Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №03 за 2024 рік

16 с. · 31 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 3 (1239), 25—31 січня 2024 ІВАН ЗАЄЦЬ

У День Соборності України на фасаді Палацу культури Київського політехнічного інституту імені Ігоря Сікорського, де у вересні 1989 року відбувся Установчий з’їзд Народного Руху України – громадсько-політичної організації, яка очолила боротьбу Українського народу за державну незалежність, відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки, присвяченої цій непересічній події. Потужний виступ народного депутата багатьох скликань Івана Зайця, який “витягнув на собі” справу створення і встановлення меморіальної дошки, бо звик за багато років боротися за українську справу, виступи фундаторів новітньої Української держави Павла Мовчана, Миколи Жулинського, Богдана Тернопільського. Та найбільше вразили виступи двох ректорів КПІ, тодішнього і нинішнього. Петро Михайлович Таланчук, ректор КПІ в 1987–1992 роках. Це він восени 1989 року, в час СРСР, за тотального контролю керованої із Москви компартії, ризикуючи своїм майбутнім, коли ректори інших вузів боялися навіть обговорювати це питання, – дав дозвіл на проведення Установчого з’їзду Руху в стінах КПІ. Це великий мудрець із твердою позицією українського державника, спокійний, гордий, шляхетний. Нині академік П. М. Таланчук як ректор університету “Україна” очолює роботу над академічним курсом “Державність української нації” для студентів вузів, що має на меті розкрити тисячолітню історію та основи українського державотворення. Побажаймо здоров’я Петру Михайловичу. І нинішній ректор Київського політехнічного інституту імені Ігоря Сікорського Михайло Захарович Згуровський. Він – достойний продовжувач справи свого попередника. Те, що сьогодні робить КПІ для захисту України і підготовки майбутніх професіоналів, – викликає велику повагу і впевненість у нашій перемозі над оскаженілою ордою. Побажаймо Михайлу Захаровичу успішних проєктів та вдумливих студентів, вдячність йому за участь у заходах та тверду позицію українського державника. Віталій МЕЛЬНИЧУК Фото надано пресслужбою КПІ МИХАЙЛО КОСІВ ОЛЕНА БОНДАРЕНКО
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

До “подій майбутніх вирішальних” З виступу Івана Зайця на відкритті меморіальної дошки про Установчий з’їзд Народного Руху України в Національному технічному Університеті України “КПІ ім. Ігоря Сікорського”

Шановні пані та панове! Дозвольте, насамперед, подякувати шановним ректорам Михайлу Згуровському та Петру Таланчуку, а в їхніх особах — всьому колективу Університету, за встановлення цієї меморіальної дошки. Дошки, що увіковічує надзвичайно важливу сторінку нашої національної історії – створення Народного Руху України – громадсько-політичної організації, яка очолила боротьбу Українського народу за незалежність. Я дякую їм і всім іншим причетним до тих подій людям за мужність і мудрість, які вони виявили, коли майже 35 років тому ухвалювали рішення надати цей палац для проведення Установчого з’їзду Народного Руху України. Не всі тепер розуміють складність того моменту, коли ухвалювалося це рішення. То були часи, коли ще існувала російська комуністична імперія під вивіскою Радянський Союз. Імперія зла. Коли ще дуже легко можна було зруйнувати долю тим, хто не прислухався до бажань влади. Вони ослухалися, не злякалися, бо їм вистачило волі і мудрості заглянути далеко вперед, відчути історичність моменту, усвідомити потребу в долученні Університету до доленосних для нації подій. Вони не стали осторонь тих справді революційних процесів, а підставили плече тим, хто починав формувати новий порядок денний для нації. Вони самі стали активною частиною того національного відроджувального руху. Ця дошка увіковічує подію, яка змінила долю Українського народу. Установчий з’їзд Руху тривав три дні. Три дні в стінах цього палацу лунали мудрі і сміливі голоси знакових для нашої нації постатей, які не в обхід, а прямо закликали українців шукати свого майбутнього у власній державності. Назву лише кілька імен. Це – Олесь Гончар, Іван Драч, Дмитро Павличко, Павло Мовчан, Володимир Яворівський, Левко Продовження на стор. 2 ПЕРЕДПЛАТА—2024 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" на 2024 рік (стор. 24). Вартість зросла вдвічі через незалежні від редакції причини і є такою: 1 міс. — 60 грн. 3 міс. — 180 грн. 6 міс. — 360 грн. Будьмо, друзі, разом!
Суспільство · “Тільки на мітингу в Києві на Софіївській площі було 550 великих прапорів, а у Львові – 5 тисяч”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

До “подій майбутніх вирішальних”

Закінчення. Поч. на стор. 1 Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Михайло Брайчевський, Володимир Василенко, Володимир Черняк, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Віталій Дончик. Всіх не перелічити, але всі вони – опорні постаті нашої нації. Це – люди, які впродовж свого життя оберігали душу свого народу і беззастережно стали на прю з Москвою. І готували народ, за Миколою Вінграновським з поеми “Ніч Івана Богуна”, до “подій майбутніх вирішальних”. Саме із стін цієї будівлі поширилися на всю Україну заклики змобілізуватися для боротьби за волю, за незалежність України. Саме в цих стінах відбулося потужне з’явлення національної символіки, яка нагадала про державницькі часи нашого народу. З делегатів цього з’їзду вийшли десятки політиків, які ухвалювали Акт проголошення незалежності України, і яких сьогодні ми називаємо батьками-засновниками. Про все це можна, а якщо можна, то й треба, прочитати в Стенограмі Установчого з’їзду Народного Руху України, яка надрукована в книзі “Три дні вересня вісімдесят дев’ятого”. Надрукована, на жаль, мізерним накладом. Стенограма цих зборів має стати книгою національної ваги. Вона має бути в кожній бібліотеці. Її треба читати не тільки тим, хто творив історію в ті часи, щоб оживити в пам’яті ті славні минулі дні, але й тим, хто сьогодні навчається в школах і університетах, щоб виховувати себе справжніми громадянами своєї великої Вітчизни – України. Пропоную в Бібліотеці чи Музеї Університету, а ще краще – в цьому палаці створити постійно діючу експозицію про Установчий з’їзд Народного Руху України. Є багато відеохронік про цю подію, які варто ввести в інформаційний простір. То були великі часи і творили їх великі люди. Історія України – велична і славетна. Нам є чим гордитися і ким гордитися. Рух був незвичайною громадською організацією. Рух творився як новітня форма самоорганізації українців на фінальному етапі національно-визвольних змагань, що відразу проявилося не тільки в широкій мережі структур, але й в державницькому спрямуванні всієї діяльності, зокре- Павло Мовчан ма в проведенні масштабних загальнонаціональних акцій, які стрімко поширювали серед найширшого загалу українців ідею власної державності. Сьогодні, коли Україна відзначає День Соборності і, водночас, 105-ту річницю проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР, який спрямовував зусилля українців на об’єднання всіх етнічних українських земель від Сяну до Дону, всього тодішнього українства, я хочу нагадати про одну вражаючу акцію Руху, яка відбулася 35 років тому, всього через чотири місяці після Установчого з’їзду. Це – Ланцюг єдності від Києва до Івано-Франківська – колишніх столиць УНР та ЗУНР, який відбувся 21 січня 1990 року. Ланцюг Єдності став першою потужною загальнонаціональною акцією мобілізаційного характеру в боротьбі за незалежність України. Призначення цієї акції полягало в тому, щоб у масових масштабах поглибити національну свідомість українців як народу державного, збудити бажання українців посилити боротьбу за відновлення власної державності, відмобілізувати патріотичні сили напередодні виборів до парламенту та місцевих органів влади, які мали відбутися в березні 1990 року. Ця акція була спрямована на духовно-культурне відродження Українського народу. І Ланцюг став важливою подією в активізації українців у новітніх змаганнях за Українську державу. Ланцюг творили майже мільйон громадян. Хоч Ланцюг і був головним елементом цієї акції, але ще були заходи, які разом охопили щонайменше півтора, а може, й два мільйони людей. У той самий день відбулося ще 48 мітингів та різних урочистостей з нагоди 71-ї річниці Акту Злуки по всій Україні, а не тільки в населених пунктах, де проходив Ланцюг. Ця акція виявила велику творчу енергію великих мас людей. Чого вартує тільки те, щоб пошити десятки тисяч прапорів в умовах, коли влада вживала заходів для приховування в магазинах матерії синіх і жовтих кольорів, якої й так було обмаль. Тільки на мітингу в Києві на Софіївській площі було 550 великих прапорів, а у Львові – 5 тисяч. А скільки прапорів було в руках того мільйонного люду, що стояв на всьому маршруті Ланцюга! Такої кількості українських національних прапорів Україна не знала ні до того, ні після. Це був прорив у маніфестації наших прагнень до незалежності. Вже на другий день після Ланцюга Єдності, тобто 22 січня 1990 року, міністерство внутрішніх справ УРСР інформувало ЦК КПУ про те, що основний зміст речей промовців на мітингах зводився до увічнення дати возз’єднання УНР і ЗУНР та закликів до активної боротьби за незалежну самостійну українську республіку (влада тоді боялася використовувати слово “держава”). Така ж спрямованість властива була і плакатам та гаслам. Освячення дошки. У центрі Іван Заєць Чому Рух став новітньою формою самоорганізації українців у боротьбі за власну державу? Тому, що дав українському люду три об’єднуючі ідеї: ідею національної держави, ідею демократії, ідею історичного цивілізаційного європейського вибору, яка викристалізувалася в гаслі “Повернемо Україну назад додому в Європу”. Рухівці були послідовними в культивуванні цих державотворчих ідей. І ці ідеї досить швидко прижилися в українському суспільстві. І це привело до проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Держава – базова цінність для нації. Ніхто і ніколи нам не допомагав збудувати державу. Вона ніким нам не дарована. Наша сучасна державність постала з одвічних національно-визвольних змагань багатьох поколінь українців. Тому ми рішуче відкидаємо міф про дарованість українцям державності. Жертовній боротьбі українців за власну державність завжди була властива спадкоємність поколінь. На основі спадкоємності має відбуватися і захист Вітчизни, і подальша розбудова та модернізація України. Дорога до нашої державності – це страдницький шлях великого народу. Вона рясно полита кров’ю мільйонів українських патріотів, які століттями, часто зі зброєю в руках, виборювали Україні святу волю. Хоча сучасна українська держава творилася в мирний спосіб, її постання все одно вимагало повної мобілізації всіх сил нації, колосальної творчої роботи та твердості духу найкращих її представників. Сучасна українська держава – геополітичне явище з-поза меж можливого. І ми не повинні дати перетворитися цій вершинній історичній перемозі Українського народу на ще одну білу пляму нашої історії. Подія, яка відбулася в цьому палаці культури і мистецтв майже 35 років тому, змінила не тільки долю Українського народу, але й політичну карту світу, бо саме українська незалежність привела до ліквідації комуністичної російської імперії – СРСР, імперії зла, відкрила шлях іншим народам до волі, дала шанс на безпечніший світ. Наша нація нині переживає найтяжчі часи свого новітнього існування. Завершується десятий рік війни, розв’язаної Росією проти України. У цій війні доводиться захищати і нашу державу, і ті цінності, на якій вона будувалася. Нація платить велику ціну за право мати свою державу, за право бути. Росія завжди нав’язувала нам війни екзистенційного характеру. Це завжди були війни на ліквідацію української державності та винищення українців як народу. Нині, після невдалого намагання московитів остаточно вирішити українське питання через швидку війну – так званий бліцкриг, склалася нова реальність, ще небезпечніша. Росія перевела війну в затяжну фазу. Вона намагається виснажити Україну, дестабілізувати ситуацію всередині країни, відірвати від нас західних союзників і партнерів. Ми маємо швидко адаптуватися до цієї нової реальності і відповісти на цю екзистенційну загрозу. Адекватна реакція на такі зміни – це вищий рівень суспільної мобілізації у всіх сферах буття нації – і в політичній, зокрема владній, і в економічній, і в інформаційній, і в духовно-культурній, а не тільки у військовій. Починати треба з консолідації зусиль в політичній сфері. Всебічна суспільна мобілізація вимагає політики та влади єдності, зокрема уряду національного порятунку. Наш народ ніколи не здавався. Не здамося і нині, бо наше бажання волі сильніше від російської зброї і рабського варварства московитів. Мусимо усвідомити, що тільки та нація має майбутнє, яка плекатиме таку постать, якою є воїн. Нині український воїн є суб’єктом як вітчизняної, так і світової історії. Тому молімося за на- Петро Таланчук ших воїнів, шануймо і бережімо їх, і завзято їм допомагаймо. Слава Героям! На завершення я також складаю подяку скульптору Олександру Кузьміну, якому, на моє переконання, вдалося прекрасно втілити задум дошки у справді мистецьку форму. Мистецька концепція дошки відображає оформлення сцени Актового залу під час Установчого з’їзду, де дві смуги над тризубом символізують прапор, який був представлений на сцені двома стрічками матерії синього та жовтого кольорів. Окремо хочу подякувати Віталію Котовському і наголосити на його внеску в реалізацію задуму ініціаторів відзначити подію заснування Руху. Його увагою і енергією позначений кожен етап підготовки сьогоднішнього заходу. Також висловлюю слова вдячності Станіславу Довгому, який створив фінансові можливості для реалізації цього славного і для Університету, і для цілого суспільства проєкту. Слава Україні! Іван ЗАЄЦЬ Фото надано пресслужбою КПІ
Суспільство · “Україна не прагне чужого, Україна боронить своє”. Українці оберігають свою Землю. Скарб своїх предків, дідів і батьків, майбутнє дітей і внуків”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

4. Передати Україні в найкоротші строки заморожені російські активи, загальна вартість яких тільки в Європі оцінюється у понад 300 мільярдів доларів США. 5. Сформувати в 2024 році юридичну модель Міжнародного трибуналу для суду над російською державою-терористом на основі працюючого вже в Гаазі з липня 2023 року міжнародного центру з переслідування за злочин агресії проти України, до створення якого вже долучилися понад 40 країн світу. 6. Прийняти Національну програму України “Закордонне українство”, забезпечивши координацію зусиль держави, громадських організацій, церкви, бізнесових структур, спрямованих на покращення роботи із закордонними українцями та понад 10 мільйонами переселенців, відкривши (відновивши!) діяльність консульств у країнах масового проживання українців. 7. Сприяти розв’язанню освітніх, культурних, інформаційних та інших проблем для українських громад у зарубіжжі шляхом укладання двосторонніх угод між державами. Розробити загальнонаціональну Вебсторінку, яка ефективно допомагала б функціонуванню українських громад, глобально об’єднуючи українців спільною Батьківщиною, яка для кожного з них є джерелом української культури, мови, історії, традицій, національної пам’яті, ідентичності. 8. Цілеспрямовано протидіяти інформаційній та “культурній” експансії кремля, який використовує “вєлікую культуру” як один з дійових та ефективних інструментів у гібридній війні проти України та демократичного співтовариства. 9. Українській владі остаточно вирішити вкрай важливу для національної безпеки проблему – на законодавчому рівні унеможливити діяльність “церкви” московського патріархату, яка є агентом і служкою імперської політики кремля. 10. Для досягнення дієвих результатів у боротьбі з агресивною московією (росією), посилення безпеки і стабільності всередині країни, зміцнення взаємодовіри між владою, Збройними Силами України та громадянським суспільством, активізації конструктивного діалогу із країнами-партнерами західної демократії, а також державами “півдня”, необхідно сформувати в Україні “Уряд національної єдності”. 11. Зважаючи на всі обставини воєнного часу, вимагати від ВР України, Уряду, Президента України прийняти відповідальне і доленосне рішення в інтересах Українського народу щодо необхідності зберегти обмежене функціонування ринку землі, пролонгувавши нині діючі (до 1 січня 2024 року!) положення та норми чинного Закону. Оскільки ні держава, ні суспільство на час воєнного стану неспроможні повноцінно підготуватись до вирішення цього стратегічного завдання по безпечному запуску ринку землі для всіх учасників згідно прийнятих норм (у межах купівлі-продажу 10 тисяч га). Запобігаючи можливим зловживанням, вважаємо за доцільне обмежити цю запропоновану норму принаймні до кінця воєнного стану для захисту національних інтересів України, враховуючи виклики війни та потенційні загрози з боку держави-агресора. Український народ у часи лихоліття війни мусить мати в цьому “верхнє” слово. Бо “Україна не прагне чужого, Україна боронить своє”. Українці оберігають свою Землю. Скарб своїх предків, дідів і батьків, майбутнє дітей і внуків, щоб жити їм, не згадуючи слова Тараса Шевченка: “На нашій – не своїй землі”. цесів на території росії, треба вже наперед мати заготовлені документи, концепції, проєкти дій. Потрібно допомагати поневоленим росією народам чинити опір, будувати прообрази їхніх національних армій у вигляді добровольчих батальйонів у складі української армії. Але найголовніше: пам’ятаючи про інші народи, Україна не повинна забувати і про власний. Українці можуть претендувати на створення далекосхідної державності. Саме етнічні українці можуть забезпечити порядок на Далекому Сході і бути у федеративних відносинах з нинішньою Україною. Ми повинні захистити ідентичність українців, тому що росія дуже багато років спекулювала так званим “русскім міром”, водночас нещадно винищуючи українську ідентичність на своїх територіях. Тому символічно, що саме в День Соборності вийшов цей Указ. Бо Соборність – це не тільки соборність території, це і соборність людей. І для української держави кожен українець має бути найвищою цінністю, де б він не жив, куди б його доля не закинула. І українська держава повинна пам’ятати і піклуватися про кожного українця. Тим паче коли, як не зараз, ухвалювати швидкі рішення. Бо у випадку дезінтеграції російської федерації, яка є неминучою і може статися раптово, ми маємо захистити своїх братів і сестер українців і нарешті повернути свої втрачені, окуповані російською імперією території. Нарешті прирости і поповнитися мільйонами українців, яких заставили забути свою ідентичність у цій тюрмі народів. Президент України Володимир Зеленський у привітанні з нагоди Дня Соборності пояснив мотиви підписання Указу: – Ми боремося за свободу Великої, соборної, єдиної України. Б’ємося за право бути українцями. І відповідне рішення – один з елементів такої свободи, одна з можливостей реалізації такого права. Права бути українцем. Окрім цього, ми маємо сьогодні робити кроки не лише для зміцнення соборності України й нашого народу, а й дії задля соборності прав і свобод, правди про українців, правди про нас і правди про нашу історію. Євген БУКЕТ
Суспільство · “Україна не прагне чужого, Україна боронить своє”. Українці оберігають свою Землю. Скарб своїх предків, дідів і батьків, майбутнє дітей і внуків”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Земля і Воля

До Дня Соборності України в центральному офісі ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка відбулася науково-практична конференція “Земля і Воля”, присвячена актуальним питанням українського сьогодення. У зібранні взяли участь і виступили голова ВУТ “Просвіта” Павло Мовчан, народний депутат багатьох скликань, громадський діяч Іван Заєць, доктор економічних наук Олександр Ковалів, заступник голови ВУТ “Просвіта”, академік НАПН України Георгій Філіпчук, заслужений юрист України Микола Голомша, доктор історичних наук Василь Марочко, голова Спілки офіцерів України Олександр Сасько, голова Конгресу українських націоналістів Степан Брацюнь, доктор філософії Сергій Присухін, голова “Просвіти” Луганської області, науковець Володимир Семистяга, народний депутат першого скликання Віталій Мельничук та інші. За підсумками конференції було ухвалено заяву, яку ми публікуємо. Заява учасників науковопрактичної конференції “Земля і Воля” (від 18 січня 2024 р.), організованої “Просвітою” ім. Тараса Шевченка Для перемоги над російським агресором Україні, її партнерам та союзникам необхідно передусім вирішити наступні завдання: 1. Об’єднати всі політичні, дипломатичні, інформаційні зусилля і ресурси держави та потенціал громадянського суспільства для досягнення в найкоротші строки надважливої стратегічної цілі – надати Україні сучасну, високотехнологічну зброю для успішного спротиву агресору. Для цього є всі необхідні передумови, проявивши сильну політичну волю країн західної демократії, зокрема США. Адже на сьогодні ВВП країн-учасниць групи “Рамштайн” становить 47 трильйонів євро (ВВП росії оцінюється у 2 трильйони євро), з яких Україна почала підготовку до неминучого процесу руйнації російської “імперії зла”, який разом з успіхами на полі бою має завершити нинішню війну. Принаймні у це хочеться вірити після ознайомлення з текстом підписаного Указу Президента України “Про історично населені українцями території російської федерації”. Якби такий документ про підтримку українців на території російської федерації прийняли ще в 90-ті роки ХХ ст., то ми сьогодні мали б там щонайменше широке коло проукраїнських настроїв. А можливо, могли б запобігти подіям останнього десятиліття. Символічно і дуже важливо, що цей документ з’явився саме в День Соборності. Пояснює доктор історичних наук Тарас Чухліб: – Указ є надзвичайно важливим, як з точки зору нашої давньої історії, так і сучасного жахливого стану існування українців в межах ворожої російської федерації. Указ є науково обґрунтованим, адже наші історики, етнографи та мовознавці у своїх працях довели, що Кубань, Стародубщина, Брянщина, Вороніжчина, Білгородщина, Ростовщина та Курщина належали до українського етнічного та соціально-політичного простору з давніх давен, ще з часів Київської Русі та Козацької доби. Окрім того, до таких регіонів належить ще й увесь Далекий Схід, а також Омська та інші області сучасної росії. Окреслені в Указі території збігаються зі сформульованою науковцями ще на початку широкомасштабного вторгнення необхідністю створення “поясу безпеки” навколо території України. За нашими соборними кордонами на руїнах рф мають постати держави, де ідентичність корінного українського населення буде всіляко підтримуватися. Звісно, права українців мають бути захищені і на теренах історичних Сірого, Жовтого і Зеленого Клинів. Детельніше пояснив молодший сержант 5-ї ОШБр, керівник аналітичного центру “Українські студії стратегічних досліджень” Юрій Сиротюк: – Після того, як розпався совєтський союз, Україна постала на не справедливо зменшених своїх етнічних землях, куди не були включені ті території, які входили до складу Української держави у 1918 році, на на допомогу Україні було спрямовано лише 0,2 відсотка. 2. Забезпечити більш ефективну санкційну політику проти терористичної ерефії, оскільки прийнятих попередніх 12 пакетів санкцій виявилося недостатньо, щоби суттєво зменшити в 2023 році російський імпорт товарів, спрямованих для виробництва зброї (лише на 10% менше ніж до повномасштабного вторгнення). Адже таким санкційним контролем поки що не вдалося заблокувати виробництво рашистами ракет, якими щоденно вбивають українське мирне населення. 3. Усвідомлюючи, що за нинішніх умов повномасштабної війни унеможливлено набуття членства в НАТО, необхідно реалізувати ту політичну концепцію, яка передбачає якнайшвидше отримання Україною запрошення до НАТО, ініціювавши прискорений процес обговорення в національних парламентах держав-членів Альянсу цієї стратегічної проблеми, важливої як для України, так і для європейської та світової безпеки.
Суспільство · “Україна не прагне чужого, Україна боронить своє”. Українці оберігають свою Землю. Скарб своїх предків, дідів і батьків, майбутнє дітей і внуків”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Треба готуватися до розпаду рф? Реакції на Указ про історично населені українцями території росії

яких споконвіку компактно проживали українці. На включених до складу рф територіях, що були працею українців колонізовані, місцеві жителі десятки років жорстко асимілювалися і денаціоналізувалися росією. Будь-який розвиток, збереження ідентичності, захист мовних, національних, культурних, освітніх прав був неможливий. Ми фактично спостерігали геноцид українців у росії, бо якщо проаналізувати російські переписи населення, то в кожному наступному переписі українців ставало на мільйони менше. Очевидно, що ці люди не повмирали і їх не повбивали. Просто росія записувала росіянами більшість українців і досить часто ставила їх на службу своїй імперії. Зараз, коли розпад росії є неминучим, коли криза, яка чекає росію після екзиційної поразки в Україні, призведе до розпаду цієї країни, справедливо, що ми повинні поцікавитися долею декількох мільйонів наших братів, які опинилися в цій імперії. Тим паче, що ми бачимо: зовсім нещодавно росія створила спеціальні штаби з боротьби з націоналізмом і сепаратизмом у Воронезькій і Орловській областях, а також в Бурятії. Зрозуміло, з яким націоналізмом збирається боротися росія в Бурятії, але Вороніжчина і Орловщина – це території, де століттями компактно проживали українці. І росія розуміє, що у випадку дезінтеграції ця частина попроситься до України, як і Кубань, як і інші території. Тому росія сьогодні ще більше “закручує гайки”. Хотілося б, щоби кроки, окреслені в Указі, були рішучими. Бо у випадку політичної катастрофи російської державності важливо, щоб ми захистили кожного українця. Паралельно з цим Україна повинна продовжувати працю з декларування визнання незалежності і самостійності усіх поневолених росією народів та територій, які не хочуть більше бути колоніями москви. Маючи ресурси, вони можуть розвиватися як незалежні держави, використовуючи на власний розсуд свої природні багатства. Зрозуміло, що у випадку болючих про-
Про-читання · “Пишеться трагічна історія нашого народу, трагічна, але й героїчна, тому ми маємо вижити як народ і як етнос”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

зауважив, що слово в різний людський період має різну потребу й силу, а в наш час сила письменницького слова – надзвичайна; військовий і журналіст Артем Ясиновський наголосив, що всім нам допомагає слово, тому ми згуртовані, тому мову в нас не відібрати; український кінокритик, кінознавець і кіносценарист Сергій Тримбач зазначив, що навіть на клаптику землі проросте українство, і ворог добре це знає, тому й намагається знищити Україну. Відомий український письменник В’ячеслав Медвідь зауважив, що українська нація – нація гарна – і фізично, і духовно, тому ворог це хоче знищити. Також він розповів, як допомагав військовим під час окупації частини Київської області, як робив щоденникові записи, намагаючись зафіксувати найважливіше – той особливий стан душі, коли навколо чатує небезпека, хоча, як зазначив сам, жанр щоденника – жанр ризикований, а сучасна українська література не була готова до таких жахливих випробувань, епосне осягнення й осмислення життя не сформувалося повністю, проте теперішні письменники творять ту літературу, якою ми будемо пишатися. Письменник і співак Микола Дудар заспівав “Баладу про повстанця” (“Ой, ударила куля”) і пісню “Єднаймося, браття!”. На вечорі також виступили: відома українська письменниця Наталка Поклад, яка зазначила, що ми переживаємо трагедію, яку переживає вся Україна і література зокрема, і всі ми по-різному переживаємо цей жах, проте письменник має знайти в собі сили, щоб цей непростий життєвий досвід втілити в слово, бо трагедія українських родин – це трагедію всієї України, а нам усім треба брати приклад із наших мужніх воїнів-захисників і бути єдиними в цьому; письменниця Раїса Харитонова зауважила, що війна стосується всіх, ів нас дуже потужні письменники, і це важливо; помічник командувача Об’єднаних сил ЗСУ Євген Силкін підкреслив, що книги, видані під час війни, залишаться нашим нащадкам як документ епохи; відома письменниця, секретар НСПУ Інна Ковальчук зазначила, що багато хто з нас не був психологічно готовий до таких шалених випробувань війною, яка торкнулася всіх, але чи має право людина вбити людину – так, якщо ця людина ворог, а ця книга – це наша потужна зброя; відомий український фотомитець і письменник Володимир Коскін розповів про окупацію, яку пережив, і зробив висновок, що українські поети пишуть про захист батьківщини, а російські – про знищення України; відомий поет із Херсонщини Олександр Гунько розповідав про жахи окупації, з якої вирвався, де арештовували і вбивали за українське за слово, яке для окупантів є потужною інформаційною зброєю, тому дуже важливо видавати такі книги, бо ми беремо участь в інформаційній боротьбі з рашистами; український журналіст, головний редактор газети “Слово Просвіти” Ігор Зоц зазначив, що це вартісна презентація, але й зауважив, що це суперечливе припущення щодо неготовності нашої літератури до отаких шалених випробувань, бо українська література дуже швидко відреагувала на війну і про це свідчать наші книжкові крамниці; відомий прозаїк Василь Трубай висловив думку, що будь-яка війна є рушієм прогресу – технологій і літератури, а література базується на конфлікті, війна – це конфлікт між життям і смертю, тому тепер твориться література не лише як документ епохи, а й та, що увиразнює всю силу українського слова; відомий український хореограф, письменник і журналіст Володимир Корнійчук наголосив на проблемах сучасних українських періодичних видань і закликав свідомих українців їх переплачувати, бо, підтримуючи друковане слово, ми наближаємо нашу Перемогу; відомий український поет Петро Засенко зазначив, що НСПУ працює й далі попри війну, а такі видання дуже важливі в наш час. Відомий український письменник і перекладач, секретар НСПУ Дмитро Чистяк підкреслив важливість цього видання і цієї презентації, які висвітлюють культурне життя України, а ця антологія – це важливий документ доби, і саме такі видання мали б представляти Україну за кордоном у перекладах, бо книжки наших письменників стали важливим джерелом в інформаційній роботі, а художні твори сучасних письменників фіксують переступний час і нашу історію. Також на презентації виступив секретар НСПУ і письменник Борис Пономаренко, який зазначив, що завдяки Міністерству культури та інформаційної політики України, НСПУ і видавництву “Саміт-книга” ми тепер маємо таке ошатне й потрібне в наш час видання, і дуже важливо, що голос письменника був почутий через цю книжку, бо війна – це величезне психологічне навантаження, а книжка і фіксує епоху, і дарує надію на якнайшвидшу перемогу, оскільки сьогодні пишеться трагічна історія нашого народу, трагічна, але й героїчна, тому ми маємо вижити як народ і як етнос. Пресслужба НСПУ Фото з відкритих джерел
Про-читання · “Пишеться трагічна історія нашого народу, трагічна, але й героїчна, тому ми маємо вижити як народ і як етнос”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Випробування вогнем

Цими днями в Національному музеї літератури відбулася презентація антології “Війна епохи постмодерну. Випробування вогнем” (видавництво “Саміт-книга”). Упорядкував і підготував до друку книгу голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський. Антологію надруковано на замовлення Державного підприємства “Центр захисту інформаційного простору України” за результатами відкритих мистецьких конкурсів Міністерства культури та інформаційної політики України. До книги ввійшли різні тексти: як за рівнем заглиблення в тему війни, так і за жанрами, зокрема висвітлена сучасна українська проза, публіцистика, есеїстика, а також подано історичні розвідки. Кожен автор – самобутній у своїй драматичній оповіді війни, кожен текст нагадує оголений нерв, тому це видання, таке потрібне в наш непростий час, не залишиться поза увагою читачів. Серед авторів книги Борис Артемов, Олег Баган, Надія Гармазій, Микола Гриценко, Олександр Гунько, Ігор Зоц, Тадей Карабович, Інна Ковальчук, Володимир Коскін, Олександр Марченко, Анатолій Матвійчук, В’ячеслав Медвідь, Галина Пагутяк, Наталка Поклад, Ірен Роздобудько, Михайло Сидоржевський, Євген Силкін, Андрій Содомора, Леся Степовичка, Ярослав Ткачівський, Леонід Тома, Сергій Тримбач, Василь Трубай, Наталка Фурса, Раїса Харитонова, Олександр Хоменко, Григорій Цимбалюк, Василь Шкляр, Артем Ясиновський. На презентацію завітали українські військові, представники громадськості, українські письменники та журналісти, зокрема генерал ЗСУ Сергій Наєв, керівник Державного підприємства “Центр захисту інформаційного простору” Максим Удовиченко, а також В’ячеслав Медвідь, Алла Малієнко, Володимир Кузьменко, Василь Трубай, Іван Степурін, Володимир Коскін, Раїса Царьова – Форост, Дмитро Чистяк, Раїса Харитонова, Микола Гриценко, Інна Ковальчук, Леонід Петровський, Борис Пономаренко, Наталя Колесніченко-Братунь, Раїса Сеннікова, Марія Воробей, Петро Засенко, Валерій і Артем Ясиновські, Олександр Божко, Сергій Тримбач, Микола Дудар, Олександр Гунько, Наталка Поклад, Євген Силкін, Ігор Зоц, Володимир Корнійчук, Віктор Кучерук, В’ячеслав Гук та інші. Михайло Сидоржевський зазначив, що жахлива війна увійшла в життя кожного українця, зокрема і письменників, які бо5 ронять кордони суверенної України і на фронті, і в тилу, проте, на превеликий жаль, деякі з них загинули, захищаючи батьківщину, але світла пам’ять про них назавжди залишиться в небайдужих сер5 цях українців. Також М. Сидоржевський зауважив, що це видання відбулося завдя5 ки фінансуванню держави, що дуже важ5 ливо, оскільки така потужна підтримка ук5 раїнського слова саме тепер окреслює чіт5 кі пріоритети не лише Національної спіл5 ки письменників України, а й держав5 ницьких інституцій, зокрема Міністерства культури та інформаційної політики Укра5 їни. Також голова НСПУ підкреслив, що українська ідентичність зберігається в на5 шій мові, культурі, історії, тому ворог так люто ненавидить нас і намагається знищи5 ти. Він також наголосив, що слово має працювати і працює, бо слово – це потуж5 на духовна зброя. М. Сидоржевський по5 дякував Міністерству культури та інфор5 маційної політики, видавництву “Саміт-книга” й авторам за вельми плідну спів5 працю. На презентацію завітав генерал-лейтенант, командувач Об’єднаних сил Збройних Сил України Сергій Наєв. Він зауважив, що ЗСУ стоять на сторожі кордонів України і роблять усе можливе, аби ворог не досягнув успіху на жодному з напрямків. Також він підкреслив важливість антології, яка правдиво висвітлює сучасну українську історію, бо живе слово письменника – це код української нації, а завдяки українським письменникам Україну знають далеко за межами нашої батьківщини. Керівник державного підприємства “Центр захисту інформаційного простору України” Максим Удовиченко зазначив, що цінність книг, виданих під час війни, неймовірна, бо такі видання не лише фіксують для наших нащадків драматичну історію сучасної України, а й дарують потужне емоційне послання, те, що зворушує душу, що не лишає байдужим людину в цей непростий час. Також на урочистому заході виступили: секретар Київської організації Національної спілки журналістів України Алла Малієнко, яка підкреслила важливість книжок, виданих під час війни, і побажала всім українцям найшвидшої перемоги; відповідальний секретар НСПУ Микола Гриценко
Про-читання · “Пишеться трагічна історія нашого народу, трагічна, але й героїчна, тому ми маємо вижити як народ і як етнос”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

У Києві перейменували п’ять бібліотек

У столиці перейменували п’ять бібліотек, назви яких були пов’язані з ідеологічними постатями росії. Таке рішення прийняли на пленарному засіданні Київської міської ради більшістю депутатів. Як зазначила депутатка Київської міської ради, голова постійної комісії з питань культури, туризму та суспільних комунікацій Вікторія Муха, перейменування бібліотек – це поступ очищення від маркерів “русского міра”. “Возвеличення рф, срср та російського імперіалізму недопустиме у столиці України. Ми зараз працюємо над тим, щоб врешті-решт позбутись всіх ідеологічних ворожих назв у нашому місті. Культурна кремлівська пропаганда десятиліттями намагалась знецінити нашу історію, наших людей, і зараз місто працює над тим, щоб відновити справедливість. У тому числі київські бібліотеки мають носити імена визначних українців”, – наголосила Вікторія Муха. У столиці перейменовано бібліотеки Централізованої бібліотечної системи Дніпровського та Шевченківського районів: б-ка ім. Костянтина Симонова – “Бібліотека на Воскресенці”; б-ка ім. Володимира Маяковського – “Бібліотека на Русанівці”; б-ка ім. Максима Горького – бібліотека ім. Миколи Куліша; б-ка ім. В. Дубініна для дітей – “Бібліотека імені Дмитра Білоуса для дітей”; б-ка ім. М. Чернишевського – “Бібліотека на Дегтярівській”. Власн. інф.
Очевидець і літописець · “До 1 грудня 1990 року в Україну мали бути повернені всі, хто відбував строкову військову службу поза межами республіки”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Збройні Сили України: перші кроки формування Епізоди з власного досвіду

Михайло КОСІВ Відразу після початку роботи новообраної Верховної Ради, 15 травня 1990 року, до мене звернувся настоятель храму, що в житловому масиві Левандівка (Залізничний район Львова) з непростим проханням, яке на перший погляд видавалося нездійсненним. Його сина нещодавно призвали на військову службу і заслали десь у Сибір. Що тоді в совєцькій армії панувала “дєдовщина”, себто жорстоке знущання старослуживих із новобранців, мабуть, багато хто пам’ятає. У нашому випадку була особлива ситуація. Хлопець з України – значить, “хахол прєзрєнний”. Що більше – він же “западєнєц”, значить, само собою, “бандєровєц”. Та ще, як виявилося з анкетних даних, – “попівський син”. Мало того, його батько – священник УГКЦ, уніят, ворог “істінной вєри православной”. До того ж, ранками та вечорами щось мурмоче “втіхаря”, собі під ніс. Ага – молиться. Тут уже з хлопця почалися такі знущання, які він не в змозі був витримувати, западала думка про самогубство. Був би заподіяв собі смерть, якби не Віра, усвідомлення, що це страшний, непростимий гріх перед Богом. З коротеньких, але жахливих листів до батьків стало очевидним: хлопця треба рятувати. У Києві я звернувся до високого військового керівництва республіки з депутатським проханням. Обіцяв натомість сприяти військовим у різних організаційних справах, надто – під час затвердження бюджету. На моє здивування, мене зрозуміли, почали діяти. Солдата десь у червні перевели служити на Яворівський полігон неподалік Львова. Отець духовний, із вдячности, розгорнув таку активну підтримку моєї депутатської діяльности, а згодом – моєї кандидатури на наступних виборах, – що мені доводилося його стримувати, адже це могло мати негативні наслідки. Аналогічних ситуацій із поверненням військовослужбовців до України було ще кілька. Це спонукало мене (в порозумінні з військовими) порушити перед Верховною Радою питання про проходження військової служби громадянами Української РСР винятково на території України. Питання було настільки гострим і актуальним для виборців, що викликало загальну підтримку. Ба більше: це був час, коли ми працювали над текстом “Декларації про державний суверенітет України” (автором одного з проєктів судилося також бути й мені). Так от, у цей перший основоположний документ нашої свободи і відродження державности, прийнятий 16 липня 1990 року, ми записали в окремий розділ ІХ “Зовнішня і внутрішня безпека” таку правову норму: “Українська РСР має право на власні Збройні Сили… Українська РСР визначає порядок про$ ходження військової служби громадянами Республіки. Громадяни Української РСР проходять дійсну військову службу, як правило, на те$ риторії Республіки і не можуть використо$ вуватись у військових цілях за її межами без згоди Верховної Ради Української РСР”. Само собою, такі категоричні рішення не могли бути ухвалені без узгодження із генералітетом військових округів, які дислокувалися на території України. І вони сприяли, підтримували нас у цій справі. Адже зрозуміло – їм також хотілося бути повноправними командирами у своєму війську, вирішувати організаційні проблеми тут, на місці, а не звертатися з кожною дрібницею до московських зверхників. Хоча, звісно, було чимало таких, що приходили до нас у Комітет із серйозними запереченнями, навіть застереженнями про можливі воєнні сутички, конфлікти, збройне протистояння. Насамперед – з москвою. Бо як ділити сформовані військові частини, особовий склад, офіцерів, а тим паче – спільне озброєння, склади озброєння, обмундирувань, харчових запасів? А що робити з Чорноморським ВМФ? Питання справді не надумані, складні. Та ми з ними впоралися. За два тижні після ухвалення “Декларації”, 30 липня 1990 року, Верховна Рада схвалила Постанову “Про проходження строкової військової служби громадянами Української РСР та використання працівників правоохоронних органів республіки за її межами”. Згідно з цим документом усі працівники, що брали участь у забезпеченні громадського порядку поза межами України, мали бути протягом одного місяця повернені додому. А до 1 грудня 1990 року в Україну мали бути повернені всі, хто відбував строкову військову службу поза межами республіки. Про історичну важливість цих перших рішучих кроків у створенні власних Збройних Сил ми маємо сьогодні згадувати, знати, розуміти їхнє значення. Щоправда, не все йшло так гладко й швидко, як нам хотілося. 10 жовтня ми змушені були прийняти ще одну Постанову, в якій констатувалося про незадовільне виконання попередньої та вводилися нові завдання для Кабінету Міністрів і виконавчих органів на місцях. Та все-таки процес формування Збройних Сил України почався. Одначе сьогодні не можемо не згадати, що в тому ІХ “оборонному” розділі Декларації було “з голосу” введене положення, яке завдало Україні багато ускладнень. Цитую: “Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї”. Поки існував союз, ці принципи “висіли в повітрі”. Та коли 24 серпня 1991 р. ми ухвалили “Акт проголошення незалежності України”, нам про них почали дуже активно нагадувати. До речі, не лише з москви, але не менш категорично й зі США, НАТО, країн Заходу. І це потребує роз’яснення. У 2000 році, до 10-ї річниці прийняття “Декларації”, Асоціація народних депутатів України видала святкову книжечку із її текстом, поіменним списком депутатів та результатами їхнього голосування, післямовою. Дуже цікавою тут є передмова Івана Степановича Плюща, який згадує: “Напередодні 16 липня, під завершення обговорення проекту Декларації, народний депутат Іван Драч запропонував, щоб Україна була без’ядерною і позаблоковою державою. Під кінець робочого дня 13-го липня, в п’ятницю, багато депутатів вимагали виступити… 16 липня зранку, до відкриття сесії… до мене заходили не менш як двадцять впливових депутатів, і кожен просив дати можливість виступити…” Так от, проти цієї пропозиції Драча мий хотіли виступити. Нам не дали такої можливості, і вона пройшла. Далекоглядні люди заспокоювали нас, розбурханих: що ж, якби така пропозиція на пленарному засіданні сесії українського парламенту не прозвучала (а вона через пряму трансляцію стала відомою на цілий світ), ми б могли не торкатися питань позаблоковости, без’ядерности нашої новоутвореної держави. А тепер, коли це пролунало, що про нас подумають? А москва, не маймо жодних сумнівів, розпочне кричати про ядерну небезпеку з боку України на весь світ. (Тільки в думках, наперед забігаючи, маленьким штрихом зафіксуймо: яку величезну історичну справу здійснив Президент Порошенко, коли за його ініціативою й наполяганням у “Конституцію України” було внесено принцип: Україна ставить своїм завданням членство в ЄС і НАТО). Іван Драч жодним чином не хотів пояснити нам, представникам Народної Ради, причини чи підстави свого задуму. Секрет в кулуарах, з умовою абсолютної таємности, відкрив Дмитро Павличко: Драч, мовляв, виконав прохання найвищих державних чинників США, де вони удвох недавно виступали з презентацією своєї поезії. Отож, на них і вийшли через тамтешні літературні кола. Але навіщо це було їм? Ядерна зброя мала на території України тільки своє місце розташування, а весь догляд за нею – управління, система збереження, захисту, зрештою – “кнопка запуску” – була поза нами, там, у них, умовно кажучи – в москві. Уся руйнівна сила цього жахіття була скерована на стратегічні об’єкти США, Європи. Ану ж, якась необачність, злий умисел, провокація… Що тоді? По суті, Кравчук не віддавав добровільно цієї зброї, по неї просто приїхали і забрали. Чи він міг не давати, чинити опір? Можливо, й міг би. Але – наслідки. Хтось це сьогодні може прорахувати? Адже очевидно: США і Захід були б тоді не на нашому боці… Гаразд. До дня злочинного гекачепістського заколоту в москві, 19 серпня 1991 р., від прийняття “Декларації” минули один рік, один місяць і три дні, а військові з’єднання, які дислокувалися в Україні, вже абсолютно не мали наміру виступати проти народу. Навіть більше: до нас, у Львівський облвиконком, приходили представники “Залізної дивізії” й пропонували взяти місцеву владу під свій захист, якби щось трапилося. Після того, як на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. увесь Український Народ (понад 90%) одностайно підтвердив “Акт проголошення незалежності України”, ми почали законодавчо закріплювати формування власних Збройних Сил. 6 грудня 1991 року була прийнята Постанова Верховної Ради “Про текст військової присяги”. Мені довелося працювати над цим текстом і представляти його на сесії. Згадую про це тому, що змушений визнати: нам не вдалося в цьому тексті (який чинний до сьогодні) відстояти назву (зрештою – юридичний термін) “Український Hарод”, комуняки вперлися і записали здеформоване визначення “народ України”. Тому що, мовляв, на території України проживають не лише українці, але й представники інших національностей. Внаслідок цього в тексті присяги є слова: “…Урочисто клянусь народу України…” І наприкінці окремим рядком: “Я присягаю ніколи не зрадити народу України”. Упевнений: сучасні парламентарі мають привести “Текст військової присяги” у відповідність до вимог Конституції України (1996 р.), яка починається словами: “Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей…” Отож, згідно з Конституцією – немає “народу України”, є – “Український народ”. Таким не можна нехтувати. Мені довелося побувати на багатьох урочистих акціях прийняття присяги у військових частинах, що дислокувалися на території Львівщини. Був один випадок, про який хочу згадати окремо. У селі Калинів на Самбірщині й у містечку Хирів розташовувалися дві частини десантних повітряно-штурмових військ. Разом зі своїми бойовими гвинтокрилами. У цих частинах командири (та й чимало десантників, пілотів) були росіянами за національністю. Зрозуміло, що до них звернулися колеги з “історичної батьківщини” з пропозицією перебратися (звісно, на машинах) до них. Уже був підготовлений плацдарм під Ростовом. Їх запевнювали у забезпеченні вільного коридору перельоту через кордон. Але були такі, що сумнівалися, й такі, що відверто заявляли про незгоду. Вони й повідомили нам у облвиконком про ситуацію – в день вильоту. В’ячеслав Чорновіл і Степан Давимука (голова обласної ради і голова облвиконкому) вирішили, що до них має поїхати заступник голови облвиконкому з гуманітарної політики Михайло Косів. Може, йому якось вдасться переконати їх залишитися… Це було незадовго до нового року. Поїхав службовим авто десь після 12-ї години. Господарі мене впустили на територію і зачинили браму. Розмова все відкладалася через якісь їхні суперважливі справи. Але й з території мене не відпускали: міг, мовляв, комусь повідомити, організувати якісь заходи. До мене підійшов механік Михайло з міста Косова, який обслуговував вертольоти, робив при потребі поточний ремонт. Сказав, що з ними не поїде – чого б то йому, гуцулові, їхати до тієї московії. А от окремі офіцери, які теж підходили до мене, довідавшись, що я депутат Верховної Ради України, – зверхньо заявляли: та ми за кілька годин можемо захопити ваш Київ! Ми знаємо, як це робиться, і вміємо це робити!.. Уже під вечір на територію частини приїхала машина командира з його дружиною. Він суворо спитав її: “Де діти, де валізи?” Вона – теж рішуче, але зі сльозами і в голосі, й на очах: “Толю! Ти що надумав? Ну, ти там влаштуєшся, будеш служити, а мене з дітьми ти де дінеш? У нас тут квартира, діти пішли до школи, в садочок, а там – ми що, будемо на твоєму полігоні?!” Вони говорили між собою російською. Зміст точний, хоча не буквальний. Командир Анатолій зупинив збір і покликав своїх підлеглих до якогось приміщення, куди мене не пустили. Біля мене командирова дружина вже вголос плаче й без кінця перепитує: “Ну, ви нас не обдурите? Ви нас переслідувати не будете? Толя зможе і далі тут служити? Він же більше нічого робити не вміє…” Я, як тільки міг, заспокоював її: у нас немає інших спеціалістів, які могли би служити тут. Всі залишаться на своїх місцях. Уже зовсім стемніло, коли до мене підійшли військові й повідомили: “Ми вирішили залишатись. Можете повертатися, й перекажіть там, у вас, про наше рішення”. Поміж собою вони ще розбиралися досить довго. Деталей не знаю. На 19 січня 1992 року призначили день присяги на вірність Українському народові. Переказали, що без мене урочистості не починатимуть. Мушу бути – як призвідця. Знову приїхав. Священники освятили воду, окропили всіх воїнів. Я стояв на борту машини серед командирів. Після урочистостей – святкове прийняття. За те, що мене минулого разу не пригостили як годиться, ще й тримали замкненим, господарі намагалися “надолужити згаяне”. Тож мусив вибрати момент і втекти, бо якби залишився, то вже вийти сам би не зміг. На прохідній вартові віддавали мені честь, мовби якомусь своєму чину. 19.01.2024 р.
Тільки в “СП” · “Майстер широкого екрану зазирнув у понівечену душу українців, які два роки поспіль потерпали від нацистських окупантів”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

“Україна в огні”: трагічне пророцтво

30 січня 1944 р., тобто 80 років тому, відбулася “громадянська страта” українського кінорежисера Олександра Довженка. У кремлівському кабінеті Сталіна ідеологічно і політично засудили повість “Україна в огні”, зміст і дух якої розлютили “вождя народів”. Він заборонив не просто твір, а історичну правду про трагічні обставини війни в Україні. “Велика вдовиця”, як називав митець Україну, втратила тоді близько 15 мільйонів своїх синів і доньок. Їхня жертовність спонукала майстра великого екрану до висвітлення трагедійності, адже “не один, може, народ у світі не понесе таких важких втрат, як наш український народ”. Довженко писав про велику руїну із сумним пророцтвом – “не понесе”, ніби заглядав у катастрофічне майбутнє. Колишній вояк армії УНР і військовий кореспондент добре знав ціну війни, особисто бачив її жертв, тому в його словах постає нескореність українства: “Так не підкорятися, так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки”. Десять років російсько-української війни, починаючи від “кіборгів” і до героїв Бахмута, доводять правдивість його пророцтва. Василь МАРОЧКО, доктор історичних наук, професор Фронтовий шлях кореспондента Довженка, сповнений болю, розпачу і зневіри, тривав близько року. 24 лютого 1943 р. його звільнили в “запас РСЧА”, а 31 березня присвоїли звання полковника. Пропагандистський фронт виявився не менш ризикованим, позаяк доводилося маневрувати між людиноненависницькими ідеологіями ХХ століття – націонал-соціалізмом і більшовизмом. У квітні його запросили до Республіканської комісії зі встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських окупантів. Довженко сприймав світ глибиною внутрішнього потрясіння, особливим національним темпераментом у пекельну годину фізичного й духовного нищення великого народу. Пророчими стали його слова про те, що український народ, який завжди боровся за своє визволення від загарбників, воює і жертвує “за все слов’янство, за поневолене людство”. Він усвідомлював історичний момент істини. Коли гинули історія і культура українців, митець наполегливо просував ідею власного українського музею війни, адже зникне історична пам’ять, як зникла вона про славних запорожців, від яких “майже нічого не лишилось після того, як погнили їх онучі й клейноди і потрухли горілчані баклаги”. 17 квітня 1943 р. Довженко переконував голову Раднаркому УРСР Л. Корнійця в необхідності створення такого музею, тому що в московському була представлена лише Білорусія, а Україна – відсутня. Його дратувало упосліджене ставлення до власної героїчної історії: чому ми завжди соромимось “виставлятися перед світом ні в цілому вигляді, ні в пораненому”. У ньому говорив художник і українець одночасно. Яким трагічним і актуальним постає його заклик, враховуючи зруйновані Росією українські міста і села, покалічених і вбитих мирних мешканців, особливо дітей – невинних жертв російської агресії. На початку липня 1943 р. фронт поступово котився на Захід. Довженко перебував на адміністративному кордоні радянської України, зафіксувавши свій емоційний стан у щоденнику: “Я не впав на рідну землю на коліна, не заплакав, я мовчав. Передо мною була рідна моя земля, неорана, за$ смічена, з сплюндрованими селами. Земля завойована, одвічна моя полонена. Скрізь жінки. Одні жінки та діти, де-не-де чоловік трухлявий, худий, согбенний, забитий і неначе хворий”. Великий провидець ніби їхав у потязі Київ – Перемишль, у якому лише жінки й діти, інколи сивочолий чи кульгавий дідуган. Одвічно кимось “полонена” Україна у криваві жнива 1943 р. мала сумний вигляд: “неорані поля”, “дикий соняшник з полином”, як гіркий присмак пошматованої війною України, “дика краса” і “скрізь побиті танки на полях край села”, а “по шляхах і в полі людські й німецькі трупи”, “поруйновані хати, величезні численні ями од бомб – дорога смерті”. Таке враження, ніби Довженко відвідав Бучу, Ірпінь навесні 2022 р., понівечені будинки Харкова, Чернігова, рідного йому Глухова у січні 2024 р. Окопи і ями від вибухів “поточили село, мов шашель” дерево. У Довженка особлива мова, яка глибоко пронизана народною мудрістю і образністю. Він не випадково використав вислів “людські й німецькі трупи”, тому що окупант і вбивця – це нелюди. У липні-серпні 1943 р. досвідчений режисер, який фільмував події для документальної стрічки, опинився біля Харкова. Довкола суцільна руїна – “неначе рука смерті торкнулася нашої землі”, а снаряди падали “поверхом нижче, у кімнату”. Довженко згадує Салтівку (район Харкова), яка лежала в руїнах, ніби не встигли прибрати за 80 років. Зустрічався з бійцями, “бачив в їхніх очах заховане страждання і страх смерті”. Об’єктив кінокамери фіксує зовнішній світ, але він неспроможний просвітити душу людини, побачити її переживання, спокуту, біль. Режисер був шокований зізнанням молодої жінки, яку залишили на поталу окупантам, а “визволителі” звинувачували її у земних гріхах – “караємо наших жінок”, виміщуючи “свою злість рогоносців на бабах і дівках”. Кінорежисер відчув глибину несправедливості і духовної руїни, адже “неправильно і глупо” чинити самосуд над ними, тому що радянська влада не захистила їх у червні 1941 р., ганебно драпала через Дніпро, Десну і Дон. Партократи поверталися, ховаючись на вулицях Сум за спини солдат від першого гуркоту снаряда. 23 серпня 1943 р. Довженко увійшов до звільненого Харкова. Він не помітив урядовців, які б розмовляли з народом, “утішали його, підносили його занепавший дух, наставляючи на добро, на нове життя”, звісно, не витирали “удовам сльози”, не “розмовляли з пораненими, покаліченими”. Чиновники, які поверталися з евакуації зі своїми родинами, не могли і не хотіли збагнути “природу окупації”. Вони “ловили вудками рибу в Донці”, жерли страви по “першій категорії”. Емоційно, але справедливо, тому що глибокий тил приспав їхнє сумління, але не вірність ідеології. Україна знемагала, підпливала кривавими рівчаками. 28 серпня Довженко наважився прочитати М. Хрущову сценарій “України в огні”, який йому “дуже сподобався, і він висловив думку про необхідність надрукування його окремою книжкою на руській і українській мові”. Відчувши підтримку і свіжість крокодилячої сльози, Довженко запропонував Хрущову ідею про запровадження ордена Богдана Хмельницького, новий обряд шлюбу в ЗАГСі, а також очолити відбудову України, збільшити українським селянам земельні ділянки до одного гектара. Актуальне питання про наділення землею тих, хто її зрошує власною кров’ю на фронтах сучасної російсько-української війни. 6 грудня 1943 р. Довженко завершив роботу над фільмом “Битва за нашу Радянську Україну”, остерігався, що уряд її “заборонить чи примусить мене її зіпсувати різними показами важкого”. Внутрішній ментальний та ідеологічний конфлікт між митцем і владою не полишав його, тому що він знав про готовність “паршивих” чиновників на “бравурний шухер”, щоб спокійно і професійно “обдурювати світ, одвертаючись од трагічної правди – од руйнування України німцями, а часом і нами в силу тяжких безвихідних обставин”. У документальному фільмові “Битва за Україну”, який переглянули в кінотеатрах і на фронті, Довженко стримано і дозовано висвітлював трагічну долю України. Картину позитивно сприйняли у Кремлі, але орден не виписали, ніби очікували і прагнули “Довженкової жертви”. Митець просував коридорами влади ідею “України в огні”. На початку листопада його прийняв секретар ЦК ВКП(б), заступник голови Раднаркому СРСР Г. Маленков, “задушно і привітно подякував з приводу “Битви”, яка “вподобалась уряду і політбюро надзвичайно”. Розмова між ними була відвертою і з боку режисера застережливою стосовно змісту оповідання, аби “не збаламутив я народ своїми критичними висловлюваннями”. Окрилений підтримкою союзних можновладців, публічним показом “Битви” в кінотеатрах і навіть за кордоном, Довженко втратив пильність. Сталося запаморочення від байдужого споглядання чиновників, яке сприйняв за успіх у прориві ідеологічного бастіону. Маленков, який набирав номенклатурної ваги в коридорах влади, дав згоду на друк твору “цілком і негайно”. Він, якщо повірити записам митця, розмовляв із ним про “наших армійських дурнів, у яких немає любові і співчуття до народу, про чужих районщиків, про підозри, арешти і проче непотрібне і шкідливе”, а також про виділення колгоспникам не 0,25, а гектара присадибної землі. Емоції переповнювали від очікування мистецького тріумфу, а застереження пленталися у хвості. У літаку з Москви до Харкова, а звідти до Києва, Довженко почувався спокійно, величаво, заочно бажав здоров’я Сталіну, Маленкову, Хрущову, Д. Коротченку, Л. Корнійцю, але забув про своє хворе серце, яке нагадувало щемливим і гострим болем у грудях. 6 листопада 1943 р. митець повернувся до звільненого Києва. Перше враження гнітюче: “Нема дітей, нема дівчат, нема юнаків. Тільки баби та каліки”. Довоєнне мільйонне місто завмерло, бо залишилося “на руїнах тисяч п’ятдесят”. У вцілілих кварталах “енкаведисти і енкагебисти” поводилися “як завойовники”: похапали собі “всі кращі будинки міста”, залишені тими, хто опинився в окупації. Їх вважали зрадниками, які співпрацювали з фашистами, тому стали людьми “другорядними”. У місті, блукаючи Хрещатиком і Печерськими пагорбами, помер від голоду батько режисера. Окупанти вигнали батьків із квартири, тому вони мешкали в занедбаному притулку для літніх людей. 26 листопада Довженко повернувся з мамою до Москви, але у столиці на нього чекала драматична звістка: “моя повість “Україна в огні” не вподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки”. На душі кінорежисера було справді “тяжко” і “тоскно”, адже “пропало марно більше року роботи”, а ще “возрадуються вразі і дрібні чиновники перелякаються мене і стануть зневажати”. Але не ця обставина вразила митця і громадянина, а небажання Сталіна почути правду про руїну України. Довженкові враз стало ясно: “Прикрита і замк$ нена правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона непотрібна і ніщо, видимо, непотрібно, крім панегірика”. Розвіялись ілюзії, запевнення Хрущова і Маленкова, які перекреслив синій олівець Сталіна на полях повісті. Він відредагував не лише Довженка, а духовний світ переважної більшості радянського суспільства, яка ридатиме в день його смерті. Заборона повісті глибоко поранила її автора. Його рефлексії, зафіксовані в щоденнику, ставали дедалі гострішими, відвертішими, сердитими і навіть гнівними. Довідавшись, що союзники не показували його “Битву” у США та Англії, Довженко називав їх “дозіровщиками нашої крові”, які “ненавидять нас і зневажають”. Ніхто тоді не рахувався з мільйонами полеглих українців, тому що гинули інші народи. Лише тепер, коли підступно вбито десятки тисяч українців під бомбами й ракетами Росії, світ ніби схаменувся, але звиклі до чужої смерті, очікувано спостерігають крізь вузькі зіниці. У зруйнованому Києві батько Довженка проклинав Сталіна “за невміння правити і воювати, за те, що мало готував народ до війни і віддав Україну на розорення Гітлеру”. Петро Семенович не дуже шанував радянську владу, але чомусь його орденоносний син згадав про батьківські прокляття Гітлера і Сталіна, ніби намагався його устами висловити власні почуття. Усвідомлення висвітленої в “Україні в огні” правди про страждання українського народу додавали її автору сил і мужності. Він почувався пригнобленим, але нескореним, “не дивлячись на громадянську смерть” від ядовитого жала вождя. Режисер був гордий за власний вчинок, адже решта письменників мовчала: “Я написав оповідання чесно, отак, як воно є, і як я бачу життя і страждання мого народу”. Його твір встигли прочитати, тому вдалося зберегти від неправди “не одну сотню людей”, хоч кривду війни відчули і збагнули мільйони. Довженко знав, що його “будуть обвинувачувати в націоналізмові, в християнізмі і всепрощенстві, будуть судити за нехтування класової боротьби і ревізію виховання молоді, яка зараз героїчно б’ється на всіх грізних історичних фронтах”. Майстер широкого екрану зазирнув у понівечену душу українців, які два роки поспіль потерпали від нацистських окупантів, очікуючи зневаги і репресій від “визволителів”. Він застерігав від помсти, особливо тим, хто не вчинив злочину. “Ми, визволителі, всі до єдиного давно вже забули, що ми трохи винуваті перед ними, дезертиро-оточено-пристосуванцями. Ми славні воїни, але у нас не вистачило звичайної
Пошта “СП” · “У Довженка вистачило духу “органічно заступити/ ся за народ свій, що несе тяжкі утрати у війні”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

людської доброти до своїх рідних людей”, – з болем у серці занотував Довженко у щоденнику. А звідки з’явитися “людській доброті”, коли у Сталіна замість християнського милосердя було вмонтовано чип класової ненависті більшовицького ґатунку? У Довженка вистачило духу “органічно заступитися за народ свій, що несе тяжкі утрати у війні”, тому що вважав себе частиною великого і героїчного народу. Його християнську місію праведників, адже воюють за звільнення рідної України, може відчути “лише той, хто був в ній, на її пожарах сьогодні, а не по газетах чи салютах обчислює її перемоги, втикаючи паперові прапорці у мертву географічну карту”. Застереження сучасним диванним коментаторам, бравурним “марафонцям” єдиного інформаційного простору, переляканим політикам. Фронтовий кореспондент Довженко бачив “наживо” війну, яка позбавила життя мільйонів українців. Руїни і невимовне горе надихали його говорити правду. За таких обставин звинувачення у “проповіді націоналізму”, яке він почув 28 листопада від Хрущова, розіп’яло митця живцем. Сталінська заочна анафема відгукнулася сумними церковними дзвонами. Лише мама Одарка Єрмолаївна і дружина Юля підтримували, а інакше “умер би, щоб не жити і не мучитись”. Друзі та тимчасові попутники почали цуратися. Давній знайомий і друг Ю. Яновський відмовився друкувати оповідання Довженка “Перемога”, тому режисер відчув, що в “житті почнуться нові смутні і тяжкі часи”. Але доля українців виявилася значно гіршою, тому й переймався ними. Йому повідомили, що на фронті масово “загибає велике множество мобілізованих на Україні, звільнених громадян”, яких “звуть, здається, чорносвитками”. Їх, ніби штрафників, що перебували юнаками на окупованій території, кинули в бій, навіть не переодягнувши у військову форму. У грудні 1943 – січні 1944 р. Довженко побоювався, що сталінський гнів торкнеться його родини, близьких друзів, колег. Заборона “України в огні” виснажувала, поглиблювала творчу депресію: “не хочеться ні жити, ні думати”. Почав згадувати про зруйновані храми в Україні, а натомість визнав “найпотворнішими” будинки ЦК партії, Раднаркому, КВО, які жодним чином не могли претендувати на “позитивний знак епохи”. Відчувалася звичайна людська образа на владу, на політичне керівництво, яке несправедливо наїжилось проти митця. Чутки про невдоволення Сталіна твором режисера просочувались в інтелектуальному середовищі. Московську квартиру Довженка відвідав Остап Вишня, який повертався з таборів, інколи телефонував письменник О. Фадєєв, професор І. Соколянський, художник М. Глущенко. Він чув від колег про завершення Д. Шостаковичем 8-ї симфонії, але “Правда” промовчала – жодної героїчної і патетичної рецензії. Причина ідеологічно банальна: “твір трагедійний і тому контрреволюційний і антирадянський”. Довженко, переосмислюючи почуте, поспівчував композитору: під час наступу фашистів маестро “писав річ бойову, оптимістичну, а зараз, коли ми наступаємо і б’ємо ворога, він пише трагедію?”. У кремлівських диригентів склалося підозріле враження: “Значить, наша перемога для Шостаковича трагедія”. Щось подібне Довженко спостерігав іза собою, адже видатним постатям “завжди при всіх ладах жилося неуютно і тоскно”. Він уже давно “виріс із своєї кінематографії”, але “жити і творити народу добро мені не судилося”, а залишились там “немічні люди”. Спокута і душевний біль не полишали художника великого екрану. Він думав написати листа Сталіну, пояснити свій творчий задум. 21 грудня 1943 р. зустрівся з чеським політиком Едвардом Бенешем на засіданні Всеслов’янського комітету, навіть отримав від нього запрошення до Чехословаччини після війни. Два місяці режисер перебував у підвішеному стані, але відчував “на шиї своїй петлю націоналізму”. Гадав, що від публічної розправи його рятує “рука Сталіна”, бо інакше б “розідрали мене досі в шмаття за “націоналізм””. Його непокоїла думка: чому любов до батьківщини є націоналізмом? 3 січня він намагався донести її Хрущову, але зрозумів межу “жорстокості людської”, ніби “ворог народу, себто я”. Ознаки душевного каяття супроводжувалися сумнівом: “нащо я так убиваюся за долею українського народу, чого оплакую його, чого боюся за його долю, кричу про труднощі і страждання”. Переймався, тому що влада байдуже споглядала, охороняла власні політичні ідеологеми про інтернаціоналізм. Він знав, що загальні втрати у війні сягнули тоді 40 мільйонів осіб. Камерне судилище, яке мало ритуальні ознаки “громадянської страти” митця, розпочалося у кремлівському кабінеті Сталіна 30 січня о 21:05, а завершилося о 22:20. На столі “товариша Сталіна” лежав рукопис “України в огні”, а суддями були урядовці – В. Молотов, Г. Маленков, Л. Берія, А. Мікоян, М. Хрущов, К. Ворошилов, агітпроповець О. Щербаков. Від них тягнуло трупним запахом сотень тисяч репресованих людей. Серед запрошених були українські урядовці – Д. Коротченко, Л. Корнієць, М. Гречуха, письменники – М. Бажан, О. Корнійчук, М. Рильський, П. Пономаренко, професор О. Богомолець. Сталін прочитав рукопис, на полях якого залишив власні відгуки: “Ех” “Ах”, “Ну-ну”! Вирок гірший за смерть: твір є ревізією ленінізму, вилазкою проти партії і влади, проти колгоспного селянства, позбавлений жодного “позитивного героя”, “націоналістична ідеологія”, “націоналістична позиція”. Присутній Берія, який давно гострив ножа на Довженка, лише чекав команди. Сталін вигадав іншу форму покарання: заборонив режисерові писати і фільмувати, оточивши агентами і політрецензентами. Його звільнили з усіх державних комітетів, особливо з Комітету зі сталінських премій, а 1 березня позбавили посади художнього керівника Київської кіностудії. 12 березня 1944 р. загальні збори Спілки письменників України продовжили терзати українського Прометея. Вони гнівно засудили твір “Україна в огні”, визнали його “шкідливим”. Особливо розійшовся О. Корнійчук, який вважав, що Довженко “спаплюжив один із найдорожчих для українського народу і української літератури образів – образ нашої жінки”. Решта письменників, серед яких колишні друзі М. Бажан та інші, по-кріпацькому зауважили, що митець “не хотів мислити по-партійному”, “не володів ленінізмом”, “не вірив в сили свого народу”, “зазнався”. Представник ЦК КП(б)У К. Литвин звинуватив режисера в антисемітизмі, “наклепах” на партію і народ. Саме про нього згадував Довженко у щоденниках, коли чиновник ховався за спини солдат у Сумах від далекого свисту снарядів. Але були й ті, хто намагався “пом’якшити його помилки”. На державні і громадські посади, які обіймав Довженко, призначили інших. Твори митця “Україна в огні”, “Перемога” заборонили друкувати за рішенням Головліту СРСР (орган політичної цензури). Розправа завершилась, а її відлуння супроводжувало митця усе подальше життя. Духовна і моральна травма виснажувала хворе серце митця, який вважав себе “зневаженим убогими властями і друзями при владі України”. У листопаді 1945 р. Довженко занотував у щоденнику: “Не в тому помилка була мого життя, що я написав “Україну в огні”, а в тому, що змовчав перед Сталіним про їхню нечесність”. Ущемлена совість і гідність, гіркота образи спонукали його до подібного висновку. Можливо, вождь і вибачив би Довженка за сміливість власної думки у кремлівському кабінеті, але ніколи не простив би його оціночних суджень у щоденникових записах. Ніколи. Вони не лежали на столі у Сталіна, лише повість “Україна в огні”. Десять повоєнних років виявилися творчими митарствами митця. Йому дозволили знімати фільм “Мічурін”, але з одіозним приставом – агрономом, академіком Лисенком. Він обрізав будь-які пагони творчості, їхню гіркоту про нашу трагічну історію. Не встиг Довженко завершити і “Поему про море”, тобто про будівництво Каховської ГЕС, яку російські окупанти підірвали у 2023 р. Справді, гасло митця “наше море – наше горе” обернулося трагедією.
Пошта “СП” · “У Довженка вистачило духу “органічно заступити/ ся за народ свій, що несе тяжкі утрати у війні”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Свою землячку пам’ятаєм

Микола РОМАНЮК, вчитель історії, Кропивниччина Днями в Іванівській філії було проведено захід до дня народження Тамари Гнатівни Журби – “Лагідна земля”, на якому учні мали змогу вкотре ознайомитись зі “Словом значущим” нашої поетеси, була організована експозиція з особистими речами (друкарська машинка, машинопис, літературні видання, які виписувались в 90-ті рр., фото), на заході діти слухали пісню-романс на слова пані Тамари, авторства барда Олександра Лазарєва “Не чекай” у двох інтерпретаціях – у виконанні автора та Любові Лісової, читались вірші про Україну, Долинську та Іванівку. Ні шум Ла Плати не втіша, Ні обшир неба голубого. Мовчить до місяця чужого Чиясь заблукана душа. Тамара Гнатівна Журба народилася 16 січня 1939 року в селищі Зелене Дзержинського району м. Кривого Рогу. Поетеса, член Спілки письменників України (з 1983 року). З 1968 року жила в селі Іванівка. Працювала завідувачкою бібліотеки, вихователькою в дитячому садку. Як шум доріг затихне вдалині, Так глухо стане в серденькові Геби, Бо жодного світання у вікні, І жодного ліхтарика у небі, Темніють став і вулиця й хати, І ніч сплива й нечутно того плину, І лиш земним сузір’ям з темноти, Нам світить біле полум’я жасмину, Та птах нічний озветься де-не-де, Ми тут, ми тут в оцім зеленім раї, Ану ж бо тихше... Ніби хтось іде, Серед степів село моє шукає. Друкувалась з 1971 року. Авторка поетичних книг „Дотиком серця”, “Лагідна земля”, “Жіноча розмова”, “Зимова флейта”, книги поезій для дітей “Звідкіля ти, журавлятко?”. Учасниця VІ Всеукраїнської наради молодих літераторів. За збірку “Лагідна земля” нагороджена обласною премією імені Ю. Яновського. За книгу поезій “Зимова флейта” стала переможцем обласної літературної премії імені Євгена Маланюка за 2004 рік у номінації “Художня література”. З 2005 по 2021 рік мешкала в Аргентині, де написала ще три неопубліковані збірки, дві дитячої поезії “Абетка” та “У Чаклунському лісі” і одну дорослої – “Недописаний сюжет”. Всесвітнього російського народного збору самодержець заявив: “Багатодітність, велика сім’я мають стати нормою, способом життя для всіх народів росії. Зберігається традиція міцної, багатопоколінної сім’ї, де виховуються четверо, п’ятеро і більше дітей”. За його ж словами, раніше в родинах було по 7-8 дітей, а подекуди й більше. По-перше, сказане стосується насамперед нацменшин. Мусульманки без подібних закликів дають собі раду. Їхні звичаї забороняють переривати вагітність. Подруге, що ж приховує пропаговане? Не вистачає мобілізованих поневолювати “братні народи?” На карті рф з 1924 до 1991 року красувалося місто свердловськ. Після того повернули попередню назву – єкатєринбург. Вшанували “вражу бабу, кляту суку” Катерину ІІ. Саме там у 2000–2003 рр. збудовано храм на крові – на місці будинку, в якому вночі 17 червня 1918 р. більшовики розстріляли останнього російського імператора, його сім’ю і чотирьох слуг. Храм на крові – одвічна ординська кровожерлива політика кремлівських верховодів. Другий президент України вказав на діагноз путіна – “психічний розлад”. З хворої голови на здорову – заява самодержавного: “Одеса – російське місто”. Чому ж його бомбардують, стирають з лиця землі? Бий свій свого, щоб чужі й духу боялися? Насправді ж усе злодійське заради головного – правити в московії до останнього подиху.
Пошта “СП” · “У Довженка вистачило духу “органічно заступити/ ся за народ свій, що несе тяжкі утрати у війні”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Храм на крові

Вадим ПЕПА, письменник Нестямні кремлівські верховоди взимку знову заповзялися ввергнути Україну в холоднечу. Ординського замісу рф бомбардує гіперзвуковими ракетами, “шахедами”, “градами”, новітніми системами залпового вогню теплоелектростанції, щоб знищити енергетику в Україні. Замахуються божевільні й на атомні станції, хоча це загрожує вселенській згубі. Понад усе путін прагне вивести український народ на мороз. Оскаженілі не питають скалічених і поранених, якого вони роду-племені. Не з’ясовують, кого вбивають – російськомовних чи питомих українців. Інтернет волає про злочини вовків в овечих шкурах: “З початку широкомасштабного вторгнення росія пошкодила 1480 об’єктів медзакладів”, “У Херсоні російським обстрілом зруйновано освітній заклад”, “Під Маріуполем рашисти привласнюють будинки місцевих власників”, “Загарбники завершують формування репресивного апарату на окупованих територіях” тощо. Другий президент України Леонід Кучма свого часу спілкувався з претендентом на довічну владу в кремлі. Нещодавно Кучма заявив: “путін маніакально одержимий Україною через психічний розлад… вішає лапшу всьому світу”. На засіданні так званого
Книжка в газеті · “Коли мене запитали котра година я відповів: війна” · с. 8сторінка оригіналу ↗

На сторінках мілітарної літератури

Нині в українській літературі відкриваються нові сторінки з мілітарним дискурсом, котрий істотно підкориговує уявлення про неї як наскрізь переповнену лише сердечними переживаннями, характерні новим психотипом автора й героя – воїна, який, живлячись історичною й етноментальною пам’яттю, мотивовано чинить історично виправданий спротив московському нападнику, захищаючи свій дім, свою родину, свою землю, людську й національну гідність, проходить випробування на межі життя і смерті завдяки героїчному чину і через страждання. Юрій КОВАЛІВ, професор, лавреат Шевченківської премії Наймобільнішою під час війни стала лірика, котра заявила про себе на повен голос 2014 р., після крупномасштабної московської агресії після 24 лютого 2022 р. задокументалізувала свій потужний креативний потенціал у поезії фронтовиків О. Бика, Є. Манженка, Р. Семисала, О. Хоменка, П. Вишебаби, Мальви Кржанівської, Ярини Чорногуз, Єлизавети Жарікової, Олени Білозерської, С. Татчина, П. Матюші, Влада Сорда, Д. Луняки, І. Мітрова, В. Пузіка, Д. Лазуткіна, С. Пантюка та ін., а також госпітальєрів, волонтерів Олени Герасим’юк, Юлії Кашпуренко, Юлії Івченко та ін. На жаль, серед них вже чимало загиблих: І. Чернілевський, В. Вакуленко, Вікторія Амеліна, Г. Бабіч, А. Павленко та ін. Царство їм Небесне! Нещодавно небесну Вальгалу поповнив талановитий М. Кривцов. Досі в стані невідомості перебуває вроджений воїн-поет Б. Гуменюк, який ніби пропав безвісти. В січні обом випадає день народження. Хай ця публікація стане доброю пам’яттю про них. Дехто поспішив назвати їх новим “розстріляним відродженням”. Насправді вони інші, радше відповідають традиції командантської поезії УССів, повстанської поезії ОУН-УПА, однак не повторюють її. Резистансна енергія їх Слова, позбавлена публіцистично закличної, формульно риторичної стилістики, зосереджена на переживаннях конкретно-предметної воєнної дійсності, на осмисленні її реалій, часто сягаючи переконливих узагальнень, філософічних медитацій, стає достовірним художнім документом пасіонарної онтології невгнутої української людини, її визначальною ознакою, якою став критерій Гідності. “розквітнути фіалкою” Максиму Кривцову (22 січня 1990 – 7 січня 2024) родом з Рівного Господь відвів стільки ж років, як і своєму Сину. Поет встиг видати збірку “Вірші з бійниці” (2023), котра увійшла до п’ятдесяти найпопулярніших художніх книг в 2023 р. Його вже добре знали шанувальники поезії, особливо творча молодь. Він привертав увагу добірками у виданнях “Книга Love 2.0. Любов і війна”, “Там, де вдома: 112 віршів про любов та війну”, “Колискова 21-го століття Vol. 1: що тебе заколисує?”. Пісні на його слова (“Панівна висота”, “Він в ЗСУ, вона в ТрО”, “Жовтий скотч”) виконує фолк-панк рок-гурт Yurcash. Учасник Революції гідності, він 2014 р. подався в добробати (“Правий сектор”), служив у Нацгвардії (2016–2019), працював у Центрі реабілітації й адаптації ветеранів АТО та ООС Veteran Hub. 2022 р. знову пішов на фронт у ДУК ПС, визволяв Ірпінь, воював з “Вовками да Вінчі”. Поету здавалося, що він “десь навесні 2014-го / […] заснув / декілька років не прокидався” (“Одного разу…”). Як і О. Ольжич чи В. Симоненко, М. Кривцов володів профетичним даром. За два дні до трагічної загибелі (5 січня 2024) написав вірш, крізь призму тропіки передбачивши перехід в інші форми існування, коли голова котитиметься “від посадки до посадки / як перекотиполе / чи м’яч / мої руки відірвані / проростуть фіалками навесні”. Воно триватиме доти, доки не набуде надійної, конкретно-предметної сталості: “мої кістки / втягнуться в землю / утворять каркас / мій прострелений автомат / заржавіє / бідненький / мої змінні речі та екіпу / передадуть новобранцям”. Метафора утривалення в житті стає викликом фатумам й деструктивним силам, перехід в інобуття для воїна — бажаний: “та скоріше б уже весна / щоб нарешті / розквітнути / фіалкою”, улюбленою квіткою автора, котра символізує не лише скорботу й смуток, а й щорічне відродження природи. М. Кривцов знаходив адекватну відповідь на жорстокі виклики війни, усвідомлюючи, як обмовився в одному інтерв’ю з Наталією Корнієнко, що “це жахлива, абсурдна та зовсім нелогічна річ”. Автор збірки “Вірші з бійниці” з особливою гостротою відчував смак життя на межі, наприкінці книжки робив виклик війні, “яка знає мене / як облупленого / знає мене / як сина / і / чомусь / береже”. Недарма вона (збірка) починається низкою зізнань під гаслом “Я люблю”, завершується побажанням ймовірному читачеві “спокою і моря”, пропозицією долучитися до спілкування з поетом, пережити разом з ним воєнні будні на фронті й поза ним, часто переповнені конкретикою повсякдення (“Був важкий…”, “Писав одній дівчині…”). Вони стосуються не лише ліричного героя (alter ego автора), а й інших персонажів. Докладно змальовано їх драматичні й трагічні долі (“Він переїхав у Бучу в середині березня 2021- го…”, “Її вбили п’ятого березня…”, “”Марія” “Голгофі”…”, “Він народився у Каховці…”). Активізовано фронтову лексику (“Не будеш боятись / “пташок” з тепловізором серед ночі / і мінометів / які нищать опівдні / протипіхотні міни”), котра позначається навіть на любовній й еротичній ліриці: “Твоє тіло / це / мінне поле”. Фабульна достовірність підкріплена текстуальною, задокументалізованою світлинами поета, його автографами, продубльованими друкованим текстом (“Пада…”, “Я йду по чорній вулиці…”, “На полі…”, “Звиса…”, “Сірий самотній…”). М. Кривцов трактував війну як “невиліковну хворобу”, багатозначне всюдиприсутнє явище, котре не вкладається в певні дефініції, означування й персоніфікації (“Вона була завжди / і є завжди / і буде”), тому приймав її “як блудного сина / якого ніколи не матиму / як і смерть / як і зиму / як і дим / як і кров”. Щоразу, залежно від ситуацій, коли її “будильник” “пробудив живих і мертвих / звірів і комах / птахів і вулиці”, має бути своя відповідь, навіть якщо знакова система втратила рефенційність і вже “почалась / не весна / не весна / там згорілі села / там згорілі міста / там згорілі тіла”, тому доводиться шукати її, “як шукають міни / як шукають хворобу / як шукають гриби / як шукають людей під завалами”. Час також втратив своє значення (“Коли мене запитали / котра година / я відповів: війна”), як і фізичні ознаки предметного світу, коли “тіло “В.” […] тепер десь 50 см на 50 см / замотаний в ноші / розміром, наче великий наплічник / тіло “Д. В.” розповзлося / наче тісто”. Вшановуючи пошматованих до невпізнання побратимів, воїн не знаходить себе в дзеркалі (“обличчя розірване навпіл / немає лівої руки зникла нога / людина зникає”), не бачить “нічого”. Тут не до сюрреалістичних видінь, котрі не спроможні передати страждань, завданих жорстокою дійсністю, доцільність якої підлягає сумніву. Від загиблих Романа “Рокі”, Льохи “Чорниці”, Колі “Кори” лишилися “імена”, і за кожне треба “помститись” (“На голку війни…”). Війна вимагає адекватного прочитання себе як тексту (“світ отруйний / немов метан”), без накладання на неї невластивих, часто легковажних матриць – яка вона, мовляв, “чудова / і романтична”. Всілякі “ток-шоу / “Війна” / на телекрані “Забуття”” не лише “найжахливіші” підмінами дійсності віртуальною реальністю, а й небезпечні маніпулюванням глядачів. Уникаючи публіцистичних пасажів, поет не без іронії радив зняти полуду з очей: “плескайте в долоньки, поки вони у вас є / тупотіть ніжками, поки вони у вас є” (“Вітаємо всіх на найжахливішому токшоу…”). Будь-яка фальш – неприпустима, адже “Війна пахне словами / пахне дітьми ненародженими / і народженими шляхами / океанами пороху”. На захист свого життя, своєї землі стають не тільки мотивовані пасіонарії, а й святі: “Риє окопи / Марія / кожен робить / що вміє”. Коли вимогливий до лірики М. Кривцов у відносно мирний час іронізував з приводу того, що поети можуть писати й не писати “про потяги / про яблука / про каву і риб”, то під час війни справжній вірш, “наче ранковий туман”, з’являється “в лабіринті окопів / із Мінотавром війни”, “поміж обгорілих дерев / поміж розбитих / наче окуляри / що впали на землю / доріг”. Тут уже гріх “вдавати поета”. Вподобавши верлібр, М. Кривцов не цурався силабо-тоніки, доводячи, що таланту приступні будь-які віршоформи на кшталт шестистопового ямба: “Весь світ у ранах я візьму цей жовтий скотч / я знаю Максим Кривцов тут у поміч лише жовтий скотч…”. Можливо, цей вірш, що став піснею, “підказаний” роботою автора в Центрі реабілітації, весняною вегетацією природи, водночас мотивований апперцепцією пасіонарія, введеною в композиційне кільце твору: “так вабить декольте цієї дивної весни / пішли за нею вслід бо хто якщо не ми”, “ми всі пішли на Схід бо хто якщо не ми”. Поет дотримувався метричних вимог і в інших творах: “Там де ти панівна висоти…”, “Над дорогами дим-дим…”, “Волосся рікою вогнем пропливає між пальців…”, “Падали хмари цятки червоні в Господа з ніг…”, “Я для тебе листа в цей вечір нарешті пишу…”. В його доробку застосовано верлібр різних конфігурацій: від розгортання епічного сюжету в урівноважених синтаксичних структурах з “прозаїзацією” викладу – до експресіоністичного “квантування” тексту з імпульсивним нанизуванням інтонаційно-синтаксичних блоків, завершуваного кадансом. Коли в першому разі переважає автологічний тип віршування, проступають жанрові ознаки новели, то в другому – металогічний. Іноді автор поєднував обидва різновиди верлібру, як у філософічному вірші “Хлопець…”. Експозиція й зав’язка з “пронизаним кулями / уколами смерті” персонажем, якого “невидимі хлопці” (янголи) завезуть “в інше поле / всіяне маками та волошками / через посадку / з черешень, вишень та яблунь”, непомітно переходять в розвиток дії, коли він “спокійно і тихо” констатує свою загибель, підкріплюючи її власним висновком: “Ось і закінчилась моя історія”. Беземоційна метафора шокує. Сюжетна лінія складається із сентенції та каскаду анафоричних формулювань, котрі можна продовжити до безкраю: “Людина закінчується / як закінчується хліб / у магазині спального мікрорайону […] / як закінчуються сили в марафонця / як закінчується день / як закінчується світло під час блекауту / як закінчуються набої під час бою…”. Композиція лишається нонфінальною: “Тож / сьогодні / я не буду ставити крапочку”. Коли “твоя голова / залита кров’ю / а ноги / перебиті / обмотані турнікетами / спробуй схитрити / але не вийде / попереду – мінне поле / позаду прилітають снаряди”, однак завжди лишається надія в найбезвихідніших ситуаціях: “Хто не помер сьогодні / народиться завтра зранку”. Тропіка війни має свою колористику, зрідка вона набуває світлої тональності “рожевого фламінго неба”. Милуючись нею, ліричний герой обіцяє не сполохати цю дивовижу, контрастну монохромним шанцям (окопам), воєнним реаліям з перевагою темної барви (“Я йду по чорній вулиці / на чорне світло / чорні машини /
Книжка в газеті · “слухаємо музику мовби щось із Шуберта це так красиво працює наша арта” · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

виїжджають на чорне шосе / У чорному небі металеві чорні птахи / втім / я не можу розгледіти їх”), котра не лише символізує руйнівні сили, а й надає поезіям психологічного сенсу, однак не меланхолії, а екзистенційного жаху вилюднення: “Намагаюсь почути власне серце / воно зроблене із металу / як ті птахи”. Відбувається обвальна десеміація, і тоді важко з’ясувати, “Хто тут? / Хто ви? / Як вам?”, тому що ліричний герой вже не чує “власного серця”. Схожий мотив притаманний й іншим віршам (наприклад, “Чорні хвилі…”). Філософічні медитації “на відстані смерті”, з якою автор навіть жартував (“Коли уже мене / уб’є ракета?”), чуючи шепіт “на вушко: / не сьогодні, не сьогодні”, розгортаються при усвідомленні: “Жити сьогодні це розкіш”. Верлібр іноді набуває графічного вигляду брахіколону, коли верс утворюється двома чи одним словом або складом (“Пада…”, “На полі…”, “Звиса…”). До такого типу віршування звертався М. Семенко (“Ніч”), лірикою якого М. Кривцов захоплювався, недарма набив на руці слова “Я умру, умру в Патагонії дикій” відомого футуриста. Алюзія на них наявна у віршах “Він переїхав у Бучу в середині березня 2021-го…”, “Я стану…”, як і захоплення каламбурами з обігруванням слів “тромби”, “ромби”, “катакомби” з “авіабомбами” (“Варикози міст”). Можливо, апеляція до багатоликого й водночас цілісного Я підказана гіпертрофованою “я-формою” М. Семенка, проте в інтерпретації М. Кривцова, схильного іронізувати над своїм “яканням” (“Занадто багато…”), вона набуває імагінативного сенсу “я” та “інший”, переживання іншого як себе (“я кричу совою / я хрускіт кісток / я трава, що гойдається від вітру. / Я пахну рибою / я пахну чорним хлібом”), мислення себе повітрям, лісом, “дріжджовим тістом”, дитиною, аби дійти потреби з’ясування “Хто я? / Хто?”. Проблема ідентифікації виходить за межі конкретного Я, котре відчуває в собі єдність зі світом, невід’ємну частку його розмаїття. Не впадаючи у стан агностицизму, поет завдяки прийому апофатики з’ясовував, ким направду він був і не був, виявляв свої можливості: “Мене не розіп’яли / бо я не Бог / звісно / і навіть не дерево / здається / ми вирішили / хто я”. Він посилався на метафору універсального буття, котра потребує декодування: “Складається світ, як кораблик з паперу / вовки виють / на місяця вушко / голка світу / і ниточка смерті”. У кожному разі засвоював “фонетику болю, / транскрипцію пам’яті / пунктуацію смерті / граматику любові”, аби дійти висновку, що лише любов — закономірна, на відміну від життя і смерті. Якщо послатися на вірш “Я ходив я ходив…”, розуміння Бога в ліриці М. Кривцова було неоднозначним, викликало сумніви устами “одної дівчини” (“а ти хочеш знати, хлопчику / що Бога може й немає / а може і є”), спонукало впізнавати Його в предметному довкіллі: “може Господь то двірник / а може растафаріанець [прихильник аврамаїчного монотеїзму на о. Ямайка, причетний до музики. – Ю. К.], “а може він тінь / а може він море / а може він булочка / із помадкою”. Скептична інтриганка мала рацію. Направду Бог не може бути безпосередньо явленим. Він реалізує себе завдяки еманаціям у різних явищах і речах, котрі пізнаються інтуїтивно, адже “Господні сіті так майстерно // виткані / із мли цупкішими за все / нитками // вже повні риби різнобарвної”. Бог відкрився поетові як “Господь київських вулиць” (натяк на Революцію гідності), аби трансформувати існування тут-і-тепер в перспективу тут-і-завжди, бо “Скінчиться все / розпочнеться все / буде все / будеш ти буду я”, згодом зійти в розбомблені краєвиди (“місто лежить / по місту ходить Господь. / Падають метеорити бетонного неба”), в різдвяну містерію на тлі воєнної руїни, бо вже “плаче Маля / на постах і в окопах / і порох, і броник, й саперку / несуть три царі”, набути мілітарних характеристик (“Господь автоматичного гранатомета / зайвого не говорить / зайвого не подумає / Його слово тверде / як обсохла земля / його обійми гарячі / як доменна піч”), зустріти поета “в келії бліндажа”, наказувати: “Мовив Господь / вийди до поля / збирай Мого тіла гільзи іржаві”. Піднесення душі до Бога підтримується молитвою, котру поет, стилізуючи, адаптував до фронтової дійсності: “увірував ти / в своє око / увірував ти / в глибину окопу / увірував / ти у війну / але всяке може бути / лише Господь лісу / в активних навушниках / чує / як бігають мурахи / як злетів птах / та / стукіт / твого / серця”. М. Кривцов постійно наближався до Господа, аби промовляти Його устами. Максим Кривцов *** Моя голова котиться від посадки до посадки як перекотиполе чи м’яч мої руки відірвані проростуть фіалками навесні мої ноги розтягнуть собаки та коти моя кров вифарбує світ у новий червоний Pantone людська кров мої кістки втягнуться в землю утворять каркас мій прострелений автомат заржавіє бідненький мої змінні речі та екіпу передадуть новобранцям та скоріше б уже весна щоб нарешті розквітнути фіалкою. “Останній вірш української літератури” Війна для Бориса Гуменюка (30 січня 1965 – ?), уродженця із с. Острів на Тернопіллі, стала його стихією. Вроджений воїн з позивним “Кармелюк”, він знайшов уній своє покликання, що позначилося й на його різножанрових книжках. Видавши їх цілу низку (“Спосіб захисту”, 1993; “Лук’янівка”, 2005; “Острів”, 2007; “Та, що прибула з неба”, 2009), Б. Гуменюк найповніше розкрив можливості свого таланту у виданнях “Вірші з війни” (2014; 2015), “Блокпост” (2016), “Десять новел про війну” (2018). Письменник, художник, координатор проєкту “Інша література”, автор проєкту “Українські книги — українським тюрмам”, активний учасник Євромайдану, учасник бойових дій на сході України у складі спецбатальйону України “Азов”, заступник командира добровольчого батальйону “ОУН” (2014–2015), голова УВО (з 2015), після 24 лютого 2022 р. служив у складі роти ОУН ім. Є. Коновальця. Мілітарна лірика Б. Гуменюка наповнює українську літературу вольовими інтенціями воїна, в якого “руки обличчя волосся одяг взуття […] / пахнуть війною” і він стає “з війною суть одне”. Чуючи в собі войовничий поклик невгнутих предків, поет не можливий поза онтологією вояцького етосу, поза волею знищити ворога в неминучому двобої: “Стався до нього [ворога. – Ю. К.] як до чоловіка / Як до чоловіка який за мить буде мертвий / Адже саме для цього він сюди прийшов / Бийся з ним як з чоловіком / Як ти бився з ним істо і тисячу років тому / На сокирах і мечах”. У кожному разі екзистенціал чину – визначальний, формований на Майдані Гідності (“Цей вірш починався як білий…”), на фронті (“Ти – солдат / Війна – твій хліб”), перенятий ідеями ОУН, бандерівців, котрі “належать життю значно менше / Аніж вони належать смерті / І це їх свідомий триб”. Вона для Б. Гуменюка була реалією воїна, а не “міфологемою”, як припускає критика, хоча й “однією з межових ланок у циклі буття” (В. Матвієнко). Наділений провіденційним даром, великий життєлюб знав своє майбутнє, розігрував його в уяві: “Я вчора вмер. / Я лежу розкинувши руки у високій траві / І широко відкритими очима дивлюся у небо. / Я вчора вмер. / Так треба. / Щоб перемагати”. Дивлячись в очі смерті, поет водному з боїв 27 грудня 1922 р. під Бахмутом зник безвісти. Б. Гуменюк найповніше розкрив себе як поет, будучи добробатом, з 2014 р. Частина його віршів із збірки “Вірші з війни” передрукована у книзі із символічною назвою “Блокпост”, перемежована з щоденниковими записами й новелами. На переконання В. Теремка, “цінність цих творів як психологічного розмислового документа епохи з роками зростатиме”. Послідовний верлібрист не гребував силабо-тонікою, майстерно вправлявся з чотиристоповим хореєм, як у вірші “…Бачу сон…” (“Смс-повідомлення зі Слов’янська”). Воєнні реалії зображені на перетині фізичної (“Ніч ввійшла крізь броню в БеТееРі”) й метафізичної (“Слід хреста [символ страждань й воскресіння. – Ю. К.] на моїм плечі”) дійсностей. Між ними усунута межа (“…Наш блокпост чимось схожий на церкву / А окоп – мабуть на вівтар”), компенсована містерією Голгофи (“Хочу сина твого у жертву” / – Знову просить Старий Вівчар…”), котра стала свідомим вибором пасіонарія. Він зголосився підтвердити призначення Ісуса Христа. Християнська профетика тісно переплетена з язичницькою маґією. Три зозулі як провісниці життя і смерті накували поету-воїну “не роки а мечі”, завбачили його долю “навхрест / Нащо тіло – ловити кулі / Нащо вмер – щоб знову воскрес”. Число три вказує на переплетення світів Бога, людського посейбіччя й потойбіччя, неподільну владу минулого, сучасного й майбутнього, силові поля якої перетнулися на фронтових реаліях, на вояцькому покликанні Б. Гуменюка, переконаного: “Ми працюємо з війною, працюємо на війні…”. Вона вимагає від поета відповідної віршоформи, перегляду усталених аксіологічних систем й критеріїв, зокрема естетичних: “приводимо до ладу зброю і амуніцію / слухаємо музику / мовби щось із Шуберта / це так красиво працює наша арта”. Громохкі темпоритми цієї війни не завжди вкладаються в упорядковану метрику, навіть якщо “любов” римується з “Азов”. Поетові “без імені – тим паче літературного” не пасувала творча практика “юної дівчини Ліни Костенко”, котра “мала клопіт з римою”. Він надавав перевагу верлібру, близькому до неврегульованого мовлення воєнної дійсності, адже на війні “в риму працюють автомати кулемети // і гранатомети […] / Але в цьому немає поезії / Немає поезії коли один гине інший вбиває”. Верлібр, реалізований в епічному саморусі сюжетних ліній з ритміко-синтаксичними структурами, близькими до побутового мовлення, із застосуванням анафор, епіфор, синтаксичних паралелізмів, рефренів, що спостерегла Ніна Головченко, знаходячи в жанроформі воєнної лірики поета досвід голосінь, замовлянь та інших жанрів народної творчості, молитов, лірики В. Вітмена, В. Голобородька. Пишучи Борис Гуменюк такі твори, автор усвідомлював, що “тут сюжети будуються не за законами літературного жанру, а за законами війни”, тому метафора вірша, “інакша, ніж в повсякденні”, постає як “продовження бою, продовження зброї, а для багатьох побратимів це ще й продовження життя”. Сердечні почуття, важливі в мирний час, під час війни набувають особливої значущості, що показано у верлібрах “Марійка” й “Андрійко”, близьких до акційної новели, об’єднаних спільним сюжетом великої любові, якою захоплюються фронтові побратими. Батальйон зустрічає дівчину, “наче олімпійську чемпіонку з гімнастики / Яка зібрала все золото / Наче кінозірку яка отримала Оскар”. Побачення закоханих стало надзвичайною подією, тому “кожен намагався доторкнутися до нього [Андрійка. – Ю. К.], / поплескати по плечу”. Війна має різні конотації, поширені не тільки на людей, а на й довкілля, наприклад, на птахів. Коли голуби чи горобці “порпаються в людському смітті” після бою, то “рожеві чайки” виявляються жорстокішими від круків, “кружляють над полем бою / Падають униз / Хапають здобич / І через наші позиції летять до моря / Зчиняють бійки” і тоді з неба “Просто тобі під ноги / Падає чийсь палець / Чиєсь вухо”. Схильний до неореалістичного шорсткого письма, спостережливий автор так глибоко зрісся з реаліями війни, що не міг не відтворювати її і в натуралістичних формах (“Як писати про хлопця / Якому осколком пропороло живіт / Надвоє як скальпелем рівненько / Він біг і кишки просто вивалилися на землю / Намоталися на ноги на берці”), але ніде не впадав в “естетику потворного”. Чуття міри не дозволяло поету зловживати багатьма поняттями на кшталт “героїзму”, котрі на фронті набувають відмінного значення, ніж в загальновживаному словнику: “Нема пафосу в простріленій голові”. Трагічні події з часом сприймаються буденними, адже “війну неможливо оминути / Війну неможливо облетіти на “Боїнгу” / На надвисокій висоті / Війну неможливо пересидіти / перечекати перебути”. Відбуваючись тут-і-тепер, вона диктує свої жорстокі закони, в ній править “свій бог / Свої жерці й капелани / Не схожі на тих яких я бачив колись / у Софійському храмі”. Постає нова знакова система, в якій час — “це щось таке, що йде зовсім по-іншому. Він не вимірюється ані годинником, ані календарем. Бодай тому, що вимірюється життям твоїх товаришів”. Коли їх позначають цифрами” (“трьохсоті”, “двохсоті”), “юнак здригається”. Продовження на стор. 10
Книжка в газеті · “Нехай діти запам’ятають наші теплі очі Наші теплі посмішки Наші теплі руки” · с. 10сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «На сторінках мілітарної літератури», с. 8

На сторінках мілітарної літератури

Закінчення. Початок на стор. 8—9 Бухгалтерія шансів людського виживання на війні видається поетові аморальною (“Що ти маєш на увазі, командире…”). Важко усвідомити, що для загиблих та їх рідні “червень липень серпень відміняються / вересень жовтень теж / лютий перейде в занудну / хвору на ПТСР осінь”. Від непоправної втрати чоловіків, або “юних хлопців”, особливо дівчат, яких на війні чатує “неприродна смерть”, “не рятують ні чарка ні цигарка / Якщо прислухатися то можна почути / Як в цілковитій тиші над домовиною / Схлипують душі ненароджених дітей”. Віршовий простір заповнює конкретика бою, котрого не зупинити, як не загальмувати швидкісний поїзд, як сонце у небі, як породіллю, не знівелювати маніпулятивним мас-медіа, схильним до дезінформації (“Ми не любимо дивитися на людей з телевізора / Вони якісь несправжні з них дуже погані актори”), мовляв, “сьогодні війни не буде”, а в той час “кулі прилетіли з потойбіч війни / Як злі шершні / Вжалили Сашка в шию / А Макса у серце”. Подія може або локалізуватися, або розгортатися, як у кінематографі, в часопросторову проєкцію, і тоді стара шовковиця під Маріуполем стає свідком, як ватага хлопчиків ласувала її ягодами, миттю, тільки-но закричало “ошмаття зораної вибухами землі”, перетворилася на дорослих чоловіків, схопилася за зброю, аби згодом “почала підніматися приталована трава” там, “де лежали / РПГ кулемет автомати СВД каски бронежилети”, а дерево виглядало: “Де ви хлопці?”. Побутові замальовки фронтової дійсності вражають конкретно-предметною достовірністю (“Піски…”), однаково важливою для живих і загиблих (“У нас літо Кіндрате…”) Верлібр невимушено переходить в близьку до новели-вираження ритмізовану прозу з чергуванням синтаксичних структур і пауз, плинного діалогу без зазначення мовців, з жанровим ускладненням на кшталт тексту в тексті, коли наратив завершується несподівано римованим віршем “Ми лежали у холодній землі”, знайденим в кишені пораненого бійця (“Сиджу на березі моря”). Уникаючи пояснень, оповідач обмежується констатацією свого враження від, можливо, “першої літературної спроби, можливо, в майбутньому великого поета (тільки б залишився живий!)”: той твір “розірвав мені душу. / То хай і вам розірве”. В ритмізованій прозі, іноді стилізованій під репортаж (“Під Слов’янськом бої…”) або нарис (“Час на війні…”), або нотатник (“”Сивий” – “Кармелюку””), застосовано розділові знаки, на відміну від верлібру, де вони перешкоджають вільному плину думки, сув’язі синтаґматичних сполук з прихованими значеннями, як у вірші “Коли чистиш картоплю…”: “щодня копаєш окоп чи траншею / Пригорщами вигрібаєш / цю дорогу і ненависну землю” (“щодня копаєш окоп чи траншею – окоп чи траншею пригорщами вигрібаєш – пригорщами вигрібаєш цю дорогу і ненависну землю”). Ліричний герой (alter ego автора) наділений вродженим антейським чуттям, розумінням амбівалентної сутності землі як символу Великої Матері, призначеної дарувати й відбирати життя. На думку Лариси Горболіс, вона позначається на “концепції героя сучасної української літератури”. Антейська ідея закладена у верлібрі “Заповіт”, котрий перегукується з однойменним віршем Т. Шевченка, але не наслідує його, радше відповідає вимогам жанру, в якому сформульовано побажання автора, спрямовані на їх виконання після його смерті, адресовані нащадкам. Твір складається з міцно припасованих віршових блоків з виразною ритмічно-синтаксичною сумірністю, котрі структурують цілісний текст, суголосний невгнутому характеру автора, починається з динамічної зав’язки. Наґвинчування анафоричних конструкцій, схожих на заклинання, відтворює волю ліричного героя долати перешкоди: “Сьогодні знову копаємо землю / Цю ненависну донецьку землю / Цю черству закам’янілу землю”. Негативні конотати, заявлені ще у вірші “Коли чистиш картоплю…”, спростовуються розумінням “охоронної функції” землі (Лариса Горболіс), віднайденням надійного прихистку: “Сидимо в ній тихо / Наче малі діти за маминою спиною / Ми чуємо як б’ється її серце / Як вона втомлено дихає / Нам тепло й затишно”. Однак метафора матері як апріорного втілення любові, тепла, життєвого космосу гарантує лише тимчасову безпеку на межі переходу в інші форми існування, тому у верлібрі двічі повторюється як рефрен “ще живі”, аби завершитися беземоційним безальтернативним констатуванням: “Завтра ми вже будемо мертві / Може багато з нас / Може всі”. Розвиток дії з каскадом заперечно ствердних часток “не” й “нехай” (“Не забирайте нас із землі / Не відривайте нас від матері”, “Не віддавайте нас батькам […] / Нехай батьки запам’ятають нас малими дітьми”, “Не віддавайте нас дружинам / Нехай кохані запам’ятають нас красенями”, “Не віддавайте нас дітям / Нехай діти запам’ятають наші теплі очі”) розгортається проханням не героїзувати героїв (“благаємо вас — ніяких хрестів / Пам’ятних знаків чи меморіальних плит”, “прощальних промов” чи панахид), сприймати їх такими, якими відійшли в позасвіти для колосистого жита, жайвора в небі (“багато неба”), заквітчаного луга й закоханих, молодих батьків з малими дітьми. Верлібр має смислове кільце, замість розв’язки, екстрапольованої в майбутнє, завершується завбаченням (“Але це буде завтра”), фронтовими буднями на хиткій екзистенційній межі (“сьогодні ми ще копаємо землю”) з переосмисленням семантики землі, вже “дорогої української”, “солодкої ласкавої”. Композиційний пуант стосується не тільки війни, а й поезії, її справжнього сенсу: “Пишемо гуртом саперними лопатками / На її [землі. – Ю. К.] тілі / Останній вірш української літератури. / Ще живі”. Певно, в сучасній мілітарній літературі немає твору такої трагічно оптимістичної сили, як “Заповіт” Б. Гуменюка. Його вірші “були там де немає місця для віршів / Вірші бачили все”. Борис Гуменюк Заповіт Сьогодні знову копаємо землю Цю ненависну донецьку землю Цю черству закам’янілу землю Тулимося до неї Ховаємося в ній Ще живі. Ми ховаємося за землю Сидимо в ній тихо Наче малі діти за маминою спиною Ми чуємо як б’ється її серце Як вона втомлено дихає Нам тепло й затишно Ще живі. Завтра ми вже будемо мертві Може багато з нас Може всі. Не забирайте нас із землі Не відривайте нас від матері Не збирайте на полі бою наші рештки Не намагайтеся наново скласти нас докупи І – благаємо вас – ніяких хрестів Пам’ятних знаків чи меморіальних плит. Нам це не треба Адже це не для нас – для себе Ви ставите нам величні пам’ятники. Не треба ніде карбувати наших імен. Просто пам’ятайте: На цьому полі У цій землі Лежать українські солдати І – все. Не віддавайте нас батькам Не хочемо щоб батьки бачили нас такими Нехай батьки запам’ятають нас малими дітьми Неслухняними хлопчиками З рогатками з синцями на колінах З двійками у щоденнику З повною пазухою яблук з сусідського саду Нехай батьки сподіваються що ми колись повернемося Що ми десь є. Не віддавайте нас дружинам Нехай кохані запам’ятають нас красенями Такими які подобалися багатьом дівчатам А дісталися їм. Нехай вони запам’ятають наші гарячі губи Наш гарячий подих Наші палкі обійми Нехай вони не торкаються нашого холодного чола Наших холодних вуст. Не віддавайте нас дітям Нехай діти запам’ятають наші теплі очі Наші теплі посмішки Наші теплі руки Нехай діти не торкаються тремтячими губами Наших холодних рук. Ось в цих окопах Які сьогодні для нас тимчасове житло А завтра стануть нашими могилами Поховайте нас. Не потрібно прощальних промов В тиші яка настає після бою Це завше виглядає недоречно Це наче штурхати загиблого воїна І просити щоб той встав. Не треба панахид Ми й так знаємо де тепер буде наше місце Просто накрийте нас землею І – йдіть. Було б добре як би на тому місці було поле Колосилося жито Щоб жайвір у небі І – небо Багато неба – Ви можете собі уявити якій хліб родитиме поле Де лежать бійці?! (В пам’ять про нас їжте хліб з поля Де ми полягли.) Було б добре якби на тому місці були луки І багато-багато квітів І бджола над кожною квіткою Щоб надвечір приходили закохані Плели вінки Кохалися до ранку А вдень щоб приходили молоді батьки З малими дітьми. (Не перешкоджайте дітям приходити до нас.) Але це буде завтра. А сьогодні ми ще копаємо землю Цю дорогу українську землю Цю солодку ласкаву землю Пишемо гуртом саперними лопатками На її тілі Останній вірш української літератури. Ще живі. Юрій КОВАЛІВ раїні буде велика любов, просто рай. А все зло піде в землю”. Про таку Україну мріяла і вона, але їй судилося це побачити лише у своїх пророчих видіннях. Вона її любила попри все і заповнила її духовний світ, її багатовимірний космос своїм зоряним ім’ям, своєю харизмою, неповторним талантом, який буде дивувати і зачаровувати всіх, хто не втратив відчуття прекрасного і чару казкового світу. Причащайтеся цим твором, шукайте його і пізнавайте нашу багатовимірну культуру, яку з правіків творять талановиті українці. Фото Національного музею літератури України
Книжка в газеті · “Нехай діти запам’ятають наші теплі очі Наші теплі посмішки Наші теплі руки” · с. 10сторінка оригіналу ↗

“В Україні буде велика любов, просто рай”

Катерина МОТРИЧ Хороші враження, як і хороші люди: хочеш, щоб вони затрималися коло тебе. Такі відчуття я винесла з Національного музею літератури України 12 січня, де відбулася презентація трилогії Людмили Лисенко “Світотворення від Марії”. Укотре занурилася в атмосферу неосяжного космосу талановитої художниці Марії Приймаченко. У дивосвіт її незбагненного малярства, до якого йшли корифеї, йшли поціновувачі і будуть ще довго йти спраглі на дива і чар українці. Ця поліська “прима” зробила тектонічний розлом у наївному малярстві, переконавши світочів і поціновувачів, що “наїв” несе в собі мудрість віків, вірувань і дух предків від першовитоків. Таки ж від світотворення. Її картинами захоплювалися генії, так і не розгадавши таїни її древлянського світу, над яким вона мала владу і який владарював над нею. Її пророчий дар проростав у часі, і вона озвучувала події, які ставалися через десятиліття. Так, Марія провістила чорнобильську трагедію, сказавши, що з чорнобильських лісів іде прокляття на все людство. Провістила, що Україна здобуде незалежність, коли сконає комуністична гідра. А тоді, ще задовго до трагедії, вона оплакувала своїх художників-побратимів, з якими її звела доля в Печерській лаврі, де вона студіювала малярство. Знала, що їх відстріляють, як беззахисних птахів, жорстокі комунари. Її бридило від цього червоного бісівства, і вона знала, що його час мине ще за її земних днів. Доля художниці випала тяжка, а земна дорога – хресна. І письменниця змальовує це зримо, але ненав’язливо. Так, трилогія – це життєпис великого страдницького життя сподвижниці, яка виборювала кожен день, маючи прізвисько “Крива Марія”, яким нагородили її односельці, також не прощаючи їй, що вона “зрадила” їх і не стала дояркою чи буряківницею. Така людська природа: люди часто ненавидять тих, кого любить Бог і хто не йде в натовпі, а йде проти течії. Марія йшла проти течії тієї буремної ріки, яка протікала найчорнішими і найбурхливішими гирлами нашої історії: голодомори, колективізація, репресії. Треба мати справді могутній дух і внутрішню силу, щоб не зламатися, не знікчемнітися і не осквернити свою душу. Адже коли йде гроза, не можна не змокнути. І вона вистояла. Допомагав і селянський родовід, і вроджена мудрість. Такою дивовижною постає в романі-трилогії Людмили Лисенко ця жінка. Письменниця привела її в наше ще буремніше сьогодення з-за світів, і та окропила наші зболені душі ясою надії: “В Ук-
Шевченкіана · “Вольнії гармати” уособлюють незалежну Україну, здатну захистити себе від імперської наруги”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Як Тарас Шевченко не “схаменувся” на засторогу Миколи Маркевича Погляд з історичної дистанції у 180 років

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “Московська дужа рука” чи “скородили списами московські ребра?..” У січні 1844 року Тарас Шевченко гостював разом із Віктором Закревським і Яковом де Бальменом у свого знайомого Івана Корбе в містечку Вейсбахівка Прилуцького повіту, де вони й вигадали 22 січня короткий жартівливий лист, у пародійному стилі гетьманського універсалу, до Миколи Маркевича в село Турівку з “повелінням прибути до гетьмана”, котрий і підписався перший – “Т. Шевченко власною рукою”. На звороті цього колективного листа Маркевич залишив історії віршовану відповідь персонально Шевченкові (!) – жартівливу, втім не легковажну, навпаки – застережливу: А як чорт підтиче Тебе гетьмановать Да на старшин гукать З Мазепинською булавою, Тогді, Тарас, не плач: Бо не один деркач1 Московськой дужою рукою На срачечці поб’ють Ще й плакать не дадуть. Смотри ж, Тарасе, схаменися… Нагадаю, що український історик і письменник, автор “Історії Малоросії” в 5 томах (1842–1843) Микола Маркевич познайомився з Тарасом Шевченком ще навесні 1840 року. Тоді поет написав 9 травня до його іменин і перед від’їздом в Україну ностальгійно-романтичний вірш “Н. Маркевичу”: Тепер летиш в Україну, Тебе виглядають. Полетів би за тобою, Та хто привітає? Я й тут чужий, одинокий, І на Україні Я сирота, мій голубе, Як і на чужині. Чого ж серце б’ється, рветься? Я там одинокий. Одинокий… А Украйна! А степи широкі! Та ба, доля приборкала Меж людьми чужими. Вважається, що Шевченко познайомився з “Історією Малоросії” ще в рукопису, до того ж є свідчення самого поета, що він цікавився й опублікованим твором. У листі до редактора та критика Степана Бурачка (між 22 і 24 березня 1844 року) просив: “Дайте мені, будьте ласкаві, коли маєте дома, “Историю” Маркевича”. Маркевичу напевно були відомі промазепинські погляди й настрої Шевченка, той і не приховував їх у дружніх компаніях. Скажімо, у спогадах поміщика Петра Селецького зустрічаємо чітку вказівку на те, що в яготинських розмовах наприкінці 1843 року поет “стояв за постать Мазепи” і вважав “його поборником свободи в боротьбі з деспотизмом Петра”2. Тут і повертаюся до знакових слів із жартівливо-серйозного вірша Маркевича про “московську дужу руку”… Знаєте, в якій найближчій за часом поезії Шевченко згадав щось московське? Це сталося менше ніж через місяць у вірші “Чигрине, Чигрине…”, написаному в Москві 19 лютого 1844 року: “За що скородили списами / Московські ребра??...”3. Хоча Шевченкова поезія й перегукувалася мотивами звеличення героїчної боротьби козацтва з віршем Маркевича “Чигирин”, написаним набагато раніше, про такий антимосковський випад Микола Андрійович і помислити не міг… У “Шевченківській енциклопедії” лапідарно й чітко роз’яснено, що Маркевичу, вже російському дворянину, було притаманне подвійне сприйняття “батьківщини” – України і “вітчизни” – Російської імперії. Ця засаднича концептуальна різність значною мірою й пояснює, чому після заслання Шевченко не продовжив стосунки з істориком, що найсильніше підтверджується виключенням згаданого вірша “Н. Маркевичу” з “Кобзаря” 1860 року, який вийшов задовго до смерті Миколи Андрійовича в 1860-му. Нагадаю, що в Шевченковому “Чигрине, Чигрине…” справедливо вказано йна те, що московські ребра українські козаки “і шаблями скородили”… Цікаво, що в листі до поета від 5 червня 1844 року Пантелеймон Куліш повчально зауважив: “Тепер не така вже година настала, щоб брязкотать шаблюками”… Захотілося мені змішати докупи в одну гримучу суміш ці зовсім різні згадки про зловісну Московщину впродовж кількох місяців одного 1844 року. Хто не знає, що граф Яків де Бальмен, який підписав із Шевченком згаданого листа до Маркевича, влітку наступного року загинув на дагестанській землі під час загарбницької війни Росії проти волелюбних кавказців. І саме йому – “щирому моєму Якову де Бальмену” – Шевченко присвятив історично-непроминальну ліричну поему “Кавказ” (18 листопада 1845 року), яку закінчив зверненням до друга: І тебе загнали, мій друже єдиний, Мій Якове добрий! Не за Україну, А за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну. Довелось запить З московської чаші московську отруту! Цими рядками назавжди затавровано й імперського ката, й московську отруту, якою через майже два століття Московщина намислила все-таки знищити народ український. “На славу імені України” Наступним твором після вірша “Чигрине, Чигрине…”, що відкрив антимосковський період в поетичній творчості Шевченка, була поема “Сова” (6 травня 1844 року), близька до народних пісень. Уній Москва не згадується, втім, болісна тема безжального ставлення сільської громади до вдови, в якої протизаконно забирають у рекрути єдиного сина, не перекриває викриття поетом жорстокості московської солдатчини, з якої хлопець і не повернувся, а його мати збожеволіла… Драматизм історичної ситуації Шевченко зібрав у рядках про насильницький рекрутський набір українців у чужу їм імперську армію: “Стали хлопців / В кайдани кувати / Та повезли до прийому…” Через кілька місяців, наприкінці 1844-го, у вірші “Гоголю” поет здригнувся зболеним серцем: “Це б то, бачиш, / Лепта удовиці / Престолові-отечеству…” Не випадково вже на засланні у вірші “Ой крикнули сірії гуси…” (1849) поет розповідає про виважений доленосний вчинок козацької вдови, яка після навчання єдиного сина в школі купила йому коня, вишила шовком сідельце, одягла в червоний дорогий жупан і сама віддала у Запорозьке Військо: Посадила на коника… – Гляньте, вороги! Подивітесь! – Та й повела Коня вздовж села. Та й привела до обозу; В військо оддала… Істинно величальним твором 1844 року стала Шевченкова поема “Сон” (Комедія), датована 8 липня. Юрій Барабаш абсолютно точно визначив, що вона стоїть водному ряду з його найвизначнішими поезіями “за своїм значенням як інспірувального чинника розвою української літератури, ба більше – назагал для духовного життя України, для формування і становлення українства, за ступенем соціально-політичної та націософської гостроти, засягом філософської думки, художнім новаторством і досконалістю…” У смислових межах цієї статті наголошу лише, що саме в цій поемі Кобзар уперше покладає відповідальність за нищення України на Москву (“Москва випалила”). Хоча ключова дія комедії “Сон” відбувається в царських хоромах у Петербурзі, для Шевченка все, що труїть і дурманить національну свідомість українців, пов’язане саме з “московською блекотою”… Із десяти відомих Шевченкових листів за 1844 рік у шести йшлося про його задум намалювати і видати серію офортів під назвою “Живописная Украина” та на зароблені гроші викупити з кріпацтва родичів. Скажімо, в травні писав Осипу Бодянському: “…Я хочу рисовать нашу Украйну… Я її нарисую в трьох книгах, в першій будуть види, чи то по красі своїй, чи по історії прикметні, в другій теперішній людський бит, а в третій історію”. В одному з Т. Шевченко. Автопортрет. 1843 р. листів зауважив, що це робота “на славу імені України”. З різних причин вдалося випустити 1844 року лише шість офортів в єдиному виданні “Живописной Украины”, серед яких особливо відзначу “Дари в Чигрині 1649 року”, малюнок до якого виконано через місяць-другий після вірша “Чигрине, Чигрине…” На ньому зображено трьох послів, які привезли дари гетьману Богдану Хмельницькому з Царграда, Варшави та Москви в його резиденцію – столичне місто Української козацької держави Війська Запорозького. Змінимо масштабність історичної події й подивуємося, з якою емфатичністю сприйняв Тарас Григорович і, здавалося, звичайні самодіяльні театральні вистави студентів-земляків у Медико-хірургічній академії в Петербурзі наприкінці 1844 року (п’єси “Ревізор” Миколи Гоголя, “Наталка Полтавка” і “Москаль-чарівник” Івана Котляревського, “Сватання на Гончарівці” і “Шельменко – волосний писар” Григорія Квітки-Основ’яненка та Шевченків “Назар Стодоля”). У грудні 1844-го Тарас Григорович писав Якову Кухаренку: “Отамане, якби ти знав, що тут робиться. Тут робиться таке, що цур йому і казать. Козацтво ожило!!! Оживуть гетьмани В золотім жупані Прокинеться доля, Козак заспіва…” Ця дослівна Шевченкова ремінісценція з поеми “Гайдамаки” перервана, бо кінцівка листа загублена. Втім, у поемі, як відомо, висловлено надію, що козацька “блисне булава!” “За честь, славу, за братерство, за волю Вкраїни” Ювілейний для тридцятирічного Шевченка 1844 рік закінчився вже згаданим віршем “Гоголю”, написаним 30 грудня. У контексті статті виокремлю вистраждані Шевченкові рядки, що викотилися з поетового серця, мов сльози його великого плачу за Україною: Не заревуть в Україні Вольнії гармати. Не заріже батько сина, Своєї дитини, За честь, славу, за братерство, За волю Вкраїни. Не заріже – викохає Та й продасть в різницю Москалеві. Нагадаю, що різниця – це приміщення, де забивають худобу і птицю на м’ясо. Тобто у Шевченка йшлося про московитську імперську бойню, і віддати на неї свою дитину так само неприпустимо, як Тарасового сина Андрія із “Тараса Бульби” – польській шляхті… Криваві рядки з вірша “Гоголю” своїм пронизливим болем “за честь, славу, за братерство, за волю Вкраїни” зіставні з поетичною максимою Шевченка, в якій він готовий проклясти святого Бога заради своєї Батьківщини… Звертаючись до Миколи Гоголя, Кобзар асоціював з його славнозвісною повістю, та йшлося і про легендарний епізод із часів Коліївщини – нібито вбивство Іваном Гонтою синів-католиків, описане в Шевченковій поемі “Гайдамаки”. Хто ж, як не Гоголь, здавалося, міг зрозуміти поета?! Втім, за справедливими словами Юрія Барабаша, у тодішнього Гоголя, нехай би він і отримав Шевченкове послання, не знайшли б духовного відгомону звернені до нього гіркі слова. Хочу привернути увагу до двох процитованих рядків, які залишалися без особливого сучасного наголосу: “Не заревуть в Україні / Вольнії гармати”. Ми пам’ятаєм, як іще у вірші “Іван Підкова” (1839) поет захоплювався козацькою Україною: Було колись – в Україні Ревіли гармати; Було колись – запорожці Вміли пановати. Пановали, добували І славу, і волю… Отже, “вольнії гармати” уособлюють у Шевченка незалежну Україну, здатну захистити себе від імперської наруги, московської воєнної навали. Цей посил адресований не Гоголю, а нам. Адже не мислив український Кобзар справжньої волі для України без воєнної перемоги над імперською Росією… Заревли в Україні вольнії гармати! Не похилилися перед ворогом українці, навчені Шевченком! Добувають, як і заповідав Кобзар, і славу, і волю! _____________ 1 Деркач – стертий віник. 2 Докладно про ставлення поета до гетьмана див.: Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Собор Мазепин сяє, біліє…” // Слово Просвіти. 2017. 9–15 березня. 3 Докладно див.: Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Довелось запить з московської чаші московську отруту!” // Слово Просвіти. 2022. 24 лютого – 2 березня.
Добрі новини · “Війна, захист рідної землі акумулюють силу духу, дивовижним чином відкривають натхнення людям, обдарованим талантами”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

На варті правди і світла

Зоя КОВАЛЕНКО, правозахисниця, волонтерка Боже нив і дібров, Ясних зір і захмарного лету, Боже, матір Вкраїну Хоч ти заступи і спаси! Нас укрили сніги І хорунжих, і просто поетів, А Її все терзають Московські розлючені пси. Так молилася, плакала-тужила у своєму “Українському романсі”, присвяченому лицарям війська УНР, які в першій чверті ХХ століття виборювали свою Українську Державу в нерівній боротьбі з московською ордою, Ганна Дениско – заслужена журналістка України, лавреатка премії імені Симона Петлюри, член правління Полтавського обласного об’єднання товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, перша прессекретарка Полтавської крайової організації Народного Руху України, перша очільниця Полтавської обласної організації “Союз українок”, заступниця головного редактора обласної газети “Полтавський вісник”. 25 січня пані Ганні – 75 років. На зламі двох епох, коли розвалювався СРСР, а Україна вперто домагалася незалежності своєї держави, вона разом зі своїм чоловіком – журналістом Юрієм Антиповичем та Олександром Куликом заснували бойову громадську газету “Полтавська Думка”, яка стала на той час єдиним бойовим штиком, відкритим рупором громадськості області у боротьбі проти бюрократії, беззаконня, проти спроб колишніх партократів повернути Україну до совка вже під синьо-жовтими прапорами. Газета мала шалений успіх і була чи не єдиним рупором громадськості Полтавщини. Одночасно пані Ганна була власкором кількох центральних газет, що давало змогу оприлюднювати стан речей на Полтавщині на всю Україну. А в бурхливому 2004 році, коли “бандюкович” вперше зробив спробу дістатися на найвищий пост в Україні – Президента незалежної держави, пані Ганна працювала одночасно у волонтерських газетах: “Твої права” та “Свобода слова”, де нещадно викривала його підступні дії, а також його поплічників на Полтавщині. А ще ж потрібно було ростити трьох синів – трьох соколів, імена яких нині теж добре відомі в Україні. Тепер пані Ганна працює над двотомником родоводів: свого та чоловіка Юрія Антиповича. У свої поважні 75 років вона, як і раніше, не має жодної вільної хвилини. Бо несе своє пророче, натхненне поетичне слово до Полтавської громади, до нас – волонтерів, до відважних захисників на фронті; спонукає нас до дії, до захисту важко здобутої Незалежності, до збереження прадавніх українських звичаїв, традицій, до побудови справжньої європейської держави, здатної відстоювати її на всіх фронтах – мирних і воєнних, особливо в боротьбі проти ординської московської навали. І так актуально звучать сьогодні слова з того ж таки “Українського романсу”: В Київ сунуть нові муравйови, Хоч були ми орли, Нас новий яничар розпина. Україно, устань! Дай зневіреним сили й любові. Україно, прости, Коли є ще за нами вина. Ці слова доходять до кожного серця, оживляють кожну душу і наснажують наших захисників на героїзм, який дивує весь світ. Її слово живить і підтримує нас – волонтерів, дає віру в перемогу Добра над Злом, Правди над Брехнею, Світла над Темрявою. Воно підтримує нас у хвилини слабкості, коли здається, що вже неможливо витримати це моральне і фізичне навантаження, особливо, коли доводиться проводжати в останню путь полеглих у боях земляків. І в такі хвилини, коли зневіра починає закрадатися в душу, ніби чуємо наших героїв, що промовляють до нас словами пані Ганни: Пом’яніть нас усіх, Ми увійдемо в Божі оселі. Ми за вас Його будемо Денно і нощно молить. За зчужілі міста І засипані стронцієм села, За усе, що так тяжко Вкраїнському серцю болить. Тож, дорога пані Ганно, приймайте найщиріші привітання і побажання від вдячних полтавців. Хай пошлють вам небеса міцного здоров’я ще на довгі плідні роки, невичерпної творчої енергії на благо рідної неньки України. Дай Боже, всім нам разом з вами утвердити справжню сильну, квітучу, заможну Україну в колі дружніх європейських держав.
Добрі новини · “Війна, захист рідної землі акумулюють силу духу, дивовижним чином відкривають натхнення людям, обдарованим талантами”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

“Я вижив, мамо, ти завжди молилась…”

Галина ІЛЬЄВА, кандидатка філологічних наук, журналістка, м. Київ Ці рядки з мого нового вірша, народженого взимку 2024 року, даю як заголовок до написаної тут розповіді про зустрічі, де не було байдужих. Війна, захист рідної землі акумулюють силу духу, ставлять на передній план пасіонаріїв та дивовижним чином відкривають натхнення людям, обдарованим талантами. Трагічне переплітається з романтичним, чудеса на фронті сприймаються як містика в чистому вигляді, а людські долі змінюються так, що в жодному сценарії не прочитаєш. Життєва дорога Дмитра Лінартовича – актора театру, кіно і дубляжу, заслуженого артиста України, педагога і воїна-десантника – подарувала йому багато адреналіну, болю і щастя в його ще досить молодому віці. Зігравши перші головні ролі в сучасних українських фільмах, відзначених на міжнародних фестивалях, він прокинувся, як то кажуть, знаменитим. Проте події в стрічках прийшли у фронтові випробування Дмитра. Ромський табір крутить кибитки з однієї країни в іншу. Ніби на екрані, змінюються пори року і способи виживання. З країни в країну демонструвалися і фільми “Той, що пройшов крізь вогонь”, “Осінні спогади”. Але в Соледарі, де він отримав важке поранення, Дмитро не одразу згадав свого героя, який за сюжетом мав контузію в АТО на Донбасі. Зараз повномасштабна війна. Відео подій з побратимами, кадри з особистого архіву стали основою для канви кліпу Світлани Мирводи, відзнятого Миколою Нагорним. Разом із солістом Академічного ансамблю Державної прикордонної служби України Володимиром Стельмахом вони втілили в життя пісню, створену поетесою Тетяною Левицькою і автором музики Олександром Чернегою. Микола є автором ідеї та режисером відео, він і запросив для реалізації цього задуму Світлану, Володимира та Дмитра. І мені приємно, що ця співпраця виникла після знайомства М. Нагорного та Д. Лінартовича на зйомках моєї авторської телепрограми “Життя під час війни”, оператором якої був пан Микола. Продюсерський центр народної артистки України Світлани Мирводи подарував глядачам калейдоскоп музичних і військових кадрів, які є символічними для багатьох хлопців і дівчат, котрих на носилках переносять на безпечну відстань від окопів. Вперше відео було показане при аншлазі в Національному музеї літератури України. Згодом – в ЕтноБібліотеці на Виноградарі в Києві. Участь відомих митців, громадських діячів, волонтерів, юних студентів та воєнних у глядацькому залі презентує різноманітну аудиторію твору “Молитва матері – сага про солдата”. Війна торкнулася практично кожної сім’ї. Прямо чи опосередковано. Молитва за сина чи дочку стала для тисяч співвітчизників та іноземців в лавах ЗСУ величезним захисним куполом під шквалом снарядів і куль. Під час заходів присутні могли побачити виставку картин і світлин у музеї та колекцію українських хусток Людмили Грабовенко в храмі книги, що раніше носив назву Дружби народів. Не обійшлося і без гостей з-за кордону. На показ кліпу завітала гостя з Італії, уродженка Івано- Франківська Леся Королик, котра днями приїхала до Києва для участі в мистецькому фестивалі. Я теж мала честь виступити на обох презентаціях та подарувати слухачам авторського вірша “Коли пройшов”, присвяченого другу Дмитру Лінартовичу. Скоро він буде надрукований в розділі “Поезії війни” моєї нової віршової збірки “Кольорові коралі”. Пісня пішла у світ. Як і збірка Дмитра “Словоспів”, скомпонована за роки, видана та знову додрукована вже після 24 лютого 2022 року. Запам’яталися зйомки молитви в храмі та національні орнаменти на концертних платтях співачки Світлани Мирводи, оксамитовий тембр Володимира Стельмаха, фото з передової, виступи заступниці директора Національного музею літератури України Раїси Сеннікової та завідувачки ЕтноБібліотеки на Виноградарі Ірини Соколової. В альбомі багато світлин. Не тільки мої, а й зроблені друзями, присутніми на заходах. У часи лихоліть вони стають свідченням нашої стійкості, реалізованості в складних умовах тривог, виття сирен, моральної підтримки одне одного. Ми – українці.
Добрі новини · “Війна, захист рідної землі акумулюють силу духу, дивовижним чином відкривають натхнення людям, обдарованим талантами”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Історичний клуб “Холодний Яр” вручив відзнаки за лицарське служіння Україні

З нагоди 105-ї річниці проголошення Злуки УНР і ЗУНР у Києві відбулася творча зустріч Історичного клубу “Холодний Яр”. Під час заходу митцям, військовослужбовцям та родичам полеглих героїв вручено найвищу нагороду Історичного клубу “Золоту сваргу” – “За лицарське служіння Україні”. У січні виповнилося 27 років Історичному клубові “Холодний Яр”, метою діяльності якого є повернення до широкого вжитку імен забутих українських героїв, вшанування захисників України, вояків різних епох і різних земель – від Кубані до Галичини. Членами клубу є письменники та поети, історики, краєзнавці, художники і скульптори, рок-музиканти, бандуристи і кобзарі. Вони видають книги, знімають документальні фільми, створюють мистецькі полотна та скульптури, меморіальні дошки і пам’ятні знаки, вивчають українську фольклорну спадщину. І це лише частина доробку “холодноярівців”, бо перелічити навіть за жанрами всі реалізовані за понад чверть століття творчі проєкти неможливо. Навіть якщо хтось і не знає організації під назвою “Холодний Яр”, то неодмінно знайомий зі здійсненими нею ініціативами. Президент клубу, відомий український письменник Роман Коваль слушно зазначає: “Праця Історичного клубу “Холодний Яр” зміцнює ЗСУ та нашу державу, наповнює їх духом мілітарним, творчим, агресивно-добрим”. Традиційна творча зустріч Історичного клубу з нагоди Дня Соборності відбувається в Києві, а не в заповідному урочищі “Холодний Яр” на Ч е р к а щ и н і . На ній члени та прихильники клубу підбивають підсумки минулого року та обговорюють плани на майбутнє. Роман Коваль у своїй вступній доповіді розповів, що 40 козаків і козачок Історичного клубу “Холодний Яр” воювали або воюють у добробатах, ЗСУ та Нацгвардії. На жаль, у 2022 – 2023 рр. загинули за Україну “холодноярівці” Олег Куцин, Андрій Жованик та Юрій Мороз. А 19 квітня торік зник під Бахмутом член Історичного клубу із позивним “Вітер”. До слова було запрошено також письменників, художників, скульпторів, військовослужбовців і волонтерів. Промовляли дочка голови УГВР Кирила Осьмака Наталія Осьмак, письменники Лариса Ніцой, Владлен Ковтун, Василь Ковтун, видавець Марко Мельник, в. о. директора Національного парку “Холодний Яр” Богдан Легоняк, громадські діячі Леся Островська, Оксана Жованик та Богдан Червак, лідери рок-гуртів “Кому вниз” Андрій Середа та “Сокира Перуна” Арсеній Білодуб, молодший сержант 5-ї ОШБр Юрій Сиротюк та інші. Головною подією заходу стало урочисте вручення започаткованої цього року відзнаки “Золота сварга” – “За лицарське служіння Україні”, якою нагороджено 11 осіб. Зокрема, лавреата Національної премії імені Тараса Шевченка, кобзаря та військовослужбовця ЗСУ Тараса Компаніченка, молодшого сержанта 5-ї ОШБр Юрія Сиротюка, підполковника Національної гвардії України Дениса Прокопенка-“Редіса”. Посмертно відзнаку “Золота сварга” присуджено командиру 49-го ОМБ “Карпатська Січ” Олегу Куцину, командиру 5-го Легіону ССО Андрію Жованику, письменнику-політв’язню Михайлу Іванченку та кобзарю Тарасу Силенку. Лавреатів та всіх присутніх вітали піснями Сергій Василюк, Василь Лютий, Святослав Силенко, Михайло Гречкин. Виступив також один із лавреатів “Золотої сварги” – Тарас Компаніченко. Євген БУКЕТ Фото Ігоря Рубцова
Про-читання · “Кожен зі своїх днів наповнювала змістом, красою й силою свого мудрого серця і дарами, що їх щедро відкрив для неї Господь.”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Гануся Косів. Обрана для Cвідчення

Олена БОНДАРЕНКО 2 січня 2024 року о 5.53 почалася чергова повітряна тривога. Вона тривала 3 години 53 хвилини. Протягом цього часу ворог застосував без однієї 100 ракет різних типів. Переважно – для ураження Києва. Щойно заволала сирена, я постелила килимок у коридорі, тихенько уклала онука, забрала кота і давно спаковані документи й теж пішла до нашого “укриття”. Ромчик одразу заснув. А я стала замовляти собі книжку в інтернеті. Монографію Ганни Косів (4 січня 1976 – 27 травня 2019) “Віра Річ. Творчий портрет перекладача”. Гепало майже безперестану. Щоразу від вибухової хвилі панічно гепали двері, що ведуть на сходи – водночас на всіх шістнадцяти поверхах. Ніколи дотепер не чула такого моторошного синхрону. Тоді я пошепки стала докоряти Богові: мовляв, Він бачить, що москалі нас убивають, і не хоче втрутитися. Зненацька мене охопило несамовите бажання саме зараз, під цей божевільний акомпанемент, поговорити з Ганусею*. Я повернулася до кімнати, підійшла до шафи і взяла з полиці книжечку “Хочу ходити з Богом. Свідчення Гануcі Косів”. Ганна з мамою, с. Недільна Книжечка наче сама розкрилася на 79-й сторінці: “02.02.2018. Господь іде воювати із вашими ворогами, щоб дати вам перемогу. Бог не йде воювати просто з ворогами чи зі своїми ворогами, в Нього бо нема ворогів. Він – Переможець. Він іде зі мною воювати з моїми ворогами, з тими, яких породила моя грішна природа. Він знає мене досконало і знає, що мене му$ чить і не дає мені жити. Він хоче дати мені перемогу, хоче мене звільнити від моїх ворогів”. Насправді в цьому житті ми не зустрілися жодного разу. Однак Гануся завжди була присутня у наших розмовах із Марусею та Михайлом, її батьками. Я молилася за її одужання, бо знала, що вона і вся її родина змагаються з лютою хворобою, яка спіткала дівчину в зовсім молодому віці. Хвороба відступала, щоб напасти з новою силою. І так 17 років. День при дні й ніч при ночі. Як це – знали тільки сама Гануся та найближчі… Я гадаю, вона жила кожною миттю. Кожен зі своїх днів наповнювала змістом, красою й силою свого мудрого серця і дарами, що їх щедро відкрив для неї Господь. Грала на скрипці. Блискуче знала мови – в її перекладі вийшли друком “Дорога додому” Ж. Ваньє, “Подружжя” Д. фон Гільдебранда, “Чотири любові” К. Люїса, “За межею” Ш. Дрейпера, документи Церкви, праці Г. Ноумена, Д. Востерманса. Кандидатка філологічних наук, авторка ґрунтовних наукових праць із перекладознавства. У 2014-му почала займатися писанкарством. Неймовірно талановито, як і, зрештою, все, чим займалася. Створені нею колекції писанок ”Трипільські мотиви” та “Полтавські мотиви” причаровують аж до перехоплення подиху. “31.01.2016. Коли ходиш з Богом і все від$ даєш в його руки, і Він стає па$ ном твого життя, тоді часто помічаєш, ніби зі сторони, як речі ідеально складаються, ми$ нулі і давно минулі події складаються, як пазли, як все має свій сенс. Тоді залишаєть$ ся тільки дякувати”. *** Серпневе надвечір’я в Карпатах прохолодне. Сидимо біля грубки, що пашить теплом майже просто неба. Десь унизу безугавно воркотить річечка. Пан Михайло час від часу підкидає дровець, і тоді мерехтливі іскри розсипаються у присмерку, вихоплюючи для очей сільську хатину, і гори просто за нею, й увесь химерний світ, що, здається, розташувався зовсім близенько до нашого Бога. Котроїсь зими тут випало стільки снігу, що він засипав товстим шаром і подвір’я, й дерева мало не до крон, а кучугури аж дах підперли. Ганусин вуйко Ярослав, згрібаючи сніг із покрівлі, оступився й шубовснув просто в намет. Всім це так сподобалося, що і Гануся, й Юрко – її чоловік – і сам пан Михайло стали стрибати з даху просто в кучугуру! Як же було весело, як щасливо. На цьому подвір’ї, в клекотінні річечки, в усіх пахощах і звуках, у кришталевому повітрі, у стишених голосах тата й мами – скрізь була Гануся. Здавалося, простягнеш руку – і торкнешся її теплої ніжної долоньки. Тоді я подумала, що Ганусю обрав Бог – аби ми вкотре отримали приклад відваги і служіння. Cлужіння не лише у більш звичному для нас розумінні – як, скажімо, активності в товаристві “Віра і світло”, що дбає про людей з особливим потребами, чи неодмінна десятина на Церкву, хоча, зрештою, й до такого служіння готові далеко не всі з-поміж нас. Мені видається, Ганусине служіння стало тим осяянням, що поєднує в собі глибоку, від цілого серця, віру – і невтомні духовні вправи, які є потребою, а не принукою. Це життя однієї людини з тих, кого обирає Бог для втілення своїх батьківських задумів щодо людства. Моє прагнення говорити з Ганусею таки здійснилося – відколи переді мною розкрилася унікальна книга її свідчень “Хочу ходити з Богом”, що її дбайливо впорядкував Ганусин чоловік Юрій Підлісний. “Ходи перед лицем моїм і будь непороч$ ний. Буття 17:1. Ходити перед лицем Божим – це велика ласка, яку постійно мали люди в раю. Тільки коли вони згрішили, то почали ховатися від Божого лиця. Для того, щоб споглядати Бога, треба жити без пороку”. Роздумами, що постають на папері, рядками з листів до свого духівника Гануся Косів говорить із кожним і кожною з нас. І якщо ми готові почути – нам відкриється Гануся з батьком Писанки Ганни Косів. З приватної колекції родини неосяжний світ духовного пошуку, де ми знайдемо відповіді для себе, опертя і сили для прийняття. Зрештою – знайдемо Шлях. Бо ж “Я є Шлях, Істина й Життя, – відповів Ісус. – І ніхто не прийде до Отця інакше, як через Мене” (Від Іоана 14:6-7). Розмова, що її веде з нами Гануся, настільки щира й відверта, якою може бути лише розмова з найріднішими. “Цікаво, що в моєму житті почали з’яв$ лятися чуда, коли серце почало змінювати$ ся. Тобто вони, напевно, постійно є, але по$ мічаю я їх не завжди. Так хочеться багато чудес, але насправді потрібно плекати чис$ тоту і простоту серця – тоді життя буде чудом”. Сьогодні мені було дуже страшно. Летіла ціла зграя ракет, усе двигтіло й гепало, а я нависла, напівзігнута, над онуком, сплячим на килимку в коридорі – щоб встигнути його затулити собою, в разі чого. Тоді Гануся мені нагадала: “Господь мені каже: “Нічого не бійся”. A може: “Нічого не бійся, донечко. Нічого ні$ коли не бійся. Я завжди з тобою”. *** Одного дня я попросилася піти з пані Марією на Личаків. Високе літо стояло в розпалі, буяли зела і квіти. Пам’ятник над місцем вічного Ганусиного спочинку – в кольорі ніжного піску й так само ніжний і теплий на дотик. Наче жива людська долоня. А далі, трохи в низовині – поле хрестів над могилами борців за волю України, що полягли минулого століття. І поруч – поле синьо-жовтих знамен, які лопотять на гарячому вітрі, наче хочуть злетіти услід за душами новітніх українських героїв. Інші часи, інші герої – ворог той самий. “Добре кажуть, що Церква на землі – це воююча Церква. Вміння воювати набува$ ється в процесі війни. Воювати – це складно. Хоча, якщо пам’ятати, що за мене воює Бог, то чого тут боятися? Я також на війні, і я також маю вигра$ ти битву. Господь дуже добрий до мене і дає мені всього вдосталь. Це Він воює і перема$ гає. Даруй, Господи, мені мир і тверду віру. Якщо Господь виряджає мене на війну, то для того, щоб перемогти, принести перемогу. Все, що стається, все – від Ньо$ го, тому є добрим. Коли війна, то вагатися не дово$ диться. Чи нарікати, чи плакати. Це все – ні до чого, лише сили підто$ чує. Хоч-не-хоч, треба йти воюва$ ти. Йти, тримаючись Господа”. В часи війни, в часи горя і сумнівів так важливо залишатися сильними духом і непохитними у вірі. Ганусине слово – розрада серцю, пожива для розуму, особливо нині. Може, Бог обрав її саме для цього. 2 січня 2024 р. __________________ *Гануся – з одним “н” – від Ганя. Так говорять у Вільхівці, рідному селі Ганусиного тата. Так називали її вдо$ ма, а також друзі й подруги. Так і в нашій оповіді.
Про-читання · “Кожен зі своїх днів наповнювала змістом, красою й силою свого мудрого серця і дарами, що їх щедро відкрив для неї Господь.”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Пісня білого лебедя

Віктор ПАЛИНСЬКИЙ Свої поетичні тексти вона пише найчастіше тоді, коли відчуває музику в них. Тобто висотує з поезії те, що, здавалося б, ще на стадії творчої інтуїції, на самих початках, зближається. Можливо, потребує точної корекції: „Загострюються щирі почуття”, „І звужується коло на краю”, „Я пильно буду берегти серця”. Вона ретельно прислухається та придивляється до ойкумени. Адже, саме, тут найцінніше. Лечу зорепадом, Тримаюсь орбіти. За мною цим шляхом Ідуть мої діти. Вікторія Бондаренко – поетка, композиторка, співачка. Львів’янка з перших своїх днів. Це, зрештою, і приносить у її літературну та музичну творчість вишукані урбаністичні мотиви та мелодику і разом з тим усвідомлені враження від живого Міста Лева. Жваво, насичено, цілеспрямовано почувається у творчому процесі. Авторка восьми книжок поезії. Рясно пише пісні на свої тексти, нерідко на вірші інших поетів. Популярна у Львові виконавиця шансону. Згадаю й про те, що Вікторія Бондаренко не цурається у своїй концертній діяльності й камерних сцен, як ось – в навчальних закладах, творчих Спілках, лікувальних центрах військових, які нині б’ють ворога на фронтах російсько-української війни. Авторка пів десятка музичних аудіоальбомів. Перед очима – найновіша книжка В. Бондаренко „Білий лебідь” (Львів, „Логос”, 2023 р., 111 с.). Попередньо цитував саме з цієї збірки. Поезомова її – стисла, виразна, без сумнівних сентенцій. Авторка наче сигналізує читачеві про справжню щирість, без зайвини, без надуманих кучерявостей. Відверто і щиро я каюсь. Пробачте провини мої! Я тут і я вам усміхаюсь, Як сонце ранкове землі. Її рядки відверто й вочевидь заточені на музичну гармонію, але не маліють і як окремі вірші. Вони здатні виокремити для себе місце в душі читача. Поезо-пісенність по-особливому сприймаю у віршах, присвячених Україні, Львову. Тут зумисне поєднується особисте та загальнонаціональне. Українське. Пісня вихлюпується, як вода виходить з берегів під час повені. А також – паводку світла та музики. Цим сповнене серце авторки, відкрите для любові. Непідробно. Зворушливо. Українсько. В калинових гронах, в колоссі пшениці, Під лагідним сонцем земля процвіта. Тут – чисті джерела та повні криниці На многії благії вічні літа. Львів у Вікторії Бондаренко „летить у вічність, у плин віків”, „манить під крило своє”, „найперше слово і перший крок”, „присвячу тобі ще одну пісню – облетить земну кулю спів”, „від міста Лева почати путь”. Тут немає претензійних словесних формул, герметичних строф; присутня лише любов: „Яке це щастя тут народитись!” Часто у такій її поезії сприймаються Україна, Львів – як панорамні картини, шкіци, побачені ще в дитинстві та зафіксовані назавше. Окремий розділ книжки – „Пісні про війну” з щирою лірикою. Щирість тут – не загравання з читачем, а поетична діагностика Вікторії – позитивістська. Її ліричний герой вірить: Дивлюся на веселку, добрий знак, Надія на близьку вже перемогу! Любов, надія і весна. І віра з нами й ласка Бога. Чи вдалося поетці сотворити оту очікувально-динамічну атмосферу, що її плекають батьки, дружини, діти тих, хто зараз захищає Україну? Передати драматичний трагізм содіяного ворогами, окропити вірою прийдешню перемогу? Але є ще певний запас часу і можливостей, аби торкатися сокровенного. І віра – якраз те, що найнадійніше.
Нашого цвіту... “Благодійність не має кордонів”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Батьківська хата в Нью-Йорку

Союз Українок Америки, 64-й Відділ СУА та УГК Церква святого Юра вперше представили в Нью-Йорку етнографічний проєкт “Батьківська хата. Homestead”. Мистецька акція проведена на ознаку пам’яті 90-х роковин Голодомору 1932–1933 років в Україні – геноциду українського народу – та на вшанування подвигу найкращих синів і доньок України, які захищають рідну землю від російських окупантів. Організатори події: Союз Українок Америки та Оксана Пясецька – дорадниця презентації проєкту, голова Референтури з питань культури СУА, 64-й Відділ імені Іванни Рожанковської СУА та Валентина Шемчук – кураторка проєкту, культурно-освітня референтка 64-го Відділу СУА, Українська Греко-Католицька Церква святого Юра та парох отець Йоан Лубів, ЧСВВ. Зібрання відбулося завдяки фінансовій підтримці Фонду розвитку громад Світового Конгресу Українців. На виставкову подію завітав Митрополит Борис Ґудзяк, Архиєпископ Філадельфійський Української Католицької Церкви. Владика Борис тепло відгукнувся про засновників і організаторів презентації проєкту та висловив побажання мати у Філадельфії копію виставки всіх дванадцяти вперше представлених у Нью- Йорку фотокартин. Проєкт “Батьківська хата. Homestead” – міжнародний. У ньому беруть участь як українці материкової України, так і представники техаської діаспори. Це команда неймовірних жінок: Оленка Браво й Наталка Стурджіл – союзянки зі США – та киянка Світлана Задоровська. Проєкт уже було представлено у штатах Вашингтон, Джорджія, Колорадо, Техас, у Канаді, Франції, Чехії та Україні. Унікальність проєкту полягає в тому, що вже чотири десятки світлин, знятих у Національному музеї народної архітектури та побуту України, демонструють строї різних етнографічних регіонів України кінця XIX – початку ХХ ст. разом зі спорудами відповідних теренів. Мета виставки в Нью-Йорку – показати контраст між тим, як жили українці до Голодомору 1932–1933 років в Україні, заподіяного сталінським режимом, та до жахливих звірств сучасності – війни путінської росії проти України. І тоді, і нині зайди поливають кров’ю нашу землю, вбивають українців, нищать їхні оселі, нашу мову, культуру, церкви. Як у часи Великого Голодомору, українці вимінювали родинні прикраси та вбрання на хліб та закопували національні строї, так само народний одяг українці і нині рятують від окупантів-бузувірів. Рашистам не вбити нашу українську ідентичність, про що свідчать і світлини проєкту: знову золотиться сумське зерно в долонях дівчини, вбраної в одяг Буринського й Роменського районів, стоїть у задумі вітряк із Путивльщини як свідок давньої історії, а у стрій трьох поколінь однієї родини із села Качали Бородянського району вбралася славна киянка та прийшла до церкви. Модерувала зібрання та створила поетичні епіграфи-присвяти батьківській оселі й пісням про рідну землю заслужений працівник культури України, членкиня Національної спілки журналістів України Валентина Шемчук. Її сповнене найглибшої шани до батьківської хати слово народжувало в уяві глядачів образ рідної оселі, і в серці кожного озивалася любов до батьківського обійстя. Зібрання благословив ієромонахвасиліянин УГКЦ святого Юра отець Йосафат Коваль. До учасників і гостей звернулася авторка проєкту “Батьківська хата. Homestead”, співзасновниця української школи в місті Сан-Антоніо, співорганізаторка українсько-американської платформи “Єднання” Оленка Браво. Її розповіді фотоісторій про оселі, церкви, родинне життя українців Вінниччини, Гуцульщини, Закарпаття, Київщини, Одещини, Полісся, Полтавщини, Сумщини, Тернопілля, Харківщини, Черкащини та Чернігівщини стали найочікуванішими хвилинами події. Також було продемонстровано відеолистівки – звучали пісні українців цих теренів. Квітами та оплесками глибокої вдячності організатори та учасники зібрання привітали найдорожчих гостей – захисників України Сергія Паука та Андрія Ткачука, які перебувають у Нью-Йорку на протезуванні та реабілітації на запрошення організації “Kind Deeds”. Українськими та кримськотатарськими піснями й музикою гостей заворожили хор “Молода думка”, його художній керівник і диригент заслужений діяч мистецтв України Василь Гречинський та хормейстери Оксана Антонів і Соломія Козій, вокальна студія “Писанка” та її художній керівник і засновниця Ольга Обертос, співаки Леся Верба, Ліліан Діттан, Софія Мельник, Владислав і Устин Чорні, музиканти Дарина Козій та Максим Хоминець. На виставковій події відбувся благодійний аукціон з продажу двох фотокартин, а всі були розкуплені по завершенні зібрання. Деякі картини осіли у приватних будинках українців у Нью-Йорку, інші – в офісах, у ресторані, в Українській Скаутській Організації “Пласт”, що її осередок є на південному сході Мангеттена та яка є серед найстаріших пластових станиць у США. Під час події та опісля неї було зібрано 3 тисячі 300 доларів на допомогу захисникам України. Придбані в Нью- Йорку 140 оригінальних турнікетів САТ організація “Liberty Uk- raine” доправила бригаді “Азов”. У Нью-Йорку було відзнято сюжети третього сезону проєкту “Батьківська хата. Homestead”. Фотографувала нью-йоркські епізоди проєкту Оксана Сорочан – референтка культури Округи Нью-Джерсі СУА. Презентація проєкту відбулася за участі консула Генерального консульства України в Нью-Йорку Наталі Мусієнко, Всечесних отців-василіян Церкви святого Юра Кирила й Олексія, Почесної голови СУА Ірени Куровицької, Почесної голови Округи Нью-Йорк СУА Лідії Слиж, яка від імені Головної Управи Союзу Українок Америки зворушливо подякувала організаторам і учасникам зібрання, голови Округи Нью-Йорк Марії Венгер, посестер із міста Йонкерса, очільниці Департаменту культури Благодійного фонду “Кошти зі США на придбання автомобіля для захисників України ми надіслали полтавцям – Благодійному фондові “Свою Україну любіть”, – розповідає голова відділу по співпраці з міжнародними організаціями Волонтерського центру Харківсько- Полтавської єпархії Православної церкви України, представниця Союзу українок Америки Валентина Шемчук. – Після відновлення кількох деталей пофарбовану під потреби ЗСУ автівку полтавські волонтери доставили військовому підрозділові ССО ЗСУ для виконання бойових зав- “Help Ukraine Center USA” Галини Баган. Наша вдячність заступниці голови 64-го Відділу імені Іванни Рожанковської СУА Наталі Добровольській, яка сердечно сприяла проведенню події протягом майже піврічної підготовки. Серед присутніх українців та американців тепло вітали голову організації “Big Dreams” Олену МакМен з міста Деріана, штат Коннектикут, родину Шемчук-Бетико з Пенсильванії, із Нью-Джерсі – родину Якимців, які завжди були готові прийти на допомогу. Гостинно зустріли родину Романенків, яка прилетіла на шановане зібрання з України та разом із союзянками та парафіянами Церкви святого Юра стали щирими помічниками організаторам. Слова глибокої подяки від організаторів та учасників презентації проєкту за допомогу доброчинцям – українському ресторанові “Веселка” та його власникові Джейсонові Бірчарду, крамниці “J. Baczynsky East Village Meat Market” та її менеджерові Андрієві Ільницькому. Рідне обійстя було прихистком українців у жахливі роки Голодомору 1932–1933 років в Україні – геноциду українського народу. Батьківська хата є оберегом українців у їхній героїчній боротьбі під час російсько-української війни – сучасного геноциду українського народу. Як вияв любові і шани до рідної оселі постав у Нью-Йорку етнофотообраз батьківської хати, про неї над Нью-Йорком лунало українське слово та злітала наша пісня. дань на нульовій лінії російськоукраїнського фронту на сході нашої країни”. Молимося, аби Бог зберіг життя наших захисників, та надсилаємо з синьо-жовтими прапорцями листи щирої вдячності за підтримку американським друзям. Разом до Перемоги! Сторінку підготувала Валентина ШЕМЧУК, заслужена працівниця культури України,членкиня НСЖУ м. Скрентон, США Фото отця Володимира Радька, Олександра Сеника Організатори та гості зібрання: заслужений діяч мистецтв України, художній керівник хору “Молода думка” Василь Гречинський, Почесна голова Округи Нью/Йорк Союзу Українок Америки Лідія Слиж, захисники України Сергій Паук та Андрій Ткачук, Валентина Шемчук, авторка проєкту Оленка Браво Подяка організаторам та учасникам. Почесна голова Округи Нью/Йорк СУА Лідія Слиж (праворуч) та модераторка зібрання Валентина Шемчук разом із хористами “Молодої думки”
Нашого цвіту... “Благодійність не має кордонів”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Підтримали воїнів

Благодійність не має кордонів. Невтомно збираючи кошти для захисників України від російських окупантів, жертовно підтримують наших бійців українки. Серед них – полтавки Олена та Валентина Шемчук, котрі від початку російського вторгнення в Україну віддають усі свої зусилля на доброчинну допомогу нашим захисникам. Пожертви американських друзів дали можливість придбати третю автомашину для захисників України. “На автомобіль Ford Ranger для наших бійців мешканці округу Лекаванна пожертвували 7000 доларів, – зауважує Олена Шемчук, на чиє прохання придбати п’ятимісний пікап з високою прохідністю по бездоріжжю для захисників України відгукнулися американці. – Сума грошової допомоги з Пенсильванії становить повну вартість машини”.
Театр · “Про кожну виставу можна сперечатися, наскільки вона вдалася, але завжди приємно працювати в талановитій команді творчих людей”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

світла і тонка історія про те, як мрії змінюють життя і наповнюють його красою та любов’ю. Прем’єра планується на початок квітня на камерній сцені ім. Ігоря Славінського Театру на Подолі. Чекаємо глядачів на наших виставах!” Сергій Бойко, заслужений ар5 тист України, виконавець ролі АА: “Грати в цій виставі мені запропонував режисер Володимир Кудлінський. Спершу у Володимира була ідея, щоб ми грали цю виставу два вечори поспіль і мінялися ролями. Тобто один вечір я АА, а Михайло – ХХ, другий – навпаки. Проте тоді не вистачило часу, аби втілити цей проєкт. Можливо, ще повернемося до цієї ідеї. Давно знаю твір “Емігранти”. Запам’яталася вистава за участю Олексія Горбунова та Валерія Чигляєва. Добре пам’ятаю ті часи – 70–80-ті роки минулого століття. П’єса дуже складна, як багатошаровий пиріг, вона буде й далі відкриватися. Ця історія близька мені й генетично, адже я наполовину поляк, хоча й дізнався про це вже в дорослому віці. Мій персонаж – інтелігент, але зовсім не такий, як, приміром, Василь Стус – людина, яка боролася до останнього і загинула. А мій герой напевне продався. Хоча про це й не говориться прямо у п’єсі, але думаю, що його заарештували, і він пішов на компроміс із совістю. Можливо, був провокатором, зрадив. Те, що він злякався диктатури, – як каїнове клеймо на ньому. В еміграції, де, здавалося б, купа можливостей, він не продовжує боротьбу. Але тут зустрічає поляка, робітника. Його притягує ця проста людина, яка не порвала зі своєю батьківщиною, на відміну від мого героя. З Михайлом Кришталем працюємо не вперше. Мені здається, що у цій виставі він теж не відразу прийшов до розуміння свого персонажу. Але під час кількох крайніх показів вистави ми почали відчувати один одного, нам вдалося знайти порозуміння. Як я вже згадав, у п’єсі та виставі багато тем. Одна з них – інтелігенція і прості люди. Для того, щоб збудувати нормальну країну, про яку ми всі мріємо, треба бути єдиними. Протягом вистави герої йдуть до такого об’єднання, хоча й шлях цей дуже непростий. Інша тема – спокута. Мій герой говорить: “Мої предки ніколи не сідали за один стіл з твоїми і разом не пили”. Проте персонажі сідають разом. А головним мотивом вистави є об’єднання у складний час, який ми зараз переживаємо”. Михайло Кришталь, заслуже5 ний артист України, виконавець ролі ХХ: “Коли почалася повномасштабна війна, то спершу були сумніви, чи варто далі займатися тим, чим займався до цього. Зізнаюся, що й сьогодні не впевнений, чи те, що ми робимо, правильно. Але люди приходять на вистави, їм подобається, йде розголос. Це дає надію. Вважаю, що все, що хотів, розповів про свого персонажа у виставі. Під час роботи над нею велика складність полягала втому, що ми зі своїм героєм різні. Він робітник, а я, зізнаюсь, мало що вмію робити своїми руками. Вперше я мав досвід роботи з Володимиром Кудлінським як режисером-постановником. Незважаючи на розбіжності, завдання театрального мистецтва – видавати якісний продукт. От ми і долаємо ці розбіжності, знаходимо компроміси. Під час репетицій я вносив свої пропозиції, хоча не всі вони увійшли до вистави. Із Сергієм Бойком раніше разом грали не так і багато. Під час роботи над цією виставою відкривали один одного для себе. Ця робота нас дуже зблизила. Тепер ми більше спілкуємося. Виставі вже більше року. Ми продовжуємо уточнювати для себе певні речі. Подобається знаходити якісь точки зіткнення, що роблять виставу, на нашу думку, більш органічною, цікавішою для глядача, зрозумілішою для нас самих. Матеріал непростий, весь гумор і трагізм п’єси непросто зрозуміти. Але у нас є своя публіка, і це тішить. Моєю новою роботою стала роль Петра Петровича у виставі “Хазяїн” (в іншому складі цю роль грає Богдан Бенюк). Вважаю цю виставу достойною роботою, а Івана Уривського – цікавим режисером. Головні ролі виконують прекрасні артисти. Ще одна роль – це завжди хороший досвід. Про кожну виставу можна сперечатися, наскільки вона вдалася, але завжди приємно працювати у талановитій команді творчих людей. Граю як на великій, так і на камерній сцені театру. Специфіка роботи, звісно ж, відрізняється. Різна відстань до глядача вимагає іншої подачі матеріалу, іншого існування. Камерне існування стриманіше, тут можна спокійніше доносити думки, які ти вважаєш важливими. Натомість велика сцена – це завжди небезпека якоїсь фальші. Ти робиш все, аби тебе почув глядач, а якийсь тонкий матеріал може від цього програти. Тому деякі вистави актори люблять грати саме на камерних сценах”.
Театр · “Про кожну виставу можна сперечатися, наскільки вона вдалася, але завжди приємно працювати в талановитій команді творчих людей”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Погляд на еміграцію

Після початку повномасштабного вторгнення у Київському академічному драматичному театрі на Подолі відбулася низка прем’єр, які стали помітними подіями у культурному житті не лише столиці, а й усієї країни. А першою за ці майже два трагічних роки у театрі поставили виставу “Емігранти” за п’єсою польського письменника Славоміра Мрожека. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру За сюжетом твору дослідник душі, письменник та лектор оселяється у підвалі зі своїм земляком, який наполегливо працює, аби втілити свою мрію. Та чи на правильному він шляху? Вистава – притча про життя двох емігрантів, які згадують свій дім, але не кожен з них зможе туди повернутися. Проте краще про виставу та свою роботу за останні два роки розкажуть її творці. Володимир Кудлінський, ре5 жисер-постановник: “Після початку повномасштабної війни всі ми опинилися в однаковій ситуації – розгубленості. А вже на початку червня 2022 року наш колектив зібрався, аби вирішити, що робити далі. Передусім, привезли машину піску і під звуки сирен стали набирати мішки, аби захистити скляний центральний вхід театру від руйнувань. Ці мішки і досі там, сховані за афішами. Стали відновлювати вистави з тими акторами, хто залишився на той момент в Києві. Життя у театрі почало відроджуватися. Я думав про прем’єру. Давно знав про п’єсу Славоміра Мрожека “Емігранти”. І коли у перші місяці війни з України виїхало понад п’ять мільйонів людей, які опинилися у стані вимушеної еміграції, ця тема стала дуже болючою. У серпні ми почали репетиції. Саме репетиції допомогли нам вийти з того важкого психологічного стану, в якому ми всі перебували. Робота над виставою спонукала повернутися до театру, і ми з натхненням почали працювати. Познайомилися з художницею Єлизаветою Скурською, яка тоді була студенткою Сергія Маслобойщикова. Ліза на той момент повернулася з-за кордону і мала власний досвід перебування в еміграції. Вона зробила сценографію і костюми. Матеріал складний, мені як режисерові було непросто визначитися з концепцією вистави. Хотілося говорити про сьогодення сучасною мовою, а в п’єсі два поляки, які перебувають у Західній Європі, і це 70-ті роки минулого століття. Все-таки я вирішив не осучаснювати п’єсу і не робити з поляків українців. Ми пішли за автором і спробували розкрити світ його героїв. Але режисерська пунктуація, вирішення сцен, а головне асоціації і алюзії роблять виставу сучасною, гострою і потрібною глядачам, аби легше пережити все, що з нами усіма відбувається. Із Сергієм Бойком та Михайлом Кришталем раніше працював, коли був асистентом у Віталія Малахова. У моїй виставі вони грають вперше. Деякий час ми звикали один до одного, але в результаті, як на мене, у Сергія та Михайла вийшов прекрасний акторський дует. Думаю, перший досвід був успішний. Я щасливий, що в нашому театрі є такі талановиті актори, і переконаний, що далі буде. Сергій Бойко починав разом із Віталієм Юхимовичем. Це актор з тієї плеяди, що стояла біля витоків Театру на Подолі. Важко навіть перерахувати ролі, які він зіграв за ці роки. Грав майже в усіх прем’єрах Віталія Малахова, Ігоря Славінського та інших режисерів, які ставили в цьому театрі. Надзвичайно досвідчений, безмежно талановитий актор, який має потужний драматичний хист і прекрасне почуття гумору, неперевершений в імпровізації. Вважаю, що для будь-якого режисера щастя працювати з таким актором. Михайло Кришталь – по-своєму унікальний актор. Він прийшов до театру значно пізніше. У Михайла був певний період адаптації, бо він мав іншу школу, працював у Донецькому академічному українському музично-драматичному театрі задовго до трагічних подій 2014 року, там отримав звання заслуженого артиста України. Він теж обожнює імпровізацію, прекрасно володіє голосом. Озвучує багато фільмів. За своєю природою Михайло людина інтелігентна, як то кажуть, з тонкою душевною організацією. Втім, в “Емігрантах” він грає роль заробітчанина, людини недалекої, неграмотної, жадібної і підступної. Вийшло цікаво і неочікувано. Варто прийти на виставу і переконатися в майстерності перевтілення цього чудового актора. Сергій Бойко грає рефлексуючого письменника – надзвичайно тонко, гумористично і водночас драматично. У цього актора є свої шанувальники, які, впевнений, будуть у захваті від його мистецтва. Вистава вийшла акторською. Я не став мудрувати з концептуальними режисерськими рішеннями. Створив ігрове середовище, розібрали мереживо діалогів, акторам залишалося опанувати величезний обсяг тексту. Ми прибрали деякі повтори, зайві політичні мотиви. Залишили саме те, що нам болить сьогодні. Зараз вистава грається легше, текст, так би мовити, “входить у м’язи”, тому актори думають на сцені, тримають хороший темп, ловлять кураж. З часом вистава, як гарне вино, лише кращатиме. Наступною моєю роботою в минулому сезоні стала вистава “Комедіанти” за п’єсою Автанділа Варсімашвілі. Матеріал мені запропонував Богдан Михайлович Бенюк, який очолив наш театр. Спочатку були певні сумніви, чи братися за сучасну п’єсу про війну. Але сталася одна трагічна подія, яка вплинула на моє рішення. Ми розпочали роботу натхненно і на одному диханні зробили прем’єру. Це історія акторської родини, яка під час сьогоднішньої війни опинилася в евакуації, як і десятки тисяч українських сімей – без власного житла, елементарних побутових умов, а головне – без улюбленої справи. Найстрашніше в цій історії – втрата на війні дитини. Попри горе і непомірну втрату, вистава дає сили і натхнення продовжувати жити, займатися улюбленою справою і наближати перемогу. Над виставою працював прекрасний акторський ансамбль: Богдан Бенюк, Олександр Данильченко, Георгій Хостікоєв, Анна Саліванчук, Ірина Грищенко, Артем Атаманюк, молоді актори – Анна Троцько, Дарина Проценко, Олександра Барсток, Ольга Марфіна, Артур Пісковський, Дар’юш Есламі, Петро Зузяк. У виставі звучить пісня “Темні кімнати” Даяни Кульбіди в аранжуванні Тимура Полянського. Балетмейстером була Ольга Семьошкіна, а художником – Марія Погребняк. Як бачите, товариство потужне. З першого дня вистава йде з величезним успіхом, глядач і сміється, і плаче, і, сподіваюсь, іде з театру з бажанням жити, боротися і вірити в наш народ, наш незламний дух. Зараз розпочав роботу над новою виставою “Сон” за однойменною новелою Михайла Коцюбинського. Це надзвичайно
16 Арт-простір · “Щоб її вихованці дедалі впевненіше почувалися на великій сцені, дирекція КМАТ ім. С. Лифаря робить усе можливе”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Дивовижна феєрія в Національній опері України

Володимир КОРНІЙЧУК, заслужений журналіст України Нещодавно Київська муніципальна академія танцю (КМАТ) імені Сержа Лифаря провела на сцені Національного академічного театру опери та балету України імені Т. Г. Шевченка звітний концерт учнів і студентів і порадувала поціновувачів хореографічного мистецтва новою програмою. Той факт, що цей концерт, як і попередні, відбувся на професійній столичній сцені, є неабиякою перевагою для становлення майбутніх артистів балету. Для того, щоб її вихованці дедалі впевненіше почувалися на великій сцені, дирекція КМАТ ім. С. Лифаря робить усе можливе. Концерт розпочався одноактним балетом “Зимова казка” І. Іващенка, Є. Досенка в новій сценічній редакції-інтерпретації його постановників – заслуженого артиста України Олександра Нестерова і балетмейстера Лілії Мельниченок за мотивами хореографії Павла Вірського. Нове прочитання знаного сценічного твору набуло відчутної динаміки й експресії, стало поліфонічно розкутішим. Подібний успіх мали і па-детруа з балету “Коштовність” Г. Форе у хореографії Дж. Баланчина і па-де-труа з балету “Зачарований ліс” Р. Дріго в інтерпретації викладачів Київської академії танцю Надії Янченко, Володимира Лук’янця, Ольги Довгань і Володимира Прянічнікова, постановки яких вишукано втілили на сцені їхні талановиті виконавці. Учениця 9 класу відділення класичної хореографії і володарка Ґран-прі XI Всеукраїнського двотурового конкурсу танцю 2023 року “Ритми майбутнього” Аліна Хоменко у варіації з балету “Есмеральда” Ц. Пуні та в адажіо з балету “Жізель” А. Адана продемонструвала глядачеві високу виконавську техніку і артистичну майстерність. Коли йдеться про синтез класики з модерн-танцем і джазом, то варто виокремити виразний фрагмент з балету “Кого це стосується?” Дж. Гершвіна у виконанні студентів ІІ-ІІІ курсів відділення класичної хореографії та студентів ІІ-IV курсів бакалаврського рівня вищої освіти, у якому юні артисти Київської академії танцю яскраво проявили не лише свої технічні можливості, ай легкість стилю у відтворенні елегійно-урбаністичної замальовки. Оригінальною демонстрацією танцювально-жанрових синтезацій стала й хореографія заслуженого артиста України Сергія Афанасьєва на музику Г. Гаврилець “Засвічу свічу” у сценічному втіленні ученицею 9 класу класичного відділення Уляною Красавцевою, яка в барвистому стилізованому народному костюмі, на тлі величавої палаючої свічки, майстерно відтворила модернову композицію у стилі “фольк” (викладачка Ольга Довгань). До жанру модерн-танцю варто віднести і постановку “Steps in the Street” Wallingford Riegger у хореографії М. Грем та сценічній трактовці студентками III курсу відділення народної хореографії і студентками III-IV курсів бакалаврського рівня вищої освіти, котрі продемонстрували глядачеві експресивну, “графічно-рублену” пластику, що чітко асоціюється з нинішніми жахіттями війни, яка триває на території України (викладачі – заслужений артист України Олександр Нестеров і Юлія Бобровник). Щодо народних танців: слід виокремити композицію “Метелиця” А. Гнатишина в постановці Олександра Нестерова у піднесеному виконанні студентами ІІІ курсу відділення народної хореографії, які збурили у глядача не лише зливу оплесків, а й святковий настрій. Як, зосібна, і “Сербський танець” М. Кодіч у хореографії К. Костюкова і сценічному трактуванні студентками ІІ курсу народного відділення і студентками І-ІІ курсів бакалаврського рівня вищої освіти (викладачка заслужена артистка України Наталія Головко). На особливе слово заслуговує розлогий фінальний фрагмент із балету “Лісова пісня” М. Скорульського в постановці В. Вронського та виконанні ученицями 8-9 класів і студентками І-ІІІ курсів відділення класичної хореографії та студентками І-ІІ курсів бакалаврського рівня вищої освіти, який викликав у глядачів справжню зливу овацій й незабутню естетичну насолоду. Успіх випав і на долю виконавців головних ролей – Мавки в інтерпретації солістки балету Національної опери України, лавреата міжнародних конкурсів артистів балету Ілони Кравченко і Лукаша у трактовці випускника КМАТ ім. С. Лифаря 2012 року, лавреата міжнародних конкурсів артистів балету Олександра Скулкіна. Святково урочистому сприйняттю глядачем балетного фрагменту з “Лісової пісні” варто завдячувати бездоганно злагодженому кордебалету, який граційно постав на тлі засніженого зимового лісу в образі білих сніжинок, що напрочуд гармонійно підкреслили майстерне соло головних героїв драми-феєрії геніальної Лесі Українки. За сценічні успіхи треба подякувати талановитій роботі викладачки Київської академії танцю Надії Ятченко та високопрофесійній роботі режисера-постановника концерту, заслуженого артиста України Владислава Солдатенка.
16 Арт-простір · “Щоб її вихованці дедалі впевненіше почувалися на великій сцені, дирекція КМАТ ім. С. Лифаря робить усе можливе”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Арт-простір · “Щоб її вихованці дедалі впевненіше почувалися на великій сцені, дирекція КМАТ ім. С. Лифаря робить усе можливе”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин