Постать · “Воскресає, як фенікс з попелу, постає великий будівничий національного буття Петро Могила”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
“О, земле! Велетнів роди!”
Слово Просвіти, №04 за 2023 рік
Напередодні Дня Соборності України члени Центрального правління Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка (голова – П. Мовчан, І. Заєць, М. Голомша, Г. Філіпчук), Товариство “Україна- Світ”, первинний осередок ВУТ “Просвіта” Інституту педагогічної освіти та освіти дорослих ім. І. Зязюна НАПН України провели разом зі студентами та науковцями низки університетів (Чернівці, Суми, Вінниця, Київ) конференцію на тему: “Ідея Соборності в становленні Української Держави”. За широкою палітрою висловленого стосовно джерел, витоків, процесів, подій державотворення, історичних постатей, які закладали підмурівок національної державности, духовної суверенности українства, виділялися й ті будителі української ідеї, що задовго до вікопомної дати “22 січня 1919” словом і чином слугували національній справі. Серед них – Петро Могила, на честь якого 1992 року відновлена Києво-Могилянська Академія, а 1996-го (400-ліття від дня народження) був канонізований усіма автокефальними православними церквами та причислений до лику святих. І хоча це ім’я доволі знане в професійних середовищах України, Румунії, Молдови, Польщі, однак часи нинішніх воєнних лихоліть спонукають усе частіше навертатися до цієї особистості, котрою чимало зроблено для утвердження української соборної ідеї, духовної незалежности, національної культурности. Серед багатьох дослідників і знавців життєтворчости цього знакового для України діяча варто згадати і професора С. Гаєвського, який у період національно-визвольних змагань був секретарем Державної канцелярії Директорії, викладачем “Огієнківського” Кам’янець-Подільського державного українського університету, засновником і першим секретарем Київського будинку вчених, а в 1922, 1933–1934 рр. – в’язнем сталінських тюрем.
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Як єпископ Лубенський і Миргородський УАПЦ, єпископ Сіднейський, архієпископ Мельбурнський та Австралійсько-Новозеландський УАПЦ, багато років провадив Служби Божі на вшанування замучених в Україні, щоби світ дізнався про трагедію українського народу. Серед багатьох його творчих розвідок особливий інтерес представляє видання 1947 року під назвою “Заповіт Петра Могили”. Причому назва видавництва цієї української спадщини ним означена дуже промовисто – “На чужині”. У “Вступній розправі” (передмові), присвяченій 300-літтю смерті видатного українського діяча ХVІІ століття, вже самим епіграфом “О, земле! Велетнів роди!” закладено сутнісне ставлення до життєвих діянь Петра Могили. Хоча автор (єпископ Сильвестр) заради об’єктивности дає тлумачення двох версій усталених оцінок, які домінували в тодішньому українському середовищі. Перша: Петро Могила як “великий будівничий, гарячий соборник, учений-реформатор, натхненний патріот”. Друга: “Митрополит Петро Могила, як чужинець, не міг бути українським патріотом. Його чинність не була просякнута національним духом”. Одначе, як для автора, так і для більшості з нас, суголосною є перша світоглядна позиція у ставленні до цього Просвітника, унікального в своїй одержимій і жертовній праці на благо українського народу. Очевидно, раціональним і правдивим є підхід професора Гаєвського, який дає обожнювачам, прихильникам та критикам єдину пораду – “говорити до людей фактами та документами”. Мабуть, саме з цих міркувань та орієнтацій зазначається, що найбільш вагомим доказом духовної високості Його справ, зокрема митрополичої діяльності впродовж 14 років (як Архиєпископа-Митрополита Київського, Галицького і всієї Руси), є складений ним Заповіт – “урочиста пісня всеохоплювальної любові” до свого (українського) народу. Хоча цим формальним духовним саном далеко не обмежувалася його значимість для суспільного життя, зважаючи передусім на політичні, національно-культурні чинники впливу Петра Могили на оточуючий світ. Найбільш “небайдужими” до цієї постаті, за своєю варварською традицією загарбувати і красти, були московити. Поцупивши з України її історію, культуру, мистецтво, церкву, вони перетворювали на “рузьких” і всіх її визначних діячів з найдавніших часів. Так, у московському виданні (“Энциклопедия православной святости”, 1997, Т. 2) Нестор Літописець є ніхто інший, аніж той, хто написав “историю Руси” (чит. росії) та вчинив головний подвиг – заклав основи “для русского летописания”. А щодо славного київського митрополита Іларіона ХІ століття радянська енциклопедична “наука” стверджувала: “Иларион, др. рус. писатель, первый киевский митрополит из русских с 1051 г.” (СЭС, 1982). Та й сам М. Костомарів у своїй багатотомній академічній роботі “Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей” (1874) зараховує київського митрополита Петра Могилу до визначних діячів росії. Такою була ментальність, національна свідомість навіть у визначних представників українства. Причому для самих московитів поняття “руський”, “київський” щодо українців ототожнювався не інакше, як вроджений чи підданий московець (росіянин). Бо не маючи свого власного культурного доробку, тоталітарний кочовий улус загарбував, привласнював все чуже, передовсім українське. Як зазначав І. Огієнко, “на москві на науку завше поглядали скоса, вважали її за діаволів плід”. Дикість і безграмотність панувала по всій московії. Показово, що навіть священники їхні не вміли ні читати, ні писати. На Стоглавому московському соборі (1551) постановили, що хоча б висвячені попи “грамоти вміли”, не сподіваючись, що це можна здійснити. Бо “учится им негде”. “Навіть у ХVІІ ст., – пише Огієнко в “Українській культурі”, – москва животіла в темноті, а на науку дивились, як на “порождєніє исконного врага”. На всю росію була тільки одна церковна друкарня. А ті, кому все-таки (як освіченим людям) вдавалося дістатися московії, зазнавали жорстоких переслідувань. Так, відомий Максим Грек, маючи високу західну освіченість, одразу потрапив на росії не в освітній заклад (яких не існувало), а у в’язницю, просидівши там понад 20 років. Усі здібні молоді люди, які виривалися за межі цієї суцільної тюрми, там і залишалися. Коли Борис Годунов направив за кордон для навчання 30 московитів, то повернувся тільки один. Цю несусвітню темноту описано їхнім академіком Пипіним (на поч. ХХ ст.), який стверджував, що справжньої школи в москві ніколи не було, і там не знали, що це таке. Петро Могила, бачивши таку безпросвітність московського “сусіда”, 1640 року запропонував царю михайлі запровадити хоча б якусь науку, пообіцявши в цю глухомань навіть направити з Києва та України підготовлених учителів, одначе ординський очільник так і не втямив, що до чого. Не вдалося цього зробити трохи раніше і грецьким митрополиту Феофану та архімандриту Венедикту, оскільки тоді на москві “ще не розуміли навіть самого слова вчитель”. Водночас в Україні багато європейських народів “заглядали” у вікна братських шкіл, колегіумів, щоби вчитися розуму. Бо навіть видатний Ян Коменський, творячи свою “Велику дидактику”, опирався на досвід української освіченості. Цією дещо надмірною фактологічною деталізацією минувшини хочеться сьогодні вкотре нагадати цьому “глубінному народу”, їхнім кровожерним “поводирям”, які ввірвалися “асвабаждать” українців, щоби вони оглянулися й колись, можливо, все-таки усвідомили, “откуда есть пошла московская моква”; де знаходився центр науки, культури, освіти, а де – “упрямый застой, нравственноє одичаніє и ожесточеніє” (акад. Пипін); щоби, нарешті, уяснили, що їхній шлях в “європеїзацію” проходив через українізацію (Трубецький). Однак навчили на свою біду. Адже жодна освіта згодом не допомогла московитам стати людьми, ніщо не зуміло вичистити їхнє нутро від ординської пихатості, людиноненависництва, українофобії, імперської здичавілості. Нічого не вийшло з того, що для “окультурювання” московії наші земляки-українці, як писав Огієнко, “почали сунути в москву за ласощі та за прихоті мирськії, де їм давали великі посади”. Славинецький, Сатановський, Полоцький, Туптало (Ростовський), Яворський, Прокопович та сотні інших вчених українських мужів не спромоглися навчити “ума-розуму” ні царят, ні княжат, ні “православних” бомжат. Московський вовк все одно дивився в темну хащу. Однак утікав туди не заради дикої волі, а заради хижої сваволі. Вже тоді, в часи Петра Могили, московити люто воювали проти освіченості й світла знань, коли почали (1627) спалювати (цар михаїл та його батько “патріарх” філарет-федор) всі українські книги. Ця варварська звичка нищити все українське передавалась через покоління. Вона вкоренилася на побутовому, державному, церковному рівнях. Існували заборони синоду й уряду на друкування українських книжок. Недарма через 200 років (1847) після смерті Могили в Україні була надрукована лише одна книга. Змінювалися післямогилянські часи й політичні режими, методи і форми українофобії, але усталеною зберігалася традиція нищення українськості. Бо навіть призабуті нами пожежі “при загадкових обставинах”
(60-70-ті роки ХХ століття) у секторах україністики (бібліотека АН України, музеї “Софії Київської”, Видубицького монастиря, Успенської церкви, музей українського мистецтва у Львові та інших містах) були цим же “ликом шиті”. А нинішня війна ординської московії є черговим, найстрашнішим геноцидним актом україновбивства та культуровбивства ХХІ століття. Людство мало б здригнутися від рашистського канібалізму тільки від єдиного факту – московські нацисти в результаті агресії вже зруйнували 3126 закладів освіти, 424 знищено повністю… На тлі сказаного в Заповіті Петром Могилою особливо відчутним стає той (не)етичний стан, в якому опинився світ через чотири століття. Антигуманним, варварським, людоїдським, незважаючи на технологічний “прогрес”. А ще – безвольним, боязким, коли здичавілу істоту, якою є нинішня ерефія, не воліють вчасно поставити в стійло. Проте життя не зупиняється. Людство завжди потребуватиме моральних орієнтирів, щоб вижити, відродитися, розвиватися. Цього потребує, особливо нині, Україна. І як прикро, коли в нашому суспільному просторі за весь період відновленої Незалежности українці продовжували культивувати, “вшановувати”, терпіти насильників, україноненависників, сатрапів на кшталт єкатєрін, лєніних-сталіних, суворових-жукових, столипіних-дзержинських, а не ідеали Петра Могили, Івана Огієнка чи Василя Стуса. Адже всім мусить бути, нарешті, зрозумілим доконаний факт, який розділяє нас цивілізаційно, світоглядно, морально, культурно. Сьогодні ті, хто є підтримувачами і попихачами царсько-більшовицько-путінського “рузькомірства”, зносять пам’ятники Тарасу Шевченку (як це сталося нещодавно в окупованому Мелітополі); знищують українські університети, школи, бібліотеки, музеї; спалюють (як середньовічні інквізитори) книги, забороняють все, що нагадує про національну історію, культуру; вбивають за українську мову, церкву. Саме на тлі цього нечуваного варварства воскресає, як фенікс з попелу, постає великий будівничий національного буття Петро Могила. Згадуємо про нього не тому, що в січневий день він завершив свій земний шлях (1647), а передусім для того, щоби напуватися прикладом його земного життя, коли у важкі часи бездержавності він вірою, правдою, самопожертвою служив українському народу, не продавшись чужинцям, як це сталося пізніше з “яворськими-прокоповичами”. Заповітні слова Могили: “У святій вірі, в котрій народився, виховався,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
