “Українське Морське Міністерство”. Та в цей час на українську столицю вже посунули послані петроградською радою народних комісарів каральні війська Муравйова. “Українське Генеральне Секретарство” 14 січня 1918 року встигло спішно прийняти “Тимчасовий Закон про флот УНР” у першій частині якого йшлося: “Точка 1: Російський Чорноморський флот військовий і транспортний проголошується флотом Української Народної Республіки й виконує обов’язки на Чорному й Азовському морях(…). Точка 4: Українська Народна Республіка переймає на себе всі обов’язки російського уряду щодо Чорноморського флоту й щодо утримання флоту і портів. Точка 5: З часу проголошення цього Закону російські воєнні і торговельні кораблі підносять український прапор”. Проте у другій частині Закону Центральна рада прийняла необмірковане рішення про скасування обов’язкової служби на кораблях і ввела добровільне комплектування флоту на засадах народної міліції. Незабаром під ударами муравйовців український уряд залишив Київ і разом з рештками армії відступив на Волинь. При цьому під час вуличних боїв у столиці, захищаючи Центральну Раду, полягли майже всі моряки Чорноморського куреня. На якийсь час анархія, що заполонила Україну, охопила й кораблі. На окремих з них раз-по-раз мінялися червоні, синьо-жовті, а то й анархістські чорні полотнища. Але незабаром після Берестейського мирного договору 3 березня 1918 року на Україну прийшла німецька армія. До її підходу фронт червоних на Перекопі прорвали українські частини полковника Болбочана. 22 квітня ними звільнено станцію Джанкой, 25-го – Сімферополь. З появою у Бахчисараї Гордієнківського полку в Севастополі почалася паніка. Внаслідок цих подій команди обох лінійних кораблів флоту “Воля” і “Цариця Катерина Велика”, обравши єдине командування, вирішили виконати наказ Центральної Ради про піднесення на кораблях Чорноморського флоту українських прапорів. Ось як описує цей день сучасник: “Це було 29 квітня 1918 року. Гарний погідний день. Майже весь флот зібраний у Севастополі. Були тут величезні і горді лінійні кораблі, міноносці, крейсери, торпедоносці, підводні човни. Та майже на всіх ще повівали червоні прапори. О 4-й годині пополудні з корабля “Георгій Побєдоносець”, де командував адмірал флоту Саблін пролунав наказ: “Флоту підняти прапор!”. Спали червоні плахти. На більшості кораблів почулася команда: “Стати до борту!”. На цю команду по старому, як це було у бойовому Чорноморському флоті ще не розбехтаному революцією, стали моряки вздовж борту лицем до середини корабля: “На прапор і гюйс – струнко! Український прапор піднести!”. І під сурму й свист підстаршин і моряків злетів угору український прапор. “Розійдись!”. Разом із командою заграли сурмачі. Майже по цілому великому флоті Чорного моря залопотіли великі синьо-жовті національні прапори. Цей день назавжди увійде в історію українського флоту як свято українського моря”. Саблін негайно телеграфував у Київ: “Брати Центральної Ради. 29 квітня 1918 року Севастопольська фортеця і флот, що перебуває у Севастополі, підняли український синьо-жовтий прапор і чекають на ваш наказ. Привіт!”. На жаль Центральна Рада того ж самого дня припинила існування. На її місце при підтримці німецької армії з’явився уряд гетьмана Павла Скоропадського. Адмірал же, прикриваючись лозунгами, хотів зберегти флот для майбутньої монархічної росії. Не отримавши відповіді від української влади і німців, Саблін віддав наказ готуватись до відходу у Новоросійськ. 30 квітня німецька артилерія зайняла позиції при вході у Севастопольську бухту, але командувач випередив їх. О 23.30 перша бригада лінійних кораблів у складі дредноутів “Цариця Катерина Велика”, “Воля” і 16 міноносців під вогнем окупантів вийшли у море. У Севастополі залишилось 7 лінійних кораблів старого типу: крейсери “Кагул”, “Пам’ять Меркурія”, “Прут”, кілька міноносців, усі підводні човни і різні кораблі окремого призначення. Однак, прибувши у Новоросійськ, Саблін зіткнувся з технічними і політичними труднощами. Новоросійський порт, призначений під завантаження зерна та цементу, не був пристосований до довготривалих військових кораблів. До того ж 11 травня 1918 року головнокомандуючий німецькими військами генерал Ейхгорн радіограмою народному комісару росії Чичеріну завимагав негайного повернення флоту у Севастополь. Такого ж змісту ультиматум послав й адміралу Сабліну. Німці за Новоросійським портом установили жорсткий контроль. Раз-по-раз над кораблями пролітав німецький гідроплан, у бухті виринали підводні човни. На фоні цих подій голова ради народних комісарів росії Ленін 28 травня 1918 року підписав секретну директиву про знищення всіх кораблів. Саблін, позаяк головне своє завдання вбачав у збереженні флоту, відмовився його виконати. З надією переконати більшовицьких партійних лідерів він навіть виїхав у Москву, але даремно. 7 червня 1918 року наказ Леніна обговорили на нараді флагманів, де вирішили: позаяк реальної загрози німецького наступу на Новоросійськ з боку Ростова і Керченської затоки немає, знищувати флот не будуть. Значна частина чорноморців стояла на тому, що краще загинути у відкритому бою з німцями або повернутися в Севастополь, ніж топити флот. Уникаючи ускладнень з німцями, рада народних комісарів формально погодилася на відправку флоту у Севастополь, одночасно через колегію народного комісаріату росії передала хитру шифрограму № 14 такого змісту: “Ввіду германского ультіматума, правітєльство сочло сєбя винуждєнним формально согласіться на возвращеніє судов у Сєвастополь. В етом смислє вам будєт послано нєшіфрованной тєлєграммой пріказ. Но ви обязуєтєсь єго нє виполнять і счітаться только з отданним ранєє прєдпісанієм і настоящєй тєлєграммой”. Телеграма у більшовицькому комітеті викликала неоднозначну реакцію, моряків з нею вирішили не знайомити. Однак наступного дня її текст став відомим. 11 червня на лінкорі “Воля” погриміли три холості постріли, закликаючи моряків на загально флотські збори. Після гострих дискусій почалося голосування у ході якого за потоплення кораблів висловилося 600 моряків, проти – 700, утрималося – 600. 13 червня більшовицький комітет отримав категоричну шифрограму за підписом Леніна і Свердлова (голови всеросійського виконавчого комітету) з вимогою потопити кораблі. Моряки натомість провели загальний референдум. Із 2500 його учасників за перехід у Севастополь проголосувало – 500, потоплення – 450, майже 1000 утрималось. Окремо ще раз проголосували й корабельні команди. На “Волі” за потоплення було 190 голосів, проти – 360, “Цариці Катерини Великій” відповідно 240 і 350. Ставало зрозумілим, що треба зніматися з якоря і повертатись у Севастополь, проти чого запротестувала команда міноносця “Керчь”. Збільшовизований екіпаж на чолі з капітаном В. Кукелем поклявся знищити себе і решту кораблів. На міноносці негайно запровадили бойовий порядок, на випадок дизертирства виставили караули. 17 червня на “Волі” підняли сигнал: “Готовсь у Сєвастополь!” на який відповіли 1 крейсер і 7 міноносців із 730 моряками на борту. В. Бонч-Бруєвич, керуючий справами ради народних комісарів РРСФР, пізніше писав у своїх мемуарах, що Ленін, дізнавшись про повернення частини кораблів у Севастополь метав на всіх громи і блискавки: “Жаль, что наші сплоховалі і нє открилі огонь по уходящім в Сєвастополь! Обязатєльно іх надо било расстрєлять і потопіть… мерзавцев, ізмєнніков, прєдатєлєй нєльзя било упускть”. Залишені у Новоросійську кораблі команди “Керчь” і “Лейтенант Шестаков” без особливих ускладнень відбуксирували на зовнішній рейд, позаяк екіпажі судна зійшли на берег або дизертирували. Як тільки на буксир взяли останній корабель, натовп на березі кинувся рятувати ситуацію. Та капітан “Керчі” зреагував негайно. Навівши на людей гармати міноносця, Кукель прокричав у мегафон: “Єслі буксірованію міноносца будут прєпятствовать, я нємєдлєнно открою огонь”. Загроза подіяла, і люди на березі розбіглися. Обпливши всі кораблі, “Керчь” почав по черзі підривати їх. Цей факт у своїй трагедії О. Корнійчук подав комітрагічно, мовляв перед тим, як пустити кораблі на дно, моряки до блиску віддраювали палуби суден, що не відповідало дійсності. Затоплені кораблі Чорноморського флоту німці згодом, якби на глум, передали українському гетьманському режиму. Та попри гостроту і складність у його морському міністерстві велась серйозна кропітка робота. Міністерство працювало над виробленням закону про флот, добилося виділення коштів на розбудову воєнних портів Одеси, Миколаєва, Севастополя, Маріуполя. Прийнято закон про уніформу, вимпели кораблів, воєнно-морський прапор, він був як і нинішній за виключенням тризуба у лівій верхній частині, який варто було б додати до сучасного прапора. Також ви-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин