Тільки в “СП” · “Майстер широкого екрану зазирнув у понівечену душу українців, які два роки поспіль потерпали від нацистських окупантів”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
“Україна в огні”: трагічне пророцтво
Слово Просвіти, №03 за 2024 рік
30 січня 1944 р., тобто 80 років тому, відбулася “громадянська страта” українського кінорежисера Олександра Довженка. У кремлівському кабінеті Сталіна ідеологічно і політично засудили повість “Україна в огні”, зміст і дух якої розлютили “вождя народів”. Він заборонив не просто твір, а історичну правду про трагічні обставини війни в Україні. “Велика вдовиця”, як називав митець Україну, втратила тоді близько 15 мільйонів своїх синів і доньок. Їхня жертовність спонукала майстра великого екрану до висвітлення трагедійності, адже “не один, може, народ у світі не понесе таких важких втрат, як наш український народ”. Довженко писав про велику руїну із сумним пророцтвом – “не понесе”, ніби заглядав у катастрофічне майбутнє. Колишній вояк армії УНР і військовий кореспондент добре знав ціну війни, особисто бачив її жертв, тому в його словах постає нескореність українства: “Так не підкорятися, так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки”. Десять років російсько-української війни, починаючи від “кіборгів” і до героїв Бахмута, доводять правдивість його пророцтва.
Василь МАРОЧКО, доктор історичних наук, професор
Фронтовий шлях кореспондента Довженка, сповнений болю, розпачу і зневіри, тривав близько року. 24 лютого 1943 р. його звільнили в “запас РСЧА”, а 31 березня присвоїли звання полковника. Пропагандистський фронт виявився не менш ризикованим, позаяк доводилося маневрувати між людиноненависницькими ідеологіями ХХ століття – націонал-соціалізмом і більшовизмом. У квітні його запросили до Республіканської комісії зі встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських окупантів. Довженко сприймав світ глибиною внутрішнього потрясіння, особливим національним темпераментом у пекельну годину фізичного й духовного нищення великого народу. Пророчими стали його слова про те, що український народ, який завжди боровся за своє визволення від загарбників, воює і жертвує “за все слов’янство, за поневолене людство”. Він усвідомлював історичний момент істини. Коли гинули історія і культура українців, митець наполегливо просував ідею власного українського музею війни, адже зникне історична пам’ять, як зникла вона про славних запорожців, від яких “майже нічого не лишилось після того, як погнили їх онучі й клейноди і потрухли горілчані баклаги”. 17 квітня 1943 р. Довженко переконував голову Раднаркому УРСР Л. Корнійця в необхідності створення такого музею, тому що в московському була представлена лише Білорусія, а Україна – відсутня. Його дратувало упосліджене ставлення до власної героїчної історії: чому ми завжди соромимось “виставлятися перед світом ні в цілому вигляді, ні в пораненому”. У ньому говорив художник і українець одночасно. Яким трагічним і актуальним постає його заклик, враховуючи зруйновані Росією українські міста і села, покалічених і вбитих мирних мешканців, особливо дітей – невинних жертв російської агресії. На початку липня 1943 р. фронт поступово котився на Захід. Довженко перебував на адміністративному кордоні радянської України, зафіксувавши свій емоційний стан у щоденнику: “Я не впав на рідну землю на коліна, не заплакав, я мовчав. Передо мною була рідна моя земля, неорана, за$ смічена, з сплюндрованими селами. Земля завойована, одвічна моя полонена. Скрізь жінки. Одні жінки та діти, де-не-де чоловік трухлявий, худий, согбенний, забитий і неначе хворий”. Великий провидець ніби їхав у потязі Київ – Перемишль, у якому лише жінки й діти, інколи сивочолий чи кульгавий дідуган. Одвічно кимось “полонена” Україна у криваві жнива 1943 р. мала сумний вигляд: “неорані поля”, “дикий соняшник з полином”, як гіркий присмак пошматованої війною України, “дика краса” і “скрізь побиті танки на полях край села”, а “по шляхах і в полі людські й німецькі трупи”, “поруйновані хати, величезні численні ями од бомб – дорога смерті”. Таке враження, ніби Довженко відвідав Бучу, Ірпінь навесні 2022 р., понівечені будинки Харкова, Чернігова, рідного йому Глухова у січні 2024 р. Окопи і ями від вибухів “поточили село, мов шашель” дерево. У Довженка особлива мова, яка глибоко пронизана народною мудрістю і образністю. Він не випадково використав вислів “людські й німецькі трупи”, тому що окупант і вбивця – це нелюди. У липні-серпні 1943 р. досвідчений режисер, який фільмував події для документальної стрічки, опинився біля Харкова. Довкола суцільна руїна – “неначе рука смерті торкнулася нашої землі”, а снаряди падали “поверхом нижче, у кімнату”. Довженко згадує Салтівку (район Харкова), яка лежала в руїнах, ніби не встигли прибрати за 80 років. Зустрічався з бійцями, “бачив в їхніх очах заховане страждання і страх смерті”. Об’єктив кінокамери фіксує зовнішній світ, але він неспроможний просвітити душу людини, побачити її переживання, спокуту, біль. Режисер був шокований зізнанням молодої жінки, яку залишили на поталу окупантам, а “визволителі” звинувачували її у земних гріхах – “караємо наших жінок”, виміщуючи “свою злість рогоносців на бабах і дівках”. Кінорежисер відчув глибину несправедливості і духовної руїни, адже “неправильно і глупо” чинити самосуд над ними, тому що радянська влада не захистила їх у червні 1941 р., ганебно драпала через Дніпро, Десну і Дон. Партократи поверталися, ховаючись на вулицях Сум за спини солдат від першого гуркоту снаряда.
23 серпня 1943 р. Довженко увійшов до звільненого Харкова. Він не помітив урядовців, які б розмовляли з народом, “утішали його, підносили його занепавший дух, наставляючи на добро, на нове життя”, звісно, не витирали “удовам сльози”, не “розмовляли з пораненими, покаліченими”. Чиновники, які поверталися з евакуації зі своїми родинами, не могли і не хотіли збагнути “природу окупації”. Вони “ловили вудками рибу в Донці”, жерли страви по “першій категорії”. Емоційно, але справедливо, тому що глибокий тил приспав їхнє сумління, але не вірність ідеології. Україна знемагала, підпливала кривавими рівчаками. 28 серпня Довженко наважився прочитати М. Хрущову сценарій “України в огні”, який йому “дуже сподобався, і він висловив думку про необхідність надрукування його окремою книжкою на руській і українській мові”. Відчувши підтримку і свіжість крокодилячої сльози, Довженко запропонував Хрущову ідею про запровадження ордена Богдана Хмельницького, новий обряд шлюбу в ЗАГСі, а також очолити відбудову України, збільшити українським селянам земельні ділянки до одного гектара. Актуальне питання про наділення землею тих, хто її зрошує власною кров’ю на фронтах сучасної російсько-української війни. 6 грудня 1943 р. Довженко завершив роботу над фільмом “Битва за нашу Радянську Україну”, остерігався, що уряд її “заборонить чи примусить мене її зіпсувати різними показами важкого”. Внутрішній ментальний та ідеологічний конфлікт між митцем і владою не полишав його, тому що він знав про готовність “паршивих” чиновників на “бравурний шухер”, щоб спокійно і професійно “обдурювати світ, одвертаючись од трагічної правди – од руйнування України німцями, а часом і нами в силу тяжких безвихідних обставин”. У документальному фільмові “Битва за Україну”, який переглянули в кінотеатрах і на фронті, Довженко стримано і дозовано висвітлював трагічну долю України. Картину позитивно сприйняли у Кремлі, але орден не виписали, ніби очікували і прагнули “Довженкової жертви”. Митець просував коридорами влади ідею “України в огні”. На початку листопада його прийняв секретар ЦК ВКП(б), заступник голови Раднаркому СРСР Г. Маленков, “задушно і привітно подякував з приводу “Битви”, яка “вподобалась уряду і політбюро надзвичайно”. Розмова між ними була відвертою і з боку режисера застережливою стосовно змісту оповідання, аби “не збаламутив я народ своїми критичними висловлюваннями”. Окрилений підтримкою союзних можновладців, публічним показом “Битви” в кінотеатрах і навіть за кордоном, Довженко втратив пильність. Сталося запаморочення від байдужого споглядання чиновників, яке сприйняв за успіх у прориві ідеологічного бастіону. Маленков, який набирав номенклатурної ваги в коридорах влади, дав згоду на друк твору “цілком і негайно”. Він, якщо повірити записам митця, розмовляв із ним про “наших армійських дурнів, у яких немає любові і співчуття до народу, про чужих районщиків, про підозри, арешти і проче непотрібне і шкідливе”, а також про виділення колгоспникам не 0,25, а гектара присадибної землі. Емоції переповнювали від очікування мистецького тріумфу, а застереження пленталися у хвості. У літаку з Москви до Харкова, а звідти до Києва, Довженко почувався спокійно, величаво, заочно бажав здоров’я Сталіну, Маленкову, Хрущову, Д. Коротченку, Л. Корнійцю, але забув про своє хворе серце, яке нагадувало щемливим і гострим болем у грудях. 6 листопада 1943 р. митець повернувся до звільненого Києва. Перше враження гнітюче: “Нема дітей, нема дівчат, нема юнаків. Тільки баби та каліки”. Довоєнне мільйонне місто завмерло, бо залишилося “на руїнах тисяч п’ятдесят”. У вцілілих кварталах “енкаведисти і енкагебисти” поводилися “як завойовники”: похапали собі “всі кращі будинки міста”, залишені тими, хто опинився в окупації. Їх вважали зрадниками, які співпрацювали з фашистами, тому стали людьми “другорядними”. У місті, блукаючи Хрещатиком і Печерськими пагорбами, помер від голоду батько режисера. Окупанти вигнали батьків із квартири, тому вони мешкали в занедбаному притулку для літніх людей. 26 листопада Довженко повернувся з мамою до Москви, але у столиці на нього чекала драматична звістка: “моя повість “Україна в огні” не вподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки”. На душі кінорежисера було справді “тяжко” і “тоскно”, адже “пропало марно більше року роботи”, а ще “возрадуються вразі і дрібні чиновники перелякаються мене і стануть зневажати”. Але не ця обставина вразила митця і громадянина, а небажання Сталіна почути правду про руїну України. Довженкові враз стало ясно: “Прикрита і замк$ нена правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона непотрібна і ніщо, видимо, непотрібно, крім панегірика”. Розвіялись ілюзії, запевнення Хрущова і Маленкова, які перекреслив синій олівець Сталіна на полях повісті. Він відредагував не лише Довженка, а духовний світ переважної більшості радянського суспільства, яка ридатиме в день його смерті. Заборона повісті глибоко поранила її автора. Його рефлексії, зафіксовані в щоденнику, ставали дедалі гострішими, відвертішими, сердитими і навіть гнівними. Довідавшись, що союзники не показували його “Битву” у США та Англії, Довженко називав їх “дозіровщиками нашої крові”, які “ненавидять нас і зневажають”. Ніхто тоді не рахувався з мільйонами полеглих українців, тому що гинули інші народи. Лише тепер, коли підступно вбито десятки тисяч українців під бомбами й ракетами Росії, світ ніби схаменувся, але звиклі до чужої смерті, очікувано спостерігають крізь вузькі зіниці. У зруйнованому Києві батько Довженка проклинав Сталіна “за невміння правити і воювати, за те, що мало готував народ до війни і віддав Україну на розорення Гітлеру”. Петро Семенович не дуже шанував радянську владу, але чомусь його орденоносний син згадав про батьківські прокляття Гітлера і Сталіна, ніби намагався його устами висловити власні почуття. Усвідомлення висвітленої в “Україні в огні” правди про страждання українського народу додавали її автору сил і мужності. Він почувався пригнобленим, але нескореним, “не дивлячись на громадянську смерть” від ядовитого жала вождя. Режисер був гордий за власний вчинок, адже решта письменників мовчала: “Я написав оповідання чесно, отак, як воно є, і як я бачу життя і страждання мого народу”. Його твір встигли прочитати, тому вдалося зберегти від неправди “не одну сотню людей”, хоч кривду війни відчули і збагнули мільйони. Довженко знав, що його “будуть обвинувачувати в націоналізмові, в християнізмі і всепрощенстві, будуть судити за нехтування класової боротьби і ревізію виховання молоді, яка зараз героїчно б’ється на всіх грізних історичних фронтах”. Майстер широкого екрану зазирнув у понівечену душу українців, які два роки поспіль потерпали від нацистських окупантів, очікуючи зневаги і репресій від “визволителів”. Він застерігав від помсти, особливо тим, хто не вчинив злочину. “Ми, визволителі, всі до єдиного давно вже забули, що ми трохи винуваті перед ними, дезертиро-оточено-пристосуванцями. Ми славні воїни, але у нас не вистачило звичайної
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
