Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Нотатки письменника · “Хочуть цього сучасники чи не хочуть, але історія з географією вторгаються в усі сфери життя”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Судімо про рід свій від голови до неба

Слово Просвіти, №02 за 2023 рік

Невмирущу пам’ять про пережите за неміряні тисячоліття береже правічна мова українського народу. Таїни найдавнішого минулого відкриваються насамперед у колядках і щедрівках та піснях календарно-обрядових відправ на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Медового Спаса, Купала, Маковія, Яблучного Спаса. На Покрову, коли перший сніг припорошує землю, а дівчата на порі після нелегкої праці в полі побивалися колись: “Покровонько, Покровонько, покрий мені головоньку, як не наміткою, то хоча б онучею, щоб не зоставалася дівкою гидючою”. Вадим ПЕПА Не наголошую принагідно на зажинках та обжинках одних із перших рільників, хліборобів на третій від сонця життєдайній планеті. Колядки й щедрівки – явище суто українське. Немає чогось рівнозначного ні в кого із християн інших держав. Предковічне рік у рік – віками – звучить лише в Україні. Кому не під силу порівняти колядки й щедрівки пращурів українського роду з текстом “Літопису Самовидця”, де криком кричить зґвалтована предковічна українська мова? Візантійська “ортодоксія” скалічила природне, яким вічність ощасливила вірних синів і дочок любої Матері-Землі. Напосілася із нібито “староукраїнською”. Відгородила глухим муром спадкоємців предковічного від писемності. Нав’язала абсолютно незрозумілу церковнослов’янську. Підвела до загрозливих заяв царського міністра внутрішніх справ: “Української мови ніколи не було, немає і не буде, а хто не розуміє цього, той ворог росії”. Від терору заради “світлого комуністичного майбутнього” – лише криваві сліди. Непримиренні атеїсти зациклилися не на чомусь іншому, як на тому, щоб осідлати православ’я, проти якого ще позавчора нещадно боролися. А кремлівські ненажери “договорилися” до “спецоперації” – кривавої війни на предковічній землі України з хворобливим маренням путіна про реінкарнацію позавчорашнього срср. Запитати б новоявленого хижака: з якою ж вірою – марксистсько-ленінською чи з християнським “православієм”? “Ніхто в них не оре й не торкався рала” – такими якщо вже не бачив кочівників на власні очі в 4 ст. н. е., то знав про них за розповідями очевидців Аміан Марцелін. У 2016 р. у харківському видавництві “Клуб сімейного дозвілля” з дещо підправленою назвою – “Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності” надруковано український переклад. 2018 р. цей твір відзначено Національною премією України імені Тараса Шевченка. Доісторичне минуле української землі Сергій Плохій започатковує від “скіфських воєн”. Тож мотаймо собі на вус, вдивляючись не так у “Браму…”, як крізь “Браму Європи”. “Скіфи, безумовно, вважали себе корінним населенням регіону, а не якимись зайдами. В іншому випадку вони б не заявляли, що батьками їхнього пращура Таргітая були бог неба та дочка Борисфена, нинішнього Дніпра, головної річки царства. Цей самий міф наводить на думку, що, хоч скіфами й керували кочовики, вони вважали себе також і землеробами. Знаряддя, подаровані їм небом, включали не лише ярмо, а й плуг, виразний символ осілої культури” (Брама Європи. – С. 33-34). Видатна українська поетеса Ліна Костенко в поемі-баладі “Скіфська Одіссея” пише: Скіф і не скіф були для грека – скіфи. Увесь той край він Скіфією зве. Поема – плід поетичного натхнення і яскравої уяви, окриленої притаманними видатній майстрині слова вигадливими образами чарівної української мови та милозвучних рим. Як на моє переконання, це той випадок, коли, за народною мудрістю, “дай серцю волю – заведе в неволю”: Хоча як інші книги погортай, То перший цар був скіфський Таргітай. І як легенда каже престара, – Він син Дажбога і дочки Дніпра. Немає й ніколи не було в природі “інших книг”, які можна “погортати”. І нічогісінько не каже ніяка “легенда престара”. Удень зі свічкою не знайти найменшого проблиску про подібну легенду. Про Таргітая в предковічній пам’яті українських пращурів – ні слуху, ні духу. Натомість предки українського роду справіку справляли небуденне на третій від Сонця життєдайній планеті свято Купала. Десь сім тисяч років тому одні з перших на земній кулі рільників, хліборобів, георгос – “землеробів” зі слів усюдисущих еллінів, переступили цивілізаційну межу. Після неміряних тисячоліть збирання дармових плодів земних та полювання на дику звірину й риболовлю заходилися скородити землю, сіяти жито, пшеницю й усяку пашницю, щоб невтомно плекати дорідні врожаї, золоте збирати збіжжя. Яскраві відлуння про обнадійливу працю на вільних, веселих полях і нивах доносять до сучасності невмирущі колядки й щедрівки. Яке там “кобиляче молоко”? Яка там, прости Господи, “гіппака”? Де й коли рідні мені предки – тепер працелюбні українські селяни – доїли кобил і споживали сир з того молока? В яких глибинах генної пам’яті причаїлося первобутнє? Не таїться в підсвідомості те, чого зовсім і ніколи не було. А коли й траплялося зрідка подекуди, як, можливо, в українських Карпатах, у пастухів худоби, то не слід вважати прикметним, визначальним скороминуще, пов’язане з літуваннями – від весни до осені. На поетику класицизму справило неабиякий вплив так зване “піндарічне витання” чи, простіше, “піндарічне піднесення”. Роки життя давньогрецького поета-лірика – бл. 518–442 або 438 до н. е. Його похвальні пісні про переможців Олімпійських, Дельфійських та інших спортивних ігор – урочисті, величні. Принагідно збагатив людство афоризмом: “Звичай – цар над усіма”. Віра в це спонукає мене доводити, доказувати, що доісторичні віки українського етносу не відрізнялися від еллінських з їхньою дивовижною міфологією – невмирущим надбанням з юності людства. Понад те, певен, що є можливість воскресити принаймні головне з первісного. Воно приховане, а доступніше – збережене в переданнях, легендах, переказах, казках, повір’ях, забобонах, відправах при пострижинах, весільних обрядах, похоронах, відспівуваннях покійників, нашіптуваннях цілителів-самородків, віруваннях збирачів лікувальних трав, приказках, прислів’ях, примовках… На жаль, так звана еліта в Україні, за винятком окремих особистостей, абсолютно байдужа до відновлення вікопомного. Сліпа й глуха до зародження українського етносу з першими словами своєї мови на березі річки Десни, швидкоплинної притоки Дніпра, в Мізинській археологічній культурі. Вікування прадавнього – понад ХХІІ – ХІV тисячоліття до н. е. Матеріальні й духовні здобутки попередниці сповна успадкувала Трипільська археологічна культура, яку давно належалося б визнати Трипільською цивілізацією. Про це більш-менш докладно повідано в моїх виданнях, насамперед у книзі, що побачила світ 2019 р., “Вічна-віч з вічністю” – культурологічному діалозі, дискусії з С. Плохієм. Останніми десятиліттями президенти Академії наук в Україні – особистості технічних профілів. За великим рахунком, їм не до давнього давня. Гуманітарна сфера – падчерка в сім’ї технократів. Не в останню чергу через це під час російсько-української війни 2014–2022 рр., що триває, на роль всезнаючого історика на пострадянському просторі претендує путін. Не змигнувши оком, заявляє: “русские и украинцы – один народ, как мордва, где есть мокша и эрьзя… я пою русские песни… они мелодичные и содержательны”. Видатний мовознавець Іван Пилипович Ющук наголошував: “Мова і пісня стоять на сторожі нашого народу. Ще раз підкреслюю – мова і пісня. Вчені кажуть, що записано не менше двохсот тисяч народних пісень. Є припущення, що не менше чотирьохсот тисяч. Зупинимося на двохсот тисячах. Хай буде на кожній сторінці дві пісні… Це буде 500 томів… Якщо тут покласти – яка це буде висота! І це не дивно. І це так є!” Як провіщає народна мудрість, “все згине, тільки правда зостанеться”. Вона таїться й там, де апостол Андрій, як повідують літописи, “став під горами на березі”. Справді, “під горами”. Київський Поділ з південного заходу огинають витягнуті в одну лінію три гори. У їхніх найменуваннях простежується історія вічного міста над Дніпром. Південна гора – Хоривиця – Киселівська – Замкова – Старокиївська. Далі на північний захід – Щекавиця, яка заслуговує надзвичайної уваги, що й відкриється невдовзі. Найбільш віддалена від Дніпра – Юрковиця. Або Йорданські висоти. Щекавиця береже пам’ять не лише про Щека, як божества правічних вірувань предків українського роду. Її вершина пласка, рівнинна. Саме на тій, сказати б, ниві, 2 грудня 1581 р. київський воєвода Костянтин Острозький надав орне поле місцевій церкві Богородиці. Одвічні трударі на вершині дбали про хліб насущний. У церковних писемних джерелах час від часу змигують назви того придатного для рільництва узгір’я – Скавика. Як же можна не помічати цього вченим та друкованим, котрих не здолав сон розуму? Скави – поняття від еллінів з відстані в якихось сім тисяч років – “копачі”. Паралельно “георгос” – землероби. На пласкій горі Скавика працелюби вирощували жито, пшеницю та всяку пашницю. А нижче доглядали, культивували виноградники. Учинялося так, як оспівано в колядках і щедрівках із розквіту Трипільської археологічної культури: Зажурилися гори й долини, Що не вродило жито, пшениця, Лиш уродило зелене вино! Зелене вино вгору ся вило, Вгору ся вило, голубо цвіло, Голубо цвіло, сильно вродило. Сокотила ж то гречна дівчина. Як сокотила, кужільку пряла, Кужільку пряла, твердо заснула. Ой прилетіла райськая пташка, Крильцями збила, її збудила. Стій-ко ти, пташко, крильцями не бий, Крильцями не бий, винце не рушай, В мене є братчик на оженінню Та вже й я сама заручена За парубчика, за одинчика, За молодого, за багацького. (Колядки та щедрівки. // Видавництво “Наукова думка”. // К., 1965. – С. 429-430). Таке відлуння питомої української мови з розквіту Трипільської археологічної культури. “Цариця світу” Візантія нав’язала замість природної правічної мови українського етносу старослов’янську, з якої розвинулась абсолютно незрозуміла церковнослов’янська. Понад те. Український рід не одне століття нидів відторгнутим від писемності рідною мовою. Тією, яка дотепер на міжнародних оглядинах, форумах визнається однією з найрозвиненіших та найбагатших у світі. Великий київський князь 1113-1125 років Володимир Всеволодович Мономах – із роду Рюриковичів. Засновник князівської гілки Мономаховичів, оскільки його батько узяв жоною візантійську принцесу з династії Мономахів. Сам же уклав шлюб з дочкою англійського короля Гарольда ІІ. Був похований у Софіївському соборі. Збереглися печаті, на яких він, за візантійським взірцем, титулувався як “архонт (владар у давньогрецьких полісах – В. П.) усієї землі Руської”. За його правління у літописах указується: “идеже ныне зоветься Щековица”. Як же дивитися на це сліпими очима? З якої ж причини “ныне зоветься Щековица”? Чи не з тієї, що задовго перед тим прозивалася – Скавика? А вже потім Shcekavytsya латинською мовою. У ХVІІ ст. на Щекавиці було збудовано фортецю для захисту міста від ворожих набігів. У 1167- 1168 рр. твердиню взяли в облогу татари. Та попри всі зусилля ординців мури вистояли. Кияни відбилися від хижої напасті. На них чигало ще одне лихо, таке ж невідворотне, як і COVID-2019. Епідемія чуми 1770 року вигубила шість тисяч душ із 20 тисяч населення в Києві. Братські могили на Щекавиці засипані негашеним вапном і дотепер заховані в її схилах. На вшанування передчасно померлих 1782 р. було збудовано Церкву Всіх Святих, а 1809 р. зведено кам’яну дзвіницю. Від усього того в 1930-ті роки більшовики, а точніше – комуністи-інтернаціоналісти, не залишили ніякого сліду. Зруйнували дощенту, як і тисячі інших православних святинь. На самій горі, за легендами, похований Віщий Олег. “І погребли його на горі, що зветься Щекавицею. Єсть же могила його й до сьогодні. Називається та могила Олеговою”. Так промовляє до нащадків “Повість минулих літ”. До гори з 1869 р. веде вулиця Олегівська. Дослідник української давнини Михайло Максимович запевняв, що 1856 р. старожили показували йому ту могилу. Промовисто шикуються в шерегу незнищенні найменування: Скавика – Щекавиця – Олегівка – Олегова гора – Олегова Могила. Все це вікопомне, як і Гора Уздихальниця. Остання назва береже невмирущий спомин про круту переміну світогляду: “І коли [Володимир] прибув (з Корсуня до Києва – В. П.), повелів він поскидати кумирів – тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями. І це [діяли йому] не яко древу, що відчуває, ана знеславлення біса. Коли спокушав він сим образом людей – хай одплату прийме від людей! “Велик ти єси, господи, дивні діла твої”. Учора шанований людьми, а сьогодні знеславлений! І коли ото волокли його по ручаю до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо іще не прийняли вони були хрещення”. (Літопис руський, с. 66). Воістину, “дивні діла” Господні. За звістками, яким можна довіряти, та за переказами київський князь Володимир – син варязького архонта Святослава Хороброго від рабині й ключниці княгині Ольги. Остання з винахідливою жорстокістю розправилася з волелюбним Іскоростенем. Сама ж вона успадковувала рід завойовника Аспаруха з далекої Азії, що вдерся на Балкани й розперезався на повну губу в новоявленій столиці Пліски. Та не хтось інший, як Візантійська імперія завдала нищівної поразки ордам приблуд, посприяла збереженню корінного люду. Такою є історія з географією. В усій сукупності найменування гір на вищому березі Дніпра вказують на правічне буття предків українського роду, котрі протягом неміряних тисячоліть у жорстокій юдолі вічності берегли в своїх душах і серцях святу вірність рідній Матері-Землі. Для кого ж це не здогадно? Хіба що увергнутим у сон розуму. Приспаних, бездіяльних, не спроможних розплющити очі. Не вдається знайти якісь відомості про того київського міського землеміра з неукраїнським прізвищем (та, мабуть, не варто й шукати), який назвав місцину впритул до Щекавиці Татаркою з однойменною вулицею, а сусідні вулиці охрестив як не з дурного розуму, то зі зловорожого – Печенізька й Половецька. І це в Шевченківському районі міста Києва. У цьому ж районі на старому кладовищі по вулиці Лук’янівській перед мечеттю Ар-Рахма вандали в липні 2021 р. повалили хрест, присвячений пам’яті жертв Голодомору. У мечеті, “яка належить Духовному управлінню мусульман України”, заявили: “Ми взагалі про це не чули і нічого не знаємо”. Хочуть цього сучасники чи не хочуть, але історія з географією вторгаються в усі сфери життя. Нема куди від цього подітися. Хіба що в сон розуму… Редакція тижневика “Слово Просвіти” вітає свого автора й читальника Вадима Пепу з його 87-річчям і бажає творчої снаги й сили на багато років життя!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин