З блокнота письменника · “Я опановував Донбас в останню чергу, відбувши протягом двох років чотири подорожі в регіон…” Роман Іваничук · с. 4сторінка оригіналу ↗
“Ця земля споконвіків українська” Біографічні та творчі зв’язки Романа Іваничука з Донеччиною
Слово Просвіти, №02 за 2025 рік
Валерій РОМАНЬКО, голова Донецької обласної краєзнавчої організації, член правління Слов’янської МО ВУТ “Просвіта”
Питання особистих і творчих зв’язків з Донеччиною відомих людей з інших регіонів України, а також з-за кордону здавна актуальне, цікавило та продовжує цікавити багатьох, особливо освітянську та краєзнавчу спільноту, журналістів, письменників, науковців. Як педагог, який пройшов багаторічний шлях філологічної практики шкільного вчительства та вищої школи, автор статті може впевнено сказати, з яким непідробним інтересом сприймали учні та студенти, а також учителі та викладачі вишів матеріали про біографічні зв’язки з Донеччиною, твори чи уривки з листів про донецький край українських майстрів пера Павла Тичини та Остапа Вишні, Володимира Сосюри та Миколи Хвильового, Олеся Гончара та Дмитра Павличка, а також зарубіжних письменників, наприклад Теодора Драйзера. В історії української літератури, у громадсько-політичному русі добре відоме ім’я Романа Івановича Іваничука (1929–2016), члена Львівської обласної організації Спілки письменників України. У творчому доробку письменника двадцять історичних романів, якими він заповнив чимало білих плям у нашій історії. Автора цих рядків як краєзнавця, письменника та науковця зацікавила тема особистих та творчих зв’язків Романа Іваничука з Донеччиною. На жаль, доля не подарувала мені можливості зустрічі та спілкування з цією відомою людиною. І все ж згадується, що ми декілька разів пересікалися на письменницьких з’їздах. Тоді я був у складі делегації від письменників Донеччини, Роман Іваничук – від Львівської письменницької обласної організації. Я не пам’ятаю, щоб Роман Іванович тоді виступав, але його не можна було не помітити: сивочолий, з білими борідкою та вусами, спокійний та врівноважений, він час від часу спілкувався з колегами, його поважали, до нього прислуховувалися. Я тоді й подумати не міг, що цей письменник-галичанин мав якийсь стосунок до Донбасу – таких даних у мене не було. Тому й не бачив приводу підійти та зав’язати розмову, як це у мене було з такими відомими постатями, як Анатолій Дімаров, Дмитро Павличко, Леонід Талалай, Роланд Франко, Петро Тронько та деякими іншими, доля яких свого часу приводила на донецьку землю, і мені в різний час було цікаво дізнатися від них деталі їхніх зв’язків з моїм рідним краєм. А виявилося, що зв’язки з Донеччиною в Романа Іваничука були і доволі серйозні, про що згадують наші сучасники, яким пощастило спілкуватися з письменником. Тай сам він, на щастя, залишив свої спогади про перебування на Донеччині у таких книгах, як “Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994” та “Голоси з-над вод Генісарета. Я ще не писав про Донбас…”. Окрім того, Р. Іваничук дав інтерв’ю кореспондентові журналу “Донбас” “Без роботи й надії нічого не буває” (Донбас, 1993, № 4). Мета даної статті – дослідити біографічні та творчі зв’язки письменника і громадського діяча Романа Іваничука з Донеччиною; на основі роздумів представника Галичини про донецький край сказати, що все ж є “значний український потенціалу зрусифікованому регіоні нашої держави” [4, с. 480], що “ця земля споконвіків українська” [4, с. 475] і що “не треба ділити українців на західняків і східняків” [1, с. 130], а разом будувати соборну, вільну та незалежну державу. Поштовхом до пошуків матеріалів про особисті та творчі зв’язки письменника та громадського діяча Романа Іваничука з Донеччиною для мене стала стаття Ігоря Зоца “Наша спільна доля: про просвітянський рух на Донеччині початку 1990-х років” [1]. Автор, посилаючись на газету “Наше слово” (№3, грудень 1992), повідомив, що “12-14 листопада на Донеччині побував відомий український письменник, депутат Верховної Ради, заступник голови ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Роман Іваничук. Крім Донецька, де він мав зустрічі в обласному правлінні “Просвіти” із студентами держуніверситету та ліцею, в єдиній українській школі, письменник відвідав Бахмут і села. Глибоке враження на Романа Іваничука справило перебування в селі Званівка Артемівського району, де він почув розповіді про насильницьку депортацію сюди селян в 1950 році з колишньої Дрогобицької області. Як голова Львівської “Просвіти” він запропонував донецьким просвітянам налагодити більш тісне співробітництво, в рамках якого здійснювати культурний та інформаційний обмін. “Не треба ділити українців на західняків і східняків”, – заявив депутат” [1, с. 130]. Що ж вдалося авторові цих рядків дізнатися про особисті та творчі зв’язки з Донеччиною відомого письменника та громадського діяча Романа Іваничука? Про це мова піде нижче. Спочатку наведу відповіді тих, хто зміг поділитися зі мною спогадами про ті події початку 1990-х років. Іван Бірчак з Бахмута (просвітянин, громадський діяч, редактор газети “Наше слово”): “Роман Іваничук був на відкритті гімназії української в Краматорську. Разом з професором В. Суярком я мав честь супроводжувати письменника і депутата ВР України Р. Іваничука в цій поїздці. Ми відвідали Святогірську Лавру, тоді ще вона не належала до московської церкви, а також Званівку і Бахмут. То були незабутні часи, цікаві зустрічі і враження від побаченого і почутого. На жаль, фото не збереглися, я втратив весь архів у Бахмуті, можливо, щось є у В. Суярка. Спогадами можу поділитися”. Володимир Березін з Костянтинівки (журналіст, краєзнавець, природоохоро-
Автограф Р. Іваничука жительці Краматорська Катерині Філоновій. 1.09.1993 р.
нець): “Я був на зустрічі з Романом Івановичем у центральній бібліотеці Бахмута. Треба Бірчака та Суярка запитати. Книжка з автографом залишилася в Бахмуті...”. Ольга Канцір із с. Званівка (учителька Соледарської ЗОШ № 13): “Пригадую ту зустріч. І автограф автора мала – роман “Орда”. Бібліотека втрачена, на жаль. Допис поширила, може, хтось з односельців згадає. Але не пригадую, щоб фотограф був на зустрічі. Добре пам’ятаю, що колядували ми як учасниці народознавчого гуртка”. Катря Філонова з Краматорська (музейна працівниця): “У вересні 1993 р. Р. І. Іваничук був на відкритті Краматорської гімназії. Зустрічався з учителями. Маю від нього з того дня книжку з автографом, але залишилася в Краматорську. Можу попросити вам вислати”. Пізніше землячка надіслала фотокопію автографа у
Роман Іваничук книзі “Благослови, душе моя, Господа…”: підпис автора та дата: 1.ІХ.1993. Валерій Сиротенко з Краматорська (свого часу викладач Слов’янського педінституту, нині працівник Донецького обласного краєзнавчого музею): “Пам’ятаю, що Роман Іваничук виступав перед студентами початфаку у факультетській актовій залі. З ним активно контактував професор Василь Тихонович Горбачук, можливо, щось залишилося у його сина Дмитра. З виступу Іваничука перед студентами початфаку згадався такий момент: письменник розповідав, що довго не міг знайти необхідну назву для нового історичного роману. Назва прийшла несподівано. Він з дружиною відпочивав у Криму. Під час прогулянки горами побачив непримітну слабокволу квітку. Люблячи квіти і знаючи назви багатьох, Іваничук звернувся до дружини з питанням, а що це за квітка. Та відповіла, що це ж мальва, але в непридатному ґрунті вона не може розвиватися вповні. І письменник відчув, що це і є той символічний образ – людина без батьківщини не може існувати нормально, тому і з’явилася така остаточна назва роману “Мальви”. Спроби дізнатися від окремих людей про деталі перебування Романа Іваничука на Донеччині, його думки про долю цього краю мало що дали: у багатьох стерлися деталі тих зустрічей, чимало моїх земляків стали переселенцями, у них втрачені фото та книги… Як було зазначено вище, на щастя, ми маємо спогади самого письменника, які увійшли у дві його книги. До них як першоджерел і варто звернутися. Довгий час Роману Іваничуку не давала спокою думка: за 60 прожитих літ відвідав чимало країн, “прагнув пізнати Україну і, здавалося, зробив це, бо ж побував майже у кожному регіоні. Проте “майже” – то ще не все, чомусь%то я ні разу не дійшов до східної межі моєї батьківщини, то чи ж мав право, не змірявши її з краю в край власними ногами, мовити, що знаю її? І чи не повинно було проймати мене почуття сорому за те, що пів світу об’їздив вздовж і впоперек, а Україну – ні?” [4, с. 474]. Тоді згадалися письменнику слова свого побратима-сучасника Дмитра Павличка про те, що, мовляв, “на Україну пора вже дивитися не з висоти Говерли, а – терикона. Парадністю відгонить від цих слів, проте затаєна в них і суща правда; я зреконструював би цей вислів так: дивитись на Україну треба одночасно з Говерли й донбасівського терикона, спершись, немов велетень, ногами на обидві висоти, – й тоді внизу побачиш величний Дніпро, який не розділяє, а з’єднує обаполи нашої держави…” [4, с. 474–475]. У роздумах Романа Іваничука про причини, які довгий час не приводили його на степові простори Донеччини, ми мимохідь знаходимо й коротку характеристику цього регіону, його особливості, зокрема мовні та ментальні. Роман Іванович згадував: “Я досягав західної межі Донбасу ще в молодості, коли писав “Журавлиний крик”, та переступити її не довелося. Що ж то була за причина: брак часу, втома, а чи страх перед найзраненішим регіоном України, де авто% хтон соромиться своєї рідної мови, а зайда ненавидить той край, який – за висловом однієї київської російськомовної письменниці – не є його батьківщиною, а місцем проживання? Можливо… Був колись страх і в мене: з моєї мови насміються і бандерівцем обізвуть, ще й перекривлять – “проше пана до кобі% ти”… А що з того, якби й так? Коли не відчуєш, де тебе найбільше болить, тоді діагнозу не встановиш і, звісно, не виліку% єш хвороби. Та це я нині такий відваж% ний…” [4, с. 475]. У своїх спогадах Роман Іваничук згадує, коли ж “той поштовх урешті стався”, тобто, коли він остаточно прийняв рішення поїхати на Донбас. По-перше, це розмови окремої частини мешканців Донбасу та деяких партійних діячів та депутатів, які “ненавиділи все українське, як тільки може ненавидіти свою батьківщину яничар” і яким “не по% трібно ні синьо%жовтого прапора, ні тризуба, ані будь%якої незалежності, вони хочуть прилучитися до Росії” [4, с. 478]. Саме двоє з таких лугансько-донецьких депутатів, такі собі Козаренко і Стешенко, зустрілися Роману Іваничуку в депутатській їдальні тай заявили йому, депутатові від Галичини, “щоб галичани не заважали східнякам жити так, як їм того хочеться… “ви ж собі будуйте самостійну Україну на заході, а нас не чіпайте” [там само]. Того разу Роман Іваничук різко відповів тим яничарам-розкольникам: “Ви удвох або більшим гуртом охочих манджайте собі до Росії, а Україна без вас якось та обійдеться!” [4, с. 479]. “І тоді я зрозумів одну з найважливіших істин: українець стає свідомим аж тоді, коли своїм мисленням уміє осягнути й визнати рідним увесь свій край – від обрію до обрію” [там само]. І було ним прийнято остаточне рішення – їхати в донецький знеболений регіон і самому особисто зустрітися з місцевим населенням та, при можливості, провести ту просвітницьку роботу з національно-державницьких позицій та конституційних положень. Згадалося, що в нього, депутата, письменника й просвітянина, були й окремі запрошення з Донеччини: “Пані Марія Олійник, відома просвітянська діячка на Донбасі, давно запрошувала мене відвідати донецьку “Просвіту” – і я поїхав” [там само]. Де ж побував Роман Іваничук, з ким мав розмови на Донеччині? Він зустрічався з просвітянами та військовими, зі студентами та ліцеїстами, був у таких великих містах, як Донецьк, Бахмут, Слов’янськ, а також відвідав село Званівку, ночував у декількох донецьких родинах… Тобто, гість мав можливість доволі повно пізнати цей знеболений регіон. Але все по порядку. “Перша моя зустріч з донеччанами відбу% лася в Донецькій середній спеціальній школі № 65, якою керує пан Громовий. Навчальний заклад у всіх виявах свого щоденного життя наскрізь український, учителі кваліфіковані, учні інтелектуально розвинені й добре підго% товлені з мови, літератури, історії, украї% нознавства; побувши в цій школі кілька годин, я й забув, що вона і ще український ліцей при Донецькому університеті – єдині поки що ук% раїнські навчальні острівці у великому морі зрусифікованого міста. Єдині!” [4, с. 480]. “Другий мій приїзд у Донецьк співпав з ві% домим страйком шахтарів, що призвів до розпуску парламенту й до перевиборів Пре% зидента України. Шахтарі барабанили шо%
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
