Незабутні · “Вона маячила%орієнтувала над усі життєві перипетії і політичні шторми. І вже до неї самої прагнули доростати”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
За зоною досліджень
Слово Просвіти, №03 за 2025 рік
Іван МАЛЮТА, письменник, заслужений журналіст України
Де не паслися гуси На початку 90-х років у редакції журналу “Українська культура” я готував, окрім усього, публікації про рухівців і колишніх політв’язнів. — Привіт, Малюточко! Ледве відшукала тебе, – почув одного разу з редакційного телефону. – Напевно, Олекса Різників повідомив, – одразу впізнав дзвінкий голос Галини Могильницької. Попри те, що востаннє спілкувалися досить давно, ще під час судового процесу в Одесі над трьома дисидентами (1972). – Мої спогади про Ніну Строкату друкнеш? — Надсилай негайно. Але на гонорар не розраховуй. Редакція геть збідніла. Так з’явилася оповідь (1993) про її відчайдушну старшу подругу-правозахисницю, дружину багаторічного політв’язня Святослава Караванського “Пошануймо цю жінку”. Вже після візиту авторки до неї у США. А раніше з малолітньою Ясею провідувала Ніну Антонівну на засланні в Та-русі. На час тієї публікації Могильницька була вже досить відома у громадських колах. Рухівка з 1989 року, у 1991-му створила Кривоозерську районну організацію НРУ на Миколаївщині, очолювала рухівців в Одесі, виступала на велелюдних зібраннях. І я був дуже втішений, що редакція надбала таку авторку-публіцистку. Вона була також знаною фольклористкою, охочою до написання сценаріїв про календарно-обрядові свята та національно-визвольні змагання українців. Дещо з її сценарного збірника (2006), що його надіслала мені, я опублікував в “Українській культурі”. Як і колись, у студентські роки, на колядках в Одесі, наші інтереси збіглися. Я добирав для своєї майбутньої книги історико-краєзнавчі матеріали про рідне село на Вінниччині. Окремий розділ – дослідження топонімів. І був подивований, коли вичитав у сценарії Могильницької про відродження вечорниць на узгір’ї Магала. Негайно набрав номер її телефону. – Галю, Магала є і в моєму селі. Як бічна вулиця на підвищенні над берегом річки. Не бозна&де за морями – В українському селі, І на те є воля Божа, Хтось живе на Магалі, Хоч про те й не знає, може, – це зачин мого вірша. – Іванку, така назва – не зовсім зрозуміла – побутує чи не з трипільської епохи. І не лише в Україні. – А чим примітна та кривоозерська Магала? Треба було б зазначити в сценарії, – м’яко запропонував авторці, знаючи її норовистий характер. – Та це ніби сакральна місцина, з якої, кажуть, зачиналося поселення. За моєї пам’яті на Магалі випасали гуси, а дітлахи бавились у хованки. В кущах і вибалку. Я ще більше був приємно подивований подібністю згадок. – Гуси-гуси! – пригадав примовку на хованки. – Га-га-га! – враз відповіла Галина. – Йдіть додому! – Нам ніґзя. – А чому? Тут авторка мала б послатися на вовка за горою, що гуску скубе. Але на мить запнулася й повідомила з удаваним ойканням: – Гебешники в хаті. – Що роблять? – підігрую далі. — Компромати шукають. – Які? – І великі, і малі – ховаймось на Магалі! Звісно, я не сприйняв таке удосконалення сценарію. І завважив, що вона непередбачувана у витівках. – Саме це й рятувало під час обшуків ще в Балті. Після повернення з неї Олекси до Одеси такі непрохані гості навідувались майже щомісяця. І я, так би мовити, ламала їхні сценарії обшуків. Таки зберігала самвидавні речі у надійному місці. – Але ж були, напевно, і проколи. – Це коли на допиті в КДБ я непомітно для слідчого вийняла із “Дєла” компроматний вірш Юлія Данієля “Часовой”. Відпросилася в туалет й викинула його в унітаз. А “Часовой” чомусь довго не хотів топитися. Вже й слідчий стукав у двері туалету… Я запропонував все-таки додати до сценарію примовку на хованку. В епізоді про Магалу. – Малюточко, гуси колись врятували Рим. А кривоозерські – мій сценарій. Од твоєї пропозиції, – іронічно, з педагогічним притиском заперечила Могильницька. – Тут ні відняти, ні додати. Не жени гусей… на вечорниці.
Без винятку на поезію Ювілейний, 2007-й, рік Галини Могильницької був досить урожайним для її публікацій. Видала аж дві книги. Обидві у Броварах на Київщині, де її молодша приятелька Марія Овдієнко створила видавництво “Українська ідея”. Жіночий тандем з давніми спільними інтересами. Обидві педагогині, дисидентки, членкині НРУ і поетеси. Першою з’явилася “Хроніка великого ошуканства” – гостре полемічне видання про реакційну згубну роль РПЦ в Україні. Книга відразу набула значного розголосу, витримала кілька перевидань масовими накладами, одне – за кордоном, в перекладі на англійську. І вже на початку наступного року – на день святого Василя Великого – Г. Могильницька була запрошена до Будинку вчителя в Києві отримати премію імені Василя Стуса. Так було відзначено її подвижницьку працю на захист Православної Церкви України від утисків і наклепів московської шовіністичної, що претендує навіть на роль третього Риму в православному світі. “Хроніку великого ошуканства” я отримав заздалегідь, із рук видавця М. Овдієнко і радів за добре відому мені авторку іще зі студентських років. Забачивши мене у верхньому ряду в залі Будинку вчителя, Могильницька помахом руки запросила на вільне місце біля себе. По-чоловічому потиснула руку й притулилася щокою, примовляючи: “А я того Малюту не можу забути”. Поки на сцені готували лаштунки для виступів, де порядкував Василь Овсієнко, здається, перший лавреат названої премії, Галина обдарувала мене новими виданнями. Позаяк “Хроніку…” я вже читав, одразу почав гортати сторінки книги “З непам’яті прикликана судьбою”, щойно авторка дала автограф з побажаннями, щоб наша “ідеалістична юність не дозволяла перетворюватися на старих прагматиків”. Очевидно під враженням перших хвилин зустрічі, коли я почав нарікати, що здобутками незалежності України скористалися так званні “нові українці”, насправді хапуги в личинах демократів. Книга ця нагадує альманах одного автора. Окрім трьох циклів поезії, вміщено світлини, а також спогади про тернисті шляхи і родину. Відклавши прозові рядки на потім, вп’явся очима у вірші, що магічно переймали мене. Пронизливо-щемливі в ліриці, метафорично-яскраві у відчутті проявів природи. Взагалі моє перше знайомство з поетичним світом Могильницької почалося з рядків чудового дитячого віршика, опублікованого, здається, у 70-х роках в “Українському календарі”, що видавався у Варшаві: “Звідки Кодима тече? Мабуть, із дитинства”. І пошкодував, що він не увійшов до цього видання. А втім, я не про особливості поетичного хисту Могильницької. Кілька разів чомусь повертався до назви останнього, третього циклу, якою зачинався і перший вірш “Я імені твого не назову”. Філігранно-чіткий, з рядками, що їх варто покласти на музику. Я імені твого не назову… Навіщо світу знать, кого любила? Моя любов бентежно від’яріла
Намистечком, оброненим в траву. Я імені твого не назову… Торкнув за руку поетесу. – Галю, оці рядки, такі пісенні, надзвичайно зворушливі… Але зачин вірша, що став рефреном, і кінцівка хибують на одне і те ж… – Що? Малюто, не інтригуй! – вдалася авторка до педагогічного стилю. Знаючи, як деякі поети гонорово реагують на хиби, намагався послатися на авторитет мовознавця С. Караванського в порадах для редактора. – Я читач і водночас – редактор. “Свіжоголовий”, як казали в редакції. А редактор має пильнувати за словотворенням і в маститих літераторів. Бо всім властиво помилятися – запевняли мудрі латиняни. Для прикладу навів початок вірша Миколи Вінграновського “Ходімте в сад…” У видавництві “Урожай” (1983) навіть була видана книга про садівництво з такою назвою. І скрізь редактори проґавили помилку поета. – І що ж ти витрусив у поетичному саду Вінграновського, якого залюбки цитує Різників? – таки зацікавилась Галина. – Насамперед саме цей ласкаво привабливий рядок, що нагадує пишне яблуко, але з прихованим ґанджем. А конкретно – привнесення російського наказового способу до творення 1-ї особи нашої множини. Наразі Могильницька несподівано усміхнулась: – Не журися, Малюточко, безгонорарний редакторе, якщо я схибила. Істина – над усе. Без винятку на химерні вірші. Лавреатка рвучко встала, бо вже покликали на виступ. І обдарувала дещо іронічним усміхом. – Якщо ти сам не схибив, то з мене – чашка кави.
З геометричних аналогій На письменницький з’їзд (2018) вони були делеговані з Одеси обоє. Ми з О. Різниківим сиділи разом. А Галина Могильницька спілкувалася зі знайомими окремо, іноді поглядаючи на нас звіддалік. Вже під вечір мій приятель після якогось мобільного дзвінка, не дочекавшись результатів голосування на очільника НСПУ, повідомив мені, що має терміново отримати в офісі Романа Коваля премію імені Юрія Горліса- Горського. – Іванку, доручаю тобі Галю, якщо запізнюся. Будь ласка, проведи її на залізничний вокзал, бов неї вже проблеми із серцем. Я згідливо кивнув головою, не питаючи, коли відправляється потяг на Одесу. З’їзд відбувався в університеті ім. М. Драгоманова, біля станції метро. І Могильницька відмовилась од таксі, мовляв, затопає сама, опираючись на мою руку. У вокзалі ми знайшли вільні місця неподалік буфетного прилавку. Галина відразу запропонувала замовити каву. Я дістав гаманець, одначе вона категорично заперечила. – Нарешті виконаю обіцянку. Здається, десятирічної давності… Я розвів руками, не вдаючись до розпитувань. Але зумисне вголос проказав відредагований мною рядок: “О ні, твоє ім’я я не назву…”. Галина на диво розсміялася і враз похопилася за лівий бік. Я намагався відволікти її од негараздів зі здоров’ям. І вдався до спогадів. – Галю, ти хоч іноді дозволяла собі хвалити саму себе? Ще тоді,
У новітній справжній історії України Галина Анатоліївна Могильницька (1937–2021) постала водночас у кількох іпостасях: талановита по" етеса з когорти шістде" сятників, активна громад" ська діячка"рухівка, авто" ритетна педагогиня"нова" торка з відзнакою “Заслу" жений працівник освіти України”, пристрасна по" лемістка з ієрархами РПЦ на утвердження Помісної Православної Церкви в Українській державі. Може, таке поєднання складових хисту й муж" ності спричинилося до підсвідомого остраху на дослідження її вагомого творчого доробку. Та й те" пер я обмежуся епізодами спогадів про цю унікальну одеситку.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
