Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Долучайтеся! · “Не соромтесь плакати, слухаючи гарну пісню. Дайте волю сльозам. Це ваше очищення й причастя”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Народна пісня як частина народної медицини

Слово Просвіти, №02 за 2023 рік

Василь ТРИЛІС, музикант, перекладач Фізїологія* Перший крик немовляти – це профілактична фізїологічна процедура, запрограмована Природою: швидкий, майже конвульсивний вдих повітря, а затим тривалий, вичерпний аж до конвульсїї видих. Тривалість видиху зумовлюється його гальмуванням, гальмування ж забезпечують голосові органи – лунає Перша Пісня Життя. Забігаючи наперед, скажемо, що вона не з веселих і, отже, підтверджує буддїйську благородну істину: життя є страждання. На тому не кінець. Подивіться й подивуйтеся, як люблять дїти горланити, навіть коли не страждають. А як страшно кричить чоловік, кидаючись на ведмедя, мамута чи на свого ж таки брата-супостата! Який хор гримить над полем битви! Що голоснїший крик, то страшнїше ворогові, і цей психологічний тиск має об’єктивні, фізїологічні підстави: регулярно вправляючи собі горлянку й легенї, людина полїпшує й посилює не тільки міць голосу, але й кровообіг, обмін речовин, загальну життєздатність і силу. Недарма дихальні вправи були особливим об’єктом уваги найдавнїших лїкарів, жерцїв, воїнів, філософів – про це можна знайти згадки в ведичній лїтературі і в єгипетських текстах, цими питаннями переймалися мільйони мудрецїв і дослїдників від часів зародження йоґи до сучасних нам Бутейка, Стрельнїкової, Фролова та багатьох інших. Цїкаво для нас те, що з безлїчі найрізноманїтнїших систем дихання помітно видїляється один характерний режим: швидкий вдих – повільний видих, причому сповільнення, гальмування видиху здїйснюється не дїафрагмою, а артикуляцїйним апаратом (голосовими зв’язками, горлом, язиком, губами, навіть зовнїшнїм приладом чи інструментом). В найширшому, узагальненому розуміннї це й є пісня. І перший крик дитини, і лютий рик воїна, і палка молитва самітника, і мантри тїбетського монаха, й ритмічні погуки робочої артїлї, і маршова пісня виснажених тяжким переходом бійцїв, і розкішна оперна арія – все це має під собою одну й ту саму основу: людина, свідомо чи несвідомо, знаходить найздоровіший, найефективнїший спосіб дихання. Неможливо не віднести до цього ряду й українську народну пісню. Чому саме народну й чому саме українську? Народна пісня як частка традицїйної культури творилася багато столїть, якщо не тисячолїть, а отже пройшла такий добір (свідомий чи стихійний – тепер не так важливо), якого не знав і не міг знати жодний інший музичний жанр. Досить навіть побіжного знайомства з народними піснями, щоб помітити, що цей добір вплинув іна фізїологічні параметри піснї (ритміку, тривалість, темп і глибину дихання і т. ін.), ідеально достосовуючи їх до практичних потреб співаків. Українська пісня – унїкальне у світовій культурі явище. Вона вражає не тільки йне стільки кількісними показниками (за різними оцїнками, українцї склали від кількох сотень тисяч до кількох мільйонів пісень – таку кількість досить важко уявити, а ще важче зрозуміти її необхідність); та головне чудо – якість української народної піснї, розмаїття її тематики, жанрів, стилїв, глибина змісту, незбагненна й незрівнянна за своєю красою й простотою поезїя. Звісно ж, усе це виходить далеко за межі суто фізїологічних явищ. Емоцїї За емоцїйними ознаками українська народна пісня може здатися біднїшою, нїж, наприклад, італїйська, латиноамериканська (іспанська), циганська чи росїйська. Та це буде поверхове враження. Зовнїшня стриманість ще нїчого не говорить про прихований емоцїйний заряд; скоріше її можна розуміти як ошляхетнення емоцїй, підпорядкування їх вищим, моральним і духовним імперативам. Але це підпорядкування нїколи не буває примусовим, категоричним; воно не тільки не вбиває емоцїй, але й парадоксальним чином виправдовує їх, дає їм інше, вище життя, сублїмує. Цю парадоксальність не так легко прочитати. Потрібна певна культура і виконання, і сприйняття народної піснї, а така культура, на жаль, генетично не передається. Тільки вихованням. Виховання ж сьогоднї становить найтяжчу проблему, а точнїше – хворобу українського суспільства. Суть хвороби в тому, що системи освіти та інформацїї монополїзовані некомпетентними, байдужими, а то й ворожими українській культурі людьми, а несистемне (родинне) виховання значною мірою зруйноване так званим технїчним прогресом, що вже стає планетарним лихом. Втрати від цих бід, зрозуміло, не обмежуються цариною пісенної культури… Але народна пісня, хай як це дивно, може виявитися тією зброєю, що розірве зачароване коло. І наймогутнїшою її терапевтична дїя виявляється саме на емоцїйному рівнї, на рівнї підсвідомости. Цю дїю, цю терапевтичну властивість народна пісня виявляє навіть тодї, коли нї виконавцї, нї слухачі не можуть похвалитися пісенною культурою. Досить просто шанобливого ставлення, уваги до піснї. Її виховна, методологічна генїальність теж формувалася столїттями! І послабити, спотворити її майже неможливо: для цього знадобилася б така ж могутня сила, яка закладена в самій піснї, – але це мала б бути свідома ворожа сила. Такої сили й близько немає у ворогів української піснї. Всї незчислимі спроби профанацїї народної піснї не завдають їй жодної шкоди: вони породжують силу-силенну музичного сміття, яке може захаращувати (й захаращує) весь культурно-інформацїйний простір, але не може дати нїякого плоду і рано чи пізно буде виметене. Чим уважнїша людина до народної піснї, тим легше відрізняє вона зерно від сміття, тим багатша її пожива від цїлющої сили справжньої піснї. В чім же та сила, і як вона дїє? Почнїмо з колискової піснї. Це дуже чітко спецїалїзований, “стерильний” жанр, у якому майже нїчого іншого, крім емоцїй, немає. Колискова – це перші кроки пісенної практики в традицїйній культурі. Причастя починається ще в материнському лонї, коли майбутня мати вивчає (або згадує) колискові, які скоро співатиме дитинї. Під час співу і мати, й дитина входять у потік особливої інформацїї, на них накочуються цїлющі хвилї... хвилї чого? Таємниця. Слава Природї, людина не годна розчовпати цю технологію. Бо йдеться про святая святих, про найскладнїші процеси взаємодїї людських емоцїй, людських психік. Люди, тисячі людей, які були, починають говорити через пісню до людей, які є і які будуть. І через незбагненно прості й мудрі, теплі гойдання колискового ритму та маминої інтонацїї передають свою душевну рівновагу, свою любов і довіру до Буття, до Природи, одне до одного. Трохи пізнїше цї почуття рівноваги, любови й довіри набувають конкретнїших форм мами, світла, колиски, стїн кімнати, котика... Колискова триває. Буття розширюється, багатшає, ускладнюється. З’являються слова. Котик буває неслухняний; гулї не прилїтають і не сїдають на люлї саме тодї, коли хочеться; мама часом десь зникає; а ще трапляється й таке, що болить живіт. Ой, Буття не завжди прекрасне! Проте в душі дитини вже сформувався перший захисний редут – пам’ять про те, що доброго в Буттї більше, нїж поганого. Звісно ж, цей редут треба зміцнювати й далї. І, звісно ж, не тільки колисковою. Та в перші роки життя роль колискової неоцїненна. Старшим колискова вже не допомагає. Вони знають, що Буття жорстоке, Природа ненадїйна, довіряти одне одному... дуже хотїлось би, та небезпечно. Вони знають, що й самі грішні; їм так хочеться правди й милосердя, однак часом здається, що всї люди вороги. Вони заплутались і не бачать рятунку. І от до них – через справжню народну пісню – звертаються оті їхнї далекі, невідомі прадїди й прабабусї. Говорять дивною мовою: начебто кажуть одне, а чуєш щось інше. Не лають, не повчають, не залякують, не дають наказів і рецептів, та й не звеселяють… але... жалїють. І не тільки жалїють, а й утїшають, розказують нам, які ми добрі, гарні, чутливі, розумні... І людина, яка зцїпила зуби й героїчно терпить злиднї, обман, розбій, невдячність, не витримує цього щирого жалю до себе і, природно, плаче. Не соромтесь плакати, слухаючи гарну пісню. Дайте волю сльозам. Це ваше очищення й причастя, і якщо воно щире й повне, ви відчуєте велике полегшення й нові сили, яких вам так не вистачає в надто важкому життї. Найчастїшою емоцїйною реакцїєю на українську народну пісню бувають сльози. Проте свідчать вони зовсїм не про відчай, горе, сум, страх та інші негативні емоцїї: пісня викликає сльози тільки через контраст. Контраст між лихом – і красою. Ой зацвіла червона калина Над криницею… Горе жити, моя рідна ненько, За п’яницею. Краса не лише в цвітїннї калини; краса в мелодїї; краса в розумі, добротї і, зрештою, жертовностї молодої жінки. Ой не лай, мати, не клени, мати, П’яницю мого, Бо як умре – зостануться дїти, Горе буде без нього. На тлї краси особливо болючим контрастом виступає лихо – знївечена, зневажена доля доброї людини, розтоптана чоботом п’яницї. Слухач (чи співак) бере до серця саме красу, і тодї лихо стає антиподом, зовнїшнїм чинником, чужою, ворожою силою. Формується усвідомлення, а частїше відбувається підсвідома ідентифікацїя моральних орієнтирів. Приймаючи сторону краси, людина не приймає, заперечує лихо – і тим самим визначає свою позицїю в моральному просторі. А це вже велика сила, великий внутрішнїй ресурс у боротьбі з життєвими травмами та загрозами. Зрештою, все це відповідає відомій тезї про те, що краса врятує світ. Духовний світ народної піснї Із-за гори, гори та буйний вітер віє, Ой там удівонька та пшениченьку сїє. Сїє вона, сїє та й стала волочити, А заволочивши, стала Бога просити: “Ой зароди, Боже, та пшениченьку яру Та на моїх дїток, та на вдовину славу”. Розкіш поезїї, розкіш мелодїї, широке дихання, впевнене мажорне багатоголосся зразу вводять слухача в Храм просто неба, в піднесений настрій великого свята – справдї, вдовина тяжка, непосильна праця сприймається тут як священнодїйство, її прозаїчний буденний зміст прихований і потребує окремого осмислення, яке прийде пізнїше, коли ви вже не раз послухаєте, прочитаєте пісню. А тим часом далї йде справжнє диво, досить рідкісне навіть у піснях із фантастичним сюжетом: А ще тая вдова та й додому не дійшла, А вже кажуть люди, що пшениченька зійшла. А ще тая вдова та й на лавку не сїла, А вже кажуть люди, що пшениця доспіла. Якщо слухати тільки словесний текст, то легко почути солоденьку казочку про милостивого Бога, який сотворив чудо над пшеницею. Вдова роботяща та богослухняна – от їй і шана від Бога. Але таке тлумачення лежить на поверхнї. Треба почути все – і гармонїю піснї, і всї її інтонацїї, й загальний настрій. І, крім того, треба мати трохи ширші уявлення про вдовине життя на селї, нїж про нього сказано в піснї. Тільки тодї ви зрозумієте справжнїй зміст. Ви побачите сильну, незалежну жінку. Вона звертається до Бога, але як! Як до рівного собі. Вона з Ним на ти, і це не метафора, це випливає і з контексту піснї, і з контексту вдовиного життя. Вона сотворила своє чудо – тепер Його черга. І якби Він не сотворив Свого чуда, то навіть не дорівнявся б до вдови. І, зважаючи на подвиг удови, вічний подвиг матері-жінки з малими дїтьми й без чоловічої опори, звичайного природного чуда тут мало! Потрібне чудо надприродне – і воно стається: за годину-другу сходить і дозріває пшениця! Нїякої казочки тут немає. Навіть дитина розуміє, що нїчого подібного насправдї не буває, закони Природи куди певнїші, нїж людські. Це не казка, це щось вище: це “вдовина слава”, та нагорода, на яку вона заслуговує за свою тяжку працю й піклування про дїтей. Немає в Природї сили вищої, нїж її материнська сила – і доводиться вводити, бодай у пісню, силу фантас-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин