Очевидець і літописець · “Робота в радіостудії захопила у магічний вир камерності, незбагненної інтимності, коли на цілім світі лишаються двоє – Слово і ти”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Немрущі вуста Про диктора Миколу Козія до 100,річчя Українського радіо
Слово Просвіти, №03 за 2025 рік
Майя НАГОРНЯК, кандидат філологічних наук, доцент кафедри аудіовізуальних медіа Навчально-наукового інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка
...Площею Українських Героїв у Києві, поблизу садиби мецената Івана Терещенка, неквапом йде людина. На неї, хочеш-не хочеш, та таки звернеш увагу. Бо вона, власне, не йде, а походжає – чинно, спокійно, розмірено. Не йде, а ступає – обережно, стишено, гідно. Подекуди поважна хода переходить у вправне крокування. Це статечний, доволі високий чоловік в окулярах із коротко стриженим темно-русявим волоссям, із пильним поглядом. Вік одразу й не визначиш: 50? 60? 65? 70? чи й більше? Коли бачу подібних людей, запитую себе, як при поважних літах удається їм так гідно триматися. Перед нами диктор Українського радіо Микола Тимофійович Козій і він таки поспішає, бо зайнятий у багатьох проєктах із озвучування. Однак він квапиться не кваплячись. З одного боку, розуміє, що час життя летить стрімголов, відчуває, що його дні вже пораховані, адже дається узнаки давня хвороба, а з іншого боку висока культура, інтелігентність, поміркованість не дозволяють аж так прискорювати крок, щоб піддатися цьому нестримному летові життя. Зрештою, куди поспішати, коли всі ми у вічності своїй?! Так примовляла колись його бабця, і миле дитинство тут як тут починає чимчикувати поруч... Микола Козій народився в Києві в обласній лікарні, за три дні до того, як в українську шибку постукала Друга світова війна, – 19 червня 1941 року. Матуся після пологів сповила немовля та, притуляючи до грудей, вирушила до своїх рідних у село Журавлиху Ставищанського району Київщини. Батьки Миколині були простими робітниками. Ненька Єлизавета Савівна все життя удома із голкою у руках, обшивала усю родину, близьких, знайомих. При цім ще й устигала ходить на роботу – працювала кравчинею в ательє на Нивках. Тато Тимофій Кузьмович пройшов усю війну, по закінченні якої працював водієм – все життя його руки міцно тримали кермо автівки. Дитину лишали на бабусю, яку Микола ніжно називав бабцею Козійкою. У Журавлисі Миколка прожив п’ять рочків свого життя, то був найблагословенніший час для маляти. Бабуся огорнула хлопчика любов’ю й ніжністю, намагалася зробити все, аби він не голодував, набирався сил і зростав здоровим і дужим. Непросто ж Козійці було досягти цього, адже віяли суворі вітри війни, та старалася, зі шкіри лізла, лише би підняти малого. А вечорами, як вщухне хвиля безкінечної хатньої роботи, читала Миколці казки, розповідала бувальщини. І так же було йому любо, так радісно, так затишно поруч із дорогою людиною! Не зогледілися, як надійшов час віддавати Миколку до школи. Якось так сталося, що в українськомовній родині вибір припав на середній навчальний заклад з російською мовою навчання. Певне, давалися узнаки особливості тогочасної радянської дійсності. Ніде правди діти – у повоєнних 50-70-х роках було заледве не нормою віддавати дітей до російських шкіл. Так хлопець закінчив середню школу № 70, що розташовувалася на колишній вулиці Герцена у столиці. О, як же не подобалося це бабусі Козійці! – вона ж бо привчила хлопчика заледве не від першого дня життя до рідної української мови. Щоліта, як тільки дитину відправляли на канікули до Журавлихи, дуже обережно перевчала. І він дослухався до неї, бо слово Козійки – закон! Про бабусю згадував із особливою теплотою: “Вона була унікум. Я навчався в російській школі і, приїхавши на село, розмовляв “по-городському”. А бабуся тут-таки синхронно перекладала начебто для себе, вголос, українською. Це був добрий урок! А які захопливі історії вона розповідала – просто-таки гоголівські! І, зрештою, я став розмовляти в школі українською: під впливом бабусі й радіо”. Дитяче товариство Миколки – це ще й двоюрідна сестра Євдокія, яку всі Дунею називали. Була на десять літ старша за малого. Як бабуся поралася по господарству, то її вірною заступницею була Дуня. Згодом згадував, що всі оті благословенних п’ять років вона його з рук не випускала. Тож мав майбутній уславлений диктор двох няньок, у любові яких купався, наче в цілющій купелі. Що старшим ставав, то більше любив усамітнюватися, споглядати за найменшими порухами природи, вдихати пахощі високих трав Київщини, пити п’янке сільське повітря Журавлихи. Якось його колежанка Ольга Лях зауважила, що Микола Козій був людиною непублічною, камерною, не зносив великих зібрань. Може, така відособленість сформувалася якраз тоді, в ранньому дитинстві, коли він так прагнув самоти? Між іншим, доволі часто розповідав про своє захоплення красою Нікітського ботанічного саду, що в Криму. А ще коли був у Ватиканських садах Рима, вразила їхня велич. Це надихнуло Миколу Козія начитати текст аудіогіда Ватиканом українською мовою, і тепер сотні туристів з України й усього світу можуть насолоджуватися солов’їною у тих святих місцях. Повертаючись до шкільних років Миколи, не можна не згадати про те, що вже після 8-го класу прийшов на Хрещатик, 26, проситися спробувати свої сили на радіо. Не взяли його тоді, мовляв, дуже юний, голос зазнаватиме мутацій. А він візьми й прийди знову після 9-го класу! Цього разу доля була до хлопця милостивішою – йому дозволили записувати матеріали для вельми популярного серед учнівської молоді радіожурналу “Старшокласник”. І відкрився відтоді юнакові велетенський, неосяжний, незбагненний світ радіо, хоч і до цього слухав його. Але ж тоді був ще зовсім малим. Робота в радіостудії захопила у магічний вир камерності, незбагненної інтимності, коли на цілім світі лишаються двоє – Слово і ти. Між іншим, у передачі він брав участь не лише як ведучий, але й як журналіст. У шкільні роки захоплювався фехтуванням, відвідував гурток юних фехтувальників і вважав цей вид спорту найбільш витонченим. Ще полюбляв гру в бокс, повторюючи, що саме він є найчеснішою боротьбою з-поміж усіх інших. Любов до слова освячувала шлях Миколи Козія упродовж усього життя. По закінченні школи він із другої спроби вступив на філологічний факультет Київського Державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Учитися довелося заочно, адже працював на повну потугу на Українському радіо. Ще мав місце ось який цікавий факт у його студентському бутті. Микола Козій проходив педагогічну практику у школі-інтернаті для дітей-сиріт, що на Куренівці. Він так полюбився обділеним долею дітлахам, що двоє із них просили його про всиновлення. На радіо познайомився зі своєю майбутньою дружиною Галиною Зьорнишкіною, разом вели радіожурнал “Старшокласник”, невдовзі й побралися. Микола якось розповідав, що вони були безтямно закоханими одне в одного, щасливими аж так, що фотографувалися мало не щомиті. Однак доля вміряла молодим зовсім мало часу – дружина раптово відійшла у засвіти через онкозахворювання. Микола тяжко переживав утрату й, тамуючи біль, поринув у роботу. Козія вважали одним із найкращих українських радіодикторів. Він брав участь у створенні багатьох пізнавальних передач Українського радіо для шкільної молоді, зокрема програми “Шкільне наукове радіотовариство”, уже згадуваного радіожурналу “Старшокласник”, які виходили у 80-х роках ХХ століття. Від середини 90-х Микола Козій працював як ведучий інформаційних та інформаційно-музичних програм головної редакції інформації Національної радіокомпанії України. Ох і нелегко ж йому тоді велося! Річ утім, що від 1995 року на Українському радіо вирувала, без перебільшення, творча революція. Сутність змін полягала у тім, що випуски та програми новин провадили ті, хто безпосередньо їх готував, – журналісти, редактори, кореспонденти, оглядачі. Інформаційне мовлення переходило від дикторського до журналістського (редакторського) ведення, воно позбавлялося сухої, протокольної, відстороненої манери подачі новинної інформації, ставало ближчим до пересічного слухача. Промовистий факт! – ніхто із дикторського цеху не наважився спробувати свої сили в опануванні фаху ведучого новин. Один лише Микола Козій виказав таку хоробрість: спершу працював у парі із журналістом, а невдовзі й одноосібно. Микола Тимофійович активно поєднував роботу на радіо із роботою актора дубляжу на вітчизняних телеканалах. Він озвучував такі фільми, як “Король говорить”, “Ноїв ковчег”, телесеріали “Альф”, “Коломбо”, мультиплікаційні серіали “Паровоз Томас і його друзі”, “Трансформери” та інші. Ось диктор спускається Площею Українських Героїв у Києві,
Під час роботи над озвучуванням Томоса
Загребельного, “Лебедина зграя” Василя Земляка, “Серце” Григорія Косинки, “Мазепа” Богдана Лепкого, “Тореадори з Васюківки” Всеволода Нестайка, “Людолови” Зінаїди Тулуб, “Птахи з невидимого острова” Василя Шевчука та чимало інших. Озвучував Микола Козій і книги зарубіжних авторів – П’єр Буало, Тома Нарсежа. “Примари пітьми”, Курт Воннегут “Галапагос”, Блон Жорж “Ангел Мертвої річки”, Девід Лоуренс. “Коханець Леді Чатерлей”, Алістер Маклін “Куди залітають лиш орли” й інші. Більшість із цих аудіокниг можна знайти у мережі Інтернет. Керівник бібліотеки УТОС Юрій Вишняков згадує про славетного диктора: “Микола Тимофійович був людиною надзвичайно працелюбною, витривалою. Відпрацювати три зміни поспіль (а зміна тривала чотири години), внаслідок чого записати стільки книжок, погодьтеся, навряд чи ще хтось зміг би. Ніхто з дикторів ніколи так багато видань не записував. Мав колосальну мовленнєву підготовку, тому й витримував подібні навантаження. Він міг начитувати твори і для дітей, і для дорослих. І тематично вони були абсолютно різними. Але всі тексти підкорювалися Миколі Козію. У мене вдома зберігаються деякі книги, які він озвучував: там тексти рясно помережені спеціальними позначками, що зроблені ним простим олівцем. Він робив так звані партитури тексту, що зайвий раз засвідчувало високий професіоналізм Читця, його глибоку відданість слову”. Легендарний диктор Українського радіо був першим брендвойсом телеканалу “Студія 1+1”, озвучив десятки ролей у різних телевізійних й кінофільмах. Брав участь в озвучуванні таких відомих усім стрічок, як “Титанік”, “Моя чарівна леді”, “Династія”. Миколу Козія запрошували студії, щоб записати його голосом лордів, князів, королів. Якраз на цьому вишуканому звучанні наголосив у своїх спогадах відомий український видавець, директор видавництва “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” Іван Малкович: “Микола Козій – це наш єдиний, на жаль, аристократичний королівський голос. Ми так наполегливо шукаємо в Україні України, тієї заможної, шляхетної. Ми знаємо, що наша держава була такою у часи Володимира, Ярослава Мудрого. Ми трохи менше знаємо середньовічну Україну, ми щось трохи знаємо про Україну Мазепи і наших шляхтичів, наших заможних людей, бо тільки такі люди можуть збудувати свою заможну державу. І ось Микола Козій своїм голосом будував ту династійну княжу державу. Можна уявити, що так
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
