Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Павло ГРИЦЕНКО, директор Інституту української мови Національної академії наук України
Українська мова – мова нашої Перемоги. Генерал Валерій Залужний
Збігає рік жорстокої битви України проти російської орди. Українці окрилені успіхами і героїзмом Збройних Сил, самовідданістю і неймовірною жертовністю усього народу. Це посилює нашу віру в перемогу, зміцнює дух, перетворює українців на незнищенний граніт. Народ підносить усвідомлення недаремності, глибинної доцільності поривань багатьох поколінь українців до незалежності, до волі, прагнення побудувати свою державу, забезпечити інший цивілізаційний вибір – демократію, права людини, достойний економічний розвиток. Цивілізація реального людиноцентризму проймає весь світогляд українців, зафіксований у мові, народній словесності, різноманітних проявах культури. Для українців існує один вибір – вибір європейський, людиноцентричний. Захищаючи цей свій вибір, свою омріяну століттям ідею самостійності і самодостатності, українці об’єдналися в пориві втілити свої задуми. Від кінця 1980-х років питання мови, національної ідентичності, історичної пам’яті набули рушійної об’єднувальної сили, інтегрувавши мільйони українців у лавах захисників своєї незалежності. Із відновленою мовою, історичною пам’яттю виростала нова незалежна Україна. Для українців рідна мова, культура, література, постаті Сковороди, Шевченка, Франка, Лесі Українки, Коцюбинського, Грушевського, Антоновича, сучасних письменників і діячів культури були більше, ніж просто мова, художня творчість особистості. Це був надійний інструмент формування і нового профілю нації, шлях торування її майбутнього, шлях у майбутню незалежність. Те, що українська мова відіграла таку роль у здобутті незалежності України, стало закономірною реакцією кількасотлітнього упослідження саме мови, національної ідентичності й гідності українців загарбниками різних мастей з різних держав. Сьогодні прикро читати у дослідженнях деяких високих “фахівців” про те, що не такими вже й тяжкими були національні кайдани українців, мовляв, вони ж могли творити і їм навіть дозволялося дещо друкувати. Ця оманлива поблажливість – ніщо інше, як спроба знівелювати обсяги втрат українців в історичній ретроспективі на ниві мови та культури, а також подати стан, який існував за радянського часу, як незагрозливий і природній. Ще досі в окремих писаннях “науковців” можна прочитати оцінки української мови як недостатньо розвиненої та нездатної забезпечити інтелектуальні й культурні потреби сучасної нації. Такі висновки донедавна часто обґрунтовували (зараз, остерігаючись, до них вдаються рідше) не лише російські дослідники, а й українські. Тому не дивно, що в Україні, попри наявність 10-ої Статті Конституції України про державний статус української мови, попри Закон “Про забезпечення функціонування української мови як державної” (від 2019 року), реальне удержавлення української мови залишається суперечливим, нерідко – під знаком питання. Це означає, що недостатньо мати законодавчу базу, відійти від російської мови й проголосити статусність української мови. Необхідно все зробити, аби одержавлення української мови стало незворотнім, непідважуваним. Для цього потрібні механізми захисту мови. У цій справі зусиль Офісу мовного омбудсмена вкрай мало. Адже недостатньо жити прагненням змінити мовний код держави, бо є загроза збереженню й далекому зміцненню української мови як державної. Серед реальних загроз дальшому розвиткові української мови є звуження сфери використання української мови в масовій комунікації та у сфері освіти. Приховуючи наміри реставрації російськомовного простору у медійній сфері, виконавська влада упродовж воєнного часу робить усе, щоби українці повернулися до моделі двомовності. І хоча публічно не звучать оцінні моделі на кшталт “какая разніца”, на практиці суспільство перебуває у нахабно нав’язаній ситуації нової російсько-української двомовності. Обсяги присутності російської мови значно зросли і продовжують зростати щодня. Ситуація з використанням української мови у медійній сфері склалася загрозлива. До цього додаймо якість українського мовлення у медіа, зокрема засилля нового англо-українського суржику, масове використання сленгізмів і “ненормативних” виразів, і стане зрозумілим, що, за великим рахунком, українська мова з українських медіа сьогодні на шляху до повного ВИТІСНЕННЯ І ЗНИЩЕННЯ. Як далеке минуле сприймаємо ситуацію, коли мовлення дикторів радіо і телепрограм оцінювали як зразкове, дослухалися до їхніх інтонацій, обираючи за взірець. Аж не віриться, що це все в минулому! Це вже далеко не солов’їна і не калинова… Не менш складна ситуація склалася ів сфері освіти. За 30 років незалежності тенденції посилення українськості освіти змінювалися в регіонах і загалом в Україні спадом, обмеженням цих процесів. Перемоги української інтелігенції у боротьбі за розширення вивчення історії України, української культури, української мови та літератури не тільки в середній школі, а й в закладах вищої освіти й середніх спеціальних закладах, згодом волюнтаристськи перекреслені й заборонені. Цим продемонстровано, що в Україні українська мова, українськоцентричні дисципліни – не потрібні, ба більше – шкідливі. Так, Кремль руками табачників і Ко нищив ідею українськоцентризму
України – виховання українськоментальної молоді, готової будувати українську Україну. Українська інтелігенція, письменники, діячі культури виявилися неготовими до підступного контрреволюційного удару по ідеї українськоцентризму. Не вистачило ні організаційних засобів, ні фінансової підтримки від наших олігархів, не кажучи вже про керівництво держави. Українську мову й українськість знову огорнули крижані вітри адміністративної наруги, волюнтаристських заборон. Маніпулюючи суспільними настроями, вкидаючи у кола інтелігенції “еннорядні” за значенням проблеми, нав’язуючи безкінечні порожні “дискусії”, зверхники-чужинці і рідні запроданці зуміли обнизити українськоцентричні ідеї, ви-смішити їх і зруйнувати в свідомості суспільства. Виявилося, що на якийсь час ми забули, що незалежність і свій вибір необхідно захищати у жорстокому ідеологічному протистоянні, що виховання нового покоління українськоцентричної молоді – це одне з визначальних серед завдань розбудови й творення нової незалежної держави. Зате наші сусіди-вороги завжди розуміли значення формування світогляду молоді за визначеними ідейними лекалами. Сьогодні лише завдяки зусиллям ентузіастів вдається зберегти сегменти українськості в освіті, які, до речі, знову ж таки піддаються усіченню й трансформаціям, фактично – послідовному нищенню. Той факт, що є регіони України, де до 30% учнів (за офіційними даними МОНу з попередніх років) не можуть скласти тести ЗНО з української мови, що є окремі регіони, де зовсім не вивчають українську мову у середній школі, не говорячи про те, що не вивчають українську мову в закладах вищої освіти, окрім філологічних спеціалізацій. Усе це свідчить про цілеспрямоване згортання програми утвердження української мови як державної, знищення перспективи дальшого зміцнення українськоцентризму як основи побудови нової Української Держави. Ставиться під сумнів цінність українськоцентричної ментальності, ставиться під сумнів перспективність вивчення, опанування осягнень української літератури та культури, перед якою схиляються інші народи! Чи має держава, з якої вирвано національне серце, перспективу своєї вітальності, продовження свого буття у часі, у прийдешній цивілізації? Звичайно, що ні. Ніколи! Оцінюючи із цих позицій запропонований МОН України мульти-предметний тест, у якому вкотре поновно знівельовано й обнижено українську мову, літературу, історію, доходимо висновку про його антиукраїнське спрямування, прогнозуємо небачений негативний ефект від його впровадження. Є самоочевидним, що радіти зі зміни мовного коду в Україні під омофором Конституції і закону – передчасно: доки українськомовною і українськозорієнтованою освітою не буде охоплено увесь БЕЗ ВИНЯТКІВ простір України, доки не буде перспективи для всіх молодих громадян України опанувати державну мову як інструмент інтегрування в українське суспільство, соціалізації в українському суспільстві, доти українська мова залишається в Україні ЗАГРОЖЕНОЮ! Розуміння загроз – важливий крок на шляху до Перемоги! А Перемога – наше безальтернативне завтра!
КОСТЯНТИН СУШКО
12–13 ГАЛИНА ДАЦЮК
14–15
ПЕРЕДПЛАТА—2023 Тижневик “Слово Просвіти” (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях “Укрпошти” за допомогою Інформаційного листа № 1 (вкладка № 1) додатку до “Каталогу видань України “Преса поштою” на 2023 рік (I півріччя)” з доставкою: 1 міс. – 28,39 грн. 3 міс. – 80,17 грн. 6 міс. – 154,34 грн. Також можна передплатити нашу газету на сайтах “Укрпошти” https://pered- plata.ukrposhta.ua/ та ДП “Преса” http://presa.ua/
До перемоги — разом! · “Танкова міць ЗСУ за підсумками Рамштайну значно збільшиться і досить відчутно”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Саме розв’язанню цієї проблеми по суті був присвячений саміт “Рамштайн-8”, який відбувся 20 січня. Які підсумки цього колективного зібрання військової допомоги Україні, які його здобутки та невирішені питання?
Віктор СКОРИК
Попри переважно емоційну (переважно скептичну) складову оціночних суджень в українському суспільстві, а також, хоча більш стриманих, але все ж емоційно-негативних оцінок владних структур щодо підсумків Рамштайн-8, я схильний стверджувати, що цей саміт можна оцінити як поворотну точку, позитивний імпульс, широкий, масштабний крок в історії підтримки України колективним Заходом, власне як це і очікувалось (зокрема мною). Тригером негативної реакції на підсумки саміту стала відсутність рішення щодо постачання нашим Збройним Силам танків західного виробництва, як на це сподівались і очікували українське суспільство та наші найпалкіші прихильники-друзі у світі. Попри тиск, насамперед, США, Великої Британії, Польщі та інших наших союзників примусити Німеччину негайно прийняти історичне рішення – постачання Україні танків “Леопард”, цього не сталося; не так сталося, як гадалося. Тому у певної, чималої частини суспільства склалась думка про провал цього саміту. Але ж, навпаки: ми отримуємо рекордну кількість зброї та боєприпасів! А ще ми отримали визрівання розуміння Заходом повноформатної підтримки України в цій цивілізаційній війні. А танки будуть, це вже неминуче! І будуть не пізніше, ніж якби рішення було прийняте безпосередньо на саміті. Ось і поговоримо про все це детальніше.
Найгарячіша проблема – танки Для масштабних наступальних операцій танки є основною рушійною силою. Вони забезпечують потугу наступу, його мобіліьність, забезпечують глибоке проникнення у тил ворога і створення умов для оперативних оточень ворожих сил. Особливо якщо цих танків достатня кількість і вони мають вищі тактико-технічні характеристики, аніж танки противника. Саме такими є танки західних зразків, насамперед – танки Leopard-2 сучасних модифікацій, які є основними танками на озброєнні країн НАТО в Європі. Проаналізуємо, чому Німеччина, яка є виробником цих танків, заблокувала на саміті рішення про їх постачання Україні. По-перше, Німеччина є державою з демократичним устроєм. Тому, щоб прийняти будь-яке принципове і відповідальне рішення, до цього повинно підготуватися суспільство. Кілька останніх десятиліть Німеччина мала стратегічну установку на не участь в “гарячих” конфліктах і спрямованість на підтримку добросусідських стосунків з усіма більш-менш “пристойними” державами, серед яких була і Московія, яка до того ж стала тишком-нишком ледь не монопольним постачальником недорогих і логістично зручних енергоресурсів для економіки Німеччини. Для зламу цих зручних, але згубних в теперішніх умовах стереотипів потрібен час. Так, це зробила агресія Москви, так це зробив героїчний опір українського народу московській навалі, але це сталося – німецьке суспільство дозріло у рекордно короткі терміни до розуміння того, що Москва є злом, без усяких обмовок на кшталт “тут все неоднозначно”. Але навіть зараз пряма збройна підтримка України, згідно з соціологічними опитуваннями, ділить німецьке суспільство приблизно навпіл. Тобто, абсолютна більшість громадян підтримують Україну, але що стосується прямих постачань зброї, то підтримують лише наполовину, навіть менше. З теплої ванни багатої країни, яка зручно скористалась дешевою робочою силою в Азії, насамперед Китаї, дешевими енергоресурсами Московії, а також з мінімумом витрат на оборону, основний тягар якої на собі тягнули США, важко відразу відмовитись від власного комфорту. Цей комфортний німецький світ йде в небуття, нові обставини потребують інших, непростих дій та нової відповідальності. І не можна сказати, що німецьке суспільство цього не зробило, ба більше, за кілька місяців війни в Україні німці пройшли великий шлях в осмисленні нових реалій, фактично повністю позбулися енергетичної залежності від Москви і, до речі, надали Україні допомогу, в тому числі й зброю, поступаючись в цьому хіба що США, нашим балтійським друзям, Польщі та Великій Британії. По-друге, Німеччина, як я вже казав вище, є виробником основного танку НАТО в Європі. І з цим вона потрапила у скрутне становище. Бо з одного боку німецьке суспільство розділене щодо питання поставок, а з другого, Німеччина не бажала підставлятися під звинувачення Москви і галас багатьох лукавих “нейтралів” у світі, під шквал критики, вал антинімецької пропаганди і звинувачень у поверненні до “класичного німецького мілітаризму”. Саме тому всі ці “танкові маневри” на саміті в “Рамштайні” були спробою пошуку “розмазування” постачання на кілька держав, бажано багатьох. А це не проста задача, бо ще раз повторюсь – основним танком в Європі є саме “Леопарди”, і дозвіл на їхнє постачання теж лягає на плечі їхнього виробника – Німеччини. Тому й були спроби домовитися із США про постачання солідної кількості танків “Абрамс” поряд з німецькими “Леопардами”, саме тому й була в дует надана Велика Британія з її рішенням постачання своїх танків “Челленджер-2”, але цей маневр малопереконливий для недоброзичливих спостерігачів у світі, бо танків у британців мало на озброєнні і вони змогли запропонувати лише 14 танків. Шольц зараз метнувся у Францію, де Макрон, у допомогу канцлеру заявив про поставки французьких танків “Леклерк”. Раніше Польща, Нідерланди, Фінляндія та Словаччина зголосились про власні наміри постачання “Леопардів” Україні. Тобто йде широка підготовка до постачання цих танків таким чином, щоб і німецьке суспільство було максимально готове до цього і поставки розмиті на максимальну кількість джерел, щоб “крайніх” не було. Вже пролунали слова очільників німецького уряду про схвалення навчання українських танкістів у тих державах, які на це згодні. Тим часом українські екіпажі розпочали навчання на танках Challenger 2 та Leopard 2, не зволікаючи і не чекаючи необхідних формальних кроків. Вже й глава МЗС Німеччини Анналена Бербок заявила, що Німеччина не заперечуватиме, якщо Польща відправить танки Leopard 2 німецького виробництва в Україну. Немає жодних сумнівів, що це питання фактично вже вирішене. Без оголошення. Загалом за приблизними розрахунками партнери України зможуть досить швидко передати до лав ЗСУ приблизно сто танків Leopard 2. Серед країн, які вже готові передати “Леопарди” – за наявності згоди Німеччини: Польща, Словаччина, Нідерланди, Фінляндія. Що ж, із ситуацією щодо постачань “Леопардів”, будемо вважати, ми розібралися. А як з іншими танками за результатами Рамштайна-8? А ось як: танкова міць ЗСУ за підсумками Рамштайну значно збільшиться і досить відчутно – на 134 танки, що становить 58% від мінімальної потреби, яку назвав Головнокомандувач ЗСУ. Це 120 модернізованих Т-72 від США, Нідерландів, Чехії та Марокко. Вище я вже казав, що й від Великої Британії ми отримаємо 14 танків Challenger-2. А ще від Франції – 40 АМХ-10RC, які, хай не зовсім коректно, але називають легкими колісними танками, тому що вони мають 105 мм гармату, тобто танкового калібру. Ця бойова машина піхоти AMX- 10RC є ідеальною машиною для резерву, її можна швидко перекинути на будь-який оперативний напрямок. Її головний коник – це глибокі розвідувальні рейди у тил ворога. Це нічний жах для ворога, бо має тихий двигун, якісні тепловізори та інші засоби прицілювання, що дозволяє зненацька наскочити на ворога, потовкти його та поїхати геть до себе у тил.
Але найкраще їхнє застосування – глибокі прориви, на кшталт Балаклійсько-Куп’янського. Але це ще не всі рамштайновські танкові маяки: ще й Кіпр говорить про можливість відправити свої танки Т-80У в обмін на Leopard 2. На озброєнні Кіпру знаходяться 82 машини цього типу. Робимо загальні танкові (очікувані) підсумки Рамштайну: десь 350-360 танків. Нагадаю, Залужний просив мінімум 300 танків. Це ж не “провал”, правда? Рамштайн робить свою справу!
БМП та БТР Валерій Залужний оцінив необхідну (мінімальну) кількість БМП для успішного наступу – 600-700 одиниць. Які підсумки Рамштайну у цій царині озброєнь для ЗСУ? 109 одиниць БМП Bradley (США).
Можна сказати, що це легендарна основна бойова машина піхоти на озброєнні США. 109 одиниць – це приблизно кількість для озброєння окремої механізованої бригади ЗСУ. Bradley – взірець БМП! Потужна, чудово озброєна машина, з дуже великим боєзапасом, надзвичайно швидкісна – 100 км/год, з великим запасом ходу – 530 км, добре захищена і водночас здатна вести разючий вогонь по ворогу, екіпаж 2+9. І ще у нього є така важлива чеснота: цих БМП на цей час виготовлено аж 6270 одиниць. Отже, є великий резерв для подальших поставок цих чудових машин. А ще надійдуть ось такі БМП та БТР: 40 одиниць БМП Marder (Німеччина); 50 одиниць БМП CV90 (Швеція); 100 одиниць БТР Stryker (США); 114 одиниць БТР М113 (100 США + 14 Португалія); 200 одиниць БТР Senator; 100 одиниць БТР FV430 Buldog (велика Британія); 40 одиниць БТР ACMAT Bastion (Франція); 50 одиниць БТР М1117 (США); 108 одиниць БТР MRAP (США); 538 HMMWV (США). У підсумку, якщо не враховувати 538 позашляховиків HMMWV, то виходить на круг аж під тисячу одиниць БМП та БТР, а якщо ще й зауважити, що деякі БТР мало відрізняються від БМП за своїми характеристиками та призначенням, то накреслений Залужним план постачань БМП, можна сказати, виконаний, а може, й навіть перевиконаний. Провал? Ні, прорив! І нарешті гаубиці – 500 штук з плану Залужного, як на це відгукнувся Рамштайн? А ось так. Дві країни взагалі віддали всі свої наявні САУ або гаубиці Україні: Данія, дай бог їй здоров’я, віддає нам всі свої 19
САУ “Цезар”, а маленька, але сильна духом Естонія – всі свої 10 штук 155-мм гаубиць FH-70 та ще й стільки ж 122-мм гаубиць D-30. А взагалі картина постачань артилерії така: 30 од. САУ АS90 (Британія); 26 од. САУ DANA M2 (Чехія); 19 од. САУ СAECAR (Данія); 18 од. САУ М109А6 (США); 18 од. САУ RCH 155 (Німеччина); 16 од. САУ Zuzana-2 (гуртом – Німеччина, Норвегія та Данія); 12 од. САУ Archer (Швеція); 36 од. 105-мм причепних гаубиць (США); 10 одиниць 155-мм причепних гаубиць FH-70 (Естонія); 10 одиниць 122-мм причепних гаубиць D-30 (Естонія). Отже, у підсумку, якщо порахувати все разом, то виходить близько 40% від тієї кількості, яку бажав Залужний. Тобто цей показник непоганий, але й добрим визнати його теж не випадає. Проте не катастрофічний. Понад те, сподіваємось, що вже в наступному пакеті допомоги, який вийде нам назустріч незабаром, буде подоланий артилерійський дефіцит, таким чином, ми встигнемо отримати все, що потрібно до початку свого весняного наступу. На завершення розгляду підсумків (фактичних і перспективних) Рамштайну-8, поговоримо про наше небо – про протиповітряну та протиракетну оборону і авіацію. У тому інтерв’ю виданню “Економіст” Валерій Залужний висловлювався також і про ці проблеми – про потреби в літаках західних зразків – “я навіть про це мовчу”, і про те, що необхідно захистити небо хоча б над нашими містами, щоб позбутися ракетно-дронового терору цивільного населення та енергооб’єктів. Як мінімум. Як на це відгукнувся Рамштайн?
ППО 3 батареї ППО Iris-T та 5 нових РЛС TRMLD – Німеччина; 1 батарея ППО SAMP/T – Франція разом з Італією; 7 ЗСУ “Гепард” – Німеччина; Батарея ППО NASAMS – Канада. S60 – Польща; L-70 – Литва; ПЗРК Stinger – Латвія. І головне – те, що стало кричущою, нагальною потребою для України – протиракетні системи!
ПРО Прийнято фундаментальне проривне рішення про постачання Україні зразу трьох систем PATRIOT – по одній системі надають США, Німеччина та Нідерланди. PATRIOT – найпотужніша система протиповітряної і, що найважливіше, протиракетної оборони, яка здатна знищувати всі повітряні цілі, в тому числі й ракети, що летять на гіпершвидкостях по балістичних траєкторіях. До того ж ця система є основою, кістяком навколо якого поступово будується вся державна інтегрована система протиповітряної оборони.
Літаки Усі літаки, які з труднощами нам постачалися досі, ще радянського виробництва. Крім того, що вони технологічно застарілі, зрозуміло, що настане час, коли нові постачання таких літаків стане неможливим – запаси їх закінчуються у всіх відомих доступних
Листи з мережі · “Нашому війську, яке зараз веде важкі бої на Донбасі, потрібна допомога. Найкраща допомога – наш наступ”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
джерелах. І перед нашими партнерами неминуче постане потреба переступити через це останнє або передостаннє табу – постачання для ЗСУ своїх літаків. Цей час настав. І тому вперше прозвучали сигнали про зрушення і в цьому питанні, яке здавалось нездійсненним навіть у грудні минулого року, про що з досадою говорив в інтерв’ю Залужний. Але це все-таки стає реальністю: “Кабінет міністрів Нідерландів розгляне можливість поставок Україні винищувачів F-16, якщо про це попросить український уряд”, – повідомив голова МЗС Нідерландів Вопке Гукстра. Не зволікаючи, Майкл Карпентер, посол США в ОБСЄ, сказав, що очікує на широку підтримку США можливого рішення Нідерландів про передачу винищувачів Україні. Відповідаючи на запитання, чи готовий Білий дім дозволити Нідерландам поставки Україні винищувачів F-16, Майкл Карпентер зазначив: “Ми вже давно дотримуємося думки, що те, що постачають наші союзники, – їхня справа”. Щодо постачання ракет і снарядів середньої та великої дальності, то й тут є зрушення, але про це наступного разу. А поки що я обмежусь тим, що висловлю сподівання і навіть деяку впевненість на межі свого прогнозу: наступний Рамштайн, який відбудеться у лютому, скасує ці останні табу і буде ще більш рішучим і плідним, аніж вже минулий переломний Рамштайн-8. Я не відкрию велику таємницю, якщо публічно скажу, що наші пілоти вже кілька місяців навчаються літати на F-16. Це питання фактично вже вирішене. І навіть одна (а краще дві) ескадрильї таких літаків може здійснити суттєвий поворот у ході війни.
Боєприпаси Проблема дефіциту боєприпасів для ЗСУ чи не найболючіша в боях на цій війні. У перші місяці війни співвідношення інтенсивності вогню було 10 снарядів ворога на один наш, або й досягало 20 до одного. До війни такої інтенсивності і такого характеру не були готові не тільки ми, а й країни Заходу. План виготовлення боєприпасів за рік у США становив 75 тисяч снарядів. Це для нас від сили на два тижні боїв. Тому шукали по всіх своїх запасах, по всіх країнах. Зрештою Штати були змушені зазирнути в резерви, які зберігалися в Ізраїлі і Південній Кореї на випадок початку масштабної війни на Близькому Сході і в Кореї відповідно. За два місяці (грудень – січень) США передали Україні понад 475 тисяч снарядів натовських і радянських калібрів. Це майже половина обсягу поставок США за весь 2022 рік! Тобто інтенсивність постачання зросла в 6 разів. Ще 100 тисяч боєприпасів надійшли із запасів Британії. Виходячи з відомих обсягів задекларованих поставок снарядів ЗСУ цієї кількості має вистачити принаймні на чотири місяців інтенсивних боїв. Тобто, певною мірою, ця проблема вирішена на середній термін, принаймні великого дефіциту боєприпасів не буде. І це, безперечно, створює передумови для успішних активних дій на початку весни з нашим військом у наступі. Нашому війську, яке зараз веде важкі бої на Донбасі, потрібна допомога. Найкраща допомога – наш наступ. Що швидше ми підсилимось, то раніше ми здійснимо визвольний наступ, то менше буде серед наших воїнів жертв і швидше буде звільнена наша прекрасна земля і наші героїчні чудові люди. До Перемоги разом!
Листи з мережі · “Нашому війську, яке зараз веде важкі бої на Донбасі, потрібна допомога. Найкраща допомога – наш наступ”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ
20 січня побував на урочистому зібрані з нагоди Дня Соборності в обласній філармонії. Керівництво області в особі голови Полтавської ОВА Дмитра Луніна та заступника голови обласної ради Олександра Лемешка вручали посмертні нагороди батькам і вдовам наших героїв. Тяжко було дивитися на це вручення. Не один батько чи мати, чи дружина ледве стримували сльози, і присутні в залі просто фізично відчували їхнє всеохопне горе. Суджу по собі й надіюсь, що всі присутні так само це відчували. Буде воно з ними, поки й житимуть. Жодні нагороди не замінять їм тяжкої втрати. Та нагороджувати необхідно. Для громадян, щоб завжди пам’ятати про їхній немеркнучий у віках подвиг, для рідних, щоб хоч якось послаблювати біль утрати, а діти могли гордитися своїм батьком, що віддав найдорожче – своє життя, щоб і його діти, і всі ми могли жити у свободі у своїй незалежній від московських дикунів державі. Згадалося, як ми, Товариство української мови, нині “Просвіта” та полтавський Рух, проводили свій урочистий вечір з нагоди Дня проголошення IV Універсалу у 1918 році та Дня Соборності України у 1919 році у далекому 1990 році, у цій же залі філармонії. Зала була битком набита полтавцями, і тоді я сказав, що ми ще застанемо час, коли свято Соборності святкуватиметься на державному рівні. Сьогодні ми святкуємо в тяжку й лиху годину. Москва знову хоче нас поневолити, як і сто років тому. Тоді вони знищили нашу державу – Українську Народну Республіку, бо зуміли розділити український на-
Ігор ЛУЦЕНКО
Дев’ять років тому мене разом із Юрієм Вербицьким викрали з Олександрівської лікарні. Під час подій Майдану.
*** Досі в цій справі немає жодного вироку, котрий вступив в силу. Досі більшість із тих, хто причетний до мого викрадення (особливо його організатори), перебувають у Росії або на загарбаних нею територіях. Коли я на судах кажу, що те викрадення – єдина сюжетна лінія з російською агресією проти України, то я не грішу проти істини. Бойові групи тітушок, котрі викрадали і вбивали майданівців, організовували ті ж самі люди, які в наступні місяці зайняли керівні посади в російських військах, котрі пішли на нас війною. Бригадири тітушні стали польовими командирами. Євген Жилін очолив російський батальйон “Оплот”. Потім род, підсунувши йому заманливу ідею соціальних перетворень, яких так очікувало українське селянство, не розуміючи, що провести їх можна тільки будучи незалежними від червоної чи білої росії. Сьогодні ми маємо нерозривну єдність українців, усього українського суспільства, якої москва не очікувала, маючи в Україні потужну п’яту колону (московську церкву, промосковську політичну силу – партію регіонів, потім ОПЗЖ, кума кривавого ката путіна Медведчука, які тримали Схід і Південь в інформаційній та духовній неволі, та й соціальній також). Саме цією єдністю ми й непереможні. У XXI столітті ми візьмемо реванш за зруйновану УНР, за всі перенесені страждання українського народу під московським комуністичним пануванням упродовж майже всього XX століття. І дуже доречним на урочистому зібранні був показаний фільм Тіни Пересунько “Щедрик” проти “русского міра”. З великого екрану до нас промовляв найбільш послідовний і мужній борець з імперією Симон Петлюра, який започаткував явище культурної дипломатії, доручивши своїм розпорядженням створити хорову капелу та пославши її у Європу з надією, що високе хорове мистецтво України, приверне увагу урядів європейських країн до нашої відчайдушної та неймовірно героїчної боротьби на три фронти за свою державність і свободу. Чи не вперше у фільмі відверто і недвозначно прозвучали слова про загарбання України московськими більшовиками і створення нової комуністичної російської імперії. І ці слова мають стати фундаментом світогляду нового українця Сходу, Півдня, Центру. Вони навіки зцементують нашу єдність і приведуть до нового відродження нашої нації в усіх сферах життя. У фільмі розповідь про знаменитого керівника Капели Олександра Кошиця, про гастролі капели по всьому світу, про неймовірний її успіх в країнах Європи та Північної і Південної Америки. Будь моя воля, я б показував фільм перед початком уроків в усіх школах України, починаючи з восьмикласників. А в Полтаві я щось постараюсь придумати, щоб і у школах показати, і щоб якомога більше полтавців подивилися цей напрочуд світлий, розумний і потрібний нам нині фільм. Організував перегляд фільму, приурочивши його до Дня Соборності, голова міської “Просвіти” Тарас Пустовіт. Дякуємо йому і творцям фільму.
На завершення процитую слова великого Симона, на відкриття пам’ятника якому Тіна Пересунько пообіцяла приїхати. Переконаний, що такий пам’ятник буде, а всі оці символи імперського панування у нашому козацькому місті перенесуться на поле Полтавської битви, поближче до російського редуту, щоб вони у Полтаві не смерділи своїм огидним імперським духом. На завершення процитую слова великого Симона: “Як будете в церкві на 12 євангеліях, слухатимете Слово Боже про Страсті Христові, – як будуть носити святу Плащаницю біля церкви, – як співатимуть радісне “Христос Воскрес”, – згадайте про мучеників України. Згадайте всіх, кого розстріляли большевики; згадайте й тих, хто зі зброєю в руках боронив нашу рідну Землю від московських катів й своїх юд-запроданців; згадайте і помоліться за них! Не за горами кари час! Воскресне наша Україна скине з себе московськобольшевицьке ярмо! Не забувайте про мучеників і праведників наших! Не забувайте про невинну кров і готуйтесь до помсти над ворогами, що не дають жити нам по-людському!” Ці слова сказані ним у страсну п’ятницю 1926 року, а які ж вони актуальні та пророчі нині! Російські окупанти вогнем і мечем викорінювали пам’ять про них, наших лицарів з нашого буття і тільки окремі незламні борці зберігали про них пам’ять і донесли її до широких верств нашої вже вільної держави. Згадаймо і помолімося за них, як згадуємо і молимося за наших сьогоднішніх полеглих героїв та героїнь. Бережімо цю пам’ять як найдорожчий скарб нашого непереможного Духу.
дей. Вербицькому, викинутому в глухому лісі, це не вдалося через численні переломи. Для мене це життя, яке я живу, – бонусне. Несподіваний приз, додатковий, незапланований час. Я стараюся з користю його використовувати. У 14-му році пішов воювати з росіянами ще у квітні. І це було запізно, бо треба було йти в березні, коли вони брали під контроль Крим. Але тоді не було зброї і злагодженої бойової групи. У другій фазі війни з ранку 24-го лютого стою на передовій. Коли поруч зі мною пролітає і розривається снаряд, я думаю, що то не моя турбота. Вищі сили організували це додаткове перебування на землі, тож їм вирішувати, як довго воно триватиме.
Листи з мережі · “Нашому війську, яке зараз веде важкі бої на Донбасі, потрібна допомога. Найкраща допомога – наш наступ”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Жиліна вб’ють у підмосков’ї чи де там. Армен Саркісян зараз керує власною “приватною військовою компанією”, котра вербує зеків за зразком Пригожина на війну проти України. Ці кримінальні авторитети, мабуть, не стали в один день проросійськими діячами на фронті. Думаю, вони працювали на РФ ще задовго до Майдану. Тому я кажу у своїх виступах на судах, що те викрадення і вбивство стало одним із перших актів російської війни проти нас, українців. Але коли я це кажу у своїх виступах на судах, то знаходяться судді, котрі зупиняють мене. У
Білій Церкві судді Дубановська і Ларіна (переселенці з Донбасу, до речі) мають іншу думку. І не тільки в цьому ці судді відзначаються – вони навіть відпустили декого з обвинувачених у вбивстві і викраденні, з такими великими зусиллями знайдених і спійманих правоохоронцями. Я сподіваюся все ж дотиснути і добитися правди. Це моя додаткова війна. На все життя, скоріше за все.
*** Мене могли добити до смерті. Але так сталося, що попри травми, попри відбиту голову, я вижив і навіть зміг добратися до лю-
Листи з мережі · “Нашому війську, яке зараз веде важкі бої на Донбасі, потрібна допомога. Найкраща допомога – наш наступ”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Оборонець Донецького аеропорту, боєць 90-го окремого аеромобільного батальйону Ігор Брановицький загинув 21 січня 2015 року. Під час оборони аеропорту Донецька витягнув на собі двох поранених з нового терміналу (серед них старшина Анатолій Свирид) і повернувся назад — разом із Андрієм Севером-“Сєвєром” та Василем Соколовським, де був захоплений у полон. За повідомленнями очевидців, у полоні росіян після тортур і знущань над побратимами добровільно визнав себе кулеметником, якого розшукували бойовики. Після катування був застрелений двома пострілами у голову російським терористом з Ростована-Дону Павловим (“Моторола”). 4 червня 2015 року нагороджений першою нагородою Ордена “Народний Герой України” (посмертно) та орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно). У 2016 році Ігорю Брановицькому присвоєно високе звання Героя України (посмертно).
Наталія ЛИСЮК
Духовний простір · “Хіба може московська церква захищати інтереси України, якщо її шеф кирило благословляє війну проти України? Звичайно, ні!” · с. 4сторінка оригіналу ↗ Василь КУЗАН, письменник
Оце облетіла мережу пісня “Батько наш Онуфрій” і наробила багато шуму, викликавши неоднозначне сприйняття та прямий осуд значної частини тих, хто щиро вірує в Бога і ходить до церкви. Народ відчув щось недобре в лицемірній пісеньці і відмежувався від неї. Хоча пояснити причину свого несприйняття може далеко не кожен. Більшість українців довіряють своїй інтуїції, а вона їх ніколи не підводить. Та і взагалі, як довіра, так і віра не потребують доказів. Ти або сприймаєш існування вищої сили та правди і розчиняєшся у ній, або не сприймаєш її, покладаючись у такому випадку виключно на свої можливості та на свій розум. Наш народ не сприйняв витвору московських попів і відверто поглузував із “батька”. Перед тим, як іти далі, зупинимося на основних засадах християнства. Тобто, нагадаємо собі про них. А вони стверджують, що Батьком для усіх вірян є Бог, а матір’ю – пресвята Марія,
Михайло ТОКАРЮК, м. Чернівці
“Зі школи йде у світ людина…” Ранковий туман розсіявся, і приміщення Старожадівського ліцею – в сонячному промінні. Моїм екскурсоводом – завуч ліцею Марина Октавіянівна. Більш вдалу кандидатуру складно й підшукати. Адже пані Марина не просто землячка Митрополита, вона його однокласниця. Разом освоювали шкільну науку від першого до десятого класу. Раніше бувати тут не доводилося, тож звертаю увагу на пам’ятник у центрі розкішної клумби. Бронзовий бюст – пошанування Агарона Апельфельда, ізраїльського письменника. Встановили його меценати з Німеччини, яка таким чином спокутує провину, завдану нацизмом єврейському народу в роки Другої світової війни. Подумалось, чи дійдуть до такої спокути (і коли це станеться!) теперішні загарбники, які вичавлюють українців з рідної землі, винищують цвіт нації та її майбутнє – малих діток? Праворуч від пам’ятника – капличка, знак того, що в навчальному закладі вихованців вчать добра, справедливості, шанобливого ставлення до традицій. Школа в Старій Жадові, що віднедавна набула статусу ліцею, – одна з найбільших з-поміж сільських навчальних закладів Сторожинецької ОТГ, тут понад 400 учнів. Проте два останні роки класи й кабінети порожніють. Спочатку діймав коронавірус, а наприкінці лютого 2022-го росіяни прийшли на українську землю Великою війною. Ракети долітали й до Буковини… У Старожадівському ліцеї, спорудженому кілька десятиліть тому за проєктом мирного часу, бомбосховища нема. Тому на уроки вихованці не ходять. Навчаються онлайн, якщо є електроенергія, а вона, бува, в урочні години й не з’являється… Піднімаємось на другий поверх. На стіні стенд “Зі школи йде у світ людина…”. На ньому дев’ять портретів тих, хто є гордістю навчального закладу. Два із них належать духовним особам: митрополиту Рівненському і Острозькому, раднику Президента з питань релігії Даниїлу, колишньому учневі десятирічки Богдану Чокалюку, та Митрополиту Київському і всієї України, першому предстоятелю Православної церкви України Епіфанію, випускнику школи 1995 року Сергію Думенку.
матір Христа. Отже, називати батьком якогось живого і в тій чи іншій мірі грішного чоловіка – це неспасенний гріх. Бо нема серед живих жодного, кому варто поклонятися. Бо поклоніння живому – це творення кумира. А одна із заповідей каже: “Не сотвори собі кумира!”. Той, хто створює його – іде проти Бога. А пісеньку про батька-Онуфрія виконує хор церковнослужителів московської церкви Мукачівської єпархії. Чоловіки із таким завзяттям співають, що нагадують мені чомусь хор піонерів із бойовою “Смєло ми в бой пойдьом за власть совєтов і как одін умрьом в борьбє за ето!”. Хоча… Ми живемо у вільній країні і співати у нас дозволяють усе підряд – СБУ заплющує на таке очі. Але потрібно спочатку визначитися: або ви артисти розважального жанру, або ви духовні пастирі. Якщо перше – то зніміть ряси. Якщо ж друге – співайте пісні во славу Божу, а не сійте марнославство і розбрат серед братів та сестер во Христі. Бо ваша пісенька аж ніяк не сприяє єдності нації у часи великої війни. Ще хочу звернути вашу, шановні читачі, увагу на те, що в Україні, у храмах, побудованих нашими предками на нашій землі, виконується не божа пісня-молитва “Боже великий єдиний”, а бойова пісня, яка закликає боротися і воювати не за Україну, а за московську церкву. Тобто пісенька закликає воювати на боці ворога проти України. Хіба такі слова мають іти з вуст священнослужителя? Хіба не до смирення він повинен закликати і першим подавати приклад такого смирення? Бо, “якщо тебе вдарили у одну щоку – підстав другу”. Але ж ні. У пісеньці “артисти і кадебісти у рясах” закликають до боротьби проти української влади, яка воює із московськими загарбниками. Хоча, хіба може московська церква захищати інтереси України, якщо її шеф кирило благословляє війну проти України? Звичайно, ні! А тепер ще кілька слів на тему: для чого це потрібно і кому вигідно. Як нам відомо, хор православних московських піонерів із гастролями виступив уже у кількох місцях, зокрема і в Приборжавському жіночому монастирі Серафима Саровського. Для чого це потрібно? Керівник хору-підрозділу ворожого пропагандистського війська провів огляд володінь та активізував підлеглих. Адже путіноїди розпочали у світі новий етап війни проти України. Номер із переслідуванням за мову не пройшов, то тепер вони хочуть переконати світ, шо в Україні переслідують людей за віру. Тобто, православних московського патріархату гноблять. А оскільки ніяких переслідувань за віру нема, то треба їх спровокувати. Пісенька про Онуфрія створена саме для цього. Гастролі хору теж проводяться з цією метою.
Дуже вигідно нашим ворогам створити образ церкви-страдниці. Але світ далеко не такий дурний, як здається короткозорим ізза кремлівської стіни. Московська церква в Україні має проблеми через попів-наводчиків, попів-колаборантів, попів, які перетворили монастирі на склади зброї для окупантів, через попів, які прихистили і покривають содомітів, через попів, які відмовляються відспівувати загиблих Героїв, через попів, які не називають ворога ворогом, які жодного разу не допомогли вимушеним переселенцям… Наші люди все бачать. Але якщо чогось і не побачать, то відчувають і знають, що за свої гріхи відповість колись кожен. Наш народ не сприйняв пісеньки про Онуфрія ще і тому, що, маючи ідеальний музичний слух, люди під лицемірною вивіскою “батько наш Онуфрій” почули “батько наш кирило і москва нам мати…” Ось такі невеселі та далеко не святкові роздуми у професійного поета-пісняра викликав хор “піонерів-колаборантів”.
Будівництво нового храму ПЦУ додавцями, бо дехто не реєструє земельні наділи, щоб не платити податок. А це ж прибутки громади. Вони й так зміліли, бо багато жителів втратили роботу… З відвідувачем Анатолієм у старости розмова про побут у Центрі розміщення переселенців. Під нього біженцям із прифронтових територій віддали другий поверх амбулаторії сімейної медицини. Тепер там 52 переселенці – дорослі й діти. Ще майже сотня мешкає по сільських хатах. – Війна, турбота про тих, хто на фронті, підтримка переселенців, турбота, щоб жителі села мали хоч якусь роботу, могли утримувати свої сім’ї – такі наші пріоритети, – підсумовує староста.
Час квапить У центрі Старої Жадови, поруч з невеликою церквицею Святої Трійці, де віряни Православної церкви України моляться за якнайшвидший мир в Україні, виростає монументальна споруда нового храму. Стіни вже вимощено, майстри з Івано-Франківщини беруться до викладання куполів. А потім – внутрішні роботи, які так само вимагають фінансів і часу. – Війна забирає кошти, які збирають люди. Але роботи не припиняються. Більшість долучається грошима, дехто бере участь посильною працею. Допомагає й Митрополит Епіфаній, – каже прихожанин Ілля Савчук. У селі, що є малою батьківщиною Митрополита, мусить бути гідний Православної церкви України храм, не раз доводилося чути від жителів Старої Жадови. Так і буде.
Духовний простір · “Хіба може московська церква захищати інтереси України, якщо її шеф кирило благословляє війну проти України? Звичайно, ні!” · с. 4сторінка оригіналу ↗ Чотири роки тому в Стамбулі, за присутності глави української держави відбулося підписання Вселенським патріархом Варфоломієм Томосу про автокефалію Православної церкви України. 6 січня 2019 року Томос вручили Митрополитові Київському і всієї України Епіфанію, а наступного дня, на Різдво, документ було доправлено в Україну. Українська церква здобула віками омріяну незалежність.
– Він був звичайним сільським хлопцем. Тихим і скромним. Як прийнято казати, смиренним. Хіба що вирізнявся серед ровесників серйозністю. Вчився добре. Любив читати. Певне, сама доля торувала для нього духовний шлях. Шкільного товариства, правда, не цурався, спілкувався з однокласниками, приходив на шкільні зустрічі. Відгукнувся на моє запрошення й обіцяв прийти на 20-річчя закінчення школи. Та в останній момент зателефонував: “Вибачте, прийти не зможу, перебуваю за кордоном. Вітання всім!”. Ми знали, що в нашого однокласника, який до того часу вже був доктором богослов’я, мав сан Митрополита, справді щось важливе, – згадує однокласниця, педагог Марина Октавіянівна Мазур.
Жадівська толерантність На території старостату, куди входять три адміністративно підпорядковані Старій Жадові села та кілька кутів, сім православних парафій. Чотири на час отримання Томосу належали до Київського патріархату, який очолював Митрополит Філарет, три, в тому числі найбільша парафія Свято-Михайлівської церкви, належали Московській православній церкві. Перехід парафій від УПЦ МП до Православної церкви України (ПЦУ) почався одразу після отримання Томосу. У Старій Жадові, на сходці в сільському Будинку культури, прийти на яку міг кожен охочий, абсолютна більшість (417 громадян) проголосували за перехід Свято-Михайлівської церкви від єпархії Української православної церкви до щойно узаконеної отриманням Томосу Православної церкви України. Є невелика деталь. У цій церкві майбутній Митрополит охрещений, сюди мама й бабуся приводили малолітнього прихожанина Сергія Думенка молитися. …Здавалося б, усе зрозуміло. Воля громади – понад усе. Та настоятель храму і агресивно налаштовані члени церковної двадцятки думку громади під різними приводами проігнорували. Перед прихильниками перепідпорядкування зачинили двері. Окрім внутрішнього замка поставили металеву штангу. Аби впустити “відступників” до храму, вимагають від них стати на коліна й публічно покаятись, – каже колишня прихожанка Олена. Принаймні щодо неї чинили саме так. – У той час я входив до церковної двадцятки. Коли висловився за перехід до ПЦУ, то був заочно, без моєї присутності, виключений з неї, – каже житель села Ілля Савчук. Прихильники ПЦУ не хочуть протистояння. Долучилися до зареєстрованої 1992 року релігійної громади церкви Святої Трійці. Приміщення невеличке, всіх охочих вмістити не може, але як уже є. Ходить сюди молитися і 65-літня мати Митрополита Віра Василівна.
Такі пріоритети Сільська староста Світлана Бажура впевнена, що жодне село Сторожинецької громади в цей важкий час не згуртувалось так міцно, як Жадова. Тривога не оминає нікого: більше ста земляків на фронті. Чимало з них – у гарячих точках. Не обходиться без поранень. Чотирьох воїнів, на превеликий жаль, провели в останню путь. Село віддає шану полеглим, люди співчувають рідним, надсилають на фронт усе необхідне. Діє громадська організація “Дорогою життя”, яка координує роботу. Неля Рибак очолила “Жіночий батальйон”, завдання якого – зігріти бійців турботою, надіслати їм з дому щось смачненьке, аби додалось сил у холодних окопах. Надсилають різноманітну випічку, соковиті котлети, придатні для тривалого зберігання тушкованки. Хтось подарував для цієї допомоги кабана, хтось – бичка. Для нас, українців, кожен день – це боротьба, праця, допомога, підтримка. Окрім звичної кухонної роботи довантажували машину, яка завтра вранці поїде на передову. До “батальйонних смаколиків” ГО “Дорогою життя” додало сухпайки, що згодяться про запас, і ми теж їх відправимо. З Богом! Тримаємо стрій!” – пише в соцмережах староста Бажура. Їй вторить членкиня жіночого “батальйону” Ірина Сабура-Тимчишин: “Вранці дехто шукав доброго знаку від веселки, хтось нарікав на дощ і ожеледицю, а наша незламна команда, незважаючи ні на що, стала в стрій, щоб наші захисники напередодні свят відчули затишок і теплоту родинного дому. Хлопці, нехай вам смакує і додає сил. А ми проситимемо Бога, щоб усі ви повернулися додому й обійняли рідних. “Жіночий батальйон” дякує незмінним помічникам, які підтримують нас від початку нашої спільної праці – Трачук Марічці, Грапп Валентині, Палагнюк Марії, Мотрюк Мар’яні, прихожанам церкви Адвентистів сьомого дня с. Стара Жадова, Попадюку Івану, Гуцуляк Тетяні, Ісар Оксані, Кушнірюк Валентині…” Сонце хилиться до заходу, а напруга в старостаті не спадає. Комусь треба отримати довідку, хтось прийшов із діловим візитом. У Яна, працівника аграрної компанії “Контінентал”, що має на території старостату аж 597 орендодавців, радісна новина: передсвяткові подарунки вихованцям місцевих шкіл вже на місці. Староста подякувала і попросила ретельно працювати з орен-
На часі · “Найганебніша властивість кожної “чорної діри” поїдати світло. Світло волі, світло правди, світло віри, світло людської гідності”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
история – это история орды, пришитая к истории Руси белыми нитками и полностью сфальсифицированная...” Сфальшували історію, сфальшували релігію. Віками чорно й криваво грішили й грішать. Тепер намагаються довести світові, що виправляти гріхи – великий гріх. І може наступити Божа кара. Бо “Россия преимущество имеет перед другими странами тем, что она напрямую управляется богом”… Отаке “Rusland uber alles”... 5 серпня 2018 року у соцмережах з’явилося повідомлення: “Остання ставка Москви: патріарх Кирило іде на крок відчаю, щоб не допустити автокефалію України. Патріарх зустрінеться з Варфоломієм, щоб обговорти “проблеми” щодо надання автокефалії Українській Церкві. Незважаючи на свару, предстоятель РПЦ спробує наприкінці серпня зустрітися з Варфоломієм. Треба думати, що московська делегація повезе до Царгороду чималі валізи з коштовностми та погрозами...” Отже, д у м а є м о! Звісно, звіриних шкур, які свого часу віз до продажного Діонісія IV московитський прицерковний шулєр, не повезуть. Не ті часи, не ті звичаї. Зараз у московитській дипломатії модний “Новичок”. Варіант психотропний. Основні уражувальні компоненти: брехня, цинічне й нагле перекручення фактів, жорстока сваволя, що ламає волю. Це щось на зразок сатанинського навіювання. ...Але знову думаю. Чому б делегації Росії, яка “...напрямую управляется богом”, не прихопити із собою дельтапланіста Пукіна, що з богами на “ти”, й не рвонути прямо у засвіти??? Чи де там сидить це загадкове “божество”, яке ними – “напрямую”... І його преосвященству Варфоломієві не ламали б душу, і світові показали б, що вони здатні чесно й справедливо відбути покаяння за всі гріхи, ними накоєні.
Наша ментальність? Чуєш, брате мiй, як перельотне, зальотне, огнiжджене на нашiй землi чорне птаство картавить над нашою долею? То ми сякi, то ми такі, а то ми зовсiм нiкудишнi. Не здатнi свою державу мати. Не можемо самi собою керувати. Завжди щось комусь виннi, завжди у “вiчному боргу” перед “визволителями”. Перед кимось маємо просити прощення. Перед кимось за щось маємо каятися. А хто буде каятися перед нами!? За те, що вся Україна упродовж столiть для українцiв була Бабиним яром? За те, що винищили удвiчi більше нашого народу, нiж маємо зараз? За те, що висмоктали з нашого люду і кров, і пiт. Здерли iз нього сiм шкур, понiвечили душу, витоптали його святинi. Хто?! Де ви, правдолюбці?.. Та й покажiть менi народ без грiхів чи без достоїнств. Святими стають лише тодi, коли вже не можуть грiшити. Наш народ “грiшив”, в основному, перед “визволителями”. Втомлювався постiйно дякувати. За те нас нарекли “лiнивими”, “тугодумами”.
На часі · “Найганебніша властивість кожної “чорної діри” поїдати світло. Світло волі, світло правди, світло віри, світло людської гідності”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Євген ДУДАР З циклу “Українці мої, українці...”
На підтанцьовках у сатани Двадцять перше століття. На планеті Земля завихрилося руйнівними буревіями. І в природі, і майже в кожному народі. Вируйновують життєві середовища, виморюють народи. Йдеться, звісно, не лише про ту стихію, що ураганами вихрить над землею, шаленіє потопами й пожежами, руйнує людські оселі, калічить і вбиває самих людей. Йдеться й про руйнівне чортовиння, що отруйним гадюччям вповзає у людські душі, затьмарює розум, придушує совість. Якщо, звичайно, в людини ще того розуму й тієї совісті хоч трохи зосталося. Якщо людина ще не перетворилася на генетично близького до неї хряка. Який своїм довгим рилом перерив усі сусідські городи. І своїм радіо-чи телехрюканням пояснює людству, що це “принужденіє к міру”... І світ, мовляв, має нарешті зрозуміти, що де чути те хрюкання, – там їхня територія і їхні життєві інтереси... Частина людей трохи підучених, особливо з теренів Західної Європи, переконує, що задля миру на Землі й гармонії між народами всі Гордієві вузли треба розв’язувати за круглими столами... Та життєва практика показує, що один круглий телепень, який возсідає десь за високим столом, може нав’язати стільки Гордієвих вузлів, що тисячі мудреців за сотнями круглих столів віками їх не розплутають. А якщо дурень не один? На початку 2018 року телеглядадач світу був “ощасливлений” феноменальним “телепеньшоу”. Таке собі – ніби звернення “високосидячого діяча” до своїх нижчесидячих. У “високосидячого” лице, як завжди – ніби “в тугій задумі”. Нижчесидячі, як інколи, – ніби освітлені прозрінням. Та коли “орателя” повело у традиційне “дипломатичне” русло “Кузькіной матєрі” й він почав демонструвати “всюдилітаючі” ракети, пригрозив світові ледь не могилою, – вибухнув рев “одобрєнія”. І світ зрозумів, що це хвороба не лише однієї персони. Бо навіть не привладна, а підвладна проста людина знає ту істину, що будь-яке смертоносне чортовиння має властивість повертатися на те місце, з якого його випустили. А від своєї персональної могили ніхто нікуди не втече. Навіть на тій території, де віками свободу й демократію “традиційно й спадково” “зберігають” по тюрмах та концтаборах. Де правду культивують лише ту, яка прислуговує тюремним сатрапам. Бо нащадки сатрапів зостаються вірними традиціям предків... Та й у світі “трохи цивілізованому”, чи на територіях, прилеглих до нього, не так вже й “свято та божо”. Іще з попередніх “освободітельних войн” зосталося чимало генетичних і політичних байстрюків. Вони за Юдин гріш продадуть своїх одноплемінців, національну честь і навіть свої держави. Бо Юдина кров національного забарвлення не має. Але ж та Юдина кров має постійне підживлення. Бо на планеті Земля, а, можливо й в усьому Всесвіті, є джерела життя і джерела смерті. Перші сприяють народженню й поширенню добра, світла, злагоди. Другі – сіють смуту, розбрат, тероризм, війни, каліцтво і смерть. Практика доводить, що “чорні діри” є не лише в галактиці, а й на землі, і навіть – у деяких людських головах. Ось “дірка” російського думського масштабу. Жиріновскій: “Ми вибіраєм нє только прєзідєнта Россії, а правітєля всєй планєти...”
А ось і сам “новообраний правітєль” Пу: “Россія прєімущество імєєт перед другімі странамі тєм, что она напрямую управляєтся богом...” Перше враження, що “правітєля” понесло. Від щастя про блискучу “операцію переізбранія”. А потім закрадається думка, що, може, чувак і має рацію. Бо Сатана – також божество. Для сатанинців. Отже “правітєлі” тих країн світу, які сповідують це “божество”, або ж байстрята гебістських “проізводітєлєй”, політичні г-орбани, спішіть на поклон. Лизніть покірно ратичку. Поцілуйте кінчик хвостика, або й... вище. Усе ж таки – “родная фєня”... На пряжках поясів гітлерівських посіпак також було самовосхваляння, що нібито з ними бог. Правда, також не конкретизувалося – який. Але життя показало, що “напряму” управляв ними Сатана. Наслідки – мільйони людських жертв, зруйновано пів Європи. І крах самої “Дойчлянд ібер аллєс”... Тобто тодішнього джерела бісівської чуми. Здавалося б, що стільки вихлюпнутого цим “джерелом” лиха мало б людство дечому навчити. Але вчаться ті, хто має розум. Совість може прокинутися у тих, у кого вона є. А якщо в голові імперська каламуть, а замість совісті – смердюче шовіністичне гнилище, – з’являється нове інфекційне джерело каламуті й зарази. І пошесть розповзається по всьому світу. Отже, “чорні діри”... Присутність такого явища у суспільстві, “політичній еліті”, а чи в окремій персоні, характеризується домінантою: дикунської безпардонності й хамства, наглого цинізму і брехні, садистської жорстокості, ну, відповідно, й фізіологічної ненависті до ворогів цього “аморального кодексу”. Отже, це мораль “чорних дір”. Клімат “чорних дір” – це атмосфера страху. Внутрішнього. Щоб “рідний раб” не задумувався над тим, чому він так злиденно існує, бо може втратити й це. І зовнішнього – що може прилетіти смертоносна “Кузькіна мать”... І зруйнувати ще й ті “блага”, у яких він живе. То ж страх і брехня – внутрішня атмосфера кожної “чорної діри”, що йменується імперією. Брехнею живуть панівні щурі. Брехні поширюють, аби жити й панувати. Брехнями вивертають мізки своїм народам і світові. Та найганебніша властивість кожної “чорної діри” поїдати світло. В усіх його проявах. Світло волі, світло правди, світло віри, світло справедливості, світло людської гідності. Наприкінці ХХ століття Україна вирвалася із “чорної діри” — Російської імперії. Але порвати остаточно оті рабські пута, якими століттями “укрощалі” наше національне й людське єство, не так просто. Тим більше, як каже російський журналіст Олександр Нєвзоров, коли: “Основний інстинкт Росії — захоплювати, давити танками, насилувати, силою приводити до “щастя і братства”. “Родичами” із цим загарбницьким плем’ям ми вже були. Хочеться побути звичайними поміркованими сусідами. Але кожен загарбник, бандюк, злодій, хоче аби все зосталося так, як він “склав історіческі”. Хоча фактично історично було так, як ідеологічний батько есесерівської імперії Карл Маркс описав у своїй праці “Разоблачение дипломатической истории ХVIII века”: “Россия, не имеющая никакого отношения к Руси, и получившая свое нынешнее название, в лучшем случае в ХVIII веке, тем не менее – нагло претендует на историческое наследие Руси, созданной на восемьсот лет раньше. Однако московская
Розповідають казочки. Що навiть землю нашу святу народ дiстав від Бога завдяки своєму лiнивству. Бо прийшов останнiм. А Всевишнiй до того все пороздавав проворнiшим. Отже, шкода йому стало українця i виділив для нього зi своїх запасiв. Тому й земля наша — райська. А ми на нiй - щось таке. Нi пришити, нi прилатати. Тому й усiм нас “шкода”. І всi бажають нам “допомогти”. У нашiй хаті порядкувати... Отакий імідж латають нам усякi паршивцi. Отаку ментальнiсть! Ми вже й самi починаємо себе ганджувати та самобичувати. Сидить паршивець на нашiй шиї, живе за нашу кровавицю і варнякає, що ми поволi рухаємося. Вони, звiсно, рухливiшi. У них – мораль сперматозоїда. Швидше встигнуги. І запліднити собою. Тому й до Бога швидше встигли. Землi вiдхопили. Тепер уже створюють мiфи, що ми на своїй землi випадковi. Аби потiм довести, що не випадковi тут вони. Ми – поганi, значить, все, що вони чинять у нашiй хаті, – хороше. I все виправдане. Наша ментальнiсть. Люде мiй славний! Як тебе затуркали! Як тебе забили! Як тебе задебілили!.. А що, якби ми хоч на коротюсiнький часовий вiдтинок стали такими, якими усяка шушваль нас вимальовує? “Лiнивi”? Добре – ми лiнивi. Тож ви, “працьовитi”, злiзьте з нашої “лiнивої” спини. I чалапкайте. Своїми клишоногими. Далеко-далеко. Звідки прийшли. Хто – за Червоне море, хто – за Уральськi гори. А хто – в аж-туди. “Мой aдрес и не дом, и не улица”. Увiчний мiраж. Або ж, коли живете на нашiй землi – працюйте на нас. А ми будемо їхати на вас... Помiняємося ролями... Не подобається? Правда? Хамовi нiколи не подобається, коли в людинi людська гіднiсть прокидається. Хам любить хребет зiгнутий. По ньому легше вилiзти на голову. А випрямлений хребет вiн уже називає “националистическим”, “антисемитским”, “антирусским” i ще казна-яким “анти”... Лише не антихамським... I вже спрацьовує хамська логіка. Не ти герой, мiй побратиме, що піднявся з рабських колiн. А вiн, хам. Який знову хоче тебе на колiна поставити. I ти, мiй добрий i гостинний народе, просякнутий надувiчливiстю i надделiкатнiстю, починаєш доводити хамовi. Де, мовляв, логіка? Серед “найкровожаднішого народу-антисеміта” у найзлачніших куточках його землі упродовж століть проживало й проживає стільки євреїв? І хамська логіка відповість. Що це не завдяки гостинності і доброті українців. А завдяки “самопожертвi євреїв”... Де ж, мовляв, логіка? На землi народу, який “зоологически ненавидит русских”, живе стiльки росiян? І той триклятий “хохол-руссконенавистник” уже й сам став “русскоязычником”. Аби його краще розуміли. І хамська логіка, по-хамськи, зауважить: “Это не благодаря гостеприимству и доброте украинцев. Это благодаря вечной самопожертве русских делать других счастливее...” Де, мовляв, логіка? У новоутворенiй своїй державi ми в першу чергу вiдкрили школи еврейські, польськi, чеськi, угорськi, румунськi. Не закрили жодної з насаджених нам росiйських. І не вiдкрили жодної української, там, де конче їх треба вiкрити. Для своїх “незрячих гречкосiїв”? А хамська логіка репетує про “насильственную украинизацию” i “ущемление национальных прав русских...” Де, мовляв, логіка? У столицi незалежної України не побачиш в продажу нi української книжки, нi українського часопису? I хамська логiка “ухмыльнется”: “Нет спроса...” Де, мовляв, логіка? У самостійнiй Українськiй державi упослідженi тi, хто страждав за цю державу по Соловках i Сибiрах. Хто гнив по криївках i тюрмах. А ті, бандюги, що за одне слово про самостiйнiсть стріляли нам у потилицю, хто садив нас у неволю i мордував нас по катiвнях, – ходять у героях, отримують престижнi пенсії. Та ще й на нас покрикують, що ми “бандити”? І хамська логіка просичить “о кровожадности бендеровцев и оуновцев”... Отакi ми, брате мiй українцю, “жорстокi”. Отакi “невдячнi”. Отака наша “человеконенавистническая” ментальнiсть. Отакі ми лiнивцi й тугодуми... 2018 рік
Чудовому, енергійному, дотепному, іронічному, саркастичному, веселому, справжньому українцю, істинному патріоту – 90 літ, осеней, зим і весен! Редакція “Слова Просвіти” вітає свого улюбленого автора і надає йому особливу, ювілейну, шпальту вибраного. Хай гостре слово і дошкульний сміх поціляють у ворожу орду і мобілізують наших бійців! Віримо, що українська Перемога не забариться! Слава Героям!
Постать · “Воскресає, як фенікс з попелу, постає великий будівничий національного буття Петро Могила”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Напередодні Дня Соборності України члени Центрального правління Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка (голова – П. Мовчан, І. Заєць, М. Голомша, Г. Філіпчук), Товариство “Україна- Світ”, первинний осередок ВУТ “Просвіта” Інституту педагогічної освіти та освіти дорослих ім. І. Зязюна НАПН України провели разом зі студентами та науковцями низки університетів (Чернівці, Суми, Вінниця, Київ) конференцію на тему: “Ідея Соборності в становленні Української Держави”. За широкою палітрою висловленого стосовно джерел, витоків, процесів, подій державотворення, історичних постатей, які закладали підмурівок національної державности, духовної суверенности українства, виділялися й ті будителі української ідеї, що задовго до вікопомної дати “22 січня 1919” словом і чином слугували національній справі. Серед них – Петро Могила, на честь якого 1992 року відновлена Києво-Могилянська Академія, а 1996-го (400-ліття від дня народження) був канонізований усіма автокефальними православними церквами та причислений до лику святих. І хоча це ім’я доволі знане в професійних середовищах України, Румунії, Молдови, Польщі, однак часи нинішніх воєнних лихоліть спонукають усе частіше навертатися до цієї особистості, котрою чимало зроблено для утвердження української соборної ідеї, духовної незалежности, національної культурности. Серед багатьох дослідників і знавців життєтворчости цього знакового для України діяча варто згадати і професора С. Гаєвського, який у період національно-визвольних змагань був секретарем Державної канцелярії Директорії, викладачем “Огієнківського” Кам’янець-Подільського державного українського університету, засновником і першим секретарем Київського будинку вчених, а в 1922, 1933–1934 рр. – в’язнем сталінських тюрем.
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Як єпископ Лубенський і Миргородський УАПЦ, єпископ Сіднейський, архієпископ Мельбурнський та Австралійсько-Новозеландський УАПЦ, багато років провадив Служби Божі на вшанування замучених в Україні, щоби світ дізнався про трагедію українського народу. Серед багатьох його творчих розвідок особливий інтерес представляє видання 1947 року під назвою “Заповіт Петра Могили”. Причому назва видавництва цієї української спадщини ним означена дуже промовисто – “На чужині”. У “Вступній розправі” (передмові), присвяченій 300-літтю смерті видатного українського діяча ХVІІ століття, вже самим епіграфом “О, земле! Велетнів роди!” закладено сутнісне ставлення до життєвих діянь Петра Могили. Хоча автор (єпископ Сильвестр) заради об’єктивности дає тлумачення двох версій усталених оцінок, які домінували в тодішньому українському середовищі. Перша: Петро Могила як “великий будівничий, гарячий соборник, учений-реформатор, натхненний патріот”. Друга: “Митрополит Петро Могила, як чужинець, не міг бути українським патріотом. Його чинність не була просякнута національним духом”. Одначе, як для автора, так і для більшості з нас, суголосною є перша світоглядна позиція у ставленні до цього Просвітника, унікального в своїй одержимій і жертовній праці на благо українського народу. Очевидно, раціональним і правдивим є підхід професора Гаєвського, який дає обожнювачам, прихильникам та критикам єдину пораду – “говорити до людей фактами та документами”. Мабуть, саме з цих міркувань та орієнтацій зазначається, що найбільш вагомим доказом духовної високості Його справ, зокрема митрополичої діяльності впродовж 14 років (як Архиєпископа-Митрополита Київського, Галицького і всієї Руси), є складений ним Заповіт – “урочиста пісня всеохоплювальної любові” до свого (українського) народу. Хоча цим формальним духовним саном далеко не обмежувалася його значимість для суспільного життя, зважаючи передусім на політичні, національно-культурні чинники впливу Петра Могили на оточуючий світ. Найбільш “небайдужими” до цієї постаті, за своєю варварською традицією загарбувати і красти, були московити. Поцупивши з України її історію, культуру, мистецтво, церкву, вони перетворювали на “рузьких” і всіх її визначних діячів з найдавніших часів. Так, у московському виданні (“Энциклопедия православной святости”, 1997, Т. 2) Нестор Літописець є ніхто інший, аніж той, хто написав “историю Руси” (чит. росії) та вчинив головний подвиг – заклав основи “для русского летописания”. А щодо славного київського митрополита Іларіона ХІ століття радянська енциклопедична “наука” стверджувала: “Иларион, др. рус. писатель, первый киевский митрополит из русских с 1051 г.” (СЭС, 1982). Та й сам М. Костомарів у своїй багатотомній академічній роботі “Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей” (1874) зараховує київського митрополита Петра Могилу до визначних діячів росії. Такою була ментальність, національна свідомість навіть у визначних представників українства. Причому для самих московитів поняття “руський”, “київський” щодо українців ототожнювався не інакше, як вроджений чи підданий московець (росіянин). Бо не маючи свого власного культурного доробку, тоталітарний кочовий улус загарбував, привласнював все чуже, передовсім українське. Як зазначав І. Огієнко, “на москві на науку завше поглядали скоса, вважали її за діаволів плід”. Дикість і безграмотність панувала по всій московії. Показово, що навіть священники їхні не вміли ні читати, ні писати. На Стоглавому московському соборі (1551) постановили, що хоча б висвячені попи “грамоти вміли”, не сподіваючись, що це можна здійснити. Бо “учится им негде”. “Навіть у ХVІІ ст., – пише Огієнко в “Українській культурі”, – москва животіла в темноті, а на науку дивились, як на “порождєніє исконного врага”. На всю росію була тільки одна церковна друкарня. А ті, кому все-таки (як освіченим людям) вдавалося дістатися московії, зазнавали жорстоких переслідувань. Так, відомий Максим Грек, маючи високу західну освіченість, одразу потрапив на росії не в освітній заклад (яких не існувало), а у в’язницю, просидівши там понад 20 років. Усі здібні молоді люди, які виривалися за межі цієї суцільної тюрми, там і залишалися. Коли Борис Годунов направив за кордон для навчання 30 московитів, то повернувся тільки один. Цю несусвітню темноту описано їхнім академіком Пипіним (на поч. ХХ ст.), який стверджував, що справжньої школи в москві ніколи не було, і там не знали, що це таке. Петро Могила, бачивши таку безпросвітність московського “сусіда”, 1640 року запропонував царю михайлі запровадити хоча б якусь науку, пообіцявши в цю глухомань навіть направити з Києва та України підготовлених учителів, одначе ординський очільник так і не втямив, що до чого. Не вдалося цього зробити трохи раніше і грецьким митрополиту Феофану та архімандриту Венедикту, оскільки тоді на москві “ще не розуміли навіть самого слова вчитель”. Водночас в Україні багато європейських народів “заглядали” у вікна братських шкіл, колегіумів, щоби вчитися розуму. Бо навіть видатний Ян Коменський, творячи свою “Велику дидактику”, опирався на досвід української освіченості. Цією дещо надмірною фактологічною деталізацією минувшини хочеться сьогодні вкотре нагадати цьому “глубінному народу”, їхнім кровожерним “поводирям”, які ввірвалися “асвабаждать” українців, щоби вони оглянулися й колись, можливо, все-таки усвідомили, “откуда есть пошла московская моква”; де знаходився центр науки, культури, освіти, а де – “упрямый застой, нравственноє одичаніє и ожесточеніє” (акад. Пипін); щоби, нарешті, уяснили, що їхній шлях в “європеїзацію” проходив через українізацію (Трубецький). Однак навчили на свою біду. Адже жодна освіта згодом не допомогла московитам стати людьми, ніщо не зуміло вичистити їхнє нутро від ординської пихатості, людиноненависництва, українофобії, імперської здичавілості. Нічого не вийшло з того, що для “окультурювання” московії наші земляки-українці, як писав Огієнко, “почали сунути в москву за ласощі та за прихоті мирськії, де їм давали великі посади”. Славинецький, Сатановський, Полоцький, Туптало (Ростовський), Яворський, Прокопович та сотні інших вчених українських мужів не спромоглися навчити “ума-розуму” ні царят, ні княжат, ні “православних” бомжат. Московський вовк все одно дивився в темну хащу. Однак утікав туди не заради дикої волі, а заради хижої сваволі. Вже тоді, в часи Петра Могили, московити люто воювали проти освіченості й світла знань, коли почали (1627) спалювати (цар михаїл та його батько “патріарх” філарет-федор) всі українські книги. Ця варварська звичка нищити все українське передавалась через покоління. Вона вкоренилася на побутовому, державному, церковному рівнях. Існували заборони синоду й уряду на друкування українських книжок. Недарма через 200 років (1847) після смерті Могили в Україні була надрукована лише одна книга. Змінювалися післямогилянські часи й політичні режими, методи і форми українофобії, але усталеною зберігалася традиція нищення українськості. Бо навіть призабуті нами пожежі “при загадкових обставинах”
(60-70-ті роки ХХ століття) у секторах україністики (бібліотека АН України, музеї “Софії Київської”, Видубицького монастиря, Успенської церкви, музей українського мистецтва у Львові та інших містах) були цим же “ликом шиті”. А нинішня війна ординської московії є черговим, найстрашнішим геноцидним актом україновбивства та культуровбивства ХХІ століття. Людство мало б здригнутися від рашистського канібалізму тільки від єдиного факту – московські нацисти в результаті агресії вже зруйнували 3126 закладів освіти, 424 знищено повністю… На тлі сказаного в Заповіті Петром Могилою особливо відчутним стає той (не)етичний стан, в якому опинився світ через чотири століття. Антигуманним, варварським, людоїдським, незважаючи на технологічний “прогрес”. А ще – безвольним, боязким, коли здичавілу істоту, якою є нинішня ерефія, не воліють вчасно поставити в стійло. Проте життя не зупиняється. Людство завжди потребуватиме моральних орієнтирів, щоб вижити, відродитися, розвиватися. Цього потребує, особливо нині, Україна. І як прикро, коли в нашому суспільному просторі за весь період відновленої Незалежности українці продовжували культивувати, “вшановувати”, терпіти насильників, україноненависників, сатрапів на кшталт єкатєрін, лєніних-сталіних, суворових-жукових, столипіних-дзержинських, а не ідеали Петра Могили, Івана Огієнка чи Василя Стуса. Адже всім мусить бути, нарешті, зрозумілим доконаний факт, який розділяє нас цивілізаційно, світоглядно, морально, культурно. Сьогодні ті, хто є підтримувачами і попихачами царсько-більшовицько-путінського “рузькомірства”, зносять пам’ятники Тарасу Шевченку (як це сталося нещодавно в окупованому Мелітополі); знищують українські університети, школи, бібліотеки, музеї; спалюють (як середньовічні інквізитори) книги, забороняють все, що нагадує про національну історію, культуру; вбивають за українську мову, церкву. Саме на тлі цього нечуваного варварства воскресає, як фенікс з попелу, постає великий будівничий національного буття Петро Могила. Згадуємо про нього не тому, що в січневий день він завершив свій земний шлях (1647), а передусім для того, щоби напуватися прикладом його земного життя, коли у важкі часи бездержавності він вірою, правдою, самопожертвою служив українському народу, не продавшись чужинцям, як це сталося пізніше з “яворськими-прокоповичами”. Заповітні слова Могили: “У святій вірі, в котрій народився, виховався,
Постать · “Донині Петро Могила залишається достатньо непізнанною і навіть суперечливою постаттю в українській історії”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
достоїнство Митрополитанське маю, хочу стати перед Маєстат Господа моєго” варто трактувати не тільки в межах духовно-теологічної константи, а й увійти в його мирську орбіту, де він залишався “вірним” традиції, культурі, староукраїнській мові, національній пам’яті рідного йому народу. Це той унікальний випадок, коли Словом творився такий же благородний Чин. Він свято оберігав витоки української історії, називаючи північного “сусіда” відповідно: московщина, москвин, московський, москаль, а до України вживав ще не потурену зайдами, давню українську назву Русь. Ревниво дбав про духовні джерела українців, відбудовуючи зруйновану Софію Київську, розкопав руїни Десятинної церкви, знайшов і вшанував останки Володимира Великого. Лише на Волині побудував за короткий проміжок часу понад десяток монастирів зі школами, бібліотеками, шпиталями. Своїми діяннями, духовними чеснотами він заслужив по справжньому не тільки ймення “будівничого”, а й “соборника”. Оскільки духовну соборність він зміцнював тим, що опікувався будівництвом шкіл, храмів, монастирів по всій Україні, створивши струнку систему народно-представницької діяльності, зіткану з усіх станів українства, з найширшою географією формування мережі духовно-просвітницьких центрів. У Заповіті він наголошував на турботі всіх і допомозі всім землям українського народу – від Угорників, Крехова, Гощі, Вінниці, Кременця (на Заході) до Мгару і Густині (на Сході), включно з Київськими церквами, школами, монастирями та шпиталями, Межигір’ям, Тригір’ям, Скитом, Київською Колегією, Печерським монастирем. А всі свої гроші готівкою, вина та меди, срібло та золото, будівлі, табуни коней, отари овець та худоби, всіляку утварь заповідав віддати на їхнє утримання, для заснування шкіл і виховання дітей. У цьому короткому посилі формується одразу кілька етичних, громадянських, педагогічних, політичних парадигм. Найперше, Петро Могила своєю життєтворчістю, прагненням об’єднати розділене чужинськими державами, церквами українство в природню єдинородність, уже тоді закладав підмурівок у майбутній величний клич Нації – “від Сяну до Дону!” По-друге, як ніхто інший, уже в ті часи Могила усвідомлював значущість того найсильнішого скріпу, який називався соборністю духу, виховуючи занедбаний народ освітою та наукою, будуючи школи, колегіуми та храми, перекладаючи староукраїнською мовою “Учительне Євангеліє”, спалене 1627 року московитами, прагнучи сотворити Київський Патріархат та відновлюючи силу єдиної Володимирівської Церкви. По-третє, блискучий інтелектуал, випускник Сорбонського університету, вважав найвищим для себе пріоритетом і обов’язком надання народу освіти, науки, доброго виховання, поставивши якості служіння ідеї української справи, хисту, благодіяння на найвищий щабель суспільної моралі. Не перебільшую, але його життєпис у цій сфері діяльності слугував для майбутніх Просвітників, Педагогів вибудові ціннісної моделі такої Школи,
яка ввібрала в себе найбільш суспільно значимі загальнолюдські й національні характеристики: а) “після хліба найважливішою є школа”; б) “школа є добротною, інтелектуальною, духовною, національною”. По-четверте, як великий Просвітитель свого часу, він зумів своєю непогамованою жертовністю служити українському народу, доброчинністю й вірністю вивершити розуміння біблейських істин на постамент людської і Божої шани. Бо, читаючи Євангелію від Св. Марка, усвідомлюєш, наскільки Могила зумів якісно змінити своїм Чином світогляд багатого, освіченого та вихованого юнака, що змалку дотримувався всіх Заповідей Божих, однак не спромігся виконати єдине прохання Ісуса: “розпродай, що маєш, та вбогим роздай”. Юнак, засмутившись, зажурившись, не зумів це виконати та отримав праведне Слово Христа: “Верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Божеє Царство ввійти!” Могила, поборовши цю сиву людську слабкість, не поклавши надію життя на багатство, а віддав її любові до народу, сотворивши яскраву сторінку в українській історії, замінивши приватний інтерес суспільним благом. Зерно відданости народу, кинуте Духівником у живильний український ґрунт, проросло добрим плодом. Тисячі подібних благородних прикладів опісля народилися серед славних синів і доньок українського народу. Один із таких – видатний Євген Чикаленко, про якого академік Сергій Єфремов написав у день його смерті (1929): “…образ Євгенія Харламповича з його практичністю і глибоким, органічним ідеалізмом заставляв цю людину любити справу “не тільки до глибини душі, але й до глибини кишені”. (Чикаленко Є. Твори. Т. 1. “Рада”. К. 2003). Не менш захоплююче можна говорити в цьому контексті і про волонтерство багатьох українців, які ось уже який рік російської агресії одержимі жертовністю не тільки свого серця, віддаючи і працюючи задля перемоги, але й часто ризикують найдорожчим – своїм життям. Оця тяглість творення суспільного блага для свого Народу, України продовжує жити в багатьох поколіннях. Благородні справи Могили помножилися новими благочинними, шляхетними справами, патріотичністю. Без галасу, пози, декорацій, за І. Франком, який не сприймав зовнішньої пихатості: “Бо твій патріотизм – / Празнична одежина, / А мій – це труд важкий”. Патріотизм для Петра Могили проявлявся не лише в любові до свого народу, в почуттях обов’язку перед ним, а й у відданій і безкорисній праці та боротьбі заради його кращої долі. Нарешті, п’яте. З двох доріг, на яких міг торувати свою долю цей великий Просвітник української історії (одна пролягала через іспит на вірність, інша (найлегша) – через зраду, яка щедро оплачувалася), він вибрав першу, не зрадивши, не подавшись наймитувати за добрий харч, не обслуговуючи будь-яких сюзеренів від чужинства. Хоча й донині Петро Могила залишається достатньо непізнанною і навіть суперечливою постаттю в українській історії. Можна знайти чимало полярних оцінок щодо цієї непересічної Особистості. Тому нащадкам заради збереження шансів правдивого пізнання слід керуватися не тільки доконаними фактами, а й намагатися обирати для цього сутнісні критерії. А вони існували в українському середовищі вже тоді, в ХVІІ столітті, в якому вирувала Хмельниччина і розпочиналася коротка, але славна ера Івана Мазепи. Пригадується малознаний твір Івана Мазепи “Думи” (1685), написаний майже через сорок років після смерті Митрополита Могили та за два роки до обрання Мазепи гетьманом. У ньому міститься найважливіша ознака – чеснота, яка сповна обрамлює людську сутність, імператив, по якому історія оцінює діяча, духовного провідника такого ґатунку, як Петро Могила. У “Думах” ніби перегукується все те, чим жив, про що мріяв та кого і за що осуджував народний просвітитель. Жалься, Боже, України, Що не вкупі має сини! Єдин живет із погани, Кличе: “Сюди, Отамани!…”
Другий ляхам за грош служить, Третій Москві юж голдуєт І їй вірно услугуєт. Наведений текст слугує своєрідним мірилом честі і правди. І варто визнати, що Могила в тих надскладних умовах витримав іспит на право називатися духовим провідником українського народу, не зрадивши його вірі і традиції, не ставши запопадливим слугою поганських чужинців. Очевидно, що московські імперці ніколи не нищили творіння тих, хто був і є їхнім “угодником”. Ця інквізиторська традиція зберігається і донині. Служок і запроданців не чіпають. Скажімо, за українофобську єресь нинішніх “табачнико'толочкознавців” та “бузино'корніловців” путіністи лише “благословляють”. Однак таким для них не став Петро Могила. Тому коли навіть через більш ніж сорок років після смерті Митрополита московський собор проголошує “сугубу, трегубу, многогубу” анафему (1690) на книги вчених Києво- Могилянської Академії, то серед когорти “неугодників” (Ставровецький, Баранович, Галятовський, Славинецький, Радивиловський) був і неупокорений Петро Могила. Мабуть, та незбагненна емоція невдовзі народженого українського серця 25-річного юнака (будучи під час Хотинської битви в польському військовому легіоні) була викликана вражаючою козацькою силою і відвагою, що остаточно спричинила рішучий вибір – служити українському народу. Очевидно, що цьому передували також події, які не могли пройти повз уваги освіченого й доброчесного Петра Могили – творення в Україні братств під орудою П. Сагайдачного і запорізького козацтва; блискучі переможні походи козаків на москву 1618 року; високодостойна просвітницька і благодійна діяльність Галшки Гулевичівни; висвята Константинополем Київської ієрархії 1620 року. Необмосковлений, неокатоличний, необусурманений, жертовний, відданий українській справі, поборник духовної соборності українства. Таким постає для наших сучасників Петро Могила – захисник і творець української культури, духовності, який, незважаючи на бездержавний статус національного існування українства, успішно продовжував конкурувати з агресивною і дикою московщиною. Московитський професор Архангельський на початку ХХ століття в своїх лекціях з історії літератури визнавав, що москва з ХV століття живе “чужим добром”, вона не тільки в ХІV, але й в ХV століттях стоїть незрівнянно нижче Києва ХІІ століття щодо літератури, тобто “Київ випереджав своєю культурою москву на цілих три століття”. Про розвиток нашої культури в першій половині ХVІІ століття пише також І. Огієнко: “це вік нашого письменства, культури, української науки. Київ став їх Афинами, Парижем, “розумною головою”. За тодішніми спостереженнями іноземця Павла Алепського, українці “кохаються в науках, є знавцями риторики, логіки і всякої філософії”. І на сторожі цього національного багатства стояв Петро Могила, будучи її творцем, оборонцем і духовним об’єднувачем Українського Народу, заклавши надійні підвалини нашої Державности, Ідентичности, щоб “Моя соборна Україна Знов стрічала день новий!”
Книжка в газеті · “Неволю, як війну, не можна розповісти, не можна осягнуть і зрозуміть її. Не можна пояснить загасле рідне місто, таке немов своє, а люди в нім чужі.”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Окупація Неволю, як війну, не можна розповісти, не можна осягнуть і зрозуміть її. Не можна пояснить загасле рідне місто, – таке немов своє, а люди в нім чужі. У ньому дні такі безбарвно-млосно схожі – провали між дощів – сумні сни бабака. У ньому, як бабак, завжди ти на сторожі. У нім своя рука, мов не своя рука. Отямишся на мить – не осягаєш: “Де я?!” Здається, що ось-ось ця смеркла тиша вб’є самітника-тебе між небом і землею: й душа теж не твоя і серце не твоє. Життя в нім – небуття між “нині” і між “прісно” зі страхом на межі, як танець на ножі. У нім чуття лихі, передчуття зловісні. Й щомиті тонеш тут в олжі, в іржі, в імжі. Що мало квітнуть в нім теж нині не розквітло: притомності душі ніщо не додає. Здається, що в тобі хтось Боже вимкнув світло: усе твоє єство, неначе не твоє. Наснажує не страх – наснага твоя лють, й злютовуєш себе, розвіяного в дим, щоденно з тих “дрібниць”, що якось дозволяють ще відчувать себе, на зло біді, живим.
Палітра темноти Таке воно, буття, мов камуфляж, плямисте… В картатості глибин жаха його дно ще й… Чіпляюся чуттям за світлі плями міста, за темні плями днів, за латки злих ночей. Несу злі кольори, зігнувшись од поклажі, за сніжний Перевал, де вогняна Межа… Неволя розповзлась, мов кров на камуфляжі, і все то – наша кров: як ртуть, стекла чужа у чорний бруд калюж, у болота зелені. Топчу відтінків тло. Топчу мінливий сніг. Надіюсь: “Воля там, за палевим!” Але – ні: там знов погарищ пал і сірий пил доріг. Надіюсь: “Воля там, за мревом пурпуровим!” А там – юга, юга, така, що хоч топись. Й коричнева пурга кошлаті хмурить брови. І сірістю стекла знов непроглядна вись. Я падаю. Собі хриплю я: “Піднімись ти!” Й палітра темноти в “ніде” мене гойда… Таке воно буття, мов камуфляж, плямисте. Така вона, війна. Така вона, біда.
У болю багато імен… У болю багато імен, у болю багато прізвищ. Біль кров’ю не сточиш із вен. Біль птахом не пустиш крізь вись. У болю багато очей й хрипких голосів багато. У болю багато ще й ненависті. Не вблагати людський і найменший біль. Іти полем болю грузько. Біль легко знаходить ціль й серця розбива на друзки. Біль рушить доми й роди. Біль гасить міста і села. За болем прийшла сюди, в рай болісний, смерть весела. У смерті коса коса і шкапа крива у неї. Червона тепер роса. Гарячі тепер інеї. Я Вічності чую клич. Я чую як Бог наш плаче. У болю багато облич. І всі вони – мої наче…
*** Й не бачили, що засів геть посох, що не зійшло зерна і половини. І от уже, як та вода в пісок, втає в нову руїну Україна. Всім раптом захотілося пасок й серед зими рясних клечань на стіни. Й не бачили, що засів геть посох, що не зійшло зерна і половини.
“Ще скільки ж нам затягувать пасок?! – старці горлали. – Дайте хліб й дивини!” Й ті, що жили в ім’я Отця і Сина, забули теж, що лиш любов – є Бог. Й не бачили, що засів геть посох.
Петрович Петровичу й хліба не їсти – була би робота в саду. Пропав його син десь без вісти… Бідака бідує біду – ізранку на зжовклі дерева він молиться мовчки щодня. З ним і говорити даремно: то наче іти навмання. Петрович посивів нівроку. Зітхає: “Все збердилось от… І наші сади цього року годують чужинців-заброд. Весни уже й літа – ні сліду… Ніщо не вернути назад…” Отож, мій надійний сусіде, подбаймо про внутрішній сад, – Петрович мене помічає й платівку заводить стару: – Не годен уже до меча я, але й не в пустелі помру. В Саду моїм Сенсу і Змісту я знаю кожнісінький лист. Й синок мій не згинув без вісти, а в нім десь розтанув бог-вість…
Згадую, як пахне мирний час Згадую, як пахне мирний час. Пахне, як розкришена скоринка голубам на площі, чи на ринку, чи… на рингу, де немає нас. Захлинаюсь запахом доби у безчассі десь, скраєчку мапи: мир несуть не всякі голуби і, на жаль, таки й не всякі Папи. Пахне, як неторкана вода на Ірпінськім призабутім плесі, – як тоді, коли біда й орда ще не зруйнували наші весі. Пахне, як іще не згіркла сіль і не згіркла синь, й не згіркла віра там, де й нам ще вистачало сил буть Людьми – не зневажати миру. Пахне так, як в юності колись трави після довгої розлуки, де з Любов’ю ми гойдали вись і штормили любисткові луки – де дітей народжували вдвох, так “безстидно” мінячись од сапу, і де батько – лише Тато й Бог, і де хліб – єдино справжній Папа.
Чекати важко Чекати важко… Неймовірно важко. А ти чекай, як поле жде весни: неначе – ні вини і ні війни – є лиш надія, срібнокрила пташка, що прилетить із тої сторони, де і любов, і пісня ще доречні, де мир і лад, де тиша й гладь, де речі, де рани й правда, не важкі – такі ж, як сни. Безрадісно од квітнучих не-мальв? Безпросвітно од радісних не-подруг? А ти чини свій повсякчасний подвиг так, ніби в тебе й вибору нема. Ти ждеш того, хто невідомо де й… Але терпи, не плач так, ніби – ось він! Він вернеться у журавлину осінь, в совину ніч, або в чаїний день.
Мед істини і сухарі тривог тоді ти й подаси йому до чаю. “Тією-Яку-Дав-Насправді-Бог тебе одну однині величаю”, – він скаже, біль стираючи з чола. І смерті тінь його покине очі. І вмерти він не зможе й не захоче ніколи більше… Лише б ти була.
Усюди осінь. І душа заклякла…
Донечці Усюди осінь. І душа заклякла. Усюди сум – гарячий падолист. І овиди війни уже поблякли знов од туманів (серце, подивись). Не віриться й на дотик, що все є це – тужливий день і небо – як нуга: в реальності нікому не сміється, реальність ця тому й не дорога. Колись-колись (ще звучним був тоді я), тут й зорі зависали на крилі. А зараз… дощ і жовтень, і надія (чиясь) бредуть, обнявшись, по ріллі, пливкій, як суть, безмежній, як скорбота. Здається, світ мій скинувся й зомлів, рахуючи “прильоти” і “прольоти” ракет крилатих, а не журавлів. Ох, доле-доле, заблукала десь ти! Можливо там, де час – не епілог, де поживають ще премудрі ести, котрі секрети знають перемог, тому і не спішать нікуди й досі. Й мені б майнути, Господи, в таку нелякану і не лякливу “О, синь!”, де ще літає доня… на листку…
Прощання з Вітчизною (начуте із вітру горючого…) Пребудь, Вітчизно! Це твої поля нас підвели, й закликали до бою! Ми ідемо, освячені тобою, туди, вже не вернутись звідкіля. Вдивися наостанку в наші лиця, в такі рішучі – юні і старі. Вже отчий дім голосить, як дзвіниця… І квилять, як журавки, матері… * Прощай, Вітчизно! Нас жене не страх – гукають совість й честь у безкрай болю.
Не клянемо свою козачу долю – буття й загибель на семи вітрах. Влий в наші очі небо голубе, додай у кров огнистого розмаю! І кожен з нас учинить те, що має тобі во славу і на честь тебе. * Прощай, Вітчизно! Чорної вини із нас ніхто синам не полишає. І завтра вже все вічне і безкрає ще піднесуть над Всесвітом сини: відродимось у наших дітях знов, такі ж мрійливі, чесні і незламні! Жінки стоять, єдині і кохані… Даруй же їм надію і любов. Воскресши з небуття на їхній спів, залюбимо їх в роси і у трави… За нами – ні скорботи, ні гріхів. Наш вічний стрій – непереборна лава. * Прощай, Вітчизно! Право на життя, на щастя – ось мета наша єдина. Якщо ти – українець і людина, тобі нема в неволю вороття. А ми такі! І цей похід – наш вибір! А ми такі! Пробач наші провини ти. Не плач, що довелося нам загинути, вважай, що ми… полинули у вирій… * Прощай, Вітчизно! На оцій межі благослови нас і даруй нам віру. Настане час ще перемоги й миру. Всі орди ми понищимо чужі. Ще розцвітуть сади весінні знову. Все наше ще помножиться стократ. І там – ні правди, ні свободи і ні мови вже більше не причислимо до втрат. * Прощай, Вітчизно! Освіти нам путь. Іще минуть тривоги і негоди. Не зупиняй же нашого походу в твою пречисту, зоряну майбуть! Ми – чесна рать просвітлених прочан. Ти нас лише і після смерті визнай… Ти нас лише запам’ятай, Вітчизно! Прощай… прощай… прощай… прощай…
Тобі Війна закінчиться, тебе я обійму. І ми тоді згадаємо з тобою, нарешті справді вийшовши із бою, цю даль розорену і овиди в диму. Згадаємо, не щоб пустить сльозу, чи щоб печалі оживить проказу, – а лиш, бо споминів не збутися одразу… Можливо, я черешні привезу, яка якраз тоді ярітиме удома, в моєму місті, у моїм гучнім саду. А може, друже, й жебраком прийду, посивілим, хитаючись од втоми. Я знаю, ти за все простиш мене. А я тебе і наперед за все прощаю. Можливо, вип’ємо таки й по чарці чаю. Можливо – ні, або можливо – не. Помовчимо (бо зайво говорити, вже й зараз відучила нас війна), всі “ні” і “не” вже випивши до дна. Коли вернусь. І вернешся коли ти. Коли розвіються дими, гіркі і сірі. Й там скаже хтось із нас – чи я, чи ти: “А знаєш, варто було, що далось, пройти за Божий дар обнятися у мирі…”
Так темно, брате мій… Так темно, брате мій. Але іще – не вечір! І можна, серцем ще озвавшися на “Тьох!”, наповнити ізнов словами порожнечу, що нині огорта безмежжям багатьох. Хай “тьох!” не голосне, а соловей – підранок, тож, певно, він такі ж і рими нагука, та р’яний заспів ти все ж виболиш під ранок. Співвідчувати біль – робота не легка… А хто нам обіцяв буття легке й ледаче? А нині й поготів в цій “рідній чужині”, багато хто стражда і мало хто не плаче. Ні, плакатись не час іще тобі й мені! Всі “лікарі” втекли. Священників прогнали,
Рогозяний Дід – давній автор “Слова Просвіти”. Член НСПУ і АУП. Нині, зважаючи на ситуацію та обставини, в яких опинився поет, вимушено подаємо його добірку поезій під псевдонімом. Втім, знаємо і віримо: настане час, коли все таємне стане явним, коли всім повернуться їхні добрі імена… А сьогодні доля Рогозяного Діда – в його віршах. Читайте!
Книжка в газеті · “Ми у неволі тут пізнали ціну слова – лише життя чи смерть. А іншої й нема… Наш рукопашний бій – молитва і розмова. Хай Бог нас береже й свята земля трима”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
тих, що були СВОЇ, у невідь вороги. Нас і раніш далось оцим степам так мало… Нині ж кати взялись понищить до ноги всіх, кому думка – хрест, всіх, кому слово – зброя, всіх кому, рима – честь, а пісня – знамено. Можливо тільки ми й лишилися з тобою… Скажімо ж, брате мій, що треба і дано! Ми у неволі тут пізнали ціну слова – лише життя чи смерть. А іншої й нема… Наш рукопашний бій – молитва і розмова. Хай Бог нас береже й свята земля трима.
Відлітають осінні вітри Відлітають осінні вітри, як останні орли відлітають… Злива голки в ніч сипле згори, аж дзвенить першо-криги лита лють! Я підбором ламаю льоди. Я кляну цю негоду безкраю. Під льодами немає Води… Під льодами зла темінь аж грає… Нам ще нею брести до весни, лиш в надії на добрі новини, які, може, сотворять сини десь в окопах, у ній по коліна, десь в туманах по очі сумні. Шепочу: “Обпечи мене, Боже! Хай згорить, хай волає в огні ніч – проклята ворожка ворожа! Ще гойднутися раз на крилі б: я в цій хлябі чужинській вмираю!” Та до серця чорнозем прилип весь, як є, мого рідного краю, – край тримає, хоч справді помри, на холоднім розломі Вітчизни. Відлітають осінні вітри… Мрячно. Сумно. Безпросвітно. Грізно.
Закрили храм Закрили храм. Неначе світ закрили, крицевим саваном туманів і негод. Мов ангелам всім обламали крила. І всіх святих “пустили у розход”. Злі зайди віру “визволили” знову. Злі знайди в єресь вгибнули стару. І стогне храм, погублений за мову, притоплений в неволю і журу. “Тут доброго не дочекатись знаку, – шепоче протяг, – братчику, затям”. Зіщулилась на паперті собака, якій він був і домом, і життям… Тепер ніде їй прихистку немає. Що ж. А моїй душі і поготів. Троянда, мов розжарена, палає в передчутті тривог і холодів… А вже і двір сивіє споришами. І вже в могилки вгризлись пирії. Ні ноти істини не чуть… Ні йоти шани, не скрапне тим, хто ці святив краї… Стою. Потоптаний. Поранений. Не в сині. Та безумовно вірю в Благовіст! Бо сонце вперто осява, осіннє, й жахку троянду… і собачий хвіст…
Різдво
I буде так: Пшеницями зiйде кров, I пiзнають, яка на смак Любов. Вірю… Є. Плужник А темрява – хоч добувай, як вугіль, така ж масна і чорна, і важка… І мій забій, що зично зветься Google, насправді не гостинніший мішка до гузиря преповного задухи й мовчання пристрасного далі і небес – очей розчарування й муки слуху. А десь Господь родився. І воскрес цей світ тривог, надії і печалі. Безпросвітно так мудро навкруги! Устали тіні й подалися далі – лиш на слідах залишились сніги… Я знаю, світ переболить і звикне – вже після “завтра” піде все на лад: йому жаданіші живі і світлі вікна, ніж галогенне блимання гірлянд. Таке-от “світло темряви” уроче бува лиш за війни і на війні… Настане день – нам Бог оживить очі: повний блекаут – тільки ж у труні. Творю себе і у пітьмі. Все буде! Ісус всміхнеться ранку й сонцю знов. Устануть і підуть не тіні – Люди. Й пізнають всі – яка на смак любов. Вірю.
Я триматиму вічно тебе за руку Я триматиму вічно тебе за руку, де ти будеш й де навіть не будеш уже. Та від того хай Бог тебе убереже – хай не дасться багнету і кулі, і круку. Хай дарує Господь нам душевний спокій, щоб сприйняти могли, що не зміниш ніяк, щоб себе не згубили ні ти, ні я, хоч і стукає в душу нам братський попіл. Знаю, зла припаде аж на лихви множено, та Господь хай дарує нам мужність ще, щоби попри печаль й безнадії щем, ми змінили все те, що змінити можемо, – зупинили врага, зупинили наруг огонь, що скипається вже у пекельні вали. Й хай дарує Господь нам чуття, щоб змогли відрізнити ми перше нам дане від другого. Чуєш, братику, знову летять журавлі? Вічність воям вертає жагучі душі… Уставай. Бо пора нам у дні грядущі. Будьмо. Ти. Я. Живі. Молоді. На крилі. Й хай не дасться осколку, печалі, жалю. Якщо ж раптом свинець таки збудить розпуку, все ж триматиму вічно тебе я за руку, коли й десь-то в холодних світах відболю.
Новорічне Рік Новий. В грудях серце нове, нароковане Сковородою… Ой, тисиною кача пливе за водою, од крові рудою. Не спиняється, птаха сумна, кревно зранена ще на Майдані. І нікого вона ж не мина. Й тужні скрики її – не останні. Й небо, ніби, і те – шкереберть: ні Отця мов, ні Духа, ні Сина… Кача плине Рікою одверть, та й тисина її, як тіснина, як остання тропа поколінь, котрі йшли в небуття, мов на приступ. Кармазиново-кровна глибінь просява на юхтово-жаристу. Кача плине в жахке “навкруги”. Кача крилами жар обіймає. Променіють гарячі сніги,
там, де є вони… й там, де немає. Та і їм не спалити до тла те, що знав й переродження до я… Рік Новий. В грудях серце пала, нароковане Сковородою.
*** Про те засіла думка в голові, що завжди на осонні Божім я… ні, ми! Тож московити, схоже, і праві: завжди були ми мало росіянами – так мало, що боялися й царі нас вранці вже в державі не узріти. Ми вічні, але – вічно не старі, хоч що про нас ще, світе, говори ти! Так, ми такі довірливі, як діти… Та нас як хочеш правдою минай – ми завжди віднайдем новий Дунай, щоб Січ поставити і сад ще насадити. Ніколи нас недоля не уб’є: воскреснемо і візьмемо своє!
Contra spem spero! (Без надії сподіваюсь!)
Так! я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть, думи сумні! Леся Українка
Я вдивляюсь у далеч безкраю: сьогодення – мов прірва без дна! І надії у серці немає. Є пітьма… Є зима… Є війна… У цій лютій лункій порожнечі озиваються знов голоси. То мої рано згиблі предтечі стогнуть: “Бога за нас попроси…” І молюсь, як до того – ніколи, я за тих, що вже й нижче трави. Та снігами на зранене поле осідають мої молитви. Хіба мертвим же випросиш долі? А між ними ще й кожен – рідня… А вже й власні хвороби і болі душу й тіло терзають щодня… Не сховатись від клятої стужі! Йти куди? На “шляхах-у-майбуть” шкутильгають сліпі та байдужі, і таких же в нікуди ведуть… Але, брате, живі ми з тобою! Й поки сили дещиця ще є, варто сміло ставати до бою, варто вперто робити своє. Без надії? Та ж досить і віри, яку дав Бог тобі і мені! Я таки сподіваюся щиро перемогу добути в борні.
Мріє, не зрадь!
Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари в серце жадібне моє… Леся Українка Вже небокрай мені ледве зоріє. Мало добра. Але вдосталь біди. Та, все одно, ти не зрадь мене, мріє, – і попелищем до сонця веди! Я не здаюся ще. Я не стихаю. Хоч (бува…) жалить зневіра-змія. В мене, крім тебе, нічого немає. Ти – моя зброя і совість моя! Мріє, вже часто натхнення ляка мить. Тільки ж і в млі однини й самоти, що “не буває добра з кулаками” знаю, шепочеш-ворожиш – не ти! Будь же зі мною в цім гемонськім вирі. В полі тоді я і сам собі – рать. Тож, коли навіть вже в тебе не вірю, віруй у мене – й такого не зрадь! Досі живу лиш тобою, либонь, я. Й десь на краю цих проклятих дознач стань, моя мріє, моєю любов’ю і пригорни, або, може, оплач…
Як ти? Як ти? Де ти тепер, мій заповітний друже? Я зболіваю від жорстокості прикмет, від фактів і чуток, від зла, яке байдуже вихлюпує щодня про тебе Інтернет. Як ти? Де ти тепер, моя сумна Кохана? В яких чужих краях знов срібну тчеш журу? Ти виживи. Й живи! Без тебе так погано… Тож бережи себе. Без тебе я помру. Як ти? Де ти тепер, моя прекрасна доню? Без тебе на траву не випада й роса. У нас – вогонь і кров… І квіти всі – червоні… І небо, як булат, над нами нависа. Як ти? Де ти тепер, мій невкипілий сину? Тебе з глибин часів ще виглядає Рід. Саме від тебе жде Рід золоті новини. Я вірю: зробиш все, як слід, що слід й де слід… Як ти? Де ти тепер голосиш, Україно, за мною й усіма, що втрапили в ясир? Люби нас. Не забудь. Не відчувай провини: сумотної тебе не варті й світ, і мир. Як ти? Де ти тепер, моя мінлива доле? Мені готуєш у вселенській глибині що? Славу?! Забери! Верни привільну волю. Дай безкраями ще надихатись мені…
***
Нам не буде вже вітру: він нас не добудиться? Ми, заснулі на постілі зжовклих газет, (на яких з усіх літер муляє “Z”), навіть в снах намагаємось вимити вулиці од іржавої крові і сажі із шин, од блювотини лжі і засохлого крику… 2014 р.
Сам не знаю тепер – чому так написалося карколомного року, братове, колись. Нині передчуття незагойні збулись, відбулись, проявились і з нами зосталися. Клята “Z” перекреслила овиди всі і дзижчить, мов зміюка московської “правості”… Та ось – є ми, у всій своїй люті й красі. Й вічно ж будьмо, святі в доброті і ненависті! Так, гіркі і задимлені наші вітри. Так, холодні й жорсткі наші нинішні постілі. Але, жоден з нас, з сумом душі не мири! Й, душе, ти не здригайся, пісенна, при пострілі! Що ж, ми вже не такі молоді, як були, та такі ж непродажні й такі ж не пропащі. На чутті нам з кривавої вийти імли: очі бачать, хай, гірше, та серце – все краще… Як щеня, нині світ вже до ніг наших тулиться: відчуває – без нас і спасіння нема. Ми, коли налягає безмежна пітьма, навіть в снах намагаємось вимити вулиці од іржавої крові і сажі із шин, од блювотини лжі і засохлого крику… Переможемо. Всіх ще сягнемо вершин. Наші сила і слава – віднині й довіку.
Водохрещенська молитва Я син непереможного народу. Дай, Боже, по народженню мені – належні волю, правду, землю, воду і долю, хай гартовану в огні. Мій Отче, утоли мої печалі, мої надії вишні сохрани, тобою ж подаровані в Началі, ще до початку вічної війни. Люби мене за болі і за шрами, за сутність, що всього шукає суть. Поруш переді мною чорні брами, при входах у омріяну майбуть. Зніми всі наговори і прокльони, що вороги наврочили колись. Спаси мене від страху і полону. Згаси пророцтва, що не відбулись: мені і слави зайвої не треба, й не треба сили зайвої мені. Хай отворенне й одкровенне Небо, нуртує наді мною в вишині! Даруй мені невінчану свободу. Нехай зійде побід зоря нова. Я син непереможного народу, мені багато волі не бува. Амінь. Амінь. Амінь.
Читацьке віче · “Для українців завжди була і буде Воля – понад усе. А Воля – це Україна”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Володимир ГОНСЬКИЙ, публіцист, бард, волонтер, заслужений діяч мистецтв України
Війна з одвічним ворогом принесла нам страшне горе. Але багатьох вона нарешті отямила й вирвала з шеренг “разнощіков русского міра”, повернувши в благодатне лоно мови свого народу. Більш чи менш щиро. Той одягнув штани, та зняла кокошник, а мова яка гарна (про це якось напишу окремо)!.. Війна явила нам і екзотичну когорту останніх найзатятіших/найледачіших фанатів'“нєвсьоліравностів”, мислителів-поборників “какаяразніци”, дисидентів-оборонців власного комплексу етнічної неповноцінности. Всі вони відступили на останній плацдарм русского міра в гуманітарному тилу українства з останньою і, як їм здається, надпотужною “зброєю перемоги” – “беззаперечним, мегапереконливим супераргументом” у війні з рятівниками української мови в Україні. Вже майже 9 років ми чуємо, читаємо в найрізноманітніших суперечках щодо мови цей словесний шедевр малоросійськосовкових винахідників, який вони вкидають нам з переможним придихом, з тріумфальним витріщанням гордо-нєпоколєбімих очей і самовпевненим знаком оклику в кінці речення: “А вот на пєрєдкє ж общаютса па'русскі!!!” (кількість слів, ком і знаків оклику варіюється залежно від індивідуально-авторських чеснот суб’єктів “прєній”). І багато з нас розгублюється, не володіючи адекватною системою контраргументів. Принаймні, я на неї ще не натрапляв. Тому мушу реагувати. Мова-мовлення-мислення-творення – первні людського буття. Фундаментальні. Мегаскладні. Для того, щоб мінімально грамотно рефлексувати навколо теми мови, не достатньо бути фахівцем у сфері філології й мовознавства. Важко знайти ще таку ж багатокомпонентну науку-галактику про людське існування, яка б мала таке різноманіття взаємопроникнень в інші сфери, науки і практики, як мова: філософія, культура, медицина, політика, економіка, історія, психологія, педагогіка, соціологія, фізіологія, право… Але саме про мову у нас люблять висловлюватись найширші маси “трудящихся і отдихающихся”. Категорично й “кваліфіковано”, як про власне авто, футбол чи жінок після шостої чарки... Експерти тут всі! Отже, де нас “кидають”? Як нам відбивати подібні навколомовні атаки? Насамперед: максимально охолодіть емоції, які завжди закипають у таких суперечках. Розум любить спокій. Крик – ворог логіки. Друге. Намагаймося не принижувати опонента, якими б примітивними не були його “мнєнія”. Не слід робити ворога там, де можна зробити друга. Переконати значно важче, ніж “поставити на місце”, але спробуйте. Безнадійних дурнів значно менше, ніж банально неосвічених у цій складній і багатогранній сфері. Терпи, вдосконалюй аргументацію, спонукай мислити глибше – і воздасться! Втім, мушу визнати існування популяції унікально талановитих ліричних героїв, для яких єдиний аргумент переконання, так сказать, виходить за межі вербальности. Це відверті вороги, послідовні і агресивні бойовики русского міра, які будуть ненавидіти, шкодити завжди і всюди. Закон для них має встановити чітку схему пересторог і покарань. І пошвидше, бо самосуди назрівають… А тепер – до змісту і структури дискусії. Отже, якщо черговий “дєжурний по русскому міру” (цікава гра слів вийшла) апелює до “пєрєдка”, на якому він, скоріш за все, ніколи не був, але де, мовляв, майже всі посилено “розговарюють на русском”, не поспішайте посилати його за відомим кораблем. Найвірогідніше – це не ворог, а останній з могікан – класичний спадковий адепт “комплексу селюка”, якому (або його батькам-дідам) після переїзду в місто раптом стало “удобнєє розговарювати по' городськи”. Або ж – нащадок “дєдушкі, корєннова кієвляніна (черкащанина тощо) родом с Челябінска”. Цих нещасних ще можна врятувати. Перший етап – застосуйте максимум комунікативного мистецтва, щоб спонукати опонента послухати і зрозуміти не тільки самого себе. Це найважче, але вже половина успіху. Далі – відірвіть бідолагу з одновимірної площини його мислення і переведіть у багатовимірний простір реальности. Почніть з найпростішого, наприклад, відкрийте для нього очевидне й беззаперечне: у ЗСУ розмовляють не тільки українською й російською, а й грузинською, англійською, іспанською, польською тощо. Ну так же ж? – Та так… Наступне. Ведемо опонента далі, вмонтовуючи в паралельний, але такий же очевидний світ проблеми-явища. Наприклад, юридичний. Поцікавтеся, чи не випливає з його заяви про “русскоязичний пєрєдок”, що російськомовні і зрусифіковані громадяни України мають бути позбавлені почесного права/обов’язку захищати Вітчизну. Так? – Та наче ні… У цьому місці обов’язково похваліть, возвеличте вашого колишнього опонента, який щойно став однодумцем уже з двох позицій! Але потерпіть, ще рано пити на брудершафт. Доведіть святу справу до переможного кінця. Вирішальний етап – перетворити вчорашнього пасивного, байдужого, закомплексованого совка на гідного, гордого, активного патріота! Повірте, це можливо. Зробіть крок назустріч: погодьтеся, що там, на фронті, єдине завдання наших Святих Воїнів – і україно-, і російськомовних – звісно ж, не “вчити мову”, а бити ворога. Там, до речі, багато з них свідомо і принципово переходять (повертаються!!!) до мови свого народу. Правда ж? – Ну, опше то, да! Але тут, в тилу, на просторах рідної нам усім України, не гідно маскувати-прикривати свою байдужість і лінь спинами найвищого авторитету й Героїзму Воїнів. Тут ми маємо вести свою війну: по-перше, допомагати ЗСУ; по-друге, поборювати внутрішнього ворога. Так? – Да уж… Цей ворог – не менш підступний. Цей ворог – не той чи инший злодійкуватий політик, партія. Вони – вже наслідок. Найпідступніший наш ворог – це і є ті вади характеру багатьох українців, набуті віками колоніально-рабського становища й геноциду. Саме вони є першопричиною всіх наших бід. Так? – Получаєцця, що да… Фронти нашої боротьби – відродження національної пам’яти, гідности, патріотизму, пошани до Героїв і мучеників минулого й сьогодення; формування свідомости та світогляду Нового, сильного Українця, де ріднонаціональна мова відіграватиме належну їй роль і виконуватиме всі функції. (Знайдіть в інтернеті або в моїх книгах стару працю “Мова як чинник формування людини і нації” у двох частинах і зверніть увагу на всі фактори й 8 функцій мови. Там же – і тексти щодо впливів духовного на матеріальне, мови – на ковбасу, чести – на хліб тощо). Так? – Може й так, але нада ше подумать, почитать… Ненав’язливо і по-дружньому запросіть нового однодумця-побратима як мінімум, на пиво/каву. Але як максимум – чому б ні – на найпростішу волонтерську справу. І цілком вірогідно, що у вас з’явився найвірніший і дуже вдячний друг… Дякую, що вам цікаво, що дочитали, дорогий мій читачу. Я поділився з вами не гіпотезою чи фантазіями, а невеличкою дещицею власного наукового і практичного досвіду. Мільйонам людей, які пройшли через мене (і я через них) у процесі цього шляху, я щиро намагався угвинтити ту Україну, яку пізнав від своїх Батьків і виховників – Воїнів УПА, дисидентів, мудрої галицької/слобожанської інтелігенції 1970-80-х рр. Сцена Революції гідности, звичайно ж, – найпотужніший простір, найскладніше випробовування і найбільший успіх цього шляху. Але далеко не єдиний. Перемоги і нових звитяг на всіх фронтах нам, братики й сестрички!
Читацьке віче · “Для українців завжди була і буде Воля – понад усе. А Воля – це Україна”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Голова Дніпровського міського об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Сергій Тютюнник та письменник, журналіст Фідель Сухоніс, який очолює Дніпропетровську обласну організацію Національної спілки письменників України, ініціювали інформаційну кампанію із закликом встановити в місті Дніпрі пам’ятник Лесі Українці.
Для цього ми створили і зареєстрували відповідну петицію на сайті “Єдиної системи місцевий петицій. Дніпро”. Не так давно в місті проспект Пушкіна перейменували на проспект Лесі Українки. Є чимало фактів, що свідчать про міцні зв’язки із Січеславським краєм родини Косачів, з якої і походить Леся – Лариса Петрівна Косач. У 1910–1921 роках у тодішньому Катеринославі жила Ольга Косач- Кривинюк – молодша сестра Лесі. Ольга працювала патронажною лікаркою в Лоцманській Кам’янці – місцевості, що нині входить до сучасних меж міста Дніпра. Також Ольга та її чоловік Михайло були активними членами Катеринославської “Просвіти”. Після 1917 року вони відкрили власне видавництво для дітей, а Ольга опікувалася виданням поеми “Бояриня”, яка в радянський час взагалі не видавалася, та деяких інших цінних творів Лесі. Мати – Олена Пчілка – не раз приїздила до Катеринослава зі своїми дітьми. За її спогадами, Леся Українка ще дівчинкою разом з сестрами і братами побувала з ініціативи матері у нас на Кодацькому порозі Дніпра. Січеславська “Просвіта” закликає читачів “Слова Просвіти” підтримати нашу ініціативу – підписати петицію. Петиція – це тільки перший крок, проте надзвичайно важливий. Просвітяни та письменники Січеславщини зроблять усе від себе залежне для того, щоб пам’ятник видатній українській письменниці Лесі Українці було встановлено у місті Дніпрі.
Спеціально для тижневика “Слово Просвіти”
Читацьке віче · “Для українців завжди була і буде Воля – понад усе. А Воля – це Україна”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Сергій МЕЛЬНИЧУК, правозахисник, лавреат премії імені Олекси Гірника
Переконання провідних країн світу в лютому 2022 року про неминуче захоплення московією за три дні Києва, а за два тижні – про капітуляцію всієї України зараз продовжують обговорювати в багатьох ЗМІ, зі сподіваннями відшукати причину неадекватних висновків ключових розвідок світу. Висловлю свою окрему думку щодо цієї несподіванки. З проголошенням Незалежності України імперський шовіністичний апарат радянської окупаційної адміністрації не був усунутий від влади, а гасло – модернізація державної структури – було використано для “випуску пари” населенням, не на жарт збуреного авторитарним правлінням КПРС. Фактично імперські чиновники під гаслами демократизації та ринкової економіки, за допомогою злочинного світу, конвертували свої посадові повноваженні у майнові статки, що дозволило авторитарно-адміністративний ресурс панування змінити на сучасні технології фінансово-майнових махінацій. Тобто комуністи і бандити стали панами – панами з шовіністичною ідеологією, спрямованою на знищення основних ознак національної ідентичності титульної нації України. За всіма цими корупційними процесами в державному апараті України спостерігають розвідки різних країн світу та роблять належні висновки. Про що періодично інформує на своєму YouTube-каналі Юрій Швець (американський аналітик, колишній радянський розвідник українського походження). З таким апаратом державного управління окупація України московією була б неминучою якби українці не чинили опору безчинству постімперських можновладців аби вирватися із імперського ярма московії та розбудувати на теренах України омріяну українськими повстанцями УПА, дисидентами-шістдесятниками тощо українську соборну самостійну державу. Поразка в соціальному протесті “Україна без Кучми” 2001 року, позбавлення волі найактивніших учасників цього протесту не зламала, а, навпаки, загартувала бойовий дух українських націоналістів у боротьбі за право здобути свою суверенну національну державу. Одним із вирішальних важелів перемоги “Помаранчевої революції”, у більшій мірі, “Революції Гідності” та опору воєнній інтервенції московії у 2014 році, коли боєздатність української армії правлінням януковича була зведена майже нанівець, стала наявність добре злагоджених бойових загонів націоналістів, які усвідомлювали невідворотність війни московії з Україною і постійно проводили бойові вишколи, готуючись до збройного опору споконвічному загарбнику України – московії. Песимістичні прогнози щодо здатності “молодої держави” Україна протистояти повномасштабній імперській агресії московії ґрунтувалися цілком на адекватних розвідданих найкращих розвідок світу про тотальну інфільтрацію українського державного апарата московськими агентами ФСБ. Але провідні аналітики спецслужб розвідки не врахували такої, здавалося б, дрібнички, як фундамент, на якому після багатовікової імперської окупації Україна, наче паросток, який, тягнучись до сонця, пробивається крізь асфальт, проросла молода волелюбна українська держава. Голодомори та репресії червоного терору, організовані шовіністичними імперцями, не змогли викорінити в українцях козацькі традиції січовиків до збройного опору поневолювачам, а лише активізували вироблення народного імунітету самозбереження – самоорганізації народу до спротиву загарбникам незалежно від настрою можновладців. Після перемоги у національно-визвольній війні над московією українцям доведеться докласти надзусиль аби очистити державний апарат України від московської імперської бацили, зруйнувати імперські механізми керованого хаосу та запровадити в Україні життя за правилами, встановленими українським законодавством. Для українців завжди була і буде Воля – понад усе. А Воля – це Україна.
23 січня 2023 року
Читацьке віче · “Загальний рівень культури нації визначається тим, наскільки вона знає й оперує своїм минулим”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
зображенні французів” та ін. 1899 року виходить друга збірка – “Українські бувальщини”, що мала два розділи: “Старовинні силуети” й “Художники”. Останній склали біографічні розповіді про В. Боровиковського і Д. Левицького. Саме тут Горленко виразно підкреслив думку про естетичну обдарованість українського народу. 1903 року був присутній на відкритті пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві. Писав після цього: “Я виніс сильне враження від полтавських свят... Глибоке враження справляють галичани – вільні люди серед рабів...” Ці слова вивищують В. П. Горленка як справжнього українця! 1905 року вийшла книжка Василя Горленка “Відблиски: Замітки з словесності і мистецтва”. У ній, як писав рецензент, була “крапелька близького, рідного нам духу, українства”, стаття про І. П. Котляревського, а також “Записки Пилипа Орлика”. Кінець життя видатного дослідника-мистецтвознавця був нерадісний. У Ярошівці на нього насідали кредитори, так що мусив звертатись за допомогою до Панаса Мирного. Він не мав грошей, родини, спокою, домашнього затишку. Наприкінці 1905 року з Полтави надійшло запрошення до співпраці в новому українському часописі “Рідний край”, але Василь Петрович делікатно відмовився – не почував у собі достатніх сил для цього... Помер 26 квітня 1907 року одиноким, серед чужих людей, у петербурзькій лікарні. Василь Горленко хотів бути похований у рідному селі, і його бажання було виконано. Його поховали поруч із рідними. (За матеріалами сайту Полтавської обласної організації Національної спілки письменників).
Полтавський офіс УІНП Світлина Музею Панаса Мирного виконанні вокального гурту “Мальви”. А я на новий 2023 рік отримала цінний дарунок – книгу про рідне село і стала одною з перших її читачів. Мене запросили взяти участь у заході, і я мала можливість через платформу ZOOM спілкуватися онлайн з земляками, читати свої вірші і розповісти про українців у Польщі, про наших малят, яких у ZSK Lublin, у Центрі спіткань культурних навчає петриківському розпису майстриня, художниця Олена Коваленко. Вихід і презентація цієї унікальної книги під час війни, коли ворог не просто руйнує наші міста і села, а замислив стерти з лиця землі українців як націю, знищити нашу культуру, літературу, промисловість, науку, мистецтво — є проявом могутнього духовного спротиву, справжнім подвигом на культурному та ідеологічному фронті. Варто принагідно подякувати шляхетному спонсору цього видання, який за скромністю своєю побажав залишитися в тіні. Тож радіймо, що в цей суворий час літературний процес не спиняється, що дух наш бойовий, а наші Збройні Сили України і ми, діячі культури, – разом непереможні! Нас не зламати! Дякую усім причетним до цієї знаменної арт-події. Слава автору книги! Слава Бібліотеці ДОУНБ! Слава Україні! Все буде наша Перемога!
Читацьке віче · “Загальний рівень культури нації визначається тим, наскільки вона знає й оперує своїм минулим”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ “Згідно з Постановою Верховної Ради та з ініціативи УІНП 170-річчя від дня народження письменника, журналіста, літературного критика, мистецтвознавця, автора наукових літературознавчих праць про Тараса Шевченка і Панаса Мирного, фольклориста, публіциста, есеїста, щирого патріота України Василя Горленка (1853–1907) цьогоріч відзначається на державному рівні”, – повідомили в Полтавському офісі УІНП. “Загальний рівень культури нації визначається тим, наскільки вона знає й оперує своїм минулим, наскільки шанує тих, хто зробив внесок у розвиток матеріальної і духовної культури краю, держави в цілому; якими пріоритетами користується кожен член суспільства. До тих, хто заслуговує на нашу глибоку шану, належить і Василь Петрович Горленко. 13 січня виповнилося 170 років з дня його народження. Він залишив глибокий слід у різних сферах української духовності й культури”, – зазначила у вступному слові директорка музею Панаса Мирного Світлана Завалій. Вона закликала присутніх вивчати історію, пізнавати рідний край, шанувати тих, хто боровся і бореться за українську Україну. У конференції взяли участь наукові співробітники музею Панаса Мирного, журналісти, викладачі гуманітарних кафедр вишів Полтави, громадські діячі, працівники бібліотечної системи. Цікаво і змістовно висвітлила творчі здобутки і життєвий шлях Василя Горленка завідувачка кафедри української літератури Полтавського національного педагогічного університету, кандидатка філологічних наук Віра Мелешко. Промовці наголошували: українська культура XIX ст. не знає блискучішого есеїста за Василя Петровича Горленка. Для того часу його твори стали вершинним досягненням; українські пись-
Леся СТЕПОВИЧКА, письменниця, заслужений працівник культури України Фото Світлани УСЕНКО
Цим рядком із вірша січеславської поетеси Наталки Нікуліної названо нову, розкішно ілюстровану книгу про знамениту козацьку Петриківку, відому в усьому світі своїм унікальним художнім розписом, який у 2013 р. ЮНЕСКО оголосила нематеріальною культурною спадщиною людства. Книгу уклав відомий січеславський письменник-краєзнавець Микола Чабан (видавництво “Ліра”, Дніпро, дизайн Олександри Нечай, фото Павла Маменка). Це історична хроніка Петриківки за 250 років існування, 635 цікавих дат, віднайдених упорядником у старих джерелах. Отже, література факту. Про Петриківський феномен чути в Україні і по світах, але, головним чином, коли йдеться про Петриківський розпис. В цьому сенсі Петриківка стала арт-брендом, символом народного мистецтва України. Одним із облич України. І це прекрасно! Та допитливому письменнику Миколі Чабану було цього замало. Йому стало цікаво дізнатися самому і донести до читача ширшу інформацію про цей райцентр Дніпропетровщини, його еволюцію на основі правдивого історичного фактажу. Будучи пристрасним популяризатором украменники його доби не наважувалися вийти поза народницьку, більше того, соціалістичну ідеологію, що накладала жорстке непорушне табу на будь-яку найбезневиннішу спробу дати бодай позитивний образ українського пана, ченця, священика; Горленко ж дивився на світ поглядом певного себе об’єктивіста, котрий бачить речі такими, як вони є, а не такими, як велить мода. Цитували дослідника Валерія Шевчука про те, що Горленко прагнув “писати навіть наукові речі так, щоб читати їх було цікаво, щоб і для них віднаходити свою притаманну естетичну форму, щоб стиль писця був легкий і вибагливий, наближений до мистецького”.
Довідково. Василь Горленко походив зі старовинного козацького роду, започаткованого Лазарем Горленком. Місце народження – село Ярошівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (тепер село Українське Талалаївського району Чернігівської області). Навчався спершу в Полтавській гімназії, потім у Ніжинському ліцеї князя Безбородька. Ґрунтовні знання з французької словесності, мистецтва, філософії здобув у Сорбонні. Із Франції Горленко виніс вплив видатного теоретика літератури і мистецтва Іпполіта Тена. На початку 80-х років повернувся в Ярошівку й розпочав працювати на ниві української культури: досліджував архіви і старожитності поміщицьких маєтків, церков, монастирів, записував фольклор, співпрацював із журналами. З 1882 року він активний дописувач до журналу “Киевская старина”. Перша стаття — про кобзаря з Полтавщини І. Крюковського — поклала початок періоду літературно-етнографічної діяльності. З частих мандрівок Василь Петрович привозив багато матеріалів і вражень, які описував і надсилав до періодичних видань. У нього зав’язується листування з П. Мирним, П. Мартиновичем, Ганною Барвінок, О. Стороженком та ін. Листи Горленка є зразком витонченої епістолярної майстерності. Вишукує старі українські книжки, бере участь у панахиді по Шевченку, подовгу просиджує в бібліотеках, працює над мистецтвознавчими розвідками й перекладами французьких книжок, пише рецензії. 1898 року в Києві виходить з друку серія книжкових пам’яток “Українські пропілеї”. Тут вміщено такі розвідки, як “Батьківщина Гоголя”, “Шевченко – живописець і гравер”, “Дві поїздки з М. Костомаровим”, “Україна в
Таку назву мала наукова конференція, яку влаштували в Полтавському музеї Панаса Мирного. Захід відбувся з ініціативи Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті (УІНП).
Читацьке віче · “Загальний рівень культури нації визначається тим, наскільки вона знає й оперує своїм минулим”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
їнської історії і відомим роботоголіком, пан Микола на тривалий час занурився в архівні джерела, і опрацював, зокрема, журнал “Екатеринославские Епархиальние ведомости” за період 1872-1917 років. Завдяки цій наполегливій праці читач з подивом дізнається із нової книги М. Чабана, що Петриківка, як населений пункт посідала у ХІХ столітті шосте місце за площею і кількістю населення у величезній Катеринославській губернії. Дізнаємося про те, що тут була земська лікарня, земські лікарі, велика аптека. Що тут діяли аж чотири християнські храми (нині один), а під час Першої світової до Петриківки привозили козацьку ікону Самарської Божої Матері. Дізнаємося прізвища благодійників, які жертвували значні кошти на церкви, та багато іншого. До речі, про церкви, до яких я маю, як і до Петриківки, свій особистий сантимент, бо колись у ній народилася. Мій тато, Нестор Маркович у 1950-х роках служив у храмі Георгія Побідоносця регентом церковного хору, а мама співала у тім хорі. Наша родина жила у маленькій будівлі при цій старовинній церкві, яка ще пам’ятала зимівник Петра Калнишевського. У цій церкві священник о. Олександр мене похрестив. Народжена у Петриківці, я прожила в ній лише два рочки, і наша родина переїхала до Дніпропетровська. Так я й не встигла, на жаль, навчитися розмальовувати хати і тарелі. Зате оспівала з роками своє рідне село у циклі віршів “Зачарований світ”, а ще написала текст, який згодом став відомою “Піснею про Петриківку”. Її співає місцевий вокальний гурт “Журавочки” та інші колективи в Україні. Презентація видання відбулася на день Водохреща у читальній залі Дніпропетровської обласної універсальної наукової бібліотеки імені слов’янських первоучителів Кирила й Мефодія. Захід відкрила директорка, заслужений працівник культури України Надія Титова, модерувала журналістка Валентина Орлова. Зібралися письменники, журналісти, біженці з Донбасу, шанувальники красного слова. Виступили голова ДОО НСПУ Фідель Сухоніс, очільник обласної філії ВУТ “Просвіта” Сергій Тютюнник, в.о. декана факультету психології ДНУ Зоя Бондаренко, художник, громадський діяч із Петриківки Віталій Панко, громадський діяч Іван Дремлюга та інші достойники. Пролунала “Пісня про Петриківку” на мої слова, покладена на музику Юрієм Кутеповим, у
З блокнота письменника · “Чесноти – любов до свого краю, до людей, енергія, готовність і здатність допомогти, хто в цьому відчуває найменшу чи найбільшу потребу”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Костянтин СУШКО, м. Запоріжжя Смичко – це дівоче прізвище, а до столиці незмінного північного агресора Галя відбула в особі госпожі Бован, бо пошлюбилися сорок літ із гаком тому з Андрієм Бованом. І не де-небудь, і не коли-небудь, а під час спільного з Андрійком навчання у Вищій комсомольській школі там же, в білокам’яній. Як там опинилася? А хто тоді – а це були звитяжні шістдесяті-сімдесяті – не марив кар’єрними лаврами! Та не в якомусь там нікополі-хирсоні-запоріжжі-каховці, а щоб неодмінно в Москві. На худой конєц – Київ. Галю вабила романтика студентських загонів, непрохідних лісів, принишклої тундри, величних новобудов. Позаяк бабинська адреса значилася хіба що у свідоцтві про народження, насправді ж – “мой адрєс – Савецкій Саюз”. До того ж, перед Бабиною (як тоді уявлялося, я підкреслюю це!) не було майже ніяких зобов’язань. Мама, колишня фронтовичка, померла, коли Галі не було ще й семи, за три роки татко привів у хату мачуху, яка виявилася людиною незлою, та після восьмого класу Ушкальської середньої школи, що за п’ять кеме від Бабини, Галю відправили до школи-інтернату… Мабуть, звідти у Галі такий компанійський характер, звідти “чуття єдиної родини”, інакше до комсомолу вона не прибилася б. Власне, чи й бачила вона тоді в тому комсомолі те, що згодом, після того, коли розпався на друзки “вєлікій і нєрушимий”, беззастережно почнуть йому закидати? Ставлю запитання так, точніше, зважаюся на таке запитання, бо інакше й рядка не написав би про Галю Смичко-Бован. Ви мене зрозуміли? Незважаючи на те, що після навчання у Москві нагодилася не робота в ЦК КПРС, а – Норільськ. Ректор університету марксизму-лінінізму, голова правління Норільського міського товариства “Знання”. Не спокусили б мене ці, геть не тривіальні, рядки з Галіної біографії, якби в Бабині зразка, починаючи з року 2004-го й по цей день, Галя Смичко-Бован не була б фігурою № 1. Знов-таки, не своєю освітою та колишніми посадами, а отією, вкрай важливою – незамінною деталлю! – яскравою деталлю бабинської дійсності. Деталлю, без якої Бабина була б геть іншою. Якою саме, боюся навіть уявити…
Пишу оце й не пізнаю самого себе – такими “панегіриками” я навряд чи коли грішив. Але тут особливий… Ні, не випадок. А – і свідчення, і результат цілого, нехай буде, букету чеснот. Без жодних лапок. Чеснот, де на чільному місці (не гребуватиму пафосністю) – любов до свого краю, до рідного села, до людей, енергія, діло, готовність і здатність допомогти, хто в цьому відчуває найменшу чи найбільшу потребу. Коли Галя розповідала мені про своє буття в Норільську, про оті лекції-семінари та прийоми столичних “командіровочних”, про… і так далі, я всидіти не міг од принадного відчуття, що переді мною розгортається сюжет, досі не освоєний ніким із інженерів відомих душ. А мені як начебто ніколи. Та й чи впораюся з таким. Тож відбуваюся бодай оцими рядками. Симпатична, ставна, розумна, освічена, надзвичайно доброзичлива жінка, а того, хто поділився з нею своїм прізвищем, утримати коло себе не змогла. Либонь, того й не змогла, що була… Так, Андрійко – статний красень, ледь не голівудський актор, та все ж поруч із Галею, як мені здається, виглядав гаврашком (бабинська “версія” ховрашка). Таким сіреньким-сіреньким. Зумисне за спідницями не ганявся, але й не пропускав, коли якась, невідь з якої біди опинялася ак-к-к-курат у ліжку поруч з Андрійком. Навіть двоє синів-хлопчиків не змогли стримати невгамовного татка. І тоді Галя спробувала його зупинити. Вона Андрійка елементарно залишила. Забравши обох хлопчиків із собою. Повернувшись до Європи, а конкретно, осівши на Донбасі, микалася по гуртожитках, по приватних квартирах, працювала няньою, домогосподаркою, кухаркою.
То вже був початок нашої (державної?) незалежності, тому й повернулася на Батьківщину. Поки що не на рідні таврійські обшири, та все ж в Україну. А небавом опинилася й удома. У повному розумінні цього слова – в Бабині. Та спершу прилаштувала своїх хлопчиків. На всі свої “збереження”, які збирала-зберігала по карбованцю-рублю, придбала в Москві квартиру, де оселився старший син із дружиною. Вони у двох кімнатах, а в третій – менший брат-одинак. Велелюбний же Андрійко на той час вкушав жизнь з іншою жінкою, перебуваючи, як кажуть, “в гражданском бракє”. Наскільки це ненадійна річ, зосібна, для представника сильної статі, надто при грошах та з власною “хазою”, Андрійко переконався, коли його вразив інсульт. Чоловік майже повністю знерухомився. Хіба тільки ваговито сидів у кріслі або ж повільно-повільно пересувався квартирою. А далі… Краще про це не казати. Самі знаєте: сніданок-обід-вечеря… А потім – туалет… А ще ванна… А ще – голити, одягати… Одне слово, нова дружина спішно покинула Андрійка. Зате спільну квартиру переоформити на себе встигла. Як і всі грошики, що назаощаджувалися, лишила при собі. Куди ж Андрійкові тепер? Як куди? А двійко хопчиків, старшому з яких уже за тридцять, а меншенькому під тридцять! А законна супруженція, нехай і в статусі розведеної-залишеної, але ж – мати спільних дітей! Вони, усі трійко, – для чого? Галя на той час “освоювала” рідну Бабину. Казала мені прямо й щиро: “Після Норільська, після Донбасу, власне, після всього без Бабини себе не уявляла”. Ав Бабині, як у Бабині. Так, батькова хата, в якій мешкає менша сестра з чоловіком і сином… Так, батькова й мамина могилки на гробках… Так, щемкі спогади, яким немає кінця… А який вид на Дніпро з колишнього батьківського городу! А які ночі у травні! А яка тиша будь-якої пори року, будь-якого літа-осені-весни-зими, будь-якого дня! Упродовж останніх десяти літ ми з Галею спілкуємося доволі щільно, скільки епізодів зі свого дитинства змалювала вона мені! На пару з гачком літ молодша за мене, а розповідає про знищені плавні, мовби вони ось, перед нею. Знає, скільки хат було на найнижчій вулиці, де зараз гуляють хвилі, пам’ятає людей, які там жили, не забула, як пахла осока навесні, що оперізувала затоки, протоки й озерця, від яких лишились одні спомини. Вона безпомильно озвучує вуличні прізвиська ближніх і дальніх сусідів, викладає, хто і якою вдачею був наділений, з радістю пригадує день, коли її перша вчителька, її рідна тітка Марія Олександрівна поставила їй першу п’ятірку. Каже: “Я йшла додому, сама йшла, бо так захотіла, й мені здавалося, що все довкруж, надто – височенні старі акації – радіють вкупі зі мною. Я сказала про свою першу оцінку батькові, і він теж зрадів. А потім, не кажучи нікому й слова, пішла на гробки, й поділилася своїм успіхом із мамою…” До слова, рідної мами Галя не забувала й не забуває ніколи, і перші кілька років навчання у школі вона під час уроку раптом починала плакати. Усі, як учителі, такі учні, знали, що й до чого, і Галі дозволяли вийти з класу… Цінність Галіних спогадів у тім, що все розказане нею, відбувалося водночас із моєю наявністю у селі. З деталями, які зрозумілі мені без додаткових пояснень. То було майже наше спільне дитинствоотроцтво-юність. З огляду на дівчинку, тут – жодних поправок, навпаки, в переказі мабутньої нареченої-дружини-мами-бабусі все це набуває додаткових не лише відтінків, а й змістів. Я ж кажу, з Галею Смичко-Бован ми з дружиною заприязнилися упродовж останнього десятиліття, і зараз я збагнути не можу, як це в моїй новітній бабинській “одіссеї” зміг опинитися період без такої людини! Без посиденьок у простій, типово бабинській літній кухні за столом із дивовижно класичним бабинським борщем, із сирниками, пиріжками-млинцями-оладками, зі смаженою рибою чи картоплею. Звісно, на тлі неповторних згадок про наше давнє сільське минуле, за наявності розмов про перманентно буремне сьогодення і Бабини, й України в цілому… Звісно ж, при цьому чаркуємося, присьорбуючи пррречудовий коньяк самжене, звичайно ж, Галіного виробництва. А потім п’ємо чай у супроводі неперевершеного черешневого або малинового варення, безумовно, Галіного виготовлення. Хто Галі не знає, почувши її, може вдатись до висновку, що вона не лише не послідовна, а й якась розхристана. І не тільки в розмові, а й у вчинках. Та ось береться пані Бован за діло, і все стає на свої місця: сказано – зроблено; обіцяно – дотримано; обнадіяно – здійснено. При цьому не потрапляйте жінці під гарячу руку, коли та в діловому процесі! Продемонструєте свою неспроможність чи невдатність, тільки пір’я з вас сипатиметься. Ні, Галя не стала претендувати на батьківську хату на правах старшої дочки-сестри. Вона купила хату сусідню. А сама… Гадаєте, тільки те й робить, що насолоджується видом на Дніпро та мліє від бабинської тиші вечорами, а то й ночами? Звісно, все це є. Але – коротенькими епізодами. Між якими – догляд за тяжко хворою рідною тіткою – її першою вчителькою. Син із дружиною мешкають в Орджонікідже (Покров), а Марія Олександрівна до самої своєї смерті залишалася під опікою племінниці. (Чи знадобився досвід ректора марксистсько'ленінського університету, а навички няні у пригоді стали…). І так – упродовж кількох літ. Водночас – майже півгектарний город, кури, качки, кролі. Де знаходила й знаходить час, аби з усім цим управлятися-поратися? Галя й сама не знає. Тож тихцем-мигцем пробила 42-метрової глибини свердловину на своєму обійсті. Бо сільський водогін усе частіше став виходити з ладу. Аз берега, оточеного 20-метровими кручами, відрами води не наносиш. До того ж, споживати “каховську воду” без кип’ячіння не можна… До того ж… Одне слово – свердловина. А вода в ній!.. Я брав до міста на аналізи. Здав, куди слід, і за тиждень пообіцяли результат. Але зателефонували вже за три дні. Чоловічий голос збуджено спитав: “Де ви взяли цю воду? Ми гадали, такої уже й на світі нема. Це – диво! Нею не спрагу слід вгамовувати, а лікуватися”.
Та я знаю, що то за вода. І Галя знає. То – елементарно Дніпрова вода, якою вона була, до “каховського розливу”. Ми впізнали нашу рідну воду уже за її неповторним запахом (а кажуть, вода не пахне!), та більше – за унікальним смаком. Дніпрова вода, справді, як писав іще Геродот, солодка. Коли я спробував її, оту, що зі свердловини вперше, заплющив очі, завмер, і мені здалося, що я на нашій косі і п’ю воду з самого Дніпра навлежачки, спираючись на зігнуті руки й носаки… Тепер ця вода, рятуючись від людського свавілля, сховалася під землю, під пісок, під гальку, під каміння. У Галі вода – з підземного озера, що колись з’єднувалося з колишнім Дніпром. Так пояснили геологи. Тим часом, самотня жінка не тільки добралася до справжньої води в бабинських надрах, а й обладнала у власній оселі систему парового опалення, туалет, ванну. А як бути вдруге “розведеному-розлученому” та ще й безпомічому Андрійкові? Тримайтеся, якщо стоїте, аби не впасти: Галя знайшла свого колишнього й привезла до Бабини… Я ще застав Бована-старшого, коли він міг не тільки сам одягатися, а й виходити з хати. Повільно-повільно, з костурами обабіч, але ж виходив. І сидів у городі, у повному розуміннні лякаючи курей, щоб нічого там не клювали. (Хоч якась підмога бідолашній жінці!). А тоді гримнув другий інсульт. Цей уже надовго прикував чоловіка до ліжка. Майже ніяких рухів. А набір потреб той, що й завжди (якщо не більше…): сніданок-обід-вечеря-туалет-ванна-“перукарня”… І так далі. І “так далі” триває роки й роки. Щоправда, згодом тріньки попустило: Андрій зміг дивитися телевізор, напівсидіти-напівлежати, але все це – тільки в хаті, в одній і тій же кімнаті, упродовж двадцяти чотирьох годин на добу. Дуже прозірливі, неймовірно проникливі, гранично обізнані люди твердо вважають, що вся сіль у москальській пенсії Андрія Бована. Мовляв, через неї Галя й забрала чоловіка до себе. Пікантне зауваження. Лишень із двома обмовками. Перша: “мудрецям” геть не відомі справжні параметри забугрівської Андрієвої пенсії, і-то добре, інакше вони були б украй розчаровані. Друга: хворий чоловік стільки вимагає до себе уваги, стільки нервів, що їх не компенсувати жодними грошовими сумами. Ні в дерев’яних москвинських рублях, ні в зелених заокеанських баксах. (Про гривні вже й не кажу). Тут – інше. Оте, що “мудрецям” не збагнути повік, оскільки свого часу вони не спромоглися з’ясувати-второпати, кого ж то повернула доля Бабині в особі невисокої, приємної, вічно зайнятої жінки. То й не знають, що-то воно за людина – Галина Смичко. То кажу я: жоден із “мудрагелів” нізащо й ніколи не повернувся б до такого села, як Бабина, маючи за плечима, хоча б крихту отого життєвого стажу-досвіду, що має Галя Бован. У цьому я переконаний на всі сто, як і певен у тім, чиє прізвище ношу. Галя й “мудреці” – істоти абсолютно з різних світів. Хоча й мешкають на одній землі та під одним небом. Саме ця спільна земля й визначає багато чого. Адже всі в межах “однієї території”, до одного магазину ходять, на одну маршрутку розраховують, якщо треба потрапити до райцентру. А вона, ота колишня москвичка (так Галю поза очі кличе дехто в Бабині), що їй треба? Тож, виходить, і вона, як усі. І ставлення до неї має бути, як до всіх. Та все ж, коли за оті ж позачочі, то, можливо, й крутіше можна… Кого Бованша намагається переконати у власній безкорисливості тим, що догодувала до смерті рідну тітку, при цьому не посягнувши ні на її хату, ні на рідну батьківську? Так вона ще й сестру з усією її сім’єю під власну опіку взяла, “мудреці” аж навісніють з досади… Надто після того, як помер сестрин чоловік. Точніше, він тоді ще був живий, просто вони розвелися, оскільки пив дуже покійний Грицько. Галя й тут… Придбала Грицеві окрему хату, провела туди світло. З Грицьковою пенсією теж усе владнала.
Обговоримо · “Справжня робота – розумна людська праця. Вона була нелегка й потребувала постійної сторожі розуму”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
депутатствувала у сільській раді. Упритул до останньої знаменитої територіально-адміністративної реформи на селі. Це був справжній народний обранець. Галя займалася ремонтом доріг, роботою водогону, електропостачанням. Це, так би мовити, в офіційному, чи пак, класичному плані. Стосовно ж суто людських проблем… Бованша була вхожа в кожен дім. Спостережлива, з аналітичним складом розуму, вона може дати – й за певних обставин дає – вичерпну характеристику кожному односельцеві. Без скидань ані на вік, ані на стать, ані на родинні та приятельські стосунки. Змалює так, що в одному разі, хоч замість ікони виставляй, а в другому – краще б очі мої його (її) не бачили. Та коли припече тому або ж отому, Галя Смичиха поруч. “Бо це ж бабинці, хто ж їм поможе…”. Не тільки бабинцям із діда-прадіда. Колишнього голову сільради, вихідця з Донецьких кряжів терпіти не могла. За його… Власне, не будемо про це. Головне, що Галю обурювало: чоловік прибився до села, рятуючись від прокурорської уваги за свої “здобутки” на колишній не низькій посаді, а тут ураз став сільським головою! Та коли Костін серйозно занеміг, Галя викликала “швидку”. І поки та пробивалася до Бабини за п’ятдесят та ще й п’ять верст, зробила для хворого усе можливе з необхідного, в межах власних дилетантських лікарсько-фельдшерських пізнань. Галя “возилася” з жінкою, що поламала руку й нікуди не зверталася; регулярно провідувала іншу, лежачу, хвору; найняла машину, щоб терміново одвезти травмованого парубка до кам’янсько-дніпровської лікарні. Тим вона закуповує ліки в районній аптеці, тим клопочеться про пенсію, тим вибиває субсидії, тим організовує грошову допомогу. Зайшов якось до мене під вечір Генка Вислий. Якийсь… не те, щоб дуже засмучений, а чимось наче глибоко збентежений. Підійшов я ближче, а в Геника сльози на очах… Ось щойно набігли. – Що трапилось? Генка мазнув рукою по очах, зітхнув. – Оце, абе курив, то зараз так затягнувся б!.. Цікаво, адже не палить Геник уже років із п’ять, як не більше. А зараз не про чарку каже, а про табак. – Що, Генику, що? Генка ще раз зітхнув. Глянув на мене. – Ти представляєш, вона мені голову помила… – Хто? – Дід Піхто! Бованша, кажу ж. – Що значить, помила? – Дуже просто. Налила гарячої води у велику миску, заставила мене роздягтися до пояса… Ну й нахилився я над мискою… А вона – дєцьким милом, потім шампунню… І Генчині плечі сіпнулися в німому риданні… Випростався. Ще раз витер очі. – Оце йшов до тебе, єлє здержувався, а тут уже… Каліка я (у Геника руки не піднімаються вище плечей. – Авт.). А каліка – вона й в Африці каліка. Точно вже нікому не нужен. І звідкіль вона у нас така, ця Галя, скажи мені? Петрові Крамаренку, ще одному безсімейному бабинцеві, Бованша випрала сорочки і майки. Петрик не хотів приносити, так москвичка прийшла до нього й сама зібрала, що знайшла. Максима Громчака – цей сімейний – підстригла. Сашкові Мицику – розлученому – промила, обробила, продезинфікувала, замазала “раностопом”, придавила листочком чистотілу й забинтувала рану на руці. А скільки разів, коли я хазяйную у себе рано навесні, або пізно восени без дружини, траплялося ось таке,… – Іванови-и-ич! – лунає од воріт голос Галіної сестри Тетянки. – Ось вам Галя борщ передала. Щойно зварила. Літрова банку, я вже знаю, – пресмачнющого бабинського борщу. Зі своїм буряком, із власною капустою, з такою ж квасолею. І звісно ж, із м’ясом: свинина – з кам’янського базару або ж курятина – з власного обійстя. Щоб смакота не охолола, банка ретельно загорнута в газету ще й поставлена в целофановий пакет.
Обговоримо · “Справжня робота – розумна людська праця. Вона була нелегка й потребувала постійної сторожі розуму”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Мало їй коханого Андрійка… Що молодша Галіна сестра, народжена мачухою, має певні відхилення у психіці, зовні й не скажеш. Така ж симпатична, як і Галя, ввічлива, роботяща, лишень, як вважає старша сестра, тріньки загальмована. Але ж заміжня. О, заміжня! То й синок менший теж із відхиленнями. І теж зовні не визначиш – парубок, як парубок. Хіба до війська визнали не придатним. На роботу теж брати ніхто не спішить, куди б Славко не звертався. Знов утрутилася Галя. Але спершу оформила сестрі пенсію за віком. Хоча й мінімалка, та все ж копійка. Потім узялася за Славка. Півтора року возила по комісіях-перекомісіях, і довела-таки наявність у племінникові “відхилень”! Йому теж призначили пенсію, за інвалідністю. Крихітну таку пенсійку, але, знов-таки, – та все ж! Славко – хлопець поступливий, і по господарству дещо робити може. Точніше, міг. До того, як став зазирати у пляшку. Начебто й не з власної охоти, сільські “хлопці” навчили і привчили… Тож – знову тітка Галя. Влаштувала Славіка на базу відпочинку в одному з приазовських містечок. Місяць працює племінник… Усе добре! Другий. Третій розпочався. А якось під обід увійшов до двору, весь у синцях і без копійки в кишені. А заробляв же на базі Славік порівняно непогано. Приїхав і напився так, що почав погрожувати тітці: “Я тебе вб’ю!” Кричав увечері, а вранці зник на весь день. Десь, мабуть, о тій порі у мене обізвався мобільник. “На дроті” Галя… – Ти зараз дуже зайнятий? – А що? – Ну, я питаю… – Тобі щось треба підсобити? – Підсобити – не підсобити, а в мене свіжий борщ. Міг би й заглянути. Потихеньку дійшло: справа не в борщі. Точніше, не тільки в ньому. Хоча – на першому місці, звісно ж, ця унікальна бабинська страва. Тож нічого не розпитую… – Біжу! – Тільки дивись – не перечепись. У Галіному голосі ледь чутно бренькнула обнадійлива розважливість, значить, усе більш-менш. Тарілку борщу з куркою я спорожнив одним махом. Не відмовився й од чарки. Я – менше, а Галя ще менше. Узявсь за олів’є. Слухаю Галю, не перебиваючи, хоча й не з усім погоджуюся. Зокрема, мені не до душі, що Галя так ось… м’яко кажучи, експресивно характеризує свого племінника. Зараз характеризує, взагалі ж ходить за ним, як квочка. І курточку йому моднячу придбала, і штанці, й кросівки. А бейсболка яка! Звісно, подейкують, буцімто із секонду, та все ж! Славік такої повік би сам не придбав. Мовчу. Й не лише тому, що у відповідь почую: “А куди ж його дівати! Батька немає, мама он яка… Та й сам…” Це я все розумію і погоджуюсь, та є ще одне. Оте, куди мені свого носа пхати не слід. Бо моя заувага буде гавканням з-за рогу. Смачно розповідаючи про Славікові “художества”, Галя, нагороджувала племінника не лише передостанніми, а й геть останніми словами, ну ніяк не в стилі ексректора марксистсько-ленінського університету. Перед смерком з’явився Славік, зіжмаканий, понурий. “Вибачте, Галино Григорівно… Шо вам по хазяйству зробить?” Галя посадила племінника за стіл. Насипала борщу… Проводжаючи мене, біля воріт сказала: – Ти не здумай докоряти Славкові за його погрози. Взагалі нічого йому про це не кажи. І Тетянці теж. Нехай залишиться між нами. Тетяна – молодша Галіна сестра, Славікова мама. Нехай залишається… Я не прагнув з’ясувати, за якими чеснотами можна було б визначити наявність у Галини Смичко-Бован талантів гуманітарного напрямку, але слухаючи, та більше – спостерігаючи за її вчинками, переконуюсь у глибокій істинності твердження, що “геній – парадоксів друг”. Парадоксальнішої натури, як Галя, стрічать не випадало. Здається, років десять, якщо не більше,
Василь ТРИЛІС
Дуже популярна примовка. І таки, мабуть, правильна. Принаймнї спокуслива. Селом марять навіть ті, хто колись хоч раз побував у ньому в лїтнї канїкули. А вже хто в селї виріс, уміє все робити своїми руками – хоч курцї голову відрубати, хоч кабанчика заколоти, хоч криницю викопати, хоч хату поставити, – той взагалї Україну помислити не може інакше, як тільки країною квітучих заможних сїл. Все так, та залишається нез’ясованим, чи буде село. Подивіться на цей заголовокпримовку уважно. Він уже сам собою кричить, що є великі сумнїви. І щодалї більші. Бо підкріплюються вони щороку глибшим і незворотнїшим вимиранням наших сїл. Для багатьох просунутих високоінтелектуальних міщуків це вже достатнїй аргумент на користь високотехнологічних способів життя в залїзобетонних вуликах. Але приходить лиха година, і в залїзобетонних вуликах стає холодно, темно, некомфортно, та де там – стає просто страшно! Ми раптом бачимо всю вразливість, ненадїйність бетонної цивілїзацїї. Нї, не бачимо! Ми не хочемо й, зрештою, не можемо бачити всїх погибельних наслїдків нашого штучного комфорту, ми десь іще тримаємо свою безпідставну впевненість, що це ось-ось минеться, що це просто поганий сон. Ми нагло гинемо від вибухів, від холоду й голоду, від безпорадности, хвороб і ран, але в нашій підсвідомостї вже давно й чіпко сидить укорінена телевізїйна парадигма: кіно скоро закінчиться, і навіть якщо в ньому буде сумний кінець, то все одно ми “цей дурний ящик” вимкнемо й підемо на кухню заїдати стрес, бо вже осьось мають свіжу піцу підвезти. Здихатися цїєї парадигми нїхто навіть не пробує. Навіщо? Не вертатись же нам у середньовіччя; а багато хто любить викликати в своїй уяві велику темну вогку печеру й звірячі шкури замість розумної термобілизни. І душу, навіть теплого душу немає, ви собі уявіть! Таке от внутрішнє кіно: страшно, але ж це тільки кіно. І чіпляються люди за свій пластиково-асфальтовий рай, як ледачий дурень кутається в ковдру, коли на нього починає крапати крижана вода з прогнилої стелї. А що ж село? До чого воно тут? А село наше – як та буква ї: воно нїби й є, а як до дїла, то його нїби й немає... Бо дїло полягає не в тому, щоб бути, а в тому, щоб колесо крутилось. Яке ще колесо? Свароже. Свароже коло. Світовий порядок. Дїду, перестань дурника корчити, бо перестанемо читати. А ви й так не читаєте. Ви оцей “галоп підтюпцем” називаєте читанням? Ви завтра забудете не тільки про що “читали”, а й про сам факт читання. Але нїколи не забудете, що вмієте читати. Ну точнїсїнько як із буквою ї: нїби вона у вас і є, а як до дїла... Що таке наше село? Як дізнатись, чи буде воно, наше село? Я відмовляюсь відповідати на це запитання. Не тому, що розмова про сьогоднїшнє село болюча, як старий хворий зуб, який і вирвати страшно, і терпіти несила, а тому, що ця розмова марна. Що таке сьогоднїшнє село, і яким воно буде, і чи буде, – нїхто не знає, навіть сам господь бог. Очевидна картина наших сїл така безладна, що будь-яка дискусїя миттєво тоне в суперечках і непорозуміннях. І жодних наслїдків, крім гіркої досади. Тому я скажу про те село, яке таки було селом в очевидному для всїх смислї і яке й дало назву саме собі. З’ява села була не менш важливою подїєю, нїж освоєння вогню, але менш скандальною та ще й розтягнутою на тисячі років, а тому непомітною. Її навіть сучасні дослїдники “не помічають”. От не варта вона їхньої уваги. А між тим, трапилось велике чудо. Від кочівницького, мисливського, рибальського, а то й просто розбійного життєзабезпечення деякі людські спільноти перейшли до осїлого землеробського життя. Від слова сїсти утворилися й слова осїсти, сїдло, сїло. Замінїть незрозуміле вам Ї на авторитетне ъ (“ять”) та вимовіть по-давньому як Є – от і вся етимологія назви. Тинялось, тинялось якесь плем’я по світу в пошуках їдла – і нарештї осїдло, сїло на землї, осїло. Так ті осїлі люди дожили й до нас з вами, тільки що ми вже давно поняття не маємо, де взялося слово “село”. Але, зрештою, суть не в назві, а в сутї. Село – це явище не культурне, а природне. Це перше, що необхідно зрозуміти й запам’ятати. Звичайно, село без елементів культури неможливе, вони в ньому завжди були й є, хоч і витїснені на другий план, розвиваються неспішно, але й неухильно і нарешті (в наші часи) починають домінувати, витїсняючи на другий план усе природне. Коли культура доростає до рівня цивілїзацїї (це коли в кожній хатї є газ, унїтаз, електрика та інтернет, а в садибі вже немає нї саду, нї городу, хіба що сотка-дві для забави, немає робочих вил, кіс, граблїв, лопат, сапок, сокир, немає клунї, корови, свиней, але є великий гараж з автомобілями для всїх членів родини, і є вузенький асфальтований виїзд на трасу до Києва, а в місцевій крамничцї є широкий вибір м’ясної, молочної та хлїбної продукцїї, не кажучи вже про яйця, банани, море пива та різноманїтного непотребу, без якого жодний “селянин” не почуває себе повноправним багатим українцем, а поля, наші безмежні поля обробляють, засївають, збирають і кудись вивозять урожай якісь машини-монстри) – то отака цивілїзацїя вже остаточно знищує все, що називалося селом. Крім назви. Назва залишиться. Так само, як залишаються імена Коляди або Мокоші – з древнїм шармом, але без розуміння. Але ж ми не зовсїм свинї. Нам щось муляє, ми відчуваємо, що щось утратили і що нам того втраченого не вистачає. Село ж таке гарне. Особливо влїтку. Поїхали б туди хоч і зараз, так там же нї аптеки, нї дитсадочка, нї школи, нї пошти, нї... та там навіть роботи немає, щоб хоч на комуналку заробити! От бачите. В нашому селї вже, виявляється, й роботи немає. Це не смішно. У сучасної людини, особливо міської (а це ж більшість населення) РОБОТА не пов’язана з ПРОДУК- ТОМ, а пов’язана з ГРОШИМА. Ну то ото, сучасна людино, й сиди в своєму залїзобетонному вулику, 40 годин на тиждень закручуй однотипні гайки, повторюй як дятел, що ти весь вік працюєш, і отримуй свою комуналку за отаку чесну роботу. Якої ти нї смислу, нї наслїдків не знаєш, не будеш знати й не хочеш знати. Зате крім цїєї роботи – нїякого клопоту, лише розваги. Як не дивно, але це влаштовує практично всїх. А хто ще не перебрався в місто – то, мабуть, невдаха. Але він ще має час. Соцїалїзм навчив нас утїшатись будьякою, найчастїще безглуздою роботою, отримувати за неї “прожитковий мінїмум” (а інодї навіть трохи більше) і нї про що не дбати! І це виявилось такою зручною, теплою ковдрою, що таки нїхто нї про що й не дбає. Яке там село! Село, справжнє село, яке на цїй землї існувало з часів Трипілля, було цїлїсним самостійним живим органїзмом, який жив одним життям разом із довкіллям і міг обійтись продуктами власної РОБОТИ. Чуєте? Власної роботи! Але то таки була справжня робота – розумна людська праця. Вона була нелегка й потребувала постійної сторожі розуму: жодного зайвого руху, кожна деталь десять разів обдумана наперед, зробити й не наробитись, як дбаєш, так і маєш, що посїяв, те й пожнеш, ... Словом, величезна трудова наука, що складалася віками, але й сама формувала розумного роботящого селянина. Ми відкинули сьогоднї основні положення тієї науки (хоч і повторюємо їх у шкільних підручниках “про людське око”), але все ж таки тужимо за селом. Кожному там щось подобається – краєвиди, піснї, вишивки, парне молоко, присмажене соломою сало, чистенька річечка... Не до смаку лише те, що “там роботи немає”. Ну не скажу ж я, що насправдї я зледащів до краю й нїчого так не боюсь, як справжньої роботи й справжньої відповідальности за неї. Ще є час. Але коли спритні люди перетворять і село на цивілїзований індустріальний конгломерат, тодї час скінчиться. Як скінчився чумацький промисел, у якому людська мораль домінувала над економічними й фінансовими законами. Ще є час. Але небагато.
(Зберігаємо правопис автора, який використовує желехівку)
Пряма мова · “Мені важливо, щоб хористи були щасливими, бо щаслива людина звучить по4особливому”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ 17 січня виповнилося 65 років знаному музикантові, громадському діячеві, просвітянину, художньому керівникові народного хору “Дарничанка” Петру Олександровичу Андрійчуку. До ювілею Маестро дав ексклюзивне інтерв’ю для “Слова Просвіти”.
Галина Дацюк: Пане Петре, звідкіля починається ваша пісня? Петро Андрійчук: З Борщева на Тернопільщині, де я народився у родині дуже талановитих батьків. Матуся до глибини душі була українкою, а пісня стала її складовою. З дитинства вона брала участь у різних постановках, співала в ансамблі, хорі. Була діючою активісткою ОУН-УПА, боролася за ідеї, які нищила російська “саранча”, одержала за це 10 літ таборів, відбувала ув’язнення в Норильську. У таборі грала в аматорських жіночих виставах травестійні ролі: чоловіків, дияволів – в’язничний театр на ній тримався. Після повернення з ГУЛАГу співала в церковному хорі – пісня завжди була при ній. Тато був іншого складу – пацифіст. Він співчував і допомагав УПА, але зброї до рук не брав. Тато мав прекрасний голос, співав у чоловічому хорі. Але найбільший його талант проявився у швацтві. Він був елітний швець! Робив красиве взуття: чоботи, мешти, черевики, босоніжки, – люди по пів року стояли до нього у черзі за замовленням. Він все робив сам – від обмірки до фарбування вже готової пари взуття. Навіть з Тернополя поважні люди замовляли в тата чоботи – хто для полювання, хто для виходу. Тато був майстровий на всі руки. Разом з мамою вони збудували хату у центрі Борщева, коло кринички, з якої досі пів міста п’є смачну воду. Г. Д. Ви завжди підкреслюєте, що тато з мамою були інтелігентні люди. П. А. Так, це були високо культурні, начитані люди. Вони відвідували всі концерти у Борщівському будинку культури, приходили на музичні вечори за моєю участю. Я купував батькам квитки на хороші фільми – завжди у десятому ряду, “щоб ніхто на ноги на наступав”. Вони обговорювали змістовні культурні теми, ніколи ні про кого не пліткували. Вдома тато з мамою часто разом співали. Починає тато: “Цвіте терен…” Мама з іншого куточка підхоплює: “а цвіт опадає…” Не дивляться одне на одного, кожне своїм ділом займається… “хто в любові не знається…” – у два голоси, повільно, ансамбль дивовижний, гармонія! А я слухав і вбирав. І коли став підростати, мене вирішили віддати до щойно відкритої музичної школи. А тут – величезний конкурс. Попросили мене повторити ноту, а я не можу, ще одну – не виходить. Так і не потрапив, хоча дуже хотів вчитися. А тоді заганявся з дітьми улюбленим футболом і заспокоївся. А батьки не полишали надії віддати сина в музичну науку. І от раз під осінь заходить у наш двір чоловік: “Слава Ісусу Христу! Я ваш новий сусід Іван Павлюк, прийшов познайомитися”. Сіли у хаті, пригостилися. Павлюк дістав із футляра домру і як зіграв! Я в плач: “Хочу й собі навчитися!” А Павлюк саме клас на домру набирав. І так у Бога зірки лягли, що я став першим учнем у Борщівській музичній школі з набору на домру. Був старанний, проте домра вимагала великих зусиль, а викладач видався строгим: десь притисне мені пальчик, штовхне, а я ж першокласник, мені боляче… Ще до школи я займався танцями, співав у хорі в палаці піонерів. Керував хором музикант правозахисник Микола Горбаль! У Борщеві КДБ його й заарештував як “неблагонадійного”. Коли того славного чоловіка судили неправедним судом, то у трьох газетах надрукували звинувачувальні статті. Моя мама ті газети зберегла, хоча боялася, звісно, бо сама була “тюремщицею”. Ми досі дружимо з Миколою Андрійовичем, він буває на концертах “Дарничанки”. На домрі я грав, поки не почув, як діти грають на баяні. І як же мені захотілося навчитися! Домовилися з директором, що опановуватиму дві спеціальності: не залишу домри (бо вже мав певні успіхи) і паралельно вчитимусь гри на баяні. Теорію нам читав яскравий педагог Зиновій Клочак, який безмежно любив дітей, розповідав нам веселі історії, ми реготали і вчилися залюбки. Правда, оскільки я не мав слуху, то диктанти списував у старшого на два роки Степана Дем’янишина з Вовковець, котрий мав від природи абсолютний слух. Його батько був незрячим дяком, а Степан ніс хрест “сина дяка”... Чудовий сонячний мій друг донині живе у Борщеві, два хори веде. Якось пан Зиновій каже: “Не списуйте, дітки, хочу дізнатися, чого вас навчив”. І я вирішив не списувати: слухняний був хлопчик. І написав диктант без жодної помилки. Вчитель не повірив, пересадив подалі від Степана і заставив писати ще один. Я знову написав безпомильно! І тоді вчитель бере мене на руки, несе в коридор і гукає: “Йдіть всі подивитися на диво!” Викладачі дають мені ноту, і я потрапляю. Раз, другий – знову потрапляю. Так у третьому класі у мене проявився абсолютний слух! Тому сьогодні я кажу своїм студентам: “Ніколи ні на кому не ставте хрест, бо невідомо коли може вибухнути талант”. Батьки неймовірно раділи з моїх успіхів, всіляко заохочували до навчання. Я думаю, що в мені вони бачили реалізацію власних талантів. Коли мені купили баян, то ми часом не могли поділити його з татом. “Олесю, лиши баян, робота стоїть”, – каже мама. А тато дивиться у дзеркало і змагається, хто з нас швидше навчиться грати лівою рукою. Мама мене дуже любила і дбала, щоб я завжди був акуратний. Навіть на плечах носила мене до музичної школи, щоб чобітки не забруднив. Батьки жили небагато, але мали бездоганне почуття смаку. “Це тобі пасує, а це ні”, – казала мама, прививаючи смак в усьому. Часто я сідав на сходах ще недобудованої хати і грав на увесь куток. Моя гра гармоніювала з навколишнім світом. Сусіди раділи, що Петрусь грає, а батьки просто обожнювали слухати. З баяном я закінчив Тернопільське музичне училище імені Соломії Крушельницької в класі прекрасного Юрія Валентиновича Мак-сема. Потім навчався в Київській державній консерваторії імені П. І. Чайковського: клас баяна Миколи Різоля, ансамблю – Івана Яшкевича, диригування – Миколи Гозулова. Все життя дякую батькам, що спрямували мене до музики. Г. Д. Пане Петре, а як ви працюєте з талантами? Чи можете одразу їх розгледіти і вибрати найздібніших? П. А. Перш, ніж стати учасницею “Дарничанки”, людина повинна побувати на репетиціях, придивитися, послухати. Далі я прошу проспівати мені кілька нот, щоб зміг почути, чи є голос і слух. Якщо є музичні здібності, я повинен їх розвинути. Так і кажу: “Ви даруєте свої здібності, а я їх огранюю, розвиваю, віддячуючи за ваш дар, – це мій обов’язок”. Другий критерій відбору – перспективний вік. Людина має послужити “Дарничанці” десятки років. Сьогодні середній вік виконавців 30 з хвостиком. Юні, 18- літні, теж приходять до колективу, я роблю своєрідний зачин у їхньому житті: вчу на перспективу, але не знаю, де цей талант приживеться. А от коли бажання співати виявляють люди, що вже мають родини, квартири, то такі артисти – наші. Ще один критерій відбору – сценічні якості. І обов’язкова умова – психологічна сумісність. Колектив – складний організм, понад 50 осіб. Є співаки, котрі вміють уживатися, чути інших, хтось – ні. Тут більшість – лідери, кожному хочеться самовиразитися. А в хорі треба вміти навіть дихати в унісон. Навіть у професійні колективи охочіше беруть не солістів, а тих, хто здатний зливатися, – хормейстерів. Соліст-вокаліст має свою вібрацію, тембр і ще багато інших особливостей, він самородок і в хор не впишеться, бо тут треба вміти розчинитися. А на таку самопожертву не кожен здатен. Г. Д. Наскільки я спостерігаю, плинність у “Дарничанці” невелика. Виходить, що колектив приймає ваші умови, вимогливість. І зірки в команді готові розчинитися заради команди-зірки. П. А. Для різних за психікою, емоційністю людей існує багато засобів поріднити їх між собою надовго. Для цього мені потрібно організувати максимальний вклад кожного в хор. Ми довго розучуємо пісенні полотна, довго зживаємося з ними, бо опанувати нову пісню, все одно, що актору освоїти нову роль. Важливо не лише слова запам’ятати, а заглибитися в сутність. Кожну пісенну історію можна вплести у певну канву. “Кохання, кохання, звечора до рання…” А чим воно закінчиться? Ми розбираємо пісні за кульмінацією, розв’язкою, пробуємо варіанти і обираємо найвідповідніший акцент. Меж досконалості нема, але ми її прагнемо досягти. І от, коли людина максимально викладеться, щоб пісня зазвучала ідеально, тоді колектив стає їй рідним і дорогим. Мені важливо, щоб хористи були щасливими, бо щаслива людина звучить по-особливому. “Дарничан”, які приходять на репетиції о 18.00, за будь-якої погоди, трохи стомлених, бо до того кожен напрацювався на основній роботі, я налаштовую на щастя. Розспівалися, і вже душа розкрилилася, піднеслася, а що було до того – забулося, запанувала пісня! Тільки після такого своєрідного психологічного тренінгу я можу працювати над репертуаром. Г. Д. Коли у Києві народився хор “Дарничанка”, вам виповнилося 5 років. Зростала “Дарничанка”, зростали ви. І вже 30 років керуєте цим унікальним колективом, а до того 14 років працювали у ньому концертмейстером. За яких обставин почалося це літочислення довжиною у 44 роки? П. А. Історія така. В консерваторії ми з друзями вирішили створити свій ансамбль, відмінний від тих, що побутували, де були намішані українсько-російські інструменти. Інтуїтивно ми потягнулися до питомо українських – зі скрипкою, контрабасом, віолончеллю, цимбалами, кларнетом, бандурою. Зібрали студентів з трьох різних кафедр. Звернулися за консультацією до професора Миколи Івановича Гозулова, учня Натана Рахліна, і почали репетиції. Зустрічалися позапланово, о 7-й ранку, о 22-й вечора. Працювали сумлінно, створили кілька номерів. І от якось Гозулов зустрічає Григорія Васильовича Кулябу, який щойно очолив “Дарничанку”. Той каже: “Знаєш, мені потрібен оркестр, щоб акомпанував “Дарничанці”. А тут ми напоготові! Так юним студентом у складі ансамблю я прийшов акомпанувати “Дарничанці”, а невдовзі став концертмейстером. Коли у 1992-му мені запропонували керівництво хором, я погодився лише на п’ять років. Відтермінував особисті плани, залишив прекрасні запрошення на роботу і зайнявся “Дарничанкою”. Г. Д. І почали творити її нове обличчя? П. А. Я повністю змінив стилістику, напрямок, репертуар, зарухав хор з танцювальною групою, набрав колектив наново. За п’ять років “Дарничанка” піднялася і зазвучала по-новому. І хоча я мав прекрасні пропозиції на роботу, проте досі керую хором і дорожу цим. Ще в 1997 році я висунув умову: щороку на зборах колектив вирішує, продовжувати зі мною контракт чи ні. І так вже 30 років набігло. І наприкінці минулого року, 24 грудня, колектив знову обирав собі раду і я, як завше, вийшов з аудиторії, а “Дарничанка” вирішувала, чи хоче мене бачити на керівництві чи ні – така непорушна традиція. Вийшла староста, запросила зайти, подякували за працю і попросили залишитися ще на один рік – 31-ий. Вважаю, що робота в хорі має бути за взаємною згодою. Я вимогливий керівник: обрали – виконуйте, будь ласка, мої умови. Кожному потрібно стримати честолюбство, егоїзм, усвідомити, що ти лише частинка колективу, який потрібно шанувати, бути відповідальним і мобілізованим за всіх умов. І в умовах війни теж. Г. Д. Пане Петре, ви вважаєте “Дарничанку” головною сторінкою свого життя? П. А. Так, це мій бренд, моє творче обличчя. Я живу народним хором, полюбив його. Керувати “Дарничанкою” вважаю за честь. Це моя доля, яку доводилося проживати разом з хором. Ми переживали розпад і занепад “Хімволокна”, безгрошів’я, часи, коли не мали місця для репетицій. Але завжди люди приходили на допомогу. Сьогодні, дякувати Богу, маємо приміщення для репетицій і виступів у культурному центрі “Печерськ”, це певна стабільність і свобода. Для мене питання матеріальної вигоди ніколи не було головним, я людина безкорисна. І колектив цінує моє волонтерство. Власне, вони теж волонтери. Водночас ми компенсуємо безоплатну роботу безкоштовними квитками в театри, на концерти, виставки, які нам організовує Спілка жінок м. Києва. А ще маємо прекрасні поїздки по Україні, за кордон. Ми об’їздили з концертами десятки країн. Ми виступаємо перед королями, президентами, прем’єр-міністрами, світовою елітою в найкращих залах світу, на прекрасних сценах оперних і драматичних театрів. Нам дякують переповнені зали, які шанують українську пісню. І це найвища винагорода за наше мистецтво! Г. Д. Як ви добираєте репертуар, чи часто його доповнюєте, змінюєте? П. А. Репертуар – це обличчя хору, як будь-якого виконавця. Добрати репертуар для народного хору – надскладно, тут потрібне безпомильне попадання у с в о є. Хоча я, тернополянин, не ризикнув би взятися за тернопільську манеру співу, бо є хормейстери, які краще знаються на цьому. Я вивчив і культивую центрально-- українську манеру, стилістику, звукоподачу і розвиваю їх. Сьогодні ми маємо унікальний репертуар, який виконує лише “Дарничанка”. Ми не співаємо як Буковинський народний хор, Гуцульський чи Закарпатський. Ми опанували свій ареал – центрально-український, де співають хор імені Григорія Верьовки, Черкаський народний хор, “Козаки Поділля” із Хмельницького, вокально-хореографічні ансамблі “Полтава” і “Поділля” з Вінниці, є ряд аматорських колективів. Хоча ми пере-
Пряма мова · “Моя мета – підпасувати до сьогоднішньої естетики українську пісню так, щоб вона звучала ідеально – не інакше”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
буваємо на спільному центрально-українському полі, але шукаємо власне обличчя. На мій погляд, важливо тримати свій ареал, де є певна естетика, окремішна, культура, одяг, на яких ти знаєшся. Моя мама з ментальністю галичанки приїздила на концерти, бачила різні хори і казала: “Петрусю, не верещіть, як оті… Ми тебе з татом так не вчили, будь шляхетним”. Г. Д. Для вас мамина настанова досі найважливіша? П. А. Так! Мама колись поїхала з подругою в Таллінн, повернулася додому і розповідає: “Знаєш, ми йшли по парку і тут побачили, як вагітна жінка диригує оркестром. Так файно, вишукано, делікатно! Я б хотіла, щоб ти теж таку манеру мав, а не як той вчитель музичної школи, що й голови не впіймаєш, так розмахує нею. Не вискакуй з себе, сину, файно диригуй”. Стараюся! Категорично не погоджуюся з тими, хто вважає український народний хор не високомистецьким продуктом. Так, колись існувала радянська ідеологема самодіяльних колективів – хор на кожному підприємстві і в кожному колгоспі. Їх наплодили тисячі, з відповідним репертуаром – про лєніна, родіну, партію – жахлива еклектика, уніфікована манера співу. Проте сьогодні ми творимо хорове мистецтво в умовах свободи. Я самостійно формую репертуар, вже без цензури і художньої ради. Покладаюсь на власний досвід, уміння, смак. У колективі фактично виконую функції багатьох людей: композитора, аранжувальника, хормейстера, концертмейстера, сценографа, диригента, менеджера, модельєра і даю напрямок цьому стилізованому мистецтву, будучи свідомим, що це не автентика. У ювілейній програмі до 60- ліття “Дарничанки” звучали чотири нові номери. За формою – пісні, по 3-4 хвилини, але за змістом і подачею – поеми. Я розгортаю їх, шукаю експозицію, закінчення, ключові слова, акценти. Коли за сюжетом дівчина кидає хлопця, то як закінчити пісню – зі співчуттям до хлопця? Чи бравурно, бо вона попереджала: “чи я ж тобі не казала”? Ми дуже прискіпливо йдемо до цієї драматургії. Я ніколи не приношу готову пісню – лише заготовку. І тільки після багатьох репетицій ми підходимо до розв’язки. А коли нарешті віднаходимо її, то пісня стає авторською. “А льон цвіте…” Івана Сльоти ми потрактували інакше, ніж хор “Льонок”. Сльота нас любив, приїздив на концерти і казав: “Мені мило чути мою пісню в іншому ключі. Бо переважно її тиражують один в один. А ти трансформував, зробив інші наголоси, дякую”. Здавалося, що “А льон цвіте...” про Другу світову, а вона актуальна. Сьогодні українська мати теж “жде додому сина”… З Великої війни. Кожна наша пісня – це вічні посили, які актуалізуються з часом. Колись наші слухачі сиділи, втягуючи голову, коли ми співали: “хиже царство московське прахом в світ віднести”, а тепер вони квіти мені дарують на цих словах. Так, не ми співаємо стрілецьких пісень, бо їх є кому співати у волинсько-галицькому краї. Мені треба брати свою, яку ніхто не заспіває так, як ми. Восени минулого року на Співочому полі відбувся пісенний марафон, де виступали провідні професійні хорові колективи “Думка”, “Хрещатик”, хор Українського радіо та ряд інших. А закривала марафон “Дарничанка”. Організатори дали на фінал
35 хвилин і сказали, що ми зробимо його унікальним. Так і вийшло. За репертуар, рівень виконання мені не соромно стояти поруч з професійними колективами, тому що наша стилістика достойна. Я накопичив-наколихав репертуар за роки, він вистражданий. Додаю щось нове духопіднесене, але залишаю основу – болючу історію України – і “Молитву Калнишевського” і “Старовинну каплицю”... Я відбираю до репертуару пісні, які краще, ніж ми, не заспіває ніхто. Але перш, ніж “вийти” на сцену, наша пісня твориться дуже довго. Що ж, собор Святої Анни у Вільнюсі будували майже 100 років, але створили шедевр. Я розумію, що вдосконаленню меж немає, але в гармонії, поліфонії, драматургії, стилістиці, музичній формі прагну ідеалу. На сьогодні ми співаємо пів сотні творів, які можемо укладати в мозаїку різних програм, по-різному компонувати. У мене є чудові пісні, розраховані на видатних солістів. Коли яскравих солістів бракує, пісня чекає свого часу. Маю ряд пісень в запаснику, що, як картини, чекають показу. На моє життя ще вистачить заготовок. Г. Д. Ви не боїтеся втручатися у пісню? Адже, чимало дослідників вважають, що народна пісня – недоторканна! П. А. Ні, не боюсь! Пісня – це не щось постійне назавжди. Її треба наближати до сучасного слухача, нею треба окрилювати. Ми ж оновлюємо оселю, одяг – інший час, інша стилістика. Хто нас слухав шістдесят років тому? Люди, які жили в минулому столітті, в іншій державі, з відповідною ментальністю. Хто нас тепер слухає? Людина ХХІ століття! Прихильники Вакарчука, “Плачу Єремії”, “Скрябіна”, Kalush Orc- hestra. Як зробити, щоб нас слухали люди, виховані на сучасній естетиці? Як їх приворожити? По-перше, кажу “дарничанам”, поки вас почують – вас побачать. Покажіть, як ви вмієте виходити, щоб молодь захотіла дожити до вашого віку і бути такими красивими, як ви. Я не хочу бути бюро добрих послуг для старшого покоління, даючи їм своєрідну цукерочку на замовлення. Мене цікавить, який відсоток молоді слухає нас у переповненому залі. Пісню потрібно осучаснювати. Хіба ми знаємо, як співали у часи Мазепи, чи давні бандуристи? Ми тільки припускаємо. Пласти культури і подій накладають на пісню, як на людину, певний відбиток. Пісня не може жити поза часом. Духовний Гімн
України “Боже великий єдиний…” Микола Лисенко написав для дітей на два голоси. То що ж, тепер теж співати його тільки з дітьми і лише на два голоси? Ні, треба рухатися далі. Сьогодні наш гімн природньо звучить у храмах, на майданах, на сценах, по радіо і телебаченню і працює на Україну. Кожен, хто рухається, експериментує, – той ризикує. Але експериментувати треба – вдало чи невдало. Мене запитують, чи співаємо ми “Червону калину”. Співати, як усі, нема смислу. Проте в репертуарі ми маємо “Хай живе вільна Україна” – не згірш “Червоної калини”. Чи хоч один колектив так заспіває? А в нас вона звучить як своєрідна “Ода до радості” чи не в кожному концерті. Колись мій тато, обідаючи, слухав записи Черкаського хору. Я йому ставив платівку, тато обідав і слухав. “Олесю, пора на роботу йти!”, – каже мама, а тато слухає “Мамину вишню” Анатолія Пашкевича. Тоді була спільна естетика пісень, їх слухали усі. А тепер вибір імен, пісень, технічних можливостей величезний. І для того, щоб слухали саме український народний хор, потрібно дбати про слухацьку аудиторію. Г. Д. Пане Петре, що, на вашу думку, чекає на українську пісню? П. А. Величезний розквіт чекає. Зараз в моді автентика, фольклор. Та й український народний хор має велике майбутнє. Ми брали участь у Всесвітньому фестивалі адвенту в Австрії. Я був свідком, як протягом місяця перед Різдвом щоп’ятниці-суботи у Відні співали по 8-10 хорів з різних країн світу! Але коли в невеличкій кімнаті у Ратуші ми розспівувалися, то привідчинялися двері, і кілька хорів – американські, африканські, австралійські – захоплено слухали наш спів. Такого дивовижного звуку, як в Україні, більше ніде нема. Ми затребувані у світі, нас хочуть чути і бачити. Наша академічна багатотемброва хорова культура – одна з найкращих і найбагатших у світі. Додайте ще народний одяг, вроду. Європейці – техніки, вони творять неймовірно складні партитури, але наші українські тембри захоплюють, заворожують, вражають. Українська пісня відіграла визначну роль у формуванні національної ментальності. Вона зберегла українську мову. А подивіться, що зробив хор Олександра Кошиця, співаючи “Щедрика” по світових сценах і несучи інформацію про УНР. Вражаючий приклад культурної дипломатії!
У нашому репертуарі чимало історичних пісень. На думку видатного фольклориста Анатолія Івановича Іваницького, історію України найкраще вивчати за піснями, а не по писаних джерелах. Джерела перероблялися і підтасовувалися. Пісня озвучує непроминущі народні болі на рівні відчуття, захоплення, співпереживання, до того ж мистецьки візуалізує подію. Якось Галина Верховинець, чий дядько, Василь Верховинець, був основоположником українського сценічного танцю, сказала: “Ви творите з однаковими з ним підходами: він брав за основу сценографію, підбираючи під неї пісні, а ви йдете від пісень, наповнюючи їх дійством”. Так, я беру пісню, промальовую для неї рухи і виходить пісня в дії. Хтось лише грає, хтось тільки співає, хтось – танцює. Я намагаюся йти до природнього синкретизму пісні, де спів, рухи і гра на інструментах – єдине ціле. Мені важливо виспівати хор, налаштувати на спільне розуміння того, що вони роблять. Футбольний тренер Валерій Лобановський казав: “Мені непотрібні зірки в команді, мені потрібна команда-зірка”. Якщо хоч одна людина вкладе інший дух, ніж ціла команда, то зруйнує увесь ансамбль. Хор – це відбиток громади, суспільства: жінки і чоловіки,
молодші і старші, фізики і лірики, різні типи характерів, різна ментальність, шатени, білявки, чорняві... Різного походження і з різних місць України. Непримиренні патріоти різних політичних уподобань. Ми є моделлю суспільства. І маємо єднатися та наповнюватися єдиним духом – українським! Г. Д. Як вам вдається тримати стрій сьогодні, коли деякі учасники не можуть відвідувати репетиції, бо хтось на фронті воює, хтось за кордон з дітьми від війни виїхав? П. А. Мені шкода втрачати кожного, кого я доростив до рівня, який ми продемонстрували 17 грудня на ювілейному концерті у Києві. Однак, я не даю жодних поблажок і послаблення, бо хор вимагає дисципліни і праці. Байдужість – найперший ворог, тому її не повинно бути. Наприкінці року я розіслав усім листи з проханням підтвердити свою подальшу участь у хорі. І через годину отримав зворотний зв’язок з Чорногорії, де працює наша солістка. “Тішуся, що даруєте світло і віру в пісню, вдячна, що отримала неоціненний досвід, співаючи з вами, а гірко, бо не маю з ким і де заспівати. Якщо колектив вирішить викреслити моє ім’я із списку “Дарничанки”, я зрозумію, а костюм і чоботи в охайному стані чекатимуть на нову щасливу власницю. Але мені б цього не хотілося, оскільки навіть думка про те, що я рано чи пізно повернуся в “Дарничанку”, і знову все буде, як колись чи навіть краще, гріє і додає сили. Дякую за все прекрасне, що мене з вами пов’язує…” Мене такі вдячні листи, зізнання і ставлення до хору зворушують до сліз! Колись в консерваторії професор сказав мені: “Головне в житті не досягти чогось, а себе зреалізувати сповна, сказати собі: я зробив все, що міг”. Мені подобається теорія “рівності в нерівному” Григорія Сковороди, про те, що кожному потрібно своє: маленькій мисці треба мало води, щоб наповнитися, а фонтану – набагато більше, потреби різні. Мені потрібно багато, але свого. Я зреалізував себе в “Дарничанці” і продовжую творити. Ми тримаємо стрій і рухаємося далі. У мене є чимало заготовок, які приміряю на майбутнє. Моя мета – підпасувати до сьогоднішньої естетики українську пісню так, щоб вона звучала ідеально – не інакше. Я максималіст по життю. Г. Д. Щиро дякую, шановний Петре Олександровичу, за глибоку і щиру розмову, за ваше служіння українській пісні, за найвищий рівень музичної культури, яку культивуєте у “Дарничанці”, за те, що завжди пам’ятаєте материнську настанову і рідну тернопільську сторону, яка дає вам нові сили і нові злети. Многая творчая літа!
Візитівка гостя. З 1992'го Петро Олександрович Андрійчук – художній керівник та диригент заслуженого народного ансамблю пісні й танцю України “Дарничанка”. Професор КНУКіМ, заслужений працівник культури України. Особистість багатогранна: диригент, концертний виконавець, композитор, аранжувальник, громадський діяч, методист'дослідник, публіцист, один з провідних фахівців у галузі українського народно'хорового мистецтва. З 1979 року ансамбль “Дарничанка” здобув лавреатські звання на багатьох Національних та Міжнародних фестивалях, а за рівнем виконавської майстерності фахівці ставлять його в один ряд з найкращими професійними колективами. “Дарничанка” репрезентувала Україну в понад дванадцяти європейських державах. Уся творчість Петра Андрійчука пронизана національним духом. Кажуть: “Там, де співає “Дарничанка” під орудою Петра Андрійчука, – всі стають українцями”. Під керівництвом Петра Олександровича колектив записав до фондів Українського радіо понад два десятки обробок пісень. “Дарничанка” здобула Гран' прі IV Всеукраїнського фестивалю' конкурсу колективів народного хорового співу ім. П. Демуцького (2004); лавреат культурно'мистецької премії ім. Д. Луценка “Осіннє золото” (2007). П. О. Андрійчук нагороджений орденом “За заслуги ІІІ ступеня”, Знаком Пошани Київського міського голови, медаллю “Будівничий України” Всеукраїнського Товариства “Про' світа”. Лавреат премії ім. І. Огієнка.
ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка щиро вітає безмежно талановитого музиканта, невтомного просвітянина і щирого патріота України Петра Олександровича Андрійчука з днем народження і бажає творчого розкрилення, найвищих світових сцен, служіння українській пісні ще багато-багато літ!
16 Вернісаж “Митець тонко відчуває Шевченкове слово”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
рас Григорович. У цьому прекрасному музеї вже було п’ять експозицій живописних творів Феодосія. На кожній зі своїх виставок він вказував той шлях, який ми виборюємо, який веде нас до єдності з заходом, Європою. Це шлях, яким мріяли йти попередні покоління. Цей шлях позначений нашим лицарем українського малярства. Він багатогранний, проявляє себе у народних віруваннях, народних святах, народних звичаях, в усьому українському. Його стилістика пов’язана з бароковою культурою, позначена близькістю до народного мистецтва. У моїй уяві Феодосій – неординарна постать. Схиляю голову перед своїм товаришем, якого знаю вже багато-багато років. Хвала йому, хвала Україні! Заслужений художник України Петро ЗИКУНОВ назвав виставку Феодосія Гуменюка справжнім святом українського образотворчого мистецтва. Побажав колезі міцного здоров’я, добробуту і творчої наснаги на багато-багато років. – Вважаю, що вийшла дуже хороша книга, у ній представлені блискучі роботи, – підкреслив генеральний директор видавництва “Софія-А” Максим МЕЛЬ-
16 Вернісаж “Митець тонко відчуває Шевченкове слово”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ У Національному музеї Тараса Шевченка відкрилася живописна виставка народного художника України, лавреата Шевченківської премії Феодосія Гуменюка, на якій митець представив свої полотна на історичну тематику, створені в останні роки.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото автора
Творчість Феодосія Гуменюка зорієнтована на прадавні духовні національні цінності. Твори майстра присвячені історичному минулому України, обрядам, віруванням українців. Через символи-метафори, образи-символи художник наближається до глибин української ментальності. Стилістично живописні і графічні твори майстра з їх лаконізмом, монументальністю, дуже своєрідною і виразною декоративністю, багатоплановістю і колористикою найчастіше нагадують традиційні українські килими, щедро орнаментовані рослинними мотивами. Фігури, предмети побуту, фантастичні зіставлення зображень, масштабів, просторів, структур, деталей, образів — все це створює ефект килиму, в якому кожний клаптик є дуже важливим елементом орнаментальної композиції… Гетьмани, козаки, дівчата у вінках, янголи, птахи, коні – постійні учасники живописного дійства, яке неначе перетікає з однієї картини Феодосія Гуменюка в іншу. Мистецтво Феодосія Гуменюка розвивається від лірики до епіки, від ізоморфності до поетично-ідеалізованої фантазії з ремінісценціями близьких йому артистичних вершин, як-то Візантія, Венеція, українське бароко, бойчукізм. Художник підкреслено уникає чуттєвості, натуралізму, зосереджує увагу на співучості ліній, виразності ритму, кольору, фактури. Виходячи з цього, мистець розробив власну поетику, засновану на сполученні української символіки із сучасними засадами малярства. – Сьогодні для нас два важливі свята, – зазначив, відкриваючи виставку, генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка Дмитро СТУС. – Ми щойно закінчили ліквідацію наслідків обстрілу нашого музею в жовтні і відкриваємо виставку художника, чия творчість забезпечує для культури, можливо, найголовнішу річ – тяглість. Те, чого не можна завоювати, знищити. Це справжнє і вічне явище. Ми раді, що ця виставка відбувається саме у стінах нашого музею. Сподіваємося, що вона не залишить нікого байдужим. – Наша виставка виникла не просто так. Вона пов’язана з чудовим виданням “Кобзар” Тараса Шевченка з творами Феодосія Гуменюка”, – розповіла заступниця з наукової роботи генерального директора Національного музею Тараса Шевченка Тетяна ЧУЙКО. – Ми знаємо багато ілюстрованих видань творів Шевченка. Але не так багато видань, де весь корпус ілюстрований одним художником. Ще менше видань, де так гармонійно поєднані традиції та новаторство. У ХХ-ХХІ століттях було лише сім таких видань. Одне з них – Феодосія Гуменюка. Не дуже простим був шлях цього видавничого проєкту, але, врешті, книжка побачила світ. Чим для нас цікаві твори Феодосія Гуменюка? Впродовж всього життя його творчість тісно пов’язана з поезією Тараса Шевченка. Цих двох митців об’єднує україноцентричність. Це те, що найголовніше в цьому виданні. Знаємо Феодосія Максимовича як представника історичного жанру, для якого важлива лінія народного мистецтва. Власне, у його творах об’єднуються історія і народні традиції. Ми вже мали виставку Гуменюка в нашому музеї, і знаємо як чудового лірика завдяки його прекрасним краєвидам. А тепер бачимо, як митець тонко відчуває Шевченкове слово. Напевне, Тарас Шевченко обирає тих, хто ілюструватиме його твори. А цього разу він вибрав Феодосія Гуменюка. – Феодосій Гуменюк веде нас до Перемоги, – переконаний мистецтвознавець Олександр ФЕ- ДОРУК. – Він веде нас тим шляхом, яким вів Україну Та-
НИК. – Також у нашому видавництві вийшла автобіографія пана Феодосія, яку він назвав “України краса вказала шлях”. Теж цікаве видання, ілюстроване унікальними світлинами, які показують весь життєвий шлях митця. Хочу подякувати мистецтвознавцю Олександру Федоруку, який став ініціатором видання “Кобзар” Тараса Шевченка з творами Феодосія Гуменюка”. Він глибоко знає творчість Феодосія Максимовича. Робота над цим виданням тривала півтора року. Це наймасштабніший мистецький проєкт нашого видавництва. Пишаюся, що ми втілили його у життя. А Феодосій ГУМЕНЮК розповів про свій творчий шлях, який розпочався у художньому училищі в Дніпрі. Потім доля привела до Ленінградського інституту живопису. Під час навчання у цьому місті прочитав “Історію русів”, яка справила на нього величезне враження. Відтоді українська історична тематика стала провідною в його творчості. Активно розробляв цю тематику і очолюючи навчально-творчу майстерню історичного живопису Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури України.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
ЗЗввееррннеенннняя
16 Вернісаж “Митець тонко відчуває Шевченкове слово”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ “Сенс Банк”, р/р UA 30300346000002600 2016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
279-39-55
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
16 Вернісаж “Митець тонко відчуває Шевченкове слово”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Відповідальна за випуск
Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ