Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
сили чи відсутність меседжів. Вони справжні та чесні до нестерпності. Того вечора в залі філармонії лунало багато поезії: щемкої і болючої, пророчої і наснажливої, ліричної і філософської. Вона звучала не лише з уст автора. Зокрема народний артист України Ростислав Держипільський також зачитав декілька віршів. Свій виступ митець розбавляв доречним гумором. Заслужена артистка України Галина Баранкевич читала щемливі вірші про наші реалії, про війну і втрати своїх найдорожчих дружинами та матерями. Серед інших акторка продекламувала вірш “Вишийте, мамо, бронежилет”, який і дав назву 13-й збірці поета, презентації якої в містах України вже акумулювали понад пів мільйона гривень на потреби армії. Потім розпочалися вітання ювіляра. Їх було чимало. Зокрема голова Івано- Франківської обласної ради Олександр Сич вручив Б. Томенчуку медаль “За заслуги перед Прикарпаттям” і побажав йому “доброго здоров’я для високого творчого лету над нацією та державою і для нації та держави”. Міський голова Івано-Франківська Руслан Марцінків нагородив пана Томенчука медаллю “Гордість Івано-Франківської громади”. Він зазначив, що нею відзначають тих людей, які прославляють місто. Також міський голова Городоцької територіальної громади на Львівщині Володимир Ременяк передав поетові особливу відзнаку від військових – тих, про кого і для кого “Вишийте, мамо, бронежилет”, – бойовий коїн 1-го ОШБ “Вовки Да Вінчі”. Долучився до привітань ювіляру перший заступник голови ВУТ “Просвіта” Георгій Філіпчук, який вручив Богдану Томенчуку найвищу просвітянську нагороду – медаль “Будівничий України”. Було ще багато слів і пам’ятних відзнак, але найважливіший подарунок отримали присутні в залі – інтелектуальну насолоду від поетичного слова і радість “просто бути”.
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ За повідомленнями інтернет-ресурсу газети “Галичина”, фото – там само
ОЛЬГА РУДАНЕЦЬ
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Днями в Івано-Франківську відбувся авторський вечір Богдана Томенчука “Просто – бути...”, присвячений його творчому і життєвому шляху та з нагоди 70-річчя.
Поетично-мистецьке дійство розпочалося з гучних оплесків присутніх, які стоячи вітали митця. І це свідчення того, що його поезія не просто відгукується в серцях людей, а завойовує їхню любов своєю правдивістю, тонким символізмом, багатством образів і відсутністю пафосу. Свято рим і ритмів, адже поезія доповнювала мелодії, які виконувала “Har- monia Nobile” під керівництвом Наталії Мандрики, і навпаки. Цей тандем є традиційним для презентацій поетичних збірок Богдана Томенчука. У вітальному слові професорка, письменниця Ольга Деркачова розповіла зі сцени філармонії про автора, його поетичні збірки і творчий шлях загалом. Запам’яталася її фраза про те, що “справжнє не буває ні про що, справжнє не буває “напів”. Це дуже точно характеризує творчість Б. Томенчука, адже його вірші не про фальш та вираження почуттів у пів
В’ЯЧЕСЛАВ НІКОЛЕНКО
ПЕРЕДПЛАТА—2025
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ 14 січня в Харківському національному педагогічному університеті імені Григорія Сковороди відбулося справжнє свято таланту, відданості та професіоналізму. Урочиста церемонія нагородження “Людина року 2024” зібрала студентів, викладачів, працівників університету та шановних гостей. Офіційну частину відкрив ректор університету Юрій Бойчук, який привітав усіх присутніх і наголосив, що цей день – не лише вшанування досягнень, а й потужна мотивація для подальших успіхів. У ході церемонії були відзначені найкращі у різних номінаціях – від науки до громадської діяльності, творчості та волонтерства. Головною подією вечора стало вручення нагороди “Людина року”, яку цього року отримали Наталія Левченко та Євген Нелін. – Щиро дякую сковородинській родині за високе поцінування мого скромного внеску у виховання майбутніх вчителів нової генерації з осердям української ідентичності, в літературознавчу науку, яка формує підґрунтя й окреслює кордони україноцентричного світогляду, – сказала доктор філологічних наук, професор Наталія Левченко.
Фото з відкритих джерел
Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на 2025 рік (стор. 22).
Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. 6 міс. — 390 грн. 11 міс. — 715 грн. Будьмо, друзі, разом!
Суспільство · “Перемога вимагає компетентних людей, а не друзів у владі”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Ніхто з європейських країн, включно з Україною, цілковито не переналаштувався на війну – таку думку висловив полковник британської армії у відставці, відомий військовий експерт Глен Грант в інтерв’ю ведучому програми “Студія Захід” Антону Борковському на телеканалі “Еспресо”. “Україна досі не налаштована на війну серйозно – ми все ще “граємося” у війну. На фронті залишається надто багато людей, які не демонструють належного рівня підготовки, включаючи генералів. Даруйте, але така реальність. Крім того, логістична система все ще залишає бажати кращого. Поки всі ці проблеми не будуть вирішені, Україні рано чи пізно прийдеться рухатися назад. Нам потрібно ставити на керівні посади компетентних полковників і бригадирів. Тоді, якщо ми зможемо також упоратися з питаннями логістики та розвитку оборонної промисловості, знову почнемо рухатися вперед. Однак попереду ще багато роботи. На жаль, Зеленський, схоже, поки не усвідомлює, що ключ до перемоги – у його руках. Йому потрібно перестати призначати на керівні посади друзів і почати обирати компетентних фахівців. Перемога вимагає компетентних людей, а не друзів у владі”, – зазначив полковник Глен Грант.
Очільниця Шевченківського національного заповідника, поетеса Валентина Коваленко отримала диплом лавреата Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Івана Дробного – поета і педагога родом із Золотоноші і поділилася своїми емоціями у Фейсбуці: “Половину грошової винагороди (а це 5000 грн) відразу перерахую на відновлення Будинку НСПУ, пошкодженого внаслідок атаки рашистських шахедів 1 січня. Щиро подячна за високе визнання моєї поезії війни і поважному журі, і місцевій владі, і моїм читачам, які так тепло сприймають моє слово. Дякую голові Черкаської облорганізації НСПУ Володимиру Поліщуку за потужну підтримку в нашій літературі, а ЗСУ – уклінно за захист нашого українського буття”.
На своїй сторінці у Фейсбуці “Платформа” повідомляє, що у Львові встановили половецьку бабу з Донеччини, відновлену після обстрілів. Це давня скульптура з кургану “Сторожова могила”, що розташований у Великоновосілківській громаді. Завдяки зусиллям волонтерів та військових вдалося врятувати понад 200 уламків статуї. Скульптори безплатно відновили пам’ятку в майстернях Львова. Тепер на неї можна подивитися біля входу до Національного музею імені Андрея Шептицького.
Станіслав Новицький на своїй сторінці у Фейсбуці повідомив, що з’явилась 20-та книжка в серії бібліотеки альманаху “Сівач” Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка. Це фундаментальна наукова праця “Зміст української народної казки”, том 2, лавреата Національної премії України імені Т. Г. Шевченка, класика української літератури Василя Івановича Голобородька. Автор книги висловлює
Валентина Коваленко з донькою Івана Дробного – Світланою щиру вдячність Леоніду Шмаєвичу – заслуженому працівникові транспорту України та Галині Кузьменко – заслуженому економісту України як меценатам цього видання. Книжка з’явилась у видавництві “Український письменник”, за що автор вдячний Василю Клічаку.
Найвищу пенсію в Україні серед народних депутатів має колишній суддя Василь Німченко, раніше член забороненої нині “Опозиційної платформи – За життя”, зараз – депутатської групи “Платформа за життя та мир”. Щомісяця Пенсійний фонд України перераховує йому 192136 грн, що зазначено в його декларації. Василь Німченко вийшов на пенсію як суддя, тому його виплата називається “довічним грошовим утриманням”, а через її високий розмір він єдиний серед нардепів вносить до декларації зміни щомісяця, розповідає видання OBOZ.UA. Згідно з декларацією, у січні 2025 року нардеп отримав 192136 грн, таку ж суму йому виплачували щомісяця минулого року. За 2023 рік Німченко задекларував 2243481 грн пенсії, тобто в середньому 186956 грн щомісяця. При цьому заробітна плата нардепа становила за рік 779589 грн.
Новий фільм про президента росії володимира путіна режисера Патрика Веги варто подивитися всім, бо картина дуже смішна, а сміх – це один із засобів знищення тиранів. Таку думку на своїй Фейсбук-сторінці висловив представник Головного управління розвідки Міністерства оборони України Андрій Юсов, повідомляє РБК- Україна (проєкт Styler). Перша ж сцена зі “Смерті Путіна” стилістично нагадала епізод з фільму “Смерть Сталіна”, де радянського генсека знаходять мертвим у калюжі власних нечистот. Путін у схожих “декораціях” – обгиджений, кволий і голий” – ділиться враженнями від фільму Юсов. Однак додає: “одна справа – сатира про мертвого у прямому сенсі вождя, а інша річ, коли фільм описує досі, на жаль, живого – або ж краще сказати ні живого, ні мертвого, чия політика призвела до катастрофічних наслідків і продовжує становити загрозу для світу”. Цікаво, що в одному з інтерв’ю режисер картини розказав, що агенції у деяких інших країнах відмовились показувати фільм. Це, за словами представника ГУР, “дуже промовиста ознака деструктивного відчуття – страху перед памперсами Путіна”.
Асоціація “Товариство Українсько-Кіпрської Дружби” (Com- munity of Ukrainian-Cypriot Fri- endship) видала особливий календар 2025–2026 рр. “Краса України” (Beauty of Ukraine), повідомляє видання ПРОте.ua. Відлік календаря розпочинається символічною датою – 24 лютого 2025 року, завершується 23 лютого 2026 року, відзначаючи новий вимір часу для українців. На першому розвороті автори дають англійською мовою пояснення, чому для багатьох українців ця дата стала новою точкою відліку нашої трагічної сторінки історії. Саме цього дня росія вирішила голосно і сильно із снарядами і бомбами з усіх напрямків, заявити, що вона не може бачити, як Україна розцвітає і стає на шлях розвитку, йде в ногу з цивілізованим світом. “Цей календар призначений не тільки для українців, – говорить ініціаторка випуску, голова Товариства Українсько-Кіпрської Дружби, Ксенія Мухортова. – Він ідеальний подарунок і для іноземних друзів. Ми даруємо його дипломатам і кіпрським офіційним особам, щоб одночасно показати, яка Україна неймовірно красива, і нагадати про війну, яка для світу увійшла в буденність”.
Художниця з Маріуполя Ірина Федоренко, яка працює під псевдонімом SEMIRA, створила серію картин під назвою “Діти війни”. Одна з робіт цієї серії під назвою “Дитина” буде зображена на регіональній купюрі номіналом 50 євро у Німеччині. Про це повідомляє “Суспільне Донбас”. Ірина пояснює, що ці гроші мають колекційну цінність, хоча залишаються платіжним інструментом, але через обмежений тираж їх складно буде знайти в обігу.
У Києві в Укрінформі під час пресконференції на тему: “Об’єднання української нації: шлях до відновлення і процвітання” член НСЖУ Олександр Кондратенко наголосив, що українську націю об’єднує передусім мова і культура. “Мова і культура – це основа, на якій будується нація. Як відомо, немає мови – немає нації. Мова – це ключ до нашої історії, традицій і світогляду. А культура формує нашу ідентичність, об’єднує людей різного віку та поколінь у спільних цінностях. Без мови і культури ми втратимо самих себе, адже тільки сильна у своїй ідентичності нація може стати гідним прикладом для світу”, – сказав пан Кондратенко.
Ірина Федоренко
У Городку на Львівщині група вчителів початкових класів створила навчальний посібник з української мови для другого класу, який заміняє учневі одразу два підручники. Про це на сайті “Львівська мануфактура новин” розповіла директорка Центру професійного розвитку педагогічних працівників Городоцької міської ради Орися Войціцька. “Було багато нарікань на сучасні підручники, адже їх не роблять вчителі-практики і вони наповнені не тим змістом. Тому минулого року у творчої групи з тринадцяти вчителів початкових класів, якою керує вчителька Городоцької школи № 2 Оксана
Гірська, з’явилася ідея створення посібника за діючою програмою, з хорошими літературними зразками, поезією та прозовими творами, як класиків, так і сучасників. Він розрахований для другого класу і поєднує в собі такі предмети, як українська мова, читання, “Я досліджую світ”, математика та образотворче мистецтво. Підручник корисний тим, що дитина не носить до школи дві книжки, тобто українську мову і читанку, а носить лише цей посібник”, – розповіла пані Войціцька.
Голова Київської організації НСПУ Тетяна Фольварочна на своїй сторінці у Фейсбуці повідомила, що на засіданні журі літературної премії імені Василя Фольварочного було підбито підсумки творчого конкурсу на здобуття цієї відзнаки. На розгляд журі були представлені дуже цікаві й талановиті твори з різних регіонів України. Першими лавреатами стали: Валерій Герасимчук (Київ) – в номінації “Драматургія”; Марія Лавренюк (Тернопіль) – в номінації “Історичний або біографічний роман”. Вручення премій відбудеться в Києві 30 січня о 15:00 в Публічній бібліотеці імені Лесі Українки в рамках вечора пам’яті В. Фольварочного.
У столиці планують перейменувати бібліотеку ім. О. Герцена, яка входить до складу Централізованої бібліотечної системи “Свічадо” у Святошинському районі, у бібліотеку імені видатного українського краєзнавця Сергія Вакулишина. Такий проєкт рішення підтримали 15 січня на засіданні постійної комісії з питань культури, туризму та суспільних комунікацій, повідомляє пресслужба міськради столиці.
Огляд підготував Ігор ЗОЦ
Суспільство · “Перемога вимагає компетентних людей, а не друзів у владі”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Комітет Національної премії імені Тараса Шевченка оприлюднив список номінантів другого туру 2025 року. Загалом до третього туру, що відбудеться в березні, потрапили 22 твори з різних категорій. Про це повідомляють на сайті Комітету. Серед номінантів у категорії “Література” – нові поетичні збірки Юрія Іздрика, Світлани Поваляєвої та Мар’яни Савки, а також роман Юрія Тарнавського “Теплі полярні ночі” і книга Богдана Томенчука “Вишийте, мамо, бронежилет”. У галузі “Літературознавство та мистецтвознавство” відзначили роботи Валерія Бітаєва, Владислава Корнієнка та Юрія Мосенкіса, а також книгу Ігоря Набитовича про мистецьку родину Шептицьких. Номінанти в категорії “Публіцистика та журналістика” – Олександр Зінченко з книгою “Як українці зруйнували імперію зла” та Павло Казарін з “Ретроспективою блогів на „Українській правді“”. У музичному мистецтві серед претендентів – альбом гурту “Пиріг і Батіг” та концертні програми Богдани Півненко, а також композиторські роботи Олексія Скрипника та Олександра Артуровича Шимка. У театральному мистецтві номіновані опера Василя Вовкуна “Лис Микита” та балет “Тіні забутих предків”, а також вистава “Зерносховище” Рівненського театру. У кіномистецтві до списку потрапив фільм Олександра Саніна “Довбуш”, а візуальні мистецтва представляють Віра Баринова, Жанна Кадирова, Микита Тітов і Анатолій Федірко. Номінанти в декоративно)прикладному мистецтві – Олег Боньковський із серією “Хресна дорога України” та майстри петриківського розпису, зокрема Валентина Карпець-Єрмолаєва та Андрій Пікуш, із проєктом “Петриківський розпис: на захисті ідентичності”.
З роси й води! · “Подолав шлях до себе через самоусвідомлення, а не самозречення. Це не людина%флюгер, а людина чину”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
тя роботи зі студентською авдиторією. Навчання за трьома П, обстоювання української мови, поїздки на історичні місця сили. Це була незамулена і не сфальшована традиція вишиванок і рушників на кафедрі – не модного прикиду, а прошитої, як татуювання, ознаки українства. Блискучий вчений міжнародного рівня Микола Тимошик жодним словом не відрікається від свого минулого, навпаки, посилається на нього, як на пережитий досвід. Він його засвоїв і доріс, як могутня крона з садиби Ліндфорсів-Русових на Чернігівщині до Українства власного! Модерного. Багатого. Європейського. Ми разом писали книжку “Історія одного журналістського курсу” (2008). І це теж Божий промисел. Понад 30 років досліджуючи спадщину Софії Русової, я запросила до Олешні і Миколу Степановича і відчула у його характері данинський везувій. Бо “годі їздити на батьківщину Русової, як на прощу, і водночас мати сьогодні бібліотеку в Чернігові, яку відкривала колись Софія Русова, з іменем Короленка!” Моя ідея була назвати бібліотеку за двома іменами – Софії та Олександра, а решту справи довершив своєю невідступністю і лупанням скали Микола Тимошик за підтримки свідомих просвітян. Тож тепер публічна бібліотека у Чернігові носить ім’я Олександра та Софії Русових. Книжку “Змосковлення Буковини” я прочитала, готуючи публікації до “Слова Просвіти”. Я свідка, як ця книжка творилася. На 10-й день Великої війни ми поїхали з онуками в Чернівці, щоб трохи перебути пекло. Коли моє серце було скуте кригою, Микола Степанович на повну потужність працював у чернівецьких архівах. Якось зібрав друзів і родину на виставу “Ніч на полонині” О. Олеся в Театрі Ольги Кобилянської, і нас попустило. А Тимошик може працювати за будьяких умов. Просвітившись Україною, він використовує свій час, щоб прозріли інші і виросли з хохлів-малоросів в українців. На це спрямовані і спадщина Огієнка, і двотомник про рідне село, і “Материн заповіт у Рушнику”, усі його підручники і його “Український інформаційний вісник”. З травня 2022 року, коли знову запрацювало “Слово Просвіти”, ми почали друкувати уривки з майбутньої книжки. Тижневик не переривав роботу ні під тривогами, ні під час темряви. Бо страшніше за повну темряву – залишитися в блекауті змосковлення. Найновіша книжка Тимошика виводить нас на бік світла. Але спочатку її потрібно засвоїти, щоб зрозуміти, який страшний меч увесь час був занесений москвою над Україною, якою страшною цикутою нас споювали і отруювали. Якою силою вичавлювали нашу ідентичність і національну пам’ять. Щоб зрештою почати винищувати фізично на Великій війні. Втім, ми з Миколою з роду тих людей, які вірили, що Україна є і завше буде. Дякую, дорогий друже, за пів століття дружби, за плече підтримки, за натхненну спільну працю в Шевченковому університеті, за твої книжки, за вільнодумство, за зустрічі з твоїм нинішнім студентством, які наснажують. За пам’ять про однокурсників, зокрема, за книжку про Катерину Таран. Ти людина, яка живе мудрістю серця, що невтомно працює на Україну. Дякую долі, що знала твою прекрасну родину, мала незабутню зустріч у Данині, коли проходила журналістську практику в Ніжинській районній газеті “Під прапором комунізму”. Бачила твою маму, братів. Чистеньку побілену хату, накритий стіл, бо “приїхала Миколкова однокурсниця з колективом редакції”. Треба по-людськи прийняти, як заведено в українських родинах. Зустрічі з твоїм набутком – такі ж яскраві і непроминальні, як зустріч з твоєю мамою. І книжки твої, як мамині заповіти. З якими ми скидаємо московське шмаття, одягаючи лицарські лати. Щоб бути сильними і невразимими не лише в обороні, а й наступі – до повного відмосковлення. До його зникнення з обличчя прекрасної України.
З роси й води! · “Подолав шлях до себе через самоусвідомлення, а не самозречення. Це не людина%флюгер, а людина чину”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Галина ДАЦЮК, журналістка
18 січня день народження відзначив журналіст, письменник, професор Микола Тимошик, мій однокурсник і побратим, унікальна особистість. Найновіша його, 25-та книжка – двотомне “Змосковлення Буковини”. Щоб написати це блискуче і чесне дослідження, 17-літнім юнаком Миколка вийшов з рідної Данини і ступив на чернігівський шлях, який вивів його геть від москви. Київ, Чернівці, знову Київ – крок за кроком – від зразкового студента до видатного вченого – це дорога особистісного зростання і внутрішнього відмосковлення. До абсолютного на сьогодні! І в цьому гетьмосковстві наші дороги суголосні. Ми маємо 50 років дружби, від часів студентських. За сутністю своєю ми залишились роман-
Мати Галина Тимошик тиками, які назавше прийшли в журналістику. Одна ІІІ група, спільні коридори. Гуртожиток на ломоносова. ВДНГ. Кінотеатр “Прогрес”. Спільна лектура. Читальні зали. Конспекти. Наукові конференції. Сесії, стипендії. Її величність книжка. Без книжки я з тих пір Миколи не бачила. Колись в читалці ми вітали його з днем народження, бо іменинник про це забув. Ми приїхали в Київ з різних кінців України – він з півночі, я із заходу. У мене Волинь, пів села вивезених в Сибір родин пособників. На весіллях тато співає “Я за тебе, Україно, муки тяжкії терпів”, а на ранок його кличуть до Шумська в КДБ. А чому? Бо приймати смерть і терпіти муки можна тільки за партію, а не за Україну. Так пишуть усі газети. У Миколи на Ніжинщині є традиція великої спільної тризни на кладовищі, де поминають померлих у 30-х. Бо “був неврожай”. Так пишуть у газетах. Люди про Голодомор і розкуркулення мовчать. Ми виростали між двох світів. І коли б наші серця просвітили тоді особливими пулюй-променями, які вимірювали долю нашої самоідентифікації (не рентгенами, звісно, які хутенько запатентував німецький науковець), то побачили б змішані почуття, сотні запитань, непроговорені травми, німий шок. І паралельно – віру в існуючі ідеали, прийняття ідеології, підпорядкування єдиній політиці навчання воїнів партії – журналістів. Відмосковлення починалося непомітно. Але в 70-ті ми були намертво прикуті ланцями до зубчастого навколокремлівського частоколу. Тоді батько Миколи Степановича був у фаворі – учасник, інвалід ВВ, то вже інша справа, як жилося чоловікові з інвалідністю, який, крім пенсії 12 крб, не міг нічого заробити для своїх чотирьох дітей, бо втратив здоров’я на страшній війні, яку розв’язали гітлер і сталін – “боже, яка крамола”. Батько Миколи Степан Тимошик не любив згадувати війну, таку, як він бачив, страшну. Ні, це мала бути війна переможців. І такою вона була сформована в усіх ЗМІ, книжках, спогадах, на плакатах, у мистецтві, кіно. Батьком-ветераном можна було тоді пишатись. Мій батько був зовсім юний для війни, а в одного з моїх дідів була інша війна. У 24 роки він застрелився в криївці, щоб не потрапити в лапи енкаведистам – 24 липня 1944 р. Федір Данилович Дацюк, на псевдо “Дуб”, господарчий ОУН в Кордишеві, на Волині. І що було б, розкажи я у 1974 р. цю історію на комсомольських зборах Шевченкового університету? Страшно подумати. А що було б, якби найкращий студент нашого курсу Микола Тимошик оприлюднив власну історію про те, що він син куркульки і онук куркуля? З шанованої і шляхетної данинської родини – господарів, освічених українців. Які не хотіли накидати собі ярмо колгоспу і були виселені в Сибір за таку непоступливість. Та й не знали ми тоді всього. Правда українського спротиву, хоч на Волині, хоч на Чернігівщині, правда про нас самих і Україну заганялася під нігті. Добувати її було болючіше, аніж терпіти. Не відали ми, що вона така пекуча. Зовні молоді, щасливі, вродливі, не завше голодні і не завше ситі, ми вірили, що найправдивіша правда – в газетах, по радіо, в телевізорі. Найкращі репортери в москві. Герой фільму “Журналіст” – еталон професії, вистава за московським жуховицьким “Зупинитися, озирнутися…” у Театрі Франка – межа щасливого випадку. Тим часом сотні дисидентів вже сиділи. Наші українські блискучі публіцисти і поети В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Іван Світличний, Ігор Калинець були ув’язнені. Алла Горська, одна з найяскравіших художниць, чия виставка “Боривітер” демонструвалася минулого року в Українському Домі, була вбита у 1970 р. Ми знали, що гордо рєєт бурєвєстнік горького, але не знали гордої птахи “Боривітер” у Маріуполі Алли Горської і Віктора Зарецького. Бо нас постійно, педантично, казуїстично, цинічно змосковлювали, присипляли і, окрадених, присипали попелом забуття. І студентів факультету журналістики – сина куркульки (неофіційно) та ветерана ВВ (офіційно) Миколу Тимошика і доньку орденоносного комбайнера – орденів Революції і Трудового Червоного прапора (офіційно), внучку бандита на псевдо “Дуб” (табуйованого навічно) Галю Дацюк – змосковлювали так само. Офіційна московська правда лунала з кожного міліметра газетної шпальти. Правда правди – печаттю на замкнених вустах. Дорога до власного “я” Миколи Степановича – це, найперше, шлях на Буковину, дуже для нього несподівану, яка згодом стане любов’ю серця і гартом журналіста. Звідси – продовження стежки з Данини до самоідентифікації і чесної журналістики та науки. Щоб написати 25 книжок, треба було злущити і здерти з себе шкарлупу гомосовєтікуса, в яку заганяли всіх, хто обрав нашу професію. Микола Тимошик подолав шлях до себе через самоусвідомлення, а не самозречення. Це не людина-флюгер, а людина чину. Він перестудіював і переосмислив кожну свою клітинку під пулюй-променями істини – щоб стати людиною з трьома П (порядність, патріотизм, професіоналізм), вдосконалення якої, як число Пі, – не знає меж. Він працює більше, аніж живе. Саме професор Тимошик повернув новітній Україні спадщину державника Івана Огієнка, яка відкрила нам правдиву історію про нас самих. Після “Запізнілого вороття” тисячі українців повернулися до себе. Щоправда, декотрі наші однокурсники не ступили жодного кроку, аби відсоюзитися. Вони й сьогодні там. І вже не зможуть звідти вибратися, бо й життя минає. Жаль, але це їхній вибір. Мені ж щастя мати за побратима Миколу Тимошика. Бо наші дороги знову перетнулися у Києві у 2000-х. І я з радістю 10 років викладала на кафедрі ВСР, очолюваній професором Тимошиком у Шевченковому Університеті. І це було дивовижне десятиліт-
Професор Микола Тимошик серед своїх студентів КНУКіМ
Микола Тимошик
Слово многоцінне · “Обрав собі за маєток “сопки, воленьку святу”, за приятеля – вбогість, за ідеал – багатство духу і чисту, як кришталь, совість”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Володимир АНТОФІЙЧУК
Десь у середині 1750-х років Григорій Сковорода написав вірш “De Libertate”, що становить, за припущенням деяких дослідників, уривок із якогось його більшого твору. Поет славить гетьмана Богдана Хмельницького, який підняв український народ проти чужинського ярма і домігся вкрай необхідної перемоги: Що є свобода? Добро в ній якеє? Кажуть, неначе воно золотеє? Ні ж бо, не злотне: зрівнивши все злото, Проти свободи воно лиш болото. О, якби в дурні мені не пошитись, Щоб без свободи не міг я лишитись. Слава навіки буде з тобою, Вольності отче, Богдане&герою! Ідеї вірша “De Libertate” – традиційні для української барокової літератури. З одного боку, в ньому звучить мотив “золотої вольності”, а з іншого – прославляється Богдан Хмельницький, який приніс Україні свободу. Ця ж думка сконкретизована лаконічним повідомленням і в “Епітафії Богдану Хмельницькому” з рукопису “Три книги про мистецтво поетичне” (1714): “Той, що здобув для Русі волю”. Показово, що образ гетьмана українські барокові автори прагнули осмислити в контексті вирішальних подій світової історії. Так, у “Сказанні про Малу Росію і про біди, які в ній були” (1763) Максим Плиска назвав Богдана Хмельницького “новим Мойсеєм”, ставлячи подвиги українського національного героя задля політичних інтересів рідної Вітчизни в один ряд із заслугами єврейського політичного та релігійного лідера, який вивів свій народ із єгипетської неволі. Такою ж думкою перейняті й “Героїчні вірші” (1784) поета на ім’я Іван: Бог, немов Мойсею, і по вірі, й роду, Дав Богдану ревність, щоб вернув свободу Під поляків ігом стогнучій родині, Віру православну вірній Україні. У написі на портреті Богдана Хмельницького з “Історії Русів” підкреслено, що гетьман “Вітчизні сином був, достойний став їй отець” і своїми воєнними походами він рівняється знаменитим полководцям Античності: Цей образ зобража козацького героя, Подібний грекам тим, од котрих впала Троя. Помпею й Цезарю, що славнії у Римі, Хмельницький рівний став ділами в нас своїми. Політична діяльність і бойові звитяги Богдана Хмельницького надихнули наступних українських гетьманів на збереження й захист Української держави від подальшої зовнішньої агресії. “Після важких збройних звитяг гетьмана Богдана Хмельницького, рішучих батальних поривань до свободи Івана Виговського, Івана Мазепи, після доби Руїни, яка знесилила Україну, та методичного поневолення української людності в системі Російської імперії, – зауважує академік Микола Жулинський, – вільна духовно, внутрішньо суверенна людина для Григорія Сковороди була ідеалом. Можливо, він усвідомлював, що взаємне поборення під час Великої Руїни породило ворожість між людьми, насильство, недовіру й призвело до того, що чужа сила користалася з братовбивства і губить надію на досягнення свободи збройною боротьбою. Чи не тому Григорій Сковорода обстоював ідеал вільно мислячої, внутрішньо незалежної, морально відповідальної людини, що замислив сприяти формуванню нового суспільства з людини, з її моралі й духовності. Це формування він розпочав із себе, власним прикладом закликаючи до самовдосконалення. Обрав собі за маєток “сопки, воленьку святу”, за приятеля – вбогість, за ідеал – багатство духу і чисту, як кришталь, совість” (Жулинський М. Нація. Культура. Література : Національно&культурні міфи та ідейно&естетичні пошуки української літератури. Київ : Наук. думка, 2010. С. 268–269). “Золота вольність” і образ Богдана Хмельницького – це дві внутрішньо поєднані однією ідеєю теми в різних варіаціях,
що набули значного поширення в усіх жанрах українського барокового письменства. Так, автор анонімної драми “Милість Божа” (1728) в уста “преславного гетьмана” Богдана Хмельницького вклав промову, звернену до всіх українців. У ній народний улюбленець закликає своїх співвітчизників до злагоди і єдності, радить їм більше любити не золото, а залізо, тобто зброю, якою можна здобути найвищу цінність – самостійність держави і свободу для кожного її громадянина: Залізо добре важте, цінуйте над злото, Без нього стане злото неначе болото… Отим шляхом ідіте, науку пізнайте: Шукайте славу, гроші в ніщо завше майте, Не славний, хто численні стада власні має, А той, що супостата у пекло вганяє. Тож на залізо майте надію єдину, А золото і срібло веде до загину. Вірш Митрофана Довгалевського з трактату “Сад поетичний” (1736), що побудований на основі складних алегоричних образів і понять, закликає людину до здобуття духовної свободи через встановлення міцного внутрішнього зв’язку з Ісусом Христом, а отже, до відновлення своєї початкової сутності, даної їй Господом Богом: Був виноградним кущем я, ніхто не зри& вав з мене ягід, Був я потоком, ніхто з мене води не напивсь. Деревом став я, ніхто не бажав собі тіні моєї. Став я вожатим, ніхто слідом за мною не йшов. Фебом я став, і ніхто теж не сяяв від нашого світла. Став пастухом, за моїм стадом ніхто не пішов. Що ж мав робити Ісус, коли золото люблять всі дуже? “Щоб полюбили мене, золотом стану”, – сказав. Занепад свободи духовної призводить до втрати свободи фізичної як індивідуальної, так і колективної, а то й до поневолення народу, до небажання спільно боротися проти захланних сусідів-ворогів. Такі думки навіває вірш “Всі покою щире прагнуть…”, автор якого – поет і гетьман Іван Мазепа – закликає всіх співвітчизників до єдності, щоби ціною заліза здобути золото свободи: Озміться всі за руки, Не допустіть горкой муки Матці своєй болш терпіти! Нуте врагов, нуте бити! Самопали набивайте, Острих шабель добувайте, А за віру хоч умріте, І вольностей бороніте! Нехай вічна буде слава, Же през шаблі маєм права! Тема золота свободи як найбільшого блага кожного народу, що розгортається в чітко окресленому колі різних політичних питань, з усією силою актуалізується в памфлеті “Історія Русів” (кінець ХVІІІ ст.). У ньому Богдан Хмельницький постає не лише як безстрашний полководець і мудрий політик, а й управний дипломат, що вміє знайти необхідні слова, щоби переконати козацьке військо у правомірності національно-визвольної війни проти агресивного ворога: “Ми підняли зброю не задля користолюбства якого, або порожнього марнославства, а єдино на оборону Вітчизни нашої, життя нашого і життя дітей наших, а так само і ваших! Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність; і навіть найнижчі на землі тварини, які суть худоба і птаство, боронять становище своє, гнізда свої і немовлят своїх до знемоги; і природа з волі Творця всіх і Господа дала їм різне для того знаряддя в самих членах їх. Пощо ж нам, браття, бути нечулими і волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві ще й по власній землі своїй?” Поступово в українській бароковій літературі склався її наскрізний мотив – мотив “золотої вольності”, який бере свій початок з “Віршів на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного” (1622) Касіяна Саковича. У ньому із цілковитим переконанням стверджується одвічне прагнення людини до найціннішого, даного їй самою природою: Вольність – ось найважніша річ поміж усіми, Гідність їй уступає речами своїми. Тож освідчити можуть цю думку народи, Бо вони до свободи ідуть од природи, Золотою у світі її називають, Доступитись до неї всі пильно жадають. Свій надзвичайно важливий висновок автор ілюструє безперечними аргументами, наголошуючи, що “мужньо рицар <…> не грішми, але кров’ю свободу купує”. Крім того, наведений фігуральний вислів виявляє ще одну ознаку “золотої вольності” і водночас вказує на домінантну рису образів ідеальних рицарів-оборонців – нащадків славетного князя Володимира, які “віру несхитно тримають, статечно, / Бо за неї вмирати готові конечно”. Розпочинається твір Касіяна Саковича геральдичною епіграмою, основу якої складає символічний опис зображення козацького лицаря з шаблею при боці та мушкетом на плечі. При цьому автор концентрує читацьку увагу на чеснотах воїна-оборонця: Вітчизні він готовий завжди послужити І за її свободу голову зложити. А треба, то землею він пройде, водою, До всього має вправність і прудкий до бою. Основні ідеї “Віршів…” Касіяна Саковича розкриваються у тлумаченнях понять вольності і вітчизни, які незмінно пов’язуються з особою Петра Конашевича-Сагайдачного й послідовно творять ідеал українського гетьмана. У передмові, яка йде за епіграмою, автор славить вірність воїнському обов’язку, завдяки чому здобувається вольність. Хоч “золотою у світі її називають” (мотив, який у різних варіантах часто розроблявся українською бароковою літературою) і всі прагнуть її здобути, але відкривається вона не кожному, а лише тому, хто у війнах виявляє мужність і відвагу. Бо ж “не грішми, але кров’ю” та вольність здобувається, що не раз демонструвало козацьке військо. Водночас автор “Віршів…” ідею “золотої вольності” мислить значно ширше, ніж його попередники та сучасники. Адже свобода, на його думку, повинна належати не лише шляхетському станові, ай кожному, хто ціною власної крові виборює волю для цілої вітчизни, тобто усьому запорозькому війську, яке “ту вольность здобуло”. Тож Касіян Сакович славить українське козацтво – вірних, мужніх і самовідданих захисників рідної землі, бо Україна тим військом себе захищає,
Де ж нема запорожців – татарин гуляє… Для Вітчизни козаки – тверда оборона, Від татар і від турків надійна заслона. Поет величає запорозьких лицарів і як носіїв високих гуманістичних принципів, що виявляється насамперед у визволенні братів-одновірців із бусурманської неволі. Для українських доблесних звитяжців найбільша нагорода – дарувати свободу невільникам. Завершальні рядки передмови служать оригінальним роздумом про важливість непохитної єдності й взаєморозуміння гетьмана та його війська, що й сьогодні сприймається як золоте правило військової справи: Не особою гетьман, а військом є славний, Також гетьманом – військо, і доказ то явний. Що є гетьман без війська чи військо без нього? Ні, не важать нічого одне без одного. Крім того, наведений висновок становить своєрідний вступ до декламацій дев’ятнадцяти студентів, у яких глибше й усебічніше розкривається образ гетьмана Сагайдачного, а також осмислюються пов’язані з його часом філософські, суспільно-політичні та культурно-освітні проблеми. У декламаціях студентів розкривається основний об’єкт поетової уваги – постать гетьмана Петра Сагайдачного. Так, у першій із них висловлюється сум з причини того, що “смерть гіркезная” завчасу забрала непереможного рицаря, слава якого “в багатьох краях процвіла”. Для возвеличення героя автор майстерно послуговується влучними міні-характеристиками: праведний гетьман “завжди сильним воїнством мудро керував”; у зовнішній політиці він неухильно дотримувався принципу не йти війною проти християнських країн, а воювати змушений був тільки для того, “щоб свої і людськії кривди відвернути”. Ця ж думка про справедливі війни, які вів гетьман Сагайдачний, підтверджується і промовою другого студента, а також висловлюється унікальна для тієї епохи філософія сенсу війни, яка зберігає свою актуальність і в наш час: За вітчизну&бо краще і голову скласти, Ніж піддатись ганебно, навколішки впасти, Тож коли хто не хоче за край умирати, Той з вітчизною згодом піде погибати. Касіян Сакович першим в українській бароковій поезії створив монументальний образ ідеального національного героя, щоби кожен рицар – оборонець вітчизни – навчався у нього хоробрості, стійкості й таланту полководця, вірному служінню рідному народові та його культурі. А Климентій Зіновіїв першим в українській літературі створив колективний образ козаків
У давній історії України найвищий злет національного духовного розвою припав на добу Бароко (кінець ХVІ – ХVІІІ ст.), ознаменовану інтенсивним містобудуванням, розквітом науки, освіти, різних видів мистецтва, особливо літератури. З"поміж усіх правових норм, що забезпечували благополуччя сус" пільно"політичного буття, барокові письменники найбільший пошані" вок віддавали свободі – як індивідуальній, так і колективній. Тому те" ми волі, вольностей, державної суверенності, лицарської звитяжнос" ті в боротьбі проти нашестя зовнішніх ворогів, законного права укра" їнського народу на збройну оборону від воєнних інтервенцій та інші посіли у їхніх творах – і світських, і релігійних – найпочесніше місце.
Пошта “СП” · “Свобода – понад усе, понад найбільші багатства, бо без неї не може мати повноцінного життя ні окрема людина, ні ціла країна”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
як найголовнішої суспільно-політичної сили і форпосту православної віри. Тому безмежною власною прихильністю до цього, за його ж переконанням, святого воїнства він не лише всіляко підкреслює всенародну любов і повагу до тих, що своїм життям жертвують задля всезагальної безпеки, а й закликає всіх християн віддавати належну шану оборонцям Вітчизни і Христової Церкви: Дай спасіння, Господи, за таку відвагу, Грішен той, хто виявля козакам зневагу. Вдома простий чоловік завше пробуває, А козак у військо йде, дім свій залишає. Чи повернеться, йдучи, – вневнитись не може, Тож і Ти обережи їх од смерті, Боже, Не годиться також їм осуд виявляти, Козаків, немов святих, треба шанувати. Позаяк і кров свою в битвах проливають, І за віру праведну душі покладають. Тим з Небес подай свою, Господи, корону, Хто для нашої землі чинить оборону. На думку Анатолія Макарова, “в давні часи козака ідеалізували з різних позицій і поглядів, але суть була одна: в ньому бачили святу людину, ченця, що вийшов за монастирські мури, аби оружною рукою утвердити в житті правду Христову. Інакше кажучи, це був другий тип героя-подвижника, що виник в народній свідомості вже під впливом настроїв Нового Часу. При цьому він не витіснив з неї остаточно середньовічного героя – подвижника-ченця, а став із ним поряд, поріднився з ним, як його побратим або близнюк” (Макаров А. Світло українського Бароко. Київ : Мисте& цтво, 1994. С. 119). Ідеї “золотої вольності” значно посилюють позиції українських барокових письменників у їхньому викритті будьяких форм невільництва, що ганебно принижують людину, нівелюють її сутність як образу Божого. В уже згаданій “Історії Русів” показовим у цьому сенсі видається епізод, що в ньому народний герой Іван Богун з обуренням виступає проти єднання України з Москвою, пояснюючи це тим, що “в народі Московському владарює найнеключиміше рабство і невільництво у найвищій мірі і що в них, окрім Божого та Царського, нічого власного нема і бути не може; і людей, на їх думку, створено нібито для того, щоби в ньому не мати нічого, а лише рабствувати. Самі вельможні та бояри Московські титулуються звичайно рабами Царськими”. Тому з’єднатися з таким народом, який нездатний навіть помишляти про волю, означало для промовця те саме, що кинутися з вогню у полум’я. Поезія “De Libertate”, як і низка інших поетичних та філософських творів Григорія Сковороди, немовби вивершила мотив “золотої вольності” в українській бароковій літературі, надавши йому естетичної викінченості і значно розширивши його смислове значення. Адже, за тлумаченням самого поета, свобода – понад усе, понад золото і понад найбільші багатства, бо без неї не може мати повноцінного життя ні окрема людина, ні ціла країна. Тому й обрав він свободу, як проголосив у “Пісні 9-ій” збірки “Сад божественних пісень”, сенсом власного життя: Мені ж свобода лиш одна вабна І безпечальна, препроста путь, В житті це мірка є основна, З’єднає коло циркуль отут. Про свободу індивідуальну поет-філософ мовить і в “Пісні 12-ій”. “За маєток земний маю спокій, воленьку святу / Окрім вічності, бажаю я дорогу цю просту”, – підкреслював він. У наведеній цитаті привертає увагу епітет “свята” стосовно ключового слова “воля” (“воленька”), що, на нашу думку, всебічно розкриває тлумачення автором сутності індивідуальної свободи, яке повністю корелює з його філософськими поглядами, морально-етичними принципами і способом життя. У контексті вірша виразно формулюються поняття “свята воля”/душевний спокій, зміст яких витлумачується у психологічній, духовній і соціальній площинах. Передовсім ідеться про відновлення вродженої потреби людини в єднанні з природою, “матінкою святою”, як називає її Григорій Сковорода. Це забезпечить їй, людині, душевний спокій і вбереже від щоденної суєти, символом якої виступає образ багатого міста з його наміром затягнути кожного у брудні тенета. Тому поет радо втікає від міської неволі та поспішає на привілля полів і дібров, щоби здобути обітоване умиротворіння і душевну рівновагу. У передчутті блаженства від звільнення з лабетів міського хаосу, стрімкого часового ритму і постійної колотнечі та здобуття повної свободи він розчулено заявляє: “Вік свій буду коротати там, де тихо час біжить”. В омріяному й обраному світі спокою, краси й розміреної плинності життя, за думкою Григорія Сковороди, людина сягне висот духовної свободи. При цьому автор вірша заявляє, що не бажає “нових наук”, а як мистець, що зазнав впливу Просвітництва, цілком довіряється “здоровому уму” і “розумностям Христовим”. У цьому – висновок не лише поета-філософа, а й позиція богослова і “любителя священної Біблії”. Втім, тут нема нічого несподіваного, бо і в художніх творах та філософських трактатах цій проблемі Григорій Сковорода приділив немало уваги. У трактаті “Книжечка про читання Святого Письма, названа Жінка Лотова” він аргументує необхідність другого народження людини – людини духовної, бо “духовна ж людина вільна”. І далі в символічній манері розкриває сутність такої людини, образ якої задумав і втілив у життя Господь Бог: вона “у висоту, в глибину, в ширину літає без меж. Не заважають їй ні гори, ні ріки, ні моря, ні пустелі. Провидить віддалене, прозирає приховане, заглядає у минуле, проникає в майбутнє, ходить по поверхні океану, входить зачиненими дверима. <…> Тіло її – діамант… <…> Голос її – голос грому…”. Така особистість, досконала духовно і фізично, здатна демонструвати наполегливість і стійкість в обороні людської гідності, в досягненні незалежного вибору свого призначення і власного майбутнього. Діалог Григорія Сковороди “Розмова, звана Алфавіт, або Буквар світу” націлює природжених до богослов’я любити бідність, бо це забезпечує духовну свободу. Ав “Пісні 12-ій” аналогічна думка звучить ще виразніше й переконливіше: “І нічого не бажаю, окрім хліба та води, / Вбогість приятелем маю – з нею ми давно свати”. Цей же мотив домінує у багатьох інших творах Григорія Сковороди. У притчі “Убогий Жайворонок” він, наприклад, тлумачиться як богоугодний вияв блаженства “мужа святого, чесного”: “О убогість! Блаженна, святая! / Відчини нам двері твого раю”. <…> О убогість! О даре небесний! / Любить тебе муж святий, чесний”. Трактуванням бідності Григорій Сковорода чітко проілюстрував і особисте ставлення до християнських чеснот. Адже у житті він послуговувався скромним побутом, не мав власного житла, був абсолютно байдужим до багатства й розкоші, відмовився від церковної і світської кар’єри, що й свідчило про його повне відмежування від світських цінностей. Тому з чистим християнським сумлінням і душевним спокоєм він підсумував своє життя і творчу діяльність лаконічним висловом, який став епітафією на місці його вічного спочинку: “Світ ловив мене, але не впіймав”. Звернення Григорія Сковороди до проблеми свободи у вірші “De Libertate” та багатьох інших творах – це не тільки данина бароковій традиції, хоч і в найвищому її літературному та філософському осмисленні. Це й відгук на тодішню втрату Україною політичної свободи через колонізаційні дії Московії. Світло думок великого мислителя про право як окремої людини, так і всього народу самостійно обирати своє призначення і вільний розвиток вселяє оптимізм на щасливе розв’язання проблем, які постали перед сучасною світовою спільнотою.
Пошта “СП” · “Свобода – понад усе, понад найбільші багатства, бо без неї не може мати повноцінного життя ні окрема людина, ні ціла країна”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ 12 січня 1832 року народилася Єлизавета Скоропадська"Милорадо" вич (у дівоцтві Скоропадська) – українська громадська і культурна діячка, голова Полтавського філантропіч" ного товариства, меценатка, тітка діяча Української революції 1917–1921 рр., останнього гетьма" на України Павла Скоропадського.
У Гожулах під Полтавою був маєток діячки. Тож саме у цьому селі Центр культури та дозвілля Полтавської міської громади, зокрема його Гожулівська філія та Полтавський офіс Українського інституту національної пам’яті (УІНП) за участі кафедри всесвітньої історії, релігієзнавства та методик їх викладання Полтавського національного педагогічного університету провели просвітницьке зібрання “Присвята Єлизаветі Милорадович”. Його присвятили 193-й річниці від дня народження видатної діячки української культури. Завітали старшокласники і вчителі місцевої школи та небайдужі до історії України мешканці села Гожули. Осердям просвітницького зібрання стала цікава лекція про Єлизавету Милорадович. Її прочитала завідувачка кафедри всесвітньої історії, релігієзнавства та методик їх викладання Полтавського національного педагогічного університету, професорка, докторка історичних наук, відповідальний секретар Полтавської обласної організації спілки краєзнавців Ірина Петренко. Вона розповіла, що у будинку Єлизавети Милорадович бували корифеї українського театру Марко Кропивницький, Михайло Старицький, композитор Микола Лисенко, а згодом – актори Марія Заньковецька, Іван Карпенко-Карий, Ганна Затиркевич-Карпинська, громадські і культурні діячі Василь Білозерський, Дмитро Пильчиков, письменник Олександр Кониський, батько відомого українського історика Дмитра Дорошенка Іван Якович та інші. “Так і постала “Полтавська громада”, яка дбала про освіту і культуру на Полтавщині (фундація недільних шкіл, видання журналу “Основа”, підручників для шкіл, організація театральних труп, проведення просвітницьких заходів для селян тощо). Значний внесок у роботу громади зробила сама Єлизавета Милорадович: підтримувала своїми коштами українські видання та недільні школи, жіночу гімназію в Полтаві. Заснувала на свої кошти школу в селі Рибці поблизу Полтави. Сама ходила по школах і навчала дітей, а також полюбляла після занять співати зі школярами. Опікувалася полтавським аматорським театром, створила “Народну бібліотеку”. Сучасники свідчили, що жодного доброчинного заходу в Полтаві не проводилося без активної участі пані Єлизавети. Вільно говорила французькою, а також німецькою мовами, самостійно ретельно вивчала англійську мову, маючи на меті зробити переклад “Історії русів”, щоб за кордоном могли осягнути ментальність українського народу. Багато років перебувала під наглядом російських царських властей, які підозрювали її в діяльності, спрямованій на реставрацію гетьманської влади в Україні.
Відіграла велику роль в заснуванні та розвитку найбільших культурно-наукових організацій українців. Після заборони видань українською мовою у Російській імперії (1863) пожертвувала гроші на розвиток українського руху в Галичині, зокрема, на товариство “Просвіта” та журнал “Правда”. Відіграла ключову роль у виникненні Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, 1873 року внесла на заснування Товариства 20 тисяч австрійських крон. З 1878 р. очолювала Полтавське філантропічне товариство”, – акцентувала пані Ірина. Представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар висловив сподівання, що зібрання стане поштовхом до широкої дискусії у Полтавській громаді і зокрема у Гожулах щодо способів увічнення пам’яті Єлизавети Милорадович, та озвучив свої думки про це: “Перші кроки вже зроблено. Ще у 90-х роках минулого століття на честь Єлизавети Милорадович у мікрорайоні Браїлки Полтави названо вулицю. А вже у межах деколонізації з топонімії Гожулів усунено русизм “вулиця Цвіточна”, натомість у новій назві пошановано знакову меценатку. Варто встановити там нові вуличні аншлаги та анотаційно-просвітницькі таблички, щоб завдяки QR-коду на них кожен охочий міг скачати на свій гаджет максимум інформації Заслуговує на підтримку й ініціатива створення у Гожулах парку імені Єлизавети Милорадович, адже вона, володіючи місцевим маєтком, розбудувала у Гожулах розкішний парк, дендрарій і ботанічний сад. А ще мегаважливо створити меморіальну дошку барельєфного типу на фасаді гімназії №6 Полтавської міської ради, адже на цьому місці розташовувався полтавський маєток Милорадовичів – осередок культури, мистецтва. У ньому регулярно влаштовувалися просвітницькі зібрання, на які з’являлася тодішня культурна еліта Полтавщини”. Аматори сцени Гожулівської філії Центру культури Полтавської громади виконали пісні, присвячені землячці, та про рідне село. А ведуча зібрання звернула увагу глядачів на промовистий історичний факт: про українку Єлизавету Милорадович писала у 1862 році французька газета “Independent Belge”: “У Полтаві на зборах головує чарівна жінка. Обговорює відокремлення від Росії. А новоствореною державою знову буде керувати гетьман, як за часів Мазепи…”.
Полтавський офіс УІНП
Незабутні · “Вона маячила%орієнтувала над усі життєві перипетії і політичні шторми. І вже до неї самої прагнули доростати”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
коли разом ходили колядувати. – Звичайно. Як педагог, виставляла собі оцінки. Скажімо, за вдалий вечір поезії в університеті, на якому заплановано читав вірші Віталій Коротич, поки не запросили на сцену не зазначеного на виступ Василя Стуса. “А хіба він заборонений? Коли так, надайте список, кого не можна запрошувати”, – отак вигадала собі переконливе алібі. – І я там був. Запам’ятав лише назву вірша “Накликання дощу”. У “Палімпсесті” Стуса він датований 1965 роком. Можливо, саме тоді був написаний і презентований в Одесі. А ще співрозмовниця пригадала, що також була втішена аж на п’ять балів, коли декан філфаку Іван Дузь на її прохання погодився поновити в університеті Марію Овдієнко, виключену за “крамольну самодіяльність”. Дозволив, щоправда, за умови, що та відразу переведеться в інший навчальний заклад. Я вдався до репліки, що напустила на декана жіночі чари. – Дузь чомусь симпатизував мені. І за мої витівки жартома називав “убоїщем”. Він взагалі любив гумор, і я заздалегідь – для порятунку справи – готувала якийсь прикольний виступ. На кшталт, “тьотя Роза із “Привозу” знову шле привіт із запахом кефалі. І просила запитати, що робити у такій ось справі…”. Іван Михайлович зазвичай спочатку міг показати на двері, але таки усміхався: “Ну коли посилає тебе навіть тьотя Роза, то я також пошлю до неї, але треба подумати. З яким привітом…” Дзвінок із мобілки нарешті повідомив, що Різників вже наближається до вокзалу. І Могильницька відпустила мене з подякою за “точку перетину на одеський напрямок”.
*** На прикінцевій сторінці книги “З непам’яті прикликана судьбою” авторка лаконічно обумовлює погляд на власне найбільше щастя. Почувалася такою, коли зустрічала “високих духом, розумних і світлих людей… До яких увесь час треба було доростати…”. Саме таким були для неї, можливо, навіть ідеалом за відданістю національній ідеї, Ніна Строката, Святослав Караванський, Василь Стус, Євген Сверстюк, Іван Світличний… У завищених вимогах до ближнього оточення, зокрема до чоловіків, зрештою до суспільства такі неординарні жінки, попри привабливу вроду й неабиякий хист, зазвичай залишаються недолюбленими, недооціненими. Скажімо, книга Могильницької “Імена” (2007), куди увійшли три поеми про яскраві жіночі долі – княгині Рогніди, королеви Єлизавети і простої селянки-рятівниці Серафими, заслуговувала на Державну премію ім. Тараса Шевченка; одну з вулиць – і не лише в Кривому Озері, а й в Одесі – варто перейменувати на її честь. Вона маячила-орієнтувала над усі життєві перипетії і політичні шторми. І вже до неї самої прагнули доростати… І в часи випробувань на громадянську позицію, і в пошуках публіцистично-переконливих слів на захист духовної основи нашої держави, і в злеті потужних поетичних строф. Для багатьох, як і для мене, Галина Могильницька була взірцем шляхетних чеснот, жіночої витривалості у борні й чистого сумління.
Незабутні · “Вона маячила%орієнтувала над усі життєві перипетії і політичні шторми. І вже до неї самої прагнули доростати”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Іван МАЛЮТА, письменник, заслужений журналіст України
Де не паслися гуси На початку 90-х років у редакції журналу “Українська культура” я готував, окрім усього, публікації про рухівців і колишніх політв’язнів. — Привіт, Малюточко! Ледве відшукала тебе, – почув одного разу з редакційного телефону. – Напевно, Олекса Різників повідомив, – одразу впізнав дзвінкий голос Галини Могильницької. Попри те, що востаннє спілкувалися досить давно, ще під час судового процесу в Одесі над трьома дисидентами (1972). – Мої спогади про Ніну Строкату друкнеш? — Надсилай негайно. Але на гонорар не розраховуй. Редакція геть збідніла. Так з’явилася оповідь (1993) про її відчайдушну старшу подругу-правозахисницю, дружину багаторічного політв’язня Святослава Караванського “Пошануймо цю жінку”. Вже після візиту авторки до неї у США. А раніше з малолітньою Ясею провідувала Ніну Антонівну на засланні в Та-русі. На час тієї публікації Могильницька була вже досить відома у громадських колах. Рухівка з 1989 року, у 1991-му створила Кривоозерську районну організацію НРУ на Миколаївщині, очолювала рухівців в Одесі, виступала на велелюдних зібраннях. І я був дуже втішений, що редакція надбала таку авторку-публіцистку. Вона була також знаною фольклористкою, охочою до написання сценаріїв про календарно-обрядові свята та національно-визвольні змагання українців. Дещо з її сценарного збірника (2006), що його надіслала мені, я опублікував в “Українській культурі”. Як і колись, у студентські роки, на колядках в Одесі, наші інтереси збіглися. Я добирав для своєї майбутньої книги історико-краєзнавчі матеріали про рідне село на Вінниччині. Окремий розділ – дослідження топонімів. І був подивований, коли вичитав у сценарії Могильницької про відродження вечорниць на узгір’ї Магала. Негайно набрав номер її телефону. – Галю, Магала є і в моєму селі. Як бічна вулиця на підвищенні над берегом річки. Не бозна&де за морями – В українському селі, І на те є воля Божа, Хтось живе на Магалі, Хоч про те й не знає, може, – це зачин мого вірша. – Іванку, така назва – не зовсім зрозуміла – побутує чи не з трипільської епохи. І не лише в Україні. – А чим примітна та кривоозерська Магала? Треба було б зазначити в сценарії, – м’яко запропонував авторці, знаючи її норовистий характер. – Та це ніби сакральна місцина, з якої, кажуть, зачиналося поселення. За моєї пам’яті на Магалі випасали гуси, а дітлахи бавились у хованки. В кущах і вибалку. Я ще більше був приємно подивований подібністю згадок. – Гуси-гуси! – пригадав примовку на хованки. – Га-га-га! – враз відповіла Галина. – Йдіть додому! – Нам ніґзя. – А чому? Тут авторка мала б послатися на вовка за горою, що гуску скубе. Але на мить запнулася й повідомила з удаваним ойканням: – Гебешники в хаті. – Що роблять? – підігрую далі. — Компромати шукають. – Які? – І великі, і малі – ховаймось на Магалі! Звісно, я не сприйняв таке удосконалення сценарію. І завважив, що вона непередбачувана у витівках. – Саме це й рятувало під час обшуків ще в Балті. Після повернення з неї Олекси до Одеси такі непрохані гості навідувались майже щомісяця. І я, так би мовити, ламала їхні сценарії обшуків. Таки зберігала самвидавні речі у надійному місці. – Але ж були, напевно, і проколи. – Це коли на допиті в КДБ я непомітно для слідчого вийняла із “Дєла” компроматний вірш Юлія Данієля “Часовой”. Відпросилася в туалет й викинула його в унітаз. А “Часовой” чомусь довго не хотів топитися. Вже й слідчий стукав у двері туалету… Я запропонував все-таки додати до сценарію примовку на хованку. В епізоді про Магалу. – Малюточко, гуси колись врятували Рим. А кривоозерські – мій сценарій. Од твоєї пропозиції, – іронічно, з педагогічним притиском заперечила Могильницька. – Тут ні відняти, ні додати. Не жени гусей… на вечорниці.
Без винятку на поезію Ювілейний, 2007-й, рік Галини Могильницької був досить урожайним для її публікацій. Видала аж дві книги. Обидві у Броварах на Київщині, де її молодша приятелька Марія Овдієнко створила видавництво “Українська ідея”. Жіночий тандем з давніми спільними інтересами. Обидві педагогині, дисидентки, членкині НРУ і поетеси. Першою з’явилася “Хроніка великого ошуканства” – гостре полемічне видання про реакційну згубну роль РПЦ в Україні. Книга відразу набула значного розголосу, витримала кілька перевидань масовими накладами, одне – за кордоном, в перекладі на англійську. І вже на початку наступного року – на день святого Василя Великого – Г. Могильницька була запрошена до Будинку вчителя в Києві отримати премію імені Василя Стуса. Так було відзначено її подвижницьку працю на захист Православної Церкви України від утисків і наклепів московської шовіністичної, що претендує навіть на роль третього Риму в православному світі. “Хроніку великого ошуканства” я отримав заздалегідь, із рук видавця М. Овдієнко і радів за добре відому мені авторку іще зі студентських років. Забачивши мене у верхньому ряду в залі Будинку вчителя, Могильницька помахом руки запросила на вільне місце біля себе. По-чоловічому потиснула руку й притулилася щокою, примовляючи: “А я того Малюту не можу забути”. Поки на сцені готували лаштунки для виступів, де порядкував Василь Овсієнко, здається, перший лавреат названої премії, Галина обдарувала мене новими виданнями. Позаяк “Хроніку…” я вже читав, одразу почав гортати сторінки книги “З непам’яті прикликана судьбою”, щойно авторка дала автограф з побажаннями, щоб наша “ідеалістична юність не дозволяла перетворюватися на старих прагматиків”. Очевидно під враженням перших хвилин зустрічі, коли я почав нарікати, що здобутками незалежності України скористалися так званні “нові українці”, насправді хапуги в личинах демократів. Книга ця нагадує альманах одного автора. Окрім трьох циклів поезії, вміщено світлини, а також спогади про тернисті шляхи і родину. Відклавши прозові рядки на потім, вп’явся очима у вірші, що магічно переймали мене. Пронизливо-щемливі в ліриці, метафорично-яскраві у відчутті проявів природи. Взагалі моє перше знайомство з поетичним світом Могильницької почалося з рядків чудового дитячого віршика, опублікованого, здається, у 70-х роках в “Українському календарі”, що видавався у Варшаві: “Звідки Кодима тече? Мабуть, із дитинства”. І пошкодував, що він не увійшов до цього видання. А втім, я не про особливості поетичного хисту Могильницької. Кілька разів чомусь повертався до назви останнього, третього циклу, якою зачинався і перший вірш “Я імені твого не назову”. Філігранно-чіткий, з рядками, що їх варто покласти на музику. Я імені твого не назову… Навіщо світу знать, кого любила? Моя любов бентежно від’яріла
Намистечком, оброненим в траву. Я імені твого не назову… Торкнув за руку поетесу. – Галю, оці рядки, такі пісенні, надзвичайно зворушливі… Але зачин вірша, що став рефреном, і кінцівка хибують на одне і те ж… – Що? Малюто, не інтригуй! – вдалася авторка до педагогічного стилю. Знаючи, як деякі поети гонорово реагують на хиби, намагався послатися на авторитет мовознавця С. Караванського в порадах для редактора. – Я читач і водночас – редактор. “Свіжоголовий”, як казали в редакції. А редактор має пильнувати за словотворенням і в маститих літераторів. Бо всім властиво помилятися – запевняли мудрі латиняни. Для прикладу навів початок вірша Миколи Вінграновського “Ходімте в сад…” У видавництві “Урожай” (1983) навіть була видана книга про садівництво з такою назвою. І скрізь редактори проґавили помилку поета. – І що ж ти витрусив у поетичному саду Вінграновського, якого залюбки цитує Різників? – таки зацікавилась Галина. – Насамперед саме цей ласкаво привабливий рядок, що нагадує пишне яблуко, але з прихованим ґанджем. А конкретно – привнесення російського наказового способу до творення 1-ї особи нашої множини. Наразі Могильницька несподівано усміхнулась: – Не журися, Малюточко, безгонорарний редакторе, якщо я схибила. Істина – над усе. Без винятку на химерні вірші. Лавреатка рвучко встала, бо вже покликали на виступ. І обдарувала дещо іронічним усміхом. – Якщо ти сам не схибив, то з мене – чашка кави.
З геометричних аналогій На письменницький з’їзд (2018) вони були делеговані з Одеси обоє. Ми з О. Різниківим сиділи разом. А Галина Могильницька спілкувалася зі знайомими окремо, іноді поглядаючи на нас звіддалік. Вже під вечір мій приятель після якогось мобільного дзвінка, не дочекавшись результатів голосування на очільника НСПУ, повідомив мені, що має терміново отримати в офісі Романа Коваля премію імені Юрія Горліса- Горського. – Іванку, доручаю тобі Галю, якщо запізнюся. Будь ласка, проведи її на залізничний вокзал, бов неї вже проблеми із серцем. Я згідливо кивнув головою, не питаючи, коли відправляється потяг на Одесу. З’їзд відбувався в університеті ім. М. Драгоманова, біля станції метро. І Могильницька відмовилась од таксі, мовляв, затопає сама, опираючись на мою руку. У вокзалі ми знайшли вільні місця неподалік буфетного прилавку. Галина відразу запропонувала замовити каву. Я дістав гаманець, одначе вона категорично заперечила. – Нарешті виконаю обіцянку. Здається, десятирічної давності… Я розвів руками, не вдаючись до розпитувань. Але зумисне вголос проказав відредагований мною рядок: “О ні, твоє ім’я я не назву…”. Галина на диво розсміялася і враз похопилася за лівий бік. Я намагався відволікти її од негараздів зі здоров’ям. І вдався до спогадів. – Галю, ти хоч іноді дозволяла собі хвалити саму себе? Ще тоді,
У новітній справжній історії України Галина Анатоліївна Могильницька (1937–2021) постала водночас у кількох іпостасях: талановита по" етеса з когорти шістде" сятників, активна громад" ська діячка"рухівка, авто" ритетна педагогиня"нова" торка з відзнакою “Заслу" жений працівник освіти України”, пристрасна по" лемістка з ієрархами РПЦ на утвердження Помісної Православної Церкви в Українській державі. Може, таке поєднання складових хисту й муж" ності спричинилося до підсвідомого остраху на дослідження її вагомого творчого доробку. Та й те" пер я обмежуся епізодами спогадів про цю унікальну одеситку.
Спадщина · “Я вищирював зуби проти тих, хто ганьбив Україну, особливо ж – козацтво”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
посвяту на іменини: “Бандуристе, орле сизий! / Добре тобі, брате: / Маєшь крила, маєш силу / Є коли літати / Тепер летиш в Україну / Тебе виглядають / Полетів би за тобою / Та хто привітає...” На жаль, немає вже могили Миколи Андрійовича Маркевича. Після Жовтневого перевороту 1917 року інфіковані більшовицькою пропагандою селяни Турівки вчинили глум на місці поховання: вони викопали останки небіжчика, запрягли коней i возили їх по селу. Врятувати вдалося лише надгробок з місця поховання, який перевезли до Яготина і встановили в місцевому парку (див. Лисенко І. “Музики сонячні дзвони”. – К.: “Рада”, 2004. – С. 365).
Igor Markievitch, Paris, 1980… Пам’ять про свій родовід, про рідний край змусили Ігоря Борисовича Маркевича, всесвітньо відомого maestro, врешті відкласти свою чарівну диригентську паличку і стати прискіпливим істориком та мемуаристом, присвятити останні – дорогоцінні! – роки життя пам’яті своїх предків, цілковито поринути у сімейні архіви та осягнути історичний біль свого предка Миколи Маркевича. На сторінках мемуарів Ігоря
Маркевича – “Etre et avoir ete” – слова шани й подяки до предків, яким зобов’язаний він талантом та духовними прагненнями, роздуми про примхи долі, що закинула нащадків автора “Історії Малоросії” з неосяжних далей Чернігівщини, від берегів Десни та Сейму до берегів Сени. Він усе ще мріяв про чарівні українські вечори та зоряні ночі – все те, чим ще не наситилася душа дитини, що так рано залишила Батьківщину. Перед тим, як раптово обірвалося його життя, Ігор Борисовичу лютому 1983 року встиг ще побувати в рідному Києві, виступити в Колонній залі ім. М. В. Лисенка із Сьомою симфонією Бетховена та прийти до Київської консерваторії, де народився він, всесвітньо відомий французький композитор і диригент Igor Маr- kievitch.
подіями в Україні й буде відновлено після нашої Перемоги над рашистами. Оголошення переможців конкурсу відбудеться в садибі Івана Чендея по вул. Високій, 15, в Ужгороді до дня народження письменника 20 травня 2025 року. У видавничих планах директора Міжнародного благодійного фонду імені Івана Чендея, кандидата медичних наук, доцента Івана Трещака передбачено видання другого тому “Антології Всеукраїнського конкурсу імені Івана Чендея”, куди ввійдуть найкращі твори конкурсантів. Перший том побачив світ у 2022 р., він містить понад 50 творів переможців конкурсу за попередні п’ять років.
Спадщина · “Я вищирював зуби проти тих, хто ганьбив Україну, особливо ж – козацтво”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Володимир СКРИНЧЕНКО
Заради дум та пісень кобзарів він готовий був пускатися у далекі мандри по Україні. У молоді літа, у розквіті сил та й наприкінці життя він невтомно збирав перлини духовної культури українського народу. Незаперечний був його авторитет як знавця народного життя й побуту. Історик та етнограф, поет і перекладач, музикант й композитор Микола Маркевич належав до шляхетного роду Маркевичів, що знані були в Україні ще за часів Руїни. Прізвища їх можна побачити, зокрема, в “Petit Larousse illustre” та паризькому виданні мемуарів видатного французького композитора і диригента Ігоря Борисовича Маркевича (див. Маrkievitch Igor “Etre et avoir ete”, Memoires. Gallimard, Paris, 1980). Автор ідеї видання “Історії Малоросії”, передмови до книги та її відповідальний редактор – Юрій Сергійович Шемшученко, директор Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України (1988–2021), доктор юридичних наук і професор, академік НАНУ.
На світанку життя Дитинство Миколи Маркевича минало у мальовничих місцях на Чернігівщині, де милувався він красою рідної природи – чарівними фарбами вечірньої зорі та української ночі, гідних пензля Куїнджі, відлунням сільських пісень за річкою, відчуваючи поезію народних звичаїв. Згодом це відгукнеться у його захопленні пісенним фольклором, зокрема у збірках “Українські мелодії” та “Народні українські наспіви”. Чимало літ спливе, а Микола Андрійович усе згадуватиме свою любу матінку Настю з роду Гудовичів, їхню небагату оселю у “три кімнатки із глиняною підлогою”, де мешкали його батьки, четверо дітей та прислуга. Чотирирічна малеча вже читала й писала російською, французькою та німецькою. Саме тоді виявився у нього потяг до музики, властивий усім Маркевичам. Початкову освіту здобував у школі П. Білецького-Носенка біля Прилук, а завершальну – у Петербурзі, університетському пансіоні.
Таємниці минулого Терни на життєвих шляхах не засмучували його, а сімейне щастя і філософічний погляд на примхи долі допомагали йому стійко долати всі негаразди. Не обходила його доля й видатними подіями та особами. Що найбільш вражало сучасників в Миколі Маркевичу? Мабуть, його особистий шарм, вміння знаходити спільну мову з людьми різних соціальних верств. У колі його спілкування – поет Василь Жу-
Журі Всеукраїнського конкурсу малої прози імені Івана Чендея оголошує приймання творів для участі в конкурсі у 2025 році. Конкурс проводиться за двома номінаціями: І. Мала проза – приймаються ковський та композитор Михайло Глинка, і Тарас Шевченко… Горнувся до нього і простий люд, приходили селяни за радою, щоб поспілкуватися із розумним паном. Своєму щоденникові Микола Андрійович охоче довіряв таємниці – про зустрічі з декабристами у Кам’янці, багатьма з тих, хто вийде роки по тому на скривавлений сніг Сенатської площі 1825 року. Та не все можна довіряти щоденникові. За миколаївської доби “казати правду – це те ж саме, що підривати підвалини імперії”, як жартував маркіз де Кюстін, який відвідав Росію 1839 року. “Усе тут є, – примітив француз, – бракує тільки свободи”. Але таємниці збереглися у сімейних спогадах. Про них й повідав Ігор Маркевич у своїх мемуарах “Etre et avoir ete” (франц. “Нині і колись”). Достеменно відомо, що протягом 1856–1860 рр. на сторінках “Колокола” та “Полярної зірки”, що видавав у Лондоні Олександр Герцен, друкувалися матеріали батька й сина – Миколи та Андрія Маркевичів. З Петербурга кореспонденцію до Лондона таємно надсилав Андрій Маркевич, та більшість публікацій належала Миколі Маркевичу. Вони являли собою листи з української глибинки, спогади та різні праці – не для оприлюднення. Вибір батька й сина Маркевичів був не випадковий. Цьому передувала політична драма кінця 40-х – змова наївних мрійників Кирило-Мефодіївського товариства, до якого залучено було крім звісних вже історика Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша і Тараса Шевченко, широке коло визначних представників української интелігенції. Серед них – М. А. Максимович та Г. П. Ґалаган, Д. П. Журавський і В. В. Тарновський, а також Маркевичі – Микола Андрійович та його кузен Опанас Маркович, у майбутньому – чоловік письменниці Марко Вовчок. “...повстаньте від сну й дрімоти, – закликали кирило-мефодіївці, – ...да буде метою життя й діяльності кожного з нас слов’янський союз, всесвітня рівність та злагода, мир та любов”. Та це вже привід для арешту. “Справу” не оприлюднили і низвели до вузького кола осіб: Заходу потрібно було демонструвати цілковиту консолідацію російського суспільства. Більш за всіх постраждав Тарас Шевченко: його відправили до заслання – аж до гарячих прикаспійських пісків. Миколі Маркевичу більше поталанило: “справа” коштувала йому лише величезного штрафу.
Життя та культурно)історична спадщина Дедалі більше захоплювала Маркевича трагічна доля рідної Батьківщини. Богиня Кліо, сувора муза історії, наполегливо кликала його у минуле. Лише влітку 1838-го наважився Микола Андрійович розпочати свою роботу над “Історією Малоросії”. Мабуть, саме нагальна суспільна потреба надихала його на цю фундаментальну працю – цілковито відтворити українську минувшину з найдавніших часів. У Турівці, родовому його маєтку, накопичувалися старовинні рукописи та автографи з фамільних зібрань Івана Скоропадського, Кирила Розумовського та його сина Олексія, Кочубеїв, Гудовичів, фельдмаршала Румянцева, князів Вишневецьких та Чарторийських. Самих рукописів в архівній колекції Маркевича налічувалося до 12000, здебільшого оригінали. “Рахунок старовинним рукописам” Маркевичівського архіву, як писав О. М. Бодянський до Ханенка, “йде не номерами, а пудами”. Відсутність фахової підготовки з історії компенсував він роками тяжкої праці і роздумів над мистецтвом історика та його призначенням. “Мистецтво відтворювати історію винятково, через те й визначних істориків бракує”, – писав Маркевич. На його погляд, в офіційній історіографії і літописах немає місця народу: все заповнено “грабунками, війнами, насильствами”. Та як підсумок – “історії народу немає”. “Історія Малоросії” Миколи Маркевича – це драматична оповідь про український народ, приречений відстоювати своє право на виживання, свою національну самобутність та православну віру, яку намагалася поглинути Rzecz Pospolita за допомогою латинства, поширюючи католицтво насильством та спокусою. І першими жертвами католицької пропаганди, на думку Маркевича, стала шляхетна еліта цих народів. Тишкевичі і Сапєги, Огінські та Вишневецькі, Сангушки, Острозькі та інші православні роди не встояли під натиском польщизни, національно знеособилися та полонізувалися. Маркевич детально аналізує історичні корені козацтва, його соціально-психологічний феномен, що утворитися міг лише за тяжких умов протистояння татарсько-турецькій експансії, споконвічної боротьби з хижаками дикого степу на околиці Європи XVI століття. Мабуть, це й сформувалося лицарський дух козацтва та його ментальність. Зрозумілою стає критика Миколи Маркевича на адресу дворянських істориків щодо спотворювання ними історичної правди про героїчні діла Південної Русі, – Бантиш-Каменського, Куліша та інших: “Я вищирював зуби проти тих, хто ганьбив Україну, особливо ж – козацтво”. Українська історіографія ще йне знала такої фундаментальної праці. До наукового обігу вводилися унікальні історичні документи (усього Маркевич залучив близько 90 найменувань рукописів та інших джерел російською та іноземними мовами). Широко посилався він на поширювану той час у списках “Історію русів” Георгія Кониського, якого вважав “найправдивішим з істориків”. Ця праця здобула високу оцінку сучасників Маркевича, а зустріч із Тарасом Шевченко в Петербурзі, куди навідався Микола Маркевич за цензурним дозволом на видання “Історії Малоросії”, принесла йому дарунок долі – дружбу Кобзаря та дісланих на конкурс, не проводиться. Короткий список конкурсантів, відеоматеріали заходів, імена переможців будуть розміщені на сторінках всеукраїнських ЗМІ, а також у соціальній мережі Фейсбук “Іван Чендей” та Ютуб-каналі “Іван Чендей” (тут можна ознайомитися з подіями конкурсу минулих років). Журі визначає переможців Гран-прі у кожній номінації (отримають грошову винагороду, призовий фонд становить 40 тис. грн) та лавреатів конкурсу (отримають відповідні дипломи й подарунки). Проведення традиційного “Чендей-Фесту” тимчасово призупинено у зв’язку з воєнними
Час швидкоплинний… Минуло понад двадцять років від дати видання фундаменталь" ної історичної праці Миколи Андрійовича Маркевича “Історія Малоросії” з нагоди 200" річного ювілею від дня народження її автора, якому українська історіографія завдячує за його визнач" ний внесок у культурно"історичну спадщину україн" ської минувшини, ще й досі гідно не оцінений.
Спадщина · “Я вищирював зуби проти тих, хто ганьбив Україну, особливо ж – козацтво”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
неопубліковані на день оприлюднення оголошення прозові твори українською мовою обсягом не більше 20 тисяч знаків із пробілами. ІІ. Чендеєзнавство – приймаються драми/кіносценарії за творами Івана Чендея або про його життя й творчість; наукові дослідження творчої та епістолярної спадщини Івана Чендея (монографії, статті, рецензії, архіво/джерелознавчі публікації), які на день оприлюднення оголошення не публікувалися або опубліковані упродовж 2022–2024 рр.
Приймання творів розпочинається 20 січня, а завершиться 20 квітня 2025 р. Рукописи творів, монографій, статей та ін. надсилати в електронному вигляді у форматі Word на електронну адресу: [контакт приховано] Твори в номінації “Мала проза” розглядаються анонімно, анкета учасника в довільній формі (за бажанням) може бути прикріплена до листа окремим файлом. Для участі в конкурсі в кожній номінації можна подавати лише один твір. Листування з авторами, рецензування творів, на-
Письменники і час “Війна не забрала єдину зброю – слово”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Олег МАКСИМЕНКО, відповідальний секретар Донецької обласної організації НСПУ, м. Краматорськ
Наприкінці минулого року в Києві в Національному музеї літератури України відбувся урочистий мистецький захід, присвячений 100-річчю Донецької обласної організації Національної Спілки письменників України. Вели цей вечір членкиня НСПУ, поетка Наталія Ковальська і професорка, історикиня Галина Докашенко. Після відкриття вечора слово надали голові НСПУ Михайлу Сидоржевському. Він акцентував свій виступ на створенні Донецької письменницької організації “Забой”, на етапах її розвитку до сьогодення. А також згадав такі потужні постаті письменників з Донеччини як Володимир Сосюра, Василь Стус, Іван Дзюба, Леонід Талалай. За внесок у розвиток української літератури Михайло Олексійович вручив письменникам з Донеччини Почесні грамоти: Юрію Доценку, Наталії Ковальській, Олегу Максименку, Володимиру Глущенку, Майї Ключовій. Раїса Сеннікова — заступниця директорки Національного музею літератури України у своєму виступі згадала про творчість Володимира Сосюри на Донеччині, про історію створення журналу “Забой”, а також про виставку робіт з Майдану. Це були картини, які безпосередньо писалися на Майдані 2014 року. Зробила вона також акцент і на рушниковій виставці і подарувала Донецькій письменницькій організації вишитий рушник від Національного музею літератури України. Галина Докашенко зробила своєрідний акцент на письменниках, які стояли біля витоків створення Донецької письменницької організації. Свій влучний вірш “Донецький степ” прочитала Наталія Ковальська. А потім продемонструвала на екрані обкладинки пер-
Ігор ЗОЦ
Продовжуючи тему відзначення ювілею Донецької письменницької організації, хотів би сказати добре слово про тих, з ким знався особисто чимало років і хто не розгубився, не втратив себе в період випробувань російсько-української війни. Нагадаю, що українські митці сходу стали першими, хто постраждав від агресії заклятого сусіда ще в 2014 році. Вже влітку 2014-го багатьом патріотичним людям з Донецька, зокрема письменникам, довелося виїхати, щоб не потрапити “на підвал” до терористів. Але були й ті, хто залишився в місті та з Україною в серці. В їх числі – Станіслав Жуковський, відомий український поет, колишній голова Донецької облорганізації НСПУ, уродженець Севастополя і Почесний громадянин Єнакієвого. В окупації він писав не тільки в шухляду. До поважного ювілею Станіслава Віталійовича влітку 2018-го “Часопис Донеччина” друкує його вірш “Комендантський час”. Ось рядки з нього: Життя висить на волосинці, Ніхто тебе не захистить. Із автоматами чужинці Похмуро споглядають світ. І ти ідеш, мов у тумані, Під гострим поглядом солдат В такім пригнобленому стані, Що й світу білому не рад. І все ж він вірить у перемогу, що яскраво звучить у рядках вірша “Прощавай, Севастополь... Та тільки до тебе я ще повернусь... Та народ мій, як вітер розкутий, у покорі свій стан не зігне!”. Пригадується, як на одній із зустрічей з письменниками з Киших чотирьох номерів журналу “Забой” за 1923 рік. Олексій Сосюра — правнук Володимира Сосюри, розповів, як у місті Дебальцево розпочинали проводити поетичний конкурс “Любіть Україну”, як туди прийшла окупація і місцем проведення фестивалю стали спочатку Слов’янськ, а потім Краматорськ. Правнук поета акцентував увагу, що незважаючи на повномасштабну війну, конкурс “Любіть Україну” проводиться й зараз. Юлія Педенко — представниця Донецького обласного навчально-методичного центру культури при Донецькій ОДА, вручила подяку колективу Донецької облорганізації НСПУ за багаторічну плідну роботу у складі журі Всеукраїнського фестивалю-конкурсу читців, поетів, художників та фотохудожників пам’яті В. Сосюри “Любіть Україну”, підтримку талановитої молоді Донеччини, високу оцінку творчості поетів-аматорів регіону та з нагоди 100-річного ювілею створення організації. Мелодію з пісні “Плакуча верба” за роялем виконала Оксана Писарєва. Голова Донецької облорганізації (2011–2019 рр.) Павло Кущ особливий акцент зробив на історії організації після 2014 року. А також розповів про трагічні долі письменників, що залишилися в Маріуполі під час повномасштабного вторгнення. Це, зокрема, Євген Баль, Богдан Слющинський, Катерина Карабєн-Фортун, Валерій Кіор та інші. Також Павло Кущ подарував Національному музею літератури України два томи довідника про письменників Донеччини. А родзинкою подарунків музею була печатка Донецької облорганізації НСПУ на 2014 рік. Це вже як історична пам’ять. Виступ онука Максима Рильського був побудований на спогадах, як у післявоєнні роки зустрічалися Володимир Сосюра з Максимом Рильським, брали своїх онуків і йшли на демонстрацію. Поетка Раїса Талалай розповіла про Леоніда Талалая. Про те, як вони познайомилися на літературному об’єднанні, про творчий шлях свого чоловіка. Її розповідь була дуже цікава з точки зору життя творчого подружжя. Після свого виступу Раїса Талалай подарувала Олегу Максименку дві своїх книги “Життя без жодної підказки” та “Не розділяючи живі і мертві води”. В останній поетичній збірці є вірш про потяг “Київ — Краматорськ”. А директорка Броварської центральної бібліотеки свій виступ супроводила віршем Леоніда Талалая. Очільник Донецької облорганізації НСПУ Микола Сіробаба зосередив свій виступ на виданні та презентації книги “Біля лінії зіткнення” в Краматорську. Він розповів про презентації в Літературно-меморіальному музеї Максима Рильського поетичної творчості Олега Максименка, Петра Гайворонського, Майї Ключової, Наталії Ковальської в 2024 році і висловив подяку директорці цього музею Вікторії Колесник. Також Микола Сіробаба розповів про творчість Богдана Кривобока. А присутні на заході слухали з екрану вірш Богдана Кривобока у виконанні автора. Наталія Бугир розповіла про свою поетичну творчість, про історію Горлівського міського літературного об’єднання. На заході виступила також секретар НСЖУ Ліна Кущ. Вона висловила надію, що попри війну, на теренах Донецької області ще будуть зростати талановиті письменники. Науковиця Тетяна Дейнегіна у своїй розповіді торкнулася розвитку літературного руху на Луганщині. Згадували на заході і нинішнього головного редактора газети “Слово Просвіти” Ігоря Зоца. Протягом багатьох років він — головний редактор газети “Донеччина”, друкував на шпальтах цієї газети твори донецьких письменників. Щира подяка Ігорю Зоцу від донецьких письменників. Щира подяка і лавреату Шевченківської премії Любові Голоті, яка багато років на посаді головного редактора “Слово Просвіти” друкувала твори донецьких письменників. Звертаючись до присутніх, автор цих рядків передав всім учасникам зустрічі вітання від письменників, які не змогли приїхати до Києва: Василя Голобородька, Юрія Доценка, Валерія Романька. Далі розповів про те, як з допомогою Михайла Сидоржевського та головного бухгалтера НСПУ Віри ни поцікавилися змістом літератури, звільненої з окупації. Запропонувала почитати. “А ми поета Білого знаємо”, – сказав один із хлопців. І це було так само приємно, як і розповісти про хвилюючий епізод самому поету. У слухавці ще довго бринів голос розчуленого донеччанина. І справді, хто міг уявити, що і XXI століття випробовуватиме українських поетів на стійкість. Не стало члена НСПУ Івана Омеляновича Білого в грудні 2019-го. Залишенцем став і поет Петро Бондарчук, уродженець Вінниччини, патріарх української поезії Донеччини, автор багатьох поетичних збірок і прозових творів. Серед них збірки поезій “Осінні човни”, “Грань”, “На чистім овиді зорі”, творів для дітей “Оля малює”, “Хто запалює сонечко”, “Шахтарські вогники” та ін. А ще член НСПУ Петро Бондарчук – один із сучасників Василя Стуса, адже обидва вчилися в одному педінституті Сталіно, писали вірші і відвідували літературний гурток “Обрій”. Як згадував потім Петро Федотович, зі Стусом він зустрічався в Києві тоді, коли це робити було небезпечно – Василя відрахували з аспірантури, і за ним наглядала радянська спецслужба... За словами Бондарчука, у таких особистостей, як Стус, “ми вчилися не втратити себе”. І хоча більшість учасників Стусового кола з Донеччини зазнали утисків у своїй професійній діяльності, житті і творчості, ніхто з них не зламався, не зрадив. Помер Петро Бондарчук в окупованому Донецьку на 85 році
Саламахи здійснив перереєстрацію Донецької облорганізації НСПУ на території, підконтрольній Україні. А також розповів про журнал “Забой”, адже вдалося із 145 номерів знайти і опрацювати 137 номерів цього видання. У своїй доповіді не залишив поза увагою Олександра Лозикова, члена НСПУ, який ще на початку 2000-х років видавав у Хабаровську журнал “Далекосхідна хвиля”, де друкував твори багатьох письменників з Донеччини. А сам Олександр Лозиков родом з Макіївки. Згадав творчість Василя Іваніва (Краматорського), який у 1928 році був заступником головного редактора журналу “Забой”. Презентував книгу “Українські літератори Краматорська. Довідник-антологія 1868–2023 рр.”, матеріал на яку він збирав 25 років. І нарешті, в цьому році вона побачила світ. Книга має біля 700 сторінок. У ній вміщені біографії та твори 150 краматорських літераторів, які друкувалися українською мовою у різних виданнях за 155 років існування Краматорська. А ще додав, що в 2024 році виповнилося 90 років Краматорському міському літературному об’єднанню, яким він наразі керує, і прочитав свій вірш “Є у світі козацька земля”.
життя. Тривалий час перебував у захопленому ворогом обласному центрі і продовжував творчу діяльність сатирик і драматург, член НСПУ Анатолій Наумов. Зрештою він переселився до Вінниці, де й став на облік в обласній організації НСПУ. До свого 85-ліття працьовитий письменник видав збірник п’єс “Усипальниця для невмирущого” обсягом 799 сторінок. Ще за життя високо поцінував творчість побратима Олег Чорногуз у статті “Драматург нашого часу”: “На особливу увагу в літературному доробку Анатолія Наумова заслуговують п’єси на воєнну тему, які написані ним в окупованому Донецьку, де він вимушено перебував п’ять років поспіль і де в будь-яку мить могли постукати в двері чи влізти у вікно й цинічно запитати: “Што пішем на украінской мовє?!”. Адже і в мирний час московіти душили все правдиве та українське – то що вже казати про окупацію дикою ордою Великого Козацького Лугу, як історично називався Донбас?!”. Помер Анатолій Наумов у 2024 році. Триває творчий шлях колишніх донеччан, членів НСПУ, відомих вчених Анатолія Загнітка та Віталія Павловського, поета Юрія Доценка. Про долі цих достойних людей я написав у книжці нарисів “Донбасія”, що побачила світ у 2021 році з передмовою незабутнього Івана Михайловича Дзюби, який трепетно відстежував творчість письменників Донеччини. Їхні імена добре відомі і читачам “Слова Просвіти”.
Учасники зустрічі в Національному музеї літератури України
Письменники і час “Війна не забрала єдину зброю – слово”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Поет Станіслав Жуковський, просвітяни Марія Олійник і Володимир Півень, редактор газети “Донеччина” Ігор Зоц, журналіст Борис Мосьпан та інші учасники зібрання в Донецькій облорганізації НСПУ. 2006 рік єва і Донецька в Артемівському (наразі Бахмутському) районі самодіяльні артисти виконали кілька пісень на слова Жуковського, зокрема “Калинову воду”. Сам тоді почув уперше – фонтан емоцій! А хтось зауважив, що досі вважав цю пісню народною. Для поета це, мабуть, найвище визнання. Попри хвороби поет вирвався з окупації в Київ на з’їзд НСПУ в листопаді 2018-го і почув чимало слів підтримки на свою адресу. До привітань і теплих побажань долучив з десяток примірників “Донеччини”, де згадували поета і друкували його вірші в останні роки. Здавалося, що приязна атмосфера в колі побратимів з усієї Вкраїни додасть йому ще багато творчих років, але доля розпорядилася інакше. У січні 2020-го на 82 році життя Станіслав Жуковський пішов за вічну межу. Похований в Донецьку. Війна змінила плин життя поета і прозаїка Івана Білого, але не забрала єдину зброю – слово. Він продовжував творити. В шухляду, до того часу як українське слово повернеться в свій донецький дім... Так сталося, що моя дружина за кілька років до Широкої війни побувала в Донецьку, де навідала Івана Білого, і той віддав кілька довоєнних збірок своїх поезій з настановою подарувати, кому це цікаво. Каже, везла книжки і з нашого колишнього дому, але тільки на нашому блокпосту вої-
Письменники і час · “Бог вибрав тебе і довірив тобі цей світ. Бери, черпай долонями життя, але живи за Божими законами”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Аделя ГРИГОРУК, письменниця, журналістка, Івано-Франківська обл.
Розповідь про Василя Юрійовича Курищука хочу розпочати з його слів, які вмістили в собі і його особистісний ідеал, і його погляд на життя та призначення людини в світі. Ці рядки вартують, щоб над ними задуматися і молодим, які щойно переступили поріг дорослої самостійності, і людям у літах, що підсумовують зроблене. Ось як вони звучать: “Бог дав тобі життя, людино, іти, живучи, користуєшся всіма благами, які Він створив на Землі. Та пам’ятай, що замість тебе на світ могла появитися інша людина, але Бог вибрав тебе і довірив тобі цей світ. Бери, черпай долонями життя, але живи за Божими законами. І таланту Бог дав стільки, скільки ти можеш узяти, щоб стала ти, людино, талановитою”. У таку філософську парадигму вкладається життя В. Ю. Курищука, який народився 14 січня 1940 року в селі Уторопах Косівського району Івано-Франківської області. На Косівщині його знають як талановитого педагога, удостоєного високого звання заслужений вчитель України, організатора освіти, дослідника-краєзнавця, автора глибоких монографічних праць з історії освіти, шкільництва та релігійного життя нашого гуцульського краю. А ще він належить до Національної спілки краєзнавців України, є автором багатьох десятків статей у місцевій, регіональній та загальноукраїнській пресі. Освіта, якій віддав понад пів віку, не відразу стала його долею. Йому нелегко було зразу ж після закінчення школи визначитися зі своїм покликанням. Склавши випускні іспити, вирішив, що стане лікарем, і подав документи в медичний інститут. Іспити склав, але конкурс був шалений: 20 абітурієнтів на одне місце! Та й у першу чергу на навчання зараховували тих, хто мав трудовий стаж. У Курищука стажу не було, тому він подався його заробляти. Спочатку працював у Ковалівському шахтоуправлінні мулярем, потім – завідувачем клубу в Уторопах, а далі – й це не випадково – дорога привела його в школу. Перше місце роботи в освіті – Космач-Завоєлівська не-
Книгу представили громадськості та мистецько-науковій спільноті Полтавського краю. На презентації йшлося про життєвий шлях, громадсько-мистецьку і педагогічну діяльність та національно-мистецький спадок Опанаса Сластіона. На дійство завітало чимало поважних гостей. З вітальним словом до присутніх повна середня школа, де Василь Курищук почав працювати вчителем у початковій школі. Робота подобалася, з учнями було цікаво займатися, організовувати різні заходи. Та й школярі потягнулися до молодого, енергійного наставника, який, – а діти відчувають таке серцем — любив юних вихованців. Далі була армія, Житомирське військове училище військ протиповітряної оборони. Але за станом здоров’я В. Курищука “комісували” з училища, і він вступив у Львівський університет на механіко-математичний факультет, який готував спеціалістів для науково-дослідних інститутів. Однак через сімейні обставини перевівся на фізичний факультет цього ж навчального закладу, який блискуче закінчив у 1965 році й почав працювати в Яблунівській середній школі. Тут пропрацював 40 років, викладав фізику (1962–1972), був заступником директора (80-ті рр.), а потім — директором школи (1993–1994, 1998–2002). Із 1994 до 1998 року В. Ю. Курищук очолював Косівський районний відділ освіти, пізніше став працювати директором Яблунівського міжшкільного навчального комбінату. Василь Курищук зумів сповна реалізувати себе і як талановитий учитель, і як талановитий адмізвернулися заступник начальника Полтавської обласної військової адміністрації Антон Чубенко, директор Департаменту культури і туризму ОВА Ірина Удовиченко, в. о. директора ПОУНБ імені І. П. Котляревського Надія Влезько. Вони зауважили, що такі зустрічі важливі, бо дають цінний матеріал для виховання моністратор, очолюючи одну з найкращих шкіл району та області. Постійно дбав про творче середовище, комфортні психологічні умови для вчителів та учнів і виявляв при цьому унікальну непоказну людяність. Особливу увагу Василь Юрійович звертав увагу на розвиток обдарованих дітей, залучав їх не лише до шкільних, але й регіональних, всеукраїнських та міжнародних проєктів. Як приклад – участь учнівської команди Яблунівської ЗОШ у всеукраїнських конференціях “Модель ООН. Україна” 1998, 1999, 2002, 2003 років, яка вимагала серйозної й тривалої підготовки за різними напрямками і яку Василь Юрійович часто повністю брав на себе. Модель ООН давала можливість учасникам виступати в ролі офіційних представників країн і відстоювати позицію своєї держави. Василеві Юрійовичу дуже імпонували можливості цього проєкту розширити світогляд учнів, вийти за рамки шкільного навчання й показати, що молода генерація відповідальна за своє майбутнє в своїй державі, а для цього необхідно творчо і незалежно мислити. Яблунівська команда впродовж цих років була в числі найуспішніших, і Василь Юрійович признається: “Я горджуся тим, що наші учні були серед кращих і за знаннями, і за вихованістю, і за розвитком”. Як педагог-науковець В. Ю. Курищук розробив новаторську методику розвитку загальнонавчальних умінь і навичок школярів молодших класів, яка успішно впроваджувалася в практику роботи. Його досвідом зацікавилися освітяни Полтавщини, ця методика реалізовувалася в двох школах Івано-Франківська й увійшла до картотеки передового педагогічного досвіду обласного інституту післядипломної педагогічної освіти. Ще на початку 70-х років В. Курищук упроваджував програмоване навчання на уроках фізики, створив кабінет програмованого навчання, на базі якого проходили районні та обласні семінари, відбулося виїзне засідання кафедри фізики Івано-Франківського педінституту, а потім студенти-фізики проходили в школі педагогічну практику. Але Василь Юрійович не лише обдарований педагог, його непересічний талант виявив себе і в низці дослідницьких праць. З-під пера педагога вийшло шістнадцять книг, які репрезентують їх автора як серйозного дослідника, який понад усе цінує правду факту. Він скрупульозно вивчив життєвий і творчий шлях письменників Миколи Матіїва-Мельника та Василя Атаманюка і повернув їхні імена в літературний дискурс, упорядкувавши та видавши вибрані твори: М. Матіїва-Мельника – “В скарбоні серця” (1992), “Новели” (1993), “Твори” (1995), В. Атаманюка – “Хвилі життя” (1997). Серед інших досліджень – “Життя, віддане ідеї” (2003), “Яблунів: причинки до історії містечка”(2008), “Школа на Яблунівщині” (2010), “Духовні святині Яблунівшини” (2013), “Дорога до храму” (2014), “На хвилях життя” (2015), “Християнські святині Косова” (2016), “Причинки до історії освіти на Косівщині” (2020), “Із закутин пам’яті” (2021) та інші, які мають надзвичайно важливе значення для вивчення суспільно-історичного життя Гуцульщини. Його дослідження історії церков, персональних біографій духовенства високо оцінені як читачами, так і церковним кліром. 2015-го року Правлячий Архієпископ Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ Василь Івасюк вручив В. Курищуку подячну Грамоту за значний внесок у вивчення історії церкви на Косівщині. На його рахунку десятки важливих проєктів, як хоча б оці: 1992 рік – заснував у Яблунові га-ці, що з’явилися друком у Києві, Львові, Миргороді, Полтаві, Харкові, Варшаві, Лондоні та Торонто. Член міжнародної Асоціації арт-критиків (AIGA при UNESCO в Парижі), член трьох Національних спілок, лавреат премій Панаса Мирного, імені Тетяни Яблонської та ін. Автор книги захоплено розповідав про неї, бо займається цим дослідженням вже понад років со-
Василь Юрійович Курищук зету “Живиця”, у 1995 році – газету Косівського відділу освіти “Освітянський вісник”, у 1998 – “Рідне слово” Косівського районного об’єднання “Просвіта” імені Тараса Шевченка. У 1995 році створив видавництво “Писаний Камінь”, в якому працював директором на громадських засадах до 2001 року, і яке тепер очолює громадський діяч Михайло Павлюк. Василь Курищук служив громаді Косівщини як депутат обласної ради першого демократичного скликання та неодноразово обраний депутат Косівської районної ради. Звідки на таку діяльність бралися сили, час, бажання? Відповідь, очевидно, знайдемо у рядках, якими починалася стаття: “Бог вибрав тебе і довірив тобі цей світ…” За цими заповідями торував і торує свою нелегку дорогу Василь Юрійович. І хоча відзначена його праця найвищими званнями в професії, лавреатством премій імені Марійки Підгірянки та імені Ігоря Пелипейка, все ж найцінніше для нього – довіра та любов людей, які його шанують за підтримку, допомогу, добре слово, за світло його серця – Господнє світло, яке наснажувало його в години випробувань, яке дає сили жити й творити для свого народу, для України. Многії літа, шановний ювіляре!
рок. Віталію Ханку належать численні статті та публікації про творчість Опанаса Сластіона. Тому його плідна і подвижницька дослідницько-просвітницька праця посідає одне з чільних місць в українському мистецтвознавстві. “Фактично те, що зараз називається “автентика”, Опанас Сластьон добре знав і був одним із найбільших майстрів і знавців української народної традиційної культури, тому ця нова книга для сучасників, для тих, хто хоче мати глибинні знання про українську культуру, буде незамінною”, – звернувся до присутніх Віталій Ханко. Промовляли почесні гості, земляки-митці, зокрема, журналіст, краєзнавець, лавреат премії імені Паісія Величковського Григорій Титаренко та географ, краєзнавець, Леонід Булава. Найпалкішим шанувальникам Віталій Ханко підписав книги на добру згадку.
Полтавська обласна універсальна наукова бібліотека ім. І. Котляревського Полтавський офіс УІНП
Письменники і час · “Бог вибрав тебе і довірив тобі цей світ. Бери, черпай долонями життя, але живи за Божими законами”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ “Опанас Сластьон: життєвий шлях, національний мистецький спадок”. Таку назву має нова книга знаного полтавського мистецтвознавця, академіка Віталія Ханка. З нагоди 170-річчя від дня народження Опанаса Сластіона, засновника Миргородського краєзнавчого музею на Полтавщині, українського живописця, графіка, архітектора, мистецтвознавця, етнографа і педагога, нещодавно Департамент культури і туризму ОВА та Полтавська обласна універсальна наукова бібліотека імені Івана Котляревського влаштували презентацію видання. Нагадаємо, ювілей митця за ініціативи Українського інституту національної пам’яті (УІНП) та згідно з Постановою Верховної Ради цьогоріч відзначається на державному рівні.
лоді, для роздумів про наше майбутнє. Спікером презентації став автор книги Віталій Ханко – мистецтвознавець, мистецький критик, бібліограф, уродженець Полтави, автор близько трьох тисяч досліджень, публікацій, монографій, альбомів, каталогів виставок, бібліографічних покажчиків, статей в енциклопедіях, наукових збірниках і періоди-
Очевидець і літописець · “Робота в радіостудії захопила у магічний вир камерності, незбагненної інтимності, коли на цілім світі лишаються двоє – Слово і ти”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
поблизу садиби мецената Івана Терещенка. Людина трохи поспішає. Адже є куди квапитися: Українське радіо, телеканали, будинок звукозапису й інші місця праці. Так-так, це Микола Козій, який добре знає ціну часові й часто-густо говорить про те, як ще багацько йому потрібно всього начитати для української авдиторії. Приятель диктора, колишній спічрайтер президента України Віктора Ющенка, креативний продюсер Олександр Штепан, ділячись спогадами, зауважив: “Микола Козій понад усе любив свободу, любив почуватися вільною людиною, не вмів служити системам. Тому й не робив кар’єри. Не був він ані в комсомолі, ані в партії. Якось викликали його в партком і кажуть, мовляв, якісь несовєтські інтонації лунають у вашому голосі. А він це вважав чи не найвишуканішим компліментом! Радіо стало для нього любов’ю усього життя! Працював увесь день у різних студіях. Тимто й ходив підтюпцем, бо завше поспішав на роботу. Козій – це явище культури, він Професіонал із великої літери, Людина Слова, геніальний Читець. Він упродовж життя плекав і гартував слово, голосом упливав на думки й серця цілих поколінь. Озвучування на телебаченні стало для нього новою технологією упливу та шляхом формування мовленнєвої культури – і там він був щедро затребуваний. У щільному творчому й висококонкурентному середовищі вмів взаємодіяти з різними творчими особистостями й залишатися рівновіддалено приязним. Став загальновідомим завдяки аудіальній присутності, адже всі знали фразу “Текст читав Микола Козій”. Він Читець, який мандрував чарівними світами багатої уяви. Сформував довірливий стиль постійної, але невидимої присутності. Так звучала сама Україна, з такою культурою мовлення виростали цілі покоління, які чули Миколу Козія по радіо, на телебаченні”. Щодо книжок. Це була Козієва пристрасть, пристрасть, яка корінилася у ранньому дитинстві. Начитав понад 800 видань для незрячих людей, частина з яких була зроблена для членів Українського товариства сліпих (УТОС). Вони вважали Козія найкращим читцем аудіокнижок і часто брали ці видання у бібліотеках, керуючись у своєму виборі іменем диктора. Серед начитаних ним творів – “Сад Гетсиманський” Івана Багряного, “Сонячна машина” та “Відродження нації” Володимира Винниченка, “Комендантська година” Олекси Гуреїва, “Біль і гнів”, “Сільські історії” Анатолія Дімарова, “Диво”, “З погляду вічності” Павла
Очевидець і літописець · “Робота в радіостудії захопила у магічний вир камерності, незбагненної інтимності, коли на цілім світі лишаються двоє – Слово і ти”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Майя НАГОРНЯК, кандидат філологічних наук, доцент кафедри аудіовізуальних медіа Навчально-наукового інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка
...Площею Українських Героїв у Києві, поблизу садиби мецената Івана Терещенка, неквапом йде людина. На неї, хочеш-не хочеш, та таки звернеш увагу. Бо вона, власне, не йде, а походжає – чинно, спокійно, розмірено. Не йде, а ступає – обережно, стишено, гідно. Подекуди поважна хода переходить у вправне крокування. Це статечний, доволі високий чоловік в окулярах із коротко стриженим темно-русявим волоссям, із пильним поглядом. Вік одразу й не визначиш: 50? 60? 65? 70? чи й більше? Коли бачу подібних людей, запитую себе, як при поважних літах удається їм так гідно триматися. Перед нами диктор Українського радіо Микола Тимофійович Козій і він таки поспішає, бо зайнятий у багатьох проєктах із озвучування. Однак він квапиться не кваплячись. З одного боку, розуміє, що час життя летить стрімголов, відчуває, що його дні вже пораховані, адже дається узнаки давня хвороба, а з іншого боку висока культура, інтелігентність, поміркованість не дозволяють аж так прискорювати крок, щоб піддатися цьому нестримному летові життя. Зрештою, куди поспішати, коли всі ми у вічності своїй?! Так примовляла колись його бабця, і миле дитинство тут як тут починає чимчикувати поруч... Микола Козій народився в Києві в обласній лікарні, за три дні до того, як в українську шибку постукала Друга світова війна, – 19 червня 1941 року. Матуся після пологів сповила немовля та, притуляючи до грудей, вирушила до своїх рідних у село Журавлиху Ставищанського району Київщини. Батьки Миколині були простими робітниками. Ненька Єлизавета Савівна все життя удома із голкою у руках, обшивала усю родину, близьких, знайомих. При цім ще й устигала ходить на роботу – працювала кравчинею в ательє на Нивках. Тато Тимофій Кузьмович пройшов усю війну, по закінченні якої працював водієм – все життя його руки міцно тримали кермо автівки. Дитину лишали на бабусю, яку Микола ніжно називав бабцею Козійкою. У Журавлисі Миколка прожив п’ять рочків свого життя, то був найблагословенніший час для маляти. Бабуся огорнула хлопчика любов’ю й ніжністю, намагалася зробити все, аби він не голодував, набирався сил і зростав здоровим і дужим. Непросто ж Козійці було досягти цього, адже віяли суворі вітри війни, та старалася, зі шкіри лізла, лише би підняти малого. А вечорами, як вщухне хвиля безкінечної хатньої роботи, читала Миколці казки, розповідала бувальщини. І так же було йому любо, так радісно, так затишно поруч із дорогою людиною! Не зогледілися, як надійшов час віддавати Миколку до школи. Якось так сталося, що в українськомовній родині вибір припав на середній навчальний заклад з російською мовою навчання. Певне, давалися узнаки особливості тогочасної радянської дійсності. Ніде правди діти – у повоєнних 50-70-х роках було заледве не нормою віддавати дітей до російських шкіл. Так хлопець закінчив середню школу № 70, що розташовувалася на колишній вулиці Герцена у столиці. О, як же не подобалося це бабусі Козійці! – вона ж бо привчила хлопчика заледве не від першого дня життя до рідної української мови. Щоліта, як тільки дитину відправляли на канікули до Журавлихи, дуже обережно перевчала. І він дослухався до неї, бо слово Козійки – закон! Про бабусю згадував із особливою теплотою: “Вона була унікум. Я навчався в російській школі і, приїхавши на село, розмовляв “по-городському”. А бабуся тут-таки синхронно перекладала начебто для себе, вголос, українською. Це був добрий урок! А які захопливі історії вона розповідала – просто-таки гоголівські! І, зрештою, я став розмовляти в школі українською: під впливом бабусі й радіо”. Дитяче товариство Миколки – це ще й двоюрідна сестра Євдокія, яку всі Дунею називали. Була на десять літ старша за малого. Як бабуся поралася по господарству, то її вірною заступницею була Дуня. Згодом згадував, що всі оті благословенних п’ять років вона його з рук не випускала. Тож мав майбутній уславлений диктор двох няньок, у любові яких купався, наче в цілющій купелі. Що старшим ставав, то більше любив усамітнюватися, споглядати за найменшими порухами природи, вдихати пахощі високих трав Київщини, пити п’янке сільське повітря Журавлихи. Якось його колежанка Ольга Лях зауважила, що Микола Козій був людиною непублічною, камерною, не зносив великих зібрань. Може, така відособленість сформувалася якраз тоді, в ранньому дитинстві, коли він так прагнув самоти? Між іншим, доволі часто розповідав про своє захоплення красою Нікітського ботанічного саду, що в Криму. А ще коли був у Ватиканських садах Рима, вразила їхня велич. Це надихнуло Миколу Козія начитати текст аудіогіда Ватиканом українською мовою, і тепер сотні туристів з України й усього світу можуть насолоджуватися солов’їною у тих святих місцях. Повертаючись до шкільних років Миколи, не можна не згадати про те, що вже після 8-го класу прийшов на Хрещатик, 26, проситися спробувати свої сили на радіо. Не взяли його тоді, мовляв, дуже юний, голос зазнаватиме мутацій. А він візьми й прийди знову після 9-го класу! Цього разу доля була до хлопця милостивішою – йому дозволили записувати матеріали для вельми популярного серед учнівської молоді радіожурналу “Старшокласник”. І відкрився відтоді юнакові велетенський, неосяжний, незбагненний світ радіо, хоч і до цього слухав його. Але ж тоді був ще зовсім малим. Робота в радіостудії захопила у магічний вир камерності, незбагненної інтимності, коли на цілім світі лишаються двоє – Слово і ти. Між іншим, у передачі він брав участь не лише як ведучий, але й як журналіст. У шкільні роки захоплювався фехтуванням, відвідував гурток юних фехтувальників і вважав цей вид спорту найбільш витонченим. Ще полюбляв гру в бокс, повторюючи, що саме він є найчеснішою боротьбою з-поміж усіх інших. Любов до слова освячувала шлях Миколи Козія упродовж усього життя. По закінченні школи він із другої спроби вступив на філологічний факультет Київського Державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Учитися довелося заочно, адже працював на повну потугу на Українському радіо. Ще мав місце ось який цікавий факт у його студентському бутті. Микола Козій проходив педагогічну практику у школі-інтернаті для дітей-сиріт, що на Куренівці. Він так полюбився обділеним долею дітлахам, що двоє із них просили його про всиновлення. На радіо познайомився зі своєю майбутньою дружиною Галиною Зьорнишкіною, разом вели радіожурнал “Старшокласник”, невдовзі й побралися. Микола якось розповідав, що вони були безтямно закоханими одне в одного, щасливими аж так, що фотографувалися мало не щомиті. Однак доля вміряла молодим зовсім мало часу – дружина раптово відійшла у засвіти через онкозахворювання. Микола тяжко переживав утрату й, тамуючи біль, поринув у роботу. Козія вважали одним із найкращих українських радіодикторів. Він брав участь у створенні багатьох пізнавальних передач Українського радіо для шкільної молоді, зокрема програми “Шкільне наукове радіотовариство”, уже згадуваного радіожурналу “Старшокласник”, які виходили у 80-х роках ХХ століття. Від середини 90-х Микола Козій працював як ведучий інформаційних та інформаційно-музичних програм головної редакції інформації Національної радіокомпанії України. Ох і нелегко ж йому тоді велося! Річ утім, що від 1995 року на Українському радіо вирувала, без перебільшення, творча революція. Сутність змін полягала у тім, що випуски та програми новин провадили ті, хто безпосередньо їх готував, – журналісти, редактори, кореспонденти, оглядачі. Інформаційне мовлення переходило від дикторського до журналістського (редакторського) ведення, воно позбавлялося сухої, протокольної, відстороненої манери подачі новинної інформації, ставало ближчим до пересічного слухача. Промовистий факт! – ніхто із дикторського цеху не наважився спробувати свої сили в опануванні фаху ведучого новин. Один лише Микола Козій виказав таку хоробрість: спершу працював у парі із журналістом, а невдовзі й одноосібно. Микола Тимофійович активно поєднував роботу на радіо із роботою актора дубляжу на вітчизняних телеканалах. Він озвучував такі фільми, як “Король говорить”, “Ноїв ковчег”, телесеріали “Альф”, “Коломбо”, мультиплікаційні серіали “Паровоз Томас і його друзі”, “Трансформери” та інші. Ось диктор спускається Площею Українських Героїв у Києві,
Під час роботи над озвучуванням Томоса
Загребельного, “Лебедина зграя” Василя Земляка, “Серце” Григорія Косинки, “Мазепа” Богдана Лепкого, “Тореадори з Васюківки” Всеволода Нестайка, “Людолови” Зінаїди Тулуб, “Птахи з невидимого острова” Василя Шевчука та чимало інших. Озвучував Микола Козій і книги зарубіжних авторів – П’єр Буало, Тома Нарсежа. “Примари пітьми”, Курт Воннегут “Галапагос”, Блон Жорж “Ангел Мертвої річки”, Девід Лоуренс. “Коханець Леді Чатерлей”, Алістер Маклін “Куди залітають лиш орли” й інші. Більшість із цих аудіокниг можна знайти у мережі Інтернет. Керівник бібліотеки УТОС Юрій Вишняков згадує про славетного диктора: “Микола Тимофійович був людиною надзвичайно працелюбною, витривалою. Відпрацювати три зміни поспіль (а зміна тривала чотири години), внаслідок чого записати стільки книжок, погодьтеся, навряд чи ще хтось зміг би. Ніхто з дикторів ніколи так багато видань не записував. Мав колосальну мовленнєву підготовку, тому й витримував подібні навантаження. Він міг начитувати твори і для дітей, і для дорослих. І тематично вони були абсолютно різними. Але всі тексти підкорювалися Миколі Козію. У мене вдома зберігаються деякі книги, які він озвучував: там тексти рясно помережені спеціальними позначками, що зроблені ним простим олівцем. Він робив так звані партитури тексту, що зайвий раз засвідчувало високий професіоналізм Читця, його глибоку відданість слову”. Легендарний диктор Українського радіо був першим брендвойсом телеканалу “Студія 1+1”, озвучив десятки ролей у різних телевізійних й кінофільмах. Брав участь в озвучуванні таких відомих усім стрічок, як “Титанік”, “Моя чарівна леді”, “Династія”. Миколу Козія запрошували студії, щоб записати його голосом лордів, князів, королів. Якраз на цьому вишуканому звучанні наголосив у своїх спогадах відомий український видавець, директор видавництва “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” Іван Малкович: “Микола Козій – це наш єдиний, на жаль, аристократичний королівський голос. Ми так наполегливо шукаємо в Україні України, тієї заможної, шляхетної. Ми знаємо, що наша держава була такою у часи Володимира, Ярослава Мудрого. Ми трохи менше знаємо середньовічну Україну, ми щось трохи знаємо про Україну Мазепи і наших шляхтичів, наших заможних людей, бо тільки такі люди можуть збудувати свою заможну державу. І ось Микола Козій своїм голосом будував ту династійну княжу державу. Можна уявити, що так
Очевидець і літописець · “Був цілісною особистістю, якщо любив, то до останнього подиху”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
говорили наші князі. Він озвучував здебільшого ті фільми, які ми любимо, знаємо, серіали з персонажами закордонних королів. Наших королів не лишилося. Але принаймні за взірцем його голосу ми можемо відчути, як то би мала розмовляти тогочасна українська еліта. Велике щастя, що у нас був такий голос, і маю надію, що такі голоси ще десь таки є. Надто важливим є те, що молоді диктори, актори мають на кого орієнтуватися. Адже Микола Козій був, є й залишається великим Учителем саме для них, а також для тих, хто ще буде народжуватися в Україні”. Не цурався він начитувати й рекламу, озвучував рекламні ролики продуктів “Ariel”, “Calgon”, “Western Union”, “Доктор Тайсс”, “Перша приватна броварня”, “101” та інших. До кожної роботи підходив напрочуд зважено, помірковано, вдумливо, розумів, що кожен текст начитується для таких людей, як він сам. Неодноразово зауважував, що з людиною потрібно бути в одному аудіальному просторі. А для цього, передовсім, необхідно бути ідеальним слухачем, і Микола Тимофійович був таким. Умів слухати. Умів чути. Олександр Штепан згадує: “Микола Козій – це стиль мовлення, культури звучання й художнього читання. Приходив завжди на роботу, а не по статус. Був шанованим серед маркетологів, рекламістів, телевізійників, продюсерів і медіатехнологів. Захоплювався польським Театром Ґротовського, шанував високо функціональність і стриманість скандинавського дизайну одягу, вважав сучасні технології дивом прогресу. З юначим запалом цікавився інноваціями. Маючи чутливий інформаційний радар і цікавість, до нюансів розумівся на політичних процесах. Шанував людей праці, з пієтетом і зацікавленістю спілкувався із професіоналами у будь-якій сфері, чи то різьбяр по дереву чи вишивальниця, водій чи вихователька. За кожною людиною була історія, яку ці люди охоче йому довіряли. Диктора цікавили нюанси, чим вони живуть і дихають. Був цілісною особистістю, якщо любив, то до останнього подиху. Мав високі стандарти якості. Іноді студії переобладнувалися “під Козія”. Бо студія має звучати, а Козій був негласним золотим стандартом звучання в індустрії. На все життя зберіг дитинну щирість. Усе робив посправжньому, без напівмір чи халтури. Почувався абсолютно щасливим, гуляючи в рідному парку Дубки на Нивках, у садах Ватикану та в затінку гурзуфських сосен. Захоплювався Прагою, Римом, Флоренцією та Роттердамом. Любив споглядати світі завжди цікавився долею української діаспори. Був високооплачуваним професіоналом, але задля української справи часто виступав ініціатором і меценатом. Тонко відчував дух часу, актуальність процесів і явищ. Ще в 2019 році самотужки уклав і начитав афоризми Вінстона Черчилля. Прочитав вибрані твори Тараса Шевченка так, як відчував Кобзаря сам, – камерно, без надриву й зайвого пафосу”. А ще озвучував українською іноземні фільми та серіали на каналах 1+1, для каналу “Франс Інтернасьйональ”, “Транссвітового радіо”, студії “Світло на Сході”. На початку 2000-х був запрошений редакцією “Дойче Велле” до Кельна поділитися з журналістами секретами професійної майстерності. Його запрошували читати художні твори для Студії “Мелодія” (стереозаписи на платівках)”. Та чи не найяскравішою сторінкою життя великого читця й знаного диктора стала його власна ініціатива начитати Томос про надання автокефального устрою Православній Церкві України. Він розумів історичну важливість акту для України і можливі тектонічні зрушення, до яких це призведе в майбутньому. До речі, за тиждень після опублікування в YouTube “Томос вголос” отримав
Микола Козій у зрілі роки понад 20 тисяч переглядів! Перед цим на замовлення УПЦ КП здійснив начитування тексту українськомовної Біблії у перекладі патріарха Філарета. Ця робота тривала близько трьох місяців, Біблія в аудіоформаті зазвучала тривалістю у 26 годин! Такі меценатські ідеї Миколи Козія були реалізовані в межах проєкту громадської організації “Живослово”, де він виступив як співзасновник. Про Миколу Тимофійовича Козія згадують і його колеги з Українського радіо. Серед них – ведуча інформаційних програм Оксана Маловічко. До речі, на початку 2000-х років вона працювала в парі з паном Козієм як співведуча програми “Обрії”. Вона зокрема, зазначила: “Я упевнена у тім, що з точки зору звучання у нас із Миколою Тимофійовичем був прекрасний дует. Ми гармоніювали одне з одним, нам було дуже комфортно у прямому етері цього чотиригодинного радіомарафону. Ми відчували одне одного й це, насправді, дуже важливо під час роботи. Кожна програма “Обрії” для нас була святом! І з точки професійної діяльності, і з точки зору суто людського спілкування. Пам’ятаю, як він приносив смаколики з Бессарабського ринку, пропонував скуштувати різні екзотичні фрукти, про які раніше й не знала. Ми обоє дуже любили це суботнє спілкування, тому що воно було теплим, родинним, щирим. Микола Тимофійович був людиною дуже зайнятою і йому було непросто у своєму щільному графіку викроїти цих чотири вранішніх години по суботах, але він ніколи не дозволяв собі не прийти на програму, просити замінити його. Переконана, що без нього ця передача не була би такою живою, емоційною, динамічною. Ось так нас поєднала робота. Ще хочу сказати про те, що Микола Козій умів робити зауваження так, що ти ніколи не ображався. Через вроджену інтелігентність він ніколи не дозволяв собі тієї зверхності, якою інколи хизувалися його колеги по дикторському цеху. Він ніколи в житті собі цього не дозволяв. Навпаки – м’яко, у грайливій манері підказував, як прочитати краще. І то виходило якось так тепло, побатьківськи. Надзвичайно вдячна йому за те, що, навчаючи нас, він не показував, що ми чогось не вміємо. Не був трафаретним диктором, був живим, людяним”. Своїми спогадами про славетного диктора поділився і ведучий Суспільного радіо Роман Коляда. За його словами, Микола Козій тією огромною кількістю озвученого є щільно присутнім у фундаментах наших свідомостей, тих свідомостей, які ми собі навіть не можемо уявити. Роман Коляда, зокрема, зауважив: “Голос Козія став абстрактно-взірцевим. І він цю взірцевість не переводив у те, чого я особисто терпіти не можу на радіо, – у стан стояння на котурнах. У нього цього ніколи не було, він завжди залишався живою людиною, але такою мірою вишколеною, рафінованою, глибокою, що це теж могло сприйматися як певна дистанція. Але ця дистанція була рівно такою, щоб розуміти, що Козій читає художній текст, і він голосом створював досконалий, вивірений ефект читання, що сформувало слуховий еталон багатьох поколінь людей. Ще хочу сказати окремо про те, як Микола Тимофійович умів працювати із текстами. До певного часу я цього не знав. Увесь текст він розмічав, заледве не біля кожного слова ставив позначки – наголоси, дужки, навскісні лінії тощо, що можна назвати інтонаційною розміткою. Ось так диктор вибудовував звукову партитуру того, що потрібно було прочитати. Козій не міг працювати абияк. Козій міг швидко ходити, квапитися, тому що в нього було мільйон робіт і підробітків, але робив це без зайвої метушливості. Але в Козія ніколи не було халтури. Важливо сказати про те, що сьогоднішня радіоаудиторія не любить кумирів, вона любить, щоб із нею розмовляли на рівних. І якраз це примудрявся робити Козій – звучати не над слухачем, а поряд із ним, бути йому другом”. Справді, Микола Козій був надзвичайно затребуваним у своєму фахові. Я й сама пригадую отой його блокнотик, який він полюбляв називати чарівним, бо це був нотатник, куди він вписував дати, дні, години, місця робіт, де мав бути. І ці записи робили диктора дисциплінованим, сумлінним, акуратним. Міг же то робити у мобільному телефоні, але коли йому говорили про це, любив повторювати: “Технології, науково-технічний прогрес – це велика річ, це чудова річ! Але я звик покладатися на звичайний записничок і звичайну кулькову ручку”. І в цьому було в нього щось від інопланетянина. До речі, акторка кіно й озвучування Ніна Касторф теж підмітила цей момент: “Микола Козій був наче інопланетянин. Завше говорив доволі тихо, ніколи не чула, щоб підвищував голос. Але в ньому бриніли всі ті людські якості і достоїнства, і знання величезні. До Миколи Тимофійовича можна було звернутися із будь-яким запитанням, він був людиною дуже допитливою і відкритою до життя, такою собі людиною-енциклопедією. Знав про все, про що йому доводилося читати, – політику, економіку, міжнародні відносини, релігію, астрономію, ботаніку, зоологію. І не просто знав про ці терени суспільного життя, а ще й мав своє ставлення до подій, явищ, процесів... Не всі актори, не всі диктори мають таку фахову підготовку, не всі володіють таким широким кругозором, як Козій. Тому з тим, як звучав він, немає кого поряд поставити, тому що немає того проникнення у матеріал, того занурення у текст. Час нині такий швидкоплинний, людям, а надто молоді, властиво кліпове мислення і, як на мене, через це актори, читці не приділяють належної уваги й часу текстові, звучанню. Зараз швиденько все робиться. І, звісно, це шкодить якості. Микола Козій прожив щасливе життя, у ньому вмістилося багато життів тих героїв, яких він озвучував, в образах яких розчинявся. Був навдивовижу багатою людиною, адже мав прекрасно розвинену уяву, завдяки якій перед ним поставав внутрішній світ кожного персонажа”. Щемно відгукнувся про Миколу Козія поет Станіслав Чернілевський: “Такого святосмиренного служіння Слову, яке було в нього, я більше не зустрічав. Універсальний голос. В повному, абсолютному резонансі з матеріалом. Необмежений діапазон. Недекларативна професійна відповідальність. Пам’ятаю його дивовижну філіґранну вправність і фантастичну легкість і точність промовляння дуже складного стилістично й інтонаційно, швидкісного тексту ролі Хіґґінса в мюзиклі “Моя чарівна леді”. Тільки йому це могло датися. Органічно. Шляхетно. Ненатужно. Для стрічки “Микола Мащенко. Незавершений портрет” я запропонував зробити дикторський текст... віршованим(!) у запису голосом Миколи Козія. І він озвучив блискуче: глибоко, роздумливо, просто й людяно – з тією тихою магією, що була притаманна лише йому. Він вищий і достеменніший за всі відзнаки, що їх він не отримав. Він сам – відзнака мовної і людської бездоганности”. Кілька слів про те, яким був диктор у повсякденному житті. Колеги по радіо розповідали, що Микола Тимофійович мав бездоганний смак, завжди гарно вбирався – краватку підбирав у тон до сорочки, а ту в тон до штанів. А ще полюбляв камизельки, і так виходив єдиний ансамбль. Він уважав, що одяг має бути якісним і функціональним. Відповідально ставився до харчування, дотримувався альпійської дієти, в основі якої горіхи й лимони. Ведучі, режисери, актори пригадують, що в Миколи Козія завжди було із собою два термоси – із кавою і міцним зеленим чаєм, цими напоями він усіх пригощав. І щастя він визначав для себе доволі просто: “Це дуже конкретна річ: коли просидиш шість годин у студії – страшне перенапруження. Та вийдеш на вулицю, рухаєшся, просто махаєш руками-ногами, пройдеш хвилин сорок... І відчуваєш себе щасливим”. Уславлений диктор пішов у засвіти на 79-му році життя 7 вересня 2020 року. Похований на Берковецькому кладовищі у Києві.
Нарис підготовлено на основі матеріалів, наданих учнем і прия& телем Миколи Козія Олександром Штепаном
Очевидець і літописець · “Був цілісною особистістю, якщо любив, то до останнього подиху”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Міністерство культури і стратегічних комунікацій продовжує фіксувати імена митців та медійників, які загинули через війну. Війна забрала життя 146 українських митців та 95 медійників. Ці дані не лише про масштаби втрат, а й нагадують про трагічні сторінки нашої історії. Так само як у 20-х – на початку 30-х років ХХ століття сталінський режим знищив покоління українських митців, так і сьогодні росія цілеспрямовано нищить культурну еліту України. Літературно-мистецьке покоління, відоме як “Розстріляне відродження”, подарувало світові шедеври літератури, живопису, музики та театру. Ці митці були гордістю нашої нації. Сьогодні ми знову втрачаємо не просто талановитих українців, а частину нашої душі, адже кожен наш митець – це унікальна особистість, яка збагачувала українську культуру. Журналісти, які нині працюють в Україні, створюють важливі новини, розслідування та репортажі в умовах підвищеного ризику. Вони фіксують події війни, щоб надати Україні та світу достовірну інформацію про те, що відбувається. Медійники 24/7 збирають неспростовні докази злочинів окупантів та висвітлюють силу, подвиг і мужність наших захисників.
Під час війни загинули не лише українські, але й сім іноземних медійників, які розповідали світові про події в Україні. Систематичні злочини проти журналістів і медіа, вчинені росією, становлять серйозну загрозу для свободи слова та інформаційної безпеки, підривають демократичні цінності та права людини. Маємо пам’ятати українських митців та журналістів, убитих росією, адже: збереження пам’яті про загиблих – це продовження їхньої справи; ми маємо передати пам’ять про них нащадкам, щоб вони знали ціну та силу свободи, демократії та культури; боротьба за свободу та демократичні цінності об’єднує українців різних поколінь; їхні мистецькі твори та журналістські матеріали – це скарби, які надихають нові покоління митців та медійників; пам’ятаючи про загиблих, ми посилюємо свій опір і наближаємо перемогу.
За інформацією МКСК України
Арт"калейдоскоп · “Технічними трюками чи спецефектами не вдасться досягнути того чуттєвого сприйняття, яке спроможна зробити суголосність душ”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Ольга РУДАНЕЦЬ, членкиня НСТДУ і НСЖУ, м. Коломия Фото Василя ІВАНОЧКА
Його в обличчя знали вже мільйони… Іван косив у Халеп’ї траву! Ліна Костенко
Непересічна подія в театральному житті України відбулась під завісу року, що минув. Якби вона сталася в столичному театрі, чи, бодай, театрах, наближених до столиці, про неї вже заговорили бна сторінках популярних видань чи в етерах центральних телевізійних каналів. Але ця подія сталася в театрі провінційному за своїм місцезнаходженням. “Проте далеко не провінційному за сутністю і змістом”, – за справедливим висновком театрознавця і режисера Ростислава Коломійця, – у Коломийському академічному обласному українському драматичному театрі ім. Івана Озаркевича, найдавнішому українському театрі в західноукраїнських землях, який нещодавно перетнув історичну позначку – 175 років з часу заснування”. Нещодавно на сцені театру відбулась прем’єра вистави за мотивами незреалізованого ні в кінематографі, ні на сцені сценарію Івана Миколайчука “TABU- LA RASA/ЧИСТА ДОШКА”. Це було давнє і нав’язливе бажання, творча ідея, яка не давала спокою, директора – художнього керівника театру, народного артиста України Дмитра Чиборака. Він ділився цією ідеєю зі своїми колегами – режисерами, намагаючись відчути суголосся і бажання взятися за такий складний і зовсім не пристосований для сцени, драматургічний матеріал. І, як прийнято вважати, часто в таких професійних діалогах і дискусіях проблискує істина, так сталося і цього разу. Чи то так збіглися погляди і відчуття теми, чи так “склалися пазли”, але за роботу взялась добре відома в театральних колах режисерка, народна артистка України Людмила Скрипка. Вона занурилась в матеріал не тільки кіносценарію, але й епохи. І, як кажуть: не тільки з головою, але перепустила його через серце і душу, відчувши найтонші мембрани в драматичній історії українки, якій далека чужина повністю переписала Долю. Саме завдяки її творчому неспокою, її безмежному сценічному креативу з’явилась сценічна версія, висловлюючись професійними категоріями – п’єса (драма), яка знайшла своє втілення в авторській постановці. Сказати, що вона не раз переписувалась, – це не сказати нічого. Було, що до наступної репетиції повністю перероблялись, або заново створювались окремі мізансцени. З усього, що було в постановочних бесагах режисерки, і, в результаті, не засвітилося на сцені, можна було б, без перебільшення, створювати ще одну сценічну версію. Але було вибрано тільки те, що найбільш точно і виразно передавало первинний матеріал, створений геніальним Іваном Миколайчуком. Сміливості і відповідальності Людмили Скрипки міг би позаздрити, чи, краще, повчитися не один іменитий режисер. Їй вдалось без модного сьогодні в театральних постановках акценту на форми і спецефекти зберегти гостроту і актуальність головного, домогтися втілення цього через акторські ролі і образи, віддаючи перевагу і основне навантаження, його величності, актору – тій живій субстанції, яка може і вміє доторкатися до найглибших струн людської душі. Адже, навіть пересічний глядач сьогодні розуміє, що ніякими технічними трюками чи спецефектами не вдасться досягнути того чуттєвого сприйняття, яке спроможна зробити суголосність душ. І в цьому Людмила Скрипка не помилилася, бо такого глибокого глядацького катарсису, який був очевидним і передавався не тільки через блиск очей, прагне досягнути своєю працею чи не кожен режисер. Це можна було зрозуміти і по тому, як неспішно, навіть не зважаючи на вечірню темінь і сирість, глядачі залишали театральну залу. Деякі не могли втриматись від того, щоб одразу не поділитись враженнями зі своїми друзями, сусідами по партеру. Хтось спішно намагався дістатись до акторської гримерної, щоб висловити своє захоплення. Хтось просто хотів підійти до режисерки і потиснути руку. А Михайло Грицюк – директор музею Івана Миколайчука, його племінник, який приїхав з делегацією від родини Івана, по-родинному обійняв Людмилу Скрипку і подарував квіти. У його жесті і погляді було все: і сльози від побаченого, і радість, що, нарешті, такий актуальний сьогодні твір Івана Миколайчука знайшов свій шлях до людських сердець. Актуальність постановки не варто недооцінювати, адже сучасна війна спричинилася до вимушеного виїзду багатьох українців з рідного краю. А за цим –
мільйони покалічених Доль, понівечених життів, втрачених мрій і сподівань. Про такий одностайний захват, який охопив глядацьку залу, звичайно ж, не може не мріяти кожен постановник. Не скажу, що була байдужою до цього всього і пані Людмила. Але головне, що наповнювало зараз її почуття – акцент на недовершеності чогось, нею заданого. І вона по гарячих слідах вже спішила розкласти все на свої місця, прагнучи до абсолютної досконалості і, розуміючи, звісно, що досконалості немає меж. Цікаво було спостерігати за заглибленим у свої почуття від побаченого співтворцем вистави, сценографом заслуженим діячем мистецтв України Андрієм Александровичем. Все-таки, для такої роботи в творчих особистостей має бути щось більше, ніж просто високий професіоналізм, яскраво виражений творчий індивідуалізм. Тут, найперше, має бути відчуття довірливого творчого тандему, незважаючи на звання, статуси, субординацію. І цей тандем: Людмила Скрипка – Андрій Александрович виявився просто унікальним і в темі, і в жанрі, і в першовідкритті. Таке суголосся в прочитанні матеріалу, у виразності його подачі в сценічному просторі, у заповненні цього простору декораціями, у їх мінімалістичному виразі, і, водночас, повній затребуваності – було запорукою успіху. Символ оберегу в народній творчості – Громовик – зіграв у виставі свою прем’єрну роль на рівні з головними дійовими особами. І це був не просто статичний елемент сценографії, але той живий інструмент, який став невід’ємним елементом акторської гри, дозволяв органічно і точно переходити від однієї мізансцени до іншої, поєднував їх в єдиний сюжет: складний, динамічний, напружений. Складність сюжету полягала втому, що в ньому накладалися паралельні площини, драма долі головного персонажу – Катерини, передавалась через прийом спогадів і реанімацію пам’яті. На сцені водночас могли перетинатися Катерина в молодості і Катерина в старості. А між ними пробігала вся драма втраченого життя: юність і щасливі миттєвості в обіймах коханого, весілля і народження первістка Ясика, втрата коханого на війні, заробітчанська дорога в один кінець, втрата синочка і волі до життя, митарства в психіатричній клініці. Незважаючи на невелику кількість головних персонажів, у виставі задіяно практично всю театральну трупу. Масові сцени: весілля і проводів, різномовні заробітчани на кораблі, пацієнти в клініці. Перші дві прем’єри вже дали достатньо цікавих і схвальних оцінок акторської гри. Особливо щедрими були глядацькі симпатії до постатей двох Катерин. Катерину в молодості зіграла Олександра Філімонова. І її вже встигли в глядацькій авдиторії, за оцінкою докторки філологічних наук Наталії Мочернюк, назвати покутською Монікою Белуччі. До речі, це не перший такий блискавичний успіх молодої актриси. Справжнє визнання принесла їй головна роль Тетяни у виставі Ольги Кобилянської” “У неділю рано зілля копала”. Про це свідчать дипломи. Диплом “За головну жіночу роль” за роль Тетяни у виставі “У неділю рано зілля копала” на XVI
Всеукраїнському фестивалі “Тернопільські театральні вечори” (м.Тернопіль, 2018). Диплом “Вранішня зірка” за роль Тетяни у виставі “У неділю рано зілля копала” на XVI Всеукраїнському фестивалі “Тернопільські театральні вечори” (м.Тернопіль, 2018). Краща молода актриса – за роль Тетяни у виставі “У неділю рано зілля копала” на театральному фестивалі “Starytskyi Theat- re Fest” (м. Хмельницький, 2019). Чи не найтяжчу роль довелося зіграти улюблениці глядацької публіки Галині Геник-Угорській. Адже це на ній – Катерині у старості, через її спогади і реанімацію пам’яті оживали картини її життя і поневірянь, її вкраденої чужиною долі. Саме вона була тим сценічним скелетом, на якому трималася вся канва сюжету. До слова, до цієї ролі Галина вже встигла зіграти не одну сценічно важку і драматичну роль: це головна роль “Параски” у “Гуцульському році” Гната Хоткевича, головна роль Марії у виставі Ольги Кобилянської “Земля”, роль Маври у виставі “У неділю рано зілля копала” і ряд інших, не менш яскравих ролей. Людмила Скрипка, як авторка інсценізації, візуалізувала почуття заробітчанки в її тузі і ностальгії за втраченим раєм – рідною Україною, ввівши образ України і наповнивши її впізнаваними у світовій спільноті співочістю і милосердям, вболіванням за всіма своїми дітьми, які змушені були покинути рідний край і знайти притулок на різних континентах. З цією роллю бездоганно справилась актриса Марія Катеринчук. Її оксамитовий голос заворожував публіку автентичним співом. В цій пісні було все: радість і біль, туга і смуток, материнське благословення і вболівання за долі своїх дітей, розкиданих світами. Ці три персонажі прошивали наскрізь всю сценічну канву вистави і пов’язували її невидимими нитками в монолітну цілісність. Звичайно, заслуговують найвищих оцінок інші ролі, адже відчувалося, що вся творча трупа працює, як єдиний злагоджений організм, і саме це забезпечило успіх. Цією постановкою театр ще раз засвідчив свою готовність і велике бажання йти до улюбленого глядача першовідкривачем, сповідуючи художньо-мистецьку концепцію, закладену в самій основі великим просвітителем свого часу, засновником театру отцем Іваном Озаркевичем, 230 років від дня народження якого відзначимо вже влітку цього року.
тивалю стали пам’ять, ідентичності, генеза, усвідомленість і дім. Їхньому осягненню були присвячені не лише спеціально підібрані програми кожного з концертів, але й дискусійні панелі за участі провідних музикознавців та інтелектуалів сучасності. На відкритті фестивалю в програмі “Пам’ять. Камерна музика” прозвучали твори, які композитор особисто підбирав, включаючи важливі для нього композиції до останнього прижиттєвого ювілею у 1965 році. Вони відображають його творчі експерименти 1920-х років, такі як “Скрипкова соната”, та тугу за Києвом і Україною під час Другої світової війни, як в “Українському квінтеті”. Музичній події передувала дискусія на тему “Українська культура під час світової кризи: шляхи порятунку і самозбереження”.
Підготував Георгій ЛУК’ЯНЧУК
Арт"калейдоскоп · “Технічними трюками чи спецефектами не вдасться досягнути того чуттєвого сприйняття, яке спроможна зробити суголосність душ”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ У 2025 році українська культура відзначає 130"річчя від дня народження видатного композитора Бориса Лято" шинського (1895–1968), чия творчість є фундаменталь" ною для нашої національної класичної музики.
На початку січня в Національній філармонії розпочався Фестиваль музики Бориса Лятошинського – Liatoshynsky Space 2025, присвячений 130-річчю від дня народження композитора. Музична подія заснована Національною філармонією України та Фундацією Лятошинського. “Борис Лятошинський – одна з визначних постатей в історії української музики. Його твори, такі як симфонічна балада “Гражина”, Третя симфонія, Слов’янський концерт, Український квінтет, стали частиною концертних програм як в Україні, так і за її межами. Зараз, коли Україна набуває суб’єктності у міжнародному культурному просторі, ім’я Лятошинського все більше привертає увагу, репрезентуючи самобутність української музики XX століття”, – зауважили в Національній філармонії України. За словами організаторів події, головна мета фестивалю музики – привернути увагу до багатого спадку композитора, розкривши нові грані його музики для забезпечення цілісного сприйняття його різноманітної творчості. “Завжди виникає питання актуальності культурної спадщини для нас і нашого часу. Життя і творчість Лятошинського, які припали на важкі історичні події XX століття, ставлять перед нами складні питання, відповіді на які шукаємо під час нинішньої війни. Тому ще однією метою фестивалю є осмислення концептів, важливих для нашого самозбереження і розвитку, які ми творимо зараз”, – наголосили організатори. Ключовими концептами фес-
NotaBene Chamber group виконує “Український квінтет” Лятошинського в Колонній залі Національної філармонії
Про"читання · “Знову прокинемося завтра – у різних містах, у різних місцях, І дихатимемо синхронно…” · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
вогнем війни... Юнак озивається серцем, душа – любов’ю... У спогадах – снайперська гвинтівка. У погляді – океан. А тут – ще Роман... З Франківська... У нього – милиці і щем за милою, і сон про гори – наші, Карпатські... Він марить Говерлою, здіймається на вершину у снах... І яворину садити над ним іще рано. Солоно в його очах, як у соляних шахтах Солотвина... …Сашко із Кривого Рогу чекає дива... І як тобі маю сказати, що чорна рана... забрала у тебе руку?!.. Мені це зримо. Ковтаю слова і сльози – в очах сум’яття... Дмитро із Одеси запрошує нас до моря... Тоді, коли шторм минеться і Сонце зійде... У їхніх очах – Україна. І безмір болю... У їхніх серцях – канонада… І клекіт бою. На відміну від ранньої поезії Євгенії Юрченко, наразі не можна не помітити поглиблене епічне начало, динаміку розгортання метафоричного сюжету, вишукану стилістику і високу культуру мовлення. Вона сміливо експериментує з двоскладовими і трискладовими стопами, довгими і короткими рядками, уникає прокрустового ложа академічного віршування, рима для неї не є панацеєю, характерна силаботоніці, що аж ніяк не шкодить тонким вібраціям словотворення. Навіть коли “всі емоції випалено в монохром”, справжня поезія або є, або її немає. Знову прокинемося завтра – у різних містах, у різних місцях, І дихатимемо синхронно… Мене розбудить ще на світанку голуб, Твій голос рідний і стомлений, і зовсім сонний… Сирена озветься і крик її давно “енний” Тебе не дивує… Поезія збірки – це вимріювання почуттів, здатних загартовувати і зцілювати, возносити до віри і справжнього відчуття щастя, хай би як лірична героїня “…довго блукала / сірими згарищами... / І згадувала те, / найсолодше, / надкушене яблуко...”. Тут війна озивається пульсуючим болем і словом, у якому, попри все, живе віра у святу Перемогу: “Україна вистоїть. Знаю… / Вишивала бабця на щастя…”. Ці нотатки були б неповними, якби не вказати на особливість творчої манери письменниці Євгенії Юрченко. Її поезія своєрідна, оригінальна, упізнавана у сучасному літературному процесі. Якщо це класична поезія за формою, то у неї вона, по суті, – медитативна; якщо модерна, то, по суті, – метафорична, з високими енергетичними вібраціями. Це, зрештою, актуалізовані рефлексії на виклики часу з непідробним почуттям патріотизму та громадянської зрілості. Вочевидь, саме цим вона досягає органічної природності поетичного мислення.
Про"читання · “Знову прокинемося завтра – у різних містах, у різних місцях, І дихатимемо синхронно…” · с. 13сторінка оригіналу ↗ Євгенія Юрченко. Віддзеркалення. Поезія. – Житомир: вид. О. О. Євенок, 2018. – 104 с. Євгенія Юрченко. Аритмія мовчання. Поезія. – Житомир: вид. О. О. Євенок, 2019. – 80 с. Євгенія Юрченко. Візії дощу. Поезія. – Житомир: вид. О. О. Євенок, 2020. – 112 с.
Михайло ЖАЙВОРОН
На початку усіх початків Всевишній творив світ у повній тиші. І це, як здається, аж ніяк не суперечить фізико-космологічній теорії Великого вибуху про ранню стадію еволюції Всесвіту, – для людського слуху вакуум беззвучний. Астрофізикам залишимо астрофізику, а для поетів тиша більше, ніж слова. Як і Любов, що надає смислу усьому сущому на землі. Принаймні, для письменниці і просвітянки Євгенії Юрченко – авторки однієї прозової і п’яти поетичних збірок, де вона свідчить: “На скрижалях творення світу / Не було ні весни, ні літа… / Ще годинники не ходили… / Оживала глина… / Любили…”. У цих рядках поетка просто і лаконічно оприявнює час, власне з нічого творить своє Слово. Творить його без пафосу, у тиші власної душі. У неї своя мова, своя особлива поетика, чим нагадує філософа-модерніста, язичника і християнина у поезії Богдана- Ігоря Антонича, для якого тиша була мовою, якою говорить до людини Бог. Поетичне сприйняття дійсності, неповторності і важливості кожної миті Євгенія Юрченко матеріалізувала 2018 року у своїй дебютній збірці “Віддзеркалення”: “Життя – Любов, – невпинний рух по колу”. Через рік письменниця виходить на публіку з другою поетичною книгою “Аритмія мовчання”, де роздумує про любов, народжену голосом тиші. Інтимна лірика переплітається із образами природи та філософією буття. Вона спонукає читача замислитися над сенсом нашого існування у бурхливому вирі буденності, невгамовного пошуку Істини: “У кожного з нас / своя правда… / А тиша? / Мовчанням написана, / значно мудріша”. З цією книгою Євгенія Юрченко стає лавреаткою Всеукраїнської літературної премії імені Василя Юхимовича, що певним чином послугувало стимулом для більш копіткої праці над художніми текстами. У 2020 році виходить друком малоформатна поетична збірка “Буриме на двох” у співавторстві із бердичівським поетом Валерієм Хмелівським, яку було презентовано у Вінниці. Представлені публіці віршовані батли були схожими на медитації для душі і серця. Хоча у подальшому видання не стало чимось значущим у творчості обох авторів, проте це був гарний творчий експеримент, а вірші Євгенії Юрченко високо оцінило журі літературної премії імені Анатолія Криловця, визначивши її лавреаткою 2022 року у номінації “Любовна лірика”. Наступне видання Євгенії Юрченко “Візії дощу”, видрукуване того ж року, можна оцінювати як подолання гравітації завчених істин, як сходження на вищий рівень художнього осмислення природи, явищ та подій, заглиблення у сутність людської душі. Збірка промовляє літнім шепотом ранкової мжички, осінніми буревіями з лихою грозою, холодним весняним леготом, неочікуваними зливами у ясний день. Крізь візії дощу письменниця споглядає минуле і сучасне, внутрішній світ та навколишню дійсність, запрошує читача у подорож почуттями, на яку зважуються хіба що сміливі та відчайдушні: “За межею дощу і сонця опинитися легко… / Пам’ятаєш про росяний стронцій / і крик лелеки?”. У віршах цієї збірки ліричний герой/героїня не самотня, з нею завжди він, загадковий друг, з яким вона почувається піднесено земною, святою і грішною в одній іпостасі: “Прокидайся, хлопчиську! / Навпіл зі мною смакуй / найсолодшу провину”; “Не до нас заклопотаним буднями людям, / усміхається сивий місяць вночі”. Це вже далеко не публіцистична риторика чи зітхання закоханої і наївної дівчинки під високими зорями. Це метафорична лірика, лаконізм образотворення, філософські візії з тривожними нотками. Її поезія стає змужнілою, глибокою, наповненою все новими і новими філософськими відкриттями, віщими пересторогами: “Цегла із Вавилону нагадає / про гніт / розбрату інакомовного / колись і тепер, / і далеч дороги / від Брами Бога / до волі неба…”. Автологічний тип художнього образу, який у своїй структурі містить чуттєвий образ, що належить до одного кола явищ, усе частіше проявляється на сторінках цього видання, яке, до речі, на теренах регіону було визнане кращою книгою року у номінації “Поезія”. У перший рік Великої війни з’являється чергова поетична збірка Євгенії Юрченко “Артерія сонця”, відзначена престижною всеукраїнською премією імені Василя Скуратівського. А восени 2024-го книга вдруге була перевидана з ініціативи видавництва, що не часто трапляється у сучасному українському книговиданні. Вірші цієї збірки, за словами автора передмови, відомого письменника і літературознавця, доктора філологічних наук, професора Петра Білоуса, “народилися у тиші авторських розмислів про багато понять у цьому світі, а найперше – про Любов і Добро, народилися у гарячому серці, яке з мовчання проростило дивовижні квіти Поезії”. Під елегантною палітуркою “Артерії сонця” вмістилося трохи більше ста поезій, але вони – живі згустки енергії, то тут, то там натрапляємо на пошук ліричним героєм найнесподіваніших смислів за кілька миттєвостей до створення Всесвіту, у них – протиріччя і гармонія, відсторонення і занурення: “Усміхайся дощу, він із нами мовчав, / коли ми залишали долину ацтеків”. Це тиша, мовчання і голос, бажання бути почутою так, як цього ще не чули, і стільки, скільки просить-вимагає у світу Україна, що проходить крізь вікові буреломи свого становлення: “Слова застрягли / під сонячним сплетінням, принишкли і не пульсують, не озиваються, не плачуть, не скиглять. / Вони в полоні, в могилі, в окопі, чи янголами стали ще двадцять четвертого лютого, як той захисник, якого пам’ятаю п’ятикласником...”. У Євгенії Юрченко слова оживають “краплями літньої зливи / сивої…”, авторка сміливо береться за теми, які час від часу збурюють суспільство, у неї загострене почуття справедливості, болісне сприйняття контрастів між фронтом і тилом: Чому так гірчить вода в Свитязі? Тут п’ють за любов, а там – молячись… Шкоринка на чарці… І хлопці зморені. Тут маски і сум за свободою, а там балаклави у ногу з модою… Тут пані поважно крокують бруківкою, там снайперу мріється йти Стометрівкою… Цією книгою Євгенія Юрченко засвідчує, що як поетеса вона вийшла на новий, вищий рівень художнього осмислення себе і багатоликого світу. Її мова образна, самобутня, колоритна. Цілком резонно Петро Білоус зауважує: “Імпонує її імпресіоністська манера письма, пошук віршових форм вираження, серед яких домінують трискладові анапести і дактилі, хоч не цурається вона і легких ямбів та хореїв. Трапляються білі вірші та верлібри, які сприяють виразнішому оприявленню у творах власних почуттів і думок. Ритм віршів рвучкий, часом бунтівливий, не завжди включений у силабо-тоніку, він іноді розпадається ніби на окремі поштовхи: “Ніч. Місяць. Осінь”. Ритмічна організація того, про що хочеться сказати, – цікава сфера пошуків і, здається, Євгенія Юрченко рухається тут у перспективному напрямку”.
Поетеса добре усвідомлює, що “…тисячі життєвих драм не заримувати у три строфи”, однак внутрішня потреба у Слові відповідати викликам часу не дає супокою. Від війни не можна сховатися чи втекти, вона “…подорожує з нами, накопичена у нейронах”, щоразу нагадує про себе пульсуючим болем, і де б ми не були, куди б не закинула вимушена евакуація, “…душа літає за сотні кілометрів… / в мирний Житомир, у Київ і в Маріуполь…”. Мілітарна поезія Євгенії Юрченко стає почутою: у 2022 році вона одна із небагатьох – лавреат літературного марафону серед письменників України/Житомирщини “Війна росії проти України. Відсіч”. “Двоєдина червоно-чорна вербальна нитка війни із кров’ю, порохом, каліцтвом, геройством... прошиває всю сформовану із врахуванням астрофізичної “теорії струн” нову книгу Євгенії Юрченко “Між рядками незвіданих тиш” / Житомир, ФОП Гембарський О. П., 2024, – 84 с.) – так висловився у передмові про це видання відомий український письменник і науковець Ігор Павлюк. Вірші, вміщені у збірці, він називає “художніми листами… з війни у Всесвіт”, “органічно жіночними – як плач Ярославни за князем Ігорем – і заклично бойові, як зойк поліської амазонки із мечем, автоматом…”, а саму авторку – Ярославною-амазонкою, “яка іноді пише від чоловічого імені, апелюючи до архетипних знаків-кодів-символів” – Бог, Ріка, Шлях, Доля, Дім, Україна… Запоріжжя, що за кам’яними порогами, було твоїм домом, тепер твій дім – вся Україна, і мова твоя – українська, і як ти без неї жив, не відаєш, не пам’ятаєш. Ці напозір прості рядки верлібру збурюють потужну хвилю розмислів та емоцій, повідують про переоцінку цінностей людьми, які донедавна послуговувалися чужою мовою, культурою, ігноруючи своє, українське. Зруйновані державою-терористом українські міста і села, “випалені надії, спалені вщент тривогами…” розбудили у них почуття кровної причетності до землі своїх предків, усвідомлення своєї ідентичності і себе як громадянина і патріота. “Сльози – не панацея, вони вже висохли” – констатує авторка, сповнена віри, що “сьогодні народжується перемога / під ракетним обстрілом”. Поезія, представлена у цій хвилюючій книзі, написана переважно після повномасштабного вторгнення росії в Україну і видана коштом обласного бюджету згідно з програмою сприяння культурно-мистецькому розвитку та туризму Житомирської обласної ради на 2022–2024 роки. Хоча тут зібрано, здавалося б, небагато – всього 45 віршів, проте за сферою охоплення тем, ліричних мотивів та образів вони масштабні, а подекуди – афористичні, із заявкою на крилаті вислови: “Тиша, як музика… / грому просить”, “У дівчини татуювання на передпліччі – / Дата народження воїна і дата смерті”, “Вишні ще пам’ятають тюльпанові сни”, “Очі сині – у сина залюблені”, “Так плачуть за мертвими... / З грудкою слів у долонях”, “Безтурботність наразі – синонім німого рабства”. Подібних прикладів – безліч. До того ж, у цьому мистецькому поліграфічному шедеврі органічно поєднано поезію Євгенії Юрченко та геніальний живопис Юрія Нагулка, які посилюють художнє світосприймання та емоційну тональність книги. Маючи природну чуттєвість до навколишнього світу, до предметів, явищ і подій, письменниця зворушливо описує зустріч із пораненими бійцями у рамках неодноразових арт-волонтерських візитів до військового шпиталю: Сумний погляд воїна із Сум випалює свідомість пекельним
Від першої особи · “Часто намагаюся бути адвокатом своїх героїв. Грав багато негативних персонажів і нерідко їх виправдовував”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Уперше на сцені Національного академічного драма" тичного театру імені Лесі Українки відбулася прем’єра найвідомішої комедії Миколи Куліша “Мина Мазайло”.
Родинно-побутову історію майстер ґротеску Микола Куліш підняв до рівня загальнонаціонального, ніби передчував, як за сто років, на новому оберті історичної спіралі, вкотре постануть питання: з ким ми, куди нам, і головне — хто ми, власне, є. Сімейна сварка на політичному ґрунті – запеклі сутички й справжні баталії, взаємні образи й безкомпромісні заяви, підступні інтриги, плітки, коаліції... Ну кому з нас не доводилося вгамовувати вперту тітоньку, що аж верещить, вигукуючи пропагандистські гасла? Хто не мав застільних суперечок із дядьком-ретроградом, що безнадійно застряг у минулому? В українській сім’ї буває всякого, але щоб погрожувати вбивством рідному сину! Щоб зректися власних предків!.. – Куліш знав, що б’є у найболючіше місце українців — травму меншовартості. Українське суспільство століттями існує в трагічному конфлікті між прагненням до самостійності та спокусою слухняно терпіти колонізаторів. Такі спраглі до незалежності у 1991 році, ми так і не наважились спалити старі культурні мости й народитися новими. Українцям до останнього здавалось, що все якось станеться саме собою, що національна і культурна самосвідомість прийдуть і так, закріпившись на сипкому ґрунті застарілих цінностей та соціалістичних звичок. Чи прокинулись ми як суспільство у 2014-му та 2022 роках? – запитує режисер Віталій Гавура. Нова вистава стала приводом для нашої розмови з виконавцем ролі Мини Мазайла, заслуженим артистом України В’ячеславом НІКОЛЕНКОМ. – Актори часто кажуть, що виступа) ють адвокатами своїх персонажів. А чи є ви адвокатом Мини Мазайла? – Так, досить часто намагаюся бути адвокатом своїх героїв. Грав багато негативних персонажів і нерідко намагався їх виправдовувати. Мені їх було шкода у фіналі. Виникало ніби співчуття до негативного персонажа. А цю роль свідомо робив так, аби до нього не виникало співчуття. Оскільки ця людина проти України. Він сидить і чекає. Таких “ждунів” і сьогодні в Україні чимало. Вийшов збірний образ з різних людей, яких я знаю особисто, або знаю, що вони десь існують. – Як відбувався репетиційний процес вистави “Мина Мазайло”? – Не скажу, що робота кардинально відрізнялася від інших постановок. У режисера був свій задум, він поділився ним з акторами і ми почали працювати. Цей процес розпочався наприкінці весни – початку літа минулого року. Паралельно я брав участь у репетиції вистави “Острів скарбів”. Активніша робота розпочалася зсередини вересня. Зустрічалися кожен день, репетирували, говорили, пробували. За великим рахунком мені не до кінця було зрозуміло, що з цього вийде, яка це може бути вистава. Адже не бачив всього того, що бачив режисер. А режисер вів нас досить впевнено. І ми дійшли до того результату, який побачив глядач. Віталій Гавура запропонував зробити мого персонажа максимально неприємною людиною. Мина Мазайло вважає, що всі проблеми у його житті – кар’єра, особисте життя — від того, що в нього неправильне прізвище. Але це не так. Як казав мені режисер: “Ти ніби побачив себе збоку і зрозумів, що проблема не в імені, а в тобі, який ти (грубий, карикатурний, поганий)”. Поруч зі мою працюють прекрасні колеги. Серед них заслужена артистка України Наталія Кудрявцева, яка грає тьотю Мотю. Ми з нею граємо разом більше 20 років, а Наталія Борисівна служить у театрі понад 50. Вона зробила цю тьотю Мотю максимально неприємною. Аті речі, про які вона говорить і які робить у виставі, є антиукраїнськими. Тьотя Мотя приїжджає з Курська до Харкова і каже: “У нас ніхто не говорить українською мовою”. Ми бачимо, що й сьогодні там багато людей говорять українською, хоча й називають її діалектом чи балачкою. Отож, слова тьоті Моті нині викликають гірку посмішку. З Оленою Нещерет ми навчалися в університеті на одному курсі, маємо досі теплі стосунки. У нашій дипломній виставі в університеті “Сватання на Гончарівці” за Григорієм Квіткою-Основ’яненком я грав Стецька, а Олена Уляну, до якої Стецько залицяється і хоче одружитися з нею. І ось через 23 роки доля звела нас як чоловіка і дружину у виставі “Мина Мазайло”. З іншими колегами теж маю хороші контакти. Хтось нещодавно прийшов до театру і їх знаю менше. Але ж ми актори і знайомимося в процесі роботи, якщо не були знайомі до цього раніше. – Чи доводилося раніше працювати з ре) жисером Віталієм Гавурою? – Ні, це наш перший спільний досвід роботи. Вистава вийшла у рамках проєкту “Пошук”, мета якого віднайти нові режисерські імена. До участі в цьому проєкті запрошують молодих або середнього віку режисерів, в яких ще не дуже великий досвід. У середині 2022 року Віталій брав участь у читці української драматургії в нашому театрі, під час якої поставив власну п’єсу. А це друга його робота в Театрі Лесі Українки – більш серйозна, більш масштабна. З повним циклом, костюмами, декораціями. Загалом вийшла повноцінна вистава. – Як оцінюєте результат роботи? – Я вже говорив, що не до кінця розумів, яка в нас може вийти вистава. Ми тут немов йдемо по тонкому льоду. У вуста своїх персонажів Куліш заклав багато актуальних сьогодні смислів. Зокрема, тьотя Мотя говорить, що всі ми “русскіє люді”. Складно було балансувати, аби не перейти на якісь антиукраїнські речі. Боляче сьогодні говорити зі сцени такі слова – “русскіє люді”. В результаті, як мені здається, вийшла хороша вистава. Але своє останнє слово, звісно, скаже глядач. – Чи важко було повернутися до творчості після початку повномасштабного вторгнення? – Перші місяці війни було пережити дуже непросто – і фізично, і морально. Але коли стало зрозуміло, що у Києві можливе повернення до театральної діяльності, наш театр почав працювати першим. Було необхідно на той час відновити нашу роботу, бо людям потрібна духовна їжа, якщо можна так сказати. Мені хотілося спробувати долучитися до лікування хворих людських душ. – Однією з перших відновили вис3 таву “Варшавська мелодія”. – Разом з колегою по сцені Алісою Тункевич переклали її українською мовою. До речі, цій оновленій виставі нещодавно виповнилося десять років. За цей час ми встигли її зіграти 330 разів. Хоча на перший погляд п’єса про совєтського солдата і дівчину з Польщі, але це не зовсім так. Сам автор заклав антисовєтську історію про те, як важко було існувати в ті часи. І випускаючи прем’єру в 2014 році, ми робили акцент у постановці саме на це. І, звісно, це історія двох людей, кохання яких знищили совєти. Плюс тема фашизму, про який йдеться у виставі, актуальна як ніколи. І відповідаючи на ваше питання, чи важко було повернутися до творчості після початку війни, скажу так: це було необхідно. Бо коли ми переклали цю виставу українською мовою, а театр нарешті позбувся згадки про “російську драму” в офіційній назві, це стало початком глобальних змін для нашого колективу, які були нам так необхідні, втому числі і зміна керівника. Коли ми зіграли оновлену виставу в середині квітня 2022 року, вона зазвучала зовсім по-іншому і людям це було надважливо, особливо в той момент. – Декому з акторів Театру Лесі Україн) ки було нелегко перейти на українську мову. А як цей процес відбувався у вас? – Для мене не було якоїсь проблеми. Я родом з Миколаєва і в дитинстві знав українську погано. Почав її вчити, коли вступив до Київського національного університету театру, кіно та телебачення у 1997 році. А коли в 2006 році у нас народилася дочка, то ми в сім’ї повністю перейшли на українську, щоб нею спілкуватися з дитиною. Вже тоді зрозуміли важливість цього питання. До того ж я багато фільмів дублював українською. А після початку повномасштабного вторгнення категорично не сприймаю російську мову. Вважаю, що взагалі немає причин нею розмовляти. – Повернімося до театру. Через кілька місяців після початку повномасштабної війни з’явилася вистава “Україна в огні” за кіноповістю Олександра Довженка, де ви граєте Фон Крауза. А тут намагаєтеся за) хищати персонажа? – Я спробував відкрити його через любов до сина. Є момент, коли я до певної міри виправдовую свого персонажа і його вчинки, хоч він і фашист. Ця вистава для нас дуже важлива. Зробили її досить швидко, за два місяці. Раніше такого у нашому театрі не було. У середньому період репетицій тривав рік, а інколи навіть два чи три роки. А поставити за два місяці – до певної міри це був виклик. Це була цікава і потрібна робота. Коли її граємо, нам і сьогодні болить. Історія циклічна, повторюється і мало що змінюється. – “Україну в огні” поставив молодий ре) жисер Євген Храмцов. Після цього ви зіграли Миколу у його виставі “Украдене щастя” за Іваном Франком. – Над “Украденим щастям” почали працювати ще до початку повномасштабного вторгнення, репетирували цю виставу як самостійну роботу. Потім, з початком Великої війни, ця робота була призупинена. Відновили її у 2023 році. Репетиції тривали приблизно три з половиною місяці. Паралельно репетирували з Оленою Щурською виставу “Не боюсь Вірджинії Вульф”. Поєднувати дві роботи було непросто. Тепер щодо образу Миколи в “Украденому щасті”. Я думаю, що ми, актори, вкладаємо якісь власні риси у свої ролі. Але останнім часом я намагаюся створювати абсолютно не схожі на себе образи. Мені цікаво працювати з пластикою персонажу. Звісно, є щось і моє у цій ролі. Роль Миколи – шикарна, можна сказати хрестоматійна. Вдячний долі, що вона мені подарувала цю роль, люблю її. Вона багатошарова. Там є любов до жінки і самопожертва, і внутрішня сила. І звісно, які будь-яка кожна роль – це творчій зріст. – Ви згадали про виставу “Не боюсь Вір) джинії Вульф”, яку поставила ваша дружи) на Олена Щурська. Чи доводилося раніше працювати разом? – Коли ми ще навчалися в театральному університеті, я на акторському факультеті, а Олена на режисурі, вона запропонувала мені невелику роль в одній зі своїх студентських постановок. Ставили уривок з “Амадеуса” Формана, де я грав Моцарта. А в Театрі Лесі Українки раніше працювали над самостійною роботою “Щасливого Різдва”. Ось власне і все, що було до цієї вистави. Мені з нею комфортно працювати. У нас здорові стосунки, ми розрізняємо сім’ю та роботу. Як режисерку я її слухаюсь (Усміхається). – Також граєте у виставах “Острів скарбів” та “Чарівник”, які розраховані, на) самперед, на молодшого глядача. Чим відріз) няється специфіка порівняно з виставами для дорослих? – Мені подобається грати дитячі казки. Але що молодший глядач, то складніше зосередити його увагу. Якщо у той момент, коли ти граєш на сцені, у залі панує тиша, то це означає, що ти зміг захопити їхню увагу. Коли виникають відповідні реакції, це дуже радує, адже діти не лише дуже вимогливий, а й надзвичайно вдячний глядач. У мені завжди сиділа дитина і здається, що вона й досі живе усередині мене. Мабуть, тому так люблю грати у дитячих виставах. – Як обрали професію актора? – Спершу було цікаво грати у шкільних вечорах. А коли навчався у 9 класі, вступив до театральної студії “Академія пані Куліси” при Миколаївському музично-драматичному театрі. Вчився у цій студії три роки з 9 по 11 класи. Коли вступив до театрального університету, то всім казав, що вже маю диплом актора. Зараз вже згадую про це з гумором, але перший досвід гри на сцені здобув саме у Миколаєві. Ця студія дала мені певний поштовх. А мій перший вчитель з акторської майстерності Василь Миколайович Бурдик навчив першим азам цієї майстерності. Навчив, як працювати з тілом. На жаль, його вже немає серед живих. Завжди дуже тепло згадую свого педагога. – Коли почали працювати у Театрі Лесі Українки? – Ще навчаючись на третьому курсі, потрапив до цього театру. Саме тоді репетирували виставу “Маскарадні забави”, і там була потрібна масовка. Ми танцювали, співали. На той час це була досить цікава вистава. Отож з 1999 року граю в Театрі Лесі Українки. – Напевно, були ролі, які запам’яталися найбільше. – Наш театр завжди був театром російської драми, і я переграв багато класичного репертуару. Про деякі з цих робіт сьогодні не варто згадувати, але дорогою для мене залишилася роль Хлєстакова у виставі “Ревізор” за п’єсою Миколи Гоголя. Це була друга редакція виставив театрі, у першій роль Хлєстакова грав Антін Мухарський. Цінним для мене був досвід роботи у Київській академічній майстерні театрального мистецтва “Сузір’я”, де йшла вистава “Коли кінь непритомніє” за Франсуазою Саган. Головні ролі виконували Микола Рушковський та Надія Батурина, а я грав їхнього сина. Грав з дуже досвідченими партнерами на іншому сценічному майданчику.
Арт"калейдоскоп · “Ви створюєте справжнє мистецтво і завдяки широкому діапазону дивуєте”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ – Напевно, маєте досвід роботи в кіно? – Не можу назвати свою роботу в кіно медійною. Знімаюся з 2008 року. Були головні ролі в серіалах, повнометражні фільми. Вдячний долі, що мав досвід роботи з Богданом Ступкою, грав його сина у фільмі “Платон Ангел”. Також, як я сказав раніше, був зайнятий у дубляжу. Моїм голосом говорить головний герой мультфільму “Літачки”. Було багато невеликих епізодів у різних фільмах. На сьогодні вже не запрошують. Я розумію, що для того, аби запрошували, треба постійно цим займатися. А в мене багато роботи в театрі і не завжди є час, аби до цього повертатися. – Чи доводилося ще грати в інших теат) рах? – У 2018 році робили зі своєю дружиною “Гостини у Маланки”. Жанр визначили як карнавал-гулянка. Спершу показали на “Сцені 6”. А через рік у Центральному будинку офіцерів Збройних Сил України. Також грали у Будинку офіцерів у Вінниці, на жаль, цей будинок знищила російська ракета. Це була спроба відродити українські традиції, український карнавал. Сьогодні такі традиції здобувають все більшу популярність. – Бували на гастролях? – Раніше театр вів активну гастрольну діяльність. Багато їздили по Україні, бували в Мюнхені, Лондоні, гастролювали по Канаді. За кордоном відчувався мовний бар’єр. Якщо у Канаді грали на україномовну та російськомовну публіку, то там нас розуміли, а в Мюнхені та Лондоні вже були субтитри. У кожної нації є свій гумор. Вже після початку повномасштабного вторгнення театр їздив на гастролі до Ірландії з виставою “Переклади” у постановці Кирила Кашлікова. У їхньої публіки сміх виникав зовсім в інших місцях, ніж в українського глядача. – Маєте захоплення? – Останнім часом подобається працювати на городі. Ще до повномасштабного вторгнення наша сім’я побудувала будинок, ми посадили дерева. На жаль, цього будинку вже немає, його знищила російська ракета. Наш будинок був у селі Мощун поблизу Гостомеля. Під час бою за це село більшість будинків були знищені. Але благодійна організація поставила нам тимчасовий будиночок. Це невеликий вагончик, в якому є всі умови для проживання. А ми протягом минулого року стали частіше там бувати. – У доньки не виникає бажання продов) жити справу батьків? – Коли вона була маленькою, то говорила, що хоче бути балериною, потім уподобання змінилися. Ми з нею весь час співали українські пісні і світовий репертуар. У 9 класі вона вступила на фахового молодшого бакалавра на естрадний спів до Естрадно-циркової академії. З початку минулого року продовжує навчатися за цією спеціальністю вже на бакалавра. Можна сказати, що вона продовжує нашу справу, але пішла трішки іншим шляхом. Їй подобається займатися вокалом. – Над чим працюєте зараз? – Репетируємо виставу “Брати”, за мотивами фільму Лукіно Вісконті “Рокко та його брати”, режисер Олександр Кобзар. Я гратиму старшого брата. Дату прем’єри ще не визначено, але сподіваємося, що вона відбудеться у середині весни на основній сцені театру. – Чи є ролі, про які мрієте? – Не ставлю якихось забобонних мрій, що хочу щось зіграти більш за все. Радію тим ролям, які пропонують, і завжди роблю їх з великим задоволенням незалежно від того, велика це чи мала роль. І мені щастить. Маю чимало ролей зі світового репертуару. – Що б ви хотіли сказати на завершення нашої розмови? – Театр сьогодні потрібен. У Києві і в Україні загалом нині справжній театральний бум. Живе мистецтво стало дуже затребуваним. Бачимо це на прикладі нашого театру. Молоді режисери вивели український театр на інший рівень, вони наблизили його до сучасної молоді. Це можуть бути як суперсучасні постановки, так і класика, прочитана по-новому. Тож ходіть до живого мистецтва.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Едуарда МЕЖУЛА
У далекому 1924 році одним із перших різновидів коннекту, який тоді передавало Українське радіо, була музика. А першим колективом, який грав на хвилях Українського радіо, став квартет. Вже через п’ять років був створений симфонічний оркестр Українського радіо – нащадок колективу цього вечора виступав на сцені. Багато років він мав назву Оркестр народних інструментів Українського радіо. Там були найрізноманітніші музичні інструменти – мандоліни, лютні, концертини. Але не було звичних сьогодні віолончелей, контрабасів, фаготів. Все це у складі оркестру з’явилося набагато пізніше – у 1959 році. Про ті зміни, яких зазнав колектив, про ту музику, яку він грав, про тих видатних титанів, які стояли за диригентським пультом оркестру йшла мова цього вечора. 23 лютого 2004 року на базі Оркестру народних інструментів був утворений Оркестр народної та популярної музики Українського радіо. А 2006-го оркестр став академічним, тоді Міністерство культури та мистецтв України включило його до провідних мистецьких колективів. З оркестром працювали Дмитро Гнатюк, Євгенія Мірошниченко, Анатолій Солов’яненко, Микола Кондратюк, Олександр Таранець, Анатолій Мокренко, Микола Шопша. За кожним з цих митців стоїть ціла епоха. Звісно, цього вечора колектив отримав чимало теплих та щирих привітань. – Маю велику честь від нашої родини – об’єдання художніх колективів “Музика” вітати вас з ювілеєм, – сказав художній керівник та головний диригент Симфонічного оркестру Українського радіо, лавреат Шевченківської премії Володимир Шейко. – І маю велику радість бути з вами сьогодні на одній сцені. Ваш оркестр пройшов великий і особливий шлях у мистецтві. З оркестром працювали великі особистості. Цей шлях наповнений як радощами, так і трагедіями. Ми раді, що попри всі перипетії нашого життя, страшну війну – оркестр так само натхненний, віртуозний, дружній, завжди несподіваний на сцені, завжди чарує публіку. Ви створюєте справжнє мистецтво і завдяки широкому діапазону дивуєте – то граєте джаз, то оперу. Якщо почитати історію колективу, то можна побачити імена багатьох видатних диригентів, які надихали публіку своїм мистецтвом, своєю енергією. І вже більше десяти років з вами працює Михайло Святославович Пікульський – мій колега, з яким разом навчалися у консерваторії. Дай Боже, щоб оркестр проіснував до свого століття і жив далі. Ніс цю прекрасну духовність, це натхнення, яке завжди передається публіці. З ваших концертів люди йдуть зачаровані, збентежені й щасливі. – Сьогодні, в цей святковий день, ми хочемо привітати чудовий оркестр з 95- річчям, – зазначила народна артистка України Тетяна Маломуж, – і побажати великих творчих злетів, щастя, здоров’я всім учасникам колективу. Митецьких вам успіхів на благо нашої України, прекрасних програм, незабутніх концертів.
– Історія цього колективу дуже велика і дуже славна, – наголосив багаторічний художній керівник оркестру, народний артист України Святослав Литвиненко. – З оркестром працювали видатні виконавці і композитори. Серед них присутній сьогодні в залі Віктор Степурко. А ще Анатолій Гайденко, Юрій Щуровський, Євген Льонко, багато інших композиторів, які спеціально для оркестру писали свої твори. До фондів Українського радіо записані кантати, ораторії, опера Петра Омельчука “Опришки” та інші великі форми. Дуже розширили можливості колективу аранжувальники Андрій Іваниш, Володимир Марунич. З цим колективом залюбки йдуть співати найкращі солісти, які є в Україні. Саме завдяки оркестру путівку у велике творче життя отримало багато видатних сучасних виконавців, серед яких Ігор Борко, Сергій Магера, Людмила Монастирська. Тут починав свою кар’єру Андрій Ільків. Вдячний Михайлу Пікульському за збереження традицій оркестру. Колектив зараз на підйомі. Музикантам під силу виконати будь-який твір. Розпочали концерт з другої частини “Української симфонії” Михайла Калачевського. Цього вечора на гостей чекало ціле сузір’я солістів-інструменталістів, солістів-вокалістів, які отримали величезне задоволення від роботи з цим чудовим оркестром. Прозвучало два твори композитора, без якого важко уявити будь-яку концерту програму жодного з колективів Українського радіо. Звісно, це Микола Лисенко. І пісня Тараса з опери “Тарас Бульба” – “Гей літа орел” та українська народна пісня “Одна гора високая”, які виконав соліст Національної опери, заслужений артист України Володимир Тишков (бас). Свято пісні продовжила солістка Національної опери, заслужена артистка України Наталія Николаїшин (сопрано), яка подарувала українську народну пісню “Іванку, Іванку”. Далі зазвучав музичний інструмент, без якого неможливо уявити українську народну музику, зокрема ту частину, що пов’язана з Гуцульщиною. Солістка Наталія Лігоцька (цимбали) разом з оркестром виконала “Березневий хоровод” Григораша Дініку. Після цього у програмі була пісня Дениса Бонковського “Чорнії брови, карії очі”, яку заспівав лавреат всеукраїнських та міжнародного конкурсу, соліст Національної філармонії України Сергій Бортник (тенор). Потім до нього долучився соліст Національної опери Олександр Бойко (баритон) і вони разом виконали стрілецьку пісню “Повіяв вітер степовий”. Українське радіо неможливо уявити і без тріо бандуристок у складі народної артистки України Тетяни Маломуж та заслужених артисток Катерини Коврик і Ольги Нищоти. Цього разу вони виступили як вокальне тріо з піснями “Над рікою тільки вишні” (музика Івана Карабиця, слова Бориса Олійника) та “Намалюй мені ніч” (музика Мирослава Скорика, слова Миколи Петренка). Ще одна українська народна пісня “Як ніч мя покриє” пролунала з вуст Олександра Бойка. А наступний твір міг здатися дещо незвичайним тим слухачам, які мало обізнані з репертуарним розмаїттям оркестру. Це був дует Церліни й Дон Жуана з опери В. Моцарта “Дон Жуан”, який разом з музикантами оркестру виконали Наталія Николаїшин та Олександр Бойко. Під час концерту відбулася прем’єра твору Луї Дезорма “Тарантела” – солістка Ірина Підперигора (мандоліна). У цій музиці були тонко передані італійські мотиви та італійський темперамент. Після італійських прозвучало два іспанських твори – Мануель Понсе “Зіронька” та уривок з сарсуели Херонімо Хіменеса “La Tempranika”. Вдячні слухачі оплесками вітали солістку Національної філармонії, заслужену артистку України Єлизавету Ліпітюк (сопрано). Далі тривало знайомство з музикою західних композиторів, а сам концерт рухався до кульмінації. Справжнім сюрпризом для багатьох присутніх став виступ співачки, якій аплодували Metropolitan Opera, La Scala та інші провідні оперні театри світу, народної артистки України Людмили Монастирської, яка записала багато творів для фонду Українського радіо. Подарунком для київської публіки стали виконані нею разом з оркестром “Ave Maria” Франца Шуберта, “Нащо мені чорні брови” (Дениса Бонковського на слова Тараса Шевченка) та українська народна пісня “Ой я знаю, що гріх маю”. А завершальним акордом концерту стала “Молитва за Україну” Миколи Лисенка на слова Олександра Кониського, яку виконали всі його учасники.
У Будинку звукозапису Українського радіо відбувся ювілейний кон" церт Академічного оркестру народної та популярної музики Українського радіо “95 років в ефірі”. Захід відбувся у рамках відзначення 100"річчя Українського радіо. Про історію та сьогодення оркестру розповів ведучий Роман Коляда.
16 Палітра · “В Тернополі вона написала майже сто робіт різної тематики та жанрів. Харків же називає містом своєї любові та ілюзії”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Понад місяць мешканці та гості іспанського міста Оріуела можуть в місцевому музеї реконкісти оглядати художні роботи молодої української мисткині Олени Колєснік.
Микола ШОТ
Художниця – родом з села Закотне на Луганщині, яке нині окуповане рашистами. У 15 років вирішила здобувати освіту в Харкові. Там стала магістеркою фармації, очолювала одну з аптек. Коли ворог з Великою війною вдерся в Україну, Олена спочатку місцем проживання обрала Закарпаття, де в одній з кав’ярень навіть організувала виставку. Батьки її тим часом змушені були через московитів залишити рідну землю й опинилися в Польщі. Дівчина ж, щоправда, з ними разом не поїхала, хоча вирішила змінити Ужгород на Тернопіль, де мешкала понад рік. На початку 2024 року тато й мама запропонували Олені виїхати з ними до родичів до іспанського міста Оріуела, що в автономній спільноті Валенсія. Погодилася. Зауважує, що професійної мистецької освіти вона не має. З рідних ніхто особливо не тяжів до художньої праці, хіба Оленин тато, вряди-годи, міг щось відтворити вже намальоване. Але творчість була з дівчиною завжди – і в школі, і в коледжі, і на роботі. Кілька років тому вперше спробувала акварель, яка просто заполонила її серце та творчий простір. Цікаво, що Олена визначила точну дату, коли розпочала власну мистецьку кар’єру. Це – 18 лютого 2022 року. Дівчина – невгамовна, енергійна та активна і в творчості, і в організаційних питаннях, у художніх змаганнях. Судіть самі: за порівняно короткий час стала учасницею в онлайні офлайн-режимах майже 20 виставок в Україні та міжнародного рівня, була на пленерах у польському місті Гданськ, здобула перемогу в премії “Ameri- can Art Awards-2022” в номінації “Акварель. Фігура”. Завдяки підтримці міської мерії Оріуели (Іспанія) Олена Колєснік торішнього 20 грудня відкрила персональну виставку, яку назвала “МІЖ: ми формуємо, нас формує”. Експозиція діятиме до 26 січня в місцевому музеї реконкісти. У ній художниця, власне, поставила наголос саме на слові-понятті “між”, яке вивела великими літерами. Каже, що це має свій підтекст і “розкриває широту можливості взаємодії з глядачами” й не наголошує на якісь особистій думці. І оце “між” вказує на те, хто кого
“Тернопіль. У парку ім. Тараса Шевченка”
формує: ми – середовище чи навпаки. Олена називає себе мультидисциплінарною мисткинею. Тож 133 роботи, які вона представила на персональній виставці в Іспанії, демонструють її творче обличчя та розмаїття. Відвідувачі знайомляться з картинами Олени для яких при написанні авторка використала акварельні чи олійні техніки. Водночас показала власні твори у жанрі “відеоарт”, а також колажі, перформанс та інтерактивні формати. Мисткиня каже, що Тернопіль і Львів стали містами її мистецького становлення, прийняття себе як художниці, формування її світобачення. Лише в Тернополі вона написала майже сто робіт різної тематики та жанрів. Харків же називає містом своєї любові та ілюзії. Тепер принади цих міст, а також Ужгорода, а ще Карпатських гір іспанські шанувальники мистецтва можуть побачити на виставці робіт Олени Колєснік. Більше того, біля картин з пейзажами українських міст розмістили QR-код, за яким можна перейти на посилання на You-
Tube-канал. Друзі художниці відзняли відео й при трансляції можна відчути пульс життя цих українських обласних центрів разом з повітряними тривоги, які лунають тут. Тобто відвідувачі виставки чують і бачать реальні картини теперішнього життя України. Не можна не зауважити на Олениній виставці й велике полотно, на якому виведене українською та іспанською мовами питання цієї експозиції. На ньому з’являються завжди якісь нові додатки, коментарі відвідувачів. Хтось просто пише власні відгуки, хтось рефлектує на це поставлене запитання. Мисткиню найбільше вразив допис дитини дошкільного віку, яка щиро написала про своє захоплення картинами, намалювавши ще чимало сердечок. На представленій виставці серед широкого показу робіт з 14 власних художніх серій Олени Колєснік окремої уваги заслуговують чотири картини, так би мовити, скляної тематики. Адже саме через скло,
“Місто Чортків на Тернопіллі. Зустріч незнайомців. Локація – Домініканський костел”
Художниця Олена Колєснік на тлі власних робіт у музеї в іспанському місті Оріуела склянку мисткиня запрошує, як сама зауважує, порефлексувати на відображення, викривлення дійсності, переосмислити вплив на себе “що ж скажуть люди” й думок інших. Задля цього Олена розпочала проєкт “Ілюзія сприйняття” разом з кав’ярнями. Партнерами цієї художньо-соціальної ініціативи вже стали тернопільські заклади Good Mood Coffee та “XX століття”, а також BRO Саfe в іспанському місті Ельче, власниками якого є українці. Мисткиня каже, що працює над залученням до цього проєкту нових партнерів та учасників. Адже за її задумом має бути написано 50 картин, викладено стільки ж історій та закликано до співпраці пів сотні партнерів. Як стати учасником цієї акції будь-кому? Треба лише зробити світлини через склянку – порожню, з водою чи іншою рідиною, викласти їх у сторіз і позначити Олену. Щотижня через рандомайзер художниця обирає одне фото та малює олією “портрет через скло” цієї людини в прямому етері. Серед задумів-прагнень художниці Олени Колєснік також зробити експозицію “МІЖ: ми формуємо, нас формує”, яку нині репрезентує в Оріуелі, пересувною, щоб можна було представити в інших музеях і виставкових залах, галереях Іспанії. Відповідні перемовини вже веде. У творчості ж працює зараз з темою “самоідентифікації через досвід еміграції, саморозвитку”. Світлини надала Олена Колєснік
16 Палітра · “В Тернополі вона написала майже сто робіт різної тематики та жанрів. Харків же називає містом своєї любові та ілюзії”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: Кравченко Галина Семенівна — 2000 грн. Матвійчук Валентина Феодосіївна – 500 грн. Руденко Юрій Дмитрович – 500 грн. Олещук Ігор Андрійович – 300 грн. Сагатюк Галина Миколаївна – 500 грн.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
16 Палітра · “В Тернополі вона написала майже сто робіт різної тематики та жанрів. Харків же називає містом своєї любові та ілюзії”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ