Шевченкіана · “Вольнії гармати” уособлюють незалежну Україну, здатну захистити себе від імперської наруги”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Як Тарас Шевченко не “схаменувся” на засторогу Миколи Маркевича Погляд з історичної дистанції у 180 років
Слово Просвіти, №03 за 2024 рік
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Московська дужа рука” чи “скородили списами московські ребра?..” У січні 1844 року Тарас Шевченко гостював разом із Віктором Закревським і Яковом де Бальменом у свого знайомого Івана Корбе в містечку Вейсбахівка Прилуцького повіту, де вони й вигадали 22 січня короткий жартівливий лист, у пародійному стилі гетьманського універсалу, до Миколи Маркевича в село Турівку з “повелінням прибути до гетьмана”, котрий і підписався перший – “Т. Шевченко власною рукою”. На звороті цього колективного листа Маркевич залишив історії віршовану відповідь персонально Шевченкові (!) – жартівливу, втім не легковажну, навпаки – застережливу: А як чорт підтиче Тебе гетьмановать Да на старшин гукать З Мазепинською булавою, Тогді, Тарас, не плач: Бо не один деркач1 Московськой дужою рукою На срачечці поб’ють Ще й плакать не дадуть. Смотри ж, Тарасе, схаменися… Нагадаю, що український історик і письменник, автор “Історії Малоросії” в 5 томах (1842–1843) Микола Маркевич познайомився з Тарасом Шевченком ще навесні 1840 року. Тоді поет написав 9 травня до його іменин і перед від’їздом в Україну ностальгійно-романтичний вірш “Н. Маркевичу”: Тепер летиш в Україну, Тебе виглядають. Полетів би за тобою, Та хто привітає? Я й тут чужий, одинокий, І на Україні Я сирота, мій голубе, Як і на чужині. Чого ж серце б’ється, рветься? Я там одинокий. Одинокий… А Украйна! А степи широкі! Та ба, доля приборкала Меж людьми чужими. Вважається, що Шевченко познайомився з “Історією Малоросії” ще в рукопису, до того ж є свідчення самого поета, що він цікавився й опублікованим твором. У листі до редактора та критика Степана Бурачка (між 22 і 24 березня 1844 року) просив: “Дайте мені, будьте ласкаві, коли маєте дома, “Историю” Маркевича”. Маркевичу напевно були відомі промазепинські погляди й настрої Шевченка, той і не приховував їх у дружніх компаніях. Скажімо, у спогадах поміщика Петра Селецького зустрічаємо чітку вказівку на те, що в яготинських розмовах наприкінці 1843 року поет “стояв за постать Мазепи” і вважав “його поборником свободи в боротьбі з деспотизмом Петра”2. Тут і повертаюся до знакових слів із жартівливо-серйозного вірша Маркевича про “московську дужу руку”… Знаєте, в якій найближчій за часом поезії Шевченко згадав щось московське? Це сталося менше ніж через місяць у вірші “Чигрине, Чигрине…”, написаному в Москві 19 лютого 1844 року: “За що скородили списами / Московські ребра??...”3. Хоча Шевченкова поезія й перегукувалася мотивами звеличення героїчної боротьби козацтва з віршем Маркевича “Чигирин”, написаним набагато раніше, про такий антимосковський випад Микола Андрійович і помислити не міг…
У “Шевченківській енциклопедії” лапідарно й чітко роз’яснено, що Маркевичу, вже російському дворянину, було притаманне подвійне сприйняття “батьківщини” – України і “вітчизни” – Російської імперії. Ця засаднича концептуальна різність значною мірою й пояснює, чому після заслання Шевченко не продовжив стосунки з істориком, що найсильніше підтверджується виключенням згаданого вірша “Н. Маркевичу” з “Кобзаря” 1860 року, який вийшов задовго до смерті Миколи Андрійовича в 1860-му. Нагадаю, що в Шевченковому “Чигрине, Чигрине…” справедливо вказано йна те, що московські ребра українські козаки “і шаблями скородили”… Цікаво, що в листі до поета від 5 червня 1844 року Пантелеймон Куліш повчально зауважив: “Тепер не така вже година настала, щоб брязкотать шаблюками”… Захотілося мені змішати докупи в одну гримучу суміш ці зовсім різні згадки про зловісну Московщину впродовж кількох місяців одного 1844 року. Хто не знає, що граф Яків де Бальмен, який підписав із Шевченком згаданого листа до Маркевича, влітку наступного року загинув на дагестанській землі під час загарбницької війни Росії проти волелюбних кавказців. І саме йому – “щирому моєму Якову де Бальмену” – Шевченко присвятив історично-непроминальну ліричну поему “Кавказ” (18 листопада 1845 року), яку закінчив зверненням до друга: І тебе загнали, мій друже єдиний, Мій Якове добрий! Не за Україну, А за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну. Довелось запить З московської чаші московську отруту! Цими рядками назавжди затавровано й імперського ката, й московську отруту, якою через майже два століття Московщина намислила все-таки знищити народ український.
“На славу імені України” Наступним твором після вірша “Чигрине, Чигрине…”, що відкрив антимосковський період в поетичній творчості Шевченка, була поема “Сова” (6 травня 1844 року), близька до народних пісень. Уній Москва не згадується, втім, болісна тема безжального ставлення сільської громади до вдови, в якої протизаконно забирають у рекрути єдиного сина, не перекриває викриття поетом жорстокості московської солдатчини, з якої хлопець і не повернувся, а його мати збожеволіла… Драматизм історичної ситуації Шевченко зібрав у рядках про насильницький рекрутський набір українців у чужу їм імперську армію: “Стали хлопців / В кайдани кувати / Та повезли до прийому…” Через кілька місяців, наприкінці 1844-го, у вірші “Гоголю” поет здригнувся зболеним серцем: “Це б то, бачиш, / Лепта удовиці / Престолові-отечеству…” Не випадково вже на засланні у вірші “Ой крикнули сірії гуси…” (1849) поет розповідає про виважений доленосний вчинок козацької вдови, яка після навчання єдиного сина в школі купила йому коня, вишила шовком сідельце, одягла в червоний дорогий жупан і сама віддала у Запорозьке Військо: Посадила на коника… – Гляньте, вороги! Подивітесь! – Та й повела Коня вздовж села. Та й привела до обозу; В військо оддала… Істинно величальним твором 1844 року стала Шевченкова поема “Сон” (Комедія), датована 8 липня. Юрій Барабаш абсолютно точно визначив, що вона стоїть водному ряду з його найвизначнішими поезіями “за своїм значенням як інспірувального чинника розвою української літератури, ба більше – назагал для духовного життя України, для формування і становлення українства, за ступенем соціально-політичної та націософської гостроти, засягом філософської думки, художнім новаторством і досконалістю…” У смислових межах цієї статті наголошу лише, що саме в цій поемі Кобзар уперше покладає відповідальність за нищення України на Москву (“Москва випалила”). Хоча ключова дія комедії “Сон” відбувається в царських хоромах у Петербурзі, для Шевченка все, що труїть і дурманить національну свідомість українців, пов’язане саме з “московською блекотою”… Із десяти відомих Шевченкових листів за 1844 рік у шести йшлося про його задум намалювати і видати серію офортів під назвою “Живописная Украина” та на зароблені гроші викупити з кріпацтва родичів. Скажімо, в травні писав Осипу Бодянському: “…Я хочу рисовать нашу Украйну… Я її нарисую в трьох книгах, в першій будуть види, чи то по красі своїй, чи по історії прикметні, в другій теперішній людський бит, а в третій історію”. В одному з
Т. Шевченко. Автопортрет. 1843 р.
листів зауважив, що це робота “на славу імені України”. З різних причин вдалося випустити 1844 року лише шість офортів в єдиному виданні “Живописной Украины”, серед яких особливо відзначу “Дари в Чигрині 1649 року”, малюнок до якого виконано через місяць-другий після вірша “Чигрине, Чигрине…” На ньому зображено трьох послів, які привезли дари гетьману Богдану Хмельницькому з Царграда, Варшави та Москви в його резиденцію – столичне місто Української козацької держави Війська Запорозького. Змінимо масштабність історичної події й подивуємося, з якою емфатичністю сприйняв Тарас Григорович і, здавалося, звичайні самодіяльні театральні вистави студентів-земляків у Медико-хірургічній академії в Петербурзі наприкінці 1844 року (п’єси “Ревізор” Миколи Гоголя, “Наталка Полтавка” і “Москаль-чарівник” Івана Котляревського, “Сватання на Гончарівці” і “Шельменко – волосний писар” Григорія Квітки-Основ’яненка та Шевченків “Назар Стодоля”). У грудні 1844-го Тарас Григорович писав Якову Кухаренку: “Отамане, якби ти знав, що тут робиться. Тут робиться таке, що цур йому і казать. Козацтво ожило!!! Оживуть гетьмани В золотім жупані
Прокинеться доля, Козак заспіва…” Ця дослівна Шевченкова ремінісценція з поеми “Гайдамаки” перервана, бо кінцівка листа загублена. Втім, у поемі, як відомо, висловлено надію, що козацька “блисне булава!”
“За честь, славу, за братерство, за волю Вкраїни” Ювілейний для тридцятирічного Шевченка 1844 рік закінчився вже згаданим віршем “Гоголю”, написаним 30 грудня. У контексті статті виокремлю вистраждані Шевченкові рядки, що викотилися з поетового серця, мов сльози його великого плачу за Україною: Не заревуть в Україні Вольнії гармати. Не заріже батько сина, Своєї дитини, За честь, славу, за братерство, За волю Вкраїни. Не заріже – викохає Та й продасть в різницю Москалеві. Нагадаю, що різниця – це приміщення, де забивають худобу і птицю на м’ясо. Тобто у Шевченка йшлося про московитську імперську бойню, і віддати на неї свою дитину так само неприпустимо, як Тарасового сина Андрія із “Тараса Бульби” – польській шляхті… Криваві рядки з вірша “Гоголю” своїм пронизливим болем “за честь, славу, за братерство, за волю Вкраїни” зіставні з поетичною максимою Шевченка, в якій він готовий проклясти святого Бога заради своєї Батьківщини… Звертаючись до Миколи Гоголя, Кобзар асоціював з його славнозвісною повістю, та йшлося і про легендарний епізод із часів Коліївщини – нібито вбивство Іваном Гонтою синів-католиків, описане в Шевченковій поемі “Гайдамаки”. Хто ж, як не Гоголь, здавалося, міг зрозуміти поета?! Втім, за справедливими словами Юрія Барабаша, у тодішнього Гоголя, нехай би він і отримав Шевченкове послання, не знайшли б духовного відгомону звернені до нього гіркі слова. Хочу привернути увагу до двох процитованих рядків, які залишалися без особливого сучасного наголосу: “Не заревуть в Україні / Вольнії гармати”. Ми пам’ятаєм, як іще у вірші “Іван Підкова” (1839) поет захоплювався козацькою Україною: Було колись – в Україні Ревіли гармати; Було колись – запорожці Вміли пановати. Пановали, добували І славу, і волю… Отже, “вольнії гармати” уособлюють у Шевченка незалежну Україну, здатну захистити себе від імперської наруги, московської воєнної навали. Цей посил адресований не Гоголю, а нам. Адже не мислив український Кобзар справжньої волі для України без воєнної перемоги над імперською Росією… Заревли в Україні вольнії гармати! Не похилилися перед ворогом українці, навчені Шевченком! Добувають, як і заповідав Кобзар, і славу, і волю! _____________ 1 Деркач – стертий віник. 2 Докладно про ставлення поета до гетьмана див.: Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Собор Мазепин сяє, біліє…” // Слово Просвіти. 2017. 9–15 березня. 3 Докладно див.: Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Довелось запить з московської чаші московську отруту!” // Слово Просвіти. 2022. 24 лютого – 2 березня.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
