Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З роси й води! · “Подолав шлях до себе через самоусвідомлення, а не самозречення. Це не людина%флюгер, а людина чину”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Просвітлений Україною

Слово Просвіти, №03 за 2025 рік

Галина ДАЦЮК, журналістка 18 січня день народження відзначив журналіст, письменник, професор Микола Тимошик, мій однокурсник і побратим, унікальна особистість. Найновіша його, 25-та книжка – двотомне “Змосковлення Буковини”. Щоб написати це блискуче і чесне дослідження, 17-літнім юнаком Миколка вийшов з рідної Данини і ступив на чернігівський шлях, який вивів його геть від москви. Київ, Чернівці, знову Київ – крок за кроком – від зразкового студента до видатного вченого – це дорога особистісного зростання і внутрішнього відмосковлення. До абсолютного на сьогодні! І в цьому гетьмосковстві наші дороги суголосні. Ми маємо 50 років дружби, від часів студентських. За сутністю своєю ми залишились роман- Мати Галина Тимошик тиками, які назавше прийшли в журналістику. Одна ІІІ група, спільні коридори. Гуртожиток на ломоносова. ВДНГ. Кінотеатр “Прогрес”. Спільна лектура. Читальні зали. Конспекти. Наукові конференції. Сесії, стипендії. Її величність книжка. Без книжки я з тих пір Миколи не бачила. Колись в читалці ми вітали його з днем народження, бо іменинник про це забув. Ми приїхали в Київ з різних кінців України – він з півночі, я із заходу. У мене Волинь, пів села вивезених в Сибір родин пособників. На весіллях тато співає “Я за тебе, Україно, муки тяжкії терпів”, а на ранок його кличуть до Шумська в КДБ. А чому? Бо приймати смерть і терпіти муки можна тільки за партію, а не за Україну. Так пишуть усі газети. У Миколи на Ніжинщині є традиція великої спільної тризни на кладовищі, де поминають померлих у 30-х. Бо “був неврожай”. Так пишуть у газетах. Люди про Голодомор і розкуркулення мовчать. Ми виростали між двох світів. І коли б наші серця просвітили тоді особливими пулюй-променями, які вимірювали долю нашої самоідентифікації (не рентгенами, звісно, які хутенько запатентував німецький науковець), то побачили б змішані почуття, сотні запитань, непроговорені травми, німий шок. І паралельно – віру в існуючі ідеали, прийняття ідеології, підпорядкування єдиній політиці навчання воїнів партії – журналістів. Відмосковлення починалося непомітно. Але в 70-ті ми були намертво прикуті ланцями до зубчастого навколокремлівського частоколу. Тоді батько Миколи Степановича був у фаворі – учасник, інвалід ВВ, то вже інша справа, як жилося чоловікові з інвалідністю, який, крім пенсії 12 крб, не міг нічого заробити для своїх чотирьох дітей, бо втратив здоров’я на страшній війні, яку розв’язали гітлер і сталін – “боже, яка крамола”. Батько Миколи Степан Тимошик не любив згадувати війну, таку, як він бачив, страшну. Ні, це мала бути війна переможців. І такою вона була сформована в усіх ЗМІ, книжках, спогадах, на плакатах, у мистецтві, кіно. Батьком-ветераном можна було тоді пишатись. Мій батько був зовсім юний для війни, а в одного з моїх дідів була інша війна. У 24 роки він застрелився в криївці, щоб не потрапити в лапи енкаведистам – 24 липня 1944 р. Федір Данилович Дацюк, на псевдо “Дуб”, господарчий ОУН в Кордишеві, на Волині. І що було б, розкажи я у 1974 р. цю історію на комсомольських зборах Шевченкового університету? Страшно подумати. А що було б, якби найкращий студент нашого курсу Микола Тимошик оприлюднив власну історію про те, що він син куркульки і онук куркуля? З шанованої і шляхетної данинської родини – господарів, освічених українців. Які не хотіли накидати собі ярмо колгоспу і були виселені в Сибір за таку непоступливість. Та й не знали ми тоді всього. Правда українського спротиву, хоч на Волині, хоч на Чернігівщині, правда про нас самих і Україну заганялася під нігті. Добувати її було болючіше, аніж терпіти. Не відали ми, що вона така пекуча. Зовні молоді, щасливі, вродливі, не завше голодні і не завше ситі, ми вірили, що найправдивіша правда – в газетах, по радіо, в телевізорі. Найкращі репортери в москві. Герой фільму “Журналіст” – еталон професії, вистава за московським жуховицьким “Зупинитися, озирнутися…” у Театрі Франка – межа щасливого випадку. Тим часом сотні дисидентів вже сиділи. Наші українські блискучі публіцисти і поети В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Іван Світличний, Ігор Калинець були ув’язнені. Алла Горська, одна з найяскравіших художниць, чия виставка “Боривітер” демонструвалася минулого року в Українському Домі, була вбита у 1970 р. Ми знали, що гордо рєєт бурєвєстнік горького, але не знали гордої птахи “Боривітер” у Маріуполі Алли Горської і Віктора Зарецького. Бо нас постійно, педантично, казуїстично, цинічно змосковлювали, присипляли і, окрадених, присипали попелом забуття. І студентів факультету журналістики – сина куркульки (неофіційно) та ветерана ВВ (офіційно) Миколу Тимошика і доньку орденоносного комбайнера – орденів Революції і Трудового Червоного прапора (офіційно), внучку бандита на псевдо “Дуб” (табуйованого навічно) Галю Дацюк – змосковлювали так само. Офіційна московська правда лунала з кожного міліметра газетної шпальти. Правда правди – печаттю на замкнених вустах. Дорога до власного “я” Миколи Степановича – це, найперше, шлях на Буковину, дуже для нього несподівану, яка згодом стане любов’ю серця і гартом журналіста. Звідси – продовження стежки з Данини до самоідентифікації і чесної журналістики та науки. Щоб написати 25 книжок, треба було злущити і здерти з себе шкарлупу гомосовєтікуса, в яку заганяли всіх, хто обрав нашу професію. Микола Тимошик подолав шлях до себе через самоусвідомлення, а не самозречення. Це не людина-флюгер, а людина чину. Він перестудіював і переосмислив кожну свою клітинку під пулюй-променями істини – щоб стати людиною з трьома П (порядність, патріотизм, професіоналізм), вдосконалення якої, як число Пі, – не знає меж. Він працює більше, аніж живе. Саме професор Тимошик повернув новітній Україні спадщину державника Івана Огієнка, яка відкрила нам правдиву історію про нас самих. Після “Запізнілого вороття” тисячі українців повернулися до себе. Щоправда, декотрі наші однокурсники не ступили жодного кроку, аби відсоюзитися. Вони й сьогодні там. І вже не зможуть звідти вибратися, бо й життя минає. Жаль, але це їхній вибір. Мені ж щастя мати за побратима Миколу Тимошика. Бо наші дороги знову перетнулися у Києві у 2000-х. І я з радістю 10 років викладала на кафедрі ВСР, очолюваній професором Тимошиком у Шевченковому Університеті. І це було дивовижне десятиліт- Професор Микола Тимошик серед своїх студентів КНУКіМ Микола Тимошик

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин