Письменники і час · “Перейшов я пішки двічі всю киргизькую степ аж до Аральського моря – плавав по йому два літа”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Тарас Шевченко: “Не знаю, чи карався ще хто на сім світі так, як я тепер караюсь?”
Слово Просвіти, №02 за 2025 рік
На початку січня 1850 року Тарас Шевченко написав в Оренбурзі три листи, сповнених розпачу, благань про допомогу, притлумленої надії та ментальної нескореності: до Варвари Рєпніної (1 січня), Осипа Бодян# ського (3 січня) та Василя Жуковського (між 1 і 10 січня). Постає вражаю# ча картина, коли читаєш ці листи водночас із поезіями, створеними Шев# ченком у той час… Воістину, як і прорік Поет у віці Ісуса Христа: “Кара# юсь, мучуся… але не каюсь!..”. А ще текст листів обов’язково зачепить (Шевченкове слово!) можливим одкровенням прецікавих або незнаних сюжетів. У кожному листі візьму по одній такій зачіпці й розкрию в окре# мій історії.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Лист до Варвари Рєпніної У перший день нового 1850 року Тарас Григорович вітав Варвару Миколаївну, скаржився їй і віщував: “Вітаю Вас з Новим роком, молю Господа про дарування вам усіх благ. Я тепер сиджу один-однісінький і згадую те минуле, коли ми з вами вперше зустрілися в Яготині1 – багато чого спало на думку в мою сумну безталанну голову – невже й кінець мого життя буде так само печальний, як нинішній день? У нещасті мимоволі стаєш забобонним – я тепер майже впевнений, що мені не бачити веселих днів, і серцю дорогих, і милої моєї батьківщини! Для Нового року мені оголосили, що наступною весною я повинен буду відправитися знову на Аральське море2, вірно мені звідти не повернутися! За минулий похід мій мені відмовлено в поданні на височайше помилування! – і підтверджено заборону писати і малювати! Ось так я зустрічаю Новий рік! Не правда, весело?.. Як журно я стою між людьми! нікчемні матеріальні потреби в порівнянні з потребами душі – а я тепер кинутий у жертву тим і іншим!.. Руки і голова закуті! Навряд хто-небудь терпів подібне горе!”. Власне, в цьому суть листа, бо краще від самого Шевченка про його страждання ніхто не скаже. Втім, є несподівана фраза, що, кажучи по-шевченківськи, виймає душу сучасника через 175 років після занотування: “Повідомте адресу Гоголя – і я напишу йому по праву малоросійського віршописця, я особисто його не знаю. Я тепер, як падаючий у безодню, готовий за все схопитися – жахлива безнадійність!..”.
“Повідомте адресу Гоголя” Це був одиничний, унікальний випадок, коли Шевченко згадав про Гоголя, як про людину, здатну допомогти. Нічого подібного більше не повторилося3. Сергій Єфремов слушно спостеріг, що, “пишучи про свій скрут і до Жуковського, і до В. Григоровича, і до гр. Ф. Толстого, Шевченко так таки й не зібрався і не наважився звернутися до свого улюбленого письменника і земляка в особистій справі… Він все ж ніби почуває в його щось наче чуже собі, не суголосне … й у найзвичайнісінькому життєвому розумінні”. Важко з цим не погодитися: Шевченко і Гоголь ніби жили в паралельних світах, і не виникло передумов і обставин, які звели б їхні долі. Микола Жулинський, як завжди історично точно, зафіксував: “Шевченко і Гоголь – дві половинки великого українського серця – так ніколи й не стулилися. Не зустрілися, не погомоніли. Не пожартували і не заспівали українських пісень…”. А тепер обіцяна історія. У жовтні 1851 року, якраз тоді, коли рядовий Тарас Шевченко перейшов на другий рік відбуття покарання у найвіддаленішому Новопетрівському укріпленні, його друг Осип Бодянський зустрівся в Москві з Миколою Гоголем. У розмові він раптом запитав, звертаючись до нього: “А Шевченко?”. Гоголь трохи помовчав і, здається, наїжачився. “Як він вам?” – наполягав Бодянський. “Добре, що й казати, – нарешті відповів Гоголь. – Тільки не ображайтеся, друже мій… ви – його шанувальник, а його особиста доля варта всілякої участі й співчуття…”. – “Але навіщо ви домішуєте сюди особисту долю? – з невдоволенням заперечив Бодянський. – Це зайве… Скажіть про талант, про його поезію…”. – “Дьогтю багато, – неголосно, але твердо промовив Гоголь, – і навіть додам: дьогтю більше, ніж власне поезії. Нам-бо з вами, як малоросам, це, мабуть, і приємно, та не у всіх носи, як наші…”. Тут Бодянський, який одразу занепокоєно насторожився, не витримав, почав заперечувати і швидко розпалився. Гоголь, навпаки, залишався спокійним і відповів повагом: “Нам, Осипе Максимовичу, слід писати російською, треба прагнути до підтримки і зміцнення однієї панівної мови для усіх рідних нам племен. Домінантою для росіян, чехів, українців і сербів повинна бути єдина святиня – мова Пушкіна, яким є Євангеліє для всіх християн, католиків, лютеран і гернгутерів. А ви хочете провансальського поета Жасмена4 поставити врівень з Мольєром і Шатобріаном!”. – “Та який же це Жасмен? – вигукнув Бодянський. – Хіба їх можна порівнювати? Що ви? Ви ж самі малорос!”. Гостра й рішуча реакція історика й філолога Бодянського, його повна незгода з Гоголем роблять честь ученому, вихідцю з української Варви. Гоголь відповів: “Нам, малоросам і росіянам, потрібна одна поезія, спокійна і сильна, нетлінна поезія правди, добра і краси! Я знаю і люблю Шевченка як земляка і обдарованого художника; мені вдалося і самому дечим допомогти в першому влаштуванні його долі”. Скажу відверто, що це навряд чи відповідає дійсності. Принаймні жодних інших свідчень про Гоголеву причетність до Шевченкової долі не збереглося. Можна хіба що допустити, що Гоголь якимось чином дізнався про турботи його приятелів Василя Жуковського й Аполлона Мокрицького щодо звільнення поета з кріпацтва. Сам він тоді був за кордоном. Гоголь спроквола продовжував про Шевченка: “Але його занапастили наші розумники, наштовхнувши його на твори, далекі від істинного таланту. Вони все ще дожовують європейські давно викинуті жуйки. Росіянин і малорос – це душі близнюків, які доповнюють одна одну, рідні й однаково сильні. Надавати перевагу одній на шкоду іншій неможливо. Ні, Осипе Максимовичу, не те нам потрібно, не те. Всяк, хто пише тепер, повинен думати не про розбіжності: він повинен перш за все поставити себе перед обличчям того, хто дав нам вічне людське слово…”. Усі ці Гоголеві судження про Шевченкову поезію та українську й російську мови передано за спогадами письменника Григорія Данилевського (1829–1890), який був присутній під час його розмови з Бодянським. Але наскільки точно він це зробив? Важко сказати… Втім, у передмові до Повного зібрання творів Тараса Шевченка в дванадцяти томах Іван Дзюба і Микола Жулинський справедливо наголосили, що “немає підстав не вірити Данилевському, який згадує розмову О. Бодянського з М. Гоголем восени 1851 р.”. За словами Юрія Барабаша, “свідчення Г. Данилевського… справляє враження автентичного… головне, воно суголосне з тим, що з інших джерел відомо про погляди та настрої пізнього Гоголя”. Насправді треба зазначити, що в позиції та словах Гоголя був і глибший сенс, який свого часу тонко вловив Сергій Єфремов. Він звернув увагу на те, що письменник, котрий “сам для себе не міг виз-
Т. Шевченко. Автопортрет. 1849 р.
начити, “яка в нього душа”, в особі свого земляка з певно визначеною й виразно-виявленою національною і політико-соціальною “душою” міг почувати, коли хочете, певний докір…”. Найбільше це виявилося в питанні про мову: “Гоголь не міг не почувати й того, що саме Шевченко з його репутацією безкомпромісності на даному пункті був для нього живим докором. Принаймні, в епізоді, переказаному в споминах Данилевського, можна вловити й нотку самооборони, те аполітичне завзяття, яке, обороняючи себе від угадуваних закидів, силою розгону, реакції перегинає палицю в інший бік”. На підтримку цієї тези нагадаю жорсткі оцінки відомих сучасних учених. Микола Жулинський вважає, що “відхід від рідної мови для Миколи Гоголя не пройшов безслідно – він спровокував кризу та започаткував роздвоєння національної свідомості”. На думку Юрія Барабаша, мовна двоїстість, ставши складником двоїстості національної свідомості, втрати ідентичного, водночас виступила їхнім чинником, каталізатором гострої психологічної роздвоєності. Про Шевченкове ставлення до Гоголя багато розповідає лист до Варвари Рєпніної від 7 березня 1850 року. Тепло згадавши на самому початку про перебування в Яготині, Шевченко писав: “Випадково якось зайшла мова у мене з вами про “Мертві душі”. І ви відгукнулися надзвичайно сухо. Мене це вразило неприємно, тому що я завжди читав Гоголя з насолодою… Мене захоплює ваша теперішня думка – і про Гоголя, і про його безсмертне творіння! Я в захваті, що ви зрозуміли істинно християнську мету його! Так!.. Перед Гоголем треба благоговіти, як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей… Наш Гоголь – істинний знавець серця людського! Наймудріший філософ! і найпіднесеніший поет повинен благоговіти перед ним як перед людинолюбцем! Я ніколи не перестану жалкувати, що мені не вдалося познайомитися особисто з Гоголем”. У листі до Бодянського від 1 травня
1854 року Шевченко попросив: “Як матимеш гулящий час, то піди в Симонов монастир5 і за мене помолися Богу на могилі Гоголя за його праведную душу”. Що тут додати? Хіба Шевченкові слова, виплеснуті з глибини серця в Щоденнику 5 вересня 1857 року: “О Гоголь, наш безсмертний Гоголь!”. У цьому присвійному займеннику наш, вжитому вдруге, уособлено генетичну й фактичну належність Гоголевої душі (саме вона – безсмертна!) його Батьківщині – Україні, а Гоголева творчість, за точним визначенням Юрія Барабаша, становить російськомовне відгалуження української культури. Насамкінець короткої розповіді про письменника відзначу, що Юрій Барабаш, який, до речі, написав ґрунтовну статтю “Гоголь Микола Васильович” до “Шевченківської енциклопедії”, вельми цікаво міркує про те, як Гоголь усе-таки “зійшовся” з Шевченком у ХХ столітті. На його думку, саме Гоголь і Шевченко, кожен із них окремо, а головне – обидва, взяті як складові діалектичної двоєдності, є найрепрезентативніші, найзначущіші й найвпливовіші явища національного духовного життя останніх більш як півтора століття, визначають його парадигму “ґрунту ідолі”, й що саме на прокладених ними шляхах українська література зможе нарешті вирішити свою сакраментальну проблему – залишаючись сама собою, стверджуючи своє національне єство, відкритися світові, як рівній увійти до системи загальнолюдської культури.
Лист до Осипа Бодянського Голос горя та безвиході волав і з першого листа Шевченка з заслання до Осипа Бодянського, з яким він познайомився у лютому 1844 року в Москві6: “Поздоровляю тебе з цим Новим роком, друже мій єдиний! Нехай з тобою діється те, чого ти у Бога благаєш, – давно, давно ми не бачились, та не знаю, чи й побачимося швидко, а, може, вже й ніколи – крий Мати Господня!.. Я оце вже третій рік як пропадаю в неволі – в цім Богом забутім краї! тяжко мені друже, дуже тяжко! та що маю робить? Перейшов я пішки двічі всю киргизькую степ аж до Аральського моря – плавав по йому два літа, Господи, яке погане! аж бридко згадувать! не те що розказувать добрим людям… Господь не благословив моєї доброї долі! – не дав мені докончить віку короткого на нашій любій Україні. Тяжко! аж сльози капають, як згадаю, так тяжко!.. Не знаю, чи карався ще хто на сім світі так, як я тепер караюсь?”. Тарас Григорович передав свій лист через чиновника Оренбурзької прикордонної комісії Сергія Левицького, родом із Чернігова, який, побувавши у Бодянського, писав засланцю 6 березня 1850 року: “Доїхавши до Москви… пішов до Бодянського, насилу достукався, да вже ж зато як сказав, що я від Вас і ще маю писульку, то із єго зробилось щось таке, як буцім він чує об браті, або кім-небудь дуже близькім його щирому серцю…”. Вельми цінний і важливий штрих, який дає уявлення про дружнє ставлення Бодянського до Шевченка. Проте варто пам’ятати, що професор Московського університету ніяк не міг полегшити умови життя поета, добитися йому дозволу писати і малювати, він навіть не надсилав йому грошей і не писав листів на заслання. Зате Бодянський, один із небагатьох, системно підбирав поетові книги, передусім літописні. Наприкінці листа до Бодянського від 3 січня 1850 року засланець вмістив прекрасний подарунок другові: “А щоб не оставалося гулящого паперу, то на тобі вірш з десяток своєї роботи: Як маю я журитися, Докучати людям. Піду собі світ%за%очі –
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
