Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Арт"калейдоскоп · “Технічними трюками чи спецефектами не вдасться досягнути того чуттєвого сприйняття, яке спроможна зробити суголосність душ”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Іван Миколайчук. Нове сценічне першопрочитання

Слово Просвіти, №03 за 2025 рік

Ольга РУДАНЕЦЬ, членкиня НСТДУ і НСЖУ, м. Коломия Фото Василя ІВАНОЧКА Його в обличчя знали вже мільйони… Іван косив у Халеп’ї траву! Ліна Костенко Непересічна подія в театральному житті України відбулась під завісу року, що минув. Якби вона сталася в столичному театрі, чи, бодай, театрах, наближених до столиці, про неї вже заговорили бна сторінках популярних видань чи в етерах центральних телевізійних каналів. Але ця подія сталася в театрі провінційному за своїм місцезнаходженням. “Проте далеко не провінційному за сутністю і змістом”, – за справедливим висновком театрознавця і режисера Ростислава Коломійця, – у Коломийському академічному обласному українському драматичному театрі ім. Івана Озаркевича, найдавнішому українському театрі в західноукраїнських землях, який нещодавно перетнув історичну позначку – 175 років з часу заснування”. Нещодавно на сцені театру відбулась прем’єра вистави за мотивами незреалізованого ні в кінематографі, ні на сцені сценарію Івана Миколайчука “TABU- LA RASA/ЧИСТА ДОШКА”. Це було давнє і нав’язливе бажання, творча ідея, яка не давала спокою, директора – художнього керівника театру, народного артиста України Дмитра Чиборака. Він ділився цією ідеєю зі своїми колегами – режисерами, намагаючись відчути суголосся і бажання взятися за такий складний і зовсім не пристосований для сцени, драматургічний матеріал. І, як прийнято вважати, часто в таких професійних діалогах і дискусіях проблискує істина, так сталося і цього разу. Чи то так збіглися погляди і відчуття теми, чи так “склалися пазли”, але за роботу взялась добре відома в театральних колах режисерка, народна артистка України Людмила Скрипка. Вона занурилась в матеріал не тільки кіносценарію, але й епохи. І, як кажуть: не тільки з головою, але перепустила його через серце і душу, відчувши найтонші мембрани в драматичній історії українки, якій далека чужина повністю переписала Долю. Саме завдяки її творчому неспокою, її безмежному сценічному креативу з’явилась сценічна версія, висловлюючись професійними категоріями – п’єса (драма), яка знайшла своє втілення в авторській постановці. Сказати, що вона не раз переписувалась, – це не сказати нічого. Було, що до наступної репетиції повністю перероблялись, або заново створювались окремі мізансцени. З усього, що було в постановочних бесагах режисерки, і, в результаті, не засвітилося на сцені, можна було б, без перебільшення, створювати ще одну сценічну версію. Але було вибрано тільки те, що найбільш точно і виразно передавало первинний матеріал, створений геніальним Іваном Миколайчуком. Сміливості і відповідальності Людмили Скрипки міг би позаздрити, чи, краще, повчитися не один іменитий режисер. Їй вдалось без модного сьогодні в театральних постановках акценту на форми і спецефекти зберегти гостроту і актуальність головного, домогтися втілення цього через акторські ролі і образи, віддаючи перевагу і основне навантаження, його величності, актору – тій живій субстанції, яка може і вміє доторкатися до найглибших струн людської душі. Адже, навіть пересічний глядач сьогодні розуміє, що ніякими технічними трюками чи спецефектами не вдасться досягнути того чуттєвого сприйняття, яке спроможна зробити суголосність душ. І в цьому Людмила Скрипка не помилилася, бо такого глибокого глядацького катарсису, який був очевидним і передавався не тільки через блиск очей, прагне досягнути своєю працею чи не кожен режисер. Це можна було зрозуміти і по тому, як неспішно, навіть не зважаючи на вечірню темінь і сирість, глядачі залишали театральну залу. Деякі не могли втриматись від того, щоб одразу не поділитись враженнями зі своїми друзями, сусідами по партеру. Хтось спішно намагався дістатись до акторської гримерної, щоб висловити своє захоплення. Хтось просто хотів підійти до режисерки і потиснути руку. А Михайло Грицюк – директор музею Івана Миколайчука, його племінник, який приїхав з делегацією від родини Івана, по-родинному обійняв Людмилу Скрипку і подарував квіти. У його жесті і погляді було все: і сльози від побаченого, і радість, що, нарешті, такий актуальний сьогодні твір Івана Миколайчука знайшов свій шлях до людських сердець. Актуальність постановки не варто недооцінювати, адже сучасна війна спричинилася до вимушеного виїзду багатьох українців з рідного краю. А за цим – мільйони покалічених Доль, понівечених життів, втрачених мрій і сподівань. Про такий одностайний захват, який охопив глядацьку залу, звичайно ж, не може не мріяти кожен постановник. Не скажу, що була байдужою до цього всього і пані Людмила. Але головне, що наповнювало зараз її почуття – акцент на недовершеності чогось, нею заданого. І вона по гарячих слідах вже спішила розкласти все на свої місця, прагнучи до абсолютної досконалості і, розуміючи, звісно, що досконалості немає меж. Цікаво було спостерігати за заглибленим у свої почуття від побаченого співтворцем вистави, сценографом заслуженим діячем мистецтв України Андрієм Александровичем. Все-таки, для такої роботи в творчих особистостей має бути щось більше, ніж просто високий професіоналізм, яскраво виражений творчий індивідуалізм. Тут, найперше, має бути відчуття довірливого творчого тандему, незважаючи на звання, статуси, субординацію. І цей тандем: Людмила Скрипка – Андрій Александрович виявився просто унікальним і в темі, і в жанрі, і в першовідкритті. Таке суголосся в прочитанні матеріалу, у виразності його подачі в сценічному просторі, у заповненні цього простору декораціями, у їх мінімалістичному виразі, і, водночас, повній затребуваності – було запорукою успіху. Символ оберегу в народній творчості – Громовик – зіграв у виставі свою прем’єрну роль на рівні з головними дійовими особами. І це був не просто статичний елемент сценографії, але той живий інструмент, який став невід’ємним елементом акторської гри, дозволяв органічно і точно переходити від однієї мізансцени до іншої, поєднував їх в єдиний сюжет: складний, динамічний, напружений. Складність сюжету полягала втому, що в ньому накладалися паралельні площини, драма долі головного персонажу – Катерини, передавалась через прийом спогадів і реанімацію пам’яті. На сцені водночас могли перетинатися Катерина в молодості і Катерина в старості. А між ними пробігала вся драма втраченого життя: юність і щасливі миттєвості в обіймах коханого, весілля і народження первістка Ясика, втрата коханого на війні, заробітчанська дорога в один кінець, втрата синочка і волі до життя, митарства в психіатричній клініці. Незважаючи на невелику кількість головних персонажів, у виставі задіяно практично всю театральну трупу. Масові сцени: весілля і проводів, різномовні заробітчани на кораблі, пацієнти в клініці. Перші дві прем’єри вже дали достатньо цікавих і схвальних оцінок акторської гри. Особливо щедрими були глядацькі симпатії до постатей двох Катерин. Катерину в молодості зіграла Олександра Філімонова. І її вже встигли в глядацькій авдиторії, за оцінкою докторки філологічних наук Наталії Мочернюк, назвати покутською Монікою Белуччі. До речі, це не перший такий блискавичний успіх молодої актриси. Справжнє визнання принесла їй головна роль Тетяни у виставі Ольги Кобилянської” “У неділю рано зілля копала”. Про це свідчать дипломи. Диплом “За головну жіночу роль” за роль Тетяни у виставі “У неділю рано зілля копала” на XVI Всеукраїнському фестивалі “Тернопільські театральні вечори” (м.Тернопіль, 2018). Диплом “Вранішня зірка” за роль Тетяни у виставі “У неділю рано зілля копала” на XVI Всеукраїнському фестивалі “Тернопільські театральні вечори” (м.Тернопіль, 2018). Краща молода актриса – за роль Тетяни у виставі “У неділю рано зілля копала” на театральному фестивалі “Starytskyi Theat- re Fest” (м. Хмельницький, 2019). Чи не найтяжчу роль довелося зіграти улюблениці глядацької публіки Галині Геник-Угорській. Адже це на ній – Катерині у старості, через її спогади і реанімацію пам’яті оживали картини її життя і поневірянь, її вкраденої чужиною долі. Саме вона була тим сценічним скелетом, на якому трималася вся канва сюжету. До слова, до цієї ролі Галина вже встигла зіграти не одну сценічно важку і драматичну роль: це головна роль “Параски” у “Гуцульському році” Гната Хоткевича, головна роль Марії у виставі Ольги Кобилянської “Земля”, роль Маври у виставі “У неділю рано зілля копала” і ряд інших, не менш яскравих ролей. Людмила Скрипка, як авторка інсценізації, візуалізувала почуття заробітчанки в її тузі і ностальгії за втраченим раєм – рідною Україною, ввівши образ України і наповнивши її впізнаваними у світовій спільноті співочістю і милосердям, вболіванням за всіма своїми дітьми, які змушені були покинути рідний край і знайти притулок на різних континентах. З цією роллю бездоганно справилась актриса Марія Катеринчук. Її оксамитовий голос заворожував публіку автентичним співом. В цій пісні було все: радість і біль, туга і смуток, материнське благословення і вболівання за долі своїх дітей, розкиданих світами. Ці три персонажі прошивали наскрізь всю сценічну канву вистави і пов’язували її невидимими нитками в монолітну цілісність. Звичайно, заслуговують найвищих оцінок інші ролі, адже відчувалося, що вся творча трупа працює, як єдиний злагоджений організм, і саме це забезпечило успіх. Цією постановкою театр ще раз засвідчив свою готовність і велике бажання йти до улюбленого глядача першовідкривачем, сповідуючи художньо-мистецьку концепцію, закладену в самій основі великим просвітителем свого часу, засновником театру отцем Іваном Озаркевичем, 230 років від дня народження якого відзначимо вже влітку цього року. тивалю стали пам’ять, ідентичності, генеза, усвідомленість і дім. Їхньому осягненню були присвячені не лише спеціально підібрані програми кожного з концертів, але й дискусійні панелі за участі провідних музикознавців та інтелектуалів сучасності. На відкритті фестивалю в програмі “Пам’ять. Камерна музика” прозвучали твори, які композитор особисто підбирав, включаючи важливі для нього композиції до останнього прижиттєвого ювілею у 1965 році. Вони відображають його творчі експерименти 1920-х років, такі як “Скрипкова соната”, та тугу за Києвом і Україною під час Другої світової війни, як в “Українському квінтеті”. Музичній події передувала дискусія на тему “Українська культура під час світової кризи: шляхи порятунку і самозбереження”. Підготував Георгій ЛУК’ЯНЧУК

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин