Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Василю Стусу — 85! · “Це був час вражаючих відкриттів білих плям нашої історії, постатей культури, літератури”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

«І я гукну. І край мене почує»

Слово Просвіти, №02 за 2023 рік

Згадуючи Василя Стуса з нагоди 85-х роковин з дня його народження 6 січня 1938 року, доречно бодай коротко розповісти про тих, хто 33 роки тому на Донбасі не злякалися написати про репресованого поета і правозахисника, і повернули його ім’я із забуття. Це було справедливо, адже значну частину свого життєвого шляху Василь Стус здолав у Донецьку – там сформувалися його світогляд і бунтівний характер. Не забуваймо: повернення імені Стуса, його творчого спадку в інформаційний простір відбулося ще за радянської системи, яка зі своїми каральними і цензурними органами була достатньо загрозливою. Ігор ЗОЦ, журналіст У 1990 році у двох обласних газетах з’явилися перші статті про Василя Стуса. Журналісти Донецька виявилися в числі перших сміливців в УРСР, які не побоялися розповісти про життя і смерть замордованого комуністичною імперією поета. Поспілкувавшись з деякими із цих достойників, думаю про те, що випадковостей в історії не буває. Перша публікація про Василя Стуса після його перепоховання в 1989 році в Києві вийшла під назвою “Возвращение” в “Комсомольце Донбасса” 10 лютого 1990 року за підписом Ірен Роздобудько, донецької журналістки, яка наразі є популярною українською письменницею, авторкою понад 30 книжок. Зв’язавшись з пані Ірен, я запитав, чи пам’ятає вона свій матеріал і що спонукало його написати. – Це я тільки переїхала до Києва, але ще друкувалася в “Комсомольце Донбасса”. Що спонукало? Тоді вперше дізналася про Стуса через книгу, що прислали з Канади, прочитала і “захворіла”, розізлилася, що до того не було ніякої інформації у нас… Ну і написала. Цікаво, що тоді в Донецьку її надрукували, – пригадує письменниця Ірен Роздобудько. Наступний за часом матеріал під назвою “Штрихи до портрета Василя Стуса” вийшов 16 травня 1990 року в “Радянській Донеччині” авторства Анатолія Лазоренка, літератора і товариша Стуса зі студентських літ. На той час пан Анатолій працював у письменницькому журналі “Донбас” і згодом зі здобуттям Україною Незалежності надрукував у цьому часописі свої спогади про літературне життя в Донецьку на початку 60-х років і місце в ньому талановитого поета Василя Стуса. Спогади Анатолія Лазоренка також виходили в інших виданнях і про це згадаємо окремо. Наступні публікації були приурочені до 5 роковин з дня смерті Стуса. Однак поява ледь не кожної статті давалася авторам шляхом жорстких суперечок з керівниками своїх видань. Наприклад, публікації “Спокута” (5 вересня 1990) журналістки “Радянської Донеччини” Рози Іванченко передувала досить характерна для того часу ситуація. Про неї згадує Юрій Доценко, колега, поет, вимушений переселенець з Донецька, з яким ми працювали в той час саме в “Радянській Донеччині”. Так от пан Юрій, який проживає тепер у селищі Малотаранівка біля Краматорська розповів про атмосферу тих днів: – За кілька місяців до Незалежності запанувало національне пробудження. Масовий рух до історичних витоків. Оживає преса. Тоді ще “Радянська Донеччина” починає однією з перших відроджувати правду, повертати народу імена її справжніх героїв, серед яких і поет-страдник Василь Стус, чия доля пов’язана з шахтарським краєм. Мені поталанило знати багатьох друзів Василевої юні, які мешкали у Донецьку, Києві, Горлівці. Підготував матеріал на тоді ще заборонену тему і показав його Розі Іванівні Іванченко, яка відповідала за літературно-мистецький напрямок. Вона уважно прочитала чималеньку статтю. Довго мовчала. А потім відверто мовила: “Юрко, ти в нас новенький і ще молодий. За твоїм підписом може і не пройти, та й мало що…А в мене ж який-неякий авторитет і втрачати нічого”. Так той матеріал про Стуса надрукували – хай на газетних “задвірках”, наполовину скороченим. Та все ж надрукували! Всупереч цензурі і КДБ В “Комсомольце Донбасса” 6 вересня 1990 року виходить перший матеріал про Василя Стуса журналістки Світлани Єременко, а 17 жовтня ще один. За словами пані Світлани, яка видавала українською мовою розворот “Клуб рідної мови” у російськомовній газеті, добитися кожної публікації було непросто, оскільки редактор газети не поділяв поглядів журналістки на українське відродження на Донбасі і щоразу погрожував відправити її на розмову на вулицю Щорса, 62 (там тоді розміщувалося управління КДБ в Донецькій області, а зараз так зване “МГБ ДНР” – Ред.). У номері “Комсомольца” від 6 вересня вийшло ще два матеріали, присвячені поету – В. Сафронової “Передчасно вирваний з життя” та “В памяти на всю жизнь” за підписом В. Корнілова, на той час працівника Ворошиловського райкому комсомолу Донецька. Тоді вітер суспільних змін був настільки потужним, що молодіжка, аби зберегти свій чималий тираж, мусила йти назустріч запитам читачів і друкувати матеріали, які ще кілька років були заборонені для друку. Відбувалося це всупереч цензурі і засновникам в особі обкому комсомолу, як підручного компартії. Ось що пригадує про ті часи колишня журналістка “Комсомольца”, нині виконавча директорка Інституту демократії імені Пилипа Орлика Світлана Єременко: – Постать Василя Стуса – особлива для мене. На початку 90-х я вже була членом Донецького товариства української мови ім. Шевченка і всіляко підтримувала його діяльність як журналіст. Перебудова! Це був час вражаючих відкриттів білих плям нашої історії, постатей культури, літератури. Про Стуса я нічого не знала. І якось на засіданні Товариства хтось дав мені кілька листків його віршів, передрукованих на машинці. Вони мене вразили! Я почала по крупинках збирати інформацію про поета. Факти біографії Стуса вразили мене ще більше! Зрозумійте, у мене було цілком щасливе життя: моя мрія бути журналісткою здійснилась. Я мала родину, щойно в 1984 році народила донечку. У мене були чудові друзі, я ходила в театр, їздила відпочивати за кордон. І раптом… Це було як вибух! Тобто, у той самий час, коли я гуляла з донечкою у сквері, насолоджувалась музикою, спілкувалась з друзями – в мордовських таборах страждав і помер геніальний український поет! Це просто не вкладалось в голову! Саме цей факт допоміг мені усвідомити посправжньому, в якій країні ми живемо. Зрозуміти, що таке Радянський Союз. Тож хотілося розповісти читачам якомога більше про видатного Поета і Громадянина. Це вже пізніше був “Архіпелаг Гулаг” Солженіцина, відкриття творчості Івана Дзюби, спогади українських дисидентів, інтерв’ю з ними, твори Віктора Суворова. 7 вересня 1990 року в “Комсомольце” з’являється чергова стаття про Стуса, яку написала раніше ув’язнена за “антирадянську агітацію” поетеса і громадський діяч Галина Гордасевич. У спогадах під назвою “Ми вийшли з “Обрію” вона пише не тільки про загиблого Стуса, а й інших колишніх студентів Сталінського (Донецького) педінституту, яких об’єднав літературний гурток “Обрій”, і яких пані Галина добре знала. Ще один глибокий матеріал написав Йосиф Курлат, який свого часу саме в редакції молодіжної газети, а потім у Спілці письменників у Донецьку гуртував майбутніх поетів. Свою статтю “Василь Стус – каким я его знали помню” він друкує в газеті “Алеф” (№ 3, ноябрь, 1990), яка почала виходити як окремий додаток до “Комсомольца Донбасса”. Головний тоді комуністичний рупор – “Социалистический Донбасс”, де, до речі, Василь Стус працював літературним редактором у 1963 році, теж відгукується статтею О. Бондаренко “Звезда и смерть Василия Стуса” (5 сентября 1990). Слідом за флагманом обласної преси підтягується і місцева: Ясинуватська газета “Знамя труда” друкує 18 жовтня статтю “Повернення” колишнього політв’язня і вчителя Очеретинської школи Ярослава Гомзи. А статтю Рози Іванченко “Спокута” з “Радянської Донеччини” передруковує 4 жовтня багатотиражка “Шлях Ілліча”, що виходила в Шахтарську на шахті “Постниківська”. З’являється і стаття в маріупольському “Приазовском рабочем” (27 жовтня 1990) Т. Польщикової із заголовком – цитатою поета в перекладі на російську “Хорошо, что смерти не боюсь я…”. Колишній політв’язень і дисидент Василь Овсієнко, який відбував покарання в одному таборі зі своїм тезкою, пропонує свої спогади про поета журналу “Донбас” і вони виходять під назвою “Не ошукайся ж, вірячи добру” (№3 1990). Надалі пан Овсієнко часто приїздитиме на Донеччину і виступатиме перед молоддю з табірними кайданками, як нагадуванням і засторогою: тоталітарним режимам властиво повертатися. “І край мене почує” Цей крилатий рядок із поезій Василя Стуса став заголовком книги, яку одними з перших в Україні видали в донецькому видавництві “Донбас” у 1992 році (294 стор.). До цього вірші репресованого поета окремою книжкою побачили світ у Києві в 1990 році (“Дорога болю”, 211 стор.). Ініціатором більш повного за столичне видання став Анатолій Лазоренко, він же написав передмову, де поділився невідомими раніше спогадами про донецький період життя свого побратима. Пізніше пан Анатолій розповідав про свого товариша в багатьох засобах масової інформації, але наразі згадуємо його як одного з перших, хто повертав із забуття ім’я Стуса. Ще один побратим Василя Семеновича – його товариш і однокурсник донеччанин Микола Колісник нагадав, що Анатолій Лазоренко в своєму житті вчителював, працював на обласному радіо, у видавництві та журналі “Донбас” і в своєму віночку поезій “Стусове коло” присвячує Анатолію такі рядки: …Учителем він юне покоління До України ревно навертав… Він першим написав життєпис Стуса, Його неупокореність збагнув. …У 1991 році і після здобуття Незалежності ім’я поета-страдника зайняло належне йому почесне місце, але і зараз, коли з’являються нові публікації і нові книжки, важливо було згадати журналістів і літераторів, які в Донбасі повертали з непам’яті забороненого Василя Стуса три десятиріччя тому в дуже непростий час. За це їм подяка і повага. Викладені в цій статті факти також знаходять підтвердження в книзі з передмовою вченого-переселенця з Донецька, літературознавця Вадима Оліфіренка, яка у 2002 році вийшла під назвою “Василь Стус. Бібліографічний покажчик” (Донецьк.“Східний видавничий дім”). Поет Дмитро Павличко під час Стусівських читань у центрі Донецька, ліворуч – журналістка Світлана Єременко (1990)

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин