Спадщина · “Я вищирював зуби проти тих, хто ганьбив Україну, особливо ж – козацтво”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Біля витоків історичної науки
Слово Просвіти, №03 за 2025 рік
Володимир СКРИНЧЕНКО
Заради дум та пісень кобзарів він готовий був пускатися у далекі мандри по Україні. У молоді літа, у розквіті сил та й наприкінці життя він невтомно збирав перлини духовної культури українського народу. Незаперечний був його авторитет як знавця народного життя й побуту. Історик та етнограф, поет і перекладач, музикант й композитор Микола Маркевич належав до шляхетного роду Маркевичів, що знані були в Україні ще за часів Руїни. Прізвища їх можна побачити, зокрема, в “Petit Larousse illustre” та паризькому виданні мемуарів видатного французького композитора і диригента Ігоря Борисовича Маркевича (див. Маrkievitch Igor “Etre et avoir ete”, Memoires. Gallimard, Paris, 1980). Автор ідеї видання “Історії Малоросії”, передмови до книги та її відповідальний редактор – Юрій Сергійович Шемшученко, директор Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України (1988–2021), доктор юридичних наук і професор, академік НАНУ.
На світанку життя Дитинство Миколи Маркевича минало у мальовничих місцях на Чернігівщині, де милувався він красою рідної природи – чарівними фарбами вечірньої зорі та української ночі, гідних пензля Куїнджі, відлунням сільських пісень за річкою, відчуваючи поезію народних звичаїв. Згодом це відгукнеться у його захопленні пісенним фольклором, зокрема у збірках “Українські мелодії” та “Народні українські наспіви”. Чимало літ спливе, а Микола Андрійович усе згадуватиме свою любу матінку Настю з роду Гудовичів, їхню небагату оселю у “три кімнатки із глиняною підлогою”, де мешкали його батьки, четверо дітей та прислуга. Чотирирічна малеча вже читала й писала російською, французькою та німецькою. Саме тоді виявився у нього потяг до музики, властивий усім Маркевичам. Початкову освіту здобував у школі П. Білецького-Носенка біля Прилук, а завершальну – у Петербурзі, університетському пансіоні.
Таємниці минулого Терни на життєвих шляхах не засмучували його, а сімейне щастя і філософічний погляд на примхи долі допомагали йому стійко долати всі негаразди. Не обходила його доля й видатними подіями та особами. Що найбільш вражало сучасників в Миколі Маркевичу? Мабуть, його особистий шарм, вміння знаходити спільну мову з людьми різних соціальних верств. У колі його спілкування – поет Василь Жу-
Журі Всеукраїнського конкурсу малої прози імені Івана Чендея оголошує приймання творів для участі в конкурсі у 2025 році. Конкурс проводиться за двома номінаціями: І. Мала проза – приймаються ковський та композитор Михайло Глинка, і Тарас Шевченко… Горнувся до нього і простий люд, приходили селяни за радою, щоб поспілкуватися із розумним паном. Своєму щоденникові Микола Андрійович охоче довіряв таємниці – про зустрічі з декабристами у Кам’янці, багатьма з тих, хто вийде роки по тому на скривавлений сніг Сенатської площі 1825 року. Та не все можна довіряти щоденникові. За миколаївської доби “казати правду – це те ж саме, що підривати підвалини імперії”, як жартував маркіз де Кюстін, який відвідав Росію 1839 року. “Усе тут є, – примітив француз, – бракує тільки свободи”. Але таємниці збереглися у сімейних спогадах. Про них й повідав Ігор Маркевич у своїх мемуарах “Etre et avoir ete” (франц. “Нині і колись”). Достеменно відомо, що протягом 1856–1860 рр. на сторінках “Колокола” та “Полярної зірки”, що видавав у Лондоні Олександр Герцен, друкувалися матеріали батька й сина – Миколи та Андрія Маркевичів. З Петербурга кореспонденцію до Лондона таємно надсилав Андрій Маркевич, та більшість публікацій належала Миколі Маркевичу. Вони являли собою листи з української глибинки, спогади та різні праці – не для оприлюднення. Вибір батька й сина Маркевичів був не випадковий. Цьому передувала політична драма кінця 40-х – змова наївних мрійників Кирило-Мефодіївського товариства, до якого залучено було крім звісних вже історика Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша і Тараса Шевченко, широке коло визначних представників української интелігенції. Серед них – М. А. Максимович та Г. П. Ґалаган, Д. П. Журавський і В. В. Тарновський, а також Маркевичі – Микола Андрійович та його кузен Опанас Маркович, у майбутньому – чоловік письменниці Марко Вовчок. “...повстаньте від сну й дрімоти, – закликали кирило-мефодіївці, – ...да буде метою життя й діяльності кожного з нас слов’янський союз, всесвітня рівність та злагода, мир та любов”. Та це вже привід для арешту. “Справу” не оприлюднили і низвели до вузького кола осіб: Заходу потрібно було демонструвати цілковиту консолідацію російського суспільства. Більш за всіх постраждав Тарас Шевченко: його відправили до заслання – аж до гарячих прикаспійських пісків. Миколі Маркевичу більше поталанило: “справа” коштувала йому лише величезного штрафу.
Життя та культурно)історична спадщина Дедалі більше захоплювала Маркевича трагічна доля рідної Батьківщини. Богиня Кліо, сувора муза історії, наполегливо кликала його у минуле. Лише влітку 1838-го наважився Микола Андрійович розпочати свою роботу над “Історією Малоросії”. Мабуть, саме нагальна суспільна потреба надихала його на цю фундаментальну працю – цілковито відтворити українську минувшину з найдавніших часів. У Турівці, родовому його маєтку, накопичувалися старовинні рукописи та автографи з фамільних зібрань Івана Скоропадського, Кирила Розумовського та його сина Олексія, Кочубеїв, Гудовичів, фельдмаршала Румянцева, князів Вишневецьких та Чарторийських. Самих рукописів в архівній колекції Маркевича налічувалося до 12000, здебільшого оригінали. “Рахунок старовинним рукописам” Маркевичівського архіву, як писав О. М. Бодянський до Ханенка, “йде не номерами, а пудами”. Відсутність фахової підготовки з історії компенсував він роками тяжкої праці і роздумів над мистецтвом історика та його призначенням. “Мистецтво відтворювати історію винятково, через те й визначних істориків бракує”, – писав Маркевич. На його погляд, в офіційній історіографії і літописах немає місця народу: все заповнено “грабунками, війнами, насильствами”. Та як підсумок – “історії народу немає”. “Історія Малоросії” Миколи Маркевича – це драматична оповідь про український народ, приречений відстоювати своє право на виживання, свою національну самобутність та православну віру, яку намагалася поглинути Rzecz Pospolita за допомогою латинства, поширюючи католицтво насильством та спокусою. І першими жертвами католицької пропаганди, на думку Маркевича, стала шляхетна еліта цих народів. Тишкевичі і Сапєги, Огінські та Вишневецькі, Сангушки, Острозькі та інші православні роди не встояли під натиском польщизни, національно знеособилися та полонізувалися. Маркевич детально аналізує історичні корені козацтва, його соціально-психологічний феномен, що утворитися міг лише за тяжких умов протистояння татарсько-турецькій експансії, споконвічної боротьби з хижаками дикого степу на околиці Європи XVI століття. Мабуть, це й сформувалося лицарський дух козацтва та його ментальність. Зрозумілою стає критика Миколи Маркевича на адресу дворянських істориків щодо спотворювання ними історичної правди про героїчні діла Південної Русі, – Бантиш-Каменського, Куліша та інших: “Я вищирював зуби проти тих, хто ганьбив Україну, особливо ж – козацтво”. Українська історіографія ще йне знала такої фундаментальної праці. До наукового обігу вводилися унікальні історичні документи (усього Маркевич залучив близько 90 найменувань рукописів та інших джерел російською та іноземними мовами). Широко посилався він на поширювану той час у списках “Історію русів” Георгія Кониського, якого вважав “найправдивішим з істориків”. Ця праця здобула високу оцінку сучасників Маркевича, а зустріч із Тарасом Шевченко в Петербурзі, куди навідався Микола Маркевич за цензурним дозволом на видання “Історії Малоросії”, принесла йому дарунок долі – дружбу Кобзаря та дісланих на конкурс, не проводиться. Короткий список конкурсантів, відеоматеріали заходів, імена переможців будуть розміщені на сторінках всеукраїнських ЗМІ, а також у соціальній мережі Фейсбук “Іван Чендей” та Ютуб-каналі “Іван Чендей” (тут можна ознайомитися з подіями конкурсу минулих років). Журі визначає переможців Гран-прі у кожній номінації (отримають грошову винагороду, призовий фонд становить 40 тис. грн) та лавреатів конкурсу (отримають відповідні дипломи й подарунки). Проведення традиційного “Чендей-Фесту” тимчасово призупинено у зв’язку з воєнними
Час швидкоплинний… Минуло понад двадцять років від дати видання фундаменталь" ної історичної праці Миколи Андрійовича Маркевича “Історія Малоросії” з нагоди 200" річного ювілею від дня народження її автора, якому українська історіографія завдячує за його визнач" ний внесок у культурно"історичну спадщину україн" ської минувшини, ще й досі гідно не оцінений.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
