Пошта “СП” · “Не хочу обривати нашу історію. Я вірю у твоє повернення”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Таємнича “мисль” – це наша білка
Слово Просвіти, №02 за 2025 рік
Роман ПАСТУХ, журналіст, письменник, краєзнавець
“Чи не гоже було б нам, брат% тя, // Розпочати давніми словами // Скорбну повість про Ігорів похід, // Ігоря Святославовича? // А за% чати нам отую пісню // По сього% денних бувальщинах, // Не по на% мислу Бояновім, // Боян%бо наш ві% щий, // Як хотів кому пісню тво% рити, // Розтікався мислю по де% реву, // Сірим вовком по землі, // Сизим орлом попід хмарами...”. Сподіваюсь, читачі пам’ятають зі шкільної лави ці початкові рядки з видатного літературного твору нашого народу ХІІ століття “Слово о полку Ігоревім”, по-іншому – “Слово про Ігорів похід”, які навіть задавали учням вивчити напам’ять. Щоправда, вивчити за давньоруським ориґіналом, а не в перекладі на сучасну українську мову. Згадав я їх знову під час пошуку відповіді про походження рідкісних фразеологізмів: “Мокрий (змок), як льопка” (до нитки, весь) і “До панахту” (цілком, вщент), що побутують на моїй Стрийщині і, можливо, деінде. Врешті-решт облишив безрезультатне заняття і повернувся до процитованого початку “Слова...”. Одразу скажу, що не вбачаю потреби долучати свої “п’ять ґрейцарів” до двохсотлітньої дискусії без крапки над “і” про його можливого автора-галичанина, а також до когорти перекладачів поеми різними мовами. Достатньо нагадати, що їх налічується багато десятків. Зокрема, серед українських перекладачів і “переспівувачів” цілого твору або окремих його частин були такі письменники і вчені, як Михайло Максимович, Іван Вагилевич, Маркіян Шашкевич, Тарас Шевченко, Іван Франко, Степан Руданський, Юрій Федькович, Омелян Огоновський, Микола Аркас, Панас Мирний, Василь Щурат, Михайло Грушевський, Богдан Лепкий, Іван Огієнко, Володимир Свідзінський, Юрій Лисенко, Леонід Махновець, Дмитро Білоус, Наталя Забіла, Ліна Костенко та інші. Далі звужу повторне цитування уривку із “Слова...” до чотирьох слів, а саме до: “Розтікався мислю по дереву”. Пояснення міститься у виданому в двох книжечках “Слові про Ігорів похід” (Київ, “Дніпро”, 1982): “Більшість дослідників і перекладачів залишають цей текст без тлумачення. Оскільки такий образ явно книжний, деякі учені припускають
Інна Руснак
Слова губляться, наче сніжинки, які дмухає вітер з долоні моєї душі… Наче зірки, котрі гаснуть на світанні, забираючи з собою увесь пережитий і непережитий біль, що безсило спускався із кожною сторінкою у реалії української долі і тисяч доль, понівечених цією жахливою війною… Дочитала, натомість мимоволі уявила тисячі пар очей полоневиправлення мыслію на мысію (мысь – білка-летяга). Гадаємо, що в первісному рукописі “Слова” на місці мыслію могло бути мезгою (давньоруське мезга – сік із дерева). Тоді образ набуває природності: “розливався (весняним) соком по дереву””. На перший погляд, виглядає гейби правдоподібно і вмотивовано, якби не одне “але”. Що, коли невідомий автор “Слова...” мав на увазі не, даруйте іронію, виссаний з пальця гіпотетичний сік із дерева, а щось інше? Чому виссаний з пальця? Бо той сік не вписується в логічний “тваринний” ряд із сизим соколом і сірим вовком. Не вписується – і все. Перед продовженням розповіді про пошук вірогіднішого тлумачення згадаю, як у різний час перекладали це “темне місце” в поемі різні дослідники. Завдяки мудрому Інтернету це звучить так: Маркіян Шашкевич: “Розливався мислю по древі”; Іван Франко: “Розтікався розумом по дереву”; Максим Рильський: “Розливався думкою по дереву”; Дмитро Білоус: “Розтікався думкою по дереву”; Юрій Лисенко: “Розливався думкою по дереву”; Василь Шевчук: “Розливався мислю по дереву”; Ліна Костенко (з Віктором Шевчуком): “Розтікався мислію по дереву”... Перелік прізвищ перекладачів можна продовжувати, однак у підсумку отримаємо повторення тих самих варіантів тлумачення. Не виключаю існування ще якихось варіантів, однак через відсутність письмових джерел мені невідомих. Свого часу цікаву спробу наблизитись до розгадки цього “темного місця” із “Слова...” зробив письменник Степан Пушик у дослідженні “Дараби пливуть у легенду” (Київ, “Радянський письменник”, 1990). Після слушних роздумів у логічному напрямку він, однак, несподівано виснував: “Гадаю, що й цього достатньо, аби слово “мыслію” не змінювати на “мысь” – білку, хоча в Опочецькому районі Псковської області так білку називають”. І це тоді, коли на підставі доказового, нехай і віддаленого від Галичини підтвердження тотожності назв мись і білка, йому були карти в руки розвинути думку. Можливо, з боязні осоромитись після її озвучення дослідник повернув голоблі в бік авторитетних попередників, але захотів бути ориґінальнішим. У руслі сказаного він припустив, що коли Боян починав пісню творити, то найперше співав про космічне дерево життя, верх якого вінчав цар птахів – орел (символ бога неба), далі оповивав мислію все дерево, біг вовком по землі. Нібито Боян міг “розтікатися мислями по дереву” світовому, а новітній поет починає від 1 травня 1185 року. Виглядає, що тут маємо справу з надуманим філософуванням на тему якогось абстрактного космічного світового дерева життя, тоді як у поемі йдеться про реальне, земне, живе, очевидне. На думку спала відома бувальщина з життя двох видатних учених. Один застав другого вдома, як той щось розмішував у ринці, і припустив, що, напевно, колега злив докупи якісь хімічні речовини і проводить з ними експеримент. На що другий усміхнувся і відповів: “Облиш, я смажу собі яєчню”. Як видно, з авторитетом перелічених осіб Степанові Пушику все-таки було складно дискутувати на користь відмінного свого пошуку правильної відповіді. На противагу йому взяв на себе таку відповідальність автор цієї публікації. Погодьмось: ну не в’яжеться це розтікання і розливання мисію, мисю, мисью, розумом чи думкою по древу або дереву з тим самим сизим орлом і сірим вовком! Не в’яжеться – і край! Це настільки алогічно, що видно, як мовиться, навіть неозброєним оком. Бо при чому тут абстрактна мись, мисль, думка, розум тощо водному логічному ряду з двома конкретними дикими тваринами, котрі водяться у нас від незапам’ятних часів? Після сказаного згадалась афористична строфа відомого поета: “Потів, потів; утомлений пристав, // Від ларчика відстав, // І як його відкрити, все ж не здогадався: // А ларчик просто відкривався”. Ось і тут. Не інакше, як у процитованому уривку із “Слова...” йдеться не про, даруйте, вже кілька разів згадані мись, мисль, думку і розум, а про звичайну лісову пухнасту красунювертихвістку білку, котра живе на деревах! Тепер “темне місце” з твору звучить на диво просто й зрозуміло: “Розтікався білкою по дереву, сірим вовком по землі, сизим орлом попід хмарами”! До речі, крім білки, мастачкою лазити по деревах є і наша пухнаста кітка, яку на Прикарпатті звуть мицька, миця, так і кличуть: “Миць, миць!”. Ба більше, місцевим синонімом слова кіт є слово мацько, мацьо. Відчуваєте звукову, буквену і понятійну схожість миці, мисі і маця? Позаяк кішка спрадавна одомашнена і живе в людській оселі, а білка залишається диким звірком і живе в лісі, то й із цього погляду вона природньо пов’язується з представниками дикої фауни орлом і вовком. Водночас давно спостережений зв’язок малого хутрового звірка білки з польським mysz і чеським myš зі значенням миша як теж малого хутрового звірка. Усіх їх об’єднує праслов’янське слово mysь – білка, тобто малий хутровий звірок. Протягом довгих століть внаслідок розмовної практики відбулось розрізнення: в українській мові воно зберегло первісне значення, а в інших слов’янських мовах і окремих діалектах закріпилось за мишею. Попри сказане, і тут, і там білка й миша означають малих хутрових звірків-гризунів, лише білки на дереві, а миші на землі або під землею. Закінчивши опрацювання доступних джерел до теми цієї статті, я прийшов саме до цього дуже правдоподібного висновку, але стримався від передчасного вигуку: “Еврика!” – “Знайшов!”. Чого доброго, у читачів могло би скластися враження, ніби всі видатні і відомі перекладачі та дослідники “Слова...” стільки десятиліть і навіть століть блудили між трьома соснами, а ваш покірний слуга перефразував відоме прислів’я на кшталт: “Одним махом усіх побивахом” і заткнув їх за пояс. Тому хотілося знайти підтвердження вченого авторитета, котрий незалежно від мене прийшов до такого самого висновку. І він знайшовся в особі українського мовознавця, доцента, заслуженого працівника освіти України Олександра Авраменка. У програмі телеканалу 1+1 “Урок української мови” в YouTube 2 лютого 2022 р. він висловився чітко й однозначно. Мовляв, якщо знати, що в давнину мислю чи мисю називали білку, то все стає на свої місця. Нарешті до сказаного “з приводу” долучився і штучний інтеку. Не хочу обривати нашу історію. Я вірю у твоє повернення. Вірю, що ти живий! Вірю, що якогось прекрасного дня (а саме таким він і буде!), задзвонить телефон, я візьму слухавку і почую до щему рідний голос, повен сліз
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
