Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ 13 січня в Чернівцях вшанували пам’ять видатного українського письменника та громадського діяча Юрія Федьковича, який відійшов у вічність 11 січня 137 років тому. Організатори заходу – Чернівецьке обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка та Чернівецький літературно-меморіальний музей Юрія Федьковича.
Урочистості розпочалися з хвилини мовчання за загиблими воїнами ЗСУ, які віддали своє життя за Україну в російсько-українській війні. Цей момент нагадав усім присутнім про величезну жертву, яку наші захисники приносять щодня заради миру та незалежності нашої держави. Захід продовжився біля пам’ятника Юрію Федьковичу, де зібралися представники громадськості, науковці, студенти та шанувальники творчості видатного письменника. Урочистість розпочалася із всенародного співу колядки “Нова радість стала”. Відкрила захід і модерувала директорка Чернівецького Літературно-меморіального музею Ю. Федьковича Леся Колодій, яка висловила вдячність присутнім за їхню відданість та пошану до постаті письменника. У своєму виступі вона наголосила на важливості збереження культурної спадщини та національної пам’яті. Після цього слово тримали: радниця з міжнародної співпраці начальника Чернівецької обласної військової адміністрації Юлія Грицку-Андрієш, проректорка з науковопедагогічної роботи та освітньої діяльності Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Тетяна Федірчик, доктор філологічних наук, професор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, просвітянин, якому в цей день виповнилося 70 років, Володимир Антофійчук, в. о. голови Чернівецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, народний артист України, професор ЧНУ імені Ю. Федьковича Іван Дерда. Вони розповіли про життєвий шлях та творчий внесок письменника, акцентуючи увагу на його ролі у формуванні національної самосвідомості та культурного відродження. Особливу увагу було приділено його поезії та прозі, які залишаються надзвичайно актуальними в умовах сучасної України. Також в рамках заходу емоційно читалися вірші Юрія Федьковича.
На завершення учасники заходу поклали квіти до пам’ятника великому письменнику, який присвятив своє життя служінню українському народу на ниві письменства, освіти і просвіти. Цей захід об’єднав представників різних поколінь, які вшанували пам’ять Юрія Федьковича та нагадали про важливість збереження культурної спадщини і національної ідентичності, особливо в умовах війни. Пам’ять про великого українського пророка продовжує жити в серцях українців.
Іван ДЕРДА, в. о. голови ЧОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, народний артист України, професор ЧНУ ім. Ю. Федьковича основою для відновлення емоційної рівноваги та духовного розвитку. Проєкт “Ключ” – це приклад, як література може стати ключем до ментального відновлення та єдності громади. Це спільна ініціатива ГО “Інститут громад” та “Просвіта Буковини”. Головними спікерами були: лавреатка літературно-мистецьких премій імені Ольги Кобилянської та Юрія Федьковича, членкиня НСПУ та НСЖУ Олена Рєпіна, депутат обласної ради, член Національної спілки краєзнавців України, голова ГО “Інститут громад” Олександр Шкурідін, народний артист України, професор ЧНУ Іван Дерда. За інформацією Чернівецької обласної ради
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Літературний експрес ментального здоров’я “Ключ” завершився на Буковині. Цей унікальний проєкт об’єднав 10 громад краю довкола літератури, ментального здоров’я та підтримки наших захисників. Його присвятили видатним діячам Буковини – Юрію Федьковичу та Ользі Кобилянській. Упродовж року організатори проводили зустрічі з воїнами-захисниками та мешканцями громад, де розповідали, як долати травми війни за допомогою літератури. Загалом у заходах взяли участь понад 1500 осіб, серед яких більше 100 військових та членів їхніх родин. Проєкт мав також благодійну мету. Спільними зусиллями вдалося зібрати 335 тис. грн для підтримки військових у громадах. Кульмінацією стала презентація фотополотен “Прийде час, і ти скинеш мундир і одягнеш сардак” у Центрі культури “Вернісаж” у Чернівцях. На світлинах воїни Збройних Сил України у сардаках, що символізують спадкоємність військових традицій українців та їхнє мирне майбутнє. Герої заходу – військові, які змогли бути присутніми, зокрема: Віктор Личак і Руслан Іонець (Глибоцька громада), Володимир Лагодин (Мамаївська громада), Едуард Продан – воїн і батько полеглого Героя (Клішковецька громада). Зал вітав їх стоячи. На заході також презентували стилізований сардак, створений дизайнеркою Світланою Крачило. Він осучаснює спадщину Федьковича, роблячи її близькою до молоді. На презентації були присутні представники 10 громад Буковини, працівники військових госпіталів, волонтери, митці, науковці, депутати та громадські діячі. Заступник голови обласної ради Михайло Павлюк подякував військовим і наголосив, що, як колись Юрій Федькович та Ольга Кобилянська боронили українську мову, так сьогодні наші воїни захищають Україну. Цей зв’язок поколінь є
Гаряча тема · “Навіть прорив ЗСУ в Курську область та новий наступ у січні 2025 року не можуть зняти тривожних питань про межі нашої обороноздатності”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
містифікатор-понтовик, гоп-стопник, обіцянки й погрози якого нерідко не мають жодного впливу на залізну ходу історії, бо реальний перебіг подій, запланованих Верховною Силою (чи Богом у застарілій термінології), відбувається всупереч волі навіть таких тиранів, як Сталін і Гітлер, не кажучи вже про таку дрібну мерзоту, як Путін чи Кім Чен Ин. Ніхто не здатен зупинити Закон Змін. Набагато небезпечнішим за Трампа та його преторіанську гвардію MAGA є інша супермегазірка новітньої світової рок-опери: Ілон Маск та його ідеологія підходу до держави як до бізнес-корпорації. Геніальний винахідник, азартний гравець на ринку інновацій, впевнений у нездоланній силі грошей, Маск – найбагатша людина у світі – у 2025 році намагатиметься відіграти ключову роль в політичній історії США та Європи, підтримуючи правоконсервативні промосковські сили, руйнуючи традиційні державні ліберально-демократичні інститути, заохочуючи молоде покоління “бізнесових вовків” до захоплення влади й встановлення авторитарних порядків за допомогою ШІ. Це – прямий шлях людства до прірви, до нового поневолення – цифрового, електронного, до втрати гуманітарно-мистецьких набутків цивілізації. З’ява таких персонажів, як Путін, Трамп, Маск, Моді, Орбан, Фіцо, Лукашенко та інші цинічні лицедії на авансцені сучасності свідчить про початок нового циклу світової історії, про глибоку кризу ліберальної демократії в її лівацьких, давно скомпрометованих виявах, в її неспроможності повести за собою молодь.
*** Перша чверть ХХІ віку закінчується руйнуванням старих усталених ще з часів Другої світової війни уявлень, звичок, інституцій, традицій, міжнародних організацій та режимів. Світ поділяється стрімко на дві частини – агресивно-авторитарну, яка увібрала в себе понад половину популяції людства, – і частину демократичну, багату, технологічно вищу, але старіючу й втрачаючу назавжди свою колишню силу. Надзвичайно важливою геополітичною подією сучасності є виникнення Материка Зла. Хоча в сучасній політологічній термінології закріпився термін часів Другої світової війни “вісь зла” (до країн “Осі” входили Німеччина, Італія, Японія та деякі сателіти), явище, що його спостерігаємо сьогодні, куди більш загрозливе і масштабне. Йдеться про створення на наших очах Материка Зла – союзу авторитарних країн, об’єднаних спільною ідеологією ненависті до ліберально-демократичного Заходу та спільними кордонами: РФ, Білорусі, Китаю, Ірану, Північної Кореї. Недалеко від них Туреччина Ердогана з його спробою відновлення Оттоманського султанату. Достатньо поглянути на карту світу, щоб зрозуміти – наскільки небезпечнішим за нацистську Вісь зла може бути цей Материк. Загальна площа країн-учасників становить 28 млн 527 тис. кв. км. Це – величезні території Євразії, Східної Азії, Середнього Сходу, що межують з десятками країн – від України, Польщі, Литви та інших у Європі, до Казахстану, Киргизстану і Таджикистану в Середній Азії, від Азербайджану, Вірменії, Туреччини у Західній Азії – до Афганістану, Пакистану, Індії в Азії Південній. Ще більш вражаючими є показники людських (загальна чисельність населення – 1 млрд 668 млн осіб) та природних ресурсів. Головний політико-ідеологічний та економічний тандем Материка Зла – Китай і РФ, які мають спільний кордон протяжністю 4200 км. Оскільки путінський режим перетворив РФ на ва-
Гаряча тема · “Навіть прорив ЗСУ в Курську область та новий наступ у січні 2025 року не можуть зняти тривожних питань про межі нашої обороноздатності”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ ...Якщо вірити китайському календарю, світ у 2025 році потрапляє у володіння Зеленої Дерев’яної Змії. Роки Змії – різних її ґатунків – Вогня# ної, Металевої, Водяної – припадали на 1905, 1917, 1929, 1941, 1953 і так далі роки. Неважко помітити, що кожен з них залишив трагічну заруб# ку на дереві Історії й знаменував початок нових часів й поворотів долі мільйонів людей.
Юрій ЩЕРБАК, письменник і дипломат, Голова Ради Незалежного Медіа Форуму
Імовірно, я є останнім киянином – свідком зустрічі нового 1941 року в рідному місті. Було мені шість років, і я чомусь запам’ятав цю новорічну ніч; ми зібралися неподалік від Центрального вокзалу в домі старшої сестри моєї мами Марії Домініківни та її чоловіка Дмитра Федоровича Виноградова, колишнього офіцера Першої світової війни, людини, безкінечно заляканої більшовиками й ненавидячої їх. Всі були веселі, випили за Новий рік, за нове щастя... Але Дмитро Федорович, який любив випити, раптом спохмурнів і сказав, що невідомо, що станеться в новому році, тому треба пити не за нього, а за рік минулий, який не приніс, слава Богу, ні арештів, ні хвороб, ні інших нещасть. Мало хто звернув увагу тоді на ці слова, але вже через рік, в завірюху евакуації, згадали пророцтво колишнього офіцера. З початком війни Дмитро Федорович пішов добровольцем у народне ополчення; колону необмундированих, неозброєних немолодих людей погнали пішака на Харків, їх обстріляли німці, ополченці розбіглися. Сусід пропонував Виноградову повернутися додому, той відмовився: честь офіцера не дозволяла йому кинути війну з німцем, якого не добив у 1916 році. НКВДисти полювали й нещадно вбивали колишніх офіцерів; дядя Митя ховався від людоловів, але офіцерську честь зберіг. Залишився з залишками ополчення й загинув без сліду у вогні війни; совєтська влада сповна віддячила Марії Домініківні, відмовивши їй у будь-якій компенсації за смерть чоловіка. Цей спогад про страшне новорічне свято 1941 року увійшов у мою пам’ять і завжди спливає в ніч напередодні Нового року тривожним питанням: що несе в собі ближнє майбутнє? Чи варто безоглядно вітати Невідоме? Що приготувала Зелена Змія Україні, Європі, світові в 2025 році?
*** Виходячи із суворої політичної, економічної та мілітарної інформації, що надходить з нечисленних українських та більшого числа зарубіжних джерел, Україна наближається до краю прірви, за якою – катастрофа, поразка, капітуляція – якщо не повна, то часткова. Територіальні здобутки російських окупантів у 2024 році становили приблизно 3,3 тис. кв. км українських земель на важливих стратегічних напрямках на Донбасі і понад 40% території, захопленої ЗСУв Курській області з початку операції. Аналітики підкреслюють, що незважаючи на суттєві втрати, загарбники невпинно просуваються вперед, вселяючи в душу кривавого диктатора Путіна та його пропагандистів ейфорійну переконаність у перемозі й позбавляючи Україну сильної переговорної позиції. Україна, з якої виїхали біля 7 млн осіб (17% довоєнного населення), переживає демографічну катастрофу, а руйнування енергетичної інфраструктури призвели до втрати майже половини довоєнного споживання електроенергії. Матеріальні збитки оцінюються в 750 млрд доларів (Главком, 29.12.2024). Біля 1 млн чоловік служить у ЗСУ, але відчувається брак вояків на фронті, не кажучи про збільшення числа дезертирів (делікатно названих СЗЧ – “самовільне залишення частин”) і зростання організаційного безладу в ЗС, про що свідчать окремі голоси з фронту й неупереджених військових аналітиків. За твердженням журналу The Economist (26.11.2024), за несповна три роки Україна втратила від 60 до 100 тисяч військовослужбовців загиблими і 400 тисяч пораненими. Ці скорботні дані не повинні, звичайно, спонукати нас до думки про капітуляцію, навпаки, посилювати волю до перемоги, але вони ставлять перед суспільством фундаментальне питання – чи спроможна нинішня правляча верхівка адекватно оцінити геостратегічну і військову ситуацію України, дати їй вірну оцінку та запропонувати нації шляхи подолання кризи? Досвід німецько-радянської війни 1941–1945 років показав, що навіть такий самозакоханий і впертий тиран як Сталін вже в перші місяці війни зумів подолати свої передвоєнні ілюзії й сказати народу сувору правду про смертельну небезпеку гітлерівської агресії; він та його кремлівські поплічники спромоглися перебудувати економіку і пропаганду під гаслом “Все для фронту, все для перемоги!” й жорстокими диктаторськими методами перетворили війну на справді народну, вітчизняну, екзистенційну, бо й дійсно – боротьба була не на життя, а на смерть. Нічого подібного в сучасній Україні, над якою нависла загроза поразки й зникнення з політичної карти світу, не спостерігається – й про це із здивуванням пишуть іноземні журналісти й розповідають українці, які відвідують Вітчизну. Влада обмежується короткими, часто беззмістовними відосиками та оптимістичними реляціями про удари українських дронів (і ми, звичайно, радіємо цим успіхам), але уникає серйозної розмови з власним суспільством про головне: про смертельну небезпеку для самого існування Української Держави та про шляхи мобілізації народу на боротьбу з віковічним ворогом – Росією, війна з якою може затягнутися на довгі роки, а ненависть – на століття. Навіть прорив ЗСУ в Курську область, який став торік чи не єдиним стратегічним успіхом України, та новий наступ у січні 2025 року не можуть зняти тривожних питань про межі нашої обороноздатності на марафонській дистанції війни. Піклування влади про рейтинги президента Зеленського, а не про об’єднання суспільства перед лицем смертельних загроз, є злочином перед Україною, бо інтереси України є незмірно вищими за честолюбні інтереси однієї особи, хоч би й такої, що уявляє себе “новітнім Черчиллем”. Зеленські приходять і йдуть, а Україна має залишатись. Одним із непробачних злочинів влади є – замість політики національної єдності – запровадити штучний поділ українців на прибічників групи Зеленського–Єрмака та їхніх опонентів; створення проурядового телемарафону і позбавлення опозиції та ряду телеканалів можливості впливу на формування внутрішньої та зовнішньої політики України тільки поглибило розкол у суспільстві. Хочу нагадати “Черчиллю №2”, що під час Другої світової війни лідер лейбористської опозиції Клемент Еттлі обіймав з 1942 року в уряді Черчилля №1 посаду віцепрем’єр міністра. Тобто – лідеру опозиції Петру Порошенку належало б за цим принципом як мінімум місце віцепрем’єр-міністра! У 2025 році одним з головних питань внутрішньої реформації Української Держави, її переходу від держави №1 (1991–2022 років) до оновленої держави №2 є створення Уряду Національного Порятунку і прийняття життєво важливих рішень щодо війни з РФ, забезпечення єдності української нації та економічного розвитку держави в умовах її демократизації, а не мавпування російських диктаторських практик і корупційних схем. Треба пам’ятати про виснаження, вигоряння нації в результаті війни і розрухи, як це сталося з Австро-Угорщиною, Німеччиною та Росією в 1917–1918 роках – і своєчасно запобігти незворотним змінам народного організму, які ведуть до його загибелі.
*** Нова суперзірка засяє в 2025 році на світовому небосхилі: Дональд Трамп, щодо впливу якого на глобальну політику ще до вступу до Білого дому складено мільйони прогнозів – від миротворчо-глорифікаційних оспівувань майбутнього Рятівника людства – до ролі світового палія термоядерної війни. Постать Трампа вже сьогодні нагадує гумову іграшку – слона, роздмуханого до гігантських казкових розмірів всесвітнього “вирішали”, голлівудського супергероя, який за мить вирішить усі глобальні проблеми. Не вирішить. Не того масштабу ця людина. Багато українських блогерів-байкарів та казкарів висмоктують у повідомленнях з Флориди мілікраплини інформації, щоб запевнити співгромадян у винятково благодійній ролі Трампа, ігноруючи бекграунд та заяви цієї одіозної аморальної особистості з тавром кримінального злочинця. Трамп ладний довести США до громадянської війни, використати владу для руйнування “глибинної держави”, на якій трималася могутність Америки, і є надзвичайно небезпечним персонажем з підвищеним ризиком бути знищеним у ході замаху чи перевороту. Разом з тим, він – великий
Суспільство · “Скінчився назавжди чарівний серіал “Абатство Даунтон”, ми увійшли в часи серіалу “Гра Престолів”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
сала КНР, це означає, що Китаю відкрито доступ до багатств азійської частини Росії. Наявність спільних кордонів у країн, об’єднаних у Материк, дає можливість прихованого перекидання військових контингентів (що сталося торік з підрозділами КНДР на лінії фронту в Курщині), високотехнологічних виробів військового призначення та сировини, які важко піддаються навіть супутниковому стеженню. Ядерний потенціал РФ, Китаю, КНДР та готового до виробництва ядерної зброї Ірану загрожує глобальному світопорядку. Особливо небезпечними в цьому плані є Путін та “ядерний товстун” Кім, які налагодили обмін ядерно-ракетними технологіями та здатні завдати першими удару ядерною зброєю. На жаль, Материк має здатність до розширення, про що свідчить саміт БРІКС у Казані 22-24.10.2024, який перетворився на зустріч 36 лідерів Глобального Півдня. Керівники країн-учасників не посоромилися обіймів кривавого вбивці Путіна, від якого тхне запахом смерті. БРІКС, на долю якого припадає 45% населення планети і 35% світової економіки, не є, звичайно, монолітною організацією й не ототожнюється з Материком Зла. Але в більшості своїй він поділяє антизахідну, антиамериканську риторику. Недаремно ж бо китайський лідер Сі заявив, що БРІКС є форматом “глобального стратегічного співробітництва”. Не виключено, що хтось з членів БРІКС приєднається до Материка Зла, але ще більш імовірно, що в майбутньому спалахне ядерна війна між Китаєм та Індією. Материк Зла не існуватиме вічно. Перед великою внутрішньополітичною кризою стоїть Іран, якому Ізраїль завдав болісних ударів. Падіння режиму Асада міняє геополітичний пейзаж на Близькому Сході. Але тенденція розколу світу на два табори посилюється й імовірність глобального конфлікту зростає. Збройне зіткнення цих частин неминуче.
*** Новий 2025 рік несе в собі нові випробування й трагедії людству, нові збройні зіткнення й перевороти. Рік цей, як темна хмара невідомого насувається на Землю, звістуючи наступ мороку й зміну осьового часу людства. Скінчився назавжди чарівний серіал “Абатство Даунтон”, ми увійшли в часи серіалу “Гра Престолів”. Дослідження, проведене в 31-й країні OECD, показало значне зменшення знань математики й літератури серед дорослих, особливо в Чилі, Португалії, США, Британії (The Economist, December 14, 2024). Ці натовпи напівписьменних людей – майбутні виборці Трампа, невільники штучного інтелекту, віряни нової церкви смертохристів путіна-гундяєва, зайвий, непотрібний матеріал в “чудовому новому світі” Ілона Маска. Але і в цьому похмурому світі наближення людства до глобального зіткнення і ядерної зими крізь хмари пробивається промінь надії: я згадав, як у старовинній пущі на пагорбі над Віслою я побачив малу біляву дівчинку, яка самотньо і натхненно наспівувала українсько-польську пісню свободи, кохання і журби “Гей соколи”: танцювала серед вікових буків й виводила тоненьким голоском: “Гей, гей, гей, соколи, оминайте гори, ліси й доли...”. Це дівча, якому було років 11-12, приїхало на зустріч молодих поетів у Казімєжі Дольному, де я перебував у той час. Вона не бачила мене, я ніколи не чув і не почую її віршів й не дізнаюся – українка вона чи полька – але від її співу й танцю стало світло на душі і я подумав, що темна хмара невідомого майбутнього розтане на сонці й життя ніколи не скінчиться. Я розумію, що це ще одна моя ілюзія, але не можу від неї відмовитись, думаючи про 2025 рік. 5 січня 2025 р. Із сайту uacenter.media (зі скороченнями)
Ілюстрації з відкритих джерел лія Кохана. Артбук є логічним продовженням проєкту Харківського літературного музею, Сергія Жадана та Юрія Гуржі – музичного альбому Skovorodance, у якому зібрано 12 треків на слова Григорія Сковороди і вірш Сергія Жадана. Участь у записі альбому взяло 35 музикантів, він доступний для прослуховування на стрімінгових платформах. Вірші з “Саду божественних пісень” вперше публікуються в адаптації Сергія Жадана.
“Злидні обсідають”, – під таким заголовком газета “Сільські вісті” (№51, 19.12.2024.) цитує співробітницю Інституту демографії та соціальних досліджень Людмилу Черенько, яка заявила, що за два роки повномасштабної війни бідність у середньому збільшилась майже вдвічі. “Помітно бідність зросла в північних областях – Чернігівській, Сумській. У таких регіонах, як Київ, Харків, Дніпро, рівень змінився не так суттєво”, – зазначила науковиця.
“Сільські вісті” (№1, 9.01.2025.) оприлюднюють середні зарплати працівників державних органів України (тис. грн). На чолі рейтингу Антимонопольний комітет – 118,7 тис. грн, Міністерство юстиції – 100,5, Центральна виборча комісія – 97,2. Працівники Держагентства з питань кіно одержують у середньому на місяць 68,8 тис. грн, Комітету з Національної премії імені Т. Шевченка – 65,2, Державного комітету телебачення і радіомовлення – 57,6 тис. грн.
Трансляція російського пропагандистського телебачення та радіо в Одеському регіоні відбувається досі. Сигнал надходить з території Придністров’я. Хоча очільник Одеської обласної військової адміністрації Олег Кіпер заявив нещодавно, що в області запроваджено систему блокування пропаганди агресора. Про те, що мешканці прикордонних українських населених пунктів можуть вільно приймати ефірний сигнал російського телебачення та радіо, повідомляють власні кореспонденти “Одеського Життя” та Центру публічних розслідувань.
Релігійна громада храму Святої Трійці села Дубово одноголосно проголосувала за вихід з московського патріархату. Про це на своїй сторінці у соцмережі повідомив священник Роман Грищук. “Ще одне село на Буковині вийшло з окупації! Вітаємо і радіємо з ними”, – пишуть у соцмережі. “За” перехід до Православної церкви України проголосували 122 представники громади, які були на зборах. “Саме завдяки представникам московського патріархату люди голосували за проросійські наративи і проросійські партії, поширювали російську пропаганду і затьмарювали розум українцям. Люди не знали, чи їм можна сприймати за героя українця, який боронить свою рідну землю, чи це для них є братовбивством”, – зазначив у проповіді Грищук. За інформацією телеканалу “Еспресо”, ПЦУ на Буковині підпорядковується 166 релігійних громад. Водночас у Чернівецькій області налічується 379 релігійних громад, які належать до УПЦ МП. Найбільше їх у Чернівецькому районі – 214 релігійних громад, Вижницькому – 49, Дністровському – 95.
Київський міський центр народної творчості почав інформаційну кампанію та підготовку пакету документів для надання київській перепічці статусу нематеріальної культурної спадщини України. Про це повідомляє видання “Комерсант український” з посиланням на Київський міський центр народної творчості. Як зазначають у центрі, нематеріальна культурна спадщина Києва є особливою для України цариною. Одним із культових брендів столиці є “Київська перепічка”. “Героїня” безмежної кількості мемів, цитувань, спроб копіювати, масштабувати, теплий київський сувенір та точка “must go” для киян і гостей міста.
Поет і військовослужбовець НГУ Станіслав Новицький оприлюднив на своїй сторінці у Фейсбуці імена лавреатів премії імені Леоніда Народового за 2025 рік. Це: Лариса Ткач – за поетичну збірку “Журавлиний клич” (м. Чернігів); Анатолій Саржевський – за низку публіцистичних статей в обласній періодиці у 2022–2024 рр. (м. Кропивницький); Валентина Саєнко – за поетичну збірку “По бездоріжжю літ” (м. Кропивницький). “Товариство письменників і журналістів імені Івана Франка та редакційна колегія альманаху “Сівач” щиро вітає цьогорічних лауреатів премії. Всеукраїнська літературно-мистецька премія імені Леоніда Народового є творчою відзнакою, якою нагороджуються поети та публіцисти за видання високохудожніх творів у жанрах філософської та інтимної лірики, а також глибоких публіцистичних статей, спрямованих на утвердження українського слова. Вручення премії традиційно відбудеться в Літературно-меморіальному музеї Івана Карпенка-Карого”, – написав Станіслав Новицький.
Огляд підготував Ігор ЗОЦ Ілюстрації з відкритих джерел
Суспільство · “Скінчився назавжди чарівний серіал “Абатство Даунтон”, ми увійшли в часи серіалу “Гра Престолів”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Герой України, генерал-лейтенант, народний депутат України II-VI скликань Григорій Омельченко у статті “Борись – і переможеш!” в газеті “Україна молода” (25.12.2024.) розмірковує про те, “чому ми маємо великі людські втрати і якими повинні бути ЗСУ”. Автор, зокрема, пише, що “Україна перетворена на руїну і найкорумпованішу країну в Європі. Міжнародні і дипломатичні відносини з союзниками і партнерами, які надають нам військову і фінансову допомогу, не дають необхідного результату через непрофесіоналізм Зеленського”. “У ситуації, яка склалася на сьогодні, заради порятунку України “прострочений президент” Зеленський повинен бути негайно усунутий від влади у спосіб, передбачений Конституцією. На час війни вся повнота влади повинна перейти до військових, які разом з парламентом повинні створити уряд національного порятунку”, – пише пан Омельченко в “Україні молодій”.
Валерій Прозапас на своїй сторінці у Фейсбуці написав: “Знову під ударом Запоріжжя – очікувано і прогнозовано; а в Шевченківський район це вже, мабуть, 15- й прицільний прильот, і знову десятки загиблих та поранених. (Внаслідок обстрілу рашистів 8 січня загинуло 13 жителів Запоріжжя, 127 поранено. – Ред.). Але навіть укриттів на зупинках досі не передбачено, на відміну від “оновлення” світлофорів та інших пафосних “будівництв”. На цьому фоні явні наміри влади на якісь “вибори” виглядають справжнім скотством. Людей спочатку захистіть, спрямуйте весь ресурс на оборону, закрийте небо від ворожої аеророзвідки, сприйміть нарешті війну на виснаження як реальність і дійте відповідно, а вже потім розповідайте, які ви сексуальні та потужні менеджери”.
Близько 30 тисяч українців отримали статус зниклих безвісти з початку 2024 року – це військові і цивільні. Як інформує “Україна молода” на своєму сайті 8 січня, про це повідомив уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин Артур Добросердов. Наразі в реєстрі зниклих безвісти за особливих обставин понад 71 тисячу записів. Йдеться і про військових, і про цивільних. Лише з початку 2024 року майже 30 тисяч людей отримали такий статус. Виокремити дані щодо військових Добросердов відмовився, оскільки це секретна інформація. “Раз на місяць ми зводимо статистику зниклих безвісти по регіонах – за місцем реєстрації особи, яка зникла безвісти. За даними станом на кінець грудня 2024 року на першому місці – Донецька, далі Дніпропетровська і Харківська області”, – зазначив уповноважений. Досі перебувають у розшуку 59 тисяч українців. Всього 7,5 тисяч із них офіційно підтверджені Міжнародним Комітетом Червоного Хреста (МКЧХ) як полонені, повідомляє видання.
Харківське видавництво “Vіvаt” у березні планує видати збірник віршів Григорія Сковороди. Як передає “Думка”, про це йдеться на сайті видавництва. Там зазначають, що артбук “Коло щасливих людей” – це тексти Григорія Сковороди й контексти від літературознавця Назара Федорака, філософів Тараса Лютого й Олександра Філоненка, історика Вадима Назаренка, а також ілюстрації Віта-
З блокнота письменника · “Я опановував Донбас в останню чергу, відбувши протягом двох років чотири подорожі в регіон…” Роман Іваничук · с. 4сторінка оригіналу ↗ Валерій РОМАНЬКО, голова Донецької обласної краєзнавчої організації, член правління Слов’янської МО ВУТ “Просвіта”
Питання особистих і творчих зв’язків з Донеччиною відомих людей з інших регіонів України, а також з-за кордону здавна актуальне, цікавило та продовжує цікавити багатьох, особливо освітянську та краєзнавчу спільноту, журналістів, письменників, науковців. Як педагог, який пройшов багаторічний шлях філологічної практики шкільного вчительства та вищої школи, автор статті може впевнено сказати, з яким непідробним інтересом сприймали учні та студенти, а також учителі та викладачі вишів матеріали про біографічні зв’язки з Донеччиною, твори чи уривки з листів про донецький край українських майстрів пера Павла Тичини та Остапа Вишні, Володимира Сосюри та Миколи Хвильового, Олеся Гончара та Дмитра Павличка, а також зарубіжних письменників, наприклад Теодора Драйзера. В історії української літератури, у громадсько-політичному русі добре відоме ім’я Романа Івановича Іваничука (1929–2016), члена Львівської обласної організації Спілки письменників України. У творчому доробку письменника двадцять історичних романів, якими він заповнив чимало білих плям у нашій історії. Автора цих рядків як краєзнавця, письменника та науковця зацікавила тема особистих та творчих зв’язків Романа Іваничука з Донеччиною. На жаль, доля не подарувала мені можливості зустрічі та спілкування з цією відомою людиною. І все ж згадується, що ми декілька разів пересікалися на письменницьких з’їздах. Тоді я був у складі делегації від письменників Донеччини, Роман Іваничук – від Львівської письменницької обласної організації. Я не пам’ятаю, щоб Роман Іванович тоді виступав, але його не можна було не помітити: сивочолий, з білими борідкою та вусами, спокійний та врівноважений, він час від часу спілкувався з колегами, його поважали, до нього прислуховувалися. Я тоді й подумати не міг, що цей письменник-галичанин мав якийсь стосунок до Донбасу – таких даних у мене не було. Тому й не бачив приводу підійти та зав’язати розмову, як це у мене було з такими відомими постатями, як Анатолій Дімаров, Дмитро Павличко, Леонід Талалай, Роланд Франко, Петро Тронько та деякими іншими, доля яких свого часу приводила на донецьку землю, і мені в різний час було цікаво дізнатися від них деталі їхніх зв’язків з моїм рідним краєм. А виявилося, що зв’язки з Донеччиною в Романа Іваничука були і доволі серйозні, про що згадують наші сучасники, яким пощастило спілкуватися з письменником. Тай сам він, на щастя, залишив свої спогади про перебування на Донеччині у таких книгах, як “Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994” та “Голоси з-над вод Генісарета. Я ще не писав про Донбас…”. Окрім того, Р. Іваничук дав інтерв’ю кореспондентові журналу “Донбас” “Без роботи й надії нічого не буває” (Донбас, 1993, № 4). Мета даної статті – дослідити біографічні та творчі зв’язки письменника і громадського діяча Романа Іваничука з Донеччиною; на основі роздумів представника Галичини про донецький край сказати, що все ж є “значний український потенціалу зрусифікованому регіоні нашої держави” [4, с. 480], що “ця земля споконвіків українська” [4, с. 475] і що “не треба ділити українців на західняків і східняків” [1, с. 130], а разом будувати соборну, вільну та незалежну державу. Поштовхом до пошуків матеріалів про особисті та творчі зв’язки письменника та громадського діяча Романа Іваничука з Донеччиною для мене стала стаття Ігоря Зоца “Наша спільна доля: про просвітянський рух на Донеччині початку 1990-х років” [1]. Автор, посилаючись на газету “Наше слово” (№3, грудень 1992), повідомив, що “12-14 листопада на Донеччині побував відомий український письменник, депутат Верховної Ради, заступник голови ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Роман Іваничук. Крім Донецька, де він мав зустрічі в обласному правлінні “Просвіти” із студентами держуніверситету та ліцею, в єдиній українській школі, письменник відвідав Бахмут і села. Глибоке враження на Романа Іваничука справило перебування в селі Званівка Артемівського району, де він почув розповіді про насильницьку депортацію сюди селян в 1950 році з колишньої Дрогобицької області. Як голова Львівської “Просвіти” він запропонував донецьким просвітянам налагодити більш тісне співробітництво, в рамках якого здійснювати культурний та інформаційний обмін. “Не треба ділити українців на західняків і східняків”, – заявив депутат” [1, с. 130]. Що ж вдалося авторові цих рядків дізнатися про особисті та творчі зв’язки з Донеччиною відомого письменника та громадського діяча Романа Іваничука? Про це мова піде нижче. Спочатку наведу відповіді тих, хто зміг поділитися зі мною спогадами про ті події початку 1990-х років. Іван Бірчак з Бахмута (просвітянин, громадський діяч, редактор газети “Наше слово”): “Роман Іваничук був на відкритті гімназії української в Краматорську. Разом з професором В. Суярком я мав честь супроводжувати письменника і депутата ВР України Р. Іваничука в цій поїздці. Ми відвідали Святогірську Лавру, тоді ще вона не належала до московської церкви, а також Званівку і Бахмут. То були незабутні часи, цікаві зустрічі і враження від побаченого і почутого. На жаль, фото не збереглися, я втратив весь архів у Бахмуті, можливо, щось є у В. Суярка. Спогадами можу поділитися”. Володимир Березін з Костянтинівки (журналіст, краєзнавець, природоохоро-
Автограф Р. Іваничука жительці Краматорська Катерині Філоновій. 1.09.1993 р.
нець): “Я був на зустрічі з Романом Івановичем у центральній бібліотеці Бахмута. Треба Бірчака та Суярка запитати. Книжка з автографом залишилася в Бахмуті...”. Ольга Канцір із с. Званівка (учителька Соледарської ЗОШ № 13): “Пригадую ту зустріч. І автограф автора мала – роман “Орда”. Бібліотека втрачена, на жаль. Допис поширила, може, хтось з односельців згадає. Але не пригадую, щоб фотограф був на зустрічі. Добре пам’ятаю, що колядували ми як учасниці народознавчого гуртка”. Катря Філонова з Краматорська (музейна працівниця): “У вересні 1993 р. Р. І. Іваничук був на відкритті Краматорської гімназії. Зустрічався з учителями. Маю від нього з того дня книжку з автографом, але залишилася в Краматорську. Можу попросити вам вислати”. Пізніше землячка надіслала фотокопію автографа у
Роман Іваничук книзі “Благослови, душе моя, Господа…”: підпис автора та дата: 1.ІХ.1993. Валерій Сиротенко з Краматорська (свого часу викладач Слов’янського педінституту, нині працівник Донецького обласного краєзнавчого музею): “Пам’ятаю, що Роман Іваничук виступав перед студентами початфаку у факультетській актовій залі. З ним активно контактував професор Василь Тихонович Горбачук, можливо, щось залишилося у його сина Дмитра. З виступу Іваничука перед студентами початфаку згадався такий момент: письменник розповідав, що довго не міг знайти необхідну назву для нового історичного роману. Назва прийшла несподівано. Він з дружиною відпочивав у Криму. Під час прогулянки горами побачив непримітну слабокволу квітку. Люблячи квіти і знаючи назви багатьох, Іваничук звернувся до дружини з питанням, а що це за квітка. Та відповіла, що це ж мальва, але в непридатному ґрунті вона не може розвиватися вповні. І письменник відчув, що це і є той символічний образ – людина без батьківщини не може існувати нормально, тому і з’явилася така остаточна назва роману “Мальви”. Спроби дізнатися від окремих людей про деталі перебування Романа Іваничука на Донеччині, його думки про долю цього краю мало що дали: у багатьох стерлися деталі тих зустрічей, чимало моїх земляків стали переселенцями, у них втрачені фото та книги… Як було зазначено вище, на щастя, ми маємо спогади самого письменника, які увійшли у дві його книги. До них як першоджерел і варто звернутися. Довгий час Роману Іваничуку не давала спокою думка: за 60 прожитих літ відвідав чимало країн, “прагнув пізнати Україну і, здавалося, зробив це, бо ж побував майже у кожному регіоні. Проте “майже” – то ще не все, чомусь%то я ні разу не дійшов до східної межі моєї батьківщини, то чи ж мав право, не змірявши її з краю в край власними ногами, мовити, що знаю її? І чи не повинно було проймати мене почуття сорому за те, що пів світу об’їздив вздовж і впоперек, а Україну – ні?” [4, с. 474]. Тоді згадалися письменнику слова свого побратима-сучасника Дмитра Павличка про те, що, мовляв, “на Україну пора вже дивитися не з висоти Говерли, а – терикона. Парадністю відгонить від цих слів, проте затаєна в них і суща правда; я зреконструював би цей вислів так: дивитись на Україну треба одночасно з Говерли й донбасівського терикона, спершись, немов велетень, ногами на обидві висоти, – й тоді внизу побачиш величний Дніпро, який не розділяє, а з’єднує обаполи нашої держави…” [4, с. 474–475]. У роздумах Романа Іваничука про причини, які довгий час не приводили його на степові простори Донеччини, ми мимохідь знаходимо й коротку характеристику цього регіону, його особливості, зокрема мовні та ментальні. Роман Іванович згадував: “Я досягав західної межі Донбасу ще в молодості, коли писав “Журавлиний крик”, та переступити її не довелося. Що ж то була за причина: брак часу, втома, а чи страх перед найзраненішим регіоном України, де авто% хтон соромиться своєї рідної мови, а зайда ненавидить той край, який – за висловом однієї київської російськомовної письменниці – не є його батьківщиною, а місцем проживання? Можливо… Був колись страх і в мене: з моєї мови насміються і бандерівцем обізвуть, ще й перекривлять – “проше пана до кобі% ти”… А що з того, якби й так? Коли не відчуєш, де тебе найбільше болить, тоді діагнозу не встановиш і, звісно, не виліку% єш хвороби. Та це я нині такий відваж% ний…” [4, с. 475]. У своїх спогадах Роман Іваничук згадує, коли ж “той поштовх урешті стався”, тобто, коли він остаточно прийняв рішення поїхати на Донбас. По-перше, це розмови окремої частини мешканців Донбасу та деяких партійних діячів та депутатів, які “ненавиділи все українське, як тільки може ненавидіти свою батьківщину яничар” і яким “не по% трібно ні синьо%жовтого прапора, ні тризуба, ані будь%якої незалежності, вони хочуть прилучитися до Росії” [4, с. 478]. Саме двоє з таких лугансько-донецьких депутатів, такі собі Козаренко і Стешенко, зустрілися Роману Іваничуку в депутатській їдальні тай заявили йому, депутатові від Галичини, “щоб галичани не заважали східнякам жити так, як їм того хочеться… “ви ж собі будуйте самостійну Україну на заході, а нас не чіпайте” [там само]. Того разу Роман Іваничук різко відповів тим яничарам-розкольникам: “Ви удвох або більшим гуртом охочих манджайте собі до Росії, а Україна без вас якось та обійдеться!” [4, с. 479]. “І тоді я зрозумів одну з найважливіших істин: українець стає свідомим аж тоді, коли своїм мисленням уміє осягнути й визнати рідним увесь свій край – від обрію до обрію” [там само]. І було ним прийнято остаточне рішення – їхати в донецький знеболений регіон і самому особисто зустрітися з місцевим населенням та, при можливості, провести ту просвітницьку роботу з національно-державницьких позицій та конституційних положень. Згадалося, що в нього, депутата, письменника й просвітянина, були й окремі запрошення з Донеччини: “Пані Марія Олійник, відома просвітянська діячка на Донбасі, давно запрошувала мене відвідати донецьку “Просвіту” – і я поїхав” [там само]. Де ж побував Роман Іваничук, з ким мав розмови на Донеччині? Він зустрічався з просвітянами та військовими, зі студентами та ліцеїстами, був у таких великих містах, як Донецьк, Бахмут, Слов’янськ, а також відвідав село Званівку, ночував у декількох донецьких родинах… Тобто, гість мав можливість доволі повно пізнати цей знеболений регіон. Але все по порядку. “Перша моя зустріч з донеччанами відбу% лася в Донецькій середній спеціальній школі № 65, якою керує пан Громовий. Навчальний заклад у всіх виявах свого щоденного життя наскрізь український, учителі кваліфіковані, учні інтелектуально розвинені й добре підго% товлені з мови, літератури, історії, украї% нознавства; побувши в цій школі кілька годин, я й забув, що вона і ще український ліцей при Донецькому університеті – єдині поки що ук% раїнські навчальні острівці у великому морі зрусифікованого міста. Єдині!” [4, с. 480]. “Другий мій приїзд у Донецьк співпав з ві% домим страйком шахтарів, що призвів до розпуску парламенту й до перевиборів Пре% зидента України. Шахтарі барабанили шо%
З блокнота письменника · “Лише українці можуть зупинити ворога, бо знають неомильно: нинішнього агресора чекає така сама доля, як тиранів – Хусейна, Каддафі, Чаушеску”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ломами, скандували антидержавні гасла; на центральній площі біля пам’ятника Леніну горлопанив гаркавий народний депутат, підбурюючи народ до активної непокори… Та ось впізнав мене з обличчя один шах% тар, крайній, він підійшов і промовив: “Де% путат, ты только не подумай, что это на% род, – народ работает и будет работать, ты там распорядись, чтобы этим дали на поллитра и пусть убираются к черту… И скажи Президенту, нехай приедет сам в До% нецк, но пусть не ломает в нас языка по% московски, нам это не нравится, здесь все украинцы!”. Слухаючи його, я подумав: а чи він усвідомлює, що сам розмовляє зі мною по% російськи?.. Оце вам ще одна суперечність між позитивом і негативом у донецькому краю” [4, с. 481]. “На запрошення директора української гімназії у Краматорську пана Миколи Ко% нобрицького я приїхав на відкриття цього навчального закладу. Синьо%жовті прапори, добірна українська мова учнів і вчителів, ви% конання учнівським хором Гімну України, присутність обласного керівництва на святі – все відбувалося так, як повинно бути в не% залежній державі, але й тут діймало мене болісне усвідомлення: це єдина українська школа в місті…” [4, с. 483–484]. “У Бахмуті я відвідав українізовану вій% ськову частину, де команди, наочність і службова мова виключно українські; коман% дував тоді нею генерал Паливода. Отож він показав мені на мапі незахищену лінію схід% ного кордону – то чи ж можу я бути впевне% ний за нашу незалежність, коли не захище% ний східний кордон?” [4, с. 484]. “У Слов’янську зустрів нас на вулиці ко% лишній мій однокурсник з Львівського універ% ситету професор Слов’янського педагогічно% го інституту Василь Горбачук й запросив до себе на ночівлю” [4, с. 485]. 3 вересня 1993 року гість із Галичини зустрівся зі студентами та викладачами факультету початкових класів Слов’янського державного педагогічного інституту. Зустріч відбулася в навчальному корпусі, що по вулиці Університетській, 10 (на той час вулиця імені Леніна, 10) – другий поверх, актова зала, де свого часу, в жовтні 1952 року, з читанням своїх віршів виступав поет Володимир Сосюра. Роман Іваничук про ту зустріч згадує так: “Актовий зал був переповнений, проте насторожений до гостя. Переважала російська мова, студенти поглядали на мене явно скептично, мовляв, зараз почне агітувати за мову, державу, незалежність А може, й справді для молоді ці теми вже приїлися?.. Я відчував опір аудиторії і, не шукаючи обхідних доріг, поставив перед студентами дилему: рабство і воля. Що таке рабство, а що таке воля, від чого воля і для чого? Що таке сите і голодне рабство: різниця між ци% ми категоріями? Чому Мойсей перебував із визволеним народом сорок років у пустелі? Що таке одержавлена уто% пія? Що таке дика демократія?.. Дискусія тривала дві години. Після закінчення до мене підійшла студент% ка й сказала: “Ви сьогодні змінили мій світогляд”. То чи не варто було заради неї одної їхати на Донбас? Але – сонного треба обережно будити, щоб не злякався, полуду з очей не зди% рати, а змивати треба, щоб не болі% ло, світлом духа не можна засліплю% вати; будьмо учителями, а не пого% ничами…” [4, с. 485]. Завершилася подорож по Донеччині відвідинами “Донецької Швейцарії”, як називають це місце журналісти, і куди зазвичай (знаю з особистого досвіду) возили почесних гостей – у Святогірськ, до Сіверського Дінця, до монастиря. “Василь Суярко й Іван Бірчак повезли мене в Слав’яногорськ, і ми зіп’ялися крутими горами до Святогірського монастиря. Це високо, це вже під небом, біля Бога. Зупинились на вершині врівень золотого хреста, яким завершувалась баня церкви, що виростала із скали, я глянув у запаморочливу глибінь і побачив на її дні чарівний край у перелісках, лісах, байраках, ланах, перетятий голубою биндою Сіверського Дінця. І в ту мить я повірив, що Господь не відведе більше свого зору від України, яка прослалася внизу, і втомленому Давидові, який щойно переламав хребет велетневі, додасть сили встояти на звільненій від філістимлян землі. І ще здалося мені, що із сусідньої гори звалилася подоба сучасного Голіафа, який, зрештою, весь час стояв на крейдяних ногах” [4, с. 486]. Цікавими й корисними для нас є роздуми Романа Іваничука про край донецький. Людина неупереджена, яка вже в поважному віці потрапляє в наш край, на мою думку, дає йому доволі ґрунтовну й об’єктивну оцінку. “А тих чітко розмежованих суспільних пластів на Донеччині аж три. Верхній – то зайди, нахабне україножерне шумовиння, яке залишилося й надалі при владі і якого сус% пільство й досі боїться; ці вчорашні окупан% ти, а нині диверсанти й провокатори, зах% линаються від презирства до української мо% ви, національної ідеї, символіки й незалеж% ності; вони й правлять в регіоні політичний бал… Середній – це сформований історією, традиціями, освітою, національним вихо% ванням інтелектуальний потенціал, який у перспективі прийде до влади як носій ідеї на% ціональної держави… І нарешті – нижній, нині ще німий, осліплений і одурманений не% волею пласт годувальників краю, які дають суспільству все, що йому для життя пот% рібно, проте, позбавлений національної сві% домості й ініціативи, вважає, що все, ство% рене ним у сфері матеріальної і духовної культури, хтось дає йому зверху або повинен дати; він завше готовий іти за тими, хто більше обіцяє, а обіцяють, звісно, комуніс% ти, і годувальник на свою голову обирає їх до парламенту. І буде так тривати доти, доки інтелектуали із середнього пласту не вий% дуть із замкненого кола політичної самодос% татності й перегородять дорогу обіцяльни% кам з верхнього пласту, котрі, набувши неа% биякого досвіду в практиці обману і брехні, мають нині відкритий доступ до народу” [4, с. 482–483]. Як на мене, східняка з діда-прадіда, предки якого поселилися в донецькій слободі Гродівка нині Покровського району, оцінка галичанина є об’єктивною та правдивою. Усе своє свідоме життя я прожив у колі цих людей і добре знаю їхнє ставлення до суспільно-політичних, матеріально-побутових проблем, знаю, як багато хто з них чекав і сьогодні чекає на “руській мір”, закликав Путіна прийти їх “асвободіть”. Разом з тим, на донецькій землі проживає чимало свідомих українців, які, всупереч неймовірному тиску з боку росії, проросійських партій та місцевих сепаратистів, проводили і продовжують проводити роботу по утвердженню державності та соборності на цій здавна українській землі. Свої спогади про перебування на Донеччині Роман Іваничук завершив таким
Представники Донецького земляцтва Валерій Романько та Михайло Мілян біля могили Романа Іваничука. Львів, Личаківський цвинтар. 20.09.2024 р.
підсумковим реченням: “Я поділився з чи% тачем своїми суперечливими і, зрештою, оп% тимістичними враженнями про Донбас…” [4, с. 485]. Про негаразди на Донецькій землі ми знаємо непогано, особливо з новин сьогоднішнього дня. Але віє надією і сподіванням на краще від таких висновків письменника, які він залишив у своїх щоденникових записах 1991–1994 років: “…після повернення в Галичину міг без скидки говорити про значний український потенціал у зрусифікованому регіоні нашої держави” [4, с. 475-476]. Романові Іваничуку судилося застати події 2014 року, коли росія захопила Крим та частину Донбасу. Але й тоді письменник не втрачав оптимізму і, по суті, давав настанову сьогоднішньому та майбутнім поколінням українців. Ті поради, особливо сьогодні, залишаються вкрай актуальними: “…не далекі американці й не ситі європейці , а лише українці можуть зупинити ворога, бо знають неомильно: нинішнього агресора чекає така сама доля, як тиранів – Хусейна, Каддафі, Чаушеску” [3, с. 168]. А на запитання, чи довго триватиме боротьба, Роман Іваничук так відповів співрозмовникові: “Ти не питай, скільки вона триватиме, а подумай, скільки вже протривала – й витримала наша нація той вишкіл. І ще про одне хочу тобі нагадати: хто не оберігає віддану йому у спадок землю, хто її про) тринькує, пропиває, той заслуговує на найтяжчу зневагу. Таких навіть жебраки у свій гурт не приймають…” [там само]. Сам факт перебування Романа Іваничука в донецькому краї, а тим паче його спогади, є тією ниточкою, яка тісно пов’язує Донеччину та Галичину, заявляє про соборність України… Моя стаття про особисті та творчі зв’язки Романа Іваничука з Донеччиною, за його словами, “найзраненішим регіоном України”, сподіваюся, стане невеликим скромним внеском у вінок пам’яті талановитому письменникові та громадському діячеві. Перебування на Львівщині моє, уродженця Донеччини, теж, у свою чергу, нехай буде міцною ниточкою, яка поєднує наші регіони, ствердженням тієї єдності й неділимості України, її соборності та державності, про що говорив Роман Іваничук. Разом із тим вважаємо, що тема, взята нами для висвітлення, потребує подальшого дослідження. Надалі варто звернути увагу на такі питання: віднайти та зробити аналіз інтерв’ю Романа Іваничука, яке він дав кореспондентові журналу “Донбас” Анатолію Лазоренку у 1993 році; уточнити хронологію перебування письменника на Донеччині, адже він сам наголосив на тому, що здійснив “протягом двох років чотири подорожі в регіон…”; зібрати більш детальні спогади тих свідків-земляків, які спілкувалися з Романом Іваничуком в період його поїздки на Донеччину та, можливо, мають його автографи чи світлини з того часу. Постать Романа Іваничука – знакова для України. Для сьогоднішнього та майбутніх читачів завжди будуть важливими відомості про його зв’язки з Донеччиною, роздуми про долю донецького регіону, про те, що “…ця земля споконвіків українська й не маємо права відчужуватися й ховатися від неї, а мусимо пізнавати, освоюватись на ній і захищати в разі потреби” [4, с. 475–476].
Література 1. Зоц І. Наша спільна доля: про просвітянський рух на Донеччині початку 1990-х років. //Донеччина: минуле і сучасність: історико-краєзнавчий альманах. 2024. № 2. – С. 126–131. 2. Іваничук Роман. Без роботи і надії нічого не буває: Інтерв’ю з кореспондентом “Донбасу” Анатолієм Лазоренком. // Донбас. 1993. № 4. 3. Іваничук Р. І. Голоси з-над вод Генісарета. Я ще не писав про Донбас… Львів: Срібне слово, 2016. – С. 135–169. 4. Іваничук Р. І. Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994. Харків: Фоліо, 2016. 555 с. 5. Роман Іваничук в Донбасі //Наше слово. 1992. № 3. – С. 4.
З блокнота письменника · “Лише українці можуть зупинити ворога, бо знають неомильно: нинішнього агресора чекає така сама доля, як тиранів – Хусейна, Каддафі, Чаушеску”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ “Укрпошта” випустила та протягом першої доби продала марку “Будапештський меморандум – це х**ня” на 2 млн грн. Про це повідомив СЕО компанії Ігор Смілянський. Він назвав “креативом” здатність компанії таким чином заробити кошти, з яких будуть сплачені податки. Смілянський додав, що новинку випущено в рамках проєкту “Власна марка”, – повідомляє видання ZN.UA. Всім тим коментаторам, які не оцінили гідно “креатив” “Укрпошти”, Смілянський порадив її просто не купувати. “Хто бажає – той купує. Кому ця ідея не до вподоби, той оминає. Демократія й свобода слова в дії”, – додав Смілянський. Він розповів, що на її випуск надихнуло інтерв’ю Зеленського та американського журналіста Лекса Фрідмана. Поштовий аркуш з 9 марками з надписом “Будапештський меморандум – це “х**ня” (в англійській версії “bull**it”) продається онлайн і коштує 600 гривень. На допис Смілянського відреагувала народна депутатка Ірина Геращенко. Вона назвала випущену марку “дурним смаком” у стилі гумору 95 кварталу, що викликає гидливість. “До речі, пане Смілянський, можете видати ще 27 подібних марок з фото Зеленського і підписаних вже особисто ним міні-будапештських меморандумів, так званих “безпекових угод”, які не дали Україні ніяких гарантій безпеки. Чи слабо?” – написала Геращенко. Як зауважила редактор відділу міжнародної політики ZN.UA Тетяна Сіліна, на марці помітна постать Олександра Чалого, який у складі української делегації брав участь у переговорах з Росією в Стамбулі в 2022-му. “Ба, знайомі всі обличчя… А хто ж це там маячить за спиною Леоніда Кучми під час підписання х..ні? Невже той самий Олександр Чалий, який у складі української делегації брав участь у переговорах з Росією в Стамбулі в 2022-му, отримавши, за його словами, директиви від президента Зеленського?”. Під дописом Смілянського про нову марку дописувачі відверто не стримують емоцій: “Ви опустились до рівня сьогоднішніх керманичів. Шоу і поржать. Стало сумно зараз. Ви довго тримались, Ігорю. Не витримали. Асимілювались. Розтанули”, – коментує дописувач Інна Селезньова. “Матерні слова – це реклама руського мату. Діти читають, бачать, що “це гарно”, і наслідують. Тобто, дорослі привчають дітей до руського мату, як невід’ємної частини менталітету рф. А ідеологи рф бачать це і розуміють, що “вони від нас, ментально, нічим не відрізняються””, – продовжує Сергій Шевченко. “Шапіто на чолі з 95 кварталом. Тупий і ще тупіший. Прикро від обидлячення населення....”, – каже під постом Смілянського Ірина Романенко. “Невігластво, несмак, відсутність почуття міри, нахабство і повна неповага до українців, абсолютна більшість яких ще в коментарях написали, що це не можна видавати. Зрештою, зневага держави, яка стікає кров’ю, і знецінення тих, хто цю кров проливає”, – переконана Оксана Байло. “Яка ганьба, ще й за державні кошти, тобто за кошти народу оцю ганьбу на весь світ демонструють. Оце і є та потужна перемога, чи ще ні, чи ще є куди дно пробивати?” – каже Наталія Петлик. Зазначимо, що найкращою поштовою маркою України 2024 року обрано “Під покровом Богородиці”, яка була випущена до Дня захисників і захисниць України. З її продажу зібрано майже 1 млн грн на потреби ЗСУ. Нагадаємо: 2024 року виповнилося 30 років з дня підписання Будапештського меморандуму. У 2022 році перший, другий та третій президенти України – Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко – звернулися до підписантів Будапештського меморандуму з вимогою довести, що документ “не був простим обманом”.
Підготував Ігор ЗОЦ
Незабутні · “Він закликав до розриву всіх відносин з РФ і пропонував зосередитися на творенні європейського незалежного майбутнього України”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ребільшення, бо інакше не мислив свого життя. Ми часто спілкувалися, переважно телефоном. Радів, розповідаючи, що відкриті ним нові славетні імена, нові яскраві особистості, які родинно або походженням були пов’язані з Україною. Не забував нагадати, про ту велику допомогу в перекладі іноземних джерел із англійської, яку надає йому дружина Галина Гаврилівна, а також донька, докторка філологічних наук Сніжана Жигун. У кожній нашій розмові обов’язково згадував і розповідав про родину, про сина Олега, а особливо про внучку Ніну. Скаржився останнім часом на недуги – заважав працювати головний біль, втомлювали часті відвідування лікарів. Планів мав багато, не раз по телефону ділився своїми тривогами, сумнівами, говорив, що так мало з’являється праць на теми національної історії, авторських популяризаторських книг – словників, довідників, енциклопедій. Вважав, що потрібні регіональні історії – Галичини, Буковини, Поділля, Слобожанщини, Придніпров’я, Донбасу, Таврії, Полісся, Причорномор’я... Думав, писав, наполягав на піднесенні рівня національної культури і культури політичної, а також на потребі самоідентифікації особи з метою формування політично свідомого українця. Для цього, вважав він, необхідно розширювати простір свободи шляхом проведення національної інформаційної політики. Особливо послідовно Віталій Абліцов обстоював необхідність деміфологізації через ЗМІ совєтської спадщини, декомунізації, десовєтизації суспільства і особисто намагався це робити. Великі надії покладав на патріотично налаштовану еліту, яка повинна визначити, сформулювати пріоритети для України, серед яких самоідентифікація, національна солідарність, формування загальнонаціонального культурного середовища, культурного простору були б серед чільних. Одним словом, підпорядкувати все головній меті: український народ має стати державотворчим народом і консолідовано будувати національну державу. Вірив у нашу перемогу над тоталітарно-рашистською Росією і ще задовго до повномасштабного вторгнення північного агресора говорив: “Без України Росія повернеться до Азії, бо вона втрачає те, що грабіжницьки привласнила: назву, історію...”. Тому оптимістично дивився в майбутнє, бо глибинно пізнав тисячолітні випробування, які пережила Україна. Був переконаний, що за нами і правда, і сила: “Україна, як пряма спадкоємниця Русі Київської, – держава, над якою світить щаслива зоря”. Аби ця щаслива зоря ще яскравіше світила над Україною, випромінюючи життєствердну енергію національного відродження і державного самоздійснення українського народу, живі так сміливо дивився правді в обличчя незабутній Віталій Абліцов.
Незабутні · “Він закликав до розриву всіх відносин з РФ і пропонував зосередитися на творенні європейського незалежного майбутнього України”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
Минув уже день сороковий, як цей невтомний письменник, літературознавець, публіцист, історик і редактор із волі Господа відійшов 26 листопада 2024 р. за межу земного життя. Мимоволі у скорботному пригніченні роздумуєш: “Невже все те, що ним виболене, вистраждане і витворене, над чим боровся в сумнівах і переживаннях його неспокійний розум, належить лише минулому? А отже, зникає в мороці безжального часу?” Вільям Фолкнер стверджував: “Минуле нікуди не зникає. Воно навіть не є минулим”. Ні, творчий набуток Віталія Абліцова, його журналістська, літературознавча, публіцистична, особливо енциклопедична спадщина належать сучасному і майбутньому. Мріяв, поривався стати письменником – творити художні тексти, але бурхливі суспільнополітичні події змушували чи не щоденно хапатися за журналістське перо. Більшість його статей, опублікованих в газетах “Слово Просвіти”, “Голос України”, “День”, “Україна молода”, “Українська літературна газета” та в редагованих ним журналах “Державна справа”, “Перспектива” і в газеті “Український форум”, я перечитав і остаточно ствердився в думці, що багато порушених цим вразливо реагуючим на проблемні напруги сучасної України журналістом актуальні досі. Віталій Абліцов, осмислюючи гостропроблемні теми вітчизняного суспільного життя та часто ініціюючи суспільну дискусію щодо складних проблем внутрішньополітичного стану молодої держави, як правило, намагався показати вихід із глухого кута згідно із закликом видатного мовознавця і літературознавця Юрія Шевельова: “Карфаген нашої провінційності мусить бути зруйнований”. Згадаю бодай ініційовану Віталієм Абліцовим напередодні президентських виборів 2019 року суспільну дискусію на тему: “Наскільки видатні політичні провідники України і недалекого минулого, й сьогодення відповідають своєму високому визнанню?” Не про розвінчування відомих історичних постатей, як це намагалися інкримінувати Абліцову його опоненти, наголошуючи на його критичному ставленню до діянь Симона Петлюри, Володимира Винниченка і Михайла Грушевського та перших діячів незалежної України, не про кардинальну ревізію їхньої діяльності пропонував повести розмову публіцист із понад сорокарічним стажем творчості. Нагадаємо, що дискусію він розпочинав напередодні президентських та майбутніх парламентських виборів, і його, як і певну частину виборців, тривожило, чи не сяде в президентське крісло досі невідомий суспільству діяч без якостей лідера, а отже, чи здатна активна частина виборців об’єктивно оцінювати діяльність державних лідерів недалекого минулого і сучасності. Тому Абліцов пропонував критично переглянути шеренгу тогочасних державних лідерів під кутом зору їхньої відповідності бути керівниками на високому державному рівні. Його тривожило і обурювало те, що українська влада в цей найскладніший період національної історії, в час агресії Росії на сході України, анексії Криму, ускладнення міжнародних відносин, мислить і діє по-хуторянськи, що “історія вчить того, що нічого не вчить”. Як із комунобільшовицькою Росією на початку XX століття УНР не знайшла спільної мови, так і з путінською Росією незалежна Україна мови не знайде – переконував Віталій Абліцов у 2014 році, пропонуючи зробити висновок із 1917–1919 та початку 90-х років. У ті трагічні часи, коли почалося кримське виснажливе протистояння з путінським режимом і відвоювання східних територій, публіцист Абліцов закликав до повного розриву всіх відносин з Російською Федерацією і пропонував зосередитися на творенні європейського незалежного майбутнього України. Передусім Віталій Абліцов своїми виступами у пресі, по радіо і телебаченню, а також на посаді заступника голови Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України добивався розриву інформаційного із північним агресором, який вів системну інформаційну війну з Україною. Голова комітету Іван Драч і його заступник Віталій Абліцов опинилися в надзвичайно складній ситуації на початку XXI століття у вітчизняному інформпросторі. В Україні насправді була відсутня цілеспрямована державна політика в інформаційній сфері. Російські центральні газети як розповсюджувалися в УРСР, так і розповсюджувалися на початку 2000-го року в незалежній Україні. Вітчизняні ЗМІ фактично, за окремими випадками, не протистоять агресивній, московській контрпропаганді. Більше того, поспішне, непродумане роздержавлення друкованих ЗМІ призвело до знищення більшості українських газет і журналів в Україні. Дилетантські реформи вітчизняного інформаційного простору викликали нову хвилю русифікації не лише ЗМІ, але захопили й інші сфери життя в Україні. Майже всі основні телерадіоканали й переважна більшість газет опинилися в руках олігархів, до того ж вони використовують державну технічну й поліграфічну базу, зокрема, концерн РРТ, але чомусь це державою не оподатковується. Москва продовжує забирати з України левову частину рекламних прибутків, а ми не маємо коштів, щоб створити бодай одну масову загальноукраїнську газету, яка б розповсюджувалася в усіх регіонах України. А в той час рекламний ринок оперує мільярдами гривень. Віталій Абліцов нагадує: “1 хвилина реклами під час президентської агітації на “Интере” коштує 139 тисяч гривень, а бронежилет для бійця АТО – 5 тисяч гривень, вся екіпіровка – 130 тисяч гривень”. А які проблеми витворюють кабельні телемережі, зокрема, з трансляцією українофобських російських фільмів. Одним словом, Україна як була, так і залишилася на 2000-й рік частиною російського інформаційного простору. Російська філія московського ОРТ (Общественное российское телевидение), яке безцеремонно впровадилося ще 1996 року в український інформаційний простір, продовжує “розкошувати” майже по всій Україні. І це відбувається в часи, коли Україна вимушено веде на сході війну з країною-агресором, а мілітарне протистояння супроводжується невтихаючою гібридною війною агресивного північного сусіда з Україною. Віталій Абліцов виступає в пресі з пропозиціями перереєструвати ЗМІ як друковані, так і електронні, запровадити оподаткування іноземних видань, радіой телеканалів, розпочати системну і послідовну контрпропагандистську політику й визначити пріоритетом державної політики в інформаційній сфері формування національної ідентичності на сході України та в Криму, створення й пропагування якісного інформаційного продукту, піднесення престижу української мови, культури, відродження, пробудження історичної пам’яті, історичної свідомості. Сам він розпочинає роботу над тритомним науково-популярним виданням “Україна” (том 1 “Київська Русь”, том 2 “Гетьманат”, том 3 “Україна”). Розпочав із дослідження державотворчого процесу, що завершився утворенням гетьманської держави “Військо Запорозьке” (1648–1782), бо вважав, що гетьманська держава – визначальна доба нашої історії, що сприяла формуванню ідеології, культури, господарського комплексу. Попросив мене написати до свого тритомника передмову, але утримався від його публікації. Доопрацьовував, хоча частину цієї праці опублікував в т. 42 “Донецького вісника Наукового товариства ім. Шевченка” (2016 р.) під назвою “Історія України: реальність і її інтерпретації”. Паралельно працював над енциклопедичними довідниками, точніше, авторськими енциклопедіями. Уклав енциклопедію “Галактика “Україна” (2007), “Український Космос. Космічна енциклопедія” (2009, співавт.), “Меценати” (2011, 2016), “Вчені України – лауреати міжнародних премій і нагород” (НАНУ, “Наука України в світовому інформаційному просторі”, вип. 4, 2011), “Український ВСЕ-СВІТ” (2 т. 2011), “Український нобелівський рух” (журнал “Наша перспектива”, 2015–16), “Київ: Енциклопедія” (2016). Завершував тривалу пошукову роботу над енциклопедією “Україна: особистості”, до якої, розповідав, увійдуть статті про відомих і призабутих, загублених у світах українців, хто утверджував українські державотворчі ідеї, боровся за їхнє втілення у життя. У своїй базі Віталій Абліцов зберігав тисячі імен, серед яких є сотні тих, хто у своїй біографії або в інтерв’ю згадує, що його предки походять з України. Нагадував: вісім лавреатів Нобелівської премії народилися на українських етнічних землях, ще близько 30 удостоєних премії Нобеля в автобіографіях вказують, що їхні предки – вихідці з України. То чи “будемо відмовляти їм у родичанні?” – запитував дослідник і застерігав від забуття багатьох-багатьох знаменитих людей, народжених в Україні чи предки яких походять з наших країв. Вірив, що колись буде повністю реалізований ним ініційований проєкт: створення документальних і художніх кінострічок, присвячених тим, хто змушений був покинути рідну землю, хто став жертвою тоталітарного режиму, провідникам нації, духовним лідерам, визначним інтелектуалам... Сам Віталій Абліцов, працюючи протягом чотирнадцяти років на Держтелерадіо, особливо на посаді директора телеоб’єднання “Культура”, брав участь у створенні серії телефільмів “У пошуках істини”, був автором і ведучим передач “Основа” і “Відродження”, телевізійного токшоу “Думки проти течії”, присвячених письменникам, поетам, політичним і громадським діячам доби “Розстріляного відродження”, а також вихідцям з України – вченим, письменникам, художникам, винахідникам... У газеті “Голос України” Абліцов публікує цикли “Прощання з Азією”, “Гетьманат”, “Україна XX”, “Обличчя тисячоліть”, виступає автором, упорядником і співавтором книг “Ностальгія” (2001; 2003), “Український інформаційний простір” (2002), “Олесь Гончар: прагніть задумів глибоких” (2007), “Діалог через океан: Ю. Шевельов – О. Гончар” (2009), “Світ Івана Драча в коментарях Віталія Абліцова” (2016), “Олесь Гончар. Ілюзія і дійсність” (2018, 2019). До речі, творча дружба з Іваном Драчем стимулювала Віталія Абліцова до створення ним серії “Український портрет”, у якій він опублікував книги “Олесь Гончар. Катарсис” та “Дмитро Гнатюк. Голос і влада” (обидві 2000), “Іван Дзюба. Спрага” (2003), “Євген Стахів. Останній молодогвардієць” (2004), “Петро Северин. З собою взяли Україну” (2007), “Михайло Дерегус. Талант”. В співпраці із Інститутом історії України НАН України друкує актуальне дослідження “Донбас: європейська Україна чи азійське дикопілля” (2014). Працював каторжно – без пе-
Пошта “СП” · “Не хочу обривати нашу історію. Я вірю у твоє повернення”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
лект. У деяких діалектах української мови, стверджує він, слово мись дійсно використовувалось і подекуди продовжує використовуватись у значенні білка. Це слово має глибоке коріння і пов’язане з праслов’янською лексикою. У карпатських діалектах, зокрема на Гуцульщині та в деяких частинах Лемківщини, мись фіґурує саме в значенні білка і часто вживалось у фольклорі та народних назвах. Висновок: слово мись у значенні білка є архаїчним і діалектним і в сучасній українській мові не використовується. Втім, його можна зустріти в етнографічних матеріалах та деяких сучасних говорах. Справді, від письменника Миколи Васильчука я дізнався про побутування мисі-білки в його рідному селі Великому Ключові на Коломийщині, не виключено, що і в інших населених пунктах Гуцульщини. У селі Полонній Сяніцького повіту на Закерзонні відоме село Мисцова, де зафіксовано прізвище Мицьо, яке ймовірно походить від назви білки-мисі-миці за аналогією до інших “тваринних” прізвищ на кшталт Вовк, Медвідь, Лев, Лис, Заяць, Борсук, Лось, Хом’як тощо. На Прикарпатті зустрічається й прізвище Мисів. Аналогічні приклади не є винятком з правила. Можна довіряти цілком, можна частково, можна взагалі не довіряти штучному інтелекту. Попри це, він оперує всією гігантською базою інформації в Інтернеті, і в даному випадку його пояснення збігаються з викладеними висновками. Втрачає сенс і подальше вживання крилатого вислову “Розтікатися мислію по древу”, який вживали письменники Юрій Шовкопляс (роман “Людина живе двічі”), Роман Федорів (роман “Отчий світильник”) та інші. То що, надалі дослідники тлумачитимуть слово мись з імовірно помилково переписаним кимось у поемі на мисль зі значенням розум, думка, бо ориґінал не зберігся, чи віддадуть перевагу білці? Як кажуть, поживемо – побачимо. Бо ж скільки разів преса писала (наприклад, свого часу Михайло Шалата в газеті “Літературна Україна”), що перший рядок чудової пісні звучить як “Ніч яка, Господи, місячна, зоряна” на слова Михайла Старицького, проте наші виконавці продовжують уперто співати її на совєтський лад без згадки про Бога: “Ніч яка місячна, зоряна, ясная” – і хоч ти їм кіл на голові теши!
радості: “Мишко, я в Україні! Я – вдома!” – так написала Інна Руснак в анотації у своєму щоденнику війни. Як же вона потрібна, ця сповідь Інни усім, чию долю і родини нестерпно обперізує аж до зупинки подиху усвідомлення слова полон! Читайте, зрозумійте, розкажіть світу про маленьку і таку нескоренну Мишку, котра у кожному своєму слові зуміла знову прожити все, що люто увірвалося у їхню маленьку сім’ю повномасштабним вторгненням ненависної мерзоти на рідну українську землю! P. S. Хто бажає придбати кни) гу, звертайтесь у соцмережах до авторки, членкині НСЖУ, лавре) атки Літературно-мистецької премії імені Івана Нагірняка Інни Руснак.
Інна ГОНЧАР, членкиня НСПУ, НСЖУ, м. Новодністровськ
Пошта “СП” · “Не хочу обривати нашу історію. Я вірю у твоє повернення”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Роман ПАСТУХ, журналіст, письменник, краєзнавець
“Чи не гоже було б нам, брат% тя, // Розпочати давніми словами // Скорбну повість про Ігорів похід, // Ігоря Святославовича? // А за% чати нам отую пісню // По сього% денних бувальщинах, // Не по на% мислу Бояновім, // Боян%бо наш ві% щий, // Як хотів кому пісню тво% рити, // Розтікався мислю по де% реву, // Сірим вовком по землі, // Сизим орлом попід хмарами...”. Сподіваюсь, читачі пам’ятають зі шкільної лави ці початкові рядки з видатного літературного твору нашого народу ХІІ століття “Слово о полку Ігоревім”, по-іншому – “Слово про Ігорів похід”, які навіть задавали учням вивчити напам’ять. Щоправда, вивчити за давньоруським ориґіналом, а не в перекладі на сучасну українську мову. Згадав я їх знову під час пошуку відповіді про походження рідкісних фразеологізмів: “Мокрий (змок), як льопка” (до нитки, весь) і “До панахту” (цілком, вщент), що побутують на моїй Стрийщині і, можливо, деінде. Врешті-решт облишив безрезультатне заняття і повернувся до процитованого початку “Слова...”. Одразу скажу, що не вбачаю потреби долучати свої “п’ять ґрейцарів” до двохсотлітньої дискусії без крапки над “і” про його можливого автора-галичанина, а також до когорти перекладачів поеми різними мовами. Достатньо нагадати, що їх налічується багато десятків. Зокрема, серед українських перекладачів і “переспівувачів” цілого твору або окремих його частин були такі письменники і вчені, як Михайло Максимович, Іван Вагилевич, Маркіян Шашкевич, Тарас Шевченко, Іван Франко, Степан Руданський, Юрій Федькович, Омелян Огоновський, Микола Аркас, Панас Мирний, Василь Щурат, Михайло Грушевський, Богдан Лепкий, Іван Огієнко, Володимир Свідзінський, Юрій Лисенко, Леонід Махновець, Дмитро Білоус, Наталя Забіла, Ліна Костенко та інші. Далі звужу повторне цитування уривку із “Слова...” до чотирьох слів, а саме до: “Розтікався мислю по дереву”. Пояснення міститься у виданому в двох книжечках “Слові про Ігорів похід” (Київ, “Дніпро”, 1982): “Більшість дослідників і перекладачів залишають цей текст без тлумачення. Оскільки такий образ явно книжний, деякі учені припускають
Інна Руснак
Слова губляться, наче сніжинки, які дмухає вітер з долоні моєї душі… Наче зірки, котрі гаснуть на світанні, забираючи з собою увесь пережитий і непережитий біль, що безсило спускався із кожною сторінкою у реалії української долі і тисяч доль, понівечених цією жахливою війною… Дочитала, натомість мимоволі уявила тисячі пар очей полоневиправлення мыслію на мысію (мысь – білка-летяга). Гадаємо, що в первісному рукописі “Слова” на місці мыслію могло бути мезгою (давньоруське мезга – сік із дерева). Тоді образ набуває природності: “розливався (весняним) соком по дереву””. На перший погляд, виглядає гейби правдоподібно і вмотивовано, якби не одне “але”. Що, коли невідомий автор “Слова...” мав на увазі не, даруйте іронію, виссаний з пальця гіпотетичний сік із дерева, а щось інше? Чому виссаний з пальця? Бо той сік не вписується в логічний “тваринний” ряд із сизим соколом і сірим вовком. Не вписується – і все. Перед продовженням розповіді про пошук вірогіднішого тлумачення згадаю, як у різний час перекладали це “темне місце” в поемі різні дослідники. Завдяки мудрому Інтернету це звучить так: Маркіян Шашкевич: “Розливався мислю по древі”; Іван Франко: “Розтікався розумом по дереву”; Максим Рильський: “Розливався думкою по дереву”; Дмитро Білоус: “Розтікався думкою по дереву”; Юрій Лисенко: “Розливався думкою по дереву”; Василь Шевчук: “Розливався мислю по дереву”; Ліна Костенко (з Віктором Шевчуком): “Розтікався мислію по дереву”... Перелік прізвищ перекладачів можна продовжувати, однак у підсумку отримаємо повторення тих самих варіантів тлумачення. Не виключаю існування ще якихось варіантів, однак через відсутність письмових джерел мені невідомих. Свого часу цікаву спробу наблизитись до розгадки цього “темного місця” із “Слова...” зробив письменник Степан Пушик у дослідженні “Дараби пливуть у легенду” (Київ, “Радянський письменник”, 1990). Після слушних роздумів у логічному напрямку він, однак, несподівано виснував: “Гадаю, що й цього достатньо, аби слово “мыслію” не змінювати на “мысь” – білку, хоча в Опочецькому районі Псковської області так білку називають”. І це тоді, коли на підставі доказового, нехай і віддаленого від Галичини підтвердження тотожності назв мись і білка, йому були карти в руки розвинути думку. Можливо, з боязні осоромитись після її озвучення дослідник повернув голоблі в бік авторитетних попередників, але захотів бути ориґінальнішим. У руслі сказаного він припустив, що коли Боян починав пісню творити, то найперше співав про космічне дерево життя, верх якого вінчав цар птахів – орел (символ бога неба), далі оповивав мислію все дерево, біг вовком по землі. Нібито Боян міг “розтікатися мислями по дереву” світовому, а новітній поет починає від 1 травня 1185 року. Виглядає, що тут маємо справу з надуманим філософуванням на тему якогось абстрактного космічного світового дерева життя, тоді як у поемі йдеться про реальне, земне, живе, очевидне. На думку спала відома бувальщина з життя двох видатних учених. Один застав другого вдома, як той щось розмішував у ринці, і припустив, що, напевно, колега злив докупи якісь хімічні речовини і проводить з ними експеримент. На що другий усміхнувся і відповів: “Облиш, я смажу собі яєчню”. Як видно, з авторитетом перелічених осіб Степанові Пушику все-таки було складно дискутувати на користь відмінного свого пошуку правильної відповіді. На противагу йому взяв на себе таку відповідальність автор цієї публікації. Погодьмось: ну не в’яжеться це розтікання і розливання мисію, мисю, мисью, розумом чи думкою по древу або дереву з тим самим сизим орлом і сірим вовком! Не в’яжеться – і край! Це настільки алогічно, що видно, як мовиться, навіть неозброєним оком. Бо при чому тут абстрактна мись, мисль, думка, розум тощо водному логічному ряду з двома конкретними дикими тваринами, котрі водяться у нас від незапам’ятних часів? Після сказаного згадалась афористична строфа відомого поета: “Потів, потів; утомлений пристав, // Від ларчика відстав, // І як його відкрити, все ж не здогадався: // А ларчик просто відкривався”. Ось і тут. Не інакше, як у процитованому уривку із “Слова...” йдеться не про, даруйте, вже кілька разів згадані мись, мисль, думку і розум, а про звичайну лісову пухнасту красунювертихвістку білку, котра живе на деревах! Тепер “темне місце” з твору звучить на диво просто й зрозуміло: “Розтікався білкою по дереву, сірим вовком по землі, сизим орлом попід хмарами”! До речі, крім білки, мастачкою лазити по деревах є і наша пухнаста кітка, яку на Прикарпатті звуть мицька, миця, так і кличуть: “Миць, миць!”. Ба більше, місцевим синонімом слова кіт є слово мацько, мацьо. Відчуваєте звукову, буквену і понятійну схожість миці, мисі і маця? Позаяк кішка спрадавна одомашнена і живе в людській оселі, а білка залишається диким звірком і живе в лісі, то й із цього погляду вона природньо пов’язується з представниками дикої фауни орлом і вовком. Водночас давно спостережений зв’язок малого хутрового звірка білки з польським mysz і чеським myš зі значенням миша як теж малого хутрового звірка. Усіх їх об’єднує праслов’янське слово mysь – білка, тобто малий хутровий звірок. Протягом довгих століть внаслідок розмовної практики відбулось розрізнення: в українській мові воно зберегло первісне значення, а в інших слов’янських мовах і окремих діалектах закріпилось за мишею. Попри сказане, і тут, і там білка й миша означають малих хутрових звірків-гризунів, лише білки на дереві, а миші на землі або під землею. Закінчивши опрацювання доступних джерел до теми цієї статті, я прийшов саме до цього дуже правдоподібного висновку, але стримався від передчасного вигуку: “Еврика!” – “Знайшов!”. Чого доброго, у читачів могло би скластися враження, ніби всі видатні і відомі перекладачі та дослідники “Слова...” стільки десятиліть і навіть століть блудили між трьома соснами, а ваш покірний слуга перефразував відоме прислів’я на кшталт: “Одним махом усіх побивахом” і заткнув їх за пояс. Тому хотілося знайти підтвердження вченого авторитета, котрий незалежно від мене прийшов до такого самого висновку. І він знайшовся в особі українського мовознавця, доцента, заслуженого працівника освіти України Олександра Авраменка. У програмі телеканалу 1+1 “Урок української мови” в YouTube 2 лютого 2022 р. він висловився чітко й однозначно. Мовляв, якщо знати, що в давнину мислю чи мисю називали білку, то все стає на свої місця. Нарешті до сказаного “з приводу” долучився і штучний інтеку. Не хочу обривати нашу історію. Я вірю у твоє повернення. Вірю, що ти живий! Вірю, що якогось прекрасного дня (а саме таким він і буде!), задзвонить телефон, я візьму слухавку і почую до щему рідний голос, повен сліз
Пошта “СП” · “Не хочу обривати нашу історію. Я вірю у твоє повернення”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
них, їхніх родичів, що губляться у холоді всередині єства від невідомості і ледь не втрачають землі під ногами од безпорадності, а надто – чергової репатріації, понад усе жахаючись найстрашнішого… Тому нова книга Інни Руснак “Постараюсь вернутися додому…” (ТзОВ “Дискурсус”, Івано- Франківська обл.) – її зболений уже майже двома роками чекання й очікування бодай найменших новин щоденник війни, це сповідь молодої жінки, люблячої дружини, незламної патріотки, котра, рятуючись від реалій, самотності, фізичних і моральних ран, відкрила людям і світу свої переживання, довіряючи їх спочатку лише своєму ноутбукові, сестрі, матері, а згодом таки відпустила все на сторінки щойно народженої книги, аби різдвяне диво таки увійшло у їхньою з коханим долю, аби врятувало, аби повернуло її
Пашу з ворожих kaтівень живим і неушкодженим. Тому у присвяті авторка зазначила: “Моєму чоловіку Павлові. А також усім полоненим, безвісти зниклим і тим, хто на вівтар волі, миру та спокою поклав своє життя. Історія нашого кохання почалася задовго до нас і залишиться жити після. Вона неосяжна, наче Всесвіт”. “Я довго не наважувалася поділитися з кимось розповіддю про тебе, про себе, про нас. Але, зрештою, частину моїх щоденникових записів прочитала наша Аліна, а потім вже й цілий текст – мама. Та я далі продовжувала щось дописувати: щасливі миті, у яких залишився ти, вихоплювала зі скарбнички пам’яті твій голос, банальні фрази, які тепер для мене на вагу золота. Бо лише повертаючись до тексту, відчувала твою присутність, розмовляла з тобою через сторінки, жила щоденником. Мені страшно ставити крап-
Про-читання · “Мені здається, лиш любов одна Підніме кожного назустріч кулі”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Галина ГНАТЮК, голова Дубенського районного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, членкиня НСПУ
Важливим фактором, який допоможе читачеві усвідомити творчий задум книги, є її передмова. Зазвичай Богдан Томенчук не датує своїх віршів, однак саме в цій книзі дата їхнього створення є на кожній сторінці. Адже сам автор зазначає, що “…час написання є сутністю чи не важливішою, ніж усі ямби, хореї, порівняння і метафори, разом узяті…” У цій книзі спраглий високої поезії читач у рядках Томенчукових віршів зможе віднайти мотиви запального Шевченка, вольового Маланюка, непокірного Стуса. І це й не дивно, адже індивідуальний стиль поезії нашого прикарпатського сучасника міцно закорінений у найкращих традиціях української лірики громадянського та історіософського звучання. Так, Богдан Томенчук не філолог, але ж наскільки майстерно він творить мовну канву віршів, наскільки філігранно виписує художні засоби!... Далеко не кожному філологу під силу сказати: “Світ направду на правду тісний”, “Життя – як вічна втрата найдорожчих, / Допоки нас не втратили вони” чи створити афоризм: “Була би байка – знайдеться мораль”, або ще: “І знову римується кров і любов, / І суть не в банальності рими…” До того ж, Б. Томенчук – людина з надглибинним розумінням християнських цінностей та біблійних постулатів, які, однак, у контексті українського сьогодення він ословлює інакше. Так, прописні істини Нового Заповіту: “Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх” (Івана 15:13, переклад Івана Огієнка), поет перефразовує вже в першому вірші цієї книги: “Мені здається, лиш любов одна / Підніме кожного назустріч кулі”. Гостре передчуття нинішньої війни зафіксоване автором у рядках від 19 серпня 1991 року, ось кінцівка його вірша: “Пиймо, хлопці, до дна. Закусім спасівками. / Цього літа вродили такі спасівки. / Чи насіє снігів мать-росія над нами, / Чи постеле до ніг Україна святі рушники?..” Тоді, у 91-му, було модно говорити, що незалежність нам обійшлася без крові. Час показав, що не обійшлась… Подібні пророцтва ми бачимо і в інших віршах, як-от: “То рік грибів... То знову рік грибів... / То знов настануть уселенські лови...” Ще одне пророцтво від Богдана Томенчука стосується часів уже майбутніх, післявоєнних: “На парадах носитиме стяги, / Хто висоти ворожі не брав…” Місія ж поета у війні авторові бачиться такою: “Знеси у схрони, сохрани у Слові / Все, що любив, усе, що так любив…”, адже “в цей час не мовчать тільки ті, котрі – є…” Говорячи прю книгу Богдана Томенчука, звернімо увагу на вірш, який дав їй назву. Це монолог воїна, що загинув у бою: “Білим по білому, мамо, сніги / Під закривавленим сонцем, / Де перестріли нас вороги / з ангелом-охоронцем. / Нас було двоє... Неміряно їх, / А в патронташі – ні грама. / Ангела я захистити устиг, / Ангел не встиг мене, мамо...”. Білий, червоний і чорний – одвічно сакральні кольори української вишивки, причому вишивка білим по білому – то весільна, а чорним по чорному – жалобна… І воїн, який устиг виконати місію ангела, захищаючи добро ціною власного життя – це образ-символ усього нашого народу в його одвічній боротьбі за власну ідентичність. Війна – це цілковите зло для поета, який зазначає: “Не буває не програних воєн... / Врешті, виграних теж не було…” Не менш афористично звучить кінцівка іншого вірша, у якому ліричний герой питає сам себе: “То ще війна чи вже зачистка / Народу від таких, як ти?” Звертаючись до свого багатостраждального народу, поет пише: “Вмирати вмів, аби перемогти. / Коли вже переможеш, аби жити?” Йому нестерпно болить роз’єднаність Вітчизни на захід і схід, яка гостро відчувається в рядках: “Був Дніпро, а тепер – каламуть, / І Дністер, як відтята правиця...” Іноді читачеві може здатися, що автор вагається, питаючи чи в самого себе, чи у нас: “Цей світ ще собор чи уже шапіто?” Такий же сумнів відчувається у словах: “Болі – долями, кулі – тернами, / Прапор стелеться на труну. / Срібло – бочками, кров – цистернами. / Хто за кого тут – не збагну”. Рядки: “Українонько, горем втомлена. / І наложнице торгашів. / Між грудей тобі паля встромлена. / То не з горла крик, то з душі”, – звучать як продовження Маланюкової традиції. Така ж виразна інтертекстуальність відчувається в кожній строфі вірша “У Божих планах, друже мій Гораціо, / Ми всі – самі собі реінкарнація... / У непротертих люстрах відображень / Не зразу видно, де король, де блазень... / Хто справді був, хто був лиш фаворитом, / Хто із ковчега сотворяв корито, / А хто в часи потопів і бентег / Вже як умів, так майстрував ковчег, / Чий тихий голос прогримів залізно – / Не кваптесь, тварі... Пропустіть Вітчизну...” Такі ж алюзії до вічної класики будить сказане ним про народне бунтарство і спротив: “Давно не в повних яслах справа, / Ми ж не Панасові воли…”. Зауважмо, що навіть у віршах, написаних до повномасштабного вторгнення, автору цілковито неприйнятні несправедливість, підлість, лицемірство, і він абсолютно не лукавить, ставлячи питання руба: “Країно ампутованої правди, / Ти відчуваєш, як зійшла на пси?” Така ж інтонація, разом із тривогою за майбутнє України, вчувається і в іншому вірші, коли поет звертається до рідного краю: “Вітчизно зрадників і вдів, / Іваном вистраждана Мотре, / На посміховиську світів / Стоїш, продавана укотре...” Чи не в кожному вірші поет апелює до національної та вселенської байдужості: “Коли “ще не вмерла” вмирала при вас, /
Чому ж ви мовчали?”, у його рядках знову вчувається різке Маланюкове: “щити оглухлої Європи”. Народ-манкурт, який відрікся коренів, але повстане, як буде загроза для нього – для Богдана Томенчука це: “Ми оті, що скурили “Кобзар”, / Бо в сільпо не було що курити…” Так, як колись Василь Симоненко, Богдан Томенчук скрушно зітхає у віршах: “Втомилась бути Україною, / Моя розшарпана Вітчизно?” За тиждень до великого вторгнення його ліричний герой звертається в позачасся і в позапростір: “Україно... Чуєш, Україно, / Треба ще розстріляних імен?” За три години до війни facebook-простір вибухнув віршем Богдана Томенчука: “Ми знаєм, що нині стоїть на кону. / Про що наша клятва й молитва... / Не ми починали цю вашу війну, / Та мусим ставати до битви... / Ми знаєм: когось принесуть на щитах, / Погасне судьба за судьбою. / Та знаємо також: Вітчизна свята / Нікому не буде рабою... // Впадемо в намолений шепіт трави, / І небо заквилить чаїно... / Та в світі, нарешті, не стане москви... / Тримайся, моя Україно...” Щиро віруючи в Христа у Новому Заповіті, ліричний герой Богдана Томенчука у мить найвищої загрози й небезпеки промовляє до нас, однак, словами старозавітними: “Вовіки будь благословенна, / Молитво... Та, що кров за кров…”, а відтак чи не в кожному вірші він щиро сповідається, що ніколи не зможе простити ворогам: “Ці очі конаючого дитинчати... / Оцю звіровиглядну силу ворожу – / Навіть, як скажеш, аби їй прощати – / Ослухаюсь, Боже, не зможу...” Він ніколи не змириться з тим, що: “Сам себе називав первозванним москаль / і розмахував третім завітом…” Поет розкриває нам реалії часу, в якому кожен має зробити свій усвідомлений вибір, адже: “Просто жити уже не вийде. / Час відміряють Бог і постріл”. Яким же поетові бачиться наше майбутнє? “Ще буде крові, болю і проклять, / Молитись будем Богові й Тарасу. / Рожденні в пеклі волю не просплять... / Ніде... Ніколи... І не цього разу...” А от чи буде світ із нами в цій боротьбі, він запитує рядками: “Є ми, і перед нами – ворог... / На що чекаєш, світку, ти?” Про війну і втому від війни Богдан Томенчук говорить так: “Вам хочеться пледа й вогню у каміні... /...А десь цілий світ підірвався на міні, / Йому би також на книжках ворожити... / Про те, як хотів всього-на-всього жити...” Навіть молитва до Бога у віршах Богдана Томенчука більше схожа не на звертання до Всевишнього, а на діалог воїнів-побратимів: “Не клич їх, Господи, на свій останній суд... / Дозволь його звершити Україні...” Цей діалог продовжується в іншому вірші: “Господи, у Тебе також Син. / А пощо одні хрести й хрести? / Ти ж не маєш інших Україн – / Нас оборони і захисти...” Бачимо, що ліричний герой поезій Богдана Томенчука добре знає усі заповіді, але він не раб Божий, а Господній воїн, тому й говорить: “Прости, що будемо з мечем / При другим Синовім пришесті”. Йому болить історія народу, який ніколи не нападав першим, а тільки захищався: “Ми вбивали, та підло не коїли, / Бо планета ішла шкереберть... / Ми були і зосталися – воїни... / Кров за кров... Біль за біль... / Смерть за смерть...” Ліричний герой прямо звертається до Господа, говорячи про найважчі сторінки нашої історії: “А де ж ти був, премудрий Христе, / Межи котрих витав ідей, / Коли їм не було що їсти, / Окрім живих своїх дітей?” І далі сам резюмує: “Така вселенська катастрофа. / На всіх замало воскресінь? / Здається, що твоя Голгофа / Всьому тому – лиш вутла тінь...” Але він не боїться цієї боротьби, бо переконаний, що “Минетесь ви, неначе есесер, / З його таким шаленим лихоліттям. /Що більше ворогів уб’єм тепер, / То менше буде убивати дітям…” Книга Богдана Томенчука вийшла з друку і потрапила до рук читача у надскладний період нашого історичного шляху. Вона – кривавий згусток творчої енергії однієї людини, яка пропускає крізь себе біль усього народу: “Куди тобою йде твоя весна / По цих крізь тебе виритих окопах?”, людини, яка спроможна висловити те, що переживає ціле покоління: “Лиш не кажіть, що все лікує час, / Бо він лишень патологоанатом”. Війна триває, і скільки ще нестерпного болю переллється у вірші – знає лише Бог. Про автора ж хочеться сказати його рядками: “І як той біль із себе не обтрушуй, / Не відсувай кудись на марґінес, / Ти просто, чоловіче, маєш душу, / Подібну чимось дуже до небес”. Він – надвразливий і надчутливий до страждань найменшої дитини, терпенності цілої нації і долі всієї планети. Автор книги “Вишийте, мамо, бронежилет”, наш сучасник, поет Богдан Томенчук – безумовно, достойний найвищої літературної відзнаки у нашій державі. Визнаймо це і почуймо його душу. Громадськість Рівненщини не стала винятком. “Бронежилетне” турне від заходу країни й до княжого Києва пролягало через Рівне. Неймовірна зустріч з поетом Богданом Томенчуком. Його патріотичне слово презентованої книги “Вишийте, мамо, бронежилет” глибоко торкнулося присутніх на зустрічі. А пісні на слова Богдана Томенчука у виконанні Богдани Трофімюк нікого не залишили байдужими. Було патріотично, емоційно, піднесено. Тож Рівненське обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, просвітяни від імені громадськості краю мають великі сподівання, що творчість геніального поета Богдана Томенчука буде удостоєна Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Те, що Богдан Томенчук – поет глибокий і неповторний, розуміє кожен, хто хоча б раз читав його вірші. Він – освітянин, блискучий математик, далекоглядний управлінець, один із тих, кого називають будівничими української незалежності. Людина енциклопедичних знань, навдивовижу цілісна особистість і моральний авторитет, яких, на жаль, так небагато у нашому часі. Має феноменальну пам’ять на все, що написав у віршах і публіцистиці, а написав направду чимало. Лавреат Народної Шевченківської премії, він цьогоріч абсолютно закономірно номінований і на здобуття премії Шевченківської Національної, з книгою поезії “Вишийте, мамо, бронежилет”.
Добрі новини · “Такі громадські організації, як “Просвіта”, допомагають розвивати національний дух задля добробуту нашого майбутнього”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
директорку Національного музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття імені Йосафата Кобринського, волонтерку, членкиню правління товариства Ярославу Ткачук, поета, лавреата Народної премії імені Тараса Шевченка Василя Рябого, а почесні грамоти ВУТ “Просвіта” вручено доцентці кафедри філології Коломийського інституту, директорці Центру професійної кар’єри та освіти Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника, науковій співробітниці Музею Гуцульщини та Покуття, заступниці голови КМРТ “Просвіта” Галині Волощук, відповідальному секретарю КМРТ “Просвіта” Ользі Руданець, члену товариства “Просвіта”, краєзнавцю Богдану Волошинському, голові осередку “Просвіта” ІУПР Євгенію Лепьохіну, голові П’ядицького осередку “Просвіта” Роману Сікорському. Нагороди просвітянам вручив голова коломийського осередку “Просвіта” Василь Глаголюк. Під час нагородження до присутніх звернулися Ярослава Ткачук, Галина Волощук, а також студент Коломийського інституту Прикарпатського університету, воїн ЗСУ Олег Бирбиничук, який наголосив на важливості діяльності “Просвіти” саме зараз, учас повномасштабного вторгнення росії в Україну. В урочистостях взяли участь хореографічні колективи Міського палацу культури “Народний дім”, коломийський хор “Просвіта” під керівництвом Світлани Гаргат, хор “Яворина” (с. Раківчик). Ведучою заходу виступила Ольга Руданець. Сучасна “Просвіта” в Коломиї продовжує працювати як центр просвітництва та духовності. Її основні завдання полягають у популяризації української мови та культури; підтримці молодіжних ініціатив; сприянні розвитку української літератури та мистецтва; організації заходів, спрямованих на зміцнення національної свідомості. Завдяки активній роботі організації, Коломия залишається одним із культурних центрів України, який демонструє приклад збереження традицій у поєднанні з сучасними викликами. 35-річчя відродження “Просвіти” стало важливою віхою для Коломиї та всієї України. Ця дата нагадує, що збереження національних традицій і мови є запорукою єдності та сили нашого народу як у ХІХ і ХХ століттях, так і зараз, у період війни проти України. Відроджена “Просвіта” впливає на духовне й культурне життя нашої країни сьогодні.
формуванню успішного майбутнього української науки. За роки війни багато учнів з батьками, педагогів вимушено покинули прифронтову Донеччину і перебувають у різних областях України та за кордоном. Підтримка зв’язку з ними є необхідною умовою збереження та подальшого розвитку системи освіти Донеччини. У цьому контексті телеміст став одним із вагомих чинників для підтримки зацікавленості учнівської молоді актуальними питаннями сучасної української науки, зокрема і в галузі фізики високих енергій. Щиро бажаємо учням та педагогам збереження зв’язків з рідною Донеччиною, стійкості й мужності, здоров’я та наполегливості в опануванні нових знань, успішного продовження дистанційного навчання в наших освітніх закладах, нових прогресивних відкриттів і впровадження їх у життя заради процвітання України. Телеміст продемонстрував нерозривний зв’язок системи шкільної та позашкільної освіти Донеччини з Національним Центром “Мала академія наук України”, завдяки якому освітяни та їхні вихованці можуть комунікувати з такими потужними науковими установами як Європейська організація ядерних досліджень ЦЕРН. Комунальний позашкільний навчальний заклад “Донецька обласна Мала академія наук учнівської молоді” висловлює вдячність організаторам заходу і побажання продовжувати важливу роботу Малої академії наук України з підтримки допитливої, талановитої молоді Донеччини, яка прагне вчитися, розвиватися і власними відкриттями вдосконалювати світ.
Добрі новини · “Такі громадські організації, як “Просвіта”, допомагають розвивати національний дух задля добробуту нашого майбутнього”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Галина ВОЛОЩУК, заступниця голови КМРТ “Просвіта”, директорка Навчально-наукового центру професійної кар’єри та освіти впродовж життя Прикарпатського університету ім. В. Стефаника
У Народному домі Коломиї громадськість міста та району урочисто відзначила 35-річчя відродження міськрайонного товариства “Просвіта”. Святкова подія “Просвіти – невгасимий жар” об’єднала просвітян, владу, духовенство, освітян, захисників, культурних діячів, науковців, журналістів і молодь у спільному прагненні вшанувати традиції, які допомогли українцям зберегти свою ідентичність у важкі часи. Учасників заходу привітали міський голова Коломиї Богдан Станіславський, голова Коломийського міськрайонного товариства “Просвіта” Василь Глаголюк, перший голова коломийської “Просвіти” і перший голова міста Коломиї Ігор Довганюк, єпископ-помічник Коломийської єпархії УГКЦ, владика Петро Голіней, митр. прот. Коломийської єпархії ПЦУ Василь Мізюк. “Без “Просвіти” нашого народу ми були б не здатні іти правильною дорогою, щоб зробити той чи інший правильний вибір”, – звернувся до присутніх владика Петро Голіней.
Коломийський міський голова Богдан Станіславський зазначив: “Ми на порозі відновлення нашої історії. Такі громадські організації, як “Просвіта”, допомагають розвивати свідомість та національний дух нашої громади задля добробуту нашого майбутнього”. Голова коломийської “Просвіти” Василь Глаголюк розповів про історію “Просвіти”: “Перша “Просвіта” в Коломиї була заснована в 1877 році після створення львівської організації і швидко стала важливим осередком культурного, освітнього та громадського життя Галичини. Її діяльність спрямована на підтримку освіти серед українців, розвиток видавничої справи та популяризацію національної культури. Після багаторічної заборони діяльності, на хвилі національного відродження “Просвіта” знову запрацювала в Коломиї. Вона стала центром боротьби за відновлення української мови, історичної пам’яті та духовності. Організація активно долучилася до демократичних перетворень і проголошення незалежності України”. Під час урочистостей медалями “Будівничий України” нагороджено Геннадія Романюка, волонтера, організатора створення осередку ТУМ ім. Тараса Шевченка (згодом “Просвіта”) на заводі “Коломиясільмаш” (1989 р.),
Добрі новини · “Такі громадські організації, як “Просвіта”, допомагають розвивати національний дух задля добробуту нашого майбутнього”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Оксана ЄВДОКІМОВА, директорка Комунального позашкільного навчального закладу “Донецька обласна Мала академія наук учнівської молоді”
Попри ворожі наміри захопити і підкорити Донеччину, викорінити тут усе українське, освітяни області в надскладних умовах повномасштабного вторгнення продовжують наполегливо й самовіддано працювати, вчити і вчитися, цікавитися найновішими сучасними тенденціями і розробками. Одним із активних освітніх осередків нині є Донецьке територіальне відділення Малої академії наук України. Комунальний позашкільний навчальний заклад “Донецька обласна Мала академія наук учнівської молоді” зберігає і підтримує традиції творчого підходу до навчання й виховання дітей, розвитку дослідницьких та пошукових здібностей усіх, хто прагне самовдосконалюватися, дізнаватися якомога більше, не обмежуючись шкільною програмою. Одним із потужних освітніх заходів закладу став міжнародний телеміст, який торік з’єднав Європейську організацію ядерних досліджень ЦЕРН (м. Женева, Швейцарія) з Національним Центром “Мала академія наук України” (м. Київ) та Донецьким територіальним відділенням Малої академії наук України. Ця визначна подія стала продовженням низки телемостів і вебінарів, які вже з’єднали НЦ МАНУ і ЦЕРН з освітніми установами міст Буча, Ірпінь, Маріуполь, Чернігів, Київ, Херсонської, Харківської, Одеської, Запорізької та Дніпропетровської областей. Зустріч організовано на підтримку освітян нескорених міст України, прифронтових областей, серед яких сьогодні і Донеччина. Символічно, що захід відбувся напередодні дня народження Європейської організації ядерних досліджень, якій цього року виповнюється 70 років від дня заснування. Модерував онлайн-зустріч Олександр Юров – провідний фахівець Національного Центру “Мала академія наук України”, член-кореспондент Академії технологічних наук України, голова Всеукраїнського клубу почесних послів науки ЦЕРН в Україні. Тема телемосту – “Як побачити народження Всесвіту на власні очі? Технології, що відкривають шлях до вивчення найменших частинок матерії”. Спікерка Валерія Лукашенко – одна з досвідчених молодих українських учених у галузі фізики високих енергій, науковиця Університету міста Цюріх (Швейцарія), яка успішно бере участь у дослідженнях ЦЕРН і активно допомагає Україні в часи війни, зокрема добродійною участю в онлайн-заходах на підтримку освітян нескореної України. Талановита дослідниця розповіла, як завдяки фізиці зацікавилася вивченням народження Всесвіту, допомогла учасникам здійснити надзвичайно цікаву подорож до світу науки, дізнатися, які технології відкривають шлях до вивчення найменших частинок матерії, як досліджується початок існування нашого Всесвіту, як і коли він народився, скільки років нашому Всесвіту. Телеміст викликав значний інтерес серед учнівської молоді та педагогічної спільноти України: відповідно до онлайн-реєстрації подією зацікавилася 551 особа, з яких учасниками-глядачами телемосту стали 237 здобувачів освіти, педагогічних працівників закладів освіти Донеччини та різних регіонів України. Почесними гостями зустрічі стали: Олена Антикуз, заступник директора Курахівського ліцею “Престиж” І-ІІІ ступенів (академічного спрямування) Донецької області, учитель фізики вищої кваліфікаційної категорії, учитель-методист, відмінник освіти України, почесний посол науки ЦЕРН в Україні; Борис Гриньов, академік Національної академії наук України, професор, директор Інституту сцинтиляційних матеріалів НАН України, представник України при ЦЕРН. Учасники телемосту – учні та педагоги – отримали відповіді на запитання, подякували організаторам та доповідачці за вміння так професійно і водночас цікаво розповісти про складні речі простими словами. На нашу думку, такий захід продемонстрував повагу до освітян Донеччини, став новим імпульсом для підтримки інтересу учнівської молоді до вивчення фізики, до освіти та науки взагалі, сприяє професійному самовизначенню старшокласників,
Спадщина · “Яворницький з головою поринув у вивчення історії запорозьких козаків”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Для сучасних українців козаки, козацькі походи, права і вольності запорожців – не тільки символи національної гідності й гордості, а й усвідомлення того, що во# ни є нащадками унікального явища в європейській історії. І в цьому немає жодно# го перебільшення: феномен українського козацтва завжди дивував, захоплював, надихав. Загони запорозьких козаків не раз кликали на допомогу королі й царі, їх, як вогню, боялися хани й султани, про їхніх гетьманів, кошових отаманів складали пісні, писали романи й героїчні епоси. Та чи не помиляються ті, хто вважає цю військово#суспільну єдність суто укра# їнським утворенням? Адже з історичних джерел відомо: слово “козак”, маючи тюркське походження, вперше з’явилося ще в тринадцятому столітті з тлумачен# ням у словнику половецької мови, як страж та конвоїр. Зустрічається воно у візан# тійських документах, а також у різних інструктивних матеріалах італійських міст своїм колоніям на причорноморських територіях. І в кожному з цих джерел козаки трактуються, як озброєні люди, що забезпечують охорону прикордоння або су# проводжують великі групи перевізників торговельних вантажів. З часом по центральних та східноукраїнських землях козаками стали називати людей, які, кидаючи домівки, вирушали на пошуки різної здобичі: одні полювали, рибалили, копали сіль, інші займалися промислом не безпечнішим — допомагали польським військовикам, нападали на турецьких завойовників... Починаючи з кінця XV століття, про українських козаків все більше й більше згадок з’являється у різних історичних документах: у князівських грамотах, в описах походів, листах#скаргах до королівського двору. Цінними з цього приводу є також свідчення су# часників, очевидців поступу українського козацтва, яке було цілком відмінним від подіб# них східноєвропейських формацій. Країною козаків захоплено називав Україну у своїх подорожніх записах середини сімнадцятого століття сирійський мандрівник, архидия# кон Павло Алеппський. Звичаї, права й вольності козацькі високо оцінював в “Описі Ук# раїни” (1651 р.) французький інженер і картограф Гійом Левассар де Боплан.
Василь ГУБАРЕЦЬ
Хто і як писав історію козацтва? Історією виникнення й утвердження запорізького козацтва цікавилися різні дослідники: були серед них німці, французи, поляки, росіяни. Але далеко не всі однаково оцінювали роль та значення цього видатного суспільного явища для української нації. І йдеться не про обмежену кількість історичного матеріалу чи недоступність важливих документів. Скажімо, німець Олександер Рігельман, маючи титул російського генерал-майора інженерної служби, у своїх історичних працях ставився вороже до запорозьких козаків, повністю виправдовував знищення Запорозької Січі за розпорядженням імператриці Катерини II. Так само інший російський історик Іван Болтін (теж, до речі, генерал-майор) при трактуванні запорожців був далеким від об’єктивності, дотримувався імперського погляду на ліквідацію Січі, заперечуючи підступність і насильництво царського війська. А французький мандрівник і хроніст П’єр Шевальє, автор “Історії війни козаків проти Польщі”, будучи на польській службі, на догоду королю плутав події та факти, вигадував небилиці про Збаразьку та Берестейську битви, поділяв вороже ставлення до національно-визвольної боротьби українського народу. Виходець з молдавських дворян Дмитро Бантиш-Каменський, який мав надзвичайно широкий доступ до першоджерел (його батько був управителем одного з державних архівів, відомим істориком та археологом) у фундаментальній праці “Історія Малої Росії” свою вірнопідданість царському самодержавству ставив вище об’єктивних оцінок українського козацтва, а тих його гетьманів, котрі робили спроби вирвати Україну з лабет Російської імперії, не вагаючись, називав зрадниками, виявляв особливу неприязнь до діянь Івана Мазепи. Подібне можна зустріти і в деяких інших науковців, вражених суб’єктивізмом, відсутністю виважених оцінок, широкого погляду на факти і явища суспільного життя. Те, що українське козацтво на різних етапах свого існування мало складний, а часом і суперечливий характер, зовсім не означає, що з його багатющою і неповторною історією можна поводитись так, як заманеться верховному правителю в польській, російській чи турецькій столиці. Приклад зовсім інших підходів до показу ролі та значення українського козацтва показав Микола Костомаров. Видатний український історик, незважаючи на жорсткі переслідування царською владою (як активного кирило-мефодіївця його було засуджено й етаповано на заслання), по-новому осмислював й об’єктивно оцінював цю унікальну суспільно-військову формацію. Він критично поставився
Дмитро Яворницький до первісної історії козацтва, зумівши професійно позбавити її не тільки вигадок та помилкових тверджень, а й випадкових, несуттєвих подій, що займали провідні місця на деяких літописних сторінках. Для Костомарова був чужим погляд на козацтво як на негативне явище. У своїх дослідженнях він наголошував на протилежному: саме козацький демократизм та свободолюбивий дух, як і традиції народної справедливості, що характеризували козацтво, мали великий вплив на тогочасне суспільство, служили запорукою розвитку державності. Вченого особливо цікавило все, пов’язане з вільним козацтвом Запорозької Січі. Пояснюючи його феномен, Костомаров першим назвав Січ християнською козацькою республікою.
У пошуках правди про запорожців В останній чверті XIX століття до теми запорозького козацтва долучається молодий дослідник, український історик Дмитро Яворницький. Зустрівшись у Петербурзі з Костомаровим за два місяці до смерті видатного вченого, він, по суті, перейняв від нього наукову естафету повного й об’єктивного висвітлення умов виникнення, боротьби та розвитку Запорозької Січі. На той час за плечима Яворницького вже було нагромаджено велику кількість дослідницького матеріалу з історії козацького краю. В археологічних, фольклорно-етнографічних, топографічних поїздках він шукав і знаходив ту правду, якої було небагато в тогочасних друкованих працях. “Друковані твори, – казав він про роботи Бантиш-Каменського, Скальковського, Маркевича, – не дають мені того, чого шукає моя душа. І я вирішив відправитися в пошуки за архівним матеріалом, щоб на його основі відобразити життя запорозьких козаків у всій його повноті”. Цим принципом керувався у своїй діяльності і сам Костомаров, підкреслюючи, що “історію треба вивчати не тільки за мертвими літописами, а й у живому народі”. Вчений мав на увазі одне: окрім друкованих джерел, у полі зору історика мають неодмінно бути й народні перекази, думи, легенди, пісні, балади. Засвоївши ці важливі уроки, молодий Яворницький йшов навіть далі свого вчителя. Саме крізь призму народознавства він постійно розглядав і втілював у наукові розвідки все, що було пов’язане з життям та діяльністю запорозького козацтва. За твердженнями дослідників, в історичних працях Яворницького набагато ширше і повноцінніше використовувалися здобуті в наполегливих пошуках архівні документи, топографічні й археологічні матеріали, а також різноманітні народні перекази, записані свідчення очевидців подій. Що глибше занурювався молодий учений у світ козацької історії, то яскравіше поставали перед ним особлива роль та неабияке значення феномену запорожців для української нації. І на цьому тлі йому частенько з гіркотою згадувались слова попечителя Харківського округу генераллейтенанта Максимовича, який на написану в студентські роки роботу “Виникнення й облаштування Запорозького коша” знущальницьки заявляв Яворницькому: “Ваші запорожці нам не потрібні. Пишіть про Фінляндію...”. Такі максимовичі визначали згодом політичну неблагонадійність молодого вченого, перекривали йому дорогу до магістерського екзамену, захисту дисертації, викладацької роботи. Незважаючи на всі перепони, Яворницький з головою поринув у вивчення історії запорозьких козаків: безперервно виїжджав на місця розташування січовиків, досліджував їхні поховання, збирав перекази, записував народні пісні. Дуже багато часу і зацікавлено працював з документами-першоджерелами, місяцями не покидаючи наукові зали харківських, московських, київських, петербурзьких, варшавських архівів. З-під пера молодого вченого виходили не тільки ґрунтовні журнальні публікації, а й окремими виданнями одна за одною з’являлися дослідницькі історичні праці. Вже самі назви свідчать про їхнє тематичне спрямування: “Запорожжя в залишках старовини і переказах народу”, “Збірник матеріалів для історії запорозьких козаків”, “Нариси з історії запорозьких козаків і Новоросійського краю”, “Вольності запорозьких козаків”... Підготовка і вихід у світ кожної з цих книг супроводжувалися великими труднощами, були позначені затратами фінансовими, яких авторові постійно не вистачало. В таких випадках на допомогу приходили українські меценати. Щоб видати, скажімо, двотомну працю “Запорожжя в залишках і переказах народу” – плід восьмирічних подорожей вченого місцями козацьких вольностей – Яворницький звернувся за позичкою до Василя Тарновського з Качанівки, який і сам був тоді відомим збирачем козацько-гетьманської старовини. І той одразу ж відгукнувся, вклавши необхідні кошти для тиражування двотомника в петербурзькій друкарні Н. Лебедєва. А коли через цензурні рогатки цій книзі загрожував арешт і конфіскація (у висновках царських наглядачів за друкованим словом йшлося про те, що багато сторінок тут подавалося українською мовою і все написане “заставляет невольно увлечься малороссийским миросозерцанием”), знову неоціненною виявилася допомога Тарновського. Його прохання до впливових родичів і знайомих вирішило долю двотомника. Подібна ситуація трапилася пізніше і з книгою “Слідами запорожців”, випуск якої було також припинено цензурою, оскільки, за її висновками, “почти половина книги наполнена раз-говорами на малороссийском наречии” і “помещены сплошь на этом наречии народные легенды и предания”. Довелося з уже надрукованих примірників вирізати багато сторінок і в такому вигляді випускати видання у світ.
З погляду достовірності та об’єктивності Маючи в своїх руках багатющий документальний матеріал з козацької минувшини, Яворницький сміливо взявся за написання “Історії запорозьких козаків”, три томи якої з’явилися друком впродовж п’яти років. В автора був задум завершити працю ще одним, четвертим, томом. Але, зважаючи на постійні цькування з боку недоброзичливців, а, насамперед, проімперськи налаштованих критиків, Яворницький відмовився від попереднього наміру. Скажімо, історик Олександр Лазаревський, як тільки з’являвся черговий том “Історії...”, накидався на його автора з безпідставною критикою то в петербурзьких, то в київських журналах. Якщо львівський рецензент Василь Лукич (Володимир Левицький) переконливо вважав, що Яворницьким у книзі “історія козаччини простудійована з широким обсягом та докладністю, на неї кинено світло з багатьох боків і розглянено у зв’язку з історією Польщі і України”, то Лазаревський безапеляційно стверджував зовсім протилежне: звинувачував автора в тому, нібито він “історію Запорожжя відривав від
Спадщина · “Тритомна “Історія запорозьких козаків” обсягом майже дві тисячі сторінок стала унікальною капітальною працею”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
історії України взагалі”. Все пояснюється дуже просто: погляди Лазаревського на Запорозьку Січ були відмінними від наукової концепції Яворницького, який вважав запорозьке козацтво не тільки прогресивним явищем, а й рушійною силою у виступах за національні та соціальні права і визначальним фактором у розвитку демократичних традицій українського народу. Опонент Яворницького до Запорозької Січі, особливо до її останнього етапу, ставився як до явища негативного, звинувачуючи козаків у грабіжництві та розбоях, а її знищення оцінював як закономірний історичний акт, вчинений царським військом. Тим часом тритомна “Історія запорозьких козаків” обсягом майже дві тисячі сторінок стала унікальною капітальною працею, де на матеріалах як друкованих джерел і об’єктивних мемуарів, так і на основі цінних документів, виявлених ученим у державних, приватних, церковних архівах, глибоко і всебічно охарактеризовано українське козацтво. Це було перше історичне дослідження, в якому детально висвітлено етапи існування й розвитку Запорозької Січі, найповніше розкрито суть її військового, економічного, політичного життя, зафіксовано козацькі звичаї, щоденний побут, культурні та морально-етичні традиції. Дбаючи про повноту матеріалу і, зважаючи на зауваження та пропозиції до першого тому авторитетних істориків Володимира Антоновича, Дмитра Багалія, Василя Ключевського, Яворницький переробив і доповнив його виявленими важливими документами в московських архівах. Перевидання першої книги з тритомника, здійснене на рубежі століть, було щедро ілюстроване, розширене за рахунок матеріалів, розшуканих аж у середньоазійських сховищах. Сумлінність і відповідальність автора в подачі історичних фактів та подій і їх глибоко наукове осмислення швидко зробило видання відомим, визначивши його подальшу долю на багато десятиріч. Тритомна “Історія запорозьких козаків”, з’явившись друком наприкінці XIX століття, одразу ж поставила автора в ряд видатних дослідників української минувшини, який у своїй діяльності керувався принципами достовірності та об’єктивності. Однак радянські енциклопедисти, відзна-
Сергій МАРТИНЮК, письменник
Недарма кажуть: все геніальне – просте. Читаю і дивуюся. Москвинські пропагандисти і малороси (ох і багато їх ще замаскувалося нині) запускають черговий міф, що Україна є багаточаючи великі досягнення Дмитра Яворницького у сфері історії, археології, етнографії та фольклористики, неодмінно додавали, що він “був істориком ліберально-буржуазного напрямку, суспільно-політичні погляди якого мали монархічне забарвлення”. В часи сталінської деспотії вченому закидали “ідеалізацію історичного минулого України”, а також те, що “він не розумів ролі клас і класової боротьби і стояв на помилкових позиціях націоналістичної концепції про безкласовість українського народу”.
Відтворюючи мужні образи У житті Яворницького завжди було багато щирих друзів, приятелів, які не тільки захоплювались самовідданою працею вченого, а й в усьому допомагали, вважали за честь сприяти його пошукам, дослідницькій роботі. Неважко пересвідчитись у цьому, заглянувши до епістолярної спадщини академіка, яка нараховує щонайменше півтори сотні постійних кореспондентів. Серед них – історики, археологи, мовознавці, письменники, видавці, етнографи, художники й артисти. Досить сказати, що з Яворницьким активно листувалися Михайло Грушевський, Василь Ключевський, Олександр Потебня, Михайло Коцюбинський, Марко Кропивницький, Борис Грінченко, Агатангел Кримський та багато інших відомих вчених і діячів національної культури. Особливо теплими були сто-
І. Рєпін. Запорожці пишуть листа турецькому султанові сунки з художником Іллею Рєпіним. Єднав їх не тільки слобожанський край, де обоє народились, а насамперед все, що втілювалося у поняття “запорозьке козацтво”. Познайомившись у Петербурзі, земляки одразу ж відчули спорідненість творчих душ, глибоку зацікавленість один одним. Рєпіна саме в цей час захопила історична тематика. Ще раніше, дізнавшись від своїх друзів про зухвалий лист запорозьких козаків турецькому султану, що поширювався в сімнадцятому столітті, художник на мить уявив собі молодецьке товариство з Іваном Сірком на чолі і того ж дня олівцем накидав перший ескіз майбутньої відомої картини. Відчуваючи складність теми й особливу відповідальність за достовірність її втілення, Рєпін розпочав роботу над новим ескізом. При цьому часто консультувався з Миколою Костомаровим, виїжджав у Запорізький край, де уважно вивчав пейзаж, зразки старовинної зброї, слухав народні перекази. Згодом малював дещо історично-козацьке. І все ж основну роботу над задуманим полотном було відкладено на цілих чотири роки, аж поки доля не звела з Яворницьким. Саме про це один з мистецтвознавців писав: “Довго коло Рєпіна не було людини, яка повірила б у його задум і могла б ознайомити його з побутом епохи, із зброєю, домашнім начинням та іншими автентичними предметами вжитку запорожців XVII століття, з літературно-історичними джерелами і, нарешті, могла б підшукати для цього живу “натуру”. За порадою вченого, Рєпін знову побував серед нащадків запорожців, уважно вслухався там у народні пісні й розповіді старожилів, пильно вдивлявся в риси їхніх облич, у побутові речі, захоплювався збереженими козацькими звичаями. То в одному, то в іншому місці він чув перекази про те, як запорозькі козаки разом з кошовим отаманом Іваном Сірком писали листа-відповідь турецькому султану Мухамеду IV. Хтось із обуренням переповідав пихату султанську вимогу до запорожців добровільно скласти зброю, підкоритися і прийняти турецьке підданство. Були й такі люди, котрі мало не напам’ять знали зміст козацького листа-відповіді. Рєпін слухав їх і ніби наяву бачив та чув, як кошовий писар кладе на папір глузливі слова, що вилітали з уст невгамовних дотепників: “Ти – шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш, і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Чорт викидає, а твоє військо пожирає”... Для художника вже перші слова листа давали змогу відчути настрої козаків. Наступні ж – наче прочиняли двері до розуміння того обурення, що кипіло в їхніх душах. “Не будеш ти годен синів і зараз, почали чекати миру і халявної перемоги. Отримали геноцид – голодомор, репресії, знищення еліти господарників, науковців, літераторів. Залишилися перелякані гречкосії, які український борщ їли під ковдрою, бо боялися, що припишуть український націоналізм. Війна надовго, бо маємо справу з ворогом, який ніколи не визнає нашого права на життя. Цього ворога неможливо задовольнити ані територіальними поступками, ані економічною вигодою, ані вмовляннями. Він негуманний і не рахується з втратами. Він піде на все, аби захопити і знищити. Перемога залежить від кожного з нас. Ніхто не візьме нас на поруки і не надасть гарантій безпеки. Це все фікція, міраж, гарна обгортка.
християнських під собою мати; твого війська ми не боїмось, землею і водою будемо битися з тобою”... Особливо запам’яталися Рєпіну та зневага і знущання над султаном, що виблискували у влучних та їдких характеристиках: “Вавілонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, олександрійський козолуп, великого і малого Єгипта свинар, татарський сагайдак, каменецький кат, подолянський злодіюка”... У дошкульних, насмішкуватих словах, що звучали й звучали, аж до непристойних, Рєпін не тільки почув, а й побачив живі обличчя козаків та їхнього безстрашного кошового отамана. Тільки тепер художник з допомогою Яворницького почав підбирати “натуру” – обличчя й постаті, які найкращим чином могли б передати дух, відтворити настрій козацького товариства в момент написання листа. Переробивши кілька ескізів, він зупинився на тому, який, на його думку, нарешті відповідав історичній правді. З тих, хто погодився позувати основних персонажів картини, був і сам Яворницький. Довгими годинами вчений терпляче висиджував під вимогливими і прискіпливими поглядами художника, прагнучи в усьому виконувати мистецьку волю. На картині “Запорожці пишуть листа турецькому султану” він з’явився у постаті кошового писаря. Для створення образу інших персонажів рєпінського полотна погодилися позувати відомі особи, яким симпатизував художник. Кошовий Сірко писався з київського генерала, українофіла Михайла Драгомирова, січовий суддя – з Василя Тарновського, осавул – з артиста Федора Стравінського, Тарас Бульба – з професора Петербурзької консерваторії Олександра Рубця... Козацька слава і звитяги запорожців не згинули, не потьмяніли з віками. З пам’яті народної не стерлися лицарські подвиги навіть після підступно-свавільної катерининської розправи з Кошом Запорозьким наприкінці вісімнадцятого століття. Незламні козацькі полководці і сьогодні у боях з ворожою навалою: на прапорах бригад і з’єднань своїх нащадків, воїнів Збройних Сил України вони ведуть за собою, боронячи рідний край від московитів-ординців.
Єдиним дієвим гарантом нашої безпеки є сильна армія, підтримувана згуртованим тилом. До чого я це все згадую? Хочу розуміння від українців: немає жодної різниці, хто буде при владі в США. Не важливо, хто головує в ЄС. Якщо ви слабкі – вас продадуть, подарують або обміняють на якусь цяцянку. Тому досить бути слабкими! Будемо сильними – нам будуть допомагати, але ніхто не буде битися замість нас. Ворушімо міцне вогнище України і не даймо йому згаснути! Не біймося доводити, що не той козак, який за течією пливе, а той, що проти неї. Нам є чим пишатися і з кого брати приклад. Моя Україно! Будуй-муруй світ, у якому немає московита. Не дай себе ошукати знову!
Спадщина · “Тритомна “Історія запорозьких козаків” обсягом майже дві тисячі сторінок стала унікальною капітальною працею”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
національною державою. Це ж повна нісенітниця. Україна – моноетнічна. Згідно з опитуванням, у 2017 році 90,6% вважали себе етнічними українцями. Хоча під час перепису в 2001 році етнічними Українцями себе вважали 77,6%. За статутом ООН національною державою вважається країна, в якій певний етнос становить понад 50%. Тому уникаймо помилки називати самі себе багатонаціональною державою. Це спроба ворогів України позбавити українців самоідентичності. Не маємо права не бути собою. З 2014 року триває війна, щодня – обстріли ракетами,
КАБами, снарядами, “шахедами”. Щодня гинуть військові та цивільні. Тисячі зруйнованих доль. Тисячі переселенців. Наше прикордоння зрівнюється з землею. Тисячі загиблих, поранених, скалічених. І це не кінець. Ніхто нам миру не дасть. Мир настає або з перемогою, або з поразкою. Іншого миру не існує. У моєму розумінні у нас війна з московитами йде більше 370 років. За цей час у нас вкрали все: мову, культуру, звичаї, нашу гордість і сміливу вдачу. Не змогли вкрасти тільки одне – наші нескорені стародавні гени. І саме вони надають нам зараз силу битися. Як приклад: “4 січня 1918 р. Франція й Англія визнали УНР суверенною державою.” І що? Як
Письменники і час · “Перейшов я пішки двічі всю киргизькую степ аж до Аральського моря – плавав по йому два літа”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ На початку січня 1850 року Тарас Шевченко написав в Оренбурзі три листи, сповнених розпачу, благань про допомогу, притлумленої надії та ментальної нескореності: до Варвари Рєпніної (1 січня), Осипа Бодян# ського (3 січня) та Василя Жуковського (між 1 і 10 січня). Постає вражаю# ча картина, коли читаєш ці листи водночас із поезіями, створеними Шев# ченком у той час… Воістину, як і прорік Поет у віці Ісуса Христа: “Кара# юсь, мучуся… але не каюсь!..”. А ще текст листів обов’язково зачепить (Шевченкове слово!) можливим одкровенням прецікавих або незнаних сюжетів. У кожному листі візьму по одній такій зачіпці й розкрию в окре# мій історії.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Лист до Варвари Рєпніної У перший день нового 1850 року Тарас Григорович вітав Варвару Миколаївну, скаржився їй і віщував: “Вітаю Вас з Новим роком, молю Господа про дарування вам усіх благ. Я тепер сиджу один-однісінький і згадую те минуле, коли ми з вами вперше зустрілися в Яготині1 – багато чого спало на думку в мою сумну безталанну голову – невже й кінець мого життя буде так само печальний, як нинішній день? У нещасті мимоволі стаєш забобонним – я тепер майже впевнений, що мені не бачити веселих днів, і серцю дорогих, і милої моєї батьківщини! Для Нового року мені оголосили, що наступною весною я повинен буду відправитися знову на Аральське море2, вірно мені звідти не повернутися! За минулий похід мій мені відмовлено в поданні на височайше помилування! – і підтверджено заборону писати і малювати! Ось так я зустрічаю Новий рік! Не правда, весело?.. Як журно я стою між людьми! нікчемні матеріальні потреби в порівнянні з потребами душі – а я тепер кинутий у жертву тим і іншим!.. Руки і голова закуті! Навряд хто-небудь терпів подібне горе!”. Власне, в цьому суть листа, бо краще від самого Шевченка про його страждання ніхто не скаже. Втім, є несподівана фраза, що, кажучи по-шевченківськи, виймає душу сучасника через 175 років після занотування: “Повідомте адресу Гоголя – і я напишу йому по праву малоросійського віршописця, я особисто його не знаю. Я тепер, як падаючий у безодню, готовий за все схопитися – жахлива безнадійність!..”.
“Повідомте адресу Гоголя” Це був одиничний, унікальний випадок, коли Шевченко згадав про Гоголя, як про людину, здатну допомогти. Нічого подібного більше не повторилося3. Сергій Єфремов слушно спостеріг, що, “пишучи про свій скрут і до Жуковського, і до В. Григоровича, і до гр. Ф. Толстого, Шевченко так таки й не зібрався і не наважився звернутися до свого улюбленого письменника і земляка в особистій справі… Він все ж ніби почуває в його щось наче чуже собі, не суголосне … й у найзвичайнісінькому життєвому розумінні”. Важко з цим не погодитися: Шевченко і Гоголь ніби жили в паралельних світах, і не виникло передумов і обставин, які звели б їхні долі. Микола Жулинський, як завжди історично точно, зафіксував: “Шевченко і Гоголь – дві половинки великого українського серця – так ніколи й не стулилися. Не зустрілися, не погомоніли. Не пожартували і не заспівали українських пісень…”. А тепер обіцяна історія. У жовтні 1851 року, якраз тоді, коли рядовий Тарас Шевченко перейшов на другий рік відбуття покарання у найвіддаленішому Новопетрівському укріпленні, його друг Осип Бодянський зустрівся в Москві з Миколою Гоголем. У розмові він раптом запитав, звертаючись до нього: “А Шевченко?”. Гоголь трохи помовчав і, здається, наїжачився. “Як він вам?” – наполягав Бодянський. “Добре, що й казати, – нарешті відповів Гоголь. – Тільки не ображайтеся, друже мій… ви – його шанувальник, а його особиста доля варта всілякої участі й співчуття…”. – “Але навіщо ви домішуєте сюди особисту долю? – з невдоволенням заперечив Бодянський. – Це зайве… Скажіть про талант, про його поезію…”. – “Дьогтю багато, – неголосно, але твердо промовив Гоголь, – і навіть додам: дьогтю більше, ніж власне поезії. Нам-бо з вами, як малоросам, це, мабуть, і приємно, та не у всіх носи, як наші…”. Тут Бодянський, який одразу занепокоєно насторожився, не витримав, почав заперечувати і швидко розпалився. Гоголь, навпаки, залишався спокійним і відповів повагом: “Нам, Осипе Максимовичу, слід писати російською, треба прагнути до підтримки і зміцнення однієї панівної мови для усіх рідних нам племен. Домінантою для росіян, чехів, українців і сербів повинна бути єдина святиня – мова Пушкіна, яким є Євангеліє для всіх християн, католиків, лютеран і гернгутерів. А ви хочете провансальського поета Жасмена4 поставити врівень з Мольєром і Шатобріаном!”. – “Та який же це Жасмен? – вигукнув Бодянський. – Хіба їх можна порівнювати? Що ви? Ви ж самі малорос!”. Гостра й рішуча реакція історика й філолога Бодянського, його повна незгода з Гоголем роблять честь ученому, вихідцю з української Варви. Гоголь відповів: “Нам, малоросам і росіянам, потрібна одна поезія, спокійна і сильна, нетлінна поезія правди, добра і краси! Я знаю і люблю Шевченка як земляка і обдарованого художника; мені вдалося і самому дечим допомогти в першому влаштуванні його долі”. Скажу відверто, що це навряд чи відповідає дійсності. Принаймні жодних інших свідчень про Гоголеву причетність до Шевченкової долі не збереглося. Можна хіба що допустити, що Гоголь якимось чином дізнався про турботи його приятелів Василя Жуковського й Аполлона Мокрицького щодо звільнення поета з кріпацтва. Сам він тоді був за кордоном. Гоголь спроквола продовжував про Шевченка: “Але його занапастили наші розумники, наштовхнувши його на твори, далекі від істинного таланту. Вони все ще дожовують європейські давно викинуті жуйки. Росіянин і малорос – це душі близнюків, які доповнюють одна одну, рідні й однаково сильні. Надавати перевагу одній на шкоду іншій неможливо. Ні, Осипе Максимовичу, не те нам потрібно, не те. Всяк, хто пише тепер, повинен думати не про розбіжності: він повинен перш за все поставити себе перед обличчям того, хто дав нам вічне людське слово…”. Усі ці Гоголеві судження про Шевченкову поезію та українську й російську мови передано за спогадами письменника Григорія Данилевського (1829–1890), який був присутній під час його розмови з Бодянським. Але наскільки точно він це зробив? Важко сказати… Втім, у передмові до Повного зібрання творів Тараса Шевченка в дванадцяти томах Іван Дзюба і Микола Жулинський справедливо наголосили, що “немає підстав не вірити Данилевському, який згадує розмову О. Бодянського з М. Гоголем восени 1851 р.”. За словами Юрія Барабаша, “свідчення Г. Данилевського… справляє враження автентичного… головне, воно суголосне з тим, що з інших джерел відомо про погляди та настрої пізнього Гоголя”. Насправді треба зазначити, що в позиції та словах Гоголя був і глибший сенс, який свого часу тонко вловив Сергій Єфремов. Він звернув увагу на те, що письменник, котрий “сам для себе не міг виз-
Т. Шевченко. Автопортрет. 1849 р.
начити, “яка в нього душа”, в особі свого земляка з певно визначеною й виразно-виявленою національною і політико-соціальною “душою” міг почувати, коли хочете, певний докір…”. Найбільше це виявилося в питанні про мову: “Гоголь не міг не почувати й того, що саме Шевченко з його репутацією безкомпромісності на даному пункті був для нього живим докором. Принаймні, в епізоді, переказаному в споминах Данилевського, можна вловити й нотку самооборони, те аполітичне завзяття, яке, обороняючи себе від угадуваних закидів, силою розгону, реакції перегинає палицю в інший бік”. На підтримку цієї тези нагадаю жорсткі оцінки відомих сучасних учених. Микола Жулинський вважає, що “відхід від рідної мови для Миколи Гоголя не пройшов безслідно – він спровокував кризу та започаткував роздвоєння національної свідомості”. На думку Юрія Барабаша, мовна двоїстість, ставши складником двоїстості національної свідомості, втрати ідентичного, водночас виступила їхнім чинником, каталізатором гострої психологічної роздвоєності. Про Шевченкове ставлення до Гоголя багато розповідає лист до Варвари Рєпніної від 7 березня 1850 року. Тепло згадавши на самому початку про перебування в Яготині, Шевченко писав: “Випадково якось зайшла мова у мене з вами про “Мертві душі”. І ви відгукнулися надзвичайно сухо. Мене це вразило неприємно, тому що я завжди читав Гоголя з насолодою… Мене захоплює ваша теперішня думка – і про Гоголя, і про його безсмертне творіння! Я в захваті, що ви зрозуміли істинно християнську мету його! Так!.. Перед Гоголем треба благоговіти, як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей… Наш Гоголь – істинний знавець серця людського! Наймудріший філософ! і найпіднесеніший поет повинен благоговіти перед ним як перед людинолюбцем! Я ніколи не перестану жалкувати, що мені не вдалося познайомитися особисто з Гоголем”. У листі до Бодянського від 1 травня
1854 року Шевченко попросив: “Як матимеш гулящий час, то піди в Симонов монастир5 і за мене помолися Богу на могилі Гоголя за його праведную душу”. Що тут додати? Хіба Шевченкові слова, виплеснуті з глибини серця в Щоденнику 5 вересня 1857 року: “О Гоголь, наш безсмертний Гоголь!”. У цьому присвійному займеннику наш, вжитому вдруге, уособлено генетичну й фактичну належність Гоголевої душі (саме вона – безсмертна!) його Батьківщині – Україні, а Гоголева творчість, за точним визначенням Юрія Барабаша, становить російськомовне відгалуження української культури. Насамкінець короткої розповіді про письменника відзначу, що Юрій Барабаш, який, до речі, написав ґрунтовну статтю “Гоголь Микола Васильович” до “Шевченківської енциклопедії”, вельми цікаво міркує про те, як Гоголь усе-таки “зійшовся” з Шевченком у ХХ столітті. На його думку, саме Гоголь і Шевченко, кожен із них окремо, а головне – обидва, взяті як складові діалектичної двоєдності, є найрепрезентативніші, найзначущіші й найвпливовіші явища національного духовного життя останніх більш як півтора століття, визначають його парадигму “ґрунту ідолі”, й що саме на прокладених ними шляхах українська література зможе нарешті вирішити свою сакраментальну проблему – залишаючись сама собою, стверджуючи своє національне єство, відкритися світові, як рівній увійти до системи загальнолюдської культури.
Лист до Осипа Бодянського Голос горя та безвиході волав і з першого листа Шевченка з заслання до Осипа Бодянського, з яким він познайомився у лютому 1844 року в Москві6: “Поздоровляю тебе з цим Новим роком, друже мій єдиний! Нехай з тобою діється те, чого ти у Бога благаєш, – давно, давно ми не бачились, та не знаю, чи й побачимося швидко, а, може, вже й ніколи – крий Мати Господня!.. Я оце вже третій рік як пропадаю в неволі – в цім Богом забутім краї! тяжко мені друже, дуже тяжко! та що маю робить? Перейшов я пішки двічі всю киргизькую степ аж до Аральського моря – плавав по йому два літа, Господи, яке погане! аж бридко згадувать! не те що розказувать добрим людям… Господь не благословив моєї доброї долі! – не дав мені докончить віку короткого на нашій любій Україні. Тяжко! аж сльози капають, як згадаю, так тяжко!.. Не знаю, чи карався ще хто на сім світі так, як я тепер караюсь?”. Тарас Григорович передав свій лист через чиновника Оренбурзької прикордонної комісії Сергія Левицького, родом із Чернігова, який, побувавши у Бодянського, писав засланцю 6 березня 1850 року: “Доїхавши до Москви… пішов до Бодянського, насилу достукався, да вже ж зато як сказав, що я від Вас і ще маю писульку, то із єго зробилось щось таке, як буцім він чує об браті, або кім-небудь дуже близькім його щирому серцю…”. Вельми цінний і важливий штрих, який дає уявлення про дружнє ставлення Бодянського до Шевченка. Проте варто пам’ятати, що професор Московського університету ніяк не міг полегшити умови життя поета, добитися йому дозволу писати і малювати, він навіть не надсилав йому грошей і не писав листів на заслання. Зате Бодянський, один із небагатьох, системно підбирав поетові книги, передусім літописні. Наприкінці листа до Бодянського від 3 січня 1850 року засланець вмістив прекрасний подарунок другові: “А щоб не оставалося гулящого паперу, то на тобі вірш з десяток своєї роботи: Як маю я журитися, Докучати людям. Піду собі світ%за%очі –
Письменники і час · “Може, ще я подивлюся На мою Украйну…” · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Що буде, те й буде. Найду долю, одружуся, Не найду – втоплюся, А не продам себе людям, В найми не наймуся. Пішов собі світ%за%очі – Доля не спікалась… А воленьку добрі люде І не торговали, А без торгу закинули В далеку неволю! Щоб не було свободного На нашому полю! Цікаво, що Шевченко в листі переписав цей вірш, створений у жанрі думки в Раїмі (січень – квітень 1849 року), зі змінами в рядках 7, 10–11, що відмічено в академічному виданні його творів, але там не сказано про два окличні знаки, які відсутні в сучасній публікації. Певно, вони були вкрай важливими для тодішнього душевного стану засланця. Та й останні два рядки вірша у сучасній публікації мають, так би мовити, спокійніший вигляд: “Щоб не росло таке зілля / На нашому полю”.
“А мені, коли буде твоя ласка, пришли Кониського, добреє зробиш діло…” Висловивши важливе прохання Бодянському, Тарас Григорович пояснив: “…Нехай я хоч читатиму про нашу безталанную Україну, бо я вже її ніколи не побачу! Так щось серце віщує!”. Йшлося про “Історію Русів”, автором якої на той час вважався український письменник, церковний і культурний діяч Георгій Кониський (1717–1795). “Історію Русів” у 1846 році видав саме Бодянський, заявивши, що розглядає це як “священний обов’язок справжнього сина свого народу і Батьківщини”. Іван Драч, який закінчив блискучий переклад “Історії Русів” доленосного для України 1991 року, залишив нам геніальну максиму: “”Історія Русів” – це первісна частина ракети, яка запустила нас з вами в космічний безмір історії народів і держав”. Звертання Тараса Шевченка до “Історії Русів” дослідили Людмила Кошова, Валерій Шевчук, Станіслав Росовецький, Я. Мишанич та ін. А мені хочеться наголосити, що в наступному листі до Бодянського, написаному 15 листопада 1852-го, тобто майже через три роки, Шевченко, не дорікаючи за незроблене, знову повернувся до свого прохання: “…Пришли мені літопис Кониського або Величка, велике скажу тобі спасибі. З часу мого вигнання я жодної букви не прочитав про нашу бідну Малоросію… і твій подарунок буде для мене істинною радістю”. На цей раз Осип Бодянський передав поетові “Історію Русів”, інші літописи та праці, втім, не одразу. Професор, очевидно, не наважувався надсилати їх поштою, навіть без зазначення прізвища засланця, як радив Шевченко. Пройшло понад пів року, поки трапилася оказія в червні 1853- го зробити передачу через поетового знайомого Андріана Головачова. Бодянський записав у щоденнику, що Шевченкові передані “деякі книги, призначені для подарунку… Може, він проведе за ними приємно час в своєму усамітненні і згадає старину…”. Проте в цій передачі не було “Літопису” Самійла Величка, і в листі до Бодянського від 1 травня 1854 року Шевченко нагадав: “Чи нема в тебе якого-небудь завалящого ледащички екземпляра тієї летописи Величка…”. Нагадаю, що Тарас Григорович познайомився з рукописом “Літопису” Величка саме у Бодянського в лютому 1844 року7, що знайшло своє відображення в поезії “Чигрине, Чигрине…”. Поет був одним із перших серед тих, які зрозуміли видатне значення Величкового твору для науки й літератури, для культури й духовності українського народу. На той час у світ вийшло вже два томи Величкового “Літопису”, і Бодянський оперативно знайшов видання і передав Шевченковому знайомому Микиті Савичеву, сподіваючись на швидку доставку засланцю. Та насправді Тарас Григорович отримав книги аж у березні 1858-го, коли повертався з заслання через Москву.
В Щоденнику занотував, як 20 березня зайшов до Савичева: “Взяв у нього літопис Величка, який він отримав від О. М. Бодянського два роки тому для передачі мені й тримав у себе, сам не знає, з яким наміром”. Неважко підрахувати, що з того часу, коли Шевченко сам забрав у байдужого, легковажного Савичева літопис, пройшло не два роки, як писав поет, а майже чотири… Шевченко неодноразово щиро дякував Бодянському, скажімо, в листі від 1 листопада 1854 року з Новопетровського укріплення: “Спасибі тобі ще раз за літописи, я їх уже напам’ять читаю. Оживає моя мала душа, читаючи їх! Спасибі тобі!”. На мій погляд, це зізнання слід сприймати буквально. Завдяки повному духовному зануренню в історичні літописні праці Шевченко в засланні справді оживлював душу, зберігав і примножував інтелектуальний потенціал, накопичував і творчо застосовував знання з історії України.
Лист до Василя Жуковського Лист починається так: “Я три роки кріпився, не наважуючись вас турбувати; але моє кріплення лопається, і я в самій крайності вдаюся до вас, великодушний благодійник мій”8. Якщо бути точним, то наприкінці 1847 року Шевченко передавав через художника Олексія Чернишова листа Жуковському з проханням допомогти з дозволом на малювання, проте результату це не мало. Скоріше за все, тому, що Жуковський перебував за кордоном. Цього разу, в 1850-му, Шевченко писав: “…Мені малювати заборонено. Це найбільше з усіх моїх нещасть! – Змилуйтеся наді мною! Виклопочіть (ви багато можете!) дозвіл мені тільки малювати – на більше і сподіватися не можу і не прошу більше нічого. Змилуйтеся наді мною! Оживіть мою убогу, слабку, вбиту душу. Якщо ви (в чому я не сумніваюся) напишете графу Орлову або кому знайдете краще, то, Бог милостивий, і я подивлюся на Божий світ хоч перед смертю, тому що казармене життя і скорбут (цинга. – В. М.) зруйнували моє здоров’я… Якби можна було малювати, я міг би його (життя. – В. М.) різноманітнити, хоч самому сумно. Бога ради і ради прекрасного мистецтва зробіть добру справу, не дайте мені з туги померти!”9 А що Шевченко писав у тогочасних поезіях, бо ж він таки писав!10 Відкриваємо перший вірш “Лічу в неволі дні і ночі…”, створений у 1850 році, орієнтовно в січні-квітні. Це найраніший відомий текст-автограф у знаменитій “Малій книжці”, до якої вірш переписано з невідомого автографа в Оренбурзі на початку 1850-го: Лічу в неволі дні і ночі І лік забуваю. О Господи, як%то тяжко Тії дні минають. А літа пливуть меж ними, Пливуть собі стиха, Забирають за собою І добро і лихо! Забирають, не вертають Ніколи нічого! І не благай, бо пропаде Молитва за Богом. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Немає слов, немає сльоз, Немає нічого. Немає навіть кругом тебе Великого Бога! Що може бути страшніше за це, так несамовито викричане?! Та поет уже повідомив, що четвертий рік минає тихенько, поволі, і вже четверту почав книжечку в неволі мережати… Мережати, – змережаю Кров’ю та сльозами Моє горе на чужині… І він знає, задля чого: Жить не хочеться на світі, А сам мусиш жити. Мушу, мушу, а для чого?
Т. Шевченко. Автопортрет. 1849 р.
Щоб не губить душу? Не варт вона того жалю. Ось для чого мушу Жить на світі, волочити В неволі кайдани! Може, ще я подивлюся На мою Украйну… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Бо серце холоне, Як подумаю, що, може Мене похоронять На чужині, – і ці думи Зо мною сховають!.. Ця нестерпно гірка й болюча тема прозвучала ще у вірші “Не гріє сонце на чужині…”, написаному в Орській фортеці в другій половині 1847-го: “Щоб не робили москалі / Труни із дерева чужого…”. Тому Шевченків історичний вибір у вірші “Лічу в неволі дні і ночі…” звучить однозначно: Нехай як буде, так і буде. Чи то плисти, чи то брести. Хоч доведеться розп’ястись! А я таки мережать буду Тихенько білії листи. Повертаючись до Шевченкового листа Жуковському, відзначу, що поет йому довіряв і сподівався на допомогу. Про це, до речі, свідчить і рідкісний для листів Шевченка підпис: “Тарас”. – Різниця у віці між ними становила понад 30 років. Нагадаю, що ще в листі до Михайла Лазаревського з Орської фортеці від 20 грудня 1847 року засланець писав: “Будьте ласкаві, розпитайте гарненько, де тепер живе Василий Андреевич Жуковский, він перше жив у Досельдорфі на Рейні, а тепер не знаю, та й пришліть мені його адрес…”. До речі, у згаданому листі до Рєпніної засланець і її просив написати Жуковському про дозвіл “мені тільки малювати”…
“Печально, що з великим генієм не поєднана велика розумна чеснота” Проте, перш ніж звернутися з уже процитованим проханням до Жуковського, рядовий Шевченко повідомив, що просив про допомогу ще в 1847 році у… Карла Брюллова. Михайло Лазаревський, згадуючи про це в листі до Шевченка на початку 1848-го, відзначив: “Що зробиш проти лиха, коли один не хоче, а другий не вміє повернути його. Карл Павлович тільки двинув плечима, кажуть, да певно вже забув і про те, що двинув. Жуковський і досі на Рейні в Дюссельдорфі, – сей може б двинув і не одними плечима, так горенько, що дуже далеко”. За словами Сергія Єфремова, “така байдужість од улюбленого вчителя тяжко вразила Шевченка, – вона ото й викликала гірку його згадку про цей факт у листі до Жуковського”. Мабуть, мало хто знає, про що йдеться, тому наведу Шевченків текст повністю:
“Я писав ще в перший рік мого вигнання Карлу Павловичу Брюллову, і ніякого результату; бідний він, великий чоловік! При всій своїй великості, мализни не хоче зробити; кажу не хоче, тому що він може; дозволяю собі думати – і перше добро (написання вашого портрета) було зроблено випадково11. (Простіть таке нарікання на велику людину. Печально, що з великим генієм не поєднана велика розумна чеснота)”. Ці болісно-нещадні слова про Карла Брюллова поет ніколи й ніде не повторював, і вони фактично випали з шевченкознавства. Нагадаю, що значно пізніше у Щоденнику Тарас Григорович залишив ось такі оцінки: “незабутній вчитель мій, великий Карл Брюллов” і “великий Брюллов”. У листі, написаному в середині 1850-х років, – те саме: “великий Брюллов” і “безсмертний Брюллов”. У повісті “Художник” (1856): “Карл Великий” і “безсмертний наш Карл Павлович Брюллов”. А ще: “Велика його слава! І неосяжний його геній!”. Нагадаю й останню фразу повісті “Художник”: “Незабутній Карл Великий уже помирав у Римі”. Усе це занотовано, написано й сказано щиро, зі справді глибоким осмисленням творчості Майстра і знанням людини, в майстерні якої Шевченко вчився і мешкав, якій справді багато чим завдячував у житті та творчості. Проте Брюллова вже не було серед живих (помер у червні 1852 року), і Шевченко не вважав за можливе “нарікати” на його негативні людські якості навіть у Щоденнику, та це зовсім не означає, що процитовані рядки з листа до Жуковського були лише спалахом образи. Правда, що пронизує їх, була вистраждана й невідворотна в оцінках, як усе, що вистраждав український Кобзар.
______________ 1 Це сталося 2 липня 1843 року. З 16 травня і до 10 січня 1844-го жив у Яготині з перервами. В березні 1850 року зізнався в листі до Рєпніної: “Всі дні мого перебування колись в Яготині є і будуть для мене рядом прекрасних спогадів”. 2 У складі Аральської описової експедиції (1848–1849) Тарас Шевченко створив 170 малюнків. Автопортрети, вміщені у статті, виконано під час експедиції в Раїмі. 3 Докладно див.: Мельниченко В. Микола Гоголь у Москві. К., 2013. 544 с. 4 Жасмен Жак (1798–1864) – французький поет, один із засновників і головних діячів культурно-національного руху за відродження провансальської літератури, традиції поезії трубадурів. 5 Миколу Гоголя було поховано в Даниловому монастирі. 6 Докладно див.: Мельниченко В. “На славу нашої преславної України” : Тарас Шевченко і Осип Бодянський. М., 2008. 560 с. 7 Див.: Дзира Я. Творчість Тараса Шевченка і літопис Величка // Вітчизна. 1962. №5. С. 191–192. 8 Очевидно, засланець мав на увазі активну участь Жуковського у його викупі з кріпацтва, зокрема той підписав відпускну 22 квітня 1838 року, та й те, що саме він вручив 25 квітня відпускну. Пам’ятаємо, що йому Шевченко присвятив поему “Катерина” (1838–1839): “Василию Андреевичу Жуковскому на память 22 апреля 1838 года”. 9 Жодних відомостей про результати листа Шевченка до Жуковського немає, які про те, чи його взагалі було відправлено. Василь Жуковський помер у квітні 1852 року в Баден-Бадені. 10 В Оренбурзі, орієнтовно в січні-квітні 1850 року, Шевченко написав поему “Петрусь” і одинадцять віршів. 11 Йдеться про портрет Жуковського пензля Брюллова, який було розіграно в лотерею при царському дворі, а зібрані кошти пішли на викуп Шевченка з кріпосного стану.
Наші обереги · “Краса, створена з любов’ю до своєї землі, може стати безсмертною”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
лення посагу. Для кожної окремої хусточки орнамент малювався окремо, однакових ширинок на селі не було Ширинку дівчина дарувала своєму обранцю на заручинах, і на весіллі молодий затикав цю хусточку за пояс”. Тоді як на Поділлі у весільному обряді зазвичай використовували так звані “нафрамиці” (весільні хусточки, які мали форму квадрата зі стороною 45-55 см і були виготовлені з домотканого полотна з фабричних ниток). Їх вишивали вовною техніками “качалочка” та “штапівка”. Вишивка розміщувалась смугою вздовж двох протилежних сторін квадрата. Кожна орнаментальна смуга складалась з трьох мотивів. Іконографічно мотиви вишивки нафрамиць були ідентичні вишивці традиційного східно-подільського рушника. Нафрамиці використовувалися під час весілля. Молода вишивала їх близько 40 штук і обдаровувала найпочесніших гостей. Ті, в свою чергу, вішали отримані нафрамиці вдома на жердку і їх кількість свідчила про пошану до господаря хати серед односельців. Звичай “Покривання молодої” існує на українських теренах здавна. Відомі факти покривання молодої батьком або молодим наміткою, а вже ближче до початку ХХ століття, коли в побут увійшов звичай покривання молодої хусткою, головну роль у більшості регіонів надали матері, а не батькові. “Під час цієї дії дівчині розплітали косу, мати двічі накидала на неї хустку, але молода її скидала, лише на третій раз погоджувалась попрощатися з дівуванням. На Гуцульщині молодий після одруження дарував своїй дружині заквітчану і прибрану півнячим пір’ям хустку, прив’язану до меча або прута”. А коли хлопцеві треба було вирушати у військо захищати рідну землю, тоді дівчина дарувала хустку коханому на знак любові й вірності. Якщо ж захисник гинув десь на чужині чи захищаючи країну, “з цією хустиною його проводжали в останню путь або нею перев’язували похоронний хрест”. Українська дослідниця Ірина Салій запримітила, що традиційно “жіноцтво красувалося хустками, йдучи до церкви”. “Кожне релігійне свято вимагало певного дрескоду. Так, на Великдень до церкви йшли в червоних хустках, кольору сонця та писанок. Блакитним заслоняли голову на свята, присвячені Діві Марії. Цей колір символізував її чистоту та божественну силу. Зелені хустки, звісно, одягали на Трійцю або Зелені Свята. Біла хустина символізувала дівочу чистоту, таку досі одягають на вінчання”. У ХХІ столітті мода на хустки набирає нових обертів. Хустка використовується не лише у фольклорних та етнографічних колективах, а й активно побутує в щоденному житті українок. Окрім того, у 2000-х як головний елемент своїх колекцій українську хустку використовували українські дизайнери Олена Лурдес та Олена Сереброва. У 2012 році відома українська телеведуча Катерина Осадча презентувала українську хустку американській поп-зірці Мадонні. І та з радістю цей подарунок прийняла. За ініціативи вінничанки, депутатки Вінницької обласної ради, президентки Міжнародного клубу успішних жінок України Людмили Станіславенко Всесвітній день української хустки почали відзначати від 7 грудня 2019 року. Цю ініціативу підтримали акторки та успішні жінки з усієї України. До свята в режимі online долучилися етнічні українки з діаспори. “У вінницькому молодіжному центрі “Квадрат” демонструвалися світлини, які впродовж трьох тижнів надсилали українки з Греції, Кенії, США, Польщі, Італії та Канади та було організовано виступи народних майстрів з Вінницької області, майстеркласи з в’язання хустки. Відбувся показ колекції суконь, виготовлених зі старовинних хусток, від вінницької дизайнерки Світлани Мазур”. З цього розпочався поступ нової української традиції – відзначення 7 грудня Всесвітнього дня української хустки. Вже наступного, 2020 року було зафіксовано національний рекорд – найбільша кількість жінок в українських хустках, фото яких викладено в соціальних мережах. До встановлення рекорду долучились етнічні українки, які мешкають за кордоном та жінки з 20 країн світу. Того ж 2020 року Віра Майборода презентувала кліп на власну пісню “Хустка, хусточка, хустина”, написану на вірші Неллі Майбороди. Цю пісню організаторки свята вважають гімном Всесвітнього дня української хустки, який з кожним роком набирає все більше прихильників у світі. На тлі повномасштабного вторгнення рф темою свята стало єднання українських жінок. У 2023 році Всесвітній день української хустки продовжив тему єднання та підтримки жінок у воєнний час, а головним меседжем свята став “Обійми хусткою”. Так само п’ятиріччя відзначення Всесвітнього Дня української хустки додало українству нових імпульсів до ідеї відродження і збереження українських народних традицій, які в умовах війни стали ще більш значущими.
Наші обереги · “Краса, створена з любов’ю до своєї землі, може стати безсмертною”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Те, що на Львівщині називають “рантух”, “плат” чи “убрус”, на Покутті знають як “ру# бець”, тоді як на Лемківщині це “півка” чи “завійка”, на Рівненщині – “рубова хустка”, ана Поліссі цей головний убір зветься не інакше, як “старовіцька хустка”. Ось такі тради# ційні назви в різних регіонах України належать практично одній і тій самій полотняній хустині домашнього виробництва.
Мирон ФЕДОРІВ
Як зазначають автори Великого тлумачного словника: “Хустка – це шматок тканини або в’язаний трикотажний виріб, переважно квадратний, який пов’язують на голову, шию, накидають на плечі”. Хустки на українських теренах, починаючи з ХVI століття, увійшли в побут і почали використовуватись українками поряд із намітками. “Намітка – це традиційний вид головного убору одружених українок княжої Русі для виходу в люди у вигляді полотняного або тонкого прозорого видовженого відрізу тканини, довжиною до 5 м, шириною близько 50 см, який зав’язували навколо голови поверх очіпка або кибалки. Виготовлялася переважно з льону, рідше – з бавовни, конопель або шовку”. А вже в ХІХ столітті хустка повністю витіснила намітку і стала обов’язковим головним убором заміжньої жінки. До речі, щез тих часів молоді жінки за традицією носили білі або яскраві хустки, жінки ж старшого віку вбиралися в темні хустки, а вдови – в чорні. Влітку жінки носили хустки полотняні, а взимку – виткані з вовни. Хустки з вовни теж мали розмаїття назв. Наприклад, хустку з білої вовняної тканини на Поділлі називали “турпан”, на півночі Галичини – “бавницею”, а на заході тієї ж Галичини величали “проміткою”, що на Лемків-
Портрет “Гуцулка Ксеня”. Автор Петро Стахевич щині зветься просто “довга хустка” або “хустя”. Наприкінці ХІХ та протягом ХХ століття хустки власного виробництва хоча й лишалися в тих місцевостях, де було розвинене домашнє ткацтво, проте фабричні зразки своїм різноманіттям і дешевизною витіснили з ярмарків та крамниць домоткані. Фабричні хустки заполонили міста, а згодом і села України. Зав’язування хусток на голову чи поверх очіпка українки робили тоді й тепер із віртуозною винахідливістю. Декілька способів, ми впевнені, є в арсеналі кожної української жінки.
ження мисткині Національний музей декоративного мистецтва України запросив відвідувачів завітати на виставку “Марія Примаченко. Невідоме”. Гості мали можливість не лише побачити оригінальні роботи художниці, а й зануритися у віртуальну галерею завдяки сучасним цифровим технологіям. Мультимедійне шоу “Примаченко. Рік дракона” оживило героїв її картин під музичний супровід відомого гурту “ДахаБраха”. За допомогою VR-окулярів гості побачили 72 роботи з двох альбомів Марії Примаченко, створених у 1940-х роках, та виконали квестові завдання. Виставку відвідала заступниця міністра культури та стратегічних комунікацій України Анастасія Бондар, яка відзначила важливість популяризації творчої спадщини мисткині як частини національної культурної ідентичності. Мультимедійні проєкти є результатом співпраці творчої команди ЄМУЗЕЙ Production, Національного музею декоративного мистецтва України та Фонду родини Примаченко. Марія Примаченко залишила нам спадщину, яка й досі надихає, дивує та захоплює. Її творчість – це свідчення того, що краса, створена з любов’ю до своєї землі, може стати безсмертною.
Із сайту Міністерства куль% тури та стратегічних комунікацій України
Про деякі способи зав’язування хустки розповідає український вчений О. Г. Босий у книзі “Священне ремесло Мокоші”: “Хустку на свята пов’язували ошатніше, ніж у будні, поєднували її з квітами. На Лубенщині при вінкоподібному пов’язуванні голови квітку застромляли з правого боку. На Західному Поділлі у Теребовлянському районі дівчата пишно прикрашали голову квітами. В селах Довге, Деренівка, Скоморохи незакрите хусткою волосся прикрашали живими, а взимку штучними квітами. У селі Кровинка навколо голови викладали вузенький віночок. У Городоцькому районі Львівщини хустку прикрашали квітами над чолом, від вуха до вуха, у вигляді підкови”. Хустка супроводжувала жінку від першого і до останнього дня життя. З давніх-давен на українських теренах існує звичай: “Коли в родині народжувалася дівчинка, хустку невеличких розмірів в’язали на ворота. Якщо хлопчик, ґудзували вишитий рушник”. На хрестинах хустками перев’язували руки кумам і священникові. Можна припустити, що впродовж XVII–XVIII століть, коли на Гетьманщині масово будувалися православні храми та посилювався вплив православ’я на суспільно-побутові відносини українців, такий звичай хрещення дітей серед краян набув масового характеру по всій території України.
Українська хустка. Фото Ladna Kobieta
В Україні приблизно від ХІХ століття існують звичаї, коли хустку використовували при заручинах і у весільному обряді. У деяких місцевостях обряд заручин називали “хустки”. Українські етнографи стверджують, що “під час сватання дівчина дарувала по хустці старостам і пов’язувала хлопцеві, якщо давала згоду на шлюб. Нареченому молода дарувала хусточку, виткану та вишиту власноруч”. Так, на Буковині “кожна дівчина мусила вишити і подарувати своєму нареченому “ширинку” (це така буковинська обрядова хусточка розміром приблизно 50 на 60 см, у кожному куті якої була вишита геометрична або стилізована квітка, а краї підрублені різнобарвною вовною). Саме з ширинок починалось виготов-
Хустки. Фото із сайту “Про Львів”
Наші обереги · “Краса, створена з любов’ю до своєї землі, може стати безсмертною”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ 12 січня 1909 року народилася легендарна українська художниця Марія Примаченко, чия творчість стала візитівкою наївного мистецтва і джерелом натхнення для поколінь. Марія вміла перетворювати звичайне на фантастичне, наповнюючи свої роботи яскравими кольорами, дивовижними істотами та глибокою символікою. Її роботи підкорили серця людей у всьому світі. На одній із виставок Марії Примаченко побував сам Пабло Пікассо, який зізнався, що був зачарований її картинами. А Марк Шагал, надихнувшись чудернацькими істотами, що оживали у її фантазіях, використав схожі мотиви у своїй творчості. Цього року до дня народ-
Арт-калейдоскоп · “Надзвичайно важливо, коли у творчому репетиційному складі панує атмосфера доброзичливості”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із соціальних мереж
Сім’я – це любов, турбота… і трохи інтриг. Але що станеться, якщо довіра опиниться під питанням, а родинний маєток перетвориться на поле для переговорів і маніпуляцій? Віолетта Десінь, власниця розкішних виноградників, стає центром уваги своїх “любих” родичів. Її племінник із сім’єю перебувають за крок від банкрутства, а найпростіший шлях до грошей – смерть 80-річної тітоньки. Однак вмирати вона не збирається – навпаки, готує для них декілька несподіваних “сюрпризів”. “Тітонька на мільйон” – це вибухова суміш сімейних інтриг, блискучого гумору та несподіваних сюжетних поворотів. Ця легка французька комедія змусить сміятися і водночас замислитися про сімейні цінності та родинні зв’язки. Прем’єрний показ нової вистави завершився невеликими урочистостями. – У нас сьогодні особливий вечір, особлива прем’єра, – наголосив директор – художній керівник театру Андрій Білоус. – Вона присвячена ювілею творчої діяльності народної артистки України Тетяни Стебловської. Маю почесну місію вручити ювілярці квіти від колег з Молодого театру і зачитати вітання від творчого колективу: “Дорога Тетяно Володимирівно! Ви сьогодні на цій сцені, у сяйві театральних вогнів, оплесків вдячного глядача. Ми маємо особливий привід для радості та гордості. Ювілей Вашого творчого шляху, який триває вже 60 років. А 60 років на сцені — це не просто дата, це символ Вашої невтомної праці, енергії та величезного внеску у розвиток Молодого театру. Ви не лише приклад для наслідування, а й джерело творчого натхнення для колег та шанувальників. Ви справжня легенда Молодого театру. Людина, яка своїм талантом, майстерністю та щирістю залишила незабутній слід у серцях багатьох поколінь глядачів. Ваші образи на сцені надихали, хвилювали, дарували надію та любов. Ви змогли зробити мистецтво живим, близьким і вічним. Ваша багаторічна праця стала прикладом для наслідування. А Ваша душевна краса і відданість театру – джерелом невичерпної енергії для всіх нас. Тетяно Володимирівно, ми вдячні Вам за кожну зіграну роль, за кожен момент щирості на сцені. За кожну емоцію, яку Ви подарували. Нехай цей ювілей стане ще однією світлою сторінкою у Вашій блискучій творчій історії. Бажаємо Вам нових звершень і тепла глядацьких сердець. Нехай Ваш талант продовжує сяяти. Ваше серце залишається таким же натхненним, а кожен новий день дарує радість, здоров’я та натхнення. Браво, Тетяно Володимирівно!” Талант сяє на цій сцені, ви тут зірка. Ав мене у руках підтвердження того, що ви сяєте не лише нашим глядачам. Ім’ям Тетяни Стебловської названа зірка 7-ї величини на небосхилі в Чумацькому шляху. – Ми з вами стоїмо на сцені театру, який має символічну назву Молодий, – зазначив перший заступник директора Департаменту культури КМДА Микола Шуляк. – Всі натхненні, переповнені творчою енергією для того, щоб мріяти і втілювати свої мрії в реальність. Дуже вам вдячний за отримані сьогодні емоції. А ще маю офіційну місію: “Почесною грамотою КМДА нагороджується Стебловська Тетяна Володимирівна за значний внесок у розвиток української театральної справи, високий професіоналізм та з нагоди ювілею”. – Дорогі друзі, шановні колеги, я дуже рада, що ви сьогодні завітали на нашу прем’єру і мій ювілей, – звернулася Тетяна Стебловська. – Дуже хочу подякувати вам за те, що так тепло сприйняли нашу виставу. Ми відчували подих і биття ваших сердець. Господь подарував нам родючу землю, чудових людей. І нехай Господь допоможе нам перемогти, щоб у нас настав мир. Бажаю міцного здоров’я, добробуту вашим сім’ям і чистого мирного неба. До перемоги! Через кілька днів після прем’єри ми мали можливість поспілкуватися з ювіляркою. – П’єсу на свій ювілей я шукала півтора року, – розповіла Тетяна Володимирівна. – Спілкувалася з директором нашого театру Андрієм Білоусом. Щось пропонувала я, щось він. Загалом процес пошуку тривав досить довго. Мені хотілося комедію, але з глибоким соціальним змістом. Часу залишалося мало, і ми з Андрієм Федоровичем зупинилися на цій французькій комедії. П’єса називається “Супниця”. Потрібна була інша назва. Коли ми зустрілися на першій репетиції, я сказала: “Оголошується конкурс на кращу назву вистави. Буде премія, пропонуйте”. Надходили пропозиції, вони нам не підходили. Як завжди питання вирішив Андрій Білоус. Він запропонував назву “Тітонька на мільйон” – і вона одразу всім сподобалася. Поставила виставу молода режисерка Дарія Назаренко, з якою ми раніше працювали над виставою “Матір моєї мами”. То була камерна сцена, камерна вистава на трьох персонажів. У новій постановці вже дев’ять персонажів і два акторських склади. Крім мене і Максима Зіневича, який грає інспектора, на всі інші ролі по два склади. Роботу над виставою почали 11 вересня, саме цього дня була перша репетиція. А випустили її 22 грудня. Працювали плідно, багато пропозицій вносили актори, режисерка. Виставу створювали всі разом. Була напрочуд хороша атмосфера. А для мене це надзвичайно важливо, коли у творчому репетиційному складі панує атмосфера доброзичливості. Кожен з увагою ставиться до партнерів. Наприкінці року вперше винесли виставу на суд глядача. Відгуки дуже хороші. Хотілося зробити для колег маленький подарунок. Театр виготовив красиві запрошення на прем’єру, і я подарувала їх своїм колегам і друзям. Також серед гостей були лікарі, артисти з Національних театрів імені Лесі Українки, Івана Франка, Київської оперети. Моїм бажанням було зробити ювілейну виставу саме на великій сцені. Це вже інші декорації, інший підхід до всього, до того ж багато персонажів. Керівництво підтримало цю ідею. У кожної людини багато рис характеру. Немає лише хороших або лише поганих людей. Граючи злого, шукаєш у ньому щось добре. Звичайно, я вкладала у свого персонажа певні власні риси та емоції. Щось співпадало з моїм відчуттям життя.
участі. Очевидно, на акторку чекає ще й кар’єра успішного режисера – і в театрі, і в кіно. Творчість легендарного Івана Миколайчука, якого вона дуже любить, – взірець для неї і натхнення. Талановита, наполеглива та щира в житті й роботі, чарівна та неймовірно гарна. У кінематографічному доробку Ірми Вітовської десятки яскравих ролей. Італійці не прогадали, запросивши Ірму зіграти роль українки-матері у фільмі “Коза Ностра. Мама їде” (режисер Джованні Дота). Іще одна успішна роль матері в популярному фільмі “Мої думки тихі” Антоніо Лукіча. Акторка зіграла матір, жінку, яка втратила рівновагу життєву, однак не втратила бажання жити. Фантастична роль старої бабці була зіграна актрисою і у фільмі Володимира Тихого “Брама” та у виставі “Сталкери” Стаса Жиркова за п’єсою Павла Ар’є у Молодому театрі. Ірма талановито відтворює в своїй героїні тримання таїни, котра і є справжнім, непроминущим скарбом – гарантом збереження народу і нації.
Дуже важлива фінальна фраза, яка є ідеєю всієї вистави: “Діти мої, запам’ятайте: головне в житті — це сім’я. Треба цінувати родину, а гроші приходять і йдуть”. Як я вже зазначила, кожен із акторів привносив у виставу щось своє, але водночас відходив від власного “я”. Приміром, для Ярослава Чорненького та Романа Равицького складним завданням було грати персонаж, який хоче, аби вбили його близьку людину. Під час репетицій ми звикали одне до одного. Якщо з Оленою Узлюк я вже мала спільні вистави, то з Сергієм Пащенком, Максимом Зіневичем, Вікторією Ромашко, Поліною Снісаренко працювала вперше. Під час роботи над кожною виставою велике значення надаю костюмам, адже це невід’ємна частина образу. Художниця Оксана Моренко запропонувала білий колір для всіх костюмів. Спочатку я була проти, говорила, що ніколи не вдягну свою фінальну білу сукню. Врешті я зрозуміла, що Оксана була права. Багато глядачів відзначили, що у сенсі побудови образу вийшло ефектно й точно. Звісно, не можна стовідсотково бути задоволеною своєю роботою. Загалом оцінку складає глядач. І коли мої колеги та гості говорили, що це цікаво, компактно, смішно, є глибокий сенс – отже, ми досягли своєї мети. За 2024 рік у нашому театрі відбулося кілька прем’єр, це дуже хороші постановки. Вистави “Декамерон” та “Небезпечні зв’язки” поставив Андрій Білоус. У цих виставах добре показала себе молодь. З успіхом йде вистава “Зілля” молодої режисерки Олександри Меркулової. Закінчили рік цікавими виставами на різний смак. Приємно, що до театру ходять глядачі від 12 до 80 років і кожен знаходить тут щось своє, хоче прийти знову. У багатьох було бажання побачити інший склад “Тітоньки на мільйон”. Зміст та ідея ті самі, але кожен актор вносить свою енергетику, вкладає своє бачення. На другому показі, який відбувся 3 січня, грали Роман Равицький, Ірина Малоліта, Вікторія Мало-ок, Поліна Снісаренко, Сергій Пащенко, Олексій Нежурко, Мішіко Кобалія. Також утворився цікавий ансамбль. Вже є ідеї щодо наступної постановки, але поки що їх не розголошую. Є задуми як щодо великої, так і камерної сцени. Дуже люблю камерний майданчик. Це мов театр на долоні, глядач із тобою в одному біополі. Не можу не згадати і про неймовірний подарунок від театру, на який навіть не очікувала. Андрій Федорович, підсумовуючи мою творчу діяльність, зачитав теплі слова від колективу. “Це ще не все, тепер на небі буде ваша зірка”, – сказав він. Вручив мені сертифікат. Спершу подумала, що це якийсь театральний жарт. Наступного дня подивилася цей сертифікат і була просто приголомшена. Завдяки рідному театру тепер на небі буде зірка “Тетяна Стебловська”, її номер 10000441. У Києві є вулиця, названа на честь моєї мами, примадонни оперети Ольги Юровської. А тепер на небі є зірка Тетяни Стебловської. Це найбільше визнання моєї творчості за 60 років, – розповіла Тетяна Володимирівна.
Ірма Вітовська грає і на сцені театру, і в кіно просто блискуче. Точніше сказати – не грає, а живе поза жанрами й стилями – як самого життя, так і театру й кіно. Кожен епізод її героїні намагається здолати своєю нестримною енергетикою – і їм це вдається. І це той магістральний сюжет, який прозирає у кращих ролях Ірми Вітовської. Її героїні володіють потужним магічним талантом полагоджувати зазвичай порваний ланцюг часів, епох, міжлюдських стосунків, які надходять до нас із втраченими кодами й сенсами. З нагоди ювілею в Синій залі столичного Будинку кіно за сприяння Національної спілки кінематографістів України відбулася зустріч Ірми Вітовської з глядачами, де акторка презентувала захопленим прихильникам фільм “Коза Ностра. Мама їде” режисера Джованні Дота і фільм “Смак Свободи” режисера Олександра Березаня.
Підготував Георгій ЛУК’ЯНЧУК
У Київському національному академічному Молодому театрі відбула# ся прем’єра вистави “Тітонька на мільйон” за п’єсою Робера Ламуре. Прем’єра вийшла до 60#річчя творчої діяльності Тетяни Володимирівни Стебловської.
Арт-калейдоскоп · “Надзвичайно важливо, коли у творчому репетиційному складі панує атмосфера доброзичливості”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Наприкінці року Ірма Вітовська-Ванца, заслужена артистка України, відсвяткувала ювілей. Зірка українського кіно та театру, телеведуча і продюсерка. Володарка багатьох престижних кіно-і театральних премій, членкиня Національної спілки кінематографістів України. А ще – волонтерка, яка допомагає ЗСУ та цивільним задовго до широкомасштабного вторгнення росії в Україну. Адже Ірма – людина з позицією, яка не здатна пристосовуватися і пливти за течією. В акторській професії для неї немає жодних таємниць, про що свідчить низка театральних і кінопроєктів за її
16 Театр · “У суспільстві точиться чимало розмов, дискусій з приводу того, що треба робити свій культурний продукт”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
розпочати наступний рок-оперою “Патріот”. Ми покажемо покоління п’ятдесятилітніх – справжніх патріотів своєї країни. Використаємо музику Марійки Бурмаки, Кузьми Скрябіна та гуртів “Брати Гадюкіни” і “Кому вниз”. – У минулому театральному сезоні у вашому театрі відбулася прем’єра маловідомого балету “Сойчине крило” на музику Анатолія Кос
Анатольського. Чи є ще плани щодо українських опер? – З головним диригентом Київської опери, народним артистом України Василем Василенком ще до війни задумали поставити оперу “Ярослав Мудрий” на музику Юлія Мейтуса. Це надзвичайно відповідальна постановка, яку треба зробити ефектно і монументально. Шукаємо можливості і ресурси для реалізації задуму. Ми не знаємо багатьох українських опер і раніше просто не хотіли їх знати. Мовляв, італійська, французька, російська опери – це високоякісний продукт, а української начебто й немає. Це хибна політика, яка призвела до того, що сьогодні ми не маємо можливості продемонструвати справжні глибокі зразки нашої академічної української культури. І це дуже погано. – З Київською оперою співпрацюю давно, – продовжив розмову композитор Іван Небесний. – Раніше переважно не як композитор, а як музичний продюсер. Здебільшого це стосувалося новорічних проєктів, таких як “Фабрика Санти”, “Мелодії Різдвяної ночі” та ін. Звісно, було зрозуміло, що назва “Лускунчик Гофмана” не мине повз увагу українського глядача, особливо зараз, що буде реакція. І ми свідомо на це пішли. У суспільстві точиться чимало розмов, дискусій з приводу того, що треба робити свій культурний продукт. Тож сумнівів не було. Створення вистави – це спільна робота. Бачив, як працював балетмейстер, ми обмінювалися думками, щось змінювали, щось додавали від сцени до сцени. Це була рутинна постановча робота. З Артемом Шошиним знайомі давно. У нас був спільний досвід роботи у Львівській національній опері, разом працювали над балетом “Тіні забутих предків”. Якщо у процесі роботи над новою постановкою виникали запитання, то ми їх швидко вирішували. Немає окремо балетмейстера чи композитора. І коли всі пазли сходяться, маємо якісну виставу. Загалом результатом задоволений. Звичайно, є нюанси. Але головна мета досягнута – ми створили новий український продукт. Маю достатньо планів на наступні два роки з різними жанрами.
16 Театр · “У суспільстві точиться чимало розмов, дискусій з приводу того, що треба робити свій культурний продукт”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру
– Київська опера пропонує нове прочитання відомої казки – прем’єру балетної вистави “Лускунчик Гофмана”. Знаний український композитор Іван Небесний створив оригінальну музику, надавши легендарному твору свіжого сучасного звучання. Наш балет поєднує класичні мотиви з новітніми тенденціями, відкриваючи глядачу незвідані глибини історії, знайомої з дитинства. Це унікальна можливість побачити казку Гофмана в неочікуваному ракурсі – з хореографією в неокласичному стилі, яскравим сценічним дизайном та музикою, що проникає в серце. Запрошуємо вас у світ, де класика оживає заново, а мистецтво дарує нові сенси, – зазначив напередодні прем’єри Артем Шошин, автор лібрето та хореографії балету. Про нову виставу ми попросили також розповісти директора – художнього керівника театру, заслуженого працівника культури України Петра Качанова. – У кого виникла ідея постановки “Лускунчика Гофмана”? – Це моя ідея. З погляду менеджменту та маркетингу це був виклик. І цей хід дав ефективний результат. А насправді ж цим кроком ми чітко акцентували на рішенні більше не повертатися до Чайковського. Деякі колективи сподіваються, що, коли закінчиться війна і мине якийсь час, ми почнемо дискутувати над тим, варто нам повертатися до російської культури чи ні. Для себе ми цю дискусію вже припинили і не повертаємося до неї у виставах. Сама ідея виникла у мене одразу після початку повномасштабного вторгнення. Ана початку минулого року ми домовилися з Іваном Небесним, що він напише музику. Це відомий і талановитий композитор. Тож думаю, що рішення правильне. У 2020 році неокласичний “Лускунчик” був поставлений у нашому театрі Артемом Шошиним, тоді ще на музику Чайковського. Але цього разу постановка має іншу назву й іншу музику. Ми внесли зміни в лібрето, особливо в другій дії – ввели нові сюжетні сцени і змінили хореографію. Якщо пам’ятаєте, у балеті “Лускунчик” Чайковського сюжет закінчується в першій дії, вся друга є суцільним дивертисментом. У нас же розвиток сценічної дії продовжується. Набагато активнішим і хореографічно цікавішим у “Лускунчику Гофмана” став образ Мишильди. Фінансово нам ніхто не допомагав здійснити постановку, все робили власними силами. Щодо наступної вистави (опера “Фальстаф”) – ми взяли фінансову допомогу від Департаменту культури Київської міської державної адміністрації за програмою “Поворотна фінансова допомога”. Тепер протягом трьох років повинні будемо повернути ці кошти. Серед людей, завдяки яким вистава “Лускунчик Гофмана” з’явилася на світ, насамперед хотів би згадати композитора Івана Небесного. Також, безумовно, хореографа, заслуженого артиста України Артема Шошина. А ще – Оксану Хамровську, яка займалася постановкою; головного балетмейстера нашого театру, народну артистку України Тетяну Боровик, яка очолила весь процес у царині хореографії та постановки балету; диригента-постановника, народну артистку України Аллу Кульбабу, сценографа Тетяну Бєлік, художника костюмів Катерину Маньковську, другого диригента вистави Романа Будзяка. У нас є кілька складів виконавців головних партій. Маленька Марі — це Ангеліна Тютєрєва та Діана Шпирна. Марі доросла – Яна Губанова, Емілія Лєгостаєва та Діана Шпирна – талановита юна танцівниця, яка в чотирьох виставах виконала одночасно партії обох героїнь. Принц – Дмитро Завада, Володимир Михайлов та Данило Шостак. Мишильда – заслужена артистка України Оксана Бондаренко та Анастасія Романицька.
Кожна вистава може потребувати вдосконалення. А наш “Лускунчик Гофмана” потрібно оцінювати ширше, ніж просто виставу в театрі. Це новий тренд у культурних процесах України. Ми не можемо віддавати світову культуру російським загарбникам. Робимо це різними методами. Раніше всі асоціювали “Лускунчика” з Чайковським, а після нашого балету глядачі цього не робитимуть. І мені здається, що глибинні культурні процеси тут важливіші від маркетингових ходів. – Будь ласка, розкажіть про творчі плани Київської опери. – 24 січня на сцені нашого театру запланована прем’єра останньої опери Джузеппе Верді “Фальстаф”, яка сьогодні не йде ніде на території України. Глядач побачить дещо іншу форму оперної постановки, ніж ту, до якої звик. Режисер-постановник – Георгій Ковтун, якого більше знають як хореографа-постановника. Але він робить з виставою те, що можна порівняти з кіношедевром. Всі дії будуть спрямовані на реалізацію ідеї опери-буфа, де все рухливе, живе й динамічне. Спів і видовище повинні бути рівноцінними. Сподіваюсь, глядач оцінить намагання режисера-постановника зробити оперу живою та цікавою. Плануємо завершити цей сезон або
Нещодавно в Київській опері (Київському муніципальному академічному театрі опери та балету) відбулася прем’єра балету “Лускунчик Гофмана”. Загалом за час різдвяно-новорічних свят цю виставу показали 17 разів при аншлагах.
16 Театр · “У суспільстві точиться чимало розмов, дискусій з приводу того, що треба робити свій культурний продукт”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: Мартиновський Юрій Григорович – 1000 грн. Бондарчук Андрій Іванович – 1000 грн. Черняхівський Олексій Іванович – 1000 грн. Фесік Марина Анатоліївна – 2000 грн. Столярова Анна Петрівна – 1000 грн.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
16 Театр · “У суспільстві точиться чимало розмов, дискусій з приводу того, що треба робити свій культурний продукт”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ