Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Він закликав до розриву всіх відносин з РФ і пропонував зосередитися на творенні європейського незалежного майбутнього України”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Той, хто розширював простір свободи Пам’яті Віталія Абліцова

Слово Просвіти, №02 за 2025 рік

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ Минув уже день сороковий, як цей невтомний письменник, літературознавець, публіцист, історик і редактор із волі Господа відійшов 26 листопада 2024 р. за межу земного життя. Мимоволі у скорботному пригніченні роздумуєш: “Невже все те, що ним виболене, вистраждане і витворене, над чим боровся в сумнівах і переживаннях його неспокійний розум, належить лише минулому? А отже, зникає в мороці безжального часу?” Вільям Фолкнер стверджував: “Минуле нікуди не зникає. Воно навіть не є минулим”. Ні, творчий набуток Віталія Абліцова, його журналістська, літературознавча, публіцистична, особливо енциклопедична спадщина належать сучасному і майбутньому. Мріяв, поривався стати письменником – творити художні тексти, але бурхливі суспільнополітичні події змушували чи не щоденно хапатися за журналістське перо. Більшість його статей, опублікованих в газетах “Слово Просвіти”, “Голос України”, “День”, “Україна молода”, “Українська літературна газета” та в редагованих ним журналах “Державна справа”, “Перспектива” і в газеті “Український форум”, я перечитав і остаточно ствердився в думці, що багато порушених цим вразливо реагуючим на проблемні напруги сучасної України журналістом актуальні досі. Віталій Абліцов, осмислюючи гостропроблемні теми вітчизняного суспільного життя та часто ініціюючи суспільну дискусію щодо складних проблем внутрішньополітичного стану молодої держави, як правило, намагався показати вихід із глухого кута згідно із закликом видатного мовознавця і літературознавця Юрія Шевельова: “Карфаген нашої провінційності мусить бути зруйнований”. Згадаю бодай ініційовану Віталієм Абліцовим напередодні президентських виборів 2019 року суспільну дискусію на тему: “Наскільки видатні політичні провідники України і недалекого минулого, й сьогодення відповідають своєму високому визнанню?” Не про розвінчування відомих історичних постатей, як це намагалися інкримінувати Абліцову його опоненти, наголошуючи на його критичному ставленню до діянь Симона Петлюри, Володимира Винниченка і Михайла Грушевського та перших діячів незалежної України, не про кардинальну ревізію їхньої діяльності пропонував повести розмову публіцист із понад сорокарічним стажем творчості. Нагадаємо, що дискусію він розпочинав напередодні президентських та майбутніх парламентських виборів, і його, як і певну частину виборців, тривожило, чи не сяде в президентське крісло досі невідомий суспільству діяч без якостей лідера, а отже, чи здатна активна частина виборців об’єктивно оцінювати діяльність державних лідерів недалекого минулого і сучасності. Тому Абліцов пропонував критично переглянути шеренгу тогочасних державних лідерів під кутом зору їхньої відповідності бути керівниками на високому державному рівні. Його тривожило і обурювало те, що українська влада в цей найскладніший період національної історії, в час агресії Росії на сході України, анексії Криму, ускладнення міжнародних відносин, мислить і діє по-хуторянськи, що “історія вчить того, що нічого не вчить”. Як із комунобільшовицькою Росією на початку XX століття УНР не знайшла спільної мови, так і з путінською Росією незалежна Україна мови не знайде – переконував Віталій Абліцов у 2014 році, пропонуючи зробити висновок із 1917–1919 та початку 90-х років. У ті трагічні часи, коли почалося кримське виснажливе протистояння з путінським режимом і відвоювання східних територій, публіцист Абліцов закликав до повного розриву всіх відносин з Російською Федерацією і пропонував зосередитися на творенні європейського незалежного майбутнього України. Передусім Віталій Абліцов своїми виступами у пресі, по радіо і телебаченню, а також на посаді заступника голови Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України добивався розриву інформаційного із північним агресором, який вів системну інформаційну війну з Україною. Голова комітету Іван Драч і його заступник Віталій Абліцов опинилися в надзвичайно складній ситуації на початку XXI століття у вітчизняному інформпросторі. В Україні насправді була відсутня цілеспрямована державна політика в інформаційній сфері. Російські центральні газети як розповсюджувалися в УРСР, так і розповсюджувалися на початку 2000-го року в незалежній Україні. Вітчизняні ЗМІ фактично, за окремими випадками, не протистоять агресивній, московській контрпропаганді. Більше того, поспішне, непродумане роздержавлення друкованих ЗМІ призвело до знищення більшості українських газет і журналів в Україні. Дилетантські реформи вітчизняного інформаційного простору викликали нову хвилю русифікації не лише ЗМІ, але захопили й інші сфери життя в Україні. Майже всі основні телерадіоканали й переважна більшість газет опинилися в руках олігархів, до того ж вони використовують державну технічну й поліграфічну базу, зокрема, концерн РРТ, але чомусь це державою не оподатковується. Москва продовжує забирати з України левову частину рекламних прибутків, а ми не маємо коштів, щоб створити бодай одну масову загальноукраїнську газету, яка б розповсюджувалася в усіх регіонах України. А в той час рекламний ринок оперує мільярдами гривень. Віталій Абліцов нагадує: “1 хвилина реклами під час президентської агітації на “Интере” коштує 139 тисяч гривень, а бронежилет для бійця АТО – 5 тисяч гривень, вся екіпіровка – 130 тисяч гривень”. А які проблеми витворюють кабельні телемережі, зокрема, з трансляцією українофобських російських фільмів. Одним словом, Україна як була, так і залишилася на 2000-й рік частиною російського інформаційного простору. Російська філія московського ОРТ (Общественное российское телевидение), яке безцеремонно впровадилося ще 1996 року в український інформаційний простір, продовжує “розкошувати” майже по всій Україні. І це відбувається в часи, коли Україна вимушено веде на сході війну з країною-агресором, а мілітарне протистояння супроводжується невтихаючою гібридною війною агресивного північного сусіда з Україною. Віталій Абліцов виступає в пресі з пропозиціями перереєструвати ЗМІ як друковані, так і електронні, запровадити оподаткування іноземних видань, радіой телеканалів, розпочати системну і послідовну контрпропагандистську політику й визначити пріоритетом державної політики в інформаційній сфері формування національної ідентичності на сході України та в Криму, створення й пропагування якісного інформаційного продукту, піднесення престижу української мови, культури, відродження, пробудження історичної пам’яті, історичної свідомості. Сам він розпочинає роботу над тритомним науково-популярним виданням “Україна” (том 1 “Київська Русь”, том 2 “Гетьманат”, том 3 “Україна”). Розпочав із дослідження державотворчого процесу, що завершився утворенням гетьманської держави “Військо Запорозьке” (1648–1782), бо вважав, що гетьманська держава – визначальна доба нашої історії, що сприяла формуванню ідеології, культури, господарського комплексу. Попросив мене написати до свого тритомника передмову, але утримався від його публікації. Доопрацьовував, хоча частину цієї праці опублікував в т. 42 “Донецького вісника Наукового товариства ім. Шевченка” (2016 р.) під назвою “Історія України: реальність і її інтерпретації”. Паралельно працював над енциклопедичними довідниками, точніше, авторськими енциклопедіями. Уклав енциклопедію “Галактика “Україна” (2007), “Український Космос. Космічна енциклопедія” (2009, співавт.), “Меценати” (2011, 2016), “Вчені України – лауреати міжнародних премій і нагород” (НАНУ, “Наука України в світовому інформаційному просторі”, вип. 4, 2011), “Український ВСЕ-СВІТ” (2 т. 2011), “Український нобелівський рух” (журнал “Наша перспектива”, 2015–16), “Київ: Енциклопедія” (2016). Завершував тривалу пошукову роботу над енциклопедією “Україна: особистості”, до якої, розповідав, увійдуть статті про відомих і призабутих, загублених у світах українців, хто утверджував українські державотворчі ідеї, боровся за їхнє втілення у життя. У своїй базі Віталій Абліцов зберігав тисячі імен, серед яких є сотні тих, хто у своїй біографії або в інтерв’ю згадує, що його предки походять з України. Нагадував: вісім лавреатів Нобелівської премії народилися на українських етнічних землях, ще близько 30 удостоєних премії Нобеля в автобіографіях вказують, що їхні предки – вихідці з України. То чи “будемо відмовляти їм у родичанні?” – запитував дослідник і застерігав від забуття багатьох-багатьох знаменитих людей, народжених в Україні чи предки яких походять з наших країв. Вірив, що колись буде повністю реалізований ним ініційований проєкт: створення документальних і художніх кінострічок, присвячених тим, хто змушений був покинути рідну землю, хто став жертвою тоталітарного режиму, провідникам нації, духовним лідерам, визначним інтелектуалам... Сам Віталій Абліцов, працюючи протягом чотирнадцяти років на Держтелерадіо, особливо на посаді директора телеоб’єднання “Культура”, брав участь у створенні серії телефільмів “У пошуках істини”, був автором і ведучим передач “Основа” і “Відродження”, телевізійного токшоу “Думки проти течії”, присвячених письменникам, поетам, політичним і громадським діячам доби “Розстріляного відродження”, а також вихідцям з України – вченим, письменникам, художникам, винахідникам... У газеті “Голос України” Абліцов публікує цикли “Прощання з Азією”, “Гетьманат”, “Україна XX”, “Обличчя тисячоліть”, виступає автором, упорядником і співавтором книг “Ностальгія” (2001; 2003), “Український інформаційний простір” (2002), “Олесь Гончар: прагніть задумів глибоких” (2007), “Діалог через океан: Ю. Шевельов – О. Гончар” (2009), “Світ Івана Драча в коментарях Віталія Абліцова” (2016), “Олесь Гончар. Ілюзія і дійсність” (2018, 2019). До речі, творча дружба з Іваном Драчем стимулювала Віталія Абліцова до створення ним серії “Український портрет”, у якій він опублікував книги “Олесь Гончар. Катарсис” та “Дмитро Гнатюк. Голос і влада” (обидві 2000), “Іван Дзюба. Спрага” (2003), “Євген Стахів. Останній молодогвардієць” (2004), “Петро Северин. З собою взяли Україну” (2007), “Михайло Дерегус. Талант”. В співпраці із Інститутом історії України НАН України друкує актуальне дослідження “Донбас: європейська Україна чи азійське дикопілля” (2014). Працював каторжно – без пе-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин