Суспільство · “Вже ворогів лихих нема! – У Двадцять Друге Січня”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «Василь Кричевський – творець Герба Української Свободи», с. 1
Василь Кричевський – творець Герба Української Свободи
Слово Просвіти, №02 за 2024 рік
Закінчення. Поч. на стор. 1
українських ідеалів, національної культури, історії свого народу в різних сегментах своєї життєтворчости. Як художник, він брав безпосередню участь навіть у становленні та розвитку національного кінематографа. На жаль, більшість кінострічок за участю Кричевського було знищено радянською цензурою. Адже Кричевський у період українізації 1920-х років став першим українським художником-оформлювачем саме українського кіно, зокрема фільмів: “Тарас Шевченко”, “Маленький Тарас”, “Тарас Трясило”, “Борислав сміється”, “Звенигора” (за О. Довженком), “Назар Стодоля”, “Сорочинський ярмарок”, “Кармелюк”. Перший художник національного кіно, який разом з О. Довженком вивів його на європейський рівень. Над усе цінував українську книгу. Тому з такою любов’ю оформляв українські книжки, зокрема праці М. Грушевського: “Ілюстрована історія України” (1912), “Історія української літератури” (1923). У “Енциклопедії українознавства” (1949) В. Кубійовича зазначалося, що “зворотною точкою у розвитку української книжкової графіки були праці Василя Кричевського, який під впливом М. Грушевського звернувся до джерел старої української гравюри і народного мистецтва”. Дружив і був суголосний духовно з Д. Щербаківським, співпрацював із школою килимарства, яку відкрила В. Ханенко, товаришував, творив разом з відомими і близькими йому земляками-“сумчанами” (О. Олесь, М. Хвильовий, О. Грищенко, П. Холодний, Г. Крук та ін.). В. Кричевський, як і вся славна родина Кричевських, завжди прагнули життєтворити в українському середовищі, закладаючи міцний фундамент для розвитку національного життя.
Він свято сповідував найвищий для себе принцип народности, що уможливило появу унікальних витворів (на основі національних канонів і традицій) архітектурних ансамблів: Меморіальний будинок-музей Шевченка в Києві; будинок Полтавського губернського земства; будинок І. Щітківського в Києві; будинок Чубука-Подільського в Переяславі; будинок письменників “Роліт”; пам’ятник на могилі М. Грушевського; будинок Опішнянського гончарного навчально-показового пункту… Гармонія, синтез національного і загальнолюдського, природний талант його мистецтва були зрозумілими і визнаними в світі, а його творчі виставки у Варшаві, Празі, Берліні, Тбілісі, Лондоні, Брюсселі, Торонто, Вашингтоні, Нью-Йорку, Філадельфії відкрили для світу оригінальність і велич української культури. Особливо близьким він був для багатьох українців, що розійшлися по світах. Тому митрополит Мстислав (Скрипник), відвідавши могилу Кричевського в Каракасі, розпорядився перенести його прах до українського цвинтаря святого Андрія в СШA (Бавнд-Брук), у такий спосіб ушанувавши видатного Українця. У ці соборні дні з великою повагою згадується вся родина Кричевських (Василь, Федір, Микола, Катерина – плеяда митців кількох поколінь), які утверджували в своїй творчості велику ідею українськості і національної свободи. Стрижневою якісною рисою для родини був її громадянський чин, з вихованням саме такої етичної поведінкової норми у дітей і внуків. Ця сімейна педагогіка є взірцем для нових поколінь українців. Якщо батько (Василь Кричевський) – активний учасник національних змагань часів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, то
Микола (його син), будучи громадянином Франції, захищав її свободу від фашистів, за що нагороджений найвищою відзнакою Франції – Орденом почесного Легіону. Тому “Школа Кричевських” має бути ще більш суспільно затребуваною в час великого змагу, оскільки всі вони були глибоко патріотичними синами й дочками України, митцями, творчою основою для яких служили принципи народності, українськості, національної ідентичності. Визнаний дослідник української культури Мирослав Семчишин, характеризуючи В. Кричевського, писав: “В українській історії В. Кричевський займає особливе місце… Бо він прищепив громадянству пошану й любов до свого національного. А останньою його працею на рідних землях був Меморіальний музей на могилі Шевченка біля Канева” як данина шани найвеличнішому Соборнику.
Сучасні національна освіта, історична наука, культурологія і політологія, українське музеєзнавство зобов’язані “повертати” народу незаслужено вирвані тоталітарним московським режимом сторінки життєпису про таких видатних українців. Адже “повернення” таких велетів українського Духу в лоно національної Пам’яті слугуватиме зміцненню нашої духовної єдності, Соборності, Ідентичності, Державності. Віриться, що Їхні ідеали, життєвий жертовний слід передаватимуться через всі наступні покоління. Особливо, коли вслухаєшся в щемливу мелодику віршів до Дня Соборності України, які нині читають діти України, зокрема і Черкаської спеціалізованої школи імені В’ячеслава Чорновола, коли безустану б’ються в світах серця таких українців, як відома діаспорна Поетеса Леся Храплива. Бо це в її полум’яному Слові дзвонить Українська Душа, як Софії дзвін, Що воля всім нам буде. Коли дзвонив: – Пропала тьма, Неволя довговічна, Вже ворогів лихих нема! – У Двадцять Друге Січня. Так було тоді, коли на Софіївській площі торжествуюче й різноголосо на всі лади озвучували найбільш святошні й омріяні народом Слова: “Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно/Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна. Однині є незалежна Українська Народня Республіка”. І так буде завжди! Слава Соборній Україні!
Георгій ФІЛІПЧУК
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
