Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Очевидець і літописець · “До 1 грудня 1990 року в Україну мали бути повернені всі, хто відбував строкову військову службу поза межами республіки”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Збройні Сили України: перші кроки формування Епізоди з власного досвіду

Слово Просвіти, №03 за 2024 рік

Михайло КОСІВ Відразу після початку роботи новообраної Верховної Ради, 15 травня 1990 року, до мене звернувся настоятель храму, що в житловому масиві Левандівка (Залізничний район Львова) з непростим проханням, яке на перший погляд видавалося нездійсненним. Його сина нещодавно призвали на військову службу і заслали десь у Сибір. Що тоді в совєцькій армії панувала “дєдовщина”, себто жорстоке знущання старослуживих із новобранців, мабуть, багато хто пам’ятає. У нашому випадку була особлива ситуація. Хлопець з України – значить, “хахол прєзрєнний”. Що більше – він же “западєнєц”, значить, само собою, “бандєровєц”. Та ще, як виявилося з анкетних даних, – “попівський син”. Мало того, його батько – священник УГКЦ, уніят, ворог “істінной вєри православной”. До того ж, ранками та вечорами щось мурмоче “втіхаря”, собі під ніс. Ага – молиться. Тут уже з хлопця почалися такі знущання, які він не в змозі був витримувати, западала думка про самогубство. Був би заподіяв собі смерть, якби не Віра, усвідомлення, що це страшний, непростимий гріх перед Богом. З коротеньких, але жахливих листів до батьків стало очевидним: хлопця треба рятувати. У Києві я звернувся до високого військового керівництва республіки з депутатським проханням. Обіцяв натомість сприяти військовим у різних організаційних справах, надто – під час затвердження бюджету. На моє здивування, мене зрозуміли, почали діяти. Солдата десь у червні перевели служити на Яворівський полігон неподалік Львова. Отець духовний, із вдячности, розгорнув таку активну підтримку моєї депутатської діяльности, а згодом – моєї кандидатури на наступних виборах, – що мені доводилося його стримувати, адже це могло мати негативні наслідки. Аналогічних ситуацій із поверненням військовослужбовців до України було ще кілька. Це спонукало мене (в порозумінні з військовими) порушити перед Верховною Радою питання про проходження військової служби громадянами Української РСР винятково на території України. Питання було настільки гострим і актуальним для виборців, що викликало загальну підтримку. Ба більше: це був час, коли ми працювали над текстом “Декларації про державний суверенітет України” (автором одного з проєктів судилося також бути й мені). Так от, у цей перший основоположний документ нашої свободи і відродження державности, прийнятий 16 липня 1990 року, ми записали в окремий розділ ІХ “Зовнішня і внутрішня безпека” таку правову норму: “Українська РСР має право на власні Збройні Сили… Українська РСР визначає порядок про$ ходження військової служби громадянами Республіки. Громадяни Української РСР проходять дійсну військову службу, як правило, на те$ риторії Республіки і не можуть використо$ вуватись у військових цілях за її межами без згоди Верховної Ради Української РСР”. Само собою, такі категоричні рішення не могли бути ухвалені без узгодження із генералітетом військових округів, які дислокувалися на території України. І вони сприяли, підтримували нас у цій справі. Адже зрозуміло – їм також хотілося бути повноправними командирами у своєму війську, вирішувати організаційні проблеми тут, на місці, а не звертатися з кожною дрібницею до московських зверхників. Хоча, звісно, було чимало таких, що приходили до нас у Комітет із серйозними запереченнями, навіть застереженнями про можливі воєнні сутички, конфлікти, збройне протистояння. Насамперед – з москвою. Бо як ділити сформовані військові частини, особовий склад, офіцерів, а тим паче – спільне озброєння, склади озброєння, обмундирувань, харчових запасів? А що робити з Чорноморським ВМФ? Питання справді не надумані, складні. Та ми з ними впоралися. За два тижні після ухвалення “Декларації”, 30 липня 1990 року, Верховна Рада схвалила Постанову “Про проходження строкової військової служби громадянами Української РСР та використання працівників правоохоронних органів республіки за її межами”. Згідно з цим документом усі працівники, що брали участь у забезпеченні громадського порядку поза межами України, мали бути протягом одного місяця повернені додому. А до 1 грудня 1990 року в Україну мали бути повернені всі, хто відбував строкову військову службу поза межами республіки. Про історичну важливість цих перших рішучих кроків у створенні власних Збройних Сил ми маємо сьогодні згадувати, знати, розуміти їхнє значення. Щоправда, не все йшло так гладко й швидко, як нам хотілося. 10 жовтня ми змушені були прийняти ще одну Постанову, в якій констатувалося про незадовільне виконання попередньої та вводилися нові завдання для Кабінету Міністрів і виконавчих органів на місцях. Та все-таки процес формування Збройних Сил України почався. Одначе сьогодні не можемо не згадати, що в тому ІХ “оборонному” розділі Декларації було “з голосу” введене положення, яке завдало Україні багато ускладнень. Цитую: “Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї”. Поки існував союз, ці принципи “висіли в повітрі”. Та коли 24 серпня 1991 р. ми ухвалили “Акт проголошення незалежності України”, нам про них почали дуже активно нагадувати. До речі, не лише з москви, але не менш категорично й зі США, НАТО, країн Заходу. І це потребує роз’яснення. У 2000 році, до 10-ї річниці прийняття “Декларації”, Асоціація народних депутатів України видала святкову книжечку із її текстом, поіменним списком депутатів та результатами їхнього голосування, післямовою. Дуже цікавою тут є передмова Івана Степановича Плюща, який згадує: “Напередодні 16 липня, під завершення обговорення проекту Декларації, народний депутат Іван Драч запропонував, щоб Україна була без’ядерною і позаблоковою державою. Під кінець робочого дня 13-го липня, в п’ятницю, багато депутатів вимагали виступити… 16 липня зранку, до відкриття сесії… до мене заходили не менш як двадцять впливових депутатів, і кожен просив дати можливість виступити…” Так от, проти цієї пропозиції Драча мий хотіли виступити. Нам не дали такої можливості, і вона пройшла. Далекоглядні люди заспокоювали нас, розбурханих: що ж, якби така пропозиція на пленарному засіданні сесії українського парламенту не прозвучала (а вона через пряму трансляцію стала відомою на цілий світ), ми б могли не торкатися питань позаблоковости, без’ядерности нашої новоутвореної держави. А тепер, коли це пролунало, що про нас подумають? А москва, не маймо жодних сумнівів, розпочне кричати про ядерну небезпеку з боку України на весь світ. (Тільки в думках, наперед забігаючи, маленьким штрихом зафіксуймо: яку величезну історичну справу здійснив Президент Порошенко, коли за його ініціативою й наполяганням у “Конституцію України” було внесено принцип: Україна ставить своїм завданням членство в ЄС і НАТО). Іван Драч жодним чином не хотів пояснити нам, представникам Народної Ради, причини чи підстави свого задуму. Секрет в кулуарах, з умовою абсолютної таємности, відкрив Дмитро Павличко: Драч, мовляв, виконав прохання найвищих державних чинників США, де вони удвох недавно виступали з презентацією своєї поезії. Отож, на них і вийшли через тамтешні літературні кола. Але навіщо це було їм? Ядерна зброя мала на території України тільки своє місце розташування, а весь догляд за нею – управління, система збереження, захисту, зрештою – “кнопка запуску” – була поза нами, там, у них, умовно кажучи – в москві. Уся руйнівна сила цього жахіття була скерована на стратегічні об’єкти США, Європи. Ану ж, якась необачність, злий умисел, провокація… Що тоді? По суті, Кравчук не віддавав добровільно цієї зброї, по неї просто приїхали і забрали. Чи він міг не давати, чинити опір? Можливо, й міг би. Але – наслідки. Хтось це сьогодні може прорахувати? Адже очевидно: США і Захід були б тоді не на нашому боці… Гаразд. До дня злочинного гекачепістського заколоту в москві, 19 серпня 1991 р., від прийняття “Декларації” минули один рік, один місяць і три дні, а військові з’єднання, які дислокувалися в Україні, вже абсолютно не мали наміру виступати проти народу. Навіть більше: до нас, у Львівський облвиконком, приходили представники “Залізної дивізії” й пропонували взяти місцеву владу під свій захист, якби щось трапилося. Після того, як на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. увесь Український Народ (понад 90%) одностайно підтвердив “Акт проголошення незалежності України”, ми почали законодавчо закріплювати формування власних Збройних Сил. 6 грудня 1991 року була прийнята Постанова Верховної Ради “Про текст військової присяги”. Мені довелося працювати над цим текстом і представляти його на сесії. Згадую про це тому, що змушений визнати: нам не вдалося в цьому тексті (який чинний до сьогодні) відстояти назву (зрештою – юридичний термін) “Український Hарод”, комуняки вперлися і записали здеформоване визначення “народ України”. Тому що, мовляв, на території України проживають не лише українці, але й представники інших національностей. Внаслідок цього в тексті присяги є слова: “…Урочисто клянусь народу України…” І наприкінці окремим рядком: “Я присягаю ніколи не зрадити народу України”. Упевнений: сучасні парламентарі мають привести “Текст військової присяги” у відповідність до вимог Конституції України (1996 р.), яка починається словами: “Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей…” Отож, згідно з Конституцією – немає “народу України”, є – “Український народ”. Таким не можна нехтувати. Мені довелося побувати на багатьох урочистих акціях прийняття присяги у військових частинах, що дислокувалися на території Львівщини. Був один випадок, про який хочу згадати окремо. У селі Калинів на Самбірщині й у містечку Хирів розташовувалися дві частини десантних повітряно-штурмових військ. Разом зі своїми бойовими гвинтокрилами. У цих частинах командири (та й чимало десантників, пілотів) були росіянами за національністю. Зрозуміло, що до них звернулися колеги з “історичної батьківщини” з пропозицією перебратися (звісно, на машинах) до них. Уже був підготовлений плацдарм під Ростовом. Їх запевнювали у забезпеченні вільного коридору перельоту через кордон. Але були такі, що сумнівалися, й такі, що відверто заявляли про незгоду. Вони й повідомили нам у облвиконком про ситуацію – в день вильоту. В’ячеслав Чорновіл і Степан Давимука (голова обласної ради і голова облвиконкому) вирішили, що до них має поїхати заступник голови облвиконкому з гуманітарної політики Михайло Косів. Може, йому якось вдасться переконати їх залишитися… Це було незадовго до нового року. Поїхав службовим авто десь після 12-ї години. Господарі мене впустили на територію і зачинили браму. Розмова все відкладалася через якісь їхні суперважливі справи. Але й з території мене не відпускали: міг, мовляв, комусь повідомити, організувати якісь заходи. До мене підійшов механік Михайло з міста Косова, який обслуговував вертольоти, робив при потребі поточний ремонт. Сказав, що з ними не поїде – чого б то йому, гуцулові, їхати до тієї московії. А от окремі офіцери, які теж підходили до мене, довідавшись, що я депутат Верховної Ради України, – зверхньо заявляли: та ми за кілька годин можемо захопити ваш Київ! Ми знаємо, як це робиться, і вміємо це робити!.. Уже під вечір на територію частини приїхала машина командира з його дружиною. Він суворо спитав її: “Де діти, де валізи?” Вона – теж рішуче, але зі сльозами і в голосі, й на очах: “Толю! Ти що надумав? Ну, ти там влаштуєшся, будеш служити, а мене з дітьми ти де дінеш? У нас тут квартира, діти пішли до школи, в садочок, а там – ми що, будемо на твоєму полігоні?!” Вони говорили між собою російською. Зміст точний, хоча не буквальний. Командир Анатолій зупинив збір і покликав своїх підлеглих до якогось приміщення, куди мене не пустили. Біля мене командирова дружина вже вголос плаче й без кінця перепитує: “Ну, ви нас не обдурите? Ви нас переслідувати не будете? Толя зможе і далі тут служити? Він же більше нічого робити не вміє…” Я, як тільки міг, заспокоював її: у нас немає інших спеціалістів, які могли би служити тут. Всі залишаться на своїх місцях. Уже зовсім стемніло, коли до мене підійшли військові й повідомили: “Ми вирішили залишатись. Можете повертатися, й перекажіть там, у вас, про наше рішення”. Поміж собою вони ще розбиралися досить довго. Деталей не знаю. На 19 січня 1992 року призначили день присяги на вірність Українському народові. Переказали, що без мене урочистості не починатимуть. Мушу бути – як призвідця. Знову приїхав. Священники освятили воду, окропили всіх воїнів. Я стояв на борту машини серед командирів. Після урочистостей – святкове прийняття. За те, що мене минулого разу не пригостили як годиться, ще й тримали замкненим, господарі намагалися “надолужити згаяне”. Тож мусив вибрати момент і втекти, бо якби залишився, то вже вийти сам би не зміг. На прохідній вартові віддавали мені честь, мовби якомусь своєму чину. 19.01.2024 р.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин