Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Мені здається, лиш любов одна Підніме кожного назустріч кулі”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

“Вишийте, мамо, бронежилет” – щоденник буття Богдана Томенчука

Слово Просвіти, №02 за 2025 рік

Галина ГНАТЮК, голова Дубенського районного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, членкиня НСПУ Важливим фактором, який допоможе читачеві усвідомити творчий задум книги, є її передмова. Зазвичай Богдан Томенчук не датує своїх віршів, однак саме в цій книзі дата їхнього створення є на кожній сторінці. Адже сам автор зазначає, що “…час написання є сутністю чи не важливішою, ніж усі ямби, хореї, порівняння і метафори, разом узяті…” У цій книзі спраглий високої поезії читач у рядках Томенчукових віршів зможе віднайти мотиви запального Шевченка, вольового Маланюка, непокірного Стуса. І це й не дивно, адже індивідуальний стиль поезії нашого прикарпатського сучасника міцно закорінений у найкращих традиціях української лірики громадянського та історіософського звучання. Так, Богдан Томенчук не філолог, але ж наскільки майстерно він творить мовну канву віршів, наскільки філігранно виписує художні засоби!... Далеко не кожному філологу під силу сказати: “Світ направду на правду тісний”, “Життя – як вічна втрата найдорожчих, / Допоки нас не втратили вони” чи створити афоризм: “Була би байка – знайдеться мораль”, або ще: “І знову римується кров і любов, / І суть не в банальності рими…” До того ж, Б. Томенчук – людина з надглибинним розумінням християнських цінностей та біблійних постулатів, які, однак, у контексті українського сьогодення він ословлює інакше. Так, прописні істини Нового Заповіту: “Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх” (Івана 15:13, переклад Івана Огієнка), поет перефразовує вже в першому вірші цієї книги: “Мені здається, лиш любов одна / Підніме кожного назустріч кулі”. Гостре передчуття нинішньої війни зафіксоване автором у рядках від 19 серпня 1991 року, ось кінцівка його вірша: “Пиймо, хлопці, до дна. Закусім спасівками. / Цього літа вродили такі спасівки. / Чи насіє снігів мать-росія над нами, / Чи постеле до ніг Україна святі рушники?..” Тоді, у 91-му, було модно говорити, що незалежність нам обійшлася без крові. Час показав, що не обійшлась… Подібні пророцтва ми бачимо і в інших віршах, як-от: “То рік грибів... То знову рік грибів... / То знов настануть уселенські лови...” Ще одне пророцтво від Богдана Томенчука стосується часів уже майбутніх, післявоєнних: “На парадах носитиме стяги, / Хто висоти ворожі не брав…” Місія ж поета у війні авторові бачиться такою: “Знеси у схрони, сохрани у Слові / Все, що любив, усе, що так любив…”, адже “в цей час не мовчать тільки ті, котрі – є…” Говорячи прю книгу Богдана Томенчука, звернімо увагу на вірш, який дав їй назву. Це монолог воїна, що загинув у бою: “Білим по білому, мамо, сніги / Під закривавленим сонцем, / Де перестріли нас вороги / з ангелом-охоронцем. / Нас було двоє... Неміряно їх, / А в патронташі – ні грама. / Ангела я захистити устиг, / Ангел не встиг мене, мамо...”. Білий, червоний і чорний – одвічно сакральні кольори української вишивки, причому вишивка білим по білому – то весільна, а чорним по чорному – жалобна… І воїн, який устиг виконати місію ангела, захищаючи добро ціною власного життя – це образ-символ усього нашого народу в його одвічній боротьбі за власну ідентичність. Війна – це цілковите зло для поета, який зазначає: “Не буває не програних воєн... / Врешті, виграних теж не було…” Не менш афористично звучить кінцівка іншого вірша, у якому ліричний герой питає сам себе: “То ще війна чи вже зачистка / Народу від таких, як ти?” Звертаючись до свого багатостраждального народу, поет пише: “Вмирати вмів, аби перемогти. / Коли вже переможеш, аби жити?” Йому нестерпно болить роз’єднаність Вітчизни на захід і схід, яка гостро відчувається в рядках: “Був Дніпро, а тепер – каламуть, / І Дністер, як відтята правиця...” Іноді читачеві може здатися, що автор вагається, питаючи чи в самого себе, чи у нас: “Цей світ ще собор чи уже шапіто?” Такий же сумнів відчувається у словах: “Болі – долями, кулі – тернами, / Прапор стелеться на труну. / Срібло – бочками, кров – цистернами. / Хто за кого тут – не збагну”. Рядки: “Українонько, горем втомлена. / І наложнице торгашів. / Між грудей тобі паля встромлена. / То не з горла крик, то з душі”, – звучать як продовження Маланюкової традиції. Така ж виразна інтертекстуальність відчувається в кожній строфі вірша “У Божих планах, друже мій Гораціо, / Ми всі – самі собі реінкарнація... / У непротертих люстрах відображень / Не зразу видно, де король, де блазень... / Хто справді був, хто був лиш фаворитом, / Хто із ковчега сотворяв корито, / А хто в часи потопів і бентег / Вже як умів, так майстрував ковчег, / Чий тихий голос прогримів залізно – / Не кваптесь, тварі... Пропустіть Вітчизну...” Такі ж алюзії до вічної класики будить сказане ним про народне бунтарство і спротив: “Давно не в повних яслах справа, / Ми ж не Панасові воли…”. Зауважмо, що навіть у віршах, написаних до повномасштабного вторгнення, автору цілковито неприйнятні несправедливість, підлість, лицемірство, і він абсолютно не лукавить, ставлячи питання руба: “Країно ампутованої правди, / Ти відчуваєш, як зійшла на пси?” Така ж інтонація, разом із тривогою за майбутнє України, вчувається і в іншому вірші, коли поет звертається до рідного краю: “Вітчизно зрадників і вдів, / Іваном вистраждана Мотре, / На посміховиську світів / Стоїш, продавана укотре...” Чи не в кожному вірші поет апелює до національної та вселенської байдужості: “Коли “ще не вмерла” вмирала при вас, / Чому ж ви мовчали?”, у його рядках знову вчувається різке Маланюкове: “щити оглухлої Європи”. Народ-манкурт, який відрікся коренів, але повстане, як буде загроза для нього – для Богдана Томенчука це: “Ми оті, що скурили “Кобзар”, / Бо в сільпо не було що курити…” Так, як колись Василь Симоненко, Богдан Томенчук скрушно зітхає у віршах: “Втомилась бути Україною, / Моя розшарпана Вітчизно?” За тиждень до великого вторгнення його ліричний герой звертається в позачасся і в позапростір: “Україно... Чуєш, Україно, / Треба ще розстріляних імен?” За три години до війни facebook-простір вибухнув віршем Богдана Томенчука: “Ми знаєм, що нині стоїть на кону. / Про що наша клятва й молитва... / Не ми починали цю вашу війну, / Та мусим ставати до битви... / Ми знаєм: когось принесуть на щитах, / Погасне судьба за судьбою. / Та знаємо також: Вітчизна свята / Нікому не буде рабою... // Впадемо в намолений шепіт трави, / І небо заквилить чаїно... / Та в світі, нарешті, не стане москви... / Тримайся, моя Україно...” Щиро віруючи в Христа у Новому Заповіті, ліричний герой Богдана Томенчука у мить найвищої загрози й небезпеки промовляє до нас, однак, словами старозавітними: “Вовіки будь благословенна, / Молитво... Та, що кров за кров…”, а відтак чи не в кожному вірші він щиро сповідається, що ніколи не зможе простити ворогам: “Ці очі конаючого дитинчати... / Оцю звіровиглядну силу ворожу – / Навіть, як скажеш, аби їй прощати – / Ослухаюсь, Боже, не зможу...” Він ніколи не змириться з тим, що: “Сам себе називав первозванним москаль / і розмахував третім завітом…” Поет розкриває нам реалії часу, в якому кожен має зробити свій усвідомлений вибір, адже: “Просто жити уже не вийде. / Час відміряють Бог і постріл”. Яким же поетові бачиться наше майбутнє? “Ще буде крові, болю і проклять, / Молитись будем Богові й Тарасу. / Рожденні в пеклі волю не просплять... / Ніде... Ніколи... І не цього разу...” А от чи буде світ із нами в цій боротьбі, він запитує рядками: “Є ми, і перед нами – ворог... / На що чекаєш, світку, ти?” Про війну і втому від війни Богдан Томенчук говорить так: “Вам хочеться пледа й вогню у каміні... /...А десь цілий світ підірвався на міні, / Йому би також на книжках ворожити... / Про те, як хотів всього-на-всього жити...” Навіть молитва до Бога у віршах Богдана Томенчука більше схожа не на звертання до Всевишнього, а на діалог воїнів-побратимів: “Не клич їх, Господи, на свій останній суд... / Дозволь його звершити Україні...” Цей діалог продовжується в іншому вірші: “Господи, у Тебе також Син. / А пощо одні хрести й хрести? / Ти ж не маєш інших Україн – / Нас оборони і захисти...” Бачимо, що ліричний герой поезій Богдана Томенчука добре знає усі заповіді, але він не раб Божий, а Господній воїн, тому й говорить: “Прости, що будемо з мечем / При другим Синовім пришесті”. Йому болить історія народу, який ніколи не нападав першим, а тільки захищався: “Ми вбивали, та підло не коїли, / Бо планета ішла шкереберть... / Ми були і зосталися – воїни... / Кров за кров... Біль за біль... / Смерть за смерть...” Ліричний герой прямо звертається до Господа, говорячи про найважчі сторінки нашої історії: “А де ж ти був, премудрий Христе, / Межи котрих витав ідей, / Коли їм не було що їсти, / Окрім живих своїх дітей?” І далі сам резюмує: “Така вселенська катастрофа. / На всіх замало воскресінь? / Здається, що твоя Голгофа / Всьому тому – лиш вутла тінь...” Але він не боїться цієї боротьби, бо переконаний, що “Минетесь ви, неначе есесер, / З його таким шаленим лихоліттям. /Що більше ворогів уб’єм тепер, / То менше буде убивати дітям…” Книга Богдана Томенчука вийшла з друку і потрапила до рук читача у надскладний період нашого історичного шляху. Вона – кривавий згусток творчої енергії однієї людини, яка пропускає крізь себе біль усього народу: “Куди тобою йде твоя весна / По цих крізь тебе виритих окопах?”, людини, яка спроможна висловити те, що переживає ціле покоління: “Лиш не кажіть, що все лікує час, / Бо він лишень патологоанатом”. Війна триває, і скільки ще нестерпного болю переллється у вірші – знає лише Бог. Про автора ж хочеться сказати його рядками: “І як той біль із себе не обтрушуй, / Не відсувай кудись на марґінес, / Ти просто, чоловіче, маєш душу, / Подібну чимось дуже до небес”. Він – надвразливий і надчутливий до страждань найменшої дитини, терпенності цілої нації і долі всієї планети. Автор книги “Вишийте, мамо, бронежилет”, наш сучасник, поет Богдан Томенчук – безумовно, достойний найвищої літературної відзнаки у нашій державі. Визнаймо це і почуймо його душу. Громадськість Рівненщини не стала винятком. “Бронежилетне” турне від заходу країни й до княжого Києва пролягало через Рівне. Неймовірна зустріч з поетом Богданом Томенчуком. Його патріотичне слово презентованої книги “Вишийте, мамо, бронежилет” глибоко торкнулося присутніх на зустрічі. А пісні на слова Богдана Томенчука у виконанні Богдани Трофімюк нікого не залишили байдужими. Було патріотично, емоційно, піднесено. Тож Рівненське обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, просвітяни від імені громадськості краю мають великі сподівання, що творчість геніального поета Богдана Томенчука буде удостоєна Національної премії України імені Тараса Шевченка. Те, що Богдан Томенчук – поет глибокий і неповторний, розуміє кожен, хто хоча б раз читав його вірші. Він – освітянин, блискучий математик, далекоглядний управлінець, один із тих, кого називають будівничими української незалежності. Людина енциклопедичних знань, навдивовижу цілісна особистість і моральний авторитет, яких, на жаль, так небагато у нашому часі. Має феноменальну пам’ять на все, що написав у віршах і публіцистиці, а написав направду чимало. Лавреат Народної Шевченківської премії, він цьогоріч абсолютно закономірно номінований і на здобуття премії Шевченківської Національної, з книгою поезії “Вишийте, мамо, бронежилет”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин