Мова єдина · с. 7сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «ГОВОРИ ДО МЕНЕ МОВОЮ МОЄЇ ВІТЧИЗНИ!», с. 1
ГОВОРИ ДО МЕНЕ МОВОЮ МОЄЇ ВІТЧИЗНИ!
Слово Просвіти, №03 за 2002 рік
Закінчення. Початок на с. 1
Порівняймо: посольство Франції в Україні спільно з МЗС Франції запровадило програму сприяння видавничій справі “Сковорода” і дає нам гроші на те, щоб ми перекладали найкраще з їхнього духовного набутку українською мовою, а наших майстрів перекладу щороку ще й преміює за результатами окремого конкурсу, тоді як Росія створює затулінський варіант Малоросійської колегії і завалює нас вагонами легкотравного російськомовного чтива, бо це, як сказано у Федеральній цільовій програмі “Російська мова”, “відповідає стратегічним інтересам” Росії і примножить її “економічну могуть”. Мова коштує дорого. Той, хто переходить на чужу мову, мусить за це добряче платити. Якби ж то тільки з кишені. Платимо оптом і вроздріб свободою. Нові часи — тонкіші методи. Довжелезний список заборон і обмежень української мови ось-ось має поповнити новий Закон про ратифікацію Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин. Проект такого закону подав до Верховної Ради 12 вересня 2001 року сам гарант Конституції (дотримання 10-ї статті якої поки що активно гарантується з точністю до навпаки). Бо дуже треба нам з фейсом і кейсом у Європу, хоч там за 10 років існування Хартії її ратифікувало у тій чи іншій вигідній для себе частині тільки 14 держав. То байдуже, що сама Хартія покликана захищати мови, які перебувають на межі зникнення, і зобов’язує нацменшини дбати про мову свого громадянства, визнаючи за нею виключні права на своїй землі. Байдуже, що у нас діє Закон про національні меншини, яким сповна застережено мовні права меншин. Міжнародна спільнота визнала цей правовий акт одним з найкращих і найдемократичніших у галузі міжнаціональних взаємин. Переконувати її ще раз, дублюючи закон, означало б утверджувати у погляді, що Україна не шанує вже ухвалених законів і не бажає їх виконувати. Утім, це й так очевидно на прикладі нехтування нині чинного Закону про мови. З одного боку упаковки українські фірми тулять англійську назву товару, з іншого — російську. А де ж тутешня? І на те нема ради. Досі не прийнято нового Закону про мови, який би передбачав хоч якийсь контроль за правопорядком і санкції проти порушників (у Верховній Раді вже залежалися шість законопроектів, зокрема й поданий Кабміном). Не випрацювано і Концепції державної мовної політики (цю роботу, підібравши для неї фахівців, ініціював і “забув” довершити на початку 1999 р. Департамент з мовної політики, котрий у Держкомнацміграції розформовано з 1 квітня 2000 р.). Внутрішні потреби України вимагають невідкладно створити повносилий спеціалізований державний орган для виконання затверджених урядом програм мовного розвитку (їх ніхто не скасовував, хоча нова давно на часі), а також для здійснення нагляду за дотриманням конституційних гарантій (у Європейський рік мов натомість ліквідовано як непотріб куций відділ моніторингу мовної політики в Кабміні і навіть відповідну Раду при Президентові). Ставити поперед цих завдань зовнішній чинник — приєднання до Хартії — нелогічно. Точніше, це логічно тільки як пропагандистська акція перед виборами до Верховної Ради або як відчіпна для Парламентської Асамблеї Ради Європи. Рік України в Росії, чи Росії в Україні, чи просто єдиної і неділимої Росії, рік дожиму, витіснення України з України почався із широкомасштабної мовної агресії і коштом українського платника податків. У Києві на Новий рік, коли вічним гостем у домівках почувається телеящик-зомбувач, хоч як перемикай канали, годі було знайти живе українське слово, не засмальцьоване до мертвотного блиску офіціозом або не висміяне українофобами. Яка школа самоцензури і саможерства! Слід сподіватися, наші філософи ще пояснять, чому об’єктом нападу, загнуздування, оскоплення, денаціоналізації, підміни сурогатом, тобто усунення з майданів та екранів, витіснення з масової свідомості, став його величність український гумор. Чому так штучно “розкручуються” на людях усілякі смердючки, кролики, недоріки-телекуми, мамадурники і чому так невільно почувається в ЗМІ український сміх. Але палати розуму не треба, щоб зрозуміти: це — знак великої біди. Основна причина лежить на самісінькій поверхні, і народ сам давно знайшов їй формулу: сміху боїться навіть той, хто вже нічого не боїться. Так само пісня є останнім прихистком мови навіть тоді, коли цю мову вже знищено. А українська мова ще живе, борониться як-не-як під дулом фатального узаконення офіційної двомовності. Та й за піснями, що їх фахівці налічили понад 200 тисяч, либонь, недосяжна для жодної іншої. Але є ті, кому вона досі чомусь заважає. Кредо ненаситного мововбивці висловлює у “Кримській правді” (27 жовтня 2001 р.) головред М. Бахарєв: треба “зробити все, щоб росіянам було ви-
ФЕЙЛЕТОН
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
