Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Книжка в газеті · “Коли мене запитали котра година я відповів: війна” · с. 8сторінка оригіналу ↗

На сторінках мілітарної літератури

Слово Просвіти, №03 за 2024 рік

Нині в українській літературі відкриваються нові сторінки з мілітарним дискурсом, котрий істотно підкориговує уявлення про неї як наскрізь переповнену лише сердечними переживаннями, характерні новим психотипом автора й героя – воїна, який, живлячись історичною й етноментальною пам’яттю, мотивовано чинить історично виправданий спротив московському нападнику, захищаючи свій дім, свою родину, свою землю, людську й національну гідність, проходить випробування на межі життя і смерті завдяки героїчному чину і через страждання. Юрій КОВАЛІВ, професор, лавреат Шевченківської премії Наймобільнішою під час війни стала лірика, котра заявила про себе на повен голос 2014 р., після крупномасштабної московської агресії після 24 лютого 2022 р. задокументалізувала свій потужний креативний потенціал у поезії фронтовиків О. Бика, Є. Манженка, Р. Семисала, О. Хоменка, П. Вишебаби, Мальви Кржанівської, Ярини Чорногуз, Єлизавети Жарікової, Олени Білозерської, С. Татчина, П. Матюші, Влада Сорда, Д. Луняки, І. Мітрова, В. Пузіка, Д. Лазуткіна, С. Пантюка та ін., а також госпітальєрів, волонтерів Олени Герасим’юк, Юлії Кашпуренко, Юлії Івченко та ін. На жаль, серед них вже чимало загиблих: І. Чернілевський, В. Вакуленко, Вікторія Амеліна, Г. Бабіч, А. Павленко та ін. Царство їм Небесне! Нещодавно небесну Вальгалу поповнив талановитий М. Кривцов. Досі в стані невідомості перебуває вроджений воїн-поет Б. Гуменюк, який ніби пропав безвісти. В січні обом випадає день народження. Хай ця публікація стане доброю пам’яттю про них. Дехто поспішив назвати їх новим “розстріляним відродженням”. Насправді вони інші, радше відповідають традиції командантської поезії УССів, повстанської поезії ОУН-УПА, однак не повторюють її. Резистансна енергія їх Слова, позбавлена публіцистично закличної, формульно риторичної стилістики, зосереджена на переживаннях конкретно-предметної воєнної дійсності, на осмисленні її реалій, часто сягаючи переконливих узагальнень, філософічних медитацій, стає достовірним художнім документом пасіонарної онтології невгнутої української людини, її визначальною ознакою, якою став критерій Гідності. “розквітнути фіалкою” Максиму Кривцову (22 січня 1990 – 7 січня 2024) родом з Рівного Господь відвів стільки ж років, як і своєму Сину. Поет встиг видати збірку “Вірші з бійниці” (2023), котра увійшла до п’ятдесяти найпопулярніших художніх книг в 2023 р. Його вже добре знали шанувальники поезії, особливо творча молодь. Він привертав увагу добірками у виданнях “Книга Love 2.0. Любов і війна”, “Там, де вдома: 112 віршів про любов та війну”, “Колискова 21-го століття Vol. 1: що тебе заколисує?”. Пісні на його слова (“Панівна висота”, “Він в ЗСУ, вона в ТрО”, “Жовтий скотч”) виконує фолк-панк рок-гурт Yurcash. Учасник Революції гідності, він 2014 р. подався в добробати (“Правий сектор”), служив у Нацгвардії (2016–2019), працював у Центрі реабілітації й адаптації ветеранів АТО та ООС Veteran Hub. 2022 р. знову пішов на фронт у ДУК ПС, визволяв Ірпінь, воював з “Вовками да Вінчі”. Поету здавалося, що він “десь навесні 2014-го / […] заснув / декілька років не прокидався” (“Одного разу…”). Як і О. Ольжич чи В. Симоненко, М. Кривцов володів профетичним даром. За два дні до трагічної загибелі (5 січня 2024) написав вірш, крізь призму тропіки передбачивши перехід в інші форми існування, коли голова котитиметься “від посадки до посадки / як перекотиполе / чи м’яч / мої руки відірвані / проростуть фіалками навесні”. Воно триватиме доти, доки не набуде надійної, конкретно-предметної сталості: “мої кістки / втягнуться в землю / утворять каркас / мій прострелений автомат / заржавіє / бідненький / мої змінні речі та екіпу / передадуть новобранцям”. Метафора утривалення в житті стає викликом фатумам й деструктивним силам, перехід в інобуття для воїна — бажаний: “та скоріше б уже весна / щоб нарешті / розквітнути / фіалкою”, улюбленою квіткою автора, котра символізує не лише скорботу й смуток, а й щорічне відродження природи. М. Кривцов знаходив адекватну відповідь на жорстокі виклики війни, усвідомлюючи, як обмовився в одному інтерв’ю з Наталією Корнієнко, що “це жахлива, абсурдна та зовсім нелогічна річ”. Автор збірки “Вірші з бійниці” з особливою гостротою відчував смак життя на межі, наприкінці книжки робив виклик війні, “яка знає мене / як облупленого / знає мене / як сина / і / чомусь / береже”. Недарма вона (збірка) починається низкою зізнань під гаслом “Я люблю”, завершується побажанням ймовірному читачеві “спокою і моря”, пропозицією долучитися до спілкування з поетом, пережити разом з ним воєнні будні на фронті й поза ним, часто переповнені конкретикою повсякдення (“Був важкий…”, “Писав одній дівчині…”). Вони стосуються не лише ліричного героя (alter ego автора), а й інших персонажів. Докладно змальовано їх драматичні й трагічні долі (“Він переїхав у Бучу в середині березня 2021- го…”, “Її вбили п’ятого березня…”, “”Марія” “Голгофі”…”, “Він народився у Каховці…”). Активізовано фронтову лексику (“Не будеш боятись / “пташок” з тепловізором серед ночі / і мінометів / які нищать опівдні / протипіхотні міни”), котра позначається навіть на любовній й еротичній ліриці: “Твоє тіло / це / мінне поле”. Фабульна достовірність підкріплена текстуальною, задокументалізованою світлинами поета, його автографами, продубльованими друкованим текстом (“Пада…”, “Я йду по чорній вулиці…”, “На полі…”, “Звиса…”, “Сірий самотній…”). М. Кривцов трактував війну як “невиліковну хворобу”, багатозначне всюдиприсутнє явище, котре не вкладається в певні дефініції, означування й персоніфікації (“Вона була завжди / і є завжди / і буде”), тому приймав її “як блудного сина / якого ніколи не матиму / як і смерть / як і зиму / як і дим / як і кров”. Щоразу, залежно від ситуацій, коли її “будильник” “пробудив живих і мертвих / звірів і комах / птахів і вулиці”, має бути своя відповідь, навіть якщо знакова система втратила рефенційність і вже “почалась / не весна / не весна / там згорілі села / там згорілі міста / там згорілі тіла”, тому доводиться шукати її, “як шукають міни / як шукають хворобу / як шукають гриби / як шукають людей під завалами”. Час також втратив своє значення (“Коли мене запитали / котра година / я відповів: війна”), як і фізичні ознаки предметного світу, коли “тіло “В.” […] тепер десь 50 см на 50 см / замотаний в ноші / розміром, наче великий наплічник / тіло “Д. В.” розповзлося / наче тісто”. Вшановуючи пошматованих до невпізнання побратимів, воїн не знаходить себе в дзеркалі (“обличчя розірване навпіл / немає лівої руки зникла нога / людина зникає”), не бачить “нічого”. Тут не до сюрреалістичних видінь, котрі не спроможні передати страждань, завданих жорстокою дійсністю, доцільність якої підлягає сумніву. Від загиблих Романа “Рокі”, Льохи “Чорниці”, Колі “Кори” лишилися “імена”, і за кожне треба “помститись” (“На голку війни…”). Війна вимагає адекватного прочитання себе як тексту (“світ отруйний / немов метан”), без накладання на неї невластивих, часто легковажних матриць – яка вона, мовляв, “чудова / і романтична”. Всілякі “ток-шоу / “Війна” / на телекрані “Забуття”” не лише “найжахливіші” підмінами дійсності віртуальною реальністю, а й небезпечні маніпулюванням глядачів. Уникаючи публіцистичних пасажів, поет не без іронії радив зняти полуду з очей: “плескайте в долоньки, поки вони у вас є / тупотіть ніжками, поки вони у вас є” (“Вітаємо всіх на найжахливішому токшоу…”). Будь-яка фальш – неприпустима, адже “Війна пахне словами / пахне дітьми ненародженими / і народженими шляхами / океанами пороху”. На захист свого життя, своєї землі стають не тільки мотивовані пасіонарії, а й святі: “Риє окопи / Марія / кожен робить / що вміє”. Коли вимогливий до лірики М. Кривцов у відносно мирний час іронізував з приводу того, що поети можуть писати й не писати “про потяги / про яблука / про каву і риб”, то під час війни справжній вірш, “наче ранковий туман”, з’являється “в лабіринті окопів / із Мінотавром війни”, “поміж обгорілих дерев / поміж розбитих / наче окуляри / що впали на землю / доріг”. Тут уже гріх “вдавати поета”. Вподобавши верлібр, М. Кривцов не цурався силабо-тоніки, доводячи, що таланту приступні будь-які віршоформи на кшталт шестистопового ямба: “Весь світ у ранах я візьму цей жовтий скотч / я знаю Максим Кривцов тут у поміч лише жовтий скотч…”. Можливо, цей вірш, що став піснею, “підказаний” роботою автора в Центрі реабілітації, весняною вегетацією природи, водночас мотивований апперцепцією пасіонарія, введеною в композиційне кільце твору: “так вабить декольте цієї дивної весни / пішли за нею вслід бо хто якщо не ми”, “ми всі пішли на Схід бо хто якщо не ми”. Поет дотримувався метричних вимог і в інших творах: “Там де ти панівна висоти…”, “Над дорогами дим-дим…”, “Волосся рікою вогнем пропливає між пальців…”, “Падали хмари цятки червоні в Господа з ніг…”, “Я для тебе листа в цей вечір нарешті пишу…”. В його доробку застосовано верлібр різних конфігурацій: від розгортання епічного сюжету в урівноважених синтаксичних структурах з “прозаїзацією” викладу – до експресіоністичного “квантування” тексту з імпульсивним нанизуванням інтонаційно-синтаксичних блоків, завершуваного кадансом. Коли в першому разі переважає автологічний тип віршування, проступають жанрові ознаки новели, то в другому – металогічний. Іноді автор поєднував обидва різновиди верлібру, як у філософічному вірші “Хлопець…”. Експозиція й зав’язка з “пронизаним кулями / уколами смерті” персонажем, якого “невидимі хлопці” (янголи) завезуть “в інше поле / всіяне маками та волошками / через посадку / з черешень, вишень та яблунь”, непомітно переходять в розвиток дії, коли він “спокійно і тихо” констатує свою загибель, підкріплюючи її власним висновком: “Ось і закінчилась моя історія”. Беземоційна метафора шокує. Сюжетна лінія складається із сентенції та каскаду анафоричних формулювань, котрі можна продовжити до безкраю: “Людина закінчується / як закінчується хліб / у магазині спального мікрорайону […] / як закінчуються сили в марафонця / як закінчується день / як закінчується світло під час блекауту / як закінчуються набої під час бою…”. Композиція лишається нонфінальною: “Тож / сьогодні / я не буду ставити крапочку”. Коли “твоя голова / залита кров’ю / а ноги / перебиті / обмотані турнікетами / спробуй схитрити / але не вийде / попереду – мінне поле / позаду прилітають снаряди”, однак завжди лишається надія в найбезвихідніших ситуаціях: “Хто не помер сьогодні / народиться завтра зранку”. Тропіка війни має свою колористику, зрідка вона набуває світлої тональності “рожевого фламінго неба”. Милуючись нею, ліричний герой обіцяє не сполохати цю дивовижу, контрастну монохромним шанцям (окопам), воєнним реаліям з перевагою темної барви (“Я йду по чорній вулиці / на чорне світло / чорні машини /

с. 10 · сторінка оригіналу ↗

Закінчення. Початок на стор. 8—9 Бухгалтерія шансів людського виживання на війні видається поетові аморальною (“Що ти маєш на увазі, командире…”). Важко усвідомити, що для загиблих та їх рідні “червень липень серпень відміняються / вересень жовтень теж / лютий перейде в занудну / хвору на ПТСР осінь”. Від непоправної втрати чоловіків, або “юних хлопців”, особливо дівчат, яких на війні чатує “неприродна смерть”, “не рятують ні чарка ні цигарка / Якщо прислухатися то можна почути / Як в цілковитій тиші над домовиною / Схлипують душі ненароджених дітей”. Віршовий простір заповнює конкретика бою, котрого не зупинити, як не загальмувати швидкісний поїзд, як сонце у небі, як породіллю, не знівелювати маніпулятивним мас-медіа, схильним до дезінформації (“Ми не любимо дивитися на людей з телевізора / Вони якісь несправжні з них дуже погані актори”), мовляв, “сьогодні війни не буде”, а в той час “кулі прилетіли з потойбіч війни / Як злі шершні / Вжалили Сашка в шию / А Макса у серце”. Подія може або локалізуватися, або розгортатися, як у кінематографі, в часопросторову проєкцію, і тоді стара шовковиця під Маріуполем стає свідком, як ватага хлопчиків ласувала її ягодами, миттю, тільки-но закричало “ошмаття зораної вибухами землі”, перетворилася на дорослих чоловіків, схопилася за зброю, аби згодом “почала підніматися приталована трава” там, “де лежали / РПГ кулемет автомати СВД каски бронежилети”, а дерево виглядало: “Де ви хлопці?”. Побутові замальовки фронтової дійсності вражають конкретно-предметною достовірністю (“Піски…”), однаково важливою для живих і загиблих (“У нас літо Кіндрате…”) Верлібр невимушено переходить в близьку до новели-вираження ритмізовану прозу з чергуванням синтаксичних структур і пауз, плинного діалогу без зазначення мовців, з жанровим ускладненням на кшталт тексту в тексті, коли наратив завершується несподівано римованим віршем “Ми лежали у холодній землі”, знайденим в кишені пораненого бійця (“Сиджу на березі моря”). Уникаючи пояснень, оповідач обмежується констатацією свого враження від, можливо, “першої літературної спроби, можливо, в майбутньому великого поета (тільки б залишився живий!)”: той твір “розірвав мені душу. / То хай і вам розірве”. В ритмізованій прозі, іноді стилізованій під репортаж (“Під Слов’янськом бої…”) або нарис (“Час на війні…”), або нотатник (“”Сивий” – “Кармелюку””), застосовано розділові знаки, на відміну від верлібру, де вони перешкоджають вільному плину думки, сув’язі синтаґматичних сполук з прихованими значеннями, як у вірші “Коли чистиш картоплю…”: “щодня копаєш окоп чи траншею / Пригорщами вигрібаєш / цю дорогу і ненависну землю” (“щодня копаєш окоп чи траншею – окоп чи траншею пригорщами вигрібаєш – пригорщами вигрібаєш цю дорогу і ненависну землю”). Ліричний герой (alter ego автора) наділений вродженим антейським чуттям, розумінням амбівалентної сутності землі як символу Великої Матері, призначеної дарувати й відбирати життя. На думку Лариси Горболіс, вона позначається на “концепції героя сучасної української літератури”. Антейська ідея закладена у верлібрі “Заповіт”, котрий перегукується з однойменним віршем Т. Шевченка, але не наслідує його, радше відповідає вимогам жанру, в якому сформульовано побажання автора, спрямовані на їх виконання після його смерті, адресовані нащадкам. Твір складається з міцно припасованих віршових блоків з виразною ритмічно-синтаксичною сумірністю, котрі структурують цілісний текст, суголосний невгнутому характеру автора, починається з динамічної зав’язки. Наґвинчування анафоричних конструкцій, схожих на заклинання, відтворює волю ліричного героя долати перешкоди: “Сьогодні знову копаємо землю / Цю ненависну донецьку землю / Цю черству закам’янілу землю”. Негативні конотати, заявлені ще у вірші “Коли чистиш картоплю…”, спростовуються розумінням “охоронної функції” землі (Лариса Горболіс), віднайденням надійного прихистку: “Сидимо в ній тихо / Наче малі діти за маминою спиною / Ми чуємо як б’ється її серце / Як вона втомлено дихає / Нам тепло й затишно”. Однак метафора матері як апріорного втілення любові, тепла, життєвого космосу гарантує лише тимчасову безпеку на межі переходу в інші форми існування, тому у верлібрі двічі повторюється як рефрен “ще живі”, аби завершитися беземоційним безальтернативним констатуванням: “Завтра ми вже будемо мертві / Може багато з нас / Може всі”. Розвиток дії з каскадом заперечно ствердних часток “не” й “нехай” (“Не забирайте нас із землі / Не відривайте нас від матері”, “Не віддавайте нас батькам […] / Нехай батьки запам’ятають нас малими дітьми”, “Не віддавайте нас дружинам / Нехай кохані запам’ятають нас красенями”, “Не віддавайте нас дітям / Нехай діти запам’ятають наші теплі очі”) розгортається проханням не героїзувати героїв (“благаємо вас — ніяких хрестів / Пам’ятних знаків чи меморіальних плит”, “прощальних промов” чи панахид), сприймати їх такими, якими відійшли в позасвіти для колосистого жита, жайвора в небі (“багато неба”), заквітчаного луга й закоханих, молодих батьків з малими дітьми. Верлібр має смислове кільце, замість розв’язки, екстрапольованої в майбутнє, завершується завбаченням (“Але це буде завтра”), фронтовими буднями на хиткій екзистенційній межі (“сьогодні ми ще копаємо землю”) з переосмисленням семантики землі, вже “дорогої української”, “солодкої ласкавої”. Композиційний пуант стосується не тільки війни, а й поезії, її справжнього сенсу: “Пишемо гуртом саперними лопатками / На її [землі. – Ю. К.] тілі / Останній вірш української літератури. / Ще живі”. Певно, в сучасній мілітарній літературі немає твору такої трагічно оптимістичної сили, як “Заповіт” Б. Гуменюка. Його вірші “були там де немає місця для віршів / Вірші бачили все”. Борис Гуменюк Заповіт Сьогодні знову копаємо землю Цю ненависну донецьку землю Цю черству закам’янілу землю Тулимося до неї Ховаємося в ній Ще живі. Ми ховаємося за землю Сидимо в ній тихо Наче малі діти за маминою спиною Ми чуємо як б’ється її серце Як вона втомлено дихає Нам тепло й затишно Ще живі. Завтра ми вже будемо мертві Може багато з нас Може всі. Не забирайте нас із землі Не відривайте нас від матері Не збирайте на полі бою наші рештки Не намагайтеся наново скласти нас докупи І – благаємо вас – ніяких хрестів Пам’ятних знаків чи меморіальних плит. Нам це не треба Адже це не для нас – для себе Ви ставите нам величні пам’ятники. Не треба ніде карбувати наших імен. Просто пам’ятайте: На цьому полі У цій землі Лежать українські солдати І – все. Не віддавайте нас батькам Не хочемо щоб батьки бачили нас такими Нехай батьки запам’ятають нас малими дітьми Неслухняними хлопчиками З рогатками з синцями на колінах З двійками у щоденнику З повною пазухою яблук з сусідського саду Нехай батьки сподіваються що ми колись повернемося Що ми десь є. Не віддавайте нас дружинам Нехай кохані запам’ятають нас красенями Такими які подобалися багатьом дівчатам А дісталися їм. Нехай вони запам’ятають наші гарячі губи Наш гарячий подих Наші палкі обійми Нехай вони не торкаються нашого холодного чола Наших холодних вуст. Не віддавайте нас дітям Нехай діти запам’ятають наші теплі очі Наші теплі посмішки Наші теплі руки Нехай діти не торкаються тремтячими губами Наших холодних рук. Ось в цих окопах Які сьогодні для нас тимчасове житло А завтра стануть нашими могилами Поховайте нас. Не потрібно прощальних промов В тиші яка настає після бою Це завше виглядає недоречно Це наче штурхати загиблого воїна І просити щоб той встав. Не треба панахид Ми й так знаємо де тепер буде наше місце Просто накрийте нас землею І – йдіть. Було б добре як би на тому місці було поле Колосилося жито Щоб жайвір у небі І – небо Багато неба – Ви можете собі уявити якій хліб родитиме поле Де лежать бійці?! (В пам’ять про нас їжте хліб з поля Де ми полягли.) Було б добре якби на тому місці були луки І багато-багато квітів І бджола над кожною квіткою Щоб надвечір приходили закохані Плели вінки Кохалися до ранку А вдень щоб приходили молоді батьки З малими дітьми. (Не перешкоджайте дітям приходити до нас.) Але це буде завтра. А сьогодні ми ще копаємо землю Цю дорогу українську землю Цю солодку ласкаву землю Пишемо гуртом саперними лопатками На її тілі Останній вірш української літератури. Ще живі. Юрій КОВАЛІВ раїні буде велика любов, просто рай. А все зло піде в землю”. Про таку Україну мріяла і вона, але їй судилося це побачити лише у своїх пророчих видіннях. Вона її любила попри все і заповнила її духовний світ, її багатовимірний космос своїм зоряним ім’ям, своєю харизмою, неповторним талантом, який буде дивувати і зачаровувати всіх, хто не втратив відчуття прекрасного і чару казкового світу. Причащайтеся цим твором, шукайте його і пізнавайте нашу багатовимірну культуру, яку з правіків творять талановиті українці. Фото Національного музею літератури України

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин