Спадщина · “Яворницький з головою поринув у вивчення історії запорозьких козаків”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Звитягами прославлені, легендами овіяні Як діяли об’єктивні дослідники і неприховані спотворювачі історії українського козацтва
Слово Просвіти, №02 за 2025 рік
Для сучасних українців козаки, козацькі походи, права і вольності запорожців – не тільки символи національної гідності й гордості, а й усвідомлення того, що во# ни є нащадками унікального явища в європейській історії. І в цьому немає жодно# го перебільшення: феномен українського козацтва завжди дивував, захоплював, надихав. Загони запорозьких козаків не раз кликали на допомогу королі й царі, їх, як вогню, боялися хани й султани, про їхніх гетьманів, кошових отаманів складали пісні, писали романи й героїчні епоси. Та чи не помиляються ті, хто вважає цю військово#суспільну єдність суто укра# їнським утворенням? Адже з історичних джерел відомо: слово “козак”, маючи тюркське походження, вперше з’явилося ще в тринадцятому столітті з тлумачен# ням у словнику половецької мови, як страж та конвоїр. Зустрічається воно у візан# тійських документах, а також у різних інструктивних матеріалах італійських міст своїм колоніям на причорноморських територіях. І в кожному з цих джерел козаки трактуються, як озброєні люди, що забезпечують охорону прикордоння або су# проводжують великі групи перевізників торговельних вантажів. З часом по центральних та східноукраїнських землях козаками стали називати людей, які, кидаючи домівки, вирушали на пошуки різної здобичі: одні полювали, рибалили, копали сіль, інші займалися промислом не безпечнішим — допомагали польським військовикам, нападали на турецьких завойовників... Починаючи з кінця XV століття, про українських козаків все більше й більше згадок з’являється у різних історичних документах: у князівських грамотах, в описах походів, листах#скаргах до королівського двору. Цінними з цього приводу є також свідчення су# часників, очевидців поступу українського козацтва, яке було цілком відмінним від подіб# них східноєвропейських формацій. Країною козаків захоплено називав Україну у своїх подорожніх записах середини сімнадцятого століття сирійський мандрівник, архидия# кон Павло Алеппський. Звичаї, права й вольності козацькі високо оцінював в “Описі Ук# раїни” (1651 р.) французький інженер і картограф Гійом Левассар де Боплан.
Василь ГУБАРЕЦЬ
Хто і як писав історію козацтва? Історією виникнення й утвердження запорізького козацтва цікавилися різні дослідники: були серед них німці, французи, поляки, росіяни. Але далеко не всі однаково оцінювали роль та значення цього видатного суспільного явища для української нації. І йдеться не про обмежену кількість історичного матеріалу чи недоступність важливих документів. Скажімо, німець Олександер Рігельман, маючи титул російського генерал-майора інженерної служби, у своїх історичних працях ставився вороже до запорозьких козаків, повністю виправдовував знищення Запорозької Січі за розпорядженням імператриці Катерини II. Так само інший російський історик Іван Болтін (теж, до речі, генерал-майор) при трактуванні запорожців був далеким від об’єктивності, дотримувався імперського погляду на ліквідацію Січі, заперечуючи підступність і насильництво царського війська. А французький мандрівник і хроніст П’єр Шевальє, автор “Історії війни козаків проти Польщі”, будучи на польській службі, на догоду королю плутав події та факти, вигадував небилиці про Збаразьку та Берестейську битви, поділяв вороже ставлення до національно-визвольної боротьби українського народу. Виходець з молдавських дворян Дмитро Бантиш-Каменський, який мав надзвичайно широкий доступ до першоджерел (його батько був управителем одного з державних архівів, відомим істориком та археологом) у фундаментальній праці “Історія Малої Росії” свою вірнопідданість царському самодержавству ставив вище об’єктивних оцінок українського козацтва, а тих його гетьманів, котрі робили спроби вирвати Україну з лабет Російської імперії, не вагаючись, називав зрадниками, виявляв особливу неприязнь до діянь Івана Мазепи. Подібне можна зустріти і в деяких інших науковців, вражених суб’єктивізмом, відсутністю виважених оцінок, широкого погляду на факти і явища суспільного життя. Те, що українське козацтво на різних етапах свого існування мало складний, а часом і суперечливий характер, зовсім не означає, що з його багатющою і неповторною історією можна поводитись так, як заманеться верховному правителю в польській, російській чи турецькій столиці. Приклад зовсім інших підходів до показу ролі та значення українського козацтва показав Микола Костомаров. Видатний український історик, незважаючи на жорсткі переслідування царською владою (як активного кирило-мефодіївця його було засуджено й етаповано на заслання), по-новому осмислював й об’єктивно оцінював цю унікальну суспільно-військову формацію. Він критично поставився
Дмитро Яворницький до первісної історії козацтва, зумівши професійно позбавити її не тільки вигадок та помилкових тверджень, а й випадкових, несуттєвих подій, що займали провідні місця на деяких літописних сторінках. Для Костомарова був чужим погляд на козацтво як на негативне явище. У своїх дослідженнях він наголошував на протилежному: саме козацький демократизм та свободолюбивий дух, як і традиції народної справедливості, що характеризували козацтво, мали великий вплив на тогочасне суспільство, служили запорукою розвитку державності. Вченого особливо цікавило все, пов’язане з вільним козацтвом Запорозької Січі. Пояснюючи його феномен, Костомаров першим назвав Січ християнською козацькою республікою.
У пошуках правди про запорожців В останній чверті XIX століття до теми запорозького козацтва долучається молодий дослідник, український історик Дмитро Яворницький. Зустрівшись у Петербурзі з Костомаровим за два місяці до смерті видатного вченого, він, по суті, перейняв від нього наукову естафету повного й об’єктивного висвітлення умов виникнення, боротьби та розвитку Запорозької Січі. На той час за плечима Яворницького вже було нагромаджено велику кількість дослідницького матеріалу з історії козацького краю. В археологічних, фольклорно-етнографічних, топографічних поїздках він шукав і знаходив ту правду, якої було небагато в тогочасних друкованих працях. “Друковані твори, – казав він про роботи Бантиш-Каменського, Скальковського, Маркевича, – не дають мені того, чого шукає моя душа. І я вирішив відправитися в пошуки за архівним матеріалом, щоб на його основі відобразити життя запорозьких козаків у всій його повноті”. Цим принципом керувався у своїй діяльності і сам Костомаров, підкреслюючи, що “історію треба вивчати не тільки за мертвими літописами, а й у живому народі”. Вчений мав на увазі одне: окрім друкованих джерел, у полі зору історика мають неодмінно бути й народні перекази, думи, легенди, пісні, балади. Засвоївши ці важливі уроки, молодий Яворницький йшов навіть далі свого вчителя. Саме крізь призму народознавства він постійно розглядав і втілював у наукові розвідки все, що було пов’язане з життям та діяльністю запорозького козацтва. За твердженнями дослідників, в історичних працях Яворницького набагато ширше і повноцінніше використовувалися здобуті в наполегливих пошуках архівні документи, топографічні й археологічні матеріали, а також різноманітні народні перекази, записані свідчення очевидців подій. Що глибше занурювався молодий учений у світ козацької історії, то яскравіше поставали перед ним особлива роль та неабияке значення феномену запорожців для української нації. І на цьому тлі йому частенько з гіркотою згадувались слова попечителя Харківського округу генераллейтенанта Максимовича, який на написану в студентські роки роботу “Виникнення й облаштування Запорозького коша” знущальницьки заявляв Яворницькому: “Ваші запорожці нам не потрібні. Пишіть про Фінляндію...”. Такі максимовичі визначали згодом політичну неблагонадійність молодого вченого, перекривали йому дорогу до магістерського екзамену, захисту дисертації, викладацької роботи. Незважаючи на всі перепони, Яворницький з головою поринув у вивчення історії запорозьких козаків: безперервно виїжджав на місця розташування січовиків, досліджував їхні поховання, збирав перекази, записував народні пісні. Дуже багато часу і зацікавлено працював з документами-першоджерелами, місяцями не покидаючи наукові зали харківських, московських, київських, петербурзьких, варшавських архівів. З-під пера молодого вченого виходили не тільки ґрунтовні журнальні публікації, а й окремими виданнями одна за одною з’являлися дослідницькі історичні праці. Вже самі назви свідчать про їхнє тематичне спрямування: “Запорожжя в залишках старовини і переказах народу”, “Збірник матеріалів для історії запорозьких козаків”, “Нариси з історії запорозьких козаків і Новоросійського краю”, “Вольності запорозьких козаків”... Підготовка і вихід у світ кожної з цих книг супроводжувалися великими труднощами, були позначені затратами фінансовими, яких авторові постійно не вистачало. В таких випадках на допомогу приходили українські меценати. Щоб видати, скажімо, двотомну працю “Запорожжя в залишках і переказах народу” – плід восьмирічних подорожей вченого місцями козацьких вольностей – Яворницький звернувся за позичкою до Василя Тарновського з Качанівки, який і сам був тоді відомим збирачем козацько-гетьманської старовини. І той одразу ж відгукнувся, вклавши необхідні кошти для тиражування двотомника в петербурзькій друкарні Н. Лебедєва. А коли через цензурні рогатки цій книзі загрожував арешт і конфіскація (у висновках царських наглядачів за друкованим словом йшлося про те, що багато сторінок тут подавалося українською мовою і все написане “заставляет невольно увлечься малороссийским миросозерцанием”), знову неоціненною виявилася допомога Тарновського. Його прохання до впливових родичів і знайомих вирішило долю двотомника. Подібна ситуація трапилася пізніше і з книгою “Слідами запорожців”, випуск якої було також припинено цензурою, оскільки, за її висновками, “почти половина книги наполнена раз-говорами на малороссийском наречии” і “помещены сплошь на этом наречии народные легенды и предания”. Довелося з уже надрукованих примірників вирізати багато сторінок і в такому вигляді випускати видання у світ.
З погляду достовірності та об’єктивності Маючи в своїх руках багатющий документальний матеріал з козацької минувшини, Яворницький сміливо взявся за написання “Історії запорозьких козаків”, три томи якої з’явилися друком впродовж п’яти років. В автора був задум завершити працю ще одним, четвертим, томом. Але, зважаючи на постійні цькування з боку недоброзичливців, а, насамперед, проімперськи налаштованих критиків, Яворницький відмовився від попереднього наміру. Скажімо, історик Олександр Лазаревський, як тільки з’являвся черговий том “Історії...”, накидався на його автора з безпідставною критикою то в петербурзьких, то в київських журналах. Якщо львівський рецензент Василь Лукич (Володимир Левицький) переконливо вважав, що Яворницьким у книзі “історія козаччини простудійована з широким обсягом та докладністю, на неї кинено світло з багатьох боків і розглянено у зв’язку з історією Польщі і України”, то Лазаревський безапеляційно стверджував зовсім протилежне: звинувачував автора в тому, нібито він “історію Запорожжя відривав від
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
