Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Книжка в газеті · “Нехай діти запам’ятають наші теплі очі Наші теплі посмішки Наші теплі руки” · с. 10сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «На сторінках мілітарної літератури», с. 8

На сторінках мілітарної літератури

Слово Просвіти, №03 за 2024 рік

Закінчення. Початок на стор. 8—9 Бухгалтерія шансів людського виживання на війні видається поетові аморальною (“Що ти маєш на увазі, командире…”). Важко усвідомити, що для загиблих та їх рідні “червень липень серпень відміняються / вересень жовтень теж / лютий перейде в занудну / хвору на ПТСР осінь”. Від непоправної втрати чоловіків, або “юних хлопців”, особливо дівчат, яких на війні чатує “неприродна смерть”, “не рятують ні чарка ні цигарка / Якщо прислухатися то можна почути / Як в цілковитій тиші над домовиною / Схлипують душі ненароджених дітей”. Віршовий простір заповнює конкретика бою, котрого не зупинити, як не загальмувати швидкісний поїзд, як сонце у небі, як породіллю, не знівелювати маніпулятивним мас-медіа, схильним до дезінформації (“Ми не любимо дивитися на людей з телевізора / Вони якісь несправжні з них дуже погані актори”), мовляв, “сьогодні війни не буде”, а в той час “кулі прилетіли з потойбіч війни / Як злі шершні / Вжалили Сашка в шию / А Макса у серце”. Подія може або локалізуватися, або розгортатися, як у кінематографі, в часопросторову проєкцію, і тоді стара шовковиця під Маріуполем стає свідком, як ватага хлопчиків ласувала її ягодами, миттю, тільки-но закричало “ошмаття зораної вибухами землі”, перетворилася на дорослих чоловіків, схопилася за зброю, аби згодом “почала підніматися приталована трава” там, “де лежали / РПГ кулемет автомати СВД каски бронежилети”, а дерево виглядало: “Де ви хлопці?”. Побутові замальовки фронтової дійсності вражають конкретно-предметною достовірністю (“Піски…”), однаково важливою для живих і загиблих (“У нас літо Кіндрате…”) Верлібр невимушено переходить в близьку до новели-вираження ритмізовану прозу з чергуванням синтаксичних структур і пауз, плинного діалогу без зазначення мовців, з жанровим ускладненням на кшталт тексту в тексті, коли наратив завершується несподівано римованим віршем “Ми лежали у холодній землі”, знайденим в кишені пораненого бійця (“Сиджу на березі моря”). Уникаючи пояснень, оповідач обмежується констатацією свого враження від, можливо, “першої літературної спроби, можливо, в майбутньому великого поета (тільки б залишився живий!)”: той твір “розірвав мені душу. / То хай і вам розірве”. В ритмізованій прозі, іноді стилізованій під репортаж (“Під Слов’янськом бої…”) або нарис (“Час на війні…”), або нотатник (“”Сивий” – “Кармелюку””), застосовано розділові знаки, на відміну від верлібру, де вони перешкоджають вільному плину думки, сув’язі синтаґматичних сполук з прихованими значеннями, як у вірші “Коли чистиш картоплю…”: “щодня копаєш окоп чи траншею / Пригорщами вигрібаєш / цю дорогу і ненависну землю” (“щодня копаєш окоп чи траншею – окоп чи траншею пригорщами вигрібаєш – пригорщами вигрібаєш цю дорогу і ненависну землю”). Ліричний герой (alter ego автора) наділений вродженим антейським чуттям, розумінням амбівалентної сутності землі як символу Великої Матері, призначеної дарувати й відбирати життя. На думку Лариси Горболіс, вона позначається на “концепції героя сучасної української літератури”. Антейська ідея закладена у верлібрі “Заповіт”, котрий перегукується з однойменним віршем Т. Шевченка, але не наслідує його, радше відповідає вимогам жанру, в якому сформульовано побажання автора, спрямовані на їх виконання після його смерті, адресовані нащадкам. Твір складається з міцно припасованих віршових блоків з виразною ритмічно-синтаксичною сумірністю, котрі структурують цілісний текст, суголосний невгнутому характеру автора, починається з динамічної зав’язки. Наґвинчування анафоричних конструкцій, схожих на заклинання, відтворює волю ліричного героя долати перешкоди: “Сьогодні знову копаємо землю / Цю ненависну донецьку землю / Цю черству закам’янілу землю”. Негативні конотати, заявлені ще у вірші “Коли чистиш картоплю…”, спростовуються розумінням “охоронної функції” землі (Лариса Горболіс), віднайденням надійного прихистку: “Сидимо в ній тихо / Наче малі діти за маминою спиною / Ми чуємо як б’ється її серце / Як вона втомлено дихає / Нам тепло й затишно”. Однак метафора матері як апріорного втілення любові, тепла, життєвого космосу гарантує лише тимчасову безпеку на межі переходу в інші форми існування, тому у верлібрі двічі повторюється як рефрен “ще живі”, аби завершитися беземоційним безальтернативним констатуванням: “Завтра ми вже будемо мертві / Може багато з нас / Може всі”. Розвиток дії з каскадом заперечно ствердних часток “не” й “нехай” (“Не забирайте нас із землі / Не відривайте нас від матері”, “Не віддавайте нас батькам […] / Нехай батьки запам’ятають нас малими дітьми”, “Не віддавайте нас дружинам / Нехай кохані запам’ятають нас красенями”, “Не віддавайте нас дітям / Нехай діти запам’ятають наші теплі очі”) розгортається проханням не героїзувати героїв (“благаємо вас — ніяких хрестів / Пам’ятних знаків чи меморіальних плит”, “прощальних промов” чи панахид), сприймати їх такими, якими відійшли в позасвіти для колосистого жита, жайвора в небі (“багато неба”), заквітчаного луга й закоханих, молодих батьків з малими дітьми. Верлібр має смислове кільце, замість розв’язки, екстрапольованої в майбутнє, завершується завбаченням (“Але це буде завтра”), фронтовими буднями на хиткій екзистенційній межі (“сьогодні ми ще копаємо землю”) з переосмисленням семантики землі, вже “дорогої української”, “солодкої ласкавої”. Композиційний пуант стосується не тільки війни, а й поезії, її справжнього сенсу: “Пишемо гуртом саперними лопатками / На її [землі. – Ю. К.] тілі / Останній вірш української літератури. / Ще живі”. Певно, в сучасній мілітарній літературі немає твору такої трагічно оптимістичної сили, як “Заповіт” Б. Гуменюка. Його вірші “були там де немає місця для віршів / Вірші бачили все”. Борис Гуменюк Заповіт Сьогодні знову копаємо землю Цю ненависну донецьку землю Цю черству закам’янілу землю Тулимося до неї Ховаємося в ній Ще живі. Ми ховаємося за землю Сидимо в ній тихо Наче малі діти за маминою спиною Ми чуємо як б’ється її серце Як вона втомлено дихає Нам тепло й затишно Ще живі. Завтра ми вже будемо мертві Може багато з нас Може всі. Не забирайте нас із землі Не відривайте нас від матері Не збирайте на полі бою наші рештки Не намагайтеся наново скласти нас докупи І – благаємо вас – ніяких хрестів Пам’ятних знаків чи меморіальних плит. Нам це не треба Адже це не для нас – для себе Ви ставите нам величні пам’ятники. Не треба ніде карбувати наших імен. Просто пам’ятайте: На цьому полі У цій землі Лежать українські солдати І – все. Не віддавайте нас батькам Не хочемо щоб батьки бачили нас такими Нехай батьки запам’ятають нас малими дітьми Неслухняними хлопчиками З рогатками з синцями на колінах З двійками у щоденнику З повною пазухою яблук з сусідського саду Нехай батьки сподіваються що ми колись повернемося Що ми десь є. Не віддавайте нас дружинам Нехай кохані запам’ятають нас красенями Такими які подобалися багатьом дівчатам А дісталися їм. Нехай вони запам’ятають наші гарячі губи Наш гарячий подих Наші палкі обійми Нехай вони не торкаються нашого холодного чола Наших холодних вуст. Не віддавайте нас дітям Нехай діти запам’ятають наші теплі очі Наші теплі посмішки Наші теплі руки Нехай діти не торкаються тремтячими губами Наших холодних рук. Ось в цих окопах Які сьогодні для нас тимчасове житло А завтра стануть нашими могилами Поховайте нас. Не потрібно прощальних промов В тиші яка настає після бою Це завше виглядає недоречно Це наче штурхати загиблого воїна І просити щоб той встав. Не треба панахид Ми й так знаємо де тепер буде наше місце Просто накрийте нас землею І – йдіть. Було б добре як би на тому місці було поле Колосилося жито Щоб жайвір у небі І – небо Багато неба – Ви можете собі уявити якій хліб родитиме поле Де лежать бійці?! (В пам’ять про нас їжте хліб з поля Де ми полягли.) Було б добре якби на тому місці були луки І багато-багато квітів І бджола над кожною квіткою Щоб надвечір приходили закохані Плели вінки Кохалися до ранку А вдень щоб приходили молоді батьки З малими дітьми. (Не перешкоджайте дітям приходити до нас.) Але це буде завтра. А сьогодні ми ще копаємо землю Цю дорогу українську землю Цю солодку ласкаву землю Пишемо гуртом саперними лопатками На її тілі Останній вірш української літератури. Ще живі. Юрій КОВАЛІВ раїні буде велика любов, просто рай. А все зло піде в землю”. Про таку Україну мріяла і вона, але їй судилося це побачити лише у своїх пророчих видіннях. Вона її любила попри все і заповнила її духовний світ, її багатовимірний космос своїм зоряним ім’ям, своєю харизмою, неповторним талантом, який буде дивувати і зачаровувати всіх, хто не втратив відчуття прекрасного і чару казкового світу. Причащайтеся цим твором, шукайте його і пізнавайте нашу багатовимірну культуру, яку з правіків творять талановиті українці. Фото Національного музею літератури України

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин